Kultura_posibnik (1)

Розділ 2. Історія культури стародавнього населення України

деяких дослідників, у антів існувала внутрішня торгівля, пов’язана з розвитком ремесла, та зовнішня (зокрема, з Римом); виник грошовий обіг, для якого могли використовуватися срібні римські монети. Поступово розширювалися їх культурні й економічні зв’язки з іншими народами, в тому числі й з Візантією.

Анти жили окремими родами, які утворювали сільські общини для спільного обробітку землі і боротьби з ворогами. Це, очевидно, були територіальні об’єднання, подібні до хуторів чи гірських карпатських сіл ХІХ ст. Згодом навколо них виростали «остроги» як торгові центри, де поселялися купці та багаті люди. Етнографічній науці відомо більше двох тисяч таких поселень. Отже, відбувається майнове розшарування в суспільстві антів, що простежується і завдяки виявленню численних скарбів монет та коштовностей, які належали їм.

Великого розвитку в антів набуло рабовласництво. Анти були хоробрими та войовничими племенами, вели довгі війни з Візантійським царством, в процесі яких запозичували величезні матеріальні і духовні цінності інших народів та завойовували рабів. Візантійські історики пишуть про десятки тисяч полонених, захоплених антами з метою перетворення їх на рабів, але форма рабської залежності у антів була значно м’якшою, ніж у Візантії.

У ІІІ—ІV століттях в антів починає складатися держава. Їх гро- мадсько-політичний устрій нагадував демократію грецького типу (аристократичну республіку). Так, візантійський історик Прокопій Кесарійський писав, що «слов’янами і антами не править один муж, але здавна живуть вони громадським правлінням, і так усі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно». Племена антів часто жили не в добрих стосунках між собою та з сусідами, але в часи небезпеки обирали талановитого полководця або князя і тоді авторитет його влади визнавав весь народ. Такими авторитетами історики називають антських царів — Божа (Буса) , Ардагаста, Пірагаста; полководців — Хільбудія, Доброгаста; дипломата Мезамира та ін. Вони припускають, що ім’я Божа було відомо автору «Слова о полку Ігоревім», який згадував «часи Бусові».

Свідчення про культуру антів значною мірою пов’язані зі знахідками у могильниках біля с. Зарубинці, а потім в околицях с. Черняхів на Київщині (звідси й виникли назви Зарубинецької і Черняхівської культур, основні відмінності між якими полягають в особливостях їхнього керамічного мистецтва. Кераміка Зарубинецької культури як правило виготовлялася вручну і мала чорний колір, а кераміка

71

Історія української культури

Черняхівської культури вироблялася за допомогою гончарного кругу і мала сірий колір).

Найбільш цінним, на думку археологів, виявилися знахідки поблизу с. Черняхів, де було розкопано 250 поховань. Виявилося, що в одних могильниках були поховані спалені покійники згідно зі звичаєм стародавніх слов’ян, а в інших — небіжчиків закопували в могили. Останній спосіб поховання, на думку деяких істориків, був запозичений антами у візантійських християн.

Урозкопаних могильниках була знайдена також кераміка, глечики, миски, кістяні гребінці, упряж, намиста та інші прикраси. У декількох городищах виявлено обвуглені рештки проса і пшениці, що вказує на досить високий рівень хліборобської культури антів, в інших — знайдено великі склади озброєнь, значна частина яких свідчить про кмітливість та високий (звичайно, на той час) технологічний і військовий професіоналізм їх створювачів.

Ужитті антів важливе місце посідало й мистецтво: одяг чоловіків і жінок був прикрашений вишиванками: дівчата носили намиста, вінки, орнаментом прикрашувалися особисті і побутові речі жінок та зброя воїнів. Знахідки скарбів на околицях поселень уздовж середнього Дніпра підтвердили припущення фахівців, що золоті, срібні та бронзові прикраси антів інкрустувалися самоцвітами. Археологічні розкопки сотень городищ антської доби засвідчують, що Правобережна Україна від Києва до Карпат була ними густо заселена, а їх культура формувалась упродовж століть під впливом традицій місцевих народів, особливо тих, які жили в полі дії грецької культури Причорномор’я. Культура антів мала самобутній характер

істала основою культури Київської Русі. Тому багато вчених, серед яких був і М. Грушевський, вважають, що анти були безпосередніми

предками праукраїнців, початком і безпосереднім джерелом формування українського етносу.

