§ 2. Неоімперські мотиви в сучасній руській національній самосвідомості

Які ж основні акценти розставляє сьогоднішній російський політичний і філософський загал у роздумах про світ і місце Росії в ньому і про яке майбутнє своєї країни мріють руські філософи?

Насамперед слід зауважити, що за останні п’ятнадцять років виходить друком величезний масив літератури з російської проблематики. Цей масив настільки великий, що навіть не підлягає підрахуванню і певній структуризації [див.: 9; 10–11; 18–19; 23–24; 30–33; 46–47; 51–52; 61; 63; 79–80; 82–83; 89; 95; 123; 131; 134; 148; 151; 156; 159–161; 166–170; 187–189; 207; 209–211; 218; 222; 228–232; 278–281; 359–361; 366; 375; 383–384; 411; 413; 419; 426–427; 435–440; 447–449; 451–455; 465–469; 483; 485; 487; 490–491; 496–501; 513–514; 519–522; 525–533; 536–538; 560; 577–579; 590; 613; 633; 651; 665–670; 674–675; 681; 691–692; 694–695]. Головна тематика цих книг – розкриття таємниці Землі Руської і підтвердження її унікальності та великої Світової Місії. В цих книгах, поряд із серйозною науковою інформацією, дуже багато міфологем, легенд, відвертої заідеологізованості, свідомих перекручень історичних фактів і навіть містики. Наведу, для прикладу, виписки із праці Д.В. Кандиби «Руський гіпноз». “Руська історична наука виділяє в історії руського народу сім основних періодів:

1. Арктичний – в незапам’ятні часи.

2. Сибірський – з третього мільйоноліття до н.е.

3. Уральський або Аркаїмський – з 200-го тисячоліття до н.е.

4. Арійський – з 120-го тисячоліття до н.е.

5. Троянський – з 17-го тисячоліття до н.е.

6. Київський – з 8-го тисячоліття до н.е.

7. Смутні часи – з XIII ст. н.е.” [228; с. 5], – так починає свою книгу директор НДІ експериментального гіпнозу ПАН Російської Федерації, професор, доктор медичних і психологічних наук. Я не випадково перерахував регалії поважного автора, адже лише під гіпнозом нормальна людина може серйозно сприйняти інформацію про трьохмільйонорічну “історію руського народу”. Водночас автор подає інформацію, яка дійсно може стати об’єктом серйозного наукового аналізу. Він зокрема пише, що “у шведів до сих пір збереглася в більшості корінних слів основа руської мови: по-давноруськи «кош» (суч. «корзина», а по-шведські «косс», «лавка» – «лава», «лук» – «лук», «торг» – «торг», «безмен» (суч. «мерять» – «безман», «грань» – «гран», «граница» – «граница», «лодья» – «лодья», «седло» – «седло», «соболь» – «собель», «толковать – «толк», «хмель» – «хмель», «шелк» – шелк» та ін.” [там само; с. 136]. Безперечно, застереження Д.В. Кандиби потребує додаткового лінгвіністичного аналізу на предмет походження наведених слів. Але висновок може бути прямо протилежний, аніж той, який пропонує автор, а саме: чи не підтверджує його інформація варязьке походження руських?

Ототожнення росіянами СРСР і Росії призвело до сприйняття ними факту руйнації цього союзу, як розпаду Росії. Тому не випадково знову оживають ідеї євразійства. “Євразійство сьогодні – найбільш актуальне і свіже, що ми можемо знайти в політичній історії нашого століття” [167; с. 9], – пише О. Дугін. Але не лише руські геополітики ратують за створення євразійського союзу. Так, у 1992 р. утворюється СНД, а вже у 1994 році з проектом утворення Євразійського Союзу (ЄАС) виступає Н.А. Назарбаєв. За його словами в ЄАС передбачається створення загального парламенту, отримання громадянства будь-якої країни за бажанням індивіда, вільне переміщення на території співдружності людей, товарів і послуг, визнання російської мови як офіційної. За створення ЄАС, на його думку, повинна піклуватися перш за все Росія, адже сумісне проживання з Росією – це вимога життя. Дякуючи Росії, всі країни колишнього СРСР за короткий проміжок часу отримали те, що вони мають зараз. Науковий потенціал окраїн був створений у Москві, Ленінграді та інших наукових центрах Росії. Промисловість, економіка були створені при Радянському Союзові, безумовно, всією країною, але, насамперед, при допомозі Росії, її вчених, спеціалістів, робітників тощо. Тобто, все що мають незалежні держави колишнього Cоюзу – це заслуга Росії. Його підтримав Р.Г. Абдулатіпов, який взагалі вважає, що ідея Євразійського Союзу виникла за кілька віків до нашої ери, коли на території Російської імперії, потім Радянського Союзу, протягом віків проживали різні народи: скіфи, гуни, авари, пруси, слов’яни, які своєю діяльністю доказали необхідність формування і розвитку євразійського суперетносу. На його думку, народу народи колишнього Радянського Союзу ніколи не вийдуть з конфліктів та війн, якщо не піднімуться на рівень усвідомлення необхідності формування нового союзу, адже Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан та інші держави, як і сама Росія, ще не являються самостійними організмами. Вони лише окремі частини розірваного єдиного організму. Росія, яка накопичила унікальний досвід збереження різних етносів, повинна знову об’єднати всі держави в єдине ціле. Політик чомусь не бере до уваги факт існування багатьох незалежних держав до їх включення у лоно Російської імперії.

