kyiv_rus_slip

Українську Церкву так само незалежною, як Болгарська» [53, с. 135]. Болгарія виконала важливу роль посередниці між Руссю та Візантією як центром християнської релігії. Візантійська культура за своєю глибинною сутністю є культурою синтезу, оскільки поєднала у собі еллінські (грецькі), юдейські та персько-арабські елементи. На цій основі постав «візантинізм», котрий справив суттєвий вплив на руську духовність, заявив про себе у релігії, культурі,

літературі, мистецтві, архітектурі, науці.

Перше століття побутування християнства на теренах Русі засвідчило те, що держава стала християнською. Ряд язичницьких звичаїв та обрядів було пристосовано, адаптовано до нової релігії. Християнське вчення поступово просякало в усі верстви народу, його життя і побут. Таким чином поставав християнський руський народ. На основі нового християнського вчення формувався християнський світогляд, новий спосіб мислення, погляди на світ,

людину і природу. Глибокий християнський гуманізм став невід`ємною його рисою. До християнської традиції пристосовується усна народна творчість,

формуються нова українська приказка, казка, легенда, оповідання та байка.

Паралельно у вищих колах суспільства розроблялися головні тези і положення християнського філософського книжного світогляду, на основі якого починає творитися нова література. Запровадження християнства на Русі сприяло відновленню діяльності митрополичої кафедри, активній розбудові церков і монастирів. 988 р. на так званому Перуновому холмі було споруджено дерев`яну церкву Святого Василія, а у 989–996 рр. – монументальну Десятинну церкву, на яку Володимир виділив із князівської казни десяту частину. Очевидно, тут спочатку і розташовувалася резиденція руського митрополита. У містах були встановлені єпископії. Погоджуємося з думкою. П. Толочка про те, що

«прийняттям християнства Русь остаточно визначила своє входження у візантійсько-православний і загальноєвропейський культурний ландшафт. Значно розширилися її економічні та культурні зв’язки з багатьма європейськими країнами. Християнство інтегрувало під своєю егідою письменність, книжність,

літературу, архітектуру і мистецтво. Нова релігія справила сильний цементуючий

вплив на процеси формування далекосхідної етнічної громади. Вона взяла на себе відповідальність за духовний розвиток народу, за формування його світогляду»

[385, с. 187].

Продовжуючи традицію князя Володимира, руські правителі утверджували православну церкву на Русі як національну за своїм характером і спрямуванням.

Визначальними аргументами на користь цього були церковнослов’янське богослужіння і слов`янський обряд. Візантія прагнула домінувати над новоохрещеною Руссю, але не складала для неї загрози політичного поневолення.

Навпаки, обидві сторони були зацікавлені у партнерських стосунках. В образі Візантійської імперії з її високим рівнем політики, культури, церкви Русь бачила той ідеал держави, до якого прагнула сама. П. Толочко правомірно наголошує на тому, що «епізод з поставленням на митрополичу кафедру руського церковного діяча Іларіона також навряд чи можна кваліфікувати як прояв антивізантійських настроїв. Якщо навіть його оцінювати з позицій спроби Ярослава Мудрого здійснити націоналізацію руської церковної ієрархії, то і в цьому випадку мова може йти про те ж ідейно-політичне суперництво» [385, с. 194]. Русь бачила у Візантійї суперника, до рівня котрого прагнула дорости сама. Руські князі намагалися знайти ідеологічне обґрунтування своїм амбіціям. Одним із найбільш яскравих свідчень цього є активне поширення у руській книжності апокрифу про апостола Андрія Первозванного, який прийшов на київські гори і пророкував тут

«розсіяння благодаті Божої» та виникнення «граду великого».

Дослідники цілком правомірно говорять про спробу націоналізації церковного управління на Русі. Для руських правителів і церковників це було визначальним кроком не тільки на шляху утвердження руської церкви, а й незалежності держави. 1147 року церковний собор єпископів у Святій Софії обрав на посаду митрополита ставленика князя Ізяслава Мстиславича Клима Смолятича.

Акція була цілком і повністю канонічною, адже собор єпископів мав право на це.

Хоча згоди константинопольського патріарха не було. Очевидним є те, що при прийнятті цього рішення князь Ізяслав керувався загальноруськими інтересами.

