Конспект_микроекономика

104

конкурентної рівноваги C2 та C1). Аналогічно можна диференціювати ціни протягом доби при ціноутворенні на рівні середньої вартості.

Проблема обмеження ринкової влади природних монополій може мати й інше рішення. Через зміни технології можлива зміна ситуацій із вартістю виробництва: з часом деякі галузі із спадною вартістю з різних причин можуть перетворюватись на звичайні галузі із зростаючою вартістю; тоді вони перестають бути природними монополіями, і до них можливо застосувати демонополізацію і дереґулювання (в такому разі галузь буде підпадати під антимонопольне законодавство).

Щодо власності, то досвід різних країн говорить, що підприємства, які є природними монополістами, можуть перебувати і в державній, і в приватній, і в комунальній (місцеві монополії) власності.

Мал. 10.5. Ціноутворення у пікові періоди

Ефективнішою вважається регульована державою приватна природна монополія, але тут можуть братись до уваги, крім ефективності, й інші чинники, і питання в кожному суспільстві вирішується шляхом суспільного вибору.

10.5. Антимонопольне законодавство

Світова історія впровадження антимонопольного законодавства сягає кінця XIX сторіччя, коли в 1890 р. у США був прийнятий закон Шермана, згідно з яким монополістичне обмеження вільної торгівлі розглядалось як карний злочин. Пізніше антимонопольне законодавство поповнилося іншими законодавчими актами. Американський досвід законодавчого розв'язання проблем антимонопольної політики, принципи побудови та практика застосування антимонопольних законів були використані і збагачені іншими країнами. На сьогодні антимонопольні закони діють майже в усіх країнах із розвиненою економікою. В Україні основним антимонопольним законом є Закон "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", який набрав чинності з

15. 03. 1992 р.

Одне з основних питань, що виникає при застосуванні антимонопольного законодавства: як ідентифікувати галузі, котрі є об'єктом цього законодавства, - за структурою галузі чи за поведінкою фірм галузі?

Щодо структури, то її кваліфікують за допомогою показників ринкової концентрації, про які вже йшлося. Іншою проблемою є визначення відповідного

105

ринку, слід відокремити продукцію, що належить до одного ринку, від продукції, яку слід віднести до якогось іншого ринку. Від того або іншого варіанту розподілу всього розмаїття товарів та послуг по окремих ринках залежать показники ринкової влади фірм та визначення, чи займає якась фірма панівне становище на відповідному ринку. Одним із формальних показників, який можна застосувати при віднесенні продукції до певного ринку, є показник перехресної еластичності попиту для товарів-замінників. Якщо перехресна еластичність попиту значна, тоді товари є добрими замінниками і їх слід відносити до одного ринку, в іншому випадку вони належать до різних (хоч і пов'язаних між собою) ринків.

Оцінюючи поведінку фірм на ринку, слід брати до уваги такі аспекти їхньої діяльності:

а) чи можуть фірми блокувати входження конкурентів на ринок; б) чи зустрічають вони конкуренцію з боку імпорту (а існуюча в світі тенденція

зростання транснаціональної конкуренції веде до зменшення ризику втрат для споживачів від порушень національними монополістами антимонопольного законодавства); в) чи є конкуренція за цінами або існує змова щодо цін;

г) чи існує конкуренція між фірмами у сфері інноваційної діяльності та інших нецінових сферах.

Ефективність діючого антимонопольного законодавства визначається можливостями його застосування по відношенню до існуючих ринкових структур (1), до злиття (2) і до фіксованих цін (3).

Перша із зазначених проблем розв'язується шляхом визначення відповідного ринку та ринкової концентрації. Сама по собі наявність монопольної влади не є приводом для застосування антимонопольного законодавства, воно застосовується лише при наявності дій, які обмежують свободу конкуренції, - це відомий у юридичній практиці принцип причини; конкретні підходи до визнання тих або інших дій антиконкурентними можуть визначатись в окремих країнах по-різному.

Як правило, достатньою умовою для підтримки конкуренції є наявність конкурсного (або змагального) ринку — такого ринку, на якому відсутні вхідні бар'єри, а вихід майже безкоштовний (тобто відсутні незворотні витрати). На конкурсному ринку деякий час може діяти навіть одна фірма -чистий монополіст.

Майже всі країни так чи інакше обмежують такі антиконкурентні дії, як злиття та фіксація цін.