Отже, інтеграція слов’ян з іншими етнічними угрупуваннями (автохтонним населенням тих регіонів, куди слов’яни переселилися,

іпришельцями), поступове поглинання ними чужих культур (це загальна тенденція часів великого переселення народів) спричинили зародження нових, східнослов’янських етносів та їх культур. Так сталося й з антами. Великого впливу сусідів зазнали релігійні вірування, культи та міфологія слов’янських племен.

72

Розділ 2. Історія культури стародавнього населення України

2.2. Первісні вірування та міфи східнослов’янських племен

Ядром культури східних слов’ян (як і культури будь-якого іншого народу) є світогляд. Певні знання про нього дають релігійні вірування та міфологія слов’ян, основними ознаками яких були: політеїзм (багатобожжя), ієрархічно організований пантеон1, наявність розгалуженої демонології2, досить розвиненого й організованого культу3 (відомо багато залишків святилищ4), детально розробленої системи магічних ритуалів та практична відсутність професійних служителів культу.

Ранні (первісні) релігійні вірування східних слов’ян мали багато спільних рис з віруваннями інших давніх народів, їх залишки і в наш час існують у релігійній культурі, що уможливлює їхнє вивчення. Складніше полягає справа з міфами, які на відміну від давньогрецьких, римських, давньоіранських міфів не були зафіксовані письмово, а раз так, то свідчення про зміст і структуру східнослов’янського пантеону, імена й функції навіть найважливіших його божеств5 украй скупі і часто суперечливі. Тому вивчення міфів вимагає екскурсу в глибини стародавніх епох, реконструкції багатьох тогочасних явищ і процесів, що дуже складно зробити. Правда, етнографія слов’янських народів дає нам для цього певний фактичний матеріал, однак він досить скупий і ймовірний.

Дослідники стародавньої культури доводять, що первісні вірування всіх народів були тісно пов’язані з їх повсякденним життям, навколишнім світом, природою, тобто мали суто практичний, домашній, господарський характер. Не складали виключення у цьому плані й

1Пантеон (від грец. pan — усе і theos — бог) — 1. Сукупність богів того чи іншого культу. 2. У стародавніх греків і римлян: храм, присвячений усім богам. 3. Усипальниця видатних особистостей.

2Демонологія (від грец. daimon — дух, божество і logos — вчення) — релігійне вчення про демонів, що бере початок від віри в злих духів. Воно мало значний розвиток у вавилонській і давньоіранській релігіях, звідки його перейняли іудаїзм, християнство та іслам.

3Культ (від лат. cultus — поклоніння, ушанування) — релігійне служіння божеству і пов’язані з ним обряди.

4Святилище — місце проведення богослужіння, яке вважається місцеперебуванням божества, бога. В епоху палеоліту святилища влаштовувалися у печерах, у часи язичництва — на галявинах, які з часом почали огороджуватися і накриватися дахом, згодом вони стали храмами.

5Божество — у політеїстичній релігії і міфології — бог, якому підвладні окреслені сфери природи, людського життя, а також бог нижчого рангу.

73

Історія української культури

вірування східних слов’ян. Тогочасна людина на кожному кроці зіштовхувалася з незрозумілими для себе природними явищами, які часто страшили її, вона цілком залежала від природи, а тому прагнула бути в єдності і найкращих стосунках з нею. Прикладом шанобливого ставлення східних слов’ян до природи (навіть обожнення її) було їх відношення до сонця, води, землі, дерев і т. д., особливо, до тварин і птахів. Отже, культ природи (а пізніше й соціальних інститутів) лежав в основі первісних релігійних вірувань слов’ян, що обумовлювало їх натуралістичне спрямування.

Однак давні слов’яни не тільки фіксували незрозуміле для себе в природі й суспільстві, але й намагалися пояснити його, використовуючи для цього наявні знання про стосунки між людьми. Природні явища поступово стали уподібнюватися людським властивостям, набували певних людських рис і в такому вигляді потрапляли в міфи1 та казки2.

За своїм змістом ранні вірування стародавніх слов’ян були анімістичними (від лат. anima, animus — душа, живе). Основу анімістичного світогляду утворювали три його складові: аніматизм, анімізм і антропоморфізм. Суть аніматизму полягає у розгляді всього в природі як живого. Людина вірила, що все навколо неї відчуває, реагує, має свої бажання, бореться за існування. Та й до самої природи в цілому (Космосу) вона ставилася як до живої істоти. Анімізм — це вже більш висока складова анімістичного світогляду, що означає одухотворення природи, тобто припускає наявність у людей, тварин, рослин, предметів незалежного начала — душі. Змістом антропоморфізму є уособлення, олюднення, наділення людськими якостями природних речей, рослин, тварин, явищ, а також уявлення про богів за аналогією з людською подобою.

