- •Мовчан в. С Етика Навчальний посібник / к.: Знання, 2007.- 483 c.
- •Передмова
- •1.1. Про предмет етики
- •1.2. Основні поняття науки "етика"
- •1.3. Коло проблем дослідження етики
- •1.4. Основні завдання етики як науки
- •Тема 2. Етика в системі наук про людський дух
- •2.1. Три образи культури
- •2.2. Мораль як явище культури
- •2.3. Мораль і мистецтво
- •2.4. Мораль та релігія
- •2.5. Мораль і право
- •3.1. Моральне регулювання в добу ранніх цивілізацій
- •3.2. Моральні ідеї в культурі Давнього Єгипту
- •3.3. Етика Давнього Вавилону, Палестини, Ірану
- •3.4. Давньоіндійська етика
- •3.5. Давньокитайське етичне вчення
- •Тема 4. Давньогрецька та давньоримська етика
- •4.1. Становлення етичних ідей у Давній Греції
- •4.2. Етика Сократа
- •4.3. Етичні ідеї у філософії Платона
- •4.4. Етика Арістотеля
- •4.5. Етичні школи доби еллінізму
- •Тема 5. Етика доби середньовіччя та відродження
- •5.1. Етика раннього християнства
- •5.2. Візантійська етика
- •5.3. Етика Київської Русі
- •5.4. Етика Західноєвропейського середньовіччя
- •5.5. Етика гуманістів доби Відродження
- •Тема 6. Етика доби раціоналізму та просвітництва XVII-XVIII ст
- •6.1. Два напрямки в етиці Нового часу
- •6.2. Учення Гоббса про мораль
- •6.3. Етика Джона Локка
- •6.4. Етика Спінози
- •6.5. Етика західноєвропейського Просвітництва
- •6.6. Етична думка в Україні XVII—XVIII ст. Етика Сковороди
- •Тема 7. Етика класиків німецької філософії
- •7.1. Етика Канта
- •7.2. "Науковчення" Фіхте
- •7.3. Етика свободи Шеллінга
- •7.4. Етика Геґеля
- •7.5. Евдемоністична етика Фойєрбаха
- •Тема 8. Соціально-етичний радикалізм
- •8.1. Витоки соціально-етичного радикалізму
- •8.2. Утопічний соціалізм
- •8.3. Декабризм
- •8.4. Революційний демократизм (Росія, Україна)
- •8.5. Революційне народництво: ідея "морального боргу"
- •8.6. Етика марксизму
- •8.7. Ленінізм: соціально-етичні ідеї
- •Тема 9. Соціально-етичний лібералізм хіх-хх ст.
- •9.1. Багатство напрямків в етиці хіх-хх ст.
- •9.2. Утилітаризм
- •9.3. Позитивізм
- •9.4. Прагматизм
- •9.5. "Філософія життя"
- •9.6. Феноменологічна етика
- •9.7. Екзистенціалізм
- •9.8. Фройдизм. Неофройдизм
- •9.9. Метаетика
- •9.10. Етика "всеєдності"
- •10.1. Історія ідей походження моралі
- •10.2. Антропогенез і регулювання стосунків
- •10.3. Міфологічна свідомість і мораль
- •10.4. Моральні якості людини ранніх культур
- •Тема 11. Закономірності історичного розвитку моралі
- •11.1. Принципи аналізу історії моралі
- •11.2. Мораль доби рабовласництва
- •11.3. Феодальна мораль
- •11.4. Мораль доби вільної конкуренції
- •11.5. Поняття морального прогресу
- •Тема 12. Сутність, структура та функції моралі
- •12.1. Проблема сутності моралі
- •12.2. Мораль як діяльнісно-практичне відношення до світу
- •12.3. Диференціація понять "моральна свідомість", "моральна діяльність", "моральнісне відношення"
- •12.4. Соціальні функції та ціннісний зміст моралі
- •Тема 13. Принципи моральнісного відношення. Альтруїзм-егоїзм. Колективізм-індивідуалізм
- •13.1. Поняття "принцип" в етиці
- •13.2. Альтруїзм-егоїзм — вихідні принципи родового життя
- •13.3. Колективізм-індивідуалізм — принципи соціального буття
- •13.4. Принцип єдності мети і засобів: методологія моральної діяльності
- •13.5. Моральний ідеал — мета діяльності
- •Тема 14. Принцип діалектичного зв´язку свободи і необхідності у феномені моральності
- •14.1. Поняття свободи в моралі
- •14.2. Об´єктивні підстави свободи
- •14.3. Фаталізм. Волюнтаризм
- •14.4. Суб´єкт свободи
- •14.5. Свобода самоутвердження особи
- •14.6. Свобода і безсмертя
- •15.1. Поняття "категорії етики"
- •15.2. Категорії етики як система
- •15.3. Добро-зло — вихідні етичні категорії
- •15.4. Основні категорії моральної свідомості
- •15.5. Поняття "сором"
- •15.6. Категорія честі
- •15.7. Категорія "гідність"
