opr07BMC

щах тварин), ворожіння на кістках, хіромантія (ворожіння на долоні), яка переплітається з ворожінням на зірках.

** *

**

Віра в одухотворення всієї природи досягає найвищої точки в міфах. Вони - природний результат розумової роботи первісних людей, спрямованої на розкриття у найдрібніших деталях навколишнього світу, проявів особистого життя і волі. Для примітивних людських племен усі предмети довкола виконують призначені їм у світі функції. І це не поетична вигадка чи метафора (поезією і метафорою вони стали у цивілізованому світі). Це світорозуміння, і спирається воно на широку філософію природи, щоправда, первісну і грубу, але сповнену серйозної думки.

Міфи – продукт тривалого формування, у них можна виявити нашарування або ідеї різних епох, це історичні ідіоми. Але їх історична функція була визначена наперед потребою у впорядкуванні нагромаджених людством уявлень про світ та їх загально-значущістю. Міфи робили світ зрозумілим, бо пояснювали походження всього сущого, тлумачили надзвичайні події (природні катаклізми, війни, епідемії); на прикладі богів і героїв підказували норми поведінки, були критерієм добра і зла. До того ж, міфи органічно вписувались

убуття первісних людей, між міфом і обрядом, обрядом і життям нема жодної грані, у будь-яку важливу мить людина звертається до міфічних прототипів і знаходить правильне рішення, потрібний вихід. Міфологічна свідомість включає надприродне як обов’язковий мотив вчинків. Однак при всій їх фантастичності міфічні образи далекого світу містять глибоку, хоч не ясно виражену думку, доступну кожній людській душі з приводу речей давніх і малозрозумілих.

Приклад – грецький міф про Персея. Аби не перетворитися на камінь, він не дивився на Горгону Медузу, а стежив за її віддзеркаленням у мідному щиті. Мертвуща сила лихого ока – таке повір’я широко відоме народам світу. Міфу про Персея передувало багато жорстоких явищ у дійсності й

уфантазії народу.

Міфи були не тільки у греків. Найдавніші з відомих міфів (на межі II тис. до н.е.) – це складені у Передній Азії і записані клиноподібними письменами. Багато мотивів цих

41

міфів є і в греків, але тлумачення подій часто різне. Так, Троянська війна у міфах стародавніх шумерів почалося тому, що шумерський Зевс – Енліль за допомогою жорсткого бога Ірре (у греків богиня розбрату Еріда) кидає у людське суспільство сім’я ворожнечі між народами, тому що боги незадоволені надмірним піднесенням людини.

Міфи можуть відображати якусь історичну подію (Троянську війну, наприклад), але найчастіше вони становлять собою згустки, концентрати багатовікових спостережень (а тому, розшифровані дослідниками, служать пізнанню найдальших епох), фантастично витлумачених відповідно до рівня розвитку людини того часу, коли міф народжувався. І саме з цієї причини міф як вид духовної діяльності має можливості своєрідного відображення об’єктивної істини світу.

Скажімо, біблійний міф про Едем, про вигнання Адама

іЄви. Щоб осягнути Едем як метафору еволюції людини, розшифрувати згусток історичного буття людини, у ній закодований, необхідно глибоко увійти в історію, як це зробив американський учений Карл Саган.

Серед скам’янілостей, вік яких налічує кілька мільйонів років, вражає величезна кількість різноманітних людиноподібних істот. В давні часи напевно існувала жорстока конкуренція між багатьма видами людиноподібних істот, з яких вижила лише одна лінія – ті, хто умів поводитись із знаряддями. І це були наші предки. За цих часів уже існувала Людина вміла (Homo habilis), Людина прямоходяча (Homo erectus) і “витончений” австралопітек, у якого відношення маси тіла до маси мозку приблизно таке саме, як у сучасної людини (Homo sapiens). Перемогти у конкурентній боротьбі могли ті племена, які володіли кам’яною сокирою. Вони були

ікращими мисливцями. Однак винайдення і виробництво кам’яної сокири вимагали більшої величини мозку.

Утой самий час, коли об’єм черепа людиноподібних істот різко збільшився, в анатомії людини сталася ще одна дивовижна зміна: значно збільшився і таз ужінок. Мабуть, це було потрібно, щоб могли народжуватися діти “останньої моделі” – з великим мозком. Це паралельне протікання двох еволюційних процесів чудово ілюструє роботу природного добору.

Але еволюція відбувалася надзвичайно швидко і в недавні часи. І з цим зв’язаний біль при народженні дитини, що

42

виник на якомусь витку історичної доби. Адже відомо, що з мільйонів видів, які населяють Землю, така доля спіткала тільки людей.

