Виділення етичної проблематики в особливий напрям життєдіяльності в епоху Нового часу. Модерні концепції етики

Остаточне оформлення та утвердження етики як особли­вої філософської дисципліни, а сфери моралі - як особливої складової людського індивідуального та колективного життя -відбувається в епоху Нового часу (модерну епоху), тобто в період від XVII ст. до середини XIX ст. Це було зумовлене насамперед та переважно тим, що саме тоді внаслідок збільшен­ня можливостей досвіду, техніко-технологічної складової людсь­кої життєдіяльності окрема людина вивільняється із численних форм родової, родинної та соціально-державної залежності. Окремий індивід вперше в історії стає самодіяльною одиницею та відносно самостійним суб'єктом людської життєдіяльності. Саме тепер перед людиною відкрилась нічим не стримана мож­ливість проявляти свободу вибору життєвого шляху та засад власної поведінки. Процеси соціальної життєдіяльності звільню­ються від домінуючих впливів релігії (так звана секуляризація суспільного життя), а тому шукають принципово нових цінніс­них орієнтирів та нормативних вимог для людських взаємин. Тому першою особливістю розвитку етичної проблематики в епоху Нового часу є своєрідна автономізація сфери етики, тобто функціонування її як самостійної та самоцінної сфери. Проте ця автономізація була досить своєрідна: ціла низка мислителів епохи вважали, що питання етики стосуються вик­лючно глибинних духовних потреб людини, а тому стверджу­вали, що мораль — це справа релігії. Цим самим вони нама­гались вивести з-під опіки релігії науку, політику, мистецтво,

42

юриспруденцію, сімейні стосунки, освіту. Християнська церква не погоджувалась із таким звуженням своєї ролі в суспільстві, проте не відкидала залежності питань життєвого вибору від побожності людини. Інший напрям етичних розвідок набув світського характеру: тут намагались знайти засади, корені, причини моралі у соціальних умовах життя людини. Як пра­вило, цей напрям базувався на декількох, як тоді здавалось, неспростовних постулатах: 1) на теорії природного права людини, яку інтенсивно проповідували Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін.; за нею всі люди приходять у світ із рівними правами та життєвими претензіями й очікуваннями; 2) на тому, що в природному стані та за самою своєю сутністю людина є егоїстом, тобто вона розуміє насамперед сама себе і дбає про саму себе. Відомий французький мислитель і просвітник Ф. Вольтер доводив, що саме егоїзм людей приводить до того, що в суспільстві зіштовхується нескінченна кількість різноманіт­них індивідуальних прагнень, які врешті не дають належною мірою реалізуватись жодному чистому у своїх витоках життєв­ому наміру. Саме непереборний людський егоїзм приводить до соціального безладдя та насильства. Тому у філософії Нового часу сформувалась етична концепція "розумного егоїзму", яка стверджувала, що життєві інтереси людей повинні привести їх до необхідності узгодження своїх егоїстичних прагнень, до певних поступок заради спільних інтересів.

Вагоме місце в модерних етичних концепціях належало соціальним трактуванням сутності моралі. Їхні автори дово­дили, що людина є істотою суспільною, а тому і повинна узгоджувати свої дії із потребами і інтересами суспільного життя. В руслі таких поглядів виникла концепція альтруїзму (від слова - інший): кожна людина повинна дбати не лише про себе, а й про інших, а отже, й про державу, яка одна лише може забезпечувати баланс людських інтересів. Т. Гоббс вважав державу найкращим витвором людської культури, а переваги держави бачив саме в її здатності спрямовувати егоїстичні інтереси в русло плекання загальних інтересів.

43

Релігійні концепції етики виходили із постулату безсмер­тя душі та посмертної винагороди, а тому шукали засади моральності в людських сподіваннях на майбутнє безсмертя. У Новий час релігійні концепції етики досить тісно поєднувались із метафізичними та антропологічними міркуваннями, тобто із міркуваннями про сутність світу і буття та про природу людини, її місце в світі (Б. Спіноза).

Переломний момент в розвитку етики настає із розвитком ідеї І. Канта про принципово трансцендентальну природу моральних вимог. І. Кант вважав, що із фактичних випадків життя не можна вивести такі норми і закони, які всі б визнавали беззастережно необхідними та обов'язковими. Такими характе­ристиками можуть володіти лише положення, виведені на основі природи чистого розуму. Тому моральні норми є формою виразу розумової належності: це те, що належить робити, виходячи не із якихось окремих ситуацій життя, а із самої сутності людської розумності. Певною мірою це нагадує діано-етичні доброчесності Арістотеля. Саме такою - абсолютною вимогою розуму - є знаменитий "категоричний імператив" І. Канта, сформульований так: дій завжди так, щоби максиму (граничний вираз сутності дії) твоєї поведінки можна було піднести до всезагального закону поведінки. Трохи спрощуючи, можна сказати: те, що ти припускаєш можливим для себе, поширюй на всіх інших, і тоді стане зрозумілим, наскільки виправданою є твоя поведінка.

