2. Статистичне вивчення бідності

Жваві дискусії відносно статистичного вивчення бідності відбуваються у всьому світі. В першу чергу це пов’язано з прискоренням процесів глобалізації світової економіки, що супроводжується посиленням нерівності і розповсюдженням масштабів бідності як в країнах, котрі недостатньо розвинуті, так і в промислово розвинених. Для української статистики проблема бідності є новою. Одним із напрямків розвитку соціальної статистики стала статистика бідності внаслідок того, що як державні органи влади та управління, так і суспільства потребує інформації про те, яку частку населення складають бідні, хто потрапляє в сітку бідності і чому, яка динаміка бідності та ін. Для працівників правоохоронної системи важливими є статистичні дані відносно того, як корелюють між собою показники бідності і стан злочинності на тій чи тій території.

Довгий час проблема бідності статистиками пов’язувалася з двома основними чинниками, а саме: з рівнем доходів населення і з демографічними показниками. Але наразі вона виявляється більш складною, адже бідність багатогранна і жодна країна в сучасному світі цю проблему так і не вирішила (в США, наприклад, вперше була розпочата війна з бідністю в 60-ті роки ХХ ст., створено навіть Інститут бідності, одним із завдань якого стала розробка статистичних показників та методів вимірювання бідності).

Традиційно бідність визначається на основі рівня доходів: бідним вважається будь-який індивід, середній місячний, щорічний чи добовий доход якого нижче певної межі.

В Україні офіційним джерелом даних про диференціацію доходів та витрат населення виступають “Обстеження бюджетів домогосподарств України”, що їх на постійній основі здійснює Державний комітет статистики.

Зазвичай статистики оприлюднюють дані про тих, хто отримує доходи нижче від встановленого прожиткового мінімуму. Але конкретні цифри залежать від способів розрахунку того ж прожиткового мінімуму. Зараз в Україні важко відповісти навіть на таке просте питання: Чи відбулося абсолютне погіршання становища основної маси населення, адже дані радянського і пострадянського періодів не можуть бути зіставлені, бо прожитковий мінімум в минулому розраховувався по іншій методиці. Статистики лише зазначають, що внаслідок підвищення диференціації доходів збільшилися масштаби відносної бідності – багато людей стали бідніше відносно більш успішних груп і принципово нових можливостей. Змінився також портрет бідності, з’явилися так звані “нові бідні”. Слід також мати на увазі, що статистичні дані про рівень, динаміку та розподіл доходів населення України – ненадійні, публікуються із значним запізненням і в такому вигляді, який не дозволяє проводити порівняння у часі, аналізувати поширеність та кореляти бідності. У результаті цього “слабка захищеність” приписується окремим соціально-демографічним категоріям населення (пенсіонерам, інвалідам, самотнім матерям тощо) без урахування індивідуальних відмінностей у забезпеченості, що призводить до нецільового надання соціальної допомоги.

Сьогодні в Україні розроблено Стратегію подолання бідності, завершується робота над Комплексною програмою подолання бідності. Визначено також критерії межі бідності та її величини з урахуванням регіональних відмінностей та забезпечено розробку методології розрахунку основних характеристик – індикаторів бідності з подальшим їх запровадженням, спостереженням та аналізом. Разом з тим інформаційна база (в першу чергу статистична) є недостатньої для проведення в країні ефективної соціальної політики, спрямованої на подолання бідності та її негативних наслідків.

ІНФОРМАЦІЯ: В Україні на 2002 р. Держбюджетом встановлено рівень забезпечення прожиткового мінімуму для призначення соціальної допомоги в розрахунку на одну особу у сумі 80 грн. на місяць. На 2002 . Верховна Рада України затвердила прожитковий мінімум 342 гривні на одну особу в розрахунку на місяць, що стало базою для визначення державних соціальних гарантій і стандартів.

Межа бідності. Теоретичне вивчення і емпіричне вимірювання бідності має понад двохсотрічну статистичну традицію. При цьому у галузі виміювання бідності піонерами вважаються англійці Ч. Бут та С. Раунтрі, які у своїх дослідженнях бідності у XIX столітті акцентували увагу на можливостях задоволення основних потреб людини, намагалися оцінити кількість тих, хто потребує допомоги, і сформувати критерії визначення межі бідності. Проте до цього часу не існує однієї єдиної теорії бідності, що була б всеохоплюючою і верховенству вала. Проведення межі бідності є вихідною точкою статистичного аналізу бідності. Людей вважають бідними, коли рівень їх життя (зазвичай оцінюваний за розмірами та розподілом доходу чи споживання) є нижчим від мінімально припустимого порога, що його називають межею бідності. Немає сумніву, що існує фізіологічний мінімум товарів і послуг, споживання нижче від якого через деякий час може загрожувати нормальному розвиткові чи навіть фізичному виживанню людини – хоча набагато менш очевидно, що собою являє цей мінімум для кожної конкретної людини. Досвід порівняльних досліджень бідності у багатьох суспільствах, включно й найбідніших, показує, що бідність трактується значно ширше, аніж придбання абсолютного мінімуму, необхідного для виживання. Таким чином, межа бідності у переважній більшості випадків є не фізіологічним, а соціальним мінімумом.