Підвищена зацікавленість ідеями євразійства у пострадянський час обумовлена певними соціально-політичними і духовними факторами.

Перший, російські політики, соціологи, філософи не можуть ігнорувати той факт, що значну частину населення Російської Федерації складають прихильники ісламу. В країні, де православ’я вважається єдино правильною релігією, а слов’янська складова, через вихід із СРСР України та Білорусії, значно ослабла, нехтувати інтересами представників азійських народностей, хоча б на перших порах, означає ризикувати цілісністю Росії як держави. Тому євразійською темою активно займаються навіть ті російські аналітики, політики, політологи, філософи, які жодним чином не являються прибічниками євразійської доктрини.

Другий, серед політологів, філософів є орусачені представники різних азійських народностей, які щиро виражають свою зацікавленість у створенні євразійської спільноти. Відійшовши від своїх етнічних коренів, вони залишаються на обочині загальноросійського цивілізаційного процесу. Єдиний євразійський простір дозволяє їм усвідомити свою причетність не лише до російського, а й до загальноцивілізаційного процесу.

Третій, привабливість євразійських ідей як для інтелектуалів, так і для простих людей визначається їх компенсаторською функцією, яка дозволяє зняти відчуття неповноцінності по відношенню до Заходу. Якщо всі потуги зрівнятися із Заходом закінчувалися розчаруванням недосяжності мети, то дуже легко спокуситися, оголосивши помилковою саму мету.

Четвертий, євразійство “вливає нове вино у старі міхи” месіанської свідомості. Росія знову стане обраним народом, але на цей раз її роль буде полягати не в тому, щоб привести світ до істинного християнства чи бути передовим загоном комуністичної світової революції, а в тому, щоб ініціювати визвольний рух пригнічених азіатських і африканських народів супроти європейського поневолення. Росія виступає у євразійців у старому, але оновленому часом, політичному одязі – як Месія всього пригніченого людства.

П’ятий, під прикриттям руху до євразійської духовності, якій нібито не притаманні плюралістичні західні демократії, правляча верхівка може законсервувати, як цілком легітимні, диктаторські форми правління.

В сьогоднішньому євразійстві існує два крила. Праве – (Дугін О.О. і його прихильники) і ліве – академічне. “При теоретичному розгляді євразійства цими фігурами (мається на увазі О.О. Дугін і його прихильники. – М.К.) можна знехтувати: їх оригінальність полягає лише в крайній, аж до самого мимовільного пародіювання, вульгаризації основних ідей направлення” [547; с. 28] – заявляє В.А. Сендеров. З такою критичною оцінкою правого крила євразійства ми погодитися не можемо хоча б тому, що “помірковане” євразійство “вже сьогодні, – як підкреслює сам автор, – впроваджено повсюди. І в академічний світ. І у владні структури. І в освіту” [там само; с. 34]. Небезпеку складає, на наш погляд, саме академічне євразійство, адже за обволікаючими правильними словами про дружбу і зближення євразійських народів старанно ховаються ідеї лідера партії «Євразія», політичного оглядача газети «Известия» того ж таки О.О. Дугіна і К*. Для прикладу наведу лише деякі висловлювання представниці академічного євразійства І.Г. Орлової. Історична прогресивність діяльності руських полягає в тому, що саме “російський суперетнос, об’єднав і “переплавив” в єдину культурно-історичну спільноту групу різних народів” [467; с. 57]. Або інше висловлювання: “Приєднання Арменії було, по суті, звільненням єдиновірців від турецького втручання” [там само]. На наш погляд, краще мати справу з геополітиками, які чітко і відверто формулюють свої погляди, аніж з “філософствуючими теоретиками”, які говорять одне, а на увазі мають принципово інше.

