Конспект_микроекономика

	154
QP1 + QP2 = QP3.	(15.1)

Кожний індивід платить за одиницю товару однакову ціну PPR.

Для суспільного блага в принципі немає ринку і тому немає кривої ринкового попиту.

Криві попиту індивідів 1 і 2 на суспільні блага відображають їхню граничну готовність платити за альтернативні кількості суспільного блага.

Для чистого суспільного блага, окремий споживач не може на свій розсуд змінити обсяг попиту на нього, кожному доводиться споживати одну й ту саму кількість певного суспільного блага, тобто ту, що пропонується для споживання. З цього випливає, що ціна, яку сплачує за це благо кожен споживач, має бути різною, бо лише таким чином можна досягнути рівності цін та відповідних граничних вигод. Якщо ж ціна буде єдиною, як це склалося б на ринку, то одні побажають споживати більше, а інші - менше (в залежності від граничної приватної вигоди).

Крива попиту на "чисте" суспільне благо виводиться як результат "суми по вертикалі" приватних кривих попиту (Мал. 15.2.6). Кожна така сума показує максимальну кількість грошових одиниць, яку споживачі всі разом готові пожертвувати на отримання додаткової одиниці даного "чистого" блага. Ми отримали так звану псевдокриву попиту на суспільне благо DS, оскільки вона ґрунтується на нереалістичній передумові про те, що споживачі добровільно повідомлять, чому вони надають перевагу і, відповідно, за що готові платити.

Як було розглянуто в попередніх розділах, ціна кожного блага є оцінкою ресурсів, що використовуються для його виробництва; в умовах конкуренції вона відповідає граничним витратам і однакова для всіх економічних суб'єктів.

Для суспільного ж блага його "ціна" - це внесок на фінансування витрат, і з погляду розподілу ресурсів має значення сума цін, яка повинна дорівнювати

витратам. У нашому прикладі:
P01 + P02 = MSC.	(15.1)

Ця умова виконується в точці ES. Надання суспільного блага можна збільшувати до тих пір, поки витрати надання додаткової одиниці блага (MSC) дорівнюватимуть сумі граничної готовності усіх споживачів платити за додаткову одиницю цього

155

блага.

Як бачимо, пропозиція суспільних благ має бути ув'язана з планом їхнього фінансування. При незалежній поведінці економічних суб'єктів нижня межа пропозиції суспільного блага визначається готовністю якогось споживача повністю оплатити відповідні витрати. Додаткове розширення понад Q1 (Мал. 15.2.б) покращує становище всіх інших членів суспільства, оскільки гранична вигода, отримана всіма користувачами, більша, ніж граничні витрати, пов'язані зі збільшенням кількості суспільного блага. Але таке стане можливим, якщо додаткові витрати будуть розподілені між користувачами. Для цього необхідно прийняти колективне рішення як про принципи розподілу витрат, так і про те, якою повинна бути додаткова кількість суспільного блага.

Таким чином, в умовах ринку виникають ситуації, коли приватна пропозиція суспільних благ неможлива або небажана. Надання таких благ має визначатись і фінансуватися спільно. Коли такі рішення стосуються невеликої групи осіб, можливі різні форми добровільної кооперації. Якщо при цьому зачіпаються інтереси значної кількості людей, то, як правило, пропозиція суспільних благ фінансується через бюджет держави, а обсяги їх надання визначаються політичним процесом прийняття рішень.

15.4. Суспільний вибір

Ринковий механізм Гарантує, що будуть вироблені такі приватні блага і в такій кількості, як бажають споживачі. Забезпечення суспільними благами, на відміну від приватних, визначається політичним процесом прийняття рішень.

В демократичних державах надання громадянами переваг певним суспільним благам виявляється або шляхом прямого голосування (модель прямої демократії), або в рамках системи представницької демократії, шляхом вибору депутатів парламенту.

Теорія суспільного вибору займається аналізом процесів прийняття колективних рішень, дослідженням взаємозв'язку між пріоритетами громадян та прийняттям державних рішень.

Модель прямої демократії

В моделі прямої демократії можуть використовуватися різні критерії прийняття рішень. Одноголосне голосування забезпечує вибір ефективного рішення, якщо в процесі голосування враховуються всі можливі альтернативи. Однак практично нереально за прийнятний проміжок часу знайти рішення, котре влаштовувало б усіх. Тому найчастіше рішення приймається більшістю голосів.