Злиття — це об'єднання двох або більше фірм при згоді власників об'єднати їхні капітали у власність однієї нової фірми. Розрізняють горизонтальне, вертикальне та конгломератне злиття. Горизонтальне злиття — це злиття фірм, які конкурують на одному й тому ж ринку. Вертикальне злиття — це злиття фірм, які пов'язані стосунками "постачальник—покупець". Конгломератне злиття — це злиття фірм, які діють на різних ринках, що не перетинаються (тобто продукція на цих ринках не є замінниками). Частіше обмежується горизонтальне злиття (у США, наприклад, при використанні обмежень застосовується індекс Герфіндаля—Гіршмана, який зростає при горизонтальному злитті фірм). Вертикальне злиття, з одного боку, може навіть вітатися, тому що веде до зниження трансакційних витрат, з іншого — угода про таке злиття може містити дії, які обмежують конкуренцію, що стає предметом

106

розгляду владних антимонопольних органів.

Фіксація цін — це спроба кількох фірм об'єднатися з метою встановлення певної ціни на товар або послугу. Як правило, фіксується або ціна, яка є завищеною, тобто монопольною (на зразок картельних угод), або така, що обмежує появу нових конкурентів. Останнє асоціюється із грабіжницьким ціноутворенням — встановленням ціни нижче рівня вартості. Іншою неформальною ознакою грабіжницької ціни є встановлення її на такому низькому рівні, що це має сенс тільки для виштовхування слабших суперників з ринку.

Звичайно, це лише загальні принципи. Конкретна практика визнання дій антиконкурентними та застосування антимонопольного законодавства має суттєві відмінності в різних країнах. Так, у США жорсткіше антимонопольне законодавство порівняно з багатьма європейськими країнами, в ньому вважаються за порушення свободи конкуренції такі дії, як цінова дискримінація, лідерство у цінах. В українському антимонопольному законодавстві (яке ще потребує вдосконалення) у деяких випадках задекларовані жорсткіші обмеження, ніж в американському (наприклад, при визначенні незаконних координованих дій), але в цілому недостатніми є досвід і практика його застосування.

Більш сучасним у світі вважається такий підхід до антимонопольного законодавства і антимонопольної політики взагалі, коли враховуються різні цілі суспільства, скажімо, не лише висока ефективність, але й справедливість. Більше уваги повинно приділятися проблемі підвищення суспільного добробуту, і зокрема добробуту споживачів (питання захисту прав споживачів). Так, у британському законодавстві колективні угоди та злиття оцінюються з огляду на суспільні інтереси, з'ясовується баланс їхніх переваг (економія від масштабу, зниження трансакційних витрат) і недоліків (порушення свободи конкуренції, збільшення Х-неефективності).

З урахуванням альтернативних цілей політики державна влада інколи сама йде на обмеження конкуренції. Зокрема, можуть робитись винятки з антимонопольного законодавства для деяких учасників ринку (наприклад, для профспілок); можуть створюватись легальні картелі — коли адміністративними рішеннями розподіляється ринок і обмежується конкуренція; можуть прийматись закони на зразок патентних, які з певних міркувань обмежують конкуренцію.

Існують погляди (наприклад, австрійської економічної школи), що неокласичне розуміння ефективності, яке обмежує взаємовигідні добровільні угоди, є надто вузьким, оскільки такі угоди є основним механізмом координації в ринковій економіці. Тому всі угоди слід вважати ефективними, бо вони спрямовані на кращу координацію економічних планів учасників. Звідси, найефективнішим є такий відкритий ринок, де кожний учасник має максимально вільний доступ до ринкової інформації і широкий спектр можливого планування своїх дій.

Отже, антимонопольна політика є предметом дискусій у багатьох країнах, а відповідна економічна теорія ще не набула завершеного вигляду.

107

РОЗДІЛ 11 РИНКИ ФАКТОРІВ ВИРОБНИЦТВА:

ПРАЦЯ

ОСНОВНІ ПИТАННЯ

11.1.Конкурентні ринки факторів виробництва.

11.2.Попит фірми на працю.

11.3.Індивідуальна пропозиція праці.

11.4.Попит, пропозиція і рівновага на конкурентному ринку праці.

11.5.Ринки праці з неповною конкуренцією.

