Конспект_микроекономика

94

максимізувати свій прибуток, виходячи із незмінності обсягу випуску Q2 який встановила фірма 2 (наприклад, Q2=160). Тоді для фірми 1 кривою попиту буде лише частина АD ринкової кривої попиту, а кривою граничної виручки буде лінія МR1. Оптимальний обсяг для фірми 1 у такому разі визначається умовою МR1=МC і

дорівнює Q1=QK-Q2 (у прикладі: Q1=320-160=160).

Р,С

Мал. 9.8. Модель дуополії Курно

Для цієї моделі теж можна побудувати криві реагування — у моделі Курно крива реагування кожної фірми дає змогу визначити оптимальний обсяг випуску, якщо заданий обсяг випуску іншої фірми.

Криві реагування на Мал. 9.9 можна побудувати з урахуванням кривих попиту, граничної виручки і граничної вартості на Мал. 9.8. Якщо спочатку на ринок вийде лише фірма 1, то вона як монополіст обере обсяг QM=240 (Мал. 9.8; також точка В на Мал. 9.9). Фірма 2 буде виходити із фіксованого обсягу пропозиції 240 і, згідно зі своєю кривою реагування R2 визначить оптимальний обсяг: Q=120. Тоді фірма 1, виходячи з цього обсягу та своєї кривої реагування R1 визначає обсяг: Q =180; фірма 2 відповідає обсягом: Q =150. Цей процес продовжується доти, доки фірми не зійдуться на обсягах випуску Q1=Q2=160, яким відповідає точка EКУРНО на Мал. 9.9

— точка перетину двох кривих реагування. Якщо порівняти це із обсягом конкурентної рівноваги (на Мал. 9.8 — обсяг QC=480), то бачимо, що у випадку лінійної кривої попиту кожна фірма у стані рівноваги Курно (точка EКУРНО на Мал.9.8) забезпечує третину ефективного конкурентного обсягу, а разом галузь при дуополії Курно випускає 2/3 конкурентного обсягу, тоді як чиста монополія забезпечує половину його. Тобто конкуренція за обсягами у моделі Курно не приводить ринок до стану конкурентної рівноваги (на відміну від моделі Бертрана).

95

Мал. 9.9. Криві реагування R1 і R2 та рівновага Курно (EКУРНО)

Можна довести, що стан рівноваги у моделі Курно наближатиметься за галузевим обсягом до стану конкурентної рівноваги, якщо кількість фірм у галузі буде збільшуватись.

Стратегічну поведінку в дуополії найадекватніше відображають моделі теорії ігор. Це теорія індивідуальних раціональних рішень, які приймаються учасниками гри в умовах недостатньої інформації щодо результатів цих рішень. Основними поняттями теорії ігор є такі:

Гравець — це особа, що приймає рішення (наприклад, фірма), учасник гри. Функція платежів — цільова функція гравця, яка встановлює зв'язок між

варіантом дій та значенням функції — виграшем гравця, що вимірюється певною корисністю для нього (наприклад, прибутком для фірми).

Гра — це сукупність відомих усім гравцям правил, які визначають можливі дії гравців та наслідки й виграші від кожної окремої дії.

Хід — момент гри, коли гравці повинні зробити вибір одного з можливих варіантів дій.

Партія гри — певна визначена сукупність ходів і виборів.

Стратегія — це набір правил, які формулюються до гри і визначають вибір варіанту дій гравця в залежності від можливих дій суперників

Ігри з двома учасниками мають назву ігор двох осіб.

Якщо виграш одного учасника дорівнює програшу іншого, то це зветься грою із

нульовою сумою.

Гра з ненульовою сумою має місце, коли кожен з учасників може виграти від рішення одного з них.

Гра зветься кооперативною, якщо припускається змова гравців, і некооперативною, якщо змова неприпустима.

Результати дій учасників у грі двох осіб відбиваються у матриці виграшів, яка показує виграш кожного з учасників при будь-якій з можливих пар їхніх стратегій.