Загальновизнаною практикою є побудова щонайменше двох меж бідності: низької та високої. Більш низька може інтерпретуватися як межа злиднів. Люди із споживанням, нижчим цієї межі, стоять на грані постійного недоїдання, не кажучи вже про задоволення якихось інших потреб, і втягнуті принизливу й руйнівну боротьбу за життя, що загрожує їх людському існуванню. Більш висока абсолютна межа бідності дозволить відібрати людей, які спроможні задовольнити не лише елементарні потреби в харчуванні, але й соціальні потреби (лікування, освіта, поновлення одягу, утримання житла тощо).

Ідеального методу визначення межі бідності не існує: встановлені рівні завжди віддзеркалюють уподобання дослідників і, звісно, є не безсумнівними. Офіційне визначення межі бідності в будь-якій країні є до значної міри питанням політики, але ніколи не може бути вирішене абсолютно об’єктивно. Навіть за невеликої зміни межі бідності значна кількість мешканців країни переходить до категорії бідних чи лишається поза неї. Оцінку й порівняння рівнів і показників бідності утруднюють регіональні диспропорції та високі темпи інфляції, часто характерні для тих країн, де проблема бідності є найбільш актуальною.

Обмеження, які зазвичай доцільно брати до уваги при побудові межі бідності:

• Межа бідності не повинна суперечити здоровому глуздові. Незважаючи на наукову обґрунтованість, концепція бідності, що значно відрізняється від загальноприйнятого інтуїтивного розуміння бідності, навряд чи здобудеться на суспільну та політичну підтримку.

• Межа бідності повинна лишати можливість для порівняння різних регіонів, типів сімей, часових інтервалів тощо.

• Межа бідності повинна бути операціонально релевантною, тобто сформульованою таким чином, аби можна було знайти емпіричне значення теоретичних понять.

Зважаючи на це, встановлення межи бідності може бути здійснене численними шляхами, абсолютним, відносним, на базі суб’єктивних оцінок, ступеню відносної деривації тощо.

Більша частина досліджень бідності у різних країнах використовують ту чи іншу модифікацію абсолютної концепції бідності. Цей підхід має довгу історію, що корениться в понятті первинної бідності, запропонованому С. Раунтрі (1901 р.). Він запропонував фізіологічний мінімум для задоволення основних потреб у харчуванні, житлі, одязі тощо. Методи вивчення бідності С. Раунтрі суттєво вплинули на наступні дослідження, а найбільш послідовне впровадження ця стратегія знайшла у “принципі Беверіджа” (1942 р.), де було сформовано структуру системи соціального захисту, що введена у Великобританії після Другої світової війни. На цій концепції також ґрунтується офіційна межа бідності США.

Кінцева мета боротьби з абсолютною бідністю полягає в її повному подоланні шляхом поєднання мінімальних соціальних гарантій і створення умов, за яких бідні матимуть змогу самостійно забезпечити себе. Соціальна захищеність населення від абсолютної бідності багато в чому залежить від зростання національного багатства та вдосконалення механізмів цілеспрямованої соціальної допомоги. На відміну від цього. Скорочення відносної бідності полягає у створенні механізмів, що запобігають надмірній нерівності переважно шляхом перерозподілу ресурсів. При статистичному вивченні відносної бідності реальний розподіл добробуту порівнюється з ідеальною ситуацією загальної рівності, що, однак, політичною метою.

ПИТАННЯ: Яка частка відносної бідності в суспільстві є оптимальною, такою, що не підриває стимули соціально-економічної активності?

Чи може (і за яких умов) надмірне захоплення скороченням відносної бідності загострити проблему бідності, тому що збільшиться кількість бідних в абсолютному смислі?

ІНФОРМАЦІЯ: В Україні як робочий термін в законодавчій практиці використовується замість терміну “бідність” поняття “малозабезпеченість”. В Україні відсутня також офіційна межа бідності. Розраховується мінімальний споживчий бюджет (термін введено у 1991 році Законом України “Про мінімальний споживчий бюджет”), що являє собою рівень середньодушового доходу, який забезпечує придбання визначеного набору матеріальних благ та послуг, потрібного для забезпечення основних фізіологічних та соціально-культурних потреб людини. Використовується також поняття “межа малозабезпеченості”, показник якої формується на основі нормативно-статистичного методу.

