Конспект_микроекономика

114

пропозиції праці. Стан рівноваги E відповідає рівноважній ставці заробітної плати PLE та рівноважному обсягу праці LE (Мал. 11.1.а).

Стан рівноваги змінюється при змінах нецінових чинників попиту і пропозиції. 5. Ринки праці з неповною конкуренцією Різноманітні ситуації на ринку праці виникають при монополізації ринку праці

представниками попиту чи пропозиції або в разі монополізації ринку готової продукції з боку фірми-працедавця. Розглянемо чотири різних ситуації:

А. Якщо фірма, яка використовує фактор виробництва, є монополістом на ринку готової продукції, тоді гранична виручка фірми МR буде меншою за ціну продукції PQ; отже, на відміну від (11.5), у цьому випадку:

МRРL < VMPL. (11.12)

Це призводить до недовикористання виробничого ресурсу (Мал. 11.5), адже попит фірми на працю утворюється кривою МRРL. Дійсно, рівновага на такому ринку досягається в точці М(РE,LM), отже, фірма-монополіст наймає менше праці (LM) порівняно з конкурентною фірмою (LE) при тій самій ставці заробітної плати

PE.

Б. Ситуація, коли на ринку присутній єдиний покупець товару чи фактора виробництва, зветься монопсонією. На ринку праці монопсоніст буде мати справу безпосередньо з кривою ринкової пропозиції праці SL з нахилом угору, тому що інших споживачів цього фактора на ринку немає.

Мал. 11.5. Попит на працю фірми-монополіста DL та стан рівноваги М на конкурентному ринку праці

Пропозиція праці для фірми SL визначається середньою вартістю фактора

виробництва, AFCL:
AFCL = TC/L.	(11.13)

Через те, що кожна нова одиниця праці, яка буде залучатись на цей ринок, потребуватиме вищої ставки заробітної плати, при кожному обсязі праці гранична вартість праці МFСL буде перевищувати AFСL (Мал. 11.6).

115

Мал. 11.7. Монопсонія на ринку праці

При максимізації прибутку монопсоніст буде наймати працю в обсязі LM, що визначається умовою (11.6) і виконується в точці М. Але ставка заробітної плати буде відповідати точці EM (стан рівноваги монопсоніста), яка визначає ціну пропозиції PLM при обсязі праці LM. Така ставка є мінімальним рівнем заробітної плати, на яку погоджуються наймані робітники, і вона менша, ніж ставка заробітної плати PLE в умовах конкурентного ринку (стан рівноваги E). Відповідно, в менших обсягах використовується праця порівняно з конкурентним ринком (LM<LE).

Отже, фірма-монопсоніст має можливість платити менше за рахунок своєї ринкової влади на ринку праці. Слід підкреслити, що у випадку (Б) ми розглядали фірму, яка є конкурентною на ринку готової продукції і монополістом на ринку праці, тоді як у випадку (А) -фірму, яка є монополістом на ринку готової продукції і конкурентною на ринку праці.

В. Ситуація, коли на ринку праці діє продавець-монополіст, аналізується за схемою, яка була показана у випадку монополії на ринку готової продукції (див. тему 8). Найчастіше монополістами на ринку праці є профспілки - професійні об'єднання найманих працівників. На окремих вузькоспеціалізованих ринках праці (спорт, мистецтво) монополістами можуть бути люди з унікальними природними здібностями.

Монополіст зустрічає на ринку праці безпосередньо криву DL ринкового попиту на працю з боку працедавців, тоді крива граничної виручки MR продавця фактора буде проходити нижче кривої попиту, бо за кожну додаткову одиницю праці фірми будуть платити нижчу ставку, ніж за попередню одиницю (Мал. 11.7). Обсяг праці LM, який максимізує прибутки монополіста, визначається точкою А, для якої МR=МС (тут МС — гранична вартість фактора для його власника). Звідси, монополіст може визначити оптимальну для себе ставку заробітної плати PLM, відштовхуючись від кривої попиту в точці EM.