Проте ця ідея не отримала повної підтримки як серед правлячої еліти держави, так

і серед ряду церковних діячів. На противагу цьому опозиція князя Ізяслава висунула новгородського єпископа Нифонта – впливового руського ієрарха і русина за походженням на відміну від ставлеників Візантії, що були греками.

Нифонт за жодних обставин не погоджувався визнати канонічність Клима на посаді митрополита. Водночас себе він вважав ставлеником патріарха. Нифонт отримав титул архієпископа і за вірність патріарху був навіть зарахований Константинополем до святих. Також його підтримували князі Юрій Долгорукий і Святослав Ольгович, братія Печерського монастиря. Він був похований у Феодосієвій печері, а літописець назвав Нифонта «поборником всієї Руської землі».

П. Толочко пише: «Собор 1147 року не тільки не консолідував сили навколо ідеї управлінської незалежності Руської православної церкви, але й привів фактично до її розколу. Повноваження Клима Смолятича визнавалися лише єпископами Південної Русі і то тільки тоді, коли київський великокнязівський стіл займав Ізяслав Мстиславич. При втраті ним Києва змушений був піти з нього і митрополит Клим.

Після смерті Ізяслава київський стіл перейшов до його постійного супротивника Юрія Долгорукого, який ніколи не визнавав митрополичих повноважень Клима. Новим митрополитом став грек Костянтин. Зайнявши кафедру, він повів рішучу боротьбу з прихильниками Клима і заведеними ним порядками. З усіх його посвячень були визнані тільки дияконські і ті лише після того, як вони дали Костянтину «Рукописання» на Клима» [385, с. 206]. Провал спроби Ізяслава продовжити традицію Ярослава Мудрого призначати руських митрополитів самостійно пояснюється тим, що на той час Русь до такого рішення ще не була готова, вона перебувала у стані роздробленості, удільні князі чинили постійний опір великому київському князеві.

Руська церква відігравала колосально важливу роль в утвердженні ідеї Руської держави та її поширенні. Будучи частиною держави, вони розвивала ту політичну і церковну традиції, що були успадковані з Візантії. Крім того, церква на Русі виконувала і певні державні функції, будучи одним із механізмів її

централізації та формування єдності. Насамперед церковне управління було дуже подібним до державного, але його відмінність полягала у тому, що воно мало могутню морально-правову основу, норми якої порушувалися дуже і дуже рідко.

Київський митрополит носив титул «митрополит Київський і всієї Русі». Особливу видатну роль відіграли такі митрополити: Іоанн І (1017–1030-ті рр.), Іларіон

(1051–1054 рр.), Георгій (1065–1077 рр.), Іоанн ІІ (1078–1089 рр.), Никифор І

(1104–1115 рр.), Клим (1147–1155 рр.), Кирило І (1224–1233 рр.). Митрополича влада на Русі визначалася грецьким «Номоканоном». По суті Київська митрополія була більшою навіть за патріархат, тому у структурі Константинополя займала особливе місце. Фактично, займаючи територію окремої великої держави Русь,

вона представляла собою помісну церкву з широкими автономними правами.

Самоуправління Руської митрополії підтверджується правом вести богослужіння на церковнослов’янській мові, що створило сприятливі умови для адаптації візантійських традицій до руського ґрунту, творення національної культурної та церковної традицій. Колосальну роль у системі руської митрополії виконували монастирі, де закони визначалися насамперед умовами внутрішнього розвитку.

Посередництвом церкви була збагачена концепція руської князівської влади.

Насамперед від Візантії було запозичено ідею божественного походження влади,

що з часом доповнилася положенням про необхідність підтримки правителя народом. Руські керманичі використовували такі визначення постатей князів, як

«боголюбивий», «правовірний», «благовірний» та інші. Певна сакралізація князівської влади зумовила значні права князів саме у церковних і релігійних справах. Наприклад, великий київський князь мав право на поставлення єпископів,

яке він поділяв із митрополитом. Отже, церкві на Русі, як наголошує П. Толочко, «належала величезна консолідуюча роль у складанні єдиної давньоруської культурної та етнополітичної спільності (народності)» [385, с. 227].

Крім того, велику консолідуючу роль на Русі відігравала мова. М.