- •15.8. Категорія "обов´язок"
- •15.9. Категорія "справедливість"
- •15.10. Категорії моральної самосвідомості. Категорія совісті
- •15.11. Категорії "сенс життя" і "щастя"
- •16.1. Екологічна етика як наука
- •16.2. Діяльність людини в природі та її наслідки
- •16.3. Унікальність планетарного життя
- •16.4. Еволюційна етика
- •16.5. Етологія
- •16.6. Біоетика
- •16.7. Екологічне виховання
- •Тема 17. Професійна етика
- •17.1. Моральні аспекти професійності
- •17.2. Етика вченого
- •17.3. Лікарська етика
- •17.4. Юридична етика
- •17.5. Педагогічна етика
- •17.6. Етика бізнесу
- •Тема 18. Моральне спілкування як творчість
- •18.1. Методологічні засади культури спілкування
- •18.2. Любов як феномен невідчуженого спілкування
- •18.3. Моральні засади дружби
- •18.4. Основні принципи морального спілкування
- •18.5. Спілкування — джерело виховання і самовиховання
- •Післямова
12.3. Диференціація понять "моральна свідомість", "моральна діяльність", "моральнісне відношення"
У "Філософії духу" та в "Філософії права" Геґель розглядає відмінне між мораллю та моральністю (нравственность) у зв´язку з проблемою свободи волі. Він пише, що свобідна воля є "рефлексованою в себе, так що вона має своє наявне буття в межах самої себе, і внаслідок цього визначена в той же час як приватна (частная) воля, — право суб´єктивної волі, — моральність" [3, с 328]. Мораль і моральність співвідносяться на ґрунті ідеї свободи волі як різні рівні саморозгортання свободи духу.
Мораль — це явище визначеної в собі волі суб´єкта. Внаслідок того, що воля притаманна людині, вона існує як у собі суща, розумна воля (і моральна). Дійсною вона стає в діяльному вияві. Моральність, за характеристикою Геґеля, є певна конкретність, а саме: "тотожність добра і суб´єктивної волі, їх істина" (2, с 176).
Дещо огрублюючи думку, можна сказати: мораль — це ідея людяності; моральність — реальний їх вияв у діяльності суб´єкта.
Діалектика моралі й моральності відкривається через поняття: "всезагальне" і "особливе". Моральність відношення здійснюється в межах свободи і необхідності. Вона реалізуюється в дільності вибору добра або зла. Об´єктивним критерієм цінності вибору є відповідність суб´єктивного воління всезагальній ідеї морально доброго. Характеризуючи дихотомію добра і зла в діяльності суб´єкта з його правом на особливість змісту у вчинках, Геґель пише: "...Добро в собі і для себе є абсолютна ціль світу і обов´язок для суб´єкта, який повинен мати розуміння добра, зробити його своїм наміром і здійснювати в своїй діяльності" [3, с 336].
Моральнісне начало відображає потреби збереження суспільності в її історично визначених формах, а саме: сім´я, громадянське суспільство, держава. Геґель називає свобідну волю, виявлену в моральності, "субстанційною волею". Субстанція, що знає себе свобідною, є дійсною як дух народу.
Тут дійсність і діяльність утворюють "певний всезагальний продукт". Сучасна етична теорія, спираючись на розроблену в історії філософії (передовсім у німецькій класичній філософії) ідею нетотожності морально бажаного (ідеал) і реальності моральних стосунків, проводить диференціацію моралі на моральну свідомість і моральну діяльність [5, с 248]. О. Дробницький констатує: "Питання про те, чи слід розрізняти поняття моральної поведінки (вчинки, діяльність, "практику") та моральну свідомість, можна вважати в принципі вирішеним" [5, с 249].
Моральна свідомість як явище духовності людського життя є дійсною у двох формах. У вигляді належного та бажаного в стосунках вона об´єктивується в нормах, правилах, кодексах моралі. Це способи буття моралі, відчужені в ідею всезагальної абсолютної досконалості. Об´єктивована в ідеї досконалості (при всій історичній відносності останньої) моральна свідомість зберігає себе як ідеал людяності (якщо не актуальний, то, принаймні, потенційний).