11.1. Конкурентні ринки факторів виробництва

Для забезпечення випуску економічних благ фірми використовують різноманітні ресурси. Ресурси, які використовуються у виробничому процесі, мають назву фактори виробництва, або затрати.

Фактори виробництва — блага, які потрібно придбати фірмі для забезпечення випуску інших благ — готової продукції. Основні види факторів — капітал, праця, земля (природні ресурси), а також підприємницький хист. Цінами факторів виробництва є, відповідно, процент, ставка заробітної плати, рента і нормальний

прибуток.

Ринки факторів — це специфічні ринки, де, на відміну від ринків продукції, з боку попиту виступають фірми, які споживають виробничі фактори, а з боку пропозиції — власники факторів — домогосподарства. На ринках факторів визначаються ціни та обсяги використання факторів. Ринки факторів виробництва вважаються вторинними по відношенню до ринків готової продукції, тому що стан перших (ціни і обсяги факторів) визначається станом других (обсягами продукції).

Домогосподарства на ринках факторів безпосередньо пропонують власну працю і підприємницький хист та опосередковано — землю і капітал, навіть якщо останні фактори є власністю фірми (бо власниками фірм є саме домогосподарства).

Фірми, окрім згаданих факторів виробництва, споживають й інші ресурси, які, в свою чергу, є продукцією інших фірм, — проміжні продукти. Але такі ресурси можуть не аналізуватись окремо, адже пропозиція проміжного продукту з боку фірм досліджується так само, як і пропозиція готової продукції, а попит на проміжні продукти з боку фірм розглядається так само, як і попит на фактори виробництва.

Попит фірми на фактори визначається попитом споживачів на ринках готової продукції, тому попит на фактори зветься вторинним (похідним) попитом.

Аналіз функціонування ринків факторів виробництва здійснюється за тими ж принципами, що й ринків продукції. З урахуванням типу ринкової структури досліджується, як формується попит на фактори (індивідуальний і ринковий), які чинники його визначають; як формується пропозиція факторів (індивідуальна і ринкова) і які чинники визначають цю пропозицію. Розгляд взаємодії попиту і пропозиції дозволяє дослідити проблеми ціноутворення на фактори виробництва, а також вплив державної влади на стан цих ринків.

Структура ринку певного фактора виробництва пов'язана із особливостями рішень, які приймаються фірмами і домогосподарствами щодо цін та обсягів факторів на ринках.

108

Повна конкуренція на ринку фактора передбачає, що:

•фірми і домогосподарства є ціноодержувачами;

•фактор є однорідним;

•вхід на ринок для нових учасників і вихід з нього є вільними;

•всі учасники повністю поінформовані щодо ситуації на ринку, зокрема цін.

Щоб ринок фактора вважався повністю конкурентним, фірма повинна бути також

конкурентною і на ринках готової продукції. Вважається, що всі учасники ринку факторів поводять себе раціонально і максимізують кожний власну вигоду: власники факторів — доходи від їхнього продажу; фірми купують фактори за такими цінами і в таких обсягах, щоб максимізувати прибуток від. продажу готової продукції.

Якщо припустити, що для ринкових попиту і пропозиції фактора (наприклад, праці) діють закони попиту і пропозиції, то відповідні криві попиту і пропозиції на конкурентному ринку праці дають змогу визначити рівноважні ціну фактора — ставку заробітної плати, PL=PLE, і обсяг праці, L=LE (Мал. 11.1.а).

Мал. 11.1. (а) Конкурентний ринок праці. (б) Попит конкурентної фірми на працю на конкурентному ринку праці

Конкурентна фірма, що має потребу в послугах праці, не може наймати робітників за ставками, які відрізняються від ринкового рівня PLE, тому що вона є ціноодержувачем, тобто не впливає на ринкову ставку. Отже, конкурентна фірма буде сприймати пропозицію праці як абсолютно еластичну за ціною праці. Графіком пропозиції буде горизонтальна лінія SL, яка проходить на рівні ринкової ставки PLE

(Мал. 11.1.б).

Гранична вартість фактора праці – МFСL, дорівнює додатковій вартості виробництва TС при збільшенні використання праці на одиницю, тобто:

МFСL = TС/ L.	(11.1)
Через абсолютну еластичність пропозиції праці величина TС буде визначатись
ставкою PLE незалежно від обсягів використання фактора. Отже:
МFСL = PLE .	(11.2)

Конкурентна фірма, як бачимо, не приймає рішення щодо ціни фактора, вона повинна лише визначитись із обсягом свого попиту на фактор, виходячи з прагнення

109

максимізувати власні прибутки.

