4. Хар.Мат.Культури

Жилища — землянки, полуземлянки и наземные. Некрополи представлены курганными и грунтовыми могильниками. В курганной стратиграфии срубные погребения занимают верхнее положение по отношению к

_{могилам ямной и катакомбнойобщностей.}

5. Напрямок господарства

Тип хозяйства носителей срубной культурно-исторической общности базировался преимущественно на стойловом и отгонном скотоводстве, которое у населения бережновско-маёвской срубной культуры частично дополняло земледелие Приоритетным являлось разведение крупного рогатого скота, меньший процент в стаде составляли лошади. Важную роль в хозяйстве населения срубной культурно-исторической общности занимало горно- металлургическое производство.

6. Ідеологічні уявлення

Обряд предусматривал захоронение умершего в ямах или деревянных срубах в согнутом положении, на левом боку, кисти рук перед лицом. Известны также случаи кремации.

7. Хронологічні рамки

Этнокультурное объединение эпохи поздней бронзы (XVIII—XII, по другим

оценкам, XVI—XII^[1]веков до нашей эры).

39. Характеристика сабатинівської культури.

1. Коли і ким вперше виділилася

Впервые термин «сабатиновская культура» предложен Н. Погребовой ещё в 1960 году, позже — В. Д. Рыбаловой и И. Н. Шарафутдиновой.

2. Ареал

Розташована в Північному Причорномор'ї.

3. Пам'ятки

Для сабатинівської культури характеристичні наземні і напівземлянкові житла, часто з кам'яними основами стін. Серед ліпного посуду переважають банкоподібні горщики, орнаментовані пружком під вінцями; характеристичні тонкостінні підлощені кубки, черпаки, чаші з двома ручками. Поховання

— курганні та ґрунтові могильники.

4. Хар.мат.культури

Для сабатинівської культури характеристичні наземні і напівземлянкові житла, часто з кам'яними основами стін. Серед ліпного посуду переважають банкоподібні горщики, орнаментовані пружком під вінцями; характеристичні тонкостінні підлощені кубки, черпаки, чаші з двома ручками. Поховання —

_{курганні та ґрунтові могильники.}

5. Напрямок господарства

Племена сабатинівської культури жили з хліборобства і скотарства. Було розвинене бронзоливарне ремесло (знайдено різноманітні серпи, сокири-кельти, наконечники списів, кинджали, з прикрас —шпильки, підвіски, браслети) і торгівля.

_{6. Хронологічні рамки}

_{XVI - XIII ст.до н.е..}

40. Характеристика білогрудівської культури.

1.Коли і ким вперше виділилася

Культура була виявлена під час розкопок у 1918-27 роках Петром Курінним поблизу села Піківець Уманського району Черкаської області, у Білогрудівському лісі. Пізніше досліджувались О.І.Тереножкіним в кінці 1940-

50-их років. Поселення білогрудівської культури зустрічаються також на околицях Києва.

2. Ареал

на території України між Дністром і Дніпром.

3. Пам'ятки

Поховання людей — ґрунтові та курганні могили, в яких небіжчики скорчені, інколи кремовані, а рештки вміщені до урн.

4. Хар.мат.культури

Матеріальна культура представлена кам'яними (серп,

сокири), керамічними виробами (слоїки, тюльпаноподібні посудини з гладким валиком зверху, черпаки, кружки, миски, келихи, кубки, біконічні посудини з дрібнозубчастим орнаментом) та виробами з бронзи (браслети, шпильки, спіральні підвіски, вістря списів та луків, кинджали). У пізній період білогрудівці вже виготовляли знаряддя іззаліза (голки).

5. Напрямок господарства

Основні заняття мешканців білогрудівських

_{поселень — землеробство, тваринництво та птахівництво.}

6. Ідеологічні уявлення

Велику роль у світогляді племен білогрудівської культури відігравав культ вогню.

Для поселень характерна велика кількість зольників, які переважно мали правильної форми підвищення до 4 м тадіаметром до 35 м. Єдиної думки щодо їх призначення немає. Одні вчені вважають їх пам'ятками поховального обряду, другі — залишками житла, треті — культовими місцями, які пов'язані із вогнем.