Зв’язок між еволюцією розуму і болем при народженні дитини відзначений у Книзі Буття в Біблії. Єва з’їла плід з дерева пізнання добра і зла, і Господь сказав їй: “Ти в муках родитимеш діти” (Буття, ІІІ, 16). Цікаво, що Бог наклав заборону на здобування людьми не знання взагалі, а різниці між добром і злом – тобто здатності абстрактних і моральних суджень, зв’язаної з неокортексом. Мабуть, навіть у ті часи, коли писалась історія райського життя людини, історія Едему, розвиток пізнавальних можливостей людини розглядали як наділення її божественною силою і водночас покладання на неї величезної відповідальності: “І сказав Господь Бог: “Ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро і зло. А тепер коли б не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя, і щоб він не з’їв, - не жив повік віку” (Буття, ІІІ, 22). Тому Адам і мусив покинути райський сад.

Вигнання Адама і Єви, очевидно, зв’язувалося з легендарним золотим віком, коли рід Homo ідеально вписувався у спільність рослин і тварин. Згідно з Біблією, після гріхопадіння людство на кару дістало такі речі, як смерть, тяжку роботу вбрання і соромливість (мабуть, щоб обмежити продовження роду), а також втратило здатність спілкуватися з тваринами.

Поезія привчила нас до того, що природа може мати людські риси і вчинки, і в давніх міфологічних поняттях хочеться насамперед бачити метафори, епітети, алегорії. Насправді ж дикуни вкладали буквальний зміст в одухотворення природи. Для них це були прозаїчні, за сучасною термінологією, “природничо-наукові”, терміни. Якщо ескімоси називають зірки поясу Оріона “Ті, що загубилися”, то це тому, що знають: це мисливці на тюленів, які заблукали, і цілком упевнено твердять, що зірки, перш ніж піднестися в небо, у давнину були людьми або тваринами.

У первісній філософії всього світу Сонце і Місяць наділені життям і за природою своєю належать немовби до істот людських. Звичайно протиставлювані одне одному як чоловік і жінка, ролі чоловіка і жінки вони дістають у різних народів у різних сполученнях. Але життя їх уподібнюється людському, тобто якщо у інків були можливі шлюби між

43

братами і сестрами, то Сонце і Місяць були чоловіком і жінкою, а також братом і сестрою.

Міфи мали також пояснити всі суспільні порядки, звичаї, правила. Так, у стародавньому мексиканському кодексі поневолення хліборобів квотою воїнів у давнину пояснювали тим, що здавна люди, схильні до сільськогосподарської праці, уклали з більш войовничою частиною племені угоду, згідно з якою вони звільнилися від страху смерті, а натомість зобов’язалися годувати своїх панів.

Мудрість міфів і закладена в них філософія виховання полягає у системі правил, які охороняють світовий порядок від людської сваволі. Це аж ніяк не означає зневаги інтелекту, обмеження прав людини на творчість, на завзяття. Міфи містять серйозну думку, актуальну і в наші дні, - про необхідність звільнення від помилок розуму, який спонукав неухильно просуватися вперед задля користі.

Гегель назвав міфологією “педагогікою людського роду”, бо вона містить щось більш важливе і глибоке, ніж взірці для наслідування. Що ж саме? І чому люди прощали богам і героям їх егоїзм, неприборканість бажань, постійне порушення морального порядку? І чому ці міфологічні істоти, які уособлюють найвище для людини, в той же час самі стоять поза судом і справедливістю і не повинні дотримуватися людських норм життя?

У міфах усіх народів найбільш піднесені уявлення про богів межують з найгрубішими непристойними і смішними. Ця амбівалентність властива будь-якої міфології. Навіть у Біблії сила - силенна непристойностей, які, одначе, не принижують її піднесеного характеру. Звичайно, це почасти пояснюється тим, що сама відмінність між високим і низьким ще не склалася тоді такою, якою вона є у нашому розумінні.

Дослідники, проте, знаходять й інші пояснення. Звичайно, це стосується вже міфології пізньої – грецької. А втім, навіть у пізніші часи ставлення до достовірності міфологічних персонажів більш ніж серйозне.

Грецькі боги – великі пустуни. Вони зчиняють безладдя у світі, бешкетують, жирують, сплутують свої і людські плани. Наприклад, багато стихійного гумору в історіях героїв

– Геракла, наприклад. Йому властиві не лише благородні діяння, а й безцільне молодецтво та норовливий прояв сили,

44

що переходить у жорстокість (до речі, так само, як і в шумеро - вавилонського Гільгамеша).