Доход, який отримують власники фактора на конкурентному ринку, визначається добутком ринкової ціни фактора на обсяг використання фактора PLE LE. Для ринку праці на Мал. 11.1.а цей доход чисельно дорівнює площі прямокутника OPLEELE. Частина цієї площі, яка розташована нижче кривої пропозиції, — це альтернативна вартість фактора виробництва для його власників (тобто мінімальна сума грошей, яка утримує власників ресурсу на цьому ринку). Частина площі, яка розташована вище кривої пропозиції, — це економічна рента — частина доходу постачальників фактора (прибуток), яку вони отримують понад мінімально необхідну для їхнього утримання на цьому ринку суму грошей (заштрихована площа OPLEE). Економічна рента постачальників фактора — це аналог поняття "надлишок виробників" для постачальників готової продукції (див. тему 7).

Ринок праці — ринок одного з факторів виробництва, де домогоспо-дарства в ролі найманих робітників пропонують свою працю, а фірми -виробники товарів та послуг (працедавці) — потребують її. На ринку праці встановлюється ціна праці — ставка заробітної плати — та обсяг використання праці.

Праця (або послуги праці) — один з основних факторів виробництва, власниками якого є домогосподарства; це фізичні і розумові здібності людей, що можуть бути використані у виробництві благ.

Унікальність праці як виробничого фактора полягає в тому, що послуги праці неможливо відокремити від робітника. Але через те, що об'єктом купівлі-продажу є лише послуги праці робітника, а не сам робітник, поряд із ціною праці не менше важать умови праці, які визначаються трудовими угодами і чинним законодавством.

Обсяг використання праці вимірюється у годинах роботи протягом певного періоду (отже, праця — це потокова величина). Запаси праці в економіці вимірюються показником робоча сила: це працездатне населення, тобто кількість людей, які досягли певного віку (в Україні 16 років) і працюють або хоча й не мають роботи, то шукають її чи очікують, що їм запропонують роботу.

Працедавець — це фірма, яка, виходячи із попиту на свою продукцію, утворює вторинний попит на працю та надає можливість найманим робітникам працювати і отримувати заробітну плату.

Розглянемо попит і пропозицію праці спочатку в умовах повної конкуренції. Особливість конкурентного ринку праці як ринку фактора виробництва полягає у

припущенні щодо абсолютної мобільності праці — здатності робітників необмежене переміщувати послуги своєї праці від однієї фірми до іншої в межах національної економіки і незалежно від спеціалізації ринків праці. Мобільність праці є аналогом умови вільного входу і виходу фірми на ринок. Однорідність праці полягає в тому, що працедавці не розрізняють послуги праці, які можуть надаватись різними робітниками; різні кваліфікація, досвід робітників не беруться до уваги на повністю конкурентному ринку.

11.2. Попит фірми на працю

Фірма визначає попит на працю, виходячи із співставлення вигод від використання праці з її вартістю. Зокрема, при аналізі доцільності збільшення використання обсягів праці на одиницю порівнюють додаткові вигоди із додатковою вартістю. Додаткова вартість вимірюється граничною вартістю праці

110

МFСL за формулою (11.1). Додаткові вигоди — граничний продукт праці у грошовому вимірі (МRPL) — це додаткова виручка, яка виникне від продажу додаткової продукції, що вироблена завдяки використанню додаткової одиниці

праці:
МRPL = МPL MR,	(11.3)

де МPL — обсяг продажу додаткової продукції, MR - гранична (або додаткова) виручка від продажу додаткової одиниці продукції.

На ринках факторів визначається також цінність граничного продукту праці (VМРL) - додатковий випуск, що утворений за рахунок використання додаткової одиниці праці і оцінений за ринковою ціною продукції РQ, тобто

VМРL = РQ МPL ,	(11.4)
На конкурентному ринку праці PQ=MR, тому
VМРL = MRPL .	(11.5)

Фірма використовуватиме фактор до тих пір, поки додаткова виручка МRРL буде не меншою, ніж додаткова вартість МFСL. Тому оптимальний обсяг використання фактора, який необхідний для максимізації прибутку фірми, повинен відповідати умові:

МRPL = МFCL .