З тих пір як сформувався анімістичний світогляд його елементи глибоко проникли в усі сфери життя людей, відбилися в їх змісті — мисленні, фольклорі, художній культурі, навіть у мові. Ми й тепер

1Міф (від грец. mythos — розповідь, переказ) — оповідь, витвір народної фантазії, в якому явища природи або людського життя зображені в художньо-образній формі. На відміну від казки, міф намагається дати пояснення описаним явищам, від легенди він відрізняється відсутністю в його основі конкретних історичних подій. У первісній культурі міфи є еквівалентом духовної культури, науки, складають систему, яка змальовує світобудову. На пізніших етапах, коли з міфології виокремлюються релігія, мистецтво, література, наука, ідеологія тощо, міфи включаються в нові системи, трансформуючись у них.

2Казка — розповідний, зазвичай народнопоетичний твір про вигаданих осіб та події, переважно

зучастю чаклунських, фантастичних сил.

74

Розділ 2. Історія культури стародавнього населення України

часто говоримо: пішов дощ, буря виє, вітер свище, сонце сходить і заходить, ударив грім, — усе це вислови анімістичного характеру, хоч ніхто вже не вірить в їхній реальний зміст, а сприймає їх як мовні шаблони. Але для стародавньої людини вони були реальністю, причому важливою і дуже часто суворою.

Крім аніматизму та анімізму, ранні релігійні вірування багатьох народів існували ще в таких формах, як: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, культ предків, шаманство тощо.

Фетишизм (від фр. fetіsche — амулет, чаклування) — це культ деяких неодухотворених предметів (фетишів), поклоніння їм, віра в їх надприродні властивості. Фетишами у східних слов’ян частіш за все були: плуг (рало), ярмо, чаша, стріла, пізніше — меч.

Магія (від лат. magia — чаклунство) — сукупність обрядових дій і слів, пов’язаних з вірою у можливість їхнього надприродного впливу на довкілля (природу і людину). Існувало багато різновидів магії: біла (чаклування за допомогою небесних світил), чорна (чарівництво, чаклування, що здійснювалося нібито завдяки силам пекла), виробнича, лікувальна, землеробська, рибальська, військова тощо. Прикладами магії у стародавніх слов’ян були: ворожбитство, замовляння, заклинання та ін.

Тотемізм (від англ. totemism — його рід) — найдавніша форма релігії родового ладу, що характеризувалася вірою у надприродний зв’язок і кровну близькість конкретної родової групи людей з якимось тотемом, котрий не вважався божеством, а розглядався родичем, товаришем, покровителем роду. Це був, як правило, певний вид тварин. Тому тотема шанували і забороняли вбивати. Пізніше давні люди стали шукати родинних зв’язків з рослинами, явищами природи (вітром, снігом, дощем, сонцем, зорями і т.д.).

Землеробські культи (від лат. cultus — шанування) — це поклоніння богам-покровителям землеробства, тваринництва та інших господарських занять. Наприклад, у далеких предків українців особливо шанувалися богині, що впливали на родючість полів, стан рослинного і тваринного світу, тобто сприяли зростанню добробуту людей. У трипільських племен це була Велика Матір — богиня життя, первісне ім’я якої до нас не дійшло. З різних джерел відомі її пізніші назви: Жива, Берегиня, Рожаниця, Дана, Лада та ін.

Культ предків — одна з основних історичних форм релігії, в якій об’єктом обожнення стала сама людина. Його основою є наділення надприродними властивостями душ померлих предків. Вважалося,

75

Історія української культури

що вони залишаються членами роду і від них залежить благополуччя його членів. На основі культу предків у давньогрецькій і давньоримській релігіях розвинувся культ героїв, а в християнстві та в ісламі — культ святих. Культ предків особливо був поширеним у давні часи на території сучасної України. Предки українців вірили, що «нав’є» (духи померлих) восени відлітають у Вирій1, до Світового Дерева (Прадерева Світу), де міститься потойбічний світ Нав, а весною повертаються назад і допомагають своїм нащадкам не лише в повсякденному житті, але й у боротьбі з ворогами.