Отже, наявність ринкової влади дозволяє монополістові нав'язати споживачам фактора вищу ставку заробітної плати (PLM) порівняно із конкурентним ринком (PLC);однак це досягається скороченням обсягу праці (LM) порівняно з конкурентним ринком (LC), тобто загрожує безробіттям.

Якщо на ринку праці діє одна профспілка, яка об'єднує значну частину працівників, але не всіх, тоді досягнення вищого рівня оплати праці членів

116

профспілки може призвести до втрати роботи незалежними найманими працівниками.

Мал. 11.7. Визначення ставки заробітної плати та обсягу праці при монополізації ринку праці

Г. Ринкова структура, в якій на ринку з боку попиту діє монопсоніст, а з боку пропозиції — монополіст, має назву двостороння монополія (Мал. 11.8).

Мал. 11.8. Двостороння монополія

Тут монополіст має криві граничної виручки МR та граничної вартості МС і спостерігає криву попиту на свої послуги DL. Монопсоніст має криві граничного продукту праці у грошовому вимірі МRРL та граничної вартості праці МFCL i спостерігає криву пропозиції праці SL.

Монополіст буде намагатися максимізувати власний прибуток за умови МR=МС (точка М) при ставці заробітної плати РLM обсязі праці LM. Стан рівноваги для монополіста досягається в точці EM на кривій попиту DL.

117

Монопсоніст намагатиметься максимізувати свій прибуток за умови МRРL= МFCL (точка F), при ставці РLF, та обсязі праці LF. Стан рівноваги для монопсоніста досягається на кривій пропозиції в точці EF.

Зазначимо, що SL — це крива пропозиції, яку спостерігає покупець, а для продавця-монополіста крива пропозиції не визначена, тому що за рахунок ринкової влади він намагається продати товар дорожче, ніж це визначає крива SL=МС (див. тему 8). Так само покупець-монопсоніст намагається купувати товар дешевше, ніж це визначає крива попиту В^ яку спостерігає продавець. Отже, на ринку виникає конфліктна ситуація, яка може моделюватися в термінах теорії ігор. Компромісні угоди між монопсоністом і монополістом можливі в діапазоні цін від PLF до PLM та при обсягах праці, які не перевищують обсяг конкурентної рівноваги LC. Можливі поступки кожної зі сторін визначаються різними чинниками, зокрема еластичністю попиту і пропозиції. Зазначимо, що компромісні угоди наближають ринок до стану конкурентної рівноваги в точці EC, тобто підвищують ефективність ринку. Ідеальною для суспільства була б угода, яка встановила б ставку та обсяг, що дорівнюють конкурентним ставці PLC та обсягу LC.

РОЗДІЛ 12 РИНКИ ФАКТОРІВ ВИРОБНИЦТВА:

КАПІТАЛ І ПРИРОДНІ РЕСУРСИ

ОСНОВНІ ПИТАННЯ

12.1.Капітал, інвестиції та міжчасові рішення в економіці.

12.2.Пропозиція заощаджень. Міжчасовий вибір домогосподарства.

12.3.Інвестиційний попит. Міжчасовий вибір фірми.

12.4.Конкурентний ринок позичкових коштів.

12.5.Ринки землі та природних ресурсів.

12.1. Капітал, інвестиції та міжчасові рішення в економіці Капітал (або капітальні блага) — це виробничий ресурс тривалого користування,

тобто будь-які створені (на відміну від праці й землі) блага, що використовуються у виробництві інших благ. Розрізняють фізичний капітал (обладнання, споруди виробничого призначення, запаси матеріалів) та людський капітал (навички, вміння, спеціальні знання, що необхідні у виробництві товарів).

Користування капіталом або послуги капіталу у виробництві товарів і послуг є потоковою величиною (потоком), що вимірюється в одиницях капітальних благ, які використовуються протягом якогось проміжку часу. Запаси капітальних благ фірми

118

на певний момент часу утворюють її капітальні запаси (фонди).

