8. Об'єднання позовних вимог

Суть. Розглядати в одному провадженні декілька вимог: основну і додаткові. Додаткові використовувати для «торгів» із відповідачем.

Застосування. Відповідно до ст. 144 ЦПК України, пози­вач вправі об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, зв'язаних між собою. Наприклад, основна вимога - відшкоду­вання шкоди, а додаткові - стягнення 3% річних, інфляційних збитків, не отриманих доходів.

У процесі розгляду справи відповідачеві може бути запро­поновано визнати основну вимогу в обмін на відмову позива­ча від додаткових вимог. Відповідач сприймає це як частковий виграш і може погодитися.

Разом з тим, слід відзначити, що грамотний противник буде брати до уваги не кількість вимог, а їх реальність. Тому під час формулювання вимог потрібно враховувати й те, на­скільки вони обґрунтовані і чи задовольнить їх суд. Якщо вимога необгрунтована, її краще не заявляти. Вона збиткова: за неї потрібно сплатити державне мито, яке відповідач не поверне.

9. Роз'єднання позовних вимог

Суть. Замість однієї справи з декількома вимогами, мати декілька різних справ.

Застосування. В одній позовній заяві можна об'єднати де­кілька вимог. Але деколи доцільно заявити декілька різних позовів. По-перше, вимоги будуть розглядатися окремо. По-друге, позови можуть бути подані в різні суди, якщо їх підсуд­ність різна. По-третє, різні вимоги можуть бути заявлені у різ­ний час. По-четверте, відповідачу легше захищатися проти одного позову, ніж проти декількох.

Доцільність цього тактичного прийому оцінюється з ура­хуванням обставин конкретної справи. Його, наприклад, доцільно застосовувати, коли позивач сумнівається у позитивному вирішенні своїх вимог. Перша вимога буде своєрідним індикатором настроїв судді. Якщо вона розглядається у ба-для позивача напрямку, він може заявити додаткові вимоги, змінивши підставу та ціну позову. Якщо ж судд_я відмовить у позові, то позивач збереже право на позов щодо інших вимог, які не були предметом судового розгляду, а у справах майнового характеру - ще й на судових витратах зекономить.

ТАКТИКА ЗАХИСТУ ПРОТИ ПОЗОВУ

Законодавство та спеціальна література виділяють лише два способи захисту відповідача проти позову: заперечення проти позову (матер|ально-правові та процесуально-правові) та зустрічний позов. Хоча це беззаперечна класика, проте фактично, способів захисту інтересів відповідача існує значно більше. Всі вони грунтуються на нормах процесуального за­кону, хоч прямо у ньому і непередбачені. Не дістали вони на­лежного висвітлення в