Шаманство (від евенк. saman — чернець, монах, тобто одинокий) — одна з культових форм первісних релігій, що пов’язана з діями шамана, а також віра в можливість шаманів завдяки екстатичному спілкуванню зі світом духів нібито передрікати майбутнє, дізнаватися про події у віддалених місцях, лікувати, викликати дощі тощо. Стародавні люди вірили, що дух (злий чи добрий) може вселитися в шамана і чинити певні дії, тому приписували шаманам здатність передбачення розвитку подій, можливість впливу на довкілля, забезпечення успіху для роду і окремих його членів, захисту їх від різних негод. Шамани — це прообраз штатних служителів культу, які потім з’явились у розвинених релігіях.

Всі розглянуті вище форми вірувань були властиві релігії2 і міфологічному світогляду прадавніх українців. За їх допомогою вони вчилися пізнавати світ, узагальнювати свій життєвий досвід, шукати першопричини буття та засоби впливу на нього.

Розвиваючись, східнослов’янська міфологія3 пройшла три етапи

свого становлення — зародження та формування образів духів, бо-

жеств природи та богів-кумирів.

1Вирій — в українській міфології — тепла вічнозелена сонячна країна далеко за морем на сході, де живуть боги і душі померлих, зимують птахи та змії. Він асоціювався з верхівкою Світового Дерева — Прадуба, де перебуває першобог Сокіл (Род).

2Релігія (від лат. religio — побожність, святиня, предмет культу) — форма суспільної свідомості, що ґрунтується на вірі людини в існування надприродного, з яким вона може спілкуватися і від якого залежить. Ця віра в ході історичного розвитку людства набирала різних форм — від переконання в надприродних можливостях реальних конкретних предметів і явищ до монотеїстичних релігій з притаманною їм вірою у всемогутнього ідеального творця і управителя Всесвіту та людини. Релігія є специфічною світоглядно-моральною системою, що регулює поведінку віруючої людини. Матеріалісти вважають релігію результатом містичного відображення у свідомості людей тих зовнішніх сил, які панують над ними і які вони неспроможні подолати власними силами.

3Міфологія (від грец. mythos — розповідь і logos — вчення) — 1. Наука про міфи. 2.Система міфів

іміфологічна свідомість того чи іншого народу. Одні вчені ототожнюють міфологію з релігією,

76

Розділ 2. Історія культури стародавнього населення України

Східні слов’яни уявно населяли природу численними невидимими істотами-духами (демонами1) — русалками, домовиками, водяниками, лісовиками, примхами, злиднями тощо. Усі ці істоти, на їх думку, могли зашкоджувати людині. Тому дуже важливо було вміти від них захищатися. Це було під силу зробити лише професійним віщунам та відьмам, послугами яких часто користувалися наші далекі предки. Даний факт пояснює причину широкого розповсюдження магії у давніх слов’ян, у тому числі і в праукраїнців. З часом віра у надприродні властивості реальних предметів і явищ та вимишлених духів (дотеїстичні вірування) посилювалася і набирала більш розвинених форм. На її основі у людей поступово складалась уява про богів, їх функції та можливості покращення свого життя. Так в історичну добу, яка у східних слов’ян почалася у перші століття нашої ери, в надрах демонічної міфології зародився теїстичний2 тип надприродного.

Сучасна вітчизняна наука доводить, що в історії культури українського народу цей процес своїми коріннями сягає життєдіяльності і світогляду племені антів. Це був період розкладу первіснообщинного ладу у антів, зародження у них феодальних відносин, формування першооснов державності України-Русі. Всі ці процеси обумовили якісні зміни в свідомості наших далеких предків: у ній «зустрілись» розвинуті демонічні уявлення з політеїстичними поглядами, що вже набирали силу. Поступово виникають релігійні колізії у свідомості

інші протиставляють їх, вважаючи, що релігія «псує» міф. Вітчизняна наука констатує, що початки міфології слов’ян ймовірно закладені трипільцями, хоча вона не стверджує, що саме трипільці були безпосередніми прабатьками слов’ян.

1Демони (від грец. daimon — дух, божество) — 1. У давніх віруваннях східних слов’ян стверджувалося, що духи можуть вселятися в людину, тварину чи предмет і по-різному впливати на їх стан. 2. В іудейській, християнській, ісламській та арабській міфології духи — це фантастичні істоти — чорти, біси, дияволи, джини, відьми, що уособлюють нечисту (суто негативну) силу, шкодять людині, протистоять божим творінням, ділам і намірам.