Костомаров свого часу одним із перших наголосив на тому, що з прийняттям християнства з`явилася спільна мова – книжна, що склала основу сильного зв’язку між руськими народами, стала запорукою їх єдності. Єдність мови забезпечувала

формування почуття народної згуртованості, духовної спільності між різними племенами. Крім того, важливим централізуючим чинником була також династична спорідненість між давньоруськими князями, які розглядали себе як

«єдиного діда онуки». Так формувалася культурна єдність на теренах Русі,

геополітичні простори якого пролягали від Ладожської півночі до Київського півдня і від Прикарпаття до Суздальського залісся. Важливою і фактично визначальною складовою частиною цієї єдності була література.

Книжність ХІ–40-х рр. ХІІІ ст. – естетична цілість, котра відрізняється від літератури наступних епох своїм змістом та особливостями внутрішнього розвитку. Вона мала незаперечне суспільно-політичне значення, фактично всі її твори були породжені певними суспільними явищами, історичними подіями.

Давньоруські пам’ятки мали важливе суспільне значення, виступаючи носіями і виразниками ідеології та художньо-естетичних цінностей Києворуської держави.

Художньо-естетична творчість цього періоду не була статичною, перебуваючи у процесі постійної творчої динаміки. Розвивалися і змінювалися її погляди на світ,

форми творчого осмислення дійсності, способи художньої інтерпретації фактів історичного буття. Новизна книжності зумовлювалася християнством і впливом візантійської літератури.

Фактично цей літературний період можна визначити як такий, у контексті якого розвивалися два паралельних і взаємодоповнюючих один одного процеси.

Перший – переклад і трансплантація візантійської літератури на руській основі,

пристосування її до умов, вимог, потреб і смаків нового культурного простору.

Другий – творення оригінальної руської літератури християнського спрямування.

Перекладна література живила оригінальне письменство художніми засобами і формами, збагачувала його стилістично, жанрово, тематично. Відповідно й руська культурна традиція впливала на те, яким чином перекладалася нова для Русі християнська книжність. Загалом стиль літератури ХІ–ХІІ ст. характеризується гармонійним поєднанням монументалізму й орнаменталізму. Для письменства було характерним переплетіння елементів обох стилів протягом ХІ–ХІІ ст., коли вони активно взаємодіяли між собою.

Аналіз літератури у конкретні століття, зважаючи на домінування певного стилю, дає змогу класифікувати не стільки літературні періоди, скільки суто стильові ознаки, притаманні руській літературі протягом обох століть. Д.

Чижевський зазначає, що зі стилістичного боку, «творам київської літератури 11

ст. властива певна стилістична «монументальність», вибудова з окремих нечисленних стилістичних елементів, обмеженість на малу кількість у вживанні прикрас та скупчення уваги на змісті. Першим завданням авторів, здається, був

«діловий» виклад змісту. Наслідком цього є відносно проста композиція творів.

Характерно, що думки викладу часто концентруються в певну афористичну формулу, здебільшого наприкінці викладу. Іноді формула повторюється кілька разів протягом викладу. Літературне завдання цілого твору, або принаймні кожного окремого розділу, зосереджене на одній думці і рідко відходить від неї:

виклад «монотематичний», з однією темою» [528, с. 74]. Таким чином,

визначальними рисами монументального стилю є економність у використанні стилістичних елементів, обмеження кількості прикрас, простота синтаксису,

зосередження уваги на змісті, на його «діловому» викладі. Автори прагнули довести головну думку до афористичної формули, зробити її блискучою,

довершеною з точки зору не тільки змісту, а й форми. У центрі так званих монументальних творів – одна тема. Навколо неї вибудовується струнка система деталей, які покликані розкрити головну ідею пам’ятки. Безперечно, що автори,

які працювали у такому стилі, не ігнорували стилістичних прикрас, але вони набували форми чіткої та логічно довершеної, укладаючись у систему. Особливо популярними у монументальному стилі є паралелізм, алітерації, порівняння,

епітети.

Найбільш яскравими і промовистими зразками монументального стилю є проповіді Феодосія, «вставні» літописні повісті (про вбивство Бориса і Гліба, про перших печерських ченців, про князя Василька та ін.), житійна література, «Ізборник» 1076 р., твори Володимира Мономаха, Данила Паломника та ін. Риси монументального стилю спостерігаються і в релігійних текстах, зокрема молитвах,

а також у численних хроніках, посланнях. Основними ідеологічними рисами

ранньої київської літератури були ідеологія «великодержавна», уявлення про династичну та державну єдність Русі, християнський оптимізм. Така світоглядна система цілком гармоніювала з «монументальною» формою подачі матеріалу.