Методи статистичного вимірювання бідності

У загальному вигляді вимірювання бідності може бути представлене у вигляді таких етапів:

1. Індивіди або домогосподарства рангують на основі одного чи кількох критеріїв матеріального добробуту.

2. Визначається межа бідності, що дозволяє відокремити бідних від небідних.

3. Дані на рівні індивідів або домогосподарств агрегуються в показники бідності для країни в цілому і головних територіально-економічних та соціально-демографічних груп населення, тобто знаходяться характеристики найбільш вразливих груп і будується профіль бідності.

Ці етапи складають основу аналізу рівня бідності і аккумують багато конкретних методологічних проблем, що стоять перед дослідниками.

У світовій практиці існують різні методи вимірюваня бідності:

1. Консенсусна позбавленість – відсутність у домогосподарства трьох складників, які більшість населення країни назвали предметом першої необхідності.

НАПРИКЛАД: Умови, які невід’ємні для підтримання звичного способу життя, дослідження 1983 р. у Великобританії [Abercrombie N., Warde A. Contemporary British Society. – L., Polity Press, 1990. – P. 140].

Стандарти нормального життя:

Опалення житлових приміщень в холодну пору року (частота вибору 97%)

Туалет всередині будинку (окремий для сім’ї) (96)

Сухе житло (96)

Окрема для сім’ї ванна (94%)

Окремі ліжка для кожного члена сім’ї (94%)

Можливість користуватися громадським транспортом (88%)

Теплий водонепроникний одяг (87%)

Триразове харчування для дітей (82%)

Окреме житло (79%)

Дві пари демісезонного взуття (78%)

Окремі спальні для дітей різної статі, старших 10 років (77%)

Холодильник (77%)

Іграшки для дітей (71%)

Килими у вітальнях та спальнях (70%)

Свята в особливих випадках (Різдво) (69%)

Пральна машина (67%)

Купівля нового, а не поношеного одягу (64%)

Хобі або активний відпочинок (64%)

Дворазове гаряче харчування в день для дорослих (64%)

М’ясо або риба щодня (63%)

Подарунки для друзів або сім’ї раз на рік (63%)

Тиждень відпустки поза домом раз на рік без родичів (63%)

Дитячі товари для відпочинку та спорту (57%)

Сад (55%)

Телевізор (51%)

Одяг для урочистих випадків (48%)

Телефон (43%)

Прогулянка для дітей за місто раз на тиждень (40%)

Запрошення друзів дітей раз на два тижні на чай (37%)

Вечір розваг поза домом раз на два тижні для дорослих (36%)

Дружні / сімейні застілля раз на місяць (32%)

Автомобіль (22%).

2. Відносно-прибутковий метод – вартісний показник межі бідності встановлюється на рівні 40 – 60% середньодушового споживання.

3. Політико-адміністративний метод – визначаючими факторами критеріїв бідності виступають мінімальна пенсія або соціальна допомога.

4. Постійна наявність заборгованості – рівень доходу надто низький по відношенню до боргів, труднощі з оплатою необхідних платежів.

5. Суб’єктивна самооцінка – людина тоді вважається бідною, коли вона сама себе так ідентифікує.

Розподіл суб’єктивних оцінок фінансового стану серед домогосподарств різного рівня забезпеченості, як правило, проводиться на основі опитування населення за такою шкалою:

• Нам не вистачає грошей навіть на їжу.

• Нам вистачає грошей на їжу, але купувати одяг або взуття вже складно.

• Нам вистачає грошей на їжу, одяг, і ми можемо щось відкладати, але цього не досить для купівлі дорогих речей.

• Ми можемо купувати деякі дорогі речі, але не можемо собі дозволити все, що захочемо.

• Ми можемо собі купити все, що захочемо.

Серед повсякденних міркувань про бідних найбільш поширені такі: незаможні, нужденні, жебраки, убогі. При вт

Використанні цього методу статистки мають враховувати таке явище у сучасній повсякденній свідомості, як само приписування до розряду бідних, коли індивід усвідомлює себе як такого, що перебуває в ситуації, яку він не визнає гідною себе або людини взагалі, або яку не визнають гідною людини в референтній для нього групі чи в суспільстві загалом.

Має вади і метод, при якому межа бідності пов’язується з мінімальною або середньою заробітною платою. Ця методика дозволяє оцінювати бідність лише на індивідуальному рівні. Навіть якщо заробітна плата людини перевищує середні показники по країні або галузі, все рівно сім’я такої людини може бути бідною за умови високого індексу соціального навантаження (співвідношення зайнятих і незайнятих). Крім того, високий рівень мінімальної зарплати може підривати стимули до праці.

Показники статистики бідності. У більшості країн світу межа бідності встановлюється як частина середнього медіанного дохода. Але оскільки середній доход і відповідно межа бідності в різних країнах різняться, це не дозволяє здійснювати міжнародні порівняння національних рівнів і масштабів бідності.