7. Хронологічні рамки

Культура осілого населення пізнього бронзового віку (XI — IX ст. до н. е.)

41. Характеристика зарубинецької культури.

1. Коли і ким вперше виділилася

Була визначена у 1899 і засвідчена понад 500 пам'ятками, які охоплюють простір від Прип'яті й Подесення до Середнього Подніпров'я. Перші пам’ятки цієї культури відкрито наприкінці XIX ст. В.В.Хвойкою поблизу с.Зарубинці на Київщині.

2. Ареал

Територія розповсюдження зарубинецької культури — басейни Прип'яті, середнього і частково горішнього Дніпра.

3. Пам'ятки

На поселеннях знайдено кістки собак,що виконували сторожові функції.

Зарубинецькі мисливці полювали на кабана,оленя,лося,зубра,ведмедя,бобра,куницю. Ювелірні вироби виготовляли з привізної бродзи.Броджу плавили в керамічних тиглях на вогнищах.Застосовували також проковку,протяжку,чеканку.Виробляли фібули- застібки для одягу,шпильки,браслети,кільця та ін.

4. Хар.мат.культури

Зарубинецька культура відома за групою неукріплених поселень,городищ,могильників. Поселення займали високі миси річок,ярів або розташувалися на надзаплавних терасах. Розміри поселень у середньому до 2 га. Іноді селища розміщувались на місцевості невеликими групами по 10-15 поселень. Для Середнього Подніпров’я Є.В.Максимов виділив три такі групи:канівську,ржищівську і київську.

5. Напрямок господарства

Зарубинецкая культура носит ярко выраженный оседлый земледельческий характер. Основу хозяйства племён зарубинецкой культуры составляло подсечно- огневое и переложное земледелие с использованием деревянного рала без железного сошникаЗначительную роль играло стойловое скотоводство. Носители зарубинецкой культуры разводили крупный и мелкий рогатый скот, свиней, лошадей.

6. Хронологічні рамки.

Археологическая культура эпохи раннего железного века (III / II в. до н. э. — II в. н. э.)

42. Характеристика черняхівської культури.

1. Коли і ким вперше виділилася

Названа по могильнику у села Черняхов Кагарлыкского района Киевской области, исследованному В. В. Хвойкой в 1900—1901 годах. На

территории Румынии черняховская культура именуется Сынтана-де-Муреш—

Черняхов по названию селения в трансильванском жудеце Муреш. Исследованы остатки поселений и грунтовые могильники.

2. Ареал

Поширена на території лісостепового Подніпров'я між Дінцем і Дністром та Прутом і вздовж Буга, а також на південному сході Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії.

3. Пам'ятки

Пам'ятки черняхівської культури — безкурганні могильники (поля поховань) та поселення. Осілі хліборобоскотарські племена черняхівської культури жили у великих неукріплених поселеннях. Поряд з цим відомі черняхівські городища (Городок, Олександрівка, Башмачка).

4. Хар.мат.культури

Поселення мають характерні особливості. Порівняно з передскіфською і скіфською добою, коли городища були укріплені, майже неприступні, громади настільки відчували себе у безпеці, що укріплення, у тому числі воєнізовані, зникають повністю: селища відкриті з усіх боків.

5. Напрямок господарства

Населення займалося також різними ремеслами, було розвинене бронзоливарство, залізообробка, ювелірство та гончарство. Посуд вироблявся переважно на гончарському колі. Була розвинена торгівля з римськими колоніями, звідки імпортувалися амфори, скляні кубки, глиняний посуд; у торговельних операціях вживалися римські монети.

6. Хронологічні рамки

Археологічна культура у 100–500 роках.

43. Сармати, їх характеристика.

Сарматський період історії України синхронний з римською епохою та добою Великого переселення народів. Античний географ Клавдій Птолемей у ІІ с. н. ч. називав понад сотню сарматських племен, серед яких найзначнішими були: алани, роксолани, язиґи, аорси, сіраки, аріаки, масаґети.

Розселення – від межиріччя Дніпра до Кубані.