Найбільш відвертим руським євразійцем на сьогодні є О.О. Дугін [див.: 166–170]. Він відверто заявляє: “Руський народ безумовно належить до числа месіанських народів. І як у всякого месіанського народу, йому належить універсальне, вселюдське значення” [168; с. 189]. Тому, незалежно від політичних катаклізмів, він “завжди зберігав свою месіанську ідентичність, отже, завжди залишався політичним суб’єктом історії” [там само]. Базуючись на цих методологічних засадах О.О. Дугін не лише теоретично пояснює природу руського експансіонізму, а й обґрунтовує його необхідність. Експансіонізм “складає невід’ємну частину історичного буття руського народу і тісно пов’язаний з якістю його цивілізаційної місії” [там само; с. 191], – заявляє він. Мова при цьому не йде про безмежне розширення “життєвого простору” руських шляхом завоювання чужих територій. Мова йде насамперед про утвердження на всій земній кулі особливого есхатологічного руського типу світогляду, який “претендує на останнє слово в земній історії” [там само]. Саме таке завдання поставило перед руським народом Боже Провидіння. Тому немає на планеті жодного народу, культури чи території, чия доля і чий шлях були б байдужі руській свідомості. “Руським є справа до всього і до всіх, і тому, в кінцевому рахунку, інтереси руського народу не обмежуються ні руським етносом, ні Руською Імперією, ні навіть Євразією. Цей “трансцедентний” аспект руської нації необхідно враховувати при розробці майбутньої геополітичної стратегії” [там само], – відверто заявляє О.О. Дугін. Руські крок за кроком рухалися по шляху реалізації, покладеної Богом, провіденціальної мети. На кожному етапі цього шляху вони переходили на чергову ступінь месіанського універсалізму. Тому саме існування руського народу залежить від продовження чи призупинення цього процесу. Ось чому руські готові йти на любі жертви заради реалізації ідеї Імперії. Відмова ж від імперобудівничої функції означає кінець існування руського народу як історичної реальності, як цивілізаційного явища. Відмовившись від цього вектору “ми вразимо руських у саме серце, лишимо їх національної ідентичності, перетворимо їх в історичний рудимент, зірвемо глобальний теологічний есхатологічний планетарний процес” [там само; с. 198]. Отже, така відмова є національним самовбивством. Якщо ліквідувати імперську складову то “Росія поступово втягнеться в безкінечний ланцюг внутрішніх конфліктів і війн, і, в кінці кінців, розпадеться” [там само; с. 201]. Але не лише розпад Росії страшить О.О. Дугіна. Втрата імперської місії означатиме знищення руської системи духовних і культурних цінностей, падіння месіанських сподівань, розвінчення всієї національної ідеології, котра давала сили й енергію багатьом поколінням руського народу для боротьби за реалізацію завдань, покладених на руських Богом.

Саме руський народ, за задумом О.О. Дугіна, є осьовою конструкцією майбутньої Нової Імперії, яка “повинна стати євразійською, великоконтинентальною, а в перспективі – Світовою” [там само; с. 213]. Це буде Імперія Імперій. В управлінні такою Імперією руські будуть відігравати центральну роль при відмові від своєї етнічної державності.

Вагоме місце в побудові Імперії О.О. Дугін відводить руській православній церкві. Для Свого Втілення Спаситель обрав Землю. Тому це місце є центральним у всьому Всесвіті. А на Землі центром є Москва, адже вона є центром богообраного народу. “Москва – це печатка богобраності руського народу” [там само; с. 609], – підкреслює О.О. Дугін. Тому духовно Велика Імперія буде базуватися на ідеологемі “Москва – Третій Рим”. А її побудова передбачає тотальне перетворення всіх культурних інститутів в продовження Єдиної Церкви (читай руської православної церкви), не в організаційно-адміністративному, а в духовному, інтелектуально-етичному плані. Саме це і забезпечить, що “вся ця Імперія буде пов’язана з Руською Ідеєю, яка, дійсно, есхатологічна і універсальна за визначенням, злита з гігантським простором і космічним почуттям” [там само; с. 262.].

Яке ж місце відводить О.О. Дугін Україні в цій Імперії? Україна як держава, на його переконання, не має майбутнього. “Існування Україні в теперішніх кордонах і з нинішнім статусом «суверенної держави» тотожнє нанесенню страхітливого удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначного вторгненню на її територію.