Нероздільність піднесеного і смішного у міфах, їх трагічне блазенство допомагає зрозуміти походження трагедії з народного фарсу і роль сатирів, які супроводили своїм комічним хором виклад подій, зовсім не комічних.

Боги і герої міфів – благодійники людського роду – чинять іноді діяння лихі, тиранічні й ганебні з точки зору людей. Але люди ними милуються. Так у чому ж моральна правда міфів, якою керуються у своїх намірах і вчинках?

В оцінці цієї сторони міфу треба виходити, мабуть, з наявності в ньому об’єктивної суперечності, що відображає внутрішню двоїстість самого життя (“від великого до смішного – один крок”). В амбівалентності міфу – несвідомий початок трагічних і комічних сюжетів світової культури. Хіба сучасна людина може обійтися простим розкладом усього сущого по поличках: тут – добре, там – погане? Чому така люба нашому серцю неправедниця Анна Кареніна і такий відразливий її чиновний чоловік – абсолютний праведник? Чому волоцюзі і шибенику ми віддаємо перевагу перед скромним міщанином?

Д. Дідро, великий проповідник доброчесності, писав про дивне співчуття, що нас пробирає, коли ми стежимо за відчайдушною сміливістю злочинця, який порушує закони людського співжиття. Чи не в тому криється відповідь, що людина, яка живе в царстві необхідності, котре з усіх боків обмежує її правилами, заборонами і нормами, мимоволі захоплюється тими, хто здатен жити вільно, розкуто, сміливо? І хоча людина прагне у повсякденному житті спокою і благополуччя, їй потрібен політ, їй потрібна поезія, яка підносить її над рутиною буття. На світанку історії цей конфлікт фантастичних поривань і прози розуму відчувався гостріше.

Отже, міф спростовує панування людини над природою під загрозою відплати, але обіцяє її успіх, якщо вона довіриться самостійному життю об’єктивного світу. По суті це передчуття того відкриття, яке прийшло через багато століть і яке Гете висловив так: “Коркове дерево існує не для того, щоб затикати пляшки”. Ніщо у світі не можна розглядати як простий засіб досягнення утилітарної мети, якщо ми не хочемо зазнати на собі іронію світу, його зворотну дію.

45

** *

**

Велику виховну роль у первісному суспільстві відігравали прислів’я і прикази. У них довге життя. Ми, наприклад, вживаємо ті самі або майже ті самі рештки прадідівської мудрості, які зафіксовані у літературі середніх віків. Приміром, англійський вислів “шерсть собаки, який укусив вас” не був спочатку ні метафорою, ні жартом, а справжнім рецептом від укусу собаки, одним з багатьох прикладів стародавнього гомеопатичного вчення: чим ударився, тим і лікуйсь! Про це згадується у скандинавській “Едді”: “Собача шерсть вигоює від укусу собаки”.

Коли ми говоримо “встати з лівої ноги”, то не замислюємося над цим афоризмом. Нас цілком влаштовує загальнопоширене повір’я, що встати з ліжка лівою ногою – значить мати поганий день. Це один з прикладів простої асоціації ідей, яка поєднує праве і ліве з поняттям доброго і злого.

Старовинні прислів’я, здатні підказувати нам мудре ставлення до тих чи інших речей у житті, виникли вперше у деяких дикунів, що вже стояли на досить високому рівні. Народи Західної Африки, які ще не так давно жили у кам’яному віці, мали прислів’я, сотні з яких стали б у пригоді

ілюдині ХХІ ст. Наприклад: “Він врятувався від меча, та потрапив у піхви” (аналог нашого “Тікав від диму, та попав у вогонь”); “Попіл летить назад в обличчя тому, хто його розкидав” (Не копай іншому ями, бо сам упадеш”).

Загадки виникають разом з прислів’ями. Під загадками розуміють ті складені на дивний манір питання, на які треба дати цілком серйозну відповідь, а зовсім не сучасну жартівливу гру слів. Типовий зразок – загадка Сфінкса. У давньогрецькому міфі Сфінкс – чудовисько з жіночою головою, тулубом лева і величезними крилами – оселився біля міста Фів і вимагав все нових людських жертв доти, доки хтось не розгадає його загадку: “Хто вранці ходить на чотирьох ногах, удень – на двох, а ввечері – на трьох?” “Загадку розгадав Едіп, який став царем Фів: людина у дитинстві, у розквіті сил

іна старість (з посохом).