У мистецтві сарматів ориґінальним є бірюзово-золотий стиль, зображення тварин з інкрустованими коштовним камінням очима (бірюза, сердолік, корал, рубін, смарагд, циркон та різні емалі). Іноді знаходять образи Дракона, в чому деякі мистецтвознавці вбачають навіть китайський вплив. Найімовірніше, це - мистецтво сарматського племені аланів, які найбільше контактували зі сходом.

Сарматські ремесла: зброярство, лимарство, ткацтво, обробка шкіри, гончарство (ліпний посуд, жертовники курильниці), а також виготовляли дерев?яний та шкіряний посуд.

Матеріальна культура: невиразна її кераміка, зроблена від руки і досить одноманітна формою, порівняно бідний і весь інший інвентар. Навіть багаті поховання перших століть нашої ери містили дорогі вироби, які були або дарами або здобиччю (наприклад, предмети італійської бронзи), або імпортом, пов'язуваним з певними центрами (золоті прикраси з Бірюзою і ін.). Те ж саме можна сказати і про кераміку, відносне різноманіття якої на рубежі і в перших століттях нашої ери можна пов'язати не з подальшим розвитком у сарматів власного керамічного виробництва, а із збільшенням у них частки імпортних судин.

Поховання. Сармати були типовими кочовиками, тому їхні пам'ятки представлено лише похованнями.

(Альтернативна відповідь) Назва та походження. Історичній науці не відома самоназва сарматів. Греки та римляни називали сарматами або сірматами кочові племена, які запанували в українських степах у III ст. до н.е. На думку лінгвістів, слово «сармат» походить від давньоіранського слова «саоромант», що означає – «підперезаний мечем».

Античний історик Геродот свідчить, що пращури сарматів проживали на схід від скіфських племен за річною Танаїс (Дон). Також, Геродот наводить легенду про походження сарматів – нібито сармати – це нащадки скіфівта амазонок, і головна різниця між племенами була в тому, що сарматам не вдалося добре вивчити мову своїх батьків, «тому савромати розмовляють скіфською мовою, яка здавна є зіпсованою».

Історія. Сарматські племена належали до центральної частини кочового іраномовного світу, які проживали у I тис. до н.е. в степах між Алтаєм та Дунаєм. Більшість істориків сходяться на думці, що батьківщиною сарматів були степи Нижньої Волги та  Уралу. В свою чергу, археологи вирізняють три послідовні періоди в житті сарматів:

1. Савроматський  – VII – IV ст. до н.е.

2. Прохорівський або ранньосарматський – III ст. до н.е. – II ст. н.е.

3. Аланський або пізньосарматський – II – IV ст. н.е.

Починаючи з IV ст. до н.е. археологи фіксують наполегливе просування сарматських племен у західному напрямку до Азовських степів. У III ст. до н.е., у зв’язку з занепадом скіфських племен та безлюдність чорноморських степів (на думку істориків це було пов’язано з подальшою аридизацією клімату) сармати практично без перешкод заселяють колишні володіння скіфів, нещадно знищуючи залишки скіфської державності на Нижньому Дніпрі. Після підкорення Півдня України, античні автори починають називати місце проживання сарматів та залежних від них народів – Сарматією.

Як уже зазначалося, сармати не були одним плем’ям, це умовна назва сукупності іранських племен, до яких можна віднести: роксолани, сіраки, язиги, аорси та алани. Ще давньогрецький вчений Страбон візначав, що  сармати складаються з кількох племен. Першими в українські степи прийшли роксолани. Наприкінці I ст. до н.е. роксолани починають експансію в західному напрямку – на римські провінції Мезію (нинішня Болгарія). Слідом за роксоланами, з-за Дону переселяють племена аорсів, які також починають тиск на римські володіння на Дунаю. Паралельно з цим, сармати здійснюють набіги на грецькі поліси Північного Причорномор’ятаБоспорське царство.

У II ст. н.е. в українські степи переселяється ще одне сарматське плем’я – алани, які остаточно знищують залишки скіфської державності на Нижньому Дніпрі. Алани, як і попередні сармати, виходять на Дунай і починаю боротьбу проти Римської імперії. Ці події увійшли до історії під назвою Сарматська війна.

