8. Про прихід матері його до Києва

Мати ж його добре шукала у своєму та навколишніх містах і, не знайшовши, гірко заплакала, побиваючись наче за померлим. Тож було проголошено по всій тій землі: якщо десь побачать такого юнака, то нехай повідомлять його матері, а за таку звістку отримають нагороду. І ось прибульці з Києва розповіли їй: «Уже чотири роки, як бачили його у нашому місті, коли ходив і хотів постригтися в одному з монастирів».

Почувши це, жінка, не полінувавшись, податися туди, анітрохи не гаючись та не злякавшись далекої дороги, пішла до вказаного міста на пошуки свого сина. А прибувши у те місто, обійшла всі монастирі, шукаючи його. Нарешті сказали їй, що він перебуває у печері преподобного Антонія. І вона пішла туди, щоб його знайти.

Тут почала вона підступністю викликати Старця: «Скажіть, нехай вийде, бо я прийшла, здолавши далеку путь, бажаючи поговорити з ним і вклонитися його святості, щоб отримати його благословення». Старцю повідомили про неї, і до неї вийшов. Вона ж, побачивши Старця, вклонилася йому до землі. Старець же помолився і благословив її. А по молитві вони сіли разом і повела жінка з ним довгу розмову, а на останок вона сказала йому про причину свого прибуття, мовлячи: «Отче, благаю тебе, скажи мені, чи є тут мій син, бо дуже я страждаю, не знаючи, чи він живий». Старець же, будучи простодушним і не розуміючи її підступності, сказав їй: «Син твій тут, і не побивайся за ним, бо він живий».

Тоді вона до нього каже: «Та що ж отче, коли не бачу його? Далеку дорогу здолала я, прийшовши у це місто, аби побачити свого сина і знову повернутися до свого міста». А Старець їй відповідає: «Якщо хочеш його побачити, то йди зараз додому, а я піду його переконаю, бо він не хоче нікого бачити. А завтра прийди, то його побачиш». Почувши це, жінка пішла з надією наступного дня побачити сина.

А преподобний Антоній, увійшовши до печери, розповів усе це блаженному Теодосію, і той дуже зажурився, що не зміг заховатися. Наступного дня жінка знову прийшла, і Старець довго умовляв Блаженного вийти й побачитися зі своєю матір'ю, та той не хотів. Тоді вийшов Старець і сказав їй, що довго благав його вийти до неї, а він не хоче. А вона вже не смиренно говорила до Старця, а гнівно кричала: «Лихо бери цього Старця, що схопив мого сина й заховав у печері та не хоче мені його показати! Виведи мені, Старче, мого сина, нехай побачу його, бо не можу жити, коли його не бачу. Покажи мені мого сина, щоб я раптом не померла. Сама-бо перед дверима цієї печери погублю себе, якщо мені його не покажеш».

Тоді Антоній, засмутившись дуже, увійшов до печери і просив Блаженного вийти. Той же, не бажаючи виявити непослух Старцеві, вийшов. Вона ж, побачивши свого сина в такій скорботі (бо змінився від великої праці й посту), схопила його в обійми і довго гірко плакала. Трохи втішившись, почала вмовляти Христового слугу, примовляючи: «Ходи, дитино, до свого дому. А що тобі буде потрібно для спасіння душі, те робитимеш у своєму домі на свій розсуд, лиш не покидай мене. А коли я помру, то ти, поховавши тіло моє, повернешся до цієї печери, якщо захочеш. Не можу жити, коли не бачу тебе». А Блаженний відповідає: «О мамо! Якщо хочеш бачити мене щодня, то поселися у цьому місті, вступи до одного із жіночих монастирів, пострижися в черниці. І тоді, приходячи сюди, будеш бачити мене, а дотого ж спасеш і свою душу. Якщо ж цього не зробиш, то істинно тобі кажу, що вже ніколи не побачиш лиця мого».

Такими й багатьма іншими настановами щодня переконував він свою матір. Вона ж не хотіла ні слухати, ні розуміти його слів. А коли йшла від нього, то Блаженний, увійшовши до печери, ревно молився Богові про спасіння своєї матері, про навернення серця її на послух його.

І Бог почув молитву свого угодника. Про це ж бо і пророк сказав: «Близько Господь до всіх, які до нього взивають, до всіх тих, що до нього взивають по правді. Він учинить волю тих, які його бояться; заклик їхній почує і спасе їх» (Пс 145, 18-19). Тож одного дня

мати, прибувши до нього, сказала: «Усе, сину, що ти звелів мені, вчиню. Уже більше не повернуся до свого міста, а як Бог хоче, піду в жіночий монастир і, там постригшись, проживу решту днів своїх. Бо із твоєї науки я зрозуміла, що ніщо є цей скороминущий світ».

Почувши це, блаженний Теодосій зрадів духом та, увійшовши до печери, розповів великому Антонію. І той, довідавшись від Преподобного, прославив Бога, який навернув серце її до такого покаяння. І, вийшовши до неї, великий Антоній багато навчав її всього, що на користь душі. Розповів про неї княгині. Взяли її до монастиря жіночого святого Миколи. Тут вона була пострижена та вбрана в чернечу одіж. Поживши ще довгії літа у доброму покаянні, з миром упокоїлася в Господі.

Таким було житіє нашого отця блаженного Теодосія від юності, аж поки прийшов до печери. Мати його розповіла про це одному із братів на ім'я Теодор, котрий був келарієм при отці нашому Теодосієві. Я ж, довідавшись про все це від нього з його оповідань, записав із пам'яті всім, хто його шанує. Однак перейду до інших оповідань про юнака, оскільки велять мені звернутися благотворяший Бог і Слово.

Бо цей наш святий отець Теодосій став у печері переможцем злих духів. По постриженні матері, відкинувши будь-які світські печалі, він почав вершити великі труди на славу Божу. І видно було три світильники в печері, що розганяли пітьму бісівську молитвою й постом, а саме: преподобного Антонія, блаженного Теодосія і великого Никона. Живучи в печері, вони молили Бога, і Бог був з ними. Сказано: «...де двоє або троє зібрані в моє ім'я, там я серед них» (Мт. 18, 20).