2Теїстичний тип надприродного — це віра в богів і божеств, образи яких мають суттєві відмінності від образів духів. Образи богів: по-перше, узагальнені, антропоморфні, позбавлені геоморфних і зооморфних рис, тоді як образи духів спрощені, дух часто уособлювався у тваринній зовнішності; по-друге, мають єдиносущу двоїстість свого змісту, тобто в них відображаються специфічно сприйняті людиною як природні речі, так і соціальні явища і процеси, у той час як образи духів пов’язані лише з натуралістичним уособленням, втручання у соціальні процеси, особливо у виробничу діяльність, для них не характерне; по-третє, мають ієрархію, тоді як демонічним віруванням, навпаки, через цілком зрозумілі причини, ще не були властиві уявлення про ієрархію духів або ж такі уявлення носили лише зародковий вигляд; по-четверте, нерозривно пов’язані з творчою діяльністю їх носіїв. Згідно з міфологією, боги — це деміурги, тобто творці сущого, тоді як духи — тільки розпорядники «наданими» їм можливостями у межах своїх «функціональних обов’язків».

77

Історія української культури

особистості, яка почала виокремлюватися з первісної общини й активно шукала світоглядні та морально-ціннісні орієнтації для реалізації своєї потреби в самодіяльності. Саме з усвідомленням людиною себе як особистості і був безпосередньо пов’язаний процес формування у антів образів богів та їх удосконалення. Спочатку цей процес проходив на основі широкого використанням того матеріалу, що давала демонічна міфологія, а потім — все більше відбувався на власній (теологічній) основі та під впливом поглядів сусідніх племен і кочових народів. Зазначене можна прослідкувати на прикладі зміни уявлень праукраїнців про першобога під назвою Род.

Згідно з вітчизняною міфологією, Род був творцем Всесвіту й Вирію — українського Олімпу, жив на небі, їздив на хмарах, проливав дощ на посіви жита й пшениці, дарував життя рослинам і тваринам, а людині, крім того, — ще й долю. Він також єднав усю родину: померлих предків, живих нащадків і майбутні її покоління. У цій справі Роду допомагав його син Білобог, який був творцем землі, води й світла, а водночас і богом добра, та постійно вів боротьбу з Чорнобогом — носієм лиха і зла.

Вчені припускають, що основні риси духа-господаря почали складатися в образі Рода ще наприкінці Трипільської культури. Про це свідчать його реконструйовані функції (заступник урожайності, плідності худоби та покровитель сільськогосподарських робіт). Саме ці види робіт були основою життєдіяльності трипільців. Згодом, поряд із зазначеними рисами в образі Рода з’являються нові риси, вже притаманні образу бога-духа (розпорядник небесними сферами й справами, який «вдмухує життя»). Така еволюція образу Рода, на думку вчених, має пояснення: разом з розвитком матеріального виробництва, удосконалювалося і духовне життя наших далеких предків, набувало нових рис їх уявлення про навколишній світ. Тому нема нічого дивного, що на довгому шляху від віри в духів до віри в богів, в образі Рода сформувалися своєрідні риси образу бога-духа з притаманною йому демонічною орудною і зародковою деміургічною функціями.

Род надовго залишився в пам’яті українського народу. Склавшись в епоху патріархату, його культ як найважливішого божества зберігся у хліборобів до прийняття християнства, а вшановували його українці подекуди аж до ХІХ ст. Згодом це божество перетворилося на хатнього домовика, який за народним повір’ям проживає біля домашнього вогнища і є його охоронцем. Ця міфологічна трансформація Рода теж невипадкова. За стародавнім повір’ям слов’ян, життя ви-

78

Розділ 2. Історія культури стародавнього населення України

никає в результаті з’єднання на землі небесного вогню і води. У його зародженні, завдяки чудодійному впливу Рода, сакральну роль відігравало вогнище і пов’язана з ним піч. З цієї причини жінки повинні були народжувати дітей на печі. А кращого помічника у цій важливій справі і більш надійного охоронця нового життя, ніж Род, наші далекі пращури просто не могли вигадати.

У той же час піч була місцем перебування останків померлих членів роду, оскільки вогнищу приписувалися також очисні й охоронні властивості та функції відродження. За повір’ям, піч могла забрати хвору людину і повернути її здоровою. Крім того, вогонь у слов’ян асоціювався з сонцем, яке дарувало людям тепло, світло й комфорт. Вважалося, наприклад, що сонячна сила могла дати дівчині красу та подарувати кохання. Всі ці магічні властивості приписувалися також домашньому вогнищу.