В 1990 році Міжнародний банк встановив для всіх країн, що розвиваються, єдину межу бідності, котра дорівнює 1 долару США в день (за паритетом купівельної спроможності в цінах 1985 року). На думку експертів Міжнародного банку, ця сума була достатньою для придбання мінімально необхідного для однієї людини кількості харчів на один день.

Для порівняння: в середині 90-хроків ХХ століття щоденний середній доход на одного мешканця планети складав 16 доларів.

Але підхід до оцінки бідності лише з точки зору рівня доходів не дозволяє з точністю оцінити справжні масштаби бідності, котра носить багатоаспектний і якісний характер і не може бути зведена лише до рівня задоволення лише елементарних матеріальних потреб людини. Бідність означає також відсутність у людини можливостей і умов гідного існування не тільки з погляду рівня життя, але й таких аспектів, як творча діяльність, свобода тощо. Саме тому при оцінці рівня бідності в останні десятилітття міжнародні організації приймають до уваги такі показники, як очікувана тривалість життя, рівень освіти, здоров'я, гігієни.

ІНФОРМАЦІЯ: в першій половині 90-х років ХХ ст. серед мешканців країн, що розвиваються, 507 млн. людей мали середню тривалість життя менше 40 років; 842 млн. були неграмотні; 766 млн. не мали доступу до медичного обслуговування; 1213 млн. – до питної води; 158 млн. дітей молодше 5 років страждали від недоїдання.

При аналізі бідності використовуються різноманітні індекси:

1) Індекс питомої ваги бідних є найпоширенішим. Він показує, який відсоток всього населення є бідним, тобто питому вагу всіх тих, у кого споживання (або інша відповідна міра добробуту) y(i) менше, ніж межа бідності (z), і розраховується за формулою:

H = g/n,

де g – це кількість бідних, а n – загальна чисельність населення.

Для певного виду порівнянь рівнів бідності (наприклад, оцінки успіху в боротьбі з бідністю) він цілком адекватний, хоча бажано розраховувати його для двох меж бідності. Недоліки цього індексу проявляються, коли кількість бідних не змінюється, але їх становище погіршується, однак при цьому питома вага бідних не зміниться, оскільки цей індекс нечутливий до змін, що відбуваються за межею бідності.

2) Індекс глибини бідності ґрунтується на агрегованому дефіциті ресурсів у бідних відносно до межі бідності. Цей показник залежить від того, наскільки нижче за межу бідності знаходиться споживання бідних.

Одним із недоліків індексу глибини бідності є те, що він недостатньо точно враховує різницю в серйозності становища з бідністю, тобто нерівність у споживанні серед бідних. На цьому індексі не відбивається перерозподіл ресурсів від бідних до тих, хто менш бідний.

3) Індекс гостроти бідності використовується для того, щоб врахувати нерівність в розподілі споживання серед бідних. Цей індекс зважує глибину бідності індивідів (або домогосподарств) на основі питомої глибини бідності, так що глибині бідності індивідів, що перебувають набагато нижче за межу бідності, приписується більша вага в сукупному індексі гостроти бідності.

4) Індекс людської бідності існує у світовій статистиці з 1997 року. При його розрахунках виходять з дії трьох чинників, що визначають можливість для кожного індивіда вести гідне життя:

а) тривалість життя (цей чинник оцінюється долею населення, очікувана тривалість життя якого складає менше 40 років);

б) доступ до знань оцінюється показником долі неписьменних в чисельності дорослого населення;

в) матеріальні умови існування. Вони оцінюються за допомогою трьох показників:

• Доля населення, що не має доступу до медичного обслуговування;

• Доля населення, що не має доступу до питної води;

Доля дітей молодше 5 років, які страждають від недоїдання.

Зони бідності – території високої концентрації бідних, включають ті регіони, де коефіцієнт бідності вище середнього значення по країні.

Соціальний портрет бідності – соціально-демографічні характеристики населення (сімей, домогосподарств), котрі живуть нижче відповідної межі бідності.

МЕТОДИ ВИМІРЮВАННЯ БІДНОСТІ

Консенсусна позбавленість – відсутність у домогосподарства трьох складників, які більшість населення країни назвали предметом першої необхідності.

Відносно-прибутковий метод – вартісний показник межі бідності встановлюється на рівні 40 – 60% середньодушового споживання.

П олітико-адміністративний метод – визначаючими факторами критеріїв бідності виступають мінімальна пенсія або соціальна допомога.

П остійна наявність заборгованості – рівень доходу надто низький по відношенню до боргів, труднощі з оплатою необхідних платежів.

С уб’єктивна самооцінка – людина тоді вважається бідною, коли вона сама себе так ідентифікує.