Відомим в економічній літературі прикладом гри двох осіб з ненульовою сумою є дилема ув'язнених. Розглянемо схожий за логічною структурою приклад цінової конкуренції двох фірм у випадку дуополії.

Кожна фірма (А і Б) при існуючих цінах отримує певний прибуток. Вона може

96

його збільшити, якщо зменшить ціну за умови, що конкурент залишає свою ціну без змін. Тобто кожна фірма має дві стратегії: 1) зменшити ціну; 2) залишити ціну без змін. Для кожної пари стратегій відомі виграші обох гравців — їхні прибутки (збитки), тобто можна побудувати матрицю виграшів (табл. 9.1).

Для розв'язку дилеми фірми-гравці можуть скористатися максимінною стратегією: спочатку кожна фірма для кожної із своїх стратегій підраховує по два можливих результати, які виникають залежно від стратегії, обраної конкурентом. Серед цих результатів фірма знаходить віріант з мінімальним виграшем, що дає песимістичну оцінку кожної власної стратегії. Після цього фірма робить вибір на користь тієї стратегії, яка має максимальну оцінку з усіх песимістичних.

Так, фірма А при виборі стратегії 1 може отримати прибуток 50 або 100 (в залежності від дій Б) — мінімальна оцінка 50; при виборі стратегії 2 — відповідно min(25; 75)==25; тоді максимальна оцінка із двох (50 і 25) — тобто 50 — досягається, якщо обрати стратегію зниження цін; 50 тис. — це безумовний прибуток, який не може бути меншим при будь-яких діях конкурента, а при певних діях конкурента він може бути навіть більшим (тобто 100).

Таблиця 9.1. Матриця виграшів у випадку дилеми ув'язнених

				Стратегії фірми А
				зменшити ціну	Залишити ціну без
					змін
	Бфірми	зменшити	ціну	Прибуток А:	Прибуток А:
				50 тис.	25 тис.
				Прибуток Б:	Прибуток Б:
	Стратегії			50 тис.	100 тис.
		залишити	безцінузмін	25 тис.	75 тис.
				Прибуток А:	Прибуток А:
				100 тис.	75 тис.
				Прибуток Б:	Прибуток Б:

Аналогічно для фірми Б мінімальні оцінки стратегій будуть: для 1-ї — min(50; і00)=:50•, для 2-ї — min(25; 75)=25, тоді максимінною стратегією для фірми Б буде також перша — зменшити ціну — з виграшем max(50; 25)=50.

У наведеному прикладі обидві фірми мають домінантну стратегію. Це стратегія, яка дає найкращий результат порівняно з іншими стратегіями незалежно від дій конкурента.

Якщо обидва учасники (чи хоча б один з них) використовують домінантну стратегію, тоді гра має єдину точку рівноваги за Нешем. Рівновага за Нешем

97

означає, що кожна фірма обирає найкращий для себе варіант дій залежно від дій конкурента.

Апарат теорії ігор дуже широко застосовується, перш за все при аналізі олігополій, зокрема картелів, при дослідженні змов на ринках готової продукції і ринках праці, при ухваленні рішень фірми щодо початку рекламної кампанії чи будівництва нових виробничих потужностей.

РОЗДІЛ 10

АНТИМОНОПОЛЬНА ПОЛІТИКА ОСНОВНІ ПИТАННЯ

10.1.Необхідність антимонопольної політики.

10.2.Вимірювання монопольної влади.

10.3.Регулювання монополій.

10.4.Проблеми природних монополій.

10.5.Антимонопольне законодавство.

10.1. Необхідність антимонопольної політики

Монополізація ринків у більшості випадків не відповідає інтересам суспільства з економічних і соціальних міркувань.

Ми вже зазначали, що при наявності монопольної влади фірми завищують ціну порівняно з ефективною ціною на рівні граничної вартості, скорочують обсяги виробництва порівняно з ефективним обсягом, тому що у монополістів відсутній конкурентний стимул для виробничої ефективності.