Збільшення капітальних запасів у виробника відбувається завдяки інвестиціям. Інвестиції — процес створення нового капіталу, що вимагає витрат фінансових ресурсів і призводить до змін у запасах капіталу. Джерелом інвестицій є заощадження економічних агентів, зокрема позичкові кошти, які утворюються у домогосподарств за рахунок заощаджень.

Гроші, позичені для інвестицій, мають повернутися вкладникові з прибутком. Процент — це чистий доход (прибуток), який отримує власник капіталу (позичкових грошей) внаслідок їхнього використання протягом певного проміжку часу (року). Так, якщо було позичено 200 грн., а через рік повернуто 220 грн., то процент складатиме 20 грн.

Альтернативною вартістю інвестицій є процентна ставка — ціна одиниці фінансових ресурсів, що використовується протягом року. Процентна ставка вимірюється у частках від одиниці або у відсотках. Попередньому прикладу відповідає процентна ставка 0.1 або 10%.

Ринок капіталу — це ринок чи група пов'язаних ринків, на яких капітал у фінансовій формі позичається на різний термін (короткий, довгий або взагалі невизначений, як у випадку з акціями) і на різних умовах; на кожному ринку існує свій рівень процентної ставки. Окремі ринки капіталу досить пов'язані між собою, через те що для вкладників і позичальників існує можливість переходу з ринку на ринок, а бажання переходити залежить від умов отримання кредитів і доходності операцій. Тому для спрощення можна вважати, що існує єдиний ринок капіталу.

Нижче буде розглянута проста модель ринку капіталу, а саме - модель ринку позичкових коштів. Учасниками цього ринку є фірми, які формують інвестиційний попит на позичкові кошти DK, що необхідні для створення нового капіталу, а також домогосподарства, які формують пропозицію позичкових коштів SK, тобто пропозицію фінансових ресурсів за рахунок власних заощаджень (Мал. 12.1.а). На цьому ринку (який розглядатиметься лише в умовах повної конкуренції) утворюється ринкова процентна ставка rE як рівноважна ціна позичкових коштів та рівноважний обсяг позичкових коштів KE.

Мал. 12.1. (а) Конкурентний ринок інвестицій ресурсів, (б) Попит конкурентної фірми па інвестиційні ресурси на конкурентному ринку

119

Тривалий період користування капітальними благами є принциповою особливістю цього фактора виробництва.

Створення нових капітальних благ потребує інколи кількох років, з цією метою щорічно здійснюються інвестиції. Вигоди від використання капітальних благ фірма отримує, як правило, після введення їх в експлуатацію також протягом кількох років. Однакові за обсягом витрати різних періодів мають для фірми різну цінність, так само як відрізняється цінність надходжень різних періодів.

Отже, для прийняття рішень щодо доцільності інвестицій і розподілу їх у часі виникає потреба попередньо звести витрати і вигоди від здійснення інвестиційного проекту до одного періоду.

У свою чергу домогосподарства, які пропонують позичкові кошти для інвестицій, мають попередньо заощадити ці кошти, тобто зробити вибір між рівнем своїх видатків (споживанням благ) у поточному періоді і в майбутньому.

Все це потребує розгляду рішень фірм і домогосподарств, які стосуються розміщення ресурсів протягом кількох часових періодів — тобто здійснення

міжчасового вибору.

12.2. Пропозиція заощаджень. Міжчасовий вибір домогосподарства Пропозиція заощаджень — це співвідношення між ціною заощаджень (процентною ставкою) та їхнім обсягом, який власники заощаджень бажають та можуть запропонувати на ринку споживачам інвестицій за інших незмінних умов. Розглянемо модель пропозиції позичкових коштів, яка відома під назвою теорії міжчасового вибору i була запропонована у 1930р. американським економістом

Ірвіном Фішером.