У невідчужених формах моральна свідомість об´єктивується в реальних суб´єктах життєвості, що усвідомлюють всезагально бажане в стосунках як особисто бажане і надають йому в своїй свідомості та діяльності особистісного способу буття. Саме в такому сенсі, тобто щодо явища об´єктивації моральної ідеї у свідомості суб´єкта, слушно звучить думка О. Дробницького, що моральна свідомість "виражаєзобов´язаність "через себе", не виокремлює своє уявлення про обов´язок від того, як вима гається діяти" [4, с 32]. Саме в моральній свідомості суб´єкта особливе і всезагальне тряпляються в діалектичній єдності й набувають можливості перейти в стан буття. На першому етапі Цього процесу ідея опредметнюється в образі, конкретизуючись в уяві багатством форм та способів свого потенційного буття. Отже, свідомість здобуває можливість об´єктивації в діяльності — у моральній практиці. Реальні підстави вияву моральності у формах індивідуально-неповторного буття всезагального Геґель розкриває у "Філософії історії". Процес характеризується як діалектичне сходження суб´єкта щаблями досконалості. Підстави її виводяться з двох основних джерел. По-перше, 3 ідеї (явище всезагального); по-друге, з пристрасті суб´єкта, або інакше — з розуму і волі, що в суб´єкті співвідносяться як єдність протилежностей. Вони є основою духовної цілісності суб´єкта моральної свідомості. Пристрасть спонукає волю, а розум організує її, сприяючи утвердження об´єктивно необхідного у формах бажаного. "Частковий інтерес пристрасті, — говорить Геґель, — нерозривно пов´язаний з виявленням всезагального, тому що всезагальне є результатом часткових і конкретних інтересів та їх запереченням" [1, с 32].
При цьому моральна свідомість суб´єкта утверджує дійсність людяності в двох формах: у переконаннях та у практичних діях.
У моралі завжди відсвічує сутнісна єдність людства. Вона відображається у змісті моральних ідей (об´єктивовані всезагальні форми буття суспільності) та в змісті суб´єктивно бажаного в стосунках (у свідомості суб´єкта ідея належного конкретизується в образ бажаного). Предметом об´єктивації є уявлення про добро і зло, про справедливість і несправедливість, про сенс життя і щастя, про ставлення до смерті тощо.
Дослідники вказують на реальність проблеми співвіднесення у моральній свідомості історично-конкретних уявлень про бажане і належне, з одного боку, та вселюдського у ній — з іншого. Слушно акцентується увага також на єдності в моральній свідомості історичного та логічного, реальної міри людяності (історично наявне) та ідеалу її. Людська життєвість відображається в моральній свідомості як діалектична єдність особливого і всезагального. При цьому дійсність всезагального наявна в моральній свідомості не лише як ідея, але й як дійсне буття людяності. Як слушно зазначає О. Титаренко, "лише історично взята мораль розкриває величезний досвід людства, що узагальнює надії та розчарування, радість і страждання багатьох поколінь людей, що рухалися шляхом морального прогресу" [9, с. 9]. Інакше кажучи, феномени моральної свідомості мають смисложиттєвий сенс. Тому вони визначаються у вигляді імперативів — вимог їх дотримання або, навпаки, уникання. В моральних імперативах ставиться вимога утримуватися в межах людяності як окремій людині, так і суспільству (суспільствам) в цілому. Виходячи із сказаного щодо сутності моральної свідомості, можна дати визначення:моральна свідомість — це сукупність знань про належне в стосунках та уявлень про ДР´ цільність моральних вимог з погляду їх ефективності для збереження суспільності життя та самоутвердження суб´єкта життєвості.
Якщо в моральній свідомості більшою або меншою мірою зберігається уявлення про морально належне, то значно складніше з моральною практикою.
Проблема гармонізації зв´язку моральної свідомості та моральної діяльності була відкрита й осмислена ще у філософії Давньої Греції. Вона була предметом особливої уваги Сократа; її розв´язували Платон і Арістотель, філософи пізньої античності та їх наступники. Зберігає вона свою актуальність і нині, формулюючи проблему, О. Дробницький пише: "Очевидно, що далеко не завжди мислимі людьми моральні вимоги співпадають із тим, як люди найчастіше поводяться "на практиці" [5, с 249]. На цій підставі слушно розрізняються мораль і звичай. Останній не ставить особу перед проблемою особистісного вибору.
Звичаєвість, згідно з теорією "ідолів мислення" Бекона, застосованою до сфери моралі, народжує нерефлексивну поведінку. Тут практика стосунків суперечить моральності тою мірою, якою звичай відстав від уявлень про людяність, здобутих людством в історичному поступі.