Осмислення моральних норм як належного перетворює їх на різновид людських цінностей (ціннісна концепція моралі): адже в таких нормах, поданих у виразах "мусиш", "належить", "варто", "гідно", присутній момент не наявного, але лише бажаного, очіку­ваного. Підхоплені послідовниками І. Канта, такі тлумачення мо­ральних норм стали в XIX - XX століттях майже загально­прийнятими. Досить часто сутність моралі визначається через цінність або оцінювання. Наведемо два приклади: 1. "Мораль є таким практично-оцінювальним способом відношення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з погляду принципо­вого протиставлення добра і зла" (Малахов В.А. Етика. - К.,

44

2002. - С.21); 2. "Мораль існує у двох формах: особистісні мо­ральні якості... і сукупність норм суспільної поведінки й оцінних уявлень..." (Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой та ін. - К., 2004. - С. 6-7).

Надалі етичну проблематику було розвинуто та деталізо­вано в творах Г. Гегеля, який вважав, що мораль є одним із невід'ємних аспектів в розвитку єдиної основи та субстанції світу - Абсолютної ідеї. Відповідно, провідні позиції в етиці належать сходинкам самовиявлення духу, проте об'єктивного духу, тобто такого, який спостерігається в діях суспільної історії, бо лише в соціальних зв'язках та стосунках дух позбав­ляється жорсткої єдності із індивідом (за умов такої єдності діє суб'єктивний дух). Саме в процесі суспільної історії об'єктив­ний дух підноситься сходинками від права через мораль до моральності (нравственности). А остання діє в межах сім'ї, громадянського суспільства та держави: як сім'я моральність характеризується через "природний дух"; як громадянське сус­пільство моральність в свої проявах постає внутрішньо супереч­ливою; як держава вона врешті набуває характеристик розумної волі. Найпершою умовою моральності Г. Гегель вважає свободу волі: воля як така або, як каже Г. Гегель, "в своїй істині", є добро, проте свобода волі передбачає її вихід за власні межі, а, отже, певні негативні дії або сваволю. Розумну волю розуміють як єдність свободи і необхідності добра. Отже, можна помі­тити, що гегелівська етична концепція передбачає: а) суспільно-історичний характер моралі; б) її суспільну природу; в) її органічну єдність із правом та політикою. Треба сказати, що всі ці риси успадкував від Г. Гегеля марксизм, дещо підсиливши та загостривши ці характеристики моралі, проте рішуче відки­нувши гегелівський абсолютний дух та духовну природу моралі. Л. Фейєрбах перевів міркування своїх попередників в русло розгляду питань, більш наближених до реальних та всебічних проявів людини. Так, він почав наполягати на тому, що сутність людини містить принаймні три провідні складові: розумність, чуття та волю. Тільки за умови розвитку всіх цих складових людина може жити повноцінним життям. Проте всі ці

45

складові повинні мати предмет свого спрямування та виявлення, а тому найпершою сферою моральних проявів людини є її відно­шення до природи, суспільства та іншої людини як до справж­ніх реалій життя. Звичайно, на першому плані тут перебувають людські стосунки, які Л. Фейєрбах називав "насолодою людсь­кого спілкування", проте лише за умови, що ці стосунки вста­новлюються за типом "Я - Ти", а не "Я - Воно", тобто коли вони не перетворюють іншу людину на річ. Своєрідним індика­тором справжньої моральної зрілості людини філософ вважав відношення до жінок: якщо воно є рівноправним та повноцін­ним, це засвідчує моральну цілісність людських стосунків.

Отже, оглянувши провідні тлумачення моралі та моральності в Новий час, можна стверджувати, що на відміну від традиційних суспільств сфера етики в цю епоху стає відносно самостійною. Вона набуває тут досить інтенсивних філософських опрацювань і загалом є більш реалістичною, ніж в попередніх традиційних суспільствах. Водночас можна зазначити неоднорідність тлумачень етики та моральності, їхню поступову еволюцію щодо плюра­лізації, а також деталізації, зокрема - в сфері вироблення нових етичних понять та принципів моральності.