Саме у цю епоху найсильнішими у руській літературі були візантійські впливи.

Руське письменство не копіювало візантійського, а творчо перетопило в собі візантійські впливи, осмислило їх, і таким чином постала своєрідна візантійсько-

руська стильова цілісність. Для літератури цей етап був періодом як творення власної спадщини, так і часом активного засвоєння книг інших народів – починаючи від Святого Письма і завершуючи природничо-популярними творами

«Шестодневом», «Фізіологом» тощо. Цей процес, як зауважував М. Гнатишак, «розвитку українського письменства від т.зв. перекладної літератури до оригінальної літературної творчості перших українських письменників, – це процес безупинної внутрішньої українізації й духового усамостійнювання українських письменників» [68, с. 78–79]. На Русь прийшли твори отців церкви Івана Златоустого, Василія Великого, Григорія Богослова, релігійно-моральні твори Івана Синайського, «Ліствиця», «Златоструй», інока Антіоха, повчання Феодора Студита, Івана Дамаскина «Слово о правой вірі», апокаліптичні проповіді Єфрема Сиріна, а також різні збірники – «Четьї-Мінеї», «Пролог», «Патерики», «Ізборники» Святослава тощо.

Важливе значення для розуміння літератури Середньовіччя має жанр.

Загалом жанри києворуської літератури представляють собою систему, оскільки фактично породжені спільними причинами, між ними існують тісні взаємозв’язки,

вони взаємодоповнюють один одного і представляють водночас різні інтерпретації матеріалу. Для літератури цього часу жанр став шляхом і способом оформлення змісту й ідеї твору, своєрідною модифікацією творчого методу щодо адресата.

Погоджуємося з думкою Л. Левшун про те, що «стиль у поетиці середньовічної східнослов’янської книжності можна визначити як модифікацію творчого методу щодо предмету зображення.

Інакше кажучи, жанр – це адресат, а стиль – предмет зображення. Й

оскільки предмет зображення опосередковується адресатом, постільки стиль

опосередковується жанром. Разом із тим, якщо і жанр, і стиль суть модифікації творчого методу, то зрозуміло, що кожен творчий метод має свою жанрово-

стильову систему, межі якої об’єктивно неподоланні для того, хто творить у даному методі (тому художник їх і не відчуває), але всередині цих меж він творчо вільний» [237, с. 132].

Християнський дискурс літератури Раннього Середньовіччя визначив особливості сприйняття і тлумачення категорій «держава» і «мораль» у книжності цього періоду. Ідеї державності та морально-етичні подаються у контексті та через призму християнських принципів. Водночас ідея державності не є суто теоретичною, а має виключно руський характер і тлумачиться відповідно до політичних інтересів тогочасної Русі.

У часи князювання Ярослава Мудрого на великому київському столі традиційна орієнтація Русі на Візантію була переосмислена. Це було пов`язано з тими складними процесами, котрі відбувалися у межах самої Візантії, а також стало результатом посилення політичних зв`язків із Європою. Фактично політична рівноправність Русі з Візантією була продемонстрована на Русі 1051 р., коли Ярослав поставив митрополитом у Києві руського священика Іларіона. Цього року монах Антоній заснував Києво-Печерський монастир, який з часом перетворився на центр руського православ`я. Постать Ярослава Мудрого, його багатогранна діяльність політичного і культурного характеру, стиль державної діяльності,

любов до книг, висока освіченість, про що пишуть літописці, дають підстави говорити про те, що така людина потенційно могла бути письменником. Крім того, дослідники називають два твори, яких торкалася рука великого київського князя, – «Правда Руська» і «Заповіт» Ярослава Мудрого. Саме за авторство певних книг народ міг назвати його «Мудрим». Існує твердження, що «за такого князя та з таким його помітним заінтересуванням у книзі можемо сьогодні певно твердити:

перша Українська національна бібліотека і перша Спілка письменників України мають своє походження саме від князя Ярослава Мудрого» [53, с.183]. Очевидно,

таке твердження дослідника містить у собі певне перебільшення, але загалом можна говорити про причетність Ярослава Мудрого до літературного процесу.

Ярослав Мудрий завершив церковну організацію руського християнства.