Наведемо кілька прикладів загадок різних народів.

У народу басуто: “Чи знаєте ви, що кидається з вершини і не розбивається” (Водоспад), “Хто ходить вправно

46

без ніг і без крил, і кого не можуть зупинити ні гора, ні ріка, ані стіна”? (Голос).

УПолінезії на острові Самоа: “Людина стоїть між двома зажерливими рибами” (Язик).

Загадки належать тільки до найвищих ступенів примітивної культури – щоб складати їх, треба мати здатність абстрактного порівняння і значний запас знань.

Удеяких первісних народів загадки становлять необхідну частину виховання (у вигляді вправ для дітей). Іноді їх зміст для нас темний: щось пішло з життя і нам незрозуміле.

Упервісному суспільстві праця, магія, міфи, мистецтво не були розчленовані, а розвивалися вкупі. Малюючи тварину, здобич якої була життєво необхідною, первісний мисливець прагнув вплинути на результат полювання, але в кінцевому підсумку він пізнав повніше світ. У нього виникали образи, які виражалися в малюнку, слові, звуках музики.

Від найдавнішого етапу розвитку первісної культури – епохи палеоліту (40-12 тисячоліття до н. е.) – лишилися рисунки на стінах і стелях печер, у глибинах підземних галерей

ігротах. Це контурні зображення голів звірів на вапнякових плитах (печера Ла-Феррасі у Франції); людської руки, обведеної фарбою. Згодом виникли зображення всіх тварин кам’яного віку: велетенських оленів з гіллястими рогами, табунів диких коней, бахматих зубрів. У наскельних рисунках 25-12 тисячоліть до н.е. є впевненість і експресивність ліній, що передають стрімкий біг, боротьбу, повадки. У розписах печер Фон де Гом (Франція) і в Альтамірській печері (Іспанія) передане почуття могутньої стихійної сили життя звірів.

Зображення людини (12-4 тисячоліття до н.е., епоха мезоліту і неоліту) – це сцени полювання, воєнних зіткнень.

В епоху бронзи переважає монументальна архітектура

– для культурних цілей, для поховань. А наприкінці існування первісного суспільства, в епоху заліза (початок І тисячоліття до н.е.), на території сучасної Франції, Балканському півострові зводили вже фортеці, оборонні споруди, складені з великих кам’яних брил. Збудований в цей час на території сучасної Англії велетенський мегалітичний комплекс Стоунхендж точно відображав точку сходу Сонця під час літнього сонцестояння і заходу його під час зимового сонцестояння і

47

служив провісником сонячних і луних затемнень. Ці споруди належать і майбутньому.

** *

**

Дати характеристику культури східнослов’янських племен надзвичайно важко. Відомостей про культуру стародавніх слов’ян дуже мало, а джерела її вивчення обмежені і в ряді випадків сумнівні.

Походження слов’ян та їх культури проблема досить складна і суперечлива. Слов’яни – це один з величезних давньоєвропейських етносів, що, на відміну від інших народів, з певним запізненням включився в сферу тих історичних подій. Ці події, як відомо, більш-менш повно висвітлені в літературних джерелах. Можна умовно виділити чотири концепції.

Перша і найдавніша концепція пов’язана з ім’ям літописця Нестора. У “Повісті врем’яних літ” він писав, що “по довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов’ян розійшлися вони по всій землі і прозвалися іменами своїми, в залежності від того, де сиділи, на котрому місці”. Ця концепція дістала назву дунайської і увійшла в літературу як карпато-дунайська теорія.

Друга концепція пов’язана з іменами польських вчених Ю.Костишевського та М. Рудницького, які пов’язують походження слов’ян з приморсько-підкльошовою і пшеворською культурами, що існували на території Польщі. Ця концепція дістала назву вісло-одерської теорії.

Прихильники третьої концепції намагаються розширити межі території можливого проживання стародавніх слов’ян між Дніпром і Віслою. Матеріали археологічних розкопок підтверджують належність ряду культур цього регіону до слов’янського типу. Але ця подібність не виходить за межі першого тисячоліття н.е.

Згідно з четвертою концепцією на рубежі ІІІ-ІІ тис. до н.е. з індоєвропейської етнічної спільноти виділилася герма- но-балто-слов’янська група, яка обіймала територію в межиріччі Одри і Дніпра.