Будемо вважати, що єдиним джерелом позичкових коштів для інвестицій є заощадження домогосподарств. Індивіди приймають рішення щодо обсягів заощаджень внаслідок раціонального вибору між споживанням (С) і заощадженням

(S). Заощадження здійснюються з кінцевою метою отримати можливість споживати блага у майбутніх періодах у більших обсягах за рахунок заощаджених коштів поточного періоду. Тобто домогосподарство мусить зробити свій міжчасовий вибір щодо споживання.

Для спрощення також будемо вважати, що вибір у споживанні здійснюється лише між двома періодами — поточним та наступним. Доход в обсязі I0 домогосподарство отримує лише у поточному періоді, а в наступному періоді нових надходжень немає. Доход I0 розподіляється між споживанням і заощадженням

поточного періоду (С0	та S0):
C0 + S0 = I0.	(12.1)

З урахуванням процентної ставки r цінність для індивіда заощадженої у

поточному періоді суми (I0 -C0 ) складатиме через рік:
(1+r) (І0 –С0) = С1,	(12.2)
де C1 - обсяг споживання у наступному періоді.

Отже, споживач повинен оцінити для себе корисність сьогоднішнього та майбутнього споживання, щоб зробити вибір між С0 і S0 у поточному періоді. Припустімо, що він робить таку оцінку за допомогою функції корисності:

U = U(C0,C1).	(12.3)
Для побудови функції корисності треба	знати уподобання індивіда щодо

120

поточного і майбутнього споживання — міжчасові уподобання. Якщо такі уподобання відомі, то можна зобразити криві байдужості індивіда для різних рівнів корисності, U, U’, U” (Мал. 12.2), кожна з кривих поєднує точки, що відповідають однаково корисним для споживача комбінаціям поточного і майбутнього рівнів споживання. Крива байдужості має від'ємний нахил, який вимірюється (за абсолютною величиною) граничною нормою часової переваги, МRТР:

МRТР = - C1/ C0 .

(12.4)

Мал. 12.2. Вибір домогосподарства між поточним і майбутнім споживанням

Ця норма показує, від скількох одиниць споживання у майбутньому людина погоджується відмовитись для збільшення рівня поточного споживання на одну одиницю за умови незмінного рівня корисності; інакше: заради скількох додаткових одиниць майбутнього споживання людина погоджується відмовитись від однієї одиниці поточного споживання.

Звичайно, МRТР є спадною величиною, як і розглянуті раніше норми заміщення (МRS, МRТS), тому що цінність кожної додаткової одиниці поточного споживання стає все меншою відносно майбутнього споживання в міру скорочення рівня майбутнього споживання.

Міжчасовий вибір щодо споживання обмежується міжчасовою бюджетною лінією, що задається рівнянням (12.2). Вона визначає множину можливих варіантів вибору рівнів споживання у двох періодах. Крайні варіанти на цій лінії утворюються:

1) при C0=I0, C1=0 (весь поточний доход споживається у поточному періоді) це точка перетину бюджетної лінії з горизонтальною віссю;

2) при C0=0, C1=(1+r) I0=I1 (весь поточний доход заощаджується і споживається у наступному періоді в обсязі ^ ) ця можливість відповідає точці перетину бюджетної лінії з вертикальною віссю.

Кожна внутрішня точка міжчасової бюджетної лінії відповідає одному з можливих сполучень поточного (c0>0) і майбутнього (c1>0) рівнів споживання при доході I0 та процентній ставці r.

Нахил бюджетної лінії (за абсолютною величиною) дорівнює величині:

I1 / I0 = 1 + r,

(12.5)

121

тобто показує, на скільки одиниць майбутнього споживання перетворюється кожна заощаджена одиниця поточного споживання за існуючої процентної ставки. Величина (1+r) є, таким чином, альтернативною вартістю одиниці поточного споживання.

Зміна поточного доходу не змінює нахилу бюджетної лінії, відбувається лише паралельний зсув цієї лінії у напрямку зміни доходу. Нахил змінюється при змінах процентної ставки. На Мал. 12.2 зображені дві бюджетні лінії з різним нахилом, відповідно до двох різних процентних ставок, r’ та r”.