Крім експансії в західному напрямку, для сарматів, був характерний і північний напрямок експансії до Середнього Подніпров’я та Подесення. Саме на цих землях проживало праслов’янське населення зарубинецької культури. Археологи знаходили численні сарматські наконечники стріл при розкопках городищ зарубинецької культури. На думку вчених, сармати вплинули на формування слов’ян Середнього Подніпров’я, асимілювавшись в середовищі антських племен.

З I ст. н.е. все помітнішає вплив сарматів на еллінську культуру античних полісівтаБоспорське царство. Грецьке населення все більше варваризується сприймаючи сарматську культуру. Сарматські впливи все більше фігурували серед духовної та матеріальної культури грецького населення. В Боспорському царстві навіть правила саматьска династія, правителі якої мали ім’я Савромат.

Проте контакти з грецькою та іншими культурами мали далекоглядні наслідки і для самих сарматів. Ще на думку античного географа Страбона – антична культура завдала більше шкоди ніж добра: «Наш спосіб життя зіпсував цих людей, поширивши серед них такі пороки, як пристрасть до розкоші та плотських утіх, негідні прагнення, задоволення яких робить їх дедалі ненажерливішими».

Суспільство та культура. Сарматське суспільство багато в чому нагадувало скіфське. Проте, через посушливість клімату Північного Причорномор’я, сармати були більш рухливими –повинні були частіше змінювати пасовища.    У Страбона містяться опис життя сарматів: «Кибитки номадів зроблені із повсті і поставлені на вози, на яких вони живуть. Навколо кібіток пасеться худоба, м’ясом, сиром, молоком якої вони кормляться. Вони пересуваються за своїми стадами вибираючи місцевості з гарними пасовиськами: взимку в болотах біля Меотиди (так греки називали Азовське море), а влітку на рівнинах».

З цього уривку, видно, що сармати як і скіфи здійснювали сезонні міграції у меридаільному напрямку. Кочовим скотарством займалися переважно заможні родини, які мали численні гурти овець та кінські табуни. Бідне населення жило осіло в Приазов’ї, вирощуючи пшеницю, просо та займаючись осілим скотарством.

Кочові сармати потребували великої кількості продукції сільськогосподарських племен та народів, тому вони були вимушені постійно воювати або торгувати з осілими племенами, щоб отримувати зерно, вина, зброю, ювелірні вироби та предмети розкоші. Внаслідок сарматизації грецької культури в Північному Причорномор’ї, сарматам вдалося взяти під контроль  еллінську колонію Танаїс у пониззі Дону та зробити його центром Сарматії.

Розвиток військового мистецтвау сармати пройшов два етапи. На ранньому етапі (III – I ст. до н.е.) сарматське військо складалося переважно з ополчення, яким керувала родова знать. Основою війська була легка кіннота, піхота відігравала допоміжне значення. На другому етапі (I – IV ст. н.е.), після поразки від римських легіонів в Мезії у I ст. до н.е. організація сарматського війська значно змінилася. Тепер головною ударною силою стає важка кавалерія , яку давні греки та римляни називали  – катафракії. Вершник та кінь повністю закривалися міцним обладунком – катарактою.

Сарматське мистецтво дуже нагадувало скіфське. Прикладне мистецтво було своєрідною модифікацією звіриного стилю. Набувають поширення зображень ведмедів та вовків. З часом, втрачається реалістичність зображень, мистецтво все більше схематизується. Для сарматського мистецтва характерним є поліхромний стиль, який набув поширення внаслідок контактів із саками та масагетами Середньої Азії.  На схематичний металевих зображеннях звірів з’являються поліхромні вставки із бірюзи, кольорової скляної пасти та сердоліку.

Релігійні уявлення сарматів були типовимя як для індоєвропейських народів. У сарматська релігія мали всі риси політиїзму, але через брак письмових джерел, не відомі назви імен сарматських богів. Провідним був культ бога війни, уособленням якого був меч. Як і всі іранські народи, сармати поклонялися сонцю та вогню. Поширеним був культ коня

Сармати вплинули на формування української культури, мови та антропологічного типу українців. Особливо сильними іранські впливиє у Східній Україні. Саме тут дуже поширені іранські топоніми (Наприклад, Ворскла, Донець, Дон та ін.).