Подальше існування унітарної України недопустимо. Ця територія повинна бути розділена на декілька поясів, які відповідають гамі геополітичних і етнокультурних реалій” [там само; с. 379.], – з переляку безапеляційно заявляє О.О. Дугін. Він прекрасно розуміє, що, утворивши незалежні держави Росія й Україна, стали по різні сторони геополітичних барикад. О.О. Дугін вірно зауважує, що інтеграція Москви з Києвом, навіть якщо це відбудеться всупереч об’єктивним реаліям, не дасть стійкої геополітичної системи. Тому “Москва повинна активно включатися в перебудову українського простору по єдино логічній і природній геополітичній моделі” [там само; с. 383]. Зрозуміло, що мова йде про включення України в Імперію Імперій, в якій український народ розпорошиться в євразійському етнічному і культурному просторі, що й приведе, в кінці кінців, до його зникнення. О.О. Дугін зауважує: “вибір між Москвою і Києвом, це не етнічний вибір, а вибір Ідеї, вибір геополітичної Батьківщини, вибір скоріше духовний і релігійний аніж расовий” [там само; с. 801]

Багато сучасних руських філософів відкрито і відверто ототожнюють СРСР і Росію. Якщо раніше таке ототожнення замовчувалося, то сьогодні воно стає буденним фактом. Ось що пишуть зокрема автори посібника «Філософія», виданого в Москві у 1997 р. за редакцією В.Л. Ка-лашнікова: “СРСР являв собою грізного конкурента в економіці, політиці, ідеології. Досить сказати, що руські першими вийшли у космос” [631; с. 247]. СРСР являв собою грізного конкурента, а в космос першими полетіли руські. Подібних висловлювань можна навести тисячі. Вони свідчать, що руський політикум не позбувся імперських претензій по відношенню до народів, які входили до складу СРСР. Тому знову лунають відверті заклики відтворити СРСР, основою якого має стати Союз трьох слов’янських народів. “Якщо Україна і Білорусія не увійдуть у гадану Євразійську державу, становище руських в Євразії безнадійне. У них не буде можливості вціліти в ній як нації, вони розчиняться в «тюрксько-мусульманському мор» [638; с. 19]... А тому потрібно “всіляко сприяти розповсюдженню ідеї слов’янської єдності – єдності руських, українців і білорусів. Саме державний союз цих трьох республік – Росії, України і Білорусії плюс райони Південного Сибіру та Уралу, незаконно передані Казахстану, відповідали б інтересам їх народів. Рано чи пізно ідея такої єдності, переважно сло’янськоъ держави проб’є собі дорогу [там само; с. 22], – пише у журналі «Молодая гвардия» С. Фомін. А щоб не виникало жодних сумнівів, стосовно інтересів народів, додає: Скасування теперішньої національно-територіальної системи – нагальна необхідність” [там само]. Ще більш відверто розмірковує відомий “інтегратор” депутат Державної Думи Росії М. Лисенко. “Час зрозуміти: у сотні різних національностей, що проживають на території Росії, є народи, які ніколи не змиряться з перспективою участі у вирішенні російських стратегічних завдань. Ці народи органічно далекі від руської державності, руського порядку, часто навіть вимог елементарних загальнолюдських норм. Їх ворожість до руських може подавити тільки сила, застосована з максимальною рішучістю, з максимальною методичністю... Необхідно повністю вилікувати націю від застарілої хвороби «остраху війни», що туго сповив сучасну руську суспільну свідомість якимось майже містичним страхом перед війною” [384; с. 194–195], – відверто заявляє він. Подібними “теоретичними” викладками руських інтеграторів прямо таки нашпиговані російські газети, наукові журнали, книги тощо. Усе це свідчить про тяжку хворобу російського суспільства, діагноз якої – імперський політичний месіанізм, орієнтуючись на який руські пролили море чужої та своєї крові в ім’я маячної ідеї ощасливлення всього людства.

