74. Партикуляризация феодального права во Франции.

Партикуляризм (от лат. particula — частица, уменьшительное от pars — часть), в буржуазной политической науке понятие, обозначающее всякое движение, целью которого является приобретение или удержание политической, административной или культурной автономии для тех или иных частей государства. Крайние проявления Партикуляризм — сепаратизм (движение за отделение и образование самостоятельного государства) и децентрализм (отрицание централизма во всех его формах). Применительно к средним векам Партикуляризм — политическая раздробленность, характерная для определённого периода развития феодального государства, связанная со стремлением феодальных сеньорий и городов к возможно большей политической, административной и судебной самостоятельности. Для этого периода характерен и Партикуляризм в области права: пестрота и разнообразие правовых систем провинций, княжеств и городов в рамках одного государства.

75. Образование феодального государства в Болгарии.

Найдавнішим населенням Болгарії були фракійські племена. На початку V ст. до Р. X. у них виникли перші держави ранньорабо-власницького типу (на території Болгарії- держава одризів). УІ ст. територію Болгарії завоював Рим. У 395 р. при розділі Римської імперії ця територія ввійшла до складу СхідноїРимської(Візантійської) імперії. Наприкінці V—на початку VI століть на Балканський півострів (зокрема й на територію Болгарії) приходять слов'яни (анти та склавіни), що осідають тут. На початку VII ст. виникає перша слов'янська ранньо­феодальна держава (держава Семи слов'янських племен у північній Болгарії). У 70-х рр. VII ст. на територію Семи слов'янських племен із південної Бессарабії відбувається вторгнення протоболгарів (пере­селилися туди під натиском хозар з Приазов'я і Нижнього Поволжжя). Між болгарами та слов'янами був укладений союзуборотьбі проти Візантії.

У 681 р. Візантія визнає болгарську державу. Першим правителем Болгарського царства був хан Аспарух. За нього виникає Перше Болгарське царство (681-1018 рр.). На чолі держави стояв хан (князь), який мав титул "івічГ ("великий"). Йому допомагала Рада знаті. Іноді скликалися народні збори. Від князя Симеона (893-927) для позначення монарха використовуються титули, узвичаєні у Візантії - кесар, василевс. Народні збори (собори) поступово втрачають свою роль і, навпаки, посилюється значення й авторитет постійної ради - санкліта. Важливу роль в управлінні відігравали логофест (перший міністр), протовестиарій (відав фінансами), великий воєвода (здійснював

88

керівництво військами). У містах правили воєводи, а в сільській місцевості - старости.

Болгарське царство проіснувало до 1018 р. та знову було підкорене Візантією. Унаслідок повстання болгар на чолі з Петром і Асенем відбувається звільнення країни від Візантійського іга й утворюється Друге Болгарське царство, що проіснувало з 1187 р. до 1396 р. У цей період на чолі держави стояв цар, влада якого стала спадковою. Йому належала законодавча, виконавча та судова влада. Та ця влада певною мірою була обмежена боярською радою. Збереглася колишня система управління: великий логофест, протовестиарій, великий воєвода.

Наприкінці XIV ст. Болгарія, як й інші країни Європи, розпалася на низку феодальних самостійних держав і була нездатна чинити серйозний опір загарбникам, тому в 1396 р. її поневолили турки.

Основним джерелом права протягом тривалого часу був звичай, покладений в основу перших записів слов'янського права. Най-відоміша пам'ятка феодального права Болгарії— "Закон суднийлюдям" (865 р.). Діяли також церковні збірники права, жалувані грамоти болгарських царів (хрисовули), збірники візантійського права.