Проста (абсолютна) більшість голосів Припустімо, що пріоритети кожного з трьох громадян (або груп громадян з

однорідними інтересами) стосовно певного суспільного блага задані кривими d1, d2, d3, котрі відображають готовність громадян платити за якусь кількість суспільного блага (див Мал. 15.3).

156

Мал. 15.3. Прийняття рішень простою більшістю голосів. Модель медіанного (усередненого) виборця

Припустімо, що витрати по наданню суспільного блага поділені порівну між ними і складають 1/3 МSС (=t). Це означає, що за надання додаткової одиниці суспільного блага кожний з них мусить заплатити ціну (податок), що дорівнює t. Оптимальна кількість блага, котре вибрав би кожен з громадян, складає відповідно Q1, Q2, Q3. Оскільки мова йде про суспільне благо, всім трьом громадянам повинна надаватися однакова його кількість. При прийнятті рішення більшістю голосів це буде Q2. Пропозиції про надання суспільного блага в кількості, що перевищує Q1, не влаштовують першого суб'єкта, але будуть підтримані другим і третім суб'єктом, а значить, будуть ухвалені більшістю голосів. Максимальний обсяг блага, схвалений другим суб'єктом, складає Q2. Більша кількість прийнятна тільки для третього суб'єкта, а отже, не отримає більшості голосів.

Пропозиції про надання суспільного блага в кількості, що первищує Q2 теж не матимуть успіху, бо вони не будуть схвалені першим і другим суб'єктами. Як бачимо, при прийнятті рішень більшістю голосів вирішальне значення має виборець, що займає середню позицію в шкалі інтересів суспільства (медіанний виборець). Завдяки його голосу меншість перетворюється на більшість (і навпаки).

Процедура прийняття рішень більшістю голосів не Гарантує вибір оптимального обсягу суспільного блага.

Ефективний обсяг суспільного блага, витрати на надання якого дорівнюють сумі граничної готовності всіх його споживачів платити, становить Q4. Рішення, що приймається більшістю голосів, збігається з оптимальним лише в тому випадку, коли затрати по наданню суспільного блага розподіляються між суб'єктами пропорційно вигоді, яку вони отримують (а отже, їхній готовності платити).

Так, пряме голосування є швидше винятком. Пряма демократія існує лише на рівні общин у США, Канаді та у Швейцарії (у формі референдумів). На рівні ж окремих штатів, земель пряма демократія практично не використовується.

Прийняття рішень в умовах представницької демократії.

157

В межах класичної теорії демократії припускається, що депутати не мають ніяких власних цілей і прагнуть лише краще передати пріоритети своїх виборців. Приклад, що розглядається нижче, показує, що прийняття рішень більшістю голосів - навіть якщо виявлені справжні вподобання виборців - не гарантують надання суспільних благ у відповідності з волею більшості. Йдеться про вибір між двома проектами:

	Депутати			Сума
	1	2	3	голосів
Кількість виборців, що віддають перевагу	60	60	15	135
проекту А
Кількість виборців, що віддають перевагу	40	40	85	165
проекту Б

Депутати у відповідності з уподобаннями виборців своїх округів виберуть проект А (двома голосами проти одного), тоді як при прямому голосуванні було б схвалено проект Б (165 голосів проти 135).

Передумова про відсутність у депутатів власних інтересів давно визнана нереалістичною. В основі теорії суспільного вибору лежить ідея про те, що перша і найважливіша мета будь-якого депутата і політичної партії полягає в тому, щоб прийти до влади або зберегти владу. Державні рішення є лише побічним продуктом, засобом для досягнення цієї мети, так само як виробництво є засобом для отримання прибутку.

Типовим для представницької демократії є так званий обмін голосами. Групи меншості таким чином отримують можливість підтримувати одна одну і формувати певну більшість. Обмін голосами може відбуватися у явному вигляді через послідовність процедур голосування або неявне, коли формується пакет документів, спільна програма дій різних парламентських груп. При прямій демократії обмін голосами неможливий, бо кількість виборців велика, а отже, на проведення переговорів потрібні великі кошти. В умовах представницької демократії чисельність виборців значно менша, і тому для кожної групи з певними інтересами існує багато комбінаційних можливостей.

Г. Таллок (1959) вперше показав, як відбувається прийняття рішень при обміні голосами, на простому прикладі. Припустімо, що є 100 будинків, до яких потрібно прокласти шляхи від головної магістралі. Кожний шлях використовується в основному мешканцями відповідного будинку, тобто загалом є власним благом з невеликим ступенем "суспільності". При прямій демократії державне створення і фінансування цих шляхів не має ніяких шансів на здійснення, оскільки по кожній з вулиць виграє лише один, а всі інші несуть тягар. Але: 51 господар будинку може вступити до коаліції та внести пропозицію побудувати 51 шлях, а витрати поділити на всіх.