Отже, панславістські думки про державне об’єднання слов’янських народів не є спорадичними. Показовим в цьому плані є виступ на засіданні Верховної Ради України Голови Державної Думи Російської Федерації п. Селезньова у якому відкрито звучала думка, що братні слов’янські народи (росіяни, українці, білоруси) мають проживати разом. Цей виступ був оцінений українськими політичними силами по-різному. Патріотично налаштовані депутати справедливо вважали виступ провокаційним і безвідповідальним, інші навпаки – палко підтримали, вважаючи, що основна думка п. Селезньова виражає глибинний потяг українства до об’єднання трьох слов’янських народів. Як у Голови Державної Думи Росії так і в його українських однодумців ми знаходимо відверті софізми у судженнях. Залишимо осторонь думки видатних російських істориків про те, що у тлі руського народу біля 80% неетічних руських, а саме – носіїв фіно-татарської крові. Тобто, руські настільки слов’яни, наскільки українці татари чи китайці. Проте, повторюсь, залишимо це осторонь і проаналізуємо зміст основної думки п. Селезньова про приреченість трьох слов’янських народів жити разом.

Ця думка відверто расистська. Український народ – це не лише слов’яни. Це представники всіх народностей, які проживають на території України. Ще в більшій мірі це застереження стосується Російської Федерації. Де намірені подіти п. Селезньов і К* кримських татар, євреїв, вірмен, грузинів та представників інших народностей, які проживають на території України? Де думають подіти п. Селезньов і його українські політичні однодумці татар, башкир, інгушів, евенків, чукчів, чеченців, дагестанців та багатьох, багатьох представників інших народностей, які мають свої представницькі органи і є суб’єктами Російської Федерації? Чи спроможні ці пани запитати саме у цих народностей (саме народностей, а не у населення!) чим “пахне” ця ідеї? А “пахне” вона відвертим расизмом. Якщо руські “теоретики” говорять про приреченість слов’ян жити разом, то повинні запитати саме у татар, башкирів, ескімосів, калмиків, інгушів, чеченців та інших народностей Російської Федерації чи бажають вони жити, насамперед, у самій Російській Федерації? Зрозуміло, що російський політичний бомонд ніколи на це не піде, бо велика і неподільна руська імперія рухне за один день референдуму.

Для уважного читача стає зрозумілим, що розмови про приреченість слов’ян жити разом насправді є софізмом. Говорячи про слов’янські народи горе-теоретики мають на увазі необхідність об’єднання трьох незалежних держав, як основи відродження єдиної і неподільної імперської держави, в якій неслов’янські народи будуть приречені на русифікацію, поступову асиміляцію і зникнення. Така ж доля жде і слов’янські народи – стати руськими. Так би і мали говорити пани селезньови: всі народи колишньої Російської імперії приречені жити під чоботом “старшого” руського брата, а три слов’янські держави приречені бути фундаментом відтворення імперії. Чесний і правдивий заклик допоміг би кожному українцю самостійно розібратися куди їх кличуть і чи потрібно це їм. Не хочуть зробити цього пани селезньови і К*. Їм потрібна софістика: говоримо одне, розуміємо друге.

Не випадково надзвичайно широко у сучасній російській соціально-політичній і філософській думці обговорюються питання, які дотично пов’язані з українським історичним і культурним контекстом. Вони стосуються найрізноманітнішої проблематики: єдиних коренів походження українців і руських, старшинства і меншинства народів, єдності мов, культур, традицій, спільності кордонів і доречності чи недоречності їх розмежування тощо. Причому висвітлення будь-якого питання, як правило, наскрізь заідеологізовано. Говорячи про майбутнє Росії академік АН СРСР М.М. Мойсеєв пише: “багато в нашій долі буде залежати від того, яку форму спільного життя знайдуть три слов’янські республіки” [423; с. 23]. Окрім того, що автор допускає принципову методологічну похибку, називаючи республіки слов’янськими, він навіть не допускає думки, що вони можуть жити окремо. Не може позбутися імперських ідей і головний редактор журналу «Россия – 21 век» Сергій Кургінян. “Наші народи братські і слов’янські” [304], – зразу бере бика за роги директор міжнародного суспільного фонду «Експериментальний творчий центр». А тому від “того, як ми побудуємо взаємовідносини, залежить дуже багато” [там само]. І як же “планує” будувати взаємовідносини зокрема між Україною і Росією пан Кургінян? Відповідь трафаретна: потрібно об’єднатися в союз. Але як заумно подає свої неоімперські думки директор фонду.

Всі країни прагнуть увійти в Європу – цього ніхто заперечити не може. Але в яку Європу, в яку її частину прагнуть увійти народи – на периферію чи в ядро, запитує політолог? Якщо молдавани, українці чи росіяни поставлять перед собою завдання модернізацію населення, то потім стане зрозумілим, що модернізуватися потрібно або разом, або окремо. “Але питання полягають тут в тому, що Європа пройшла модерн, вона вже в постмодерні. Європа не буде нас з вами модернізувати. Входження в неї не стане модернізацією. Значить, ця досить гостра теза може оказатися гранично парадоксальною.