Сократ спонукав людей діяти свідомо: шляхом розумного вибору вчинків та вибору шляхів і оптимальних засобів їх досягнення (з огляду на їх моральну змістовність). Він прагнув долучити до морально доброго як такого, що органічне людині. Ця ситуація реальна тою мірою, якою інтерес суспільного цілого та окремого суб´єкта не розійшлись між собою як непримиренні. Добра воля, оперта на знання шляхів самоздійснення, реалізує себе в моральній практиці як гармонія інтересів суспільства і особи. Це, зрештою, оптимальна ситуація зв´язку моральної свідомості та моральної практики. Рефлексія над собою в плані морального вибору пов´язана тут не з альтернати-вою: діяти чи не діяти або діяти, утверджуючи добро чи зло. Вона зосереджена на питанні: як слід діяти, щоб уникати можливого зла на шляху до добра. Це питання вибору, складність якого відома ще з часів ранньої античності як "феномен Едіпа".
Проблема виникає там, де рівень суспільності та вимог, що вона ставить перед особистістю, не відповідає уявленням останньої про особистісно бажане, а отже, внутрішньо необхідне. Неорганічність вимог, якщо вони навіть сприймаються суб´єктом як належні, виявляє себе у невідповідності моральної свідомості і моральної практики. Саме на підставі їх неорганічності суб´єкту, вимоги не знаходять адекватного втілення в моральній практиці. Виявляючи реальну суперечність між моральними вимогами та реальною поведінкою людей, Мандевіль пише: "Людей слід судити не на підставі тих наслідків, до яких можуть привести їх вчинки, а на основі самих фактів і спонукальних мотивів, виходячи з яких, як виявляється, вони діяли" [6, с 101]. Проблема тут приховується не стільки в незнанні шляхів до морально доброго, скільки в неспівпадінні уявлень про сутність добра. Тут треба мати на увазі, що людині скоріше неорганічно чинити зло навмисно. Тому люди часто воліють краще мімікрувати в середовище, уникати дії зі страху порушити наявну рівновагу стосунків, ніж діяти, не маючи гарантій безумовної позитивності наслідків.
Реальна проблема неадекватності моральної свідомості та моральної практики ставить етичну теорію перед неохідністю оперти феномени моральної свідомості на більш реальний ґрунт, ніж суб´єктивний досвід. Таким ґрунтом є моральнісне відношення.
Моральнісне відношення-детерміноване об´єктом і має все-проникний характер. Воно виявляє себе як діяльнісне опанування предметом небайдужості відповідно до об´єктивної логіки розгортання якостей останнього. В цьому аспекті моральнісне відношення близьке до естетичного, що розгортається як взаємодія з об´єктом відповідно до мірки його виду. В моральній діяльності відношення (його моральність) виступає "механізмом" та умовою творення специфічно людської життєвості. Моральнісні відносини конкретизують наявний рівень людяності життя. Останнє відображається як у виборі об´єктів, що викликають небайдужість, так і у способі реагування на них. Скажімо, нездоровий інтерес сучасної культури до виявів аморалізму в стосунках (садизм, насильство, збоченство тощо), апологія їх засвідчують хворобу цивілізації, втрату нею психічного і фізичного здоров´я — хворобу духу.
У ставленні людства до природи відсвічує той рівень аморалізму, який є оберненою стороною аморалізму ставлення до себе самого. Тіло, що стало центром, основною метою відношення» вимагаючи задоволення все нових своїх потреб, зрештою доходить до саморуйнування. При цьому суб´єкт переводить в положення засобу світ навколо себе. Ситуація абсолютизації людством своїх тілесно-матеріальних потреб стає яскравим виявом слабкості сучасної цивілізації. Руйнування наявної у моральному відношенні гармонії матеріального та духовного стає показником обмеженості сучасної цивілізації. Проблема тут — не в цивілізації як такій (вона є благом для людства), а в характері розгортання відносин людини з природним світом та ставлення до себе самої. Аморалізм зумовлений протиставленням їх один одному згідно з принципом: людина — мета; природа — засіб. Відносини в межах соціуму вибудовуються за тим самим принципом. Суспільність, що в певному сенсі є "природою" людської життєвості, розглядається її суб´єктом лише як засіб. Себе ж суб´єкт утверджує як мету безвідносно до моральності засобів.
Відчуження людства від суспільності власної природи та від суспільності, конкретизованої в особі кожного суб´єкта життєвості, спричиняє втрату моралі як цінності. Криза її виражена у втраті здатності моральних взаємодій навіть на рівні безпосередніх стосунків, які класичне мистецтво оспівало і утвердило як духовні цінності: любов, дружба, вірність, самопожертва тощо.
Нині ідея моральнісного відношення людини до світу зберігає себе переважно як явище філософської рефлексії над буттям. Моральні імперативи як явище моральної свідомості утверджуються в сенсі засобу утримання суспільності стосунків. Вони можуть розгортатися в явища творення атмосфери людяності — тобто у моральну практику.
У єдності моральної свідомості, моральної практики та моральнісного відношення відображається суспільність як сутнісна визначеність людського життя.