Наслідки утворення коаліцій у зв'язку з можливістю торгівлі голосами (за умови прийняття рішення більшістю голосів) розглянемо на прикладі справедливого розподілу суспільного продукту між трьома групами населення.

Припустімо, що пропонується рівний розподіл 100 одиниць суспільного продукту

158

між групами населення 1, 2, 3 (по 33.3% - варіант А).

Таблиця 15.2. Процеси перерозподілу при можливості створення коаліцій і ухваленні рішень

більшістю голосів

Групи	Варіанти розподілу суспільного продукту, грн.
населення	А	Б	В	Г	Д
1	33.3	0.0	30.0	43.0	70.0
2	33.3	50.0	65.0	14.0	30.0
3	33.3	50.0	5.0	43.0	0.0
S	99.9	100.0	100.0	100.0	100.0

Якщо рішення приймається більшістю голосів, то варант 1 довго не втримається, оскільки якісь дві групи, наприклад, 2 і 3, можуть створити коаліцію і ухвалити рішення про розподіл між ними всіх одиниць суспільного продукту (варіант Б).

Природно, що перша група буде прагнути змінити такий розподіл і увійти в коаліцію з групою 2, запропонувавши їй більшу частину, наприклад, 65 одиниць суспільного продукту (див. варіант В).

Наступний крок: група 1 може запропонувати групі 3 вступити з нею в коаліцію і по 43 одиниці забрати собі, залишивши групі 2 тільки 14 (варіант Г). Але й цей план може зруйнувати група 2, запропонувавши групі 1 вступити в коаліцію і таким чином збільшивши її долю до 70 (варіант Д), і т.д.

Як бачимо, неможливо перейти до одночасного вирішення проблеми розподілу суспільного продукту, приймаючи рішення більшістю голосів. Але кожний із запропонованих варіантів буде "справедливим" у тому випадку, коли рішення приймається у відповідності із встановленими правилами. Ці правила, однак, не дають змоги укласти остаточне рішення, бо створення коаліцій передбачає новий варіант "справедливого " розподілу, а який з них буде кінцевим - справа випадку.

Даний приклад, звичайно, надто спрощує ситуацію, оскільки в дійсності створення коаліцій потребує часу, а при переході з однієї коаліції в іншу існує великий ризик втратити довіру. Цей приклад наочно показує, що прийняття рішень у демократичному суспільстві потребує чіткого, змістовного визначення конкретного виду суспільного блага і конкретизації правил, за якими будуть прийматися відповідні рішення.

РОЗДІЛ 16

159

ЕФЕКТИВНІСТЬ, СПРАВЕДЛИВІСТЬ І ДЕРЖАВНА ВЛАДА

ОСНОВНІ ПИТАННЯ

16.1.Причини державного втручання у роботу ринків.

16.2.Нерівність і перерозподіл доходів.

16.3.Суспільний добробут і справедливість.

16.4.Справедливість, ефективність і аналіз політичних рішень.

16.5.Неспроможність державної влади і неспроможність ринків.

16.1.Причини державного втручання у роботу ринків

Упопередніх розділах були введені поняття ефективності, розглянуті причини, через які саморегульовані ринки не функціонують ефективно (проблеми неспроможності ринків), і різні підходи до побудови державної політики, спрямованої на подолання неспроможностей ринків та підвищення ефективності функціонування ринкової економіки (теми 10, 13-15).

Якщо державне втручання не може усунути проблем, які перешкоджають виконанню умов теорем добробуту, то оптимальне розміщення ресурсів не досягається. В такому разі застосовується теорія другого найкращого (або квазіоптимуму), яка була запропонована Р. Дж. Ліспі та К. Ланкастером у 50-х роках: якщо одна з передумов оптимальності за Парето не може бути виконана, то найкраща із досяжних ситуацій (друга найкраща) може бути отримана лише при відході від інших умов Парето. Так, у випадку природних монополій (для яких типовою є зростаюча віддача від масштабу виробництва) при встановленні регульованих цін доводиться відмовлятись або від ефективних обсягів (коли ціни дорівнюють середній вартості), або вводити субсидії для виробника, які погіршують стан інших ринків (коли ціни встановлюють на ефективному рівні граничної вартості).