Літописи свідчать про перші побудови монастирів із відповідними монастирськими церквами: Святоюрський і Святоіринський монастирі, а також початки Києво-Печерського монастиря. Нестор наголошує на будуванні церков Ярославом, а Іларіон особливу увагу звертає на просвітянську діяльність князя. За часів Ярослава було укладено найстарішу і найважливішу пам`ятку українського звичаєвого права – «Правду Руську». Князь суттєво розширив і доповнив «Устав Володимира». Правосуддя Ярослава було надзвичайно гуманним, у ньому фактично відсутня смертна кара. Суди часів його правління передбачали виправдання людини перед громадою, коли вона відбула покарання. У так званому «Уставі, або Сувої Ярослава» представлено обсяг прав церковних судів,

зокрема митрополичого суду, чого не було в «Уставі Володимира». Слід наголосити, що церковне право часів Володимира та Ярослава не спиралося на засади візантійського або західно-римського права. В основі своїй воно було суто руським. Створена за часів Ярослава Мудрого «Правда Руська» («Оуставъ великого князя Ярослава») – пам`ятка юридичної та суспільно-політичної думки,

але цікава вона і для літератури, оскільки дає уявлення про формування тих соціально-етичних норм, які знайшли своє художньо-естетичне осмислення у письменстві. «Правда Руська» була створена в Києві, у Полянській Русі, пізніше вона поширилася на Новгородську землю й інші князівства. Ця пам`ятка не має прототипу ні у візантійському, ні у болгарському, ні у скандинавському законодавстві. Таким чином, можна говорити, що це цілком оригінальний руський витвір, зроблений книжниками князя Ярослава Мудрого і, очевидно, за участі його самого.

Точної дати постання «Правди Руської» немає. Учені називають різні роки: 1019, 1032, 1049, 1051. Л. Білецький, Д. Ліхачов та ін. стверджують, що «Правда Руська» створена, очевидно, до християнізації Русі. Можливо, Ярослав з Іларіоном працювали над «Правдою Руською» не раніше 1051 р., коли останній став митрополитом. Історія «Правди Руської» виглядає так, що за язичницьких часів існував неписаний карний кодекс. Князь Ярослав записав і упорядкував його,

значно обмеживши кровну помсту, гармонізував суспільні стосунки відповідно до вічевого укладу Русі. Тому «Правда Руська» є найдавнішою пам`яткою княжої України-Русі. Наступна – Остромирове Євангеліє (1056–1057) з післямовою диякона Григорія. «Правда Руська», створена за Ярослава Мудрого, впродовж наступних десятиліть і століть доповнювалася і редагувалася його нащадками,

зокрема Володимиром Мономахом. Таким чином, формування Широкої правди закінчилося в ХІІ ст. «Правда Руська» засвідчує високий розвиток демократизму і гуманізму в тогочасній Київській Русі. Це – не лише збірник правових документів,

а й своєрідний літопис соціально-побутового та морально-етичного життя України-Русі в ХІ–ХІІ ст. Кожна стаття у «Правді Руській» являє собою судове рішення того чи іншого князя, вирок, який ставав не тільки нормою судочинства при розгляді аналогічних справ, а й морально-етичною нормою, що формувала свідомість і світогляд цілого народу. У центрі уваги «Правди Руської» – людина,

вона головний образ і категорія.

У літописі «ПовЂсть врЂмяньных лЂт» під 1054 р. міститься уривок, який можемо кваліфікувати як окремий твір – своєрідний заповіт Ярослава Мудрого.

Князь звертається до синів і закликає їх не лише жити в мирі, а й дотримуватися принципу князівської ієрархії, бо тільки це може забезпечити силу і могутність держави, а також розподіляє князівства поміж синами: Київ – старшому Ізяславу,

Святославу – Чернігів, Всеволоду – Переяслав, Вячеславу – Смоленськ. «Правда Руська» і «Заповіт» Ярослава Мудрого – перші зразки творчості, що репрезентують осередок книжників, сформований князем Ярославом. Це та суспільна й ідеологічна платформа, на ідеях якої виховуватимуться і писатимуть свої твори всі інші представники Софійського гуртка книжників. «Правда Руська» і «Заповіт» систематизували суспільний світогляд, котрий визначив інтереси й уподобання авторів у творах суто літературних.

Одним із найголовніших здобутків книжників кола Ярослава Мудрого,

зокрема Софійського гуртка, можна вважати розвиток жанру ораторсько-

проповідницької прози. Він мав як літературне, так і вагоме суспільно-політичне