Для монополістичної фірми мінімізація вартості виробництва не є необхідною умовою максимізації прибутку, що не стимулює ефективного витрачання ресурсів і не вимагає необхідності економії на масштабі.

Різниця між фактичною та мінімально можливою вартістю виробництва означає так звану Х-неефективність (або технологічну неефективність). При аналізі вартості виробництва в традиційній теорії (див. тему 6) вважається, що фірма оперує

зкривими мінімально можливої вартості. Внаслідок монопольної влади фірма має криві вартості, що, як правило, розташовані вище, ніж це мінімально можливо; тому виникає неефективне використання ресурсів, їхня продуктивність зменшується.

На монополізованих ринках втрачаються чисті вигоди для суспільства порівняно

зконкурентними ринками, зменшується суспільний добробут, зростає нерівність доходів за рахунок монополістичного прибутку.

98

Нарешті, монополії створюють певну політичну небезпеку для суспільства, коли здійснюють надмірний тиск на уряд у пошуках пільг та привілеїв. Цьому є багато прикладів і в історії розвинутих країн, і сьогодні, в країнах з перехідною економікою. До речі, цей політичний тиск у вигляді витрат на лобіювання, забезпечення юридичної підтримки фірми є однією із причин збільшення вартості виробництва у монополістів.

Щоправда, не всі аргументи у критиці монополій є такими однозначними. Зокрема, деякі великі корпорації досягли панівного становища на ринку завдяки

виробництву продукції високої якості, яка користується значним попитом споживачів.

При визначенні монопольного становища інколи недооцінюється справжня конкуренція, адже враховується лише внутрішньогалузева конкуренція. Але існує ще й міжгалузева та іноземна конкуренції, що послаблюють реальну ринкову владу монополістів.

Деякі галузі мають спадну вартість виробництва (природні монополії), і в них неможлива конкуренція з об'єктивних причин.

Нарешті, на думку багатьох економістів, монополії сприяють науково-технічному прогресу (а не стримують його) — завдяки великим масштабам виробництва, значним прибуткам, що дозволяє вкладати гроші в розробку нових технологій, які можуть дати вигоди лише в довгостроковому періоді.

Окремі арґументи на користь монополій не знімають у цілому проблеми обмеження конкуренції з боку монопольних утворень. Все це є причиною проведення у більшості країн світу антимонопольної політики державної влади — втручання в роботу ринкової системи з метою підтримки конкуренції, тобто з метою підвищення ефективності економіки. Так, у Конституції України (ст. 43) зазначається: "Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом".

10.2. Вимірювання монопольної влади

Основними причинами концентрації ринків, на яких діють монополісти та олігополісти, є:

•економія на масштабі виробництва, що веде до появи природних монополій;

•існування вхідних бар'єрів для нових фірм у галузі;

•незворотні витрати.

Для встановлення необхідності державного втручання на монополістичних та олігополістичних ринках слід суворіше визначати концентровані ринки, на яких виникає загроза конкуренції.

Останнє пов'язане із ситуаціями, коли для розгортання виробництва необхідно витратити ресурси, які після використання мають нульову (або незначну) альтернативну вартість, наприклад, спеціальне обладнання з низькою вартістю перепродажу, дорога реклама, яку перепродати взагалі неможливо, та інше.

Для цього використовуються різноманітні кількісні показники. Найпоширеніший і найпростіший з них — це коефіцієнт концентрації —

відсоток сукупного галузевого випуску продукції, який забезпечує певна кількість

99

найбільших фірм галузі. Поширене вимірювання коефіцієнта концентрації для чотирьох та для восьми найбільших фірм. Для його обчислення визначається ринкова частка кожної фірми — відсоток галузевого обсягу випуску, який фірма постачає на ринок за певний проміжок часу (рік), а потім підсумовуються частки чотирьох (восьми) фірм з найвищим індивідуальним коефіцієнтом.