Окремою проблемою є регулювання ринків так званих "достойних" та "недостойних" благ. "Достойні" блага — це такі, споживання яких вважається у суспільстві бажаним, незважаючи на індивідуальні смаки та уподобання індивідів (медичні послуги, зокрема щеплення для запобігання інфекційним захворюванням, середня освіта, безпека руху на транспорті). Відповідно, споживання "недостойних" благ (або бажаних антиблаг) вважається небажаним і може навіть заборонятись (алкоголь, тютюн, наркотики). По відношенню до згаданих благ державна влада може порушувати суверенітет споживача і стимулювати чи навіть зобов'язувати споживати "достойні" блага в адекватних суспільним уявленням обсягах, а вживання "недостойних" благ обмежувати.

Питання про те, хто і як саме повинен приймати рішення про належність благ до достойних чи недостойних, є складною політичною проблемою. В кожному суспільстві ця проблема так або інакше розв'язується із використанням механізму суспільного вибору з урахуванням існуючих інститутів.

16.2. Нерівність і перерозподіл доходів

Прагнення суспільства досягти соціальної справедливості потребує від державної влади різноманітних заходів щодо перерозподілу доходів. Тут перш за все необхідно

160

визначити, наскільки нерівним є фактичний розподіл доходів, а для цього треба ввести відповідні показники нерівності. По-друге, слід визначитись із поняттям справедливого розподілу доходів, що дає змогу відшукати стан, до якого треба скеровувати рух процесу перерозподілу. По-третє, необхідно розглянути інструменти, які допоможуть перерозподіляти доходи. Нарешті, слід проаналізувати вартість перерозподілу для суспільства. Розглянемо послідовно всі ці питання.

Ми вже зазначали, що доходи домогосподарств утворюються внаслідок продажу або передачі в оренду належних їм ресурсів (праці, грошових заощаджень, землі, підприємницьких здібностей) на ринках відповідних факторів виробництва. Але різні люди мають різні стартові можливості, різні здібності і різну вдачу. Все це веде до суттєвої диференціації доходів у суспільстві, проблеми несправедливого розподілу доходів і появи бідності. Бідність як явище притаманна всім, навіть найрозвинутішим країнам. У більшості країн фіксується поріг бідності, який визначає певний рівень доходів у середньому на члена родини протягом року.

Наприклад, у США поріг бідності досягається тими родинами, чиї витрати на нормальне харчування перевищують третину її доходів. У 1992 р. для родини із чотирьох осіб це складало $14335 річного доходу, нижче порога бідності опинилось 37 млн.американців [16, с. 447]. Ясна річ, що для більшості країн світу такі доходи були б вищими навіть за середній рівень. В Україні визначається межа малозабезпеченості, яка складала у 1997 р. 70.1 грн. на місяць (тобто приблизно $1780 на рік на родину із чотирьох осіб), у П кварталі 1997 за цією межею опинилося 27.4 млн. чоловік, або 53.9% населення [9, с. 82].

Для вимірювання нерівності у розподілі доходів використовується кілька понять, одне з яких — крива Лоренца — графік, який ілюструє ступінь нерівності. Якщо по вертикалі відкладати кумулятивну частку доходів (від О до 100%), а по горизонталі

— кумулятивну частку тих, хто отримує ці доходи (також від 0 до 100%), тоді у випадку повної рівності крива Лоренца матиме вигляд прямої лінії, тобто будь-який відсоток населення (наприклад, 10 або 20) отримуватиме таку ж частку доходів (10% або 20%). При фактичному нерівному розподілі доходів крива Лоренца буде відхилятись праворуч вниз від прямої лінії, тобто буде опуклою донизу. Така форма кривої показує, що однакові частки бідніших і заможніших громадян отримують різні частки від сукупного доходу суспільства.

На Мал. 16.1 зображена крива Лоренца для України у II кварталі 1997 р., вона ілюструє той факт, що 20% найбіднішого населення країни отримує близько 6% сукупного доходу, а 20% найбагатшого — близько 42% [9, с. 82] (у 1992 р. було відповідно 9.5% і 35.4% [18, с. 222]).

З кривою Лоренца пов'язаний інший вимірювач нерівності доходів — коефіцієнт Джіні, який дорівнює відношенню площі фігури, що утворюється між кривою Лоренца та лінією абсолютної рівності, до площі трикутника ОАВ, що утворюється лінією абсолютної рівності ОА та координатними осями. Цей коефіцієнт коливаєтся в діапазоні між нулем (у випадку абсолютної рівності чисельник дорівнює нулеві) та одиницею (у випадку абсолютної нерівності, коли всі доходи суспільства зосереджені у одного індивіда, чисельник дорівнюватиме знаменнику). Для України індекс Джіні у 1997 р. складав 0.37 [9, с. 82], (у 1992 р. - 0.257 [18, с. 222]); у США,

для порівняння, — лише 0.3 [9, с. 82], тобто розподіл доходів в Україні зараз більш

161

нерівний, ніж у США.