(11.6)

Отже, на конкурентному ринку праці обсяг використання праці, згідно з умовами

(11.2), (11.3), (11.6), має визначатися співвідношенням:
МRPL = МPL PQ = PL.	(11.7)

З умови (11.7) знаходимо значення граничного продукту праці MPL, а звідси — відповідний обсяг праці L.

11.3. Індивідуальна пропозиція праці Пропозиція праці — співвідношення між ставкою заробітної плати та обсягом

праці, який власник цього ресурсу (домогосподарство) бажає та може запропонувати працедавцям на ринку за інших незмінних умов.

В основі індивідуальної пропозиції праці є раціональний вибір між цінністю благ, які міг би придбати найманий робітник за рахунок доходу, що утворився від продажу праці, та цінністю відпочинку для цього індивіда. Такий вибір ілюструє

модель "доход-відпочинок" (Мал. 11.2).

Мал. 11.2. Вибір домогосподарства між відпочинком та можливістю отримати

111

доход

Якщо вважати, що доход і відпочинок - нормальні блага, тоді при збільшенні споживання кожного з них корисність для індивіда теж зростає. Позначимо L - добовий обсяг праці в годинах, відпочинок буде тривати (24-L) годин на добу, І -

доход за добу, тоді функція корисності індивіда,
U = f(I, 24-L),	(11.8)

матиме криві байдужості, опуклі в бік початку координат (Мал. 11.2).

Гранична норма заміщення доходу відпочинком, MRSIH, показує від скількох гривень добового доходу міг би відмовитись індивід при збільшенні добового відпочинку на годину за умови незмінності корисності U; MRSIH дорівнює нахилу (за абсолютною величиною) кривої байдужості до горизонтальної осі годин відпочинку.

Якщо припустити, що єдиним джерелом доходу індивіда є заробітна плата із годинною ставкою РL, то добовий доход складатиме:

І=РL L..			(11.9)
Цей доход може коливатись від нуля (коли L=0, людина лише відпочиває) до
І0=24 РL —	ця	величина,	що передбачає цілодобову працю, є, звичайно,
гіпотетичною.	Всі	можливі	сполучення (I, 24 -L) добового доходу і годин

відпочинку відповідають точкам, що утворюють лінію I0H0, згідно з умовою (11.9), яка в цій моделі є аналогом бюджетного обмеження споживача. Нахил бюджетного обмеження дорівнює годинній ставці заробітної плати PL, яка є альтернативною вартістю години відпочинку.

Таким чином, завдання раціонального вибору індивіда полягає у знаходженні такого поділу часу між працею і відпочинком, який дає змогу максимізувати корисність індивіда (11.8) при бюджетному обмеженні (11.9).

Найкращий можливий вибір між доходом і відпочинком буде відповідати умові:

MRSIH = PL.	(11.10)
Графічно це означає вибір такої точки E0	на Мал. 11.2, в якій крива байдужості

(що відповідає найвищому з можливих рівнів корисності) має дотичну, що збігається з бюджетним обмеженням, отже, нахил кривої байдужості (MRSIH) дорівнює нахилу бюджетного обмеження (РL). В такому разі людина обирає відпочинок в обсязі (24-L0) год., роботу — L0 год. і доход - PL L0 грн.

Як зміниться вибір при підвищенні ставки заробітної плати до якогось вищого рівня PL1? По-перше, зміниться нахил бюджетного обмеження (пунктирна лінія на Мал. 11.2), по-друге, оптимальний вибір буде досягатись при вищому рівні корисності, U1. Вибір між доходом і відпочинком може змінитись у будь-якому напрямку в залежності від того, який з двох ефектів переважатиме — ефект доходу чи ефект заміщення (ці поняття були введені у темі 5).

Ефект доходу в моделі "доход—відпочинок" виникає за рахунок підвищення добробуту (реального доходу) при зростанні ставки заробітної плати (це спонукає працювати менше), ефект заміщення — за рахунок підвищення альтернативної вартості години відпочинку (що стимулює скорочення відпочинку і збільшення робочого часу). Припустімо, що переважає ефект заміщення. Тоді новому вибору на Мал. 11.2 буде відповідати точка E1. Відпочинок скорочується до (24-L1) годин,

112

робочий час зростає до L1 годин, доход складає PL1 L1.