Я свідомо повідомляю, що модернізацію можна здійснити лише виходом із Європи. Свідомим виходом із Європи, а не входженням в неї” [там само], – плете павутину байки про білого бичка автор. Щоб модернізуватися потрібно свідомо вийти з Європи і свідомо увійти в новий союз – таку альтернативу передбачає політолог. “Якщо говорити про мою позицію, то, наприклад, я вважаю, що союз заради модернізації вимагає відновлення певного союзу між нашими країнами, Зрозумійте: не всякий союз є імперія. Нам знадобиться ідеологія. Я думаю, потрібно відстояти цей модерн і відстояти наші нації разом, не розсипати їх в цій глобалізації, в цьому обидляченні, в цьому регресі, це вимагає спільних зусиль. Ідея цих сумісних зусиль – вибратися із тієї пастки, в яку нас засунули, – дуже важлива” [там само]. Які тільки “теоретичні” обґрунтування не видумують, в які тільки пастки не силкуються затягнути Україну руські інтегратори, щоб бути навіки разом.

Особлива увага приділяється обґрунтуванню меншовартості української мови. І це зрозуміло, адже мова є дзеркалом душі народу, святинею, з котрою пов’язане не лише його минуле, а і майбутнє, а також повага до нього інших народів світу. Мова є найбільш містким репрезентантом етносу. “Вирішення питання походження мови одночасно є відповіддю на питання про походження народу, котрий розмовляє на цій мові” [438; с. 14], – підкреслює Л. Нідерле. Руські політики, філософи також прекрасно розуміють, що існування мови є одним із чинників існування народу, а тому всіляко захищають свою мову, водночас принижуючи мови інших народів. “Культура, поряд з мовою, є одним із найважливіших конституційних чинників, що визначають національну само-свідомість. Оскільки ушкодження національної самосвідомості, в свою чергу, може призвести до повної втрати самоіндентичності, зрозуміло, що збереження національної культури і національної мови повинно складати найважливішу частину концепції національної безпеки країни” [303; с. 2], – так пишуть редактори московського Православного вісника. Але чому ж тоді росіяни так болісно сприймають право українців мати свою державну мову і так печуться про надання російській статусу другої державної мови в Україні? Питання дуже просте і зрозуміле. Відлучення мови від функцій, які вона має виконувати, принижує її авторитет серед свого народу, зменшує опір проникненню в неї чужомовних елементів і веде, в кінці кінців, до духовної колонізації. Як засвідчує історичний досвід, поширення чужинської мови серед автохтонного населення може бути результатом колонізації одного етносу іншим. Наприклад, тюркська мова азербайджанців є наслідком їх колонізації і культурної асиміляції прибулими тюркськими племенами [див.: 550; с. 187]. Але зникнення мови також веде до духовної колонізації, адже при “схрещуванні двох мов перемагає одна з них, а окремі елементи словникового фонду, переможеної мови входять у мову переможницю, збагачуючи її” [там само], – зауважує В.А. Сидоров. Ось чому руські патріоти всіляко гальмують поширення української мови, використовуючи всі доступні для цього засоби. Мова сьогодні є чи ненайголовнішим знаряддям культурної, політичної і економічної експансії. Явно виконує ідеологічне замовлення і скандальний О. Бузина, який у своїх публікаціях у газеті «Сегодня» відверто паплюжить все українське. [див.: 67–69]. Він відверто виконує роль “п’ятої колони” в українському суспільстві. Писанина подібних бузин не заслуговує серйозної наукової критики, адже вона базується на відвертому перекрученні та підтасовці фактів. Проте слід зазначити, що підставу для цього дають і українські історики, які заперечують самостійні корені української мови.

Нагадаю, що порівняльне мовознавство, як наука, виникає ще в XVII ст. Але лише у 1786 р. В. Джонс установлює спільний корінь у мовах санскрит, грецькій, латинській, гальській, німецькій і давньоперсидській. Слов’янським мовам у цій сім’ї місця не знаходиться. І лише 1883 р. у праці «Порівняльна граматика» (“Vergleichendt Grammatik”) Ф. Бопп науково обґрунтовує зв’язок слов’янських мов з іншими індоєвропейськими мовами. Українська мова має прямі спільні зв’язки з мовою санскрит. Отже, вона має прадавню історію виникнення та існування. “Мова – це генетичний код нації, який поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності” [202; с. 20], – вірно зауважують Василь Іванишин і Ярослав Радевич-Виницький. Тому не випадково з боротьби за мову, як доказує історичний досвід, починається боротьба народів за своє самовизначення і свободу.

