11.2. Мораль доби рабовласництва

В історії процес становлення свободи розпочинається на ґрунті індивідуалізації діяльності суб´єкта — в добу кризи первіснородових стосунків. Виникнення майнової нерівності, що спричиняє виокремлення і протиставлення окремих членів спіль­ноти за ознакою винятковості долі, сприймається родом як величезна трагедія. Разом з тим, моральнісні стосунки, вироб­лені родовою спільнотою, починають усвідомлюватися як ве­личезна цінність саме в умовах їх руйнації. З потреби затри­мати їх розпад, утримати принцип зрівняльної справедливості багатих вбивали зі словами: "Ти не повинен мати нічого більше понад те, що мають інші". Подекуди багатіїв оголошували чак­лунами. Накопичені багатства публічно знищували [Див.:-1,с. 269—270]. Згодом заможних примушували поділитися майном із бідними. Вони мали влаштовувати бенкети, робити подарунки родичам, сусідам, гостям. У скупого могли відібра­ти майно.

Поняття душі почало пов´язуватися з майновим статусом. Глава патріархальної сім´ї, як пише П. Лафарг, "один володів власністю" [7, с 121]. Патріарх розпоряджався життям великої патріархальної сім´ї. Він міг продавати в рабство і вбивати її членів. Відносно патріарха всі члени сім´ї були позбавлені і прав, і душі. Тобто, патріархальна сім´я утверджувалася че­рез насильство. Оскільки тільки власник великого майна (при­чому "майном" були і члени сім´ї) мав душу, він визначався як особистість. Після смерті він ставав божеством, об´єктом сімей­ного культу.

Моральні доброчесності також пов´язувалися з наявністю майна. "Патриції залишали за собою привілей захисту батьків­щини, оскільки одні вони мали вітчизну: в той час, щоб мати вітчизну, слід було володіти шматком її ґрунту" [7, с 85]. Тоб­то фізичні і моральні доброчесності втілювалися в матеріальних благах. Останні надавали своїм власникам не лише особливого суспільного статусу, але і моральних якостей. Держава, що складається з необхідності регулювати стосунки майнової не­рівності, закріплює наявні суспільні відносини як норму. По­яснити цю ситуацію, застосовуючи моральні критерії, і поба­чити в ній риси морального поступу можна лише виходячи з по­няття свободи як такої, як самоцінної. Становлення її у формі суспільного привілею відбулося шляхом прориву в свободуокре­мих людей, що виступили руйнівниками існуючої зрівняльної справедливості. Реальною підставою свободи стає матеріальне багатство. Моральним критерієм не осягається шлях руху до багатства (останнє характерне для всіх епох існування майно­вої нерівності). Особистість хоча і привласнює собі всілякі добро­чесності, насправді утверджується завдяки енергії та актив­ності, зосереджених на виборюванні багатства як самоцінного. У такий спосіб зазнає заперечення первіснородова мораль, що тримала суспільство заохоченням його членів на творення добробуту для загалу. Доба рабовласництва відкинула мораль­ність як гальмівне начало і опиралася на силу та примус як рушії суспільного життя.

Зруйнувавши моральні стосунки родового суспільства, раб­ство створило об´єктивні умови для якісно іншого типу су­спільних зв´язків. Зміна кровнородинної спорідненості (біологіч­на ознака) спорідненістю за спільністю долі — суспільність зв´язку — революціонізувала свідомість. Вона поставила перед необхідністю вибирати стосунки. Межі вибору були величезні: між рабством і свободою. На двох полюсах життя народжу­ються дві непримиренні суспільні сили: раби і рабовласники. Ви­борювання свободи рабами та узурпація її рабовласниками тим не менше створюють певну цілісність — суспільство, що відкри­ло свободу як вищу цінність життя. Вона визначилася як при­вілей, завдяки якому людина отримує право називатися люди­ною, а не "річчю, що говорить", як називали рабів.

Творчий потенціал, що його створило суспільство доби раб­ства, виявив себе у вигляді протиставлення матеріального та духовного начал діяльності. Грандіозні споруди давнього світу (єгипетські піраміди, римські терми, колізей тощо) були зведені працею рабів. Вільний дух цурався фізичної праці, вбачаючи в ній ознаку приниження людини. Свобідний дух виявляв себе у формах рефлексії над буттям, над людиною та її місцем у все­світі. Моральна рефлексія, що складається в період так званого "вісьового часу" (Ясперс) в межах 800—200 років до нашої ери, не обіймає проблему свободи і рабства. Вона бачить рабство нор­мою суспільного життя. Мораль заявляє про свою актуальність, оскільки визначається як предмет дослідження етики, а привілей законів доброчесного життя розглядається як привілей свобідних людей. Етика складається як наука саме в цю епоху. Мораль­ний ідеал, що стає її наріжною проблемою, засвідчує невід­повідність реальності бажаному в стосунках. Констатуючи на­звану духовну ситуацію в культурі давньої Греції, дослідники пишуть, що Сократ і Платон були "фундаторами індивідуалі­стичної моралі, тої моралі, що здатна лише виявити суперечність слів і справ та філософськи освятити дуалізм життя, його розпад на життя ідеальне, чисте, і на життя практичне, нечисте, причо­му одне є ніби платнею за інше" [7, с. 99].

Практика стосунків, побудованих на силі та примусі, розкри­лася своєю вичерпаністю у вигляді самовичерпаності духу епо­хи. Рабство загинуло, по-перше, внаслідок зростання амораліз­му в середовищі носіїв його ідеї та практики. Нечувана жорстокість, розпуста, жадоба розкошів, підступність — такою була історія Пізнього Риму. По-друге, мораль заявила про себе як могутнє формуюче начало духу становленням стосунків, що заперечували силу і примус. Натомість утверджувалися співчут­тя, взаємодопомога, братерство, ідея рівності людей за тою оз­накою, що вони люди. Моральна практика нового типу скла­далася в середовищі рабів та поневолених Римом народів. Якідея добра і справедливості, вона визначилася і уклалася в іде­ал християнства. Раннє християнство зародилося як "релігія рабів" та знедолених. Вихідним принципом стосунків воно утверджувало моральність відношення людини до людини. Кри­терієм оцінки людини стає не її суспільний статус, а її моральні якості.

У такий спосіб мораль, що заперечувалася в епоху рабства, стає засобом заперечення рабства в його аморалізмі. В історії перемогла тенденція до розширення меж свободи для більшої кількості членів суспільства, а примус набув менш гострих форм. Рабство було замінене феодальними стосунками.