Отже, всесвітня гармонія у наших далеких предків фізично символізувалася в образі «одруження» світла й вогню з водою. Цей символ широко реалізовувався ними в день Купайла (Купала) — бога достатку, врожаю, краси та кохання і був прообразом зародження нового життя у природі. Вважалося, що опівночі на Купала (на 24 червня за старим стилем) зацвітає дивним вогнем квіт папороті і тут же опадає. Тому, хто встигне його зірвати, самі розкриватимуться закопані скарби і він дістане чудодійну силу та знання. Предки українців щиро вірили, що квіти і трави, зібрані цієї ночі, наділені особливими цілющими властивостями. Тому учасники свята співали купальські пісні, сплітали вінки і, пускаючи їх на воду, ворожили про власну долю, розводили високе багаття і стрибали через нього, очищуючись вогнем, запалювали колесо — велику ляльку, прикрашену вінками і квітами. З настанням християнства відзначення Купала злилося зі святом Іоанна Хрестителя і дістало назву свята Івана Купайла (Купала).

Феномен бога-духа в українській міфології також репрезентований багатьма іншими образами. Так, поряд з Родом, в уяві предків українців, існувало жіноче божество Рожаниця, яке визнавалось не тільки покровителькою родючості, але й мало таємний зв’язок із зірками. Оскільки давні слов’яни ототожнювали душу людини з іскрою небесної зорі, котру запалює бог під час народження дитини і гасить, коли вона помирає, то їх ставлення до Рода й Рожаниці було дуже шанобливим. На їх честь жерці приносили жертву у вигляді хліба, меду, сиру та куті. Наприклад, перед вживанням ритуальної їжі (куті) на Різдво Всесвіту (25 грудня — час, коли, згідно зі слов’янською мі-

79

Історія української культури

фологією, народилася тріада світил: Сонце, Місяць і Зоря; головним божеством цієї тріади вважався Місяць, назва якого у слов’ян була Дідух, а в іранців — Дадвах — бог-творець) глава сім’ї кидав першу ложку страви вгору (у напряму стелі) як жертву богам. Етнографи констатують існування цього звичаю і в наші дні у деяких регіонах України. Крім того, в давнину широко побутували маленькі статуетки із зображенням Рода й Рожаниці. Їх символізація подекуди збереглася на вишитих рушниках у формі стилізованих мотивів дерева життя, де жінок зображали у вигляді квіточок, а чоловіків — у формі листків цього дерева.

Подібними рисами в українській міфології наділялася й Лада, котра, на думку деяких вітчизняних етнографів, згодом перебрала на себе функції Рожаниці, і яку праукраїнці, зазвичай, називали богинею весни, кохання та життєвих сил. Як відомо, кохання — поняття досить складне для осмислення, навіть сучасною наукою, а тому воно й стало відносно пізно предметом теоретичного обґрунтування, і те, що слов’яни стали задумуватися над його змістом уже в ті далекі часи, а така шанована ними богиня як Лада виявилася його покровителькою, свідчить про досить високий рівень їх духовного розвитку та шанобливе ставлення до жіночих божеств. Тому у східних слов’ян поряд з Купайлом (Купалом) стояла Купала — богиня вогню і води, уособленням якої вважалася тополя, верба або береза, поруч з Родом — Рожаниця, а разом з чоловічим Ладом-Живом завжди знаходилося жіноче начало — Лада-Жива, зображення якої було символом життя (немовля, дивовижна квітка, повний колос, виноград або яблуко).

Особливо вшановувався в українській міфології один із головних богів Вирію — Сварог (його ім’я, ймовірно, походить від слова «свар» — небо; інша гіпотеза: сварог — той, що все породив). Сварог вважався богом неба і вогню, а також ремесел і покровителем ковалів, у чому помітно проглядається його опікунська функція цілої верстви населення, що не було притаманне духам. Цей бог — аналог давньогрецькому Гефесту, який теж був богом вогню і ковальства. Дехто з дослідників розширює функції Сварога, розглядає його опікуном шлюбу та родинного щастя, пов’язуючи з його іменем боротьбу за моногамну родину, що теж не притаманне духам. Існує певна схожість Сварога з давньогрецькими «культурними героями» (Дедалом1 та ін.),

1Дедал — у давньогрецькій міфології: вправний майстер, архітектор і зодчий, який побудував для Міноса, царя острова Крит, знаменитий лабіринт.

80