Український народ, як засвідчує референдум 1991 р., рішуче висловився за свою окремішність та незалежність і тому мовне питання займає особливе місце в національній самосвідомості. Це цілком закономірно, адже мова є одним з найважливіших факторів самоорганізації суспільства. В ній акумулюється духовна, ментальна енергія народу. Через мову кожний народ по-своєму сприймає навколишній світ і тому має неповторну картину світобачення. Мова є одним з найважливіших засобів самовираження людини, передачі її думок, почуттів, волевиявлень – всього її духовного світу. Мовне питання в Україні набуває великого значення також і через те, що українську мову в Росії забороняли, оголошували діалектом польської чи руської, мовою “селюків”, “холопів” і робили все можливе, щоб вона втратила свою оригінальну неповторність, самодостатність. Зникнення мови автоматично веде до зникнення народу. Це прекрасно розуміли поработителі України, які завжди прагнули знищити мову народу.

Етнос, як найвища форма самоорганізації, не може існувати без збереження соціальної пам’яті, збереження своїх духовних надбань, самовіднесення себе до певної соціальної спільноти. Це відбувається за допомогою мови. Ось чому так гостро ставиться питання поширення української мови в ойкумені розселення українців. Тим більше що в сучасній Україні духовний колоніалізм є досить поширеним явищем. Якщо за радянських часів він здійснювався у формах агресивного, часто примусового поширення й накидання російської мови та культури за рахунок поступового, але неухильного скорочення ареалу поширення української мови та культури, то для сьогодення характерним є підключення до вищевказаних процесів потужних ринково-економічних механізмів. Особливо це помітно у сфері книговидання, книготоргівлі, шоу-бізнесу, освіти тощо. Десятки філій російських вищих навчальних закладів безперешкодно діють на території України, тим самим посилюючи всебічну духовну залежність українців від колишньої митрополії.

Культурний неоколоніалізм надзвичайно небезпечне явище, адже він забезпечує переваги російським виробникам у конкурентній боротьбі з українськими товаровиробниками в усіх сферах виробництва, накидаючи і закріплюючи свої стандарти споживання та поведінки.

Найбільш наочно духовна залежність від колишньої митрополії проявляється у психології та поведінці політичної, адміністративної, економічної та бізнесової еліти. Українська еліта є компрадорською не лише в суто економічному (адже серед українських крутих бізнесменів практично немає людей, котрі б сколотили капітали не на бізнесі з Росією шляхом спекуляції російськими енергоносіями та демпінгового збуту української сировини та товарів), а й у духовному сенсі. Саме така “українська еліта” є головним споживачем і цінителем культури колишньої митрополії, адже саме її представники вщерть заповнюють концертні зали під час виступу зірок російського шоу-бізнесу, сприяють безлічі російськомовних, спільних з Москвою, газет, журналів, відео продукції, і майже ніколи не послуговуються у побуті українською мовою, будучи внутрішньо переконаним, що все українське є другорядним, хутірським.

Серед російського філософського загалу досить широко продовжують звучати думки про особливе, божественне призначення руських. “А руська нація, що виникла і сформувалася на складній етнічний основі, має слов’янські корені. І народ повинен виконати своє божественне призначення” [631; с. 238], – заявляють автори курсу лекцій з філософії, виданого в Москві у 1997 р. за редакцією В.Л. Калашнікова. Зіставляючи культуру Заходу і Росії, вони пишуть: “Отже, Індивідуалізм проти Колективізму, общинності як реальної форми буття народу. От, напевно, одна з неосягненних для іноземців рис слов’янської, руської душі” [там само; с. 239]. Ніхто з авторів навіть не ставить під сумнів слов’янську приналежність руських. Але головна ідея авторів посібника полягає не у визнанні руських слов’янами. Головна ідея наступна: руський колективізм – це та ознака, яка принципова відрізняє руську людину від європейської. Насправді ж виходить “що хвалебний колективізм і соборність руського народу, – як зауважує В.К. Кантор, – миттєво розсипається на порох, коли немає зовнішньої примусової сили” [232; с. 113].