Матеріалами археологічних розкопок засвідчують, що стародавні слов’яни, починаючи з часу їх виділення з індоєвропейської групи і аж до раннього середньовіччя змінювали

48

місця свого проживання. Тому стосовно того чи іншого періоду розселення слов’ян наведені концепції є справедливими, оскільки вони відповідають історичній правді. Проте стародавні слов’яни, як підкреслюють етнографи, до раннього середньовіччя ніколи не займали одночасно усієї території між Дніпром і Одрою.

За такого становища є лише один шлях вивчення старослов’янської культури: реконструкція культури слов’янських племен на основі вивчення літописів, стародавніх історичних хронік, спогадів купців і мандрівників, фольклору, мови, археологічних даних, стародавньої історичної літератури тощо. Наприклад, в літописах розповідається про укладання київськими князями договорів з греками в 907 і 971 роках.

Крім опису історичних подій, у них є згадка релігійного характеру, що проливає світло на деякі аспекти культури стародавніх слов’ян. Коли князь Олег, а потім Святослав підписували договори, то вони клялися своєю зброєю, іменем бога Перуна і богом “Волосом, богом скотьїм”. Царі візантійські на вірність договору цілували хрест. В обох клятвах київських князів присутнє ім’я бога Волоса (Велеса) із додатком “бог скотій”.

Відомий дослідник української культури Д. Антонович вважає, що цей додаток “бог скотій” треба розуміти як вказівка на те, що скотина в ті самі часи була “монетною одиницею”. Грошей не вистачало, і замість них розплачувались худобою.

Першими, хто залишив відомості про наших предків, були римські історики Тацит, Пліній, грецькі й арабські філософи, пізніше німецькі, польські, шведські купці та мандрівники. Достовірнішими, на думку дослідників історії культури, є археологічні, лінгвістичні, етнографічні джерела, аналіз яких дає підставу вважати, що формування східнослов’янських племен та їх культури почалося ще в кам’яному віці, тобто в ІІ тис. до н.е.

Письмові джерела фіксують культуру стародавніх слов’ян досить виразно і прив’язано до певної території. Але фіксація починається з того часу, коли наші далекі предки вийшли на історичну арену Європи як більш-менш сформована суспільно-політична сила (приблизно середина І тис. до н.е.). Візантійські вчені в VI ст. (зокрема Йордан, Менандр

49

Протиктор, Прокопій Кесарійський, Феофалій Сімокатта) пишуть про слов’ян, називаючи їх антами, венедами і склавінами. Вони характеризують слов’ян як численний, культурний і соціальноактивний народ, який бере участь у політичному й культурному житті Південно-Східної Європи.

Про географію розселення слов’ян - венедів і поширення їхньої культури свідчить таке раннє джерело, як Певтінгерова карта (кінець ІІІпочаток IV ст.). На цій карті ареал культури венедів - сарматів визначений у Дакії й Межиріччі Нижнього Дністра і Дунаю. У вісімдесяті роки ХХ ст. українські і молдавські археологи виявили в цьому регіоні археологічні пам’ятки ІІІ - V ст., що за стилем житлового будівництва, формою поховального обряду та характером кераміки дужі близькі до слов’янських пам’яток Верхнього і Середнього Подніпров’я. Це було історичним підтвердженням археологічного припущення про заселення слов’янамивенедами в ІІІ - IV ст. ландшафту між Ніжнім Дністром і Дунаєм.

У дослідженні культури слов’янських народів важливе місце належить лінгвістичній науці, оскільки вивчення мови нерозривно пов’язане з історією народу. Мовознавство зробило значний вклад у вивчення загальнослов’янської мови як ленгвістичної одиниці в мовній культурі народів. Доведено, що загальнослов’янська мова має давню історію, успішно з’ясовано питання про її своєрідність і відношення до інших індоєвропейських мов. На цій основі слов’янство виділено і охарактеризовано як окрему етнічну спільність в сім’ї народів земної цивілізації.

Останніми роками вивчення культури стародавніх слов’ян здійснюється шляхом ретроспекції від відомого до невідомого. Такий підхід, виявися досить плідним, особливо після відкриття поселень дзєдзіцької, колочинської, пеньківської і празької культур V-VII ст., що дозволило заповнити хронологічну прогалину між культурою першої і другої половини І тис. н.е. Поселення стародавніх слов’ян густо покривали величезну територію. Їх географія охоплювала землі від верхів’я Дніпра і Прип’яті на півночі до Балканського півострова на півдні; потім від верхів’я Десни і Сейму на сході до міжиріччя Ельби і Заале на заході. Виявилося, що пам’ятки колочинської, пенківської та празької культур перехрещуються у Подніпров’ї на Київщині.

50