Індекс концентрації - величина недосконала, тому що він може бути однаковим і для олігополії з кількома близькими за обсягом випуску фірмами, і для галузі з домінуючою фірмою, яка наближається до монополії. Чутливішим до виявлення таких відмінних ситуацій є індекс Герфіндаля-Гіргимана (Н), який для галузі із N

фірмами визначається за формулою
Н = S12 + S22 + S32 +…+ SN2,	(10.1)

де Si — ринкова частка фірми “i” (i=1, 2, З, ..., N) у відсотках, причому

S1 + S2 + S3 +…+ SN = 100.

Зокрема, для чистої монополії (N=1) Н=10 000, а для повної конкуренції Н може бути меншим за 1 (для N=20 000 однакових за часткою фірм H=0.5). Зазначимо, що об'єднання фірм веде до збільшення галузевого індексу Н, отже, до поширення монопольної влади.

В разі монопольної влади ринкові ціни перевищують граничну та середню вартість. Отже, ступінь монопольної влади можна визначити, якщо підрахувати, наскільки ціни Р перевищують рівень граничної вартості МС. Для цього варто скористатися індексом Лернера L (запропонований у 1934 р.):

L = (P-MC)/P.

(10.2)

Зазначимо, що в умовах повної конкуренції L=0. Якщо врахувати, що граничну вартість не завжди можливо визначити, у формулі (10.2) МС можна приблизно замінити на середню вартість АС. Тоді індекс Лернера визначається як:

	L	P AC		(P AC) Q		прибуток
		P		P Q		виручка	(10.3)

Тому частка прибутку у виручці вважається показником ринкової влади фірми. Отже, для прибутковіших фірм індекс Лернера буде вищим, що означає більшу монопольну владу.

Використовуються й інші показники для вимірювання концентрації ринку та ринкової влади учасників ринку. Такі показники дозволяють встановити галузі та окремі фірми, до яких можна застосовувати заходи антимонопольної політики.

Державне втручання як засіб антимонопольної політики на монополістичних і олігополістичних ринках може бути у формі регулювання та антимонопольних законів.

10.3. Регулювання монополій Регулювання містить закони і правила поведінки (нормативні акти), які

встановлює державна влада щодо контролю за цінами, продажем продукції чи виробничими рішеннями фірм.

Методи регулювання можна поділити на економічні й соціальні. Економічне регулювання — це контроль за цінами, стандарти для продукції, умови входу і виходу з галузі, стандарти обслуговування. Соціальне реґулювання стосується охорони здоров'я і безпеки робітників та споживачів.

100

Розглянемо деякі інструменти економічного регулювання. Поширеним заходом (особливо для перехідних економік) є обмеження цін на монополізованих ринках, тобто встановлення верхньої межі ціни, PMAX яка не дозволяє виробникам продавати продукцію за цінами, вищими встановлених нормативним актом. Таке обмеження буде ефективним лише тоді, коли межа нижча від монопольної ціни PM (Мал. 10.1). Нерегульована монополія визначає стан рівноваги ЕM(PM,Qм) із врахуванням граничної виручки монополіста МRM (за правилом МRM=МС). Встановлення межі ціни, PMAX<PM, веде дo тогo, щo для монополіста замінюється крива граничної виручки МRM на криву МRMAX, яка визначається умовою: МRMAX= PMAX (бо кожна додаткова одиниця продукції продається за встановленою ціною). В цих умовах монополістові залишається визначити лише новий обсяг випуску, який максимізує його прибуток: згідно з умовою, що МС= МRMAX (досягається в точці В), знаходимо цей оптимальний обсяг QB.