Визначення обсягів праці, які людина готова пропонувати при кожному окремому рівні заробітної плати, дає змогу побудувати криву індивідуальної пропозиції праці.

Для цього на малюнок 11.3.а перенесемо точки E0 та E1 з Мал. 11.2 в нову систему координат "обсяг праці-ставка зарплати", у відповідності із ставками зарплати (РL0 і PL1) та обсягами праці (L0 і L1). В результаті, після з'єднання цих двох точок плавною кривою лінією, отримаємо фрагмент кривої пропозиції праці SL.

Емпіричні дослідження свідчать, що, за невисоких ставок заробітної плати, при зростанні ставки людина починає працювати більше, тобто переважає ефект заміщення. За вищих ставок, коли обсяг праці сягає значних величин, подальше підвищення ставки призводить до вибору на користь більшого відпочинку і скорочення обсягу пропозиції праці, тобто переважає ефект доходу. Це ілюструє поведінку типового індивіда і не виключає іншої реакції на підвищення ставок зарплати.

Домінування ефекту доходу ілюструє інший фрагмент кривої пропозиції SL на Мал. 11.3.б: при підвищенні ставки з PL2 до PL3 людина збільшує обсяг відпочинку і скорочує обсяг добової пропозиції праці з L2 до L3.

Поєднання двох зазначених фрагментів кривої дає змогу отримати криву індивідуальної пропозиції праці типового індивіда (Мал. 11.4). Ця крива через специфічну форму відома під назвою крива пропозиції, що відхилена назад.

Слід зазначити, що ми не розглядаємо пропозицію праці при наднизьких ставках заробітної плати, які не забезпечують прожитковий мінімум за нормальної тривалості робочого дня.

11.4. Попит, пропозиція і рівновага на конкурентному ринку праці Ринкова пропозиція праці складається з індивідуальної пропозиції праці домогосподарств. Якщо є криві індивідуальної пропозиції, то криву ринкової пропозиції можна утворити шляхом горизонтального підсумовування індивідуальних кривих; тобто для кожного рівня ставки заробітної плати треба підсумувати індивідуальні обсяги пропозиції праці, що дасть ринковий обсяг пропозиції праці для цієї ставки. Ринкова крива пропозиції має традиційний вигляд кривої пропозиції з нахилом угору і може бути без відхилення назад. Це

113

пояснюється тим, що при поєднанні індивідуальних кривих пропозицій відхилення назад нівелюються, адже ефекти доходу і заміщення, які визначають ці відхилення, поєднуються для кожної людини індивідуально. До того ж можливе скорочення обсягу пропозиції праці з боку тих, хто вже перебуває на ринку праці, може бути компенсоване за рахунок появи на цьому ринку нових працівників з інших ринків праці.

Чинниками, що впливають на пропозицію певного виду праці, є умови праці в цій галузі, умови праці та рівень оплати її на інших ринках, загальна чисельність працездатного населення (робочої сили).

Сума попиту на працю всіх фірм визначає ринковий попит на працю.

Попит характеризується такими чинниками, як ринковий попит на кінцеву продукцію, технологія виробництва і, відповідно, продуктивність праці, рівень цін на інші фактори, які можуть бути замінниками або допов-нювачами для фактора праці, рівень податків.

L0 L3 L1 L2

L

Мал. 11.4. Крива індивідуальної пропозиції праці

Еластичність ринкового попиту на працю визначається зміною обсягу попиту на працю у процентах (% L) в результаті збільшення ставки заробітної плати на один відсоток (% РL):

E			% L	,	E			L/ L	.
	L					L
			% PL або					PL / PL		(11.11)

Еластичність попиту залежить від таких чинників:

•інтенсивність використання праці у виробничому процесі (еластичність вища при більшій частці праці у процесі виробництва порівняно з іншими факторами, ніж при меншій частці);

•швидкість спадання граничного продукту праці (еластичність вища при меншій швидкості спадання);

•еластичність попиту на кінцеву продукцію (прямий зв'язок);

•можливості заміщення факторів (у довгостроковому періоді – чим легше інший фактор замінює працю, тим вища еластичність попиту на працю).

Якщо на ринку праці відомі попит і пропозиція, тоді стан рівноваги визначається так само, як для ринків готової продукції, за умови балансу обсягів попиту і