З метою зменшення нерівності у розподілі доходів державна влада здійснює примусове переміщення ресурсів, яке призводить до зменшення добробуту одних і підвищення добробуту інших членів суспільства, тобто фактично до перерозподілу доходів за допомогою податкової системи та трансфертів.

20 40 60 80 100

кумулятивний % населення

Мал. 16.1. Крива Лоренца для України у 1997 р.

Трансферт — це невідшкодована передача частки доходів або благ від одних осіб чи установ іншим. Трансферт може здійснюватись у грошовій формі, у вигляді надання певних послуг; він може набувати також форми передачі економічних можливостей, що означає розширення можливостей досягнення вищих доходів частиною індивідів порівняно з нереґульованим ринком. Рішення про трансферт може бути політичним, яке приймається з використанням механізмів суспільного вибору, тоді воно буде примусовим принаймні для частини індивідів. Трансферти можуть здійснюватись і добровільно, наприклад, у вигляді пожертв.

Для фінансування трансфертів використовується податкова система. Податок можна визначити як примусовий трансферт грошей від індивідів або інституцій до органів влади. Податки поділяються на прямі (їх сплачують безпосередньо економічні аґенти — фірми і домо-гоподарства — в залежності від рівня доходів або багатства) і непрямі (ними обкладаються блага і види діяльності). Прикладами прямих податків є прибутковий податок з громадян і податок на прибуток фірм, непрямих — податок на додану вартість, акцизний податок.

Середня ставка податку (ATR) дорівнює частці (або процентові), який складають податки T в сукупному доході І:

	ATR	T		ATR	T		100%
		I (або			I			(16.1)
							).
	Гранична ставка податку (МТR) — це частка податків, яка сплачується з
	гривні додаткових доходів:
	МТR = T/ I.							(16.2)
	Податок може бути пропорційним, прогресивним і реґресивним.
	При пропорційному						податку податкова ставка	залишається незмінною при

162

зростанні доходів, тобто середня і гранична ставки податку є постійними (Мал. 16.2).

При прогресивному податку середня ставка зростає разом із зростанням доходів, хоча МТR може як зростати (випадок Р1 на Мал. 16.2), так і залишатись постійною (випадок Р2). Останню ситуацію ілюструє також Мал. 16.3.

Мал. 16.2. Зв'язок між податками і доходом

Мал. 16.3. Прогресивна податкова система (Р2)

Якщо податок треба сплачувати лише із доходів, що перевищують певний рівень І0, за постійною граничною ставкою t0, то ставка t0 чисельно дорівнюватиме нахилу лінії Р2 до горизонтальної осі на Мал. 16.2; у цьому випадку середня ставка буде зростати, як це показано на Мал. 16.3. Прогресивна система оподаткування дозволяє зменшити нерівність розподілу доходів у суспільстві, це можна проілюструвати з використанням кривих Лоренца до і після оподаткування (Мал. 16.4).

163

20 40 60 80 100%

кумулятивний % населення

Мал. 16.4. Зменшення нерівності внаслідок оподаткування При регресивному податку середня ставка зменшується при зростанні доходів,

МТR може залишатись постійною (випадок R1 на Мал. 16.2) або зменшуватись (випадок R2).

Одна з найпоширеніших форм трансфертів — це програми соціальної допомоги, які можна розподілити на дві групи:

1)програми типу соціального страхування, за якими відповідні кошти отримують всі члени суспільства незалежно від доходів у випадку певних подій (вихід на пенсію, інвалідність, тимчасові захворювання, втрата роботи);

2)програми державної допомоги, за якими підтримуються лише ті члени суспільства, чий доход не перевищує певного рівня (допомога багатодітним родинам, медична допомога, талони на харчування).

Мал. 16.5. Від'ємний прибутковий податок

Проблеми фінансування програм соціальної допомоги можна вирішувати з використанням від'ємного прибуткового податку: додатний податок означає, що люди сплачують податок, а від'ємний — що вони можуть отримувати допомогу в залежності від рівня доходів. Від'ємний податок може бути введений за такою схемою. Наприклад, якщо визначена межа малозабезпеченості у 70 грн., то всім