Таким чином, випуск зростає (QB>QM). Сукупний надлишок (чисті вигоди для суспільства) внаслідок цього зростає на величину, що дорівнює площі фігури АЕMКВ; надлишок споживачів зростає як за рахунок перерозподілу частини монопольного прибутку на їхню користь (площа РMAXРMЕMF), так і за рахунок збільшення обсягу випуску (площа FЕMKВ); надлишок монополіста (прибуток) зменшується на величину частини монопольного прибутку (площа РMAXРMЕMF) і зростає за рахунок збільшення обсягу (площа АFВ), але в цілому скорочується.

Мал. 10.1. Реакція монополіста на встановлення верхньої межі ціни

Подібне регулювання має позитивні наслідки, та водночас веде до появи дефіциту на ринку в обсязі (QC-QB), бо за ціною PMAX обсяг попиту становитиме QC. Цікаво, що аналогічний регулюючий захід на конкурентному ринку також призводить до виникнення дефіциту, але обсяг випуску і чисті вигоди для суспільства після встановлення максимальної ціни в тому випадку скорочуються, а не зростають.

Встановлення податків не є специфічним реґулятором на монопольних ринках, але призводить до інших наслідків порівняно з конкурентними ринками.

101

Мал. 10.2. Реакція монополіста на введення акцизного податку за ставкою t

Розглянемо наслідки встановлення акцизного податку за ставкою і. на монопольному ринку (Мал. 10.2). До введення податку ринок перебував у стані монопольної рівноваги ЕM(PM,Qм). Податок змінює сукупну вартість ТС на

ТСt = ТС +t Q.	(10.4)
Через це змінюються середня і гранична вартість:
MСt = MС +t, AСt = AС +t,	(10.5)

тобто відповідні криві зсуваються вгору на величину ставки податку t. Максимізація прибутку з урахуванням нового податку призводить до скорочення обсягу випуску з QM до Qt, згідно з умовою, що MСt=MR (виконується в точці В). Відповідно зміщується стан рівноваги з точки EM у точку Et, і зростає ціна до Pt. Закономірним є те, що у випадку лінійної функції попиту ціна зростає на величину Р, меншу, ніж ставка податку:

Р = Pt - PM < t.

Це означає, що податковий тягар розподіляється між виробником і споживачами. Чисті вигоди для суспільства, які складатимуться із надлишків виробника, споживачів і податкового збору, зменшаться порівняно з неоподаткованим ринком, скорочення торкнеться і монополіста, і споживачів. Ціна та обсяг випуску ще більше віддаляться від ефективного стану конкурентної рівноваги. Порівняно з аналогічним конкурентним ринком (тобто з такими ж кривими D і MC), монополіст бере на себе відносно більшу частку податкового тягаря, ніж конкурентні фірми.

Інша ситуація виникає при встановленні одноразового податку (наприклад, ліцензії) за ставкою Т, яка безпосередньо не залежить від обсягу випуску, а є фіксованою величиною, на яку збільшується сукупна вартість:

ТСt = ТС + Т.

(10.6)

У цьому випадку середня вартість зростає (нерівномірно), а гранична

залишається без змін (Мал. 10.3):
AСt = AС + Т/Q,
MСt = MС.	(10.7)
Р, С

102

Мал. 10.3. Реакція монополіста на введення одноразового податку T

Відповідно, крива МС не зсувається, тому стан монопольної рівноваги ЕM(PM,Qм), що визначається умовою МС=МR, також не змінюється. Залишаються незмінними чисті вигоди для суспільства і надлишок споживачів. Скорочується лише монопольний прибуток на величину Т (чисельно дорівнює площі прямокутника СTВАС), який перерозподіляється у вигляді податкового збору на користь державної влади.

10.4. Проблеми природних монополій Природна монополія — це ринкова структура, де з боку пропозиції виступає

галузь із спадною вартістю виробництва. З огляду на ефект економії на масштабі організація виробництва більш ніж на одній фірмі в такому випадку є економічно невиправданою (Мал. 8.1). Для природних монополій можлива ситуація, коли мінімум довгострокової середньої вартості досягається при обсягах випуску вищих, ніж обсяг попиту, якому відповідає ціна Р=minLRAC.