Слід зауважити, що руська православна культура дійсно відмінна від західної. На Заході, особливо з часів Реформації, формуються “приземлена” релігійна свідомість і відповідні їй етика та культура. Зокрема, протестантизм прагне вибудувати рай (Град Божий) на Землі. Тому релігійна свідомість пронизує буденну, утилітарно-практичну діяльність. Для руської культури така “приземленість” релігійного ідеалу є неприйнятною. Перефразовуючи слова митрополита Іларіона, можна сказати, що руська православна церква для реалізації своїх месіанських цілей широко використовувала як біблейський, так і юридичний “закон”, а народу залишала євангельську “благодать” з її ключовим моментом – установленням справедливості й благочестя у майбутньому потойбічному світі. Два різних підходи, а саме: поцейбічний чи потойбічний рай вибудовують люди своєю вірою. Ось у чому принципова відмінність між західною культурою і руською православною.

Здавалось би, філософи повинні закликати до взаємозбагачення сві-товими культурними здобутками. Але серед руських філософів знову зазвучали заклики відродити, облаштувати Росію “на споконвічно руських засадах”. Які ж це засади? “Православ’я – наріжний камінь нашої цивілізації, Руської ідеї і одна з основ вітчизняної культури. Тому правомірно використовувати терміни “русько-православна”, “слов’яно-православна цивілізація” [631; с. 240], – підкреслюють зокрема автори посібника з філософії. Знову відновлюється ідеологема про Москву як Третій Рим. “Масштаби “третьоримського” наступу нині вже перевершили вражаючі друковані успіхи євразійства в період його розквіту” [546; с. 128], – підкреслює В.А. Сендеров. Кількість публікацій, зокрема “статей про прийдешнє “православне царство” давно не піддається обліку” [там само]. Насправді ж це засвідчує про “хронічне відчуття страху” [там само; с. 129], яке панує в сучасному російському суспільстві.

Сучасний стан релігійної свідомості в Росії, в кінцевому рахунку, детермінується щонайменше двома факторами: а) історичним минулим самої релігійної свідомості; б) історичним розвитком народу, зокрема розвитком його духовного надорганістичного, який “забезпечував” приживленність саме релігії православ’я на теренах руської держави.

Єдність цих факторів і визначає як конкретно-історичну включеність церкви в розвій руського народу і держави на поворотних етапах її розвитку, так і її сьогоденне положення і роль у суспільстві. “Руські релігійні і світські доктрини завжди визначали за руськими особливу місію, яка відігравала просвітницьку і цивілізаційну роль по відношенню до інших племен. Відчуття обраності завжди було притаманне руським, коли вони мали справу з іншими народами, що оберігало їх від масових помісей з бусурманами і латинянами” [5; с. 7–8], – пишуть В. Авдєєв та А. Савельєв.

Неоімперіалізм, як вже підкреслювалося, найтісніше пов’язаний з формуванням тоталітарного соціокультурного простору. Тому зовсім не випадково у суспільну свідомість російського народу вносяться ідеї світового заговору проти руських. Ось що пише колишній дисидент, непримиримий критик радянського ладу, емігрант, а нині відвертий руський шовініст О. Зінов’єв: “Підкреслюю: цілком свідомо заплановано повне викреслення руських як особливо великого народу із історії. Вся історія людства буде сфальсифікована так, щоб від Нас і сліду не залишилося. Цей процес уже почався. З нами рахувалися, поки ми були наддержавою, коли ми конкурували із Заходом і загрожували йому, коли могли слідкувати за тим, як нас зображали, коли самі могли фальсифікувати їх історію в наших цілях. А як тільки рухнув Радянський Союз і радянський комунізм, як тільки почався всеосяжний крах Росії, відношення до нас різко змінилося” [199; с. 99].

Висловлювання О. Зінов’єва, яке наскрізь пронизано шовінізмом, коментувати недоречно, адже воно повністю розвінчує автора. Лише нагадаю, що О. Зінов’єв насамперед учений, логік. Почути ж від ученого, а тим більше від логіка, відкриту заяву, яка оправдовує фальшування руськими “вченими” історії зарубіжних держав на свою користь – багато чого значить. Воно означає, що жодному слову таких “істориків” довіряти не можна. Із його слів також слідує, що з руськими рахувалися лише тому, що вони постійно загрожували світовому співтовариству і тим самим добивалися від інших народів уваги до себе. Як співзвучно перекликаються слова О. Зінов’єва і К. Маркса про російське залякування європейців.

У боротьбі за світове панування ідеологи руської національної ідеї знаходять “нові аргументи” – расові.

“Принятие на вооружение русским народом теории генетического социализма в кратчайшие сроки поставит его в максимально выгодные условия по отношению ко всем другим народам земли”

(В. Авдєєв)