Найкращий можливий вибір досягається в точці дотику міжчасової бюджетної лінії з якоюсь із кривих байдужості між поточним та майбутнім споживанням і відповідає умові:

МRТР = 1 + r, (12.6)

що геометричне означає рівність нахилів бюджетної лінії та кривої байдужості. Отже, найкращий можливий вибір індивіда досягається тоді, коли завтрашня цінність однієї заощадженої гривні, згідно його індивідуальних уподобань (МRTР), збігається із завтрашньою ринковою цінністю заощадженої гривні (1+r) при існуючій процентній ставці r. Цей найкращий можливий вибір, який максимізує корисність споживання у двох періодах, є рівноважним станом домогосподарства у міжчасовому виборі щодо рівнів споживання за інших рівних умов. Будь-який інший варіант вибору буде або недосяжним через бюджетне обмеження, або гіршим стосовно рівня корисності.

На Мал. 12.2 найкращий можливий вибір при r = r' досягається в точці Е, яка визначає рівноважні рівні споживання (СOE, С1E). При більшій ставці, r = r", найкращий можливий вибір досягається в точці А (С0A , С1E) .

Як бачимо, індивід при зростанні процентної ставки зменшив рівень поточного споживання і збільшив рівень власних заощаджень, але це є індивідуальною реакцією домогосподарства на зміну ставки, що визначається його смаками й уподобаннями, рівнем доходів та рівнем процентної ставки. Окремі індивіди на зростання процентної ставки можуть реагувати як збільшенням, так і зменшенням заощаджень; також вони можуть залишати рівень своїх заощаджень без змін при коливанні процентної ставки, тобто реакція індивіда визначається власною схильністю до заощаджень (уподобанням щодо поточного і майбутнього споживання).

Реакція споживача на зміну процентної ставки може бути розкладена на ефект доходу і ефект заміщення.

При зростанні процентної ставки зростає альтернативна вартість поточного споживання, адже за 1 гривню поточних заощаджень у майбутньому за більшою ставкою можна отримати більше грошей, і це є стимулом для збільшення заощаджень. У зміні співвідношення між споживанням та заощадженням внаслідок зростання альтернативної вартості поточного споживання при незмінному рівні добробуту споживача має прояв ефект заміщення.

Зростання процентної ставки збільшує обсяг майбутнього споживання, що зменшує його відносну цінність для людини і стимулює зменшувати рівень заощаджень. Тобто, якщо поточне споживання — це нормальне благо, споживання якого зростає при збільшенні доходів, то зростання процентної ставки стимулює

122

збільшувати поточне споживання. Саме у зміні співвідношення між поточним і майбутнім споживанням у відповідь на зростання сумарного (поточного і майбутнього) доходу внаслідок зростання процентної ставки має прояв ефект доходу.

Отже, індивідуальна реакція людини на зростання процентної ставки залежить від того, який з двох ефектів різного спрямування для неї переважає. Мал. 12.2 ілюструє вибір людини, для якої ефект заміщення (скорочення поточного споживання) перевищує ефект доходу (збільшення поточного споживання), внаслідок чого поточне споживання скорочується з COE до COA.

Мал. 12.3. Пропозиція заощаджень (інвестицій)

Якщо для двох рівнів процентної ставки (r' та r") визначені відповідні рівні заощаджень, тоді можна побудувати фрагмент кривої індивідуальної пропозиції позичкових коштів SK (Мал. 12.3) за двома точками, E(r’, К') та А(r", К"). Тут обсяги пропозиції (К', К") визначаються обсягами заощаджень у поточному періоді (згідно з Мал. 12.2):

K’= I0 – C0E, K”= I0 – C0A.

Крива ринкової пропозиції позичкових коштів утворюється як горизонтальна сума кривих індивідуальної пропозиції позичкових коштів, тобто як сума індивідуальних обсягів пропозиції для кожного з рівнів процентної ставки (аналогічно утворенню кривої ринкової пропозиції праці у темі 11). Щодо форми кривої ринкової пропозиції, то емпіричні дослідження свідчать про низьку еластичність між процентною ставкою і обсягом заощаджень, що означає майже вертикальну форму цієї кривої.

12.3. Інвестиційний попит. Міжчасовий вибір фірми Інвестиційний попит фірми на позичкові кошти визначається бажанням фірми

максимізувати власні прибутки і характеризується співвідношенням між процентною ставкою як ціною позичкових коштів та обсягом інвестицій, який фірма готова отримати за цією ціною при інших рівних умовах.

Фірма визначає інвестиційний попит на позичкові кошти, виходячи із співставлення вигоди від використання інвестицій та вартості інвестицій для себе.

123

Зокрема, при аналізі доцільності збільшення використання обсягів позичкових грошей на одиницю порівнюють додаткові вигоди з додатковою вартістю. Розглянемо спочатку випадок, коли гроші позичаються на один рік, а всі вигоди від інвестиційного проекту виникають також через рік.

Додаткова вартість (гранична вартість інвестицій) дорівнюватиме ціні позиченої грошової одиниці — процентній ставці r. Конкурентна фірма, що має потребу у позичкових грошах, може позичати їх лише за ставкою rE, яка утворюється на конкурентному ринку і не залежить від обсягу інвестиційного попиту окремої фірми. Отже, така фірма сприйматиме пропозицію позичкових грошей як абсолютно еластичну за ринковою процентною ставкою; графічно це буде горизонтальна лінія SK, яка проходить на рівні ринкової ставки rE (Мал. 12.1.б).

Додаткові вигоди фірми (гранична ефективність інвестицій) вимірюються нормою віддачі (прибутковості) інвестицій, яка дорівнює відношенню:

i R C	(12.7)
C

і вимірюється в частках від одиниці або у відсотках. Тут R — приріст вигод фірми (виручки), пов'язаний з інвестиціями, С — приріст її витрат, пов'язаний з інвестиціями.

Норма віддачі інвестицій буде спадати із збільшенням обсягу інвестицій, адже кількість вигідних інвестиційних проектів обмежена, тому при розширенні інвестиційної активності фірма змушена обирати все менш вигідні інвестиційні проекти. Спадний характер норми віддачі є проявом закону спадної граничної продуктивності факторів виробництва.

Якщо для кожного з можливих обсягів інвестицій підрахувати норму віддачі, то в системі координат "обсяг інвестицій — норма віддачі" можна побудувати криву граничної ефективності інвестицій; вона демонструє можливості фірми в отриманні вигод від інвестування і визначає криву інвестиційного попиту фірми, тобто криву DK на Мал. 12.1.б.

При виборі оптимального обсягу інвестицій, що максимізує прибутки фірми, підприємець збільшуватиме обсяг інвестицій доти, доки норма віддачі і (гранична ефективність інвестицій) перевищуватиме ринкову процентну ставку r ( граничну вартість інвестицій). Оптимальний обсяг KA визначатиметься згідно з необхідною

умовою максимізації прибутку:
i = r,	(12.8)
яка виконується в точці А на Мал. 12.1.б.

Більший, ніж KA, обсяг інвестицій буде для фірми збитковим, тому що приріст прибутку від інвестування кожної додаткової позиченої гривні менший за ринкову ставку процента, яку доведеться сплатити за користування кредитом в одну гривню.

При аналізі доцільності реалізації інвестиційного проекту, який триває кілька років, виникає проблема зведення до одного часу вигід і витрат фірми.

Якщо розглядати річний проміжок часу, то майбутня цінність (FV) суми грошей

M0, яка є сьогодні, визначається як
FV = (1 + r) М0.	(12.9)
Тут (1+r) показує найбільшу	можливу прибутковість з-поміж усіх