Таким чином, природні монополії існують об'єктивно і можуть підтримуватись державною владою. Тому державне втручання на ринках природних монополій відбувається у вигляді прямого регулювання, а не через обмеження поведінки в антимонопольному законодавстві.

При регулюванні таких монополій ставиться завдання послаблення ринкової влади, тобто:

а) ціни слід максимально наблизити до рівня граничної вартості МС; б) виробникам треба забезпечити лише нормальний прибуток;

в) виробництво має бути ефективним, слід стимулювати мінімізацію вартості. Досягти одночасного виконання всіх цих вимог у випадку природних монополій,

як ми побачимо, вдається не завжди.

Найпоширенішим шляхом регулювання природних монополій є регулювання цін (тарифів) на товари та послуги монополістів на рівні середньої або граничної вартості.

Правило ціноутворення на рівні середньої вартості, АС, полягає у встановленні органами влади фіксованої ціни PA, яка графічно визначається точкою EA перетину кривої попиту та лінії АС (Мал. 10.4), а обсяг випуску встановлюється на рівні QA. Тоді виробництво буде незбитковим, тобто забезпечується лише нормальний прибуток. Порівняно із станом рівноваги нереґульованої монополії,

103

ЕM(PM,Qм), ціна PA<PM, обсяг QA>QM, монопольний прибуток (площа PFPMEMF) перерозподіляється на користь споживачів, втрати чистої вигоди скорочуються, тобто суспільний добробут зростає. Але втрати чистої вигоди не зникають зовсім, тому що обсяг QA менший за ефективний обсяг QC.

Тож виникає ще одне правило - ціноутворення на рівні граничної вартості МС. Воно полягає у встановленні ціни на рівні РC=MC, відповідно до обсягу попиту конкурентної рівноваги QC. Порівняно з попереднім правилом регулювання, в цьому варіанті ціна зменшується, обсяг зростає, сукупний надлишок зростає на величину, що дорівнює площі фігури КЕAЕC, тобто втрати чистої вигоди зникають зовсім. Але специфіка природної монополії полягає, зокрема, в тому, що ефективна ціна рівня конкурентної рівноваги Р=МС є збитковою для виробника, при такому регулюванні виробництво слід дотувати в сумі, що чисельно дорівнює площі прямокутника ECPCPLL; джерелом такої дотації можуть бути податки, зібрані на інших ринках.

Мал. 10.4. Регулювання природної монополії за правилами РA=AC та РC=MC

Отже, суспільство опиняється перед дилемою: або застосувати перше правило (коли виникають втрати чистої вигоди, але виробництво не збиткове), або застосувати друге правило регулювання (коли зникають втрати чистої вигоди на ринку природної монополії, але треба відшкодувати необхідні в цьому випадку дотації, що призведе до втрат чистої вигоди на інших ринках). Виникає проблема вибору "другого найкращого", суть якої полягає в тому, що коли неможливо прийняти найкраще рішення, яке відповідало б усім умовам ефективності, тоді владі й суспільству слід чимось поступитися і прийняти рішення, яке є найкращим серед можливих (тобто друге найкраще).

Для деяких природних монополій типовою є періодична зміна попиту, наприклад, зміна попиту на електроенергію протягом доби. У пікові години попит складає D2 (Мал. 10.5), у позапікові – D1. Специфіка технології не дозволяє суттєво змінювати обсяги виробництва протягом доби, тому монополіст встановлює різні ціни відповідно до коливань попиту: високу ціну PM2 у піковий період і низьку ціну PM1 у позапіковий період (відповідно до станів монопольної рівноваги M2 та М1). Це стимулює споживання у поза-піковий період і збільшує прибутки монополіста. У випадку регульованої монополії ціни можуть встановлюватись на ефективному рівні Р=МС, тоді це буде PC2 у піковий період та PC1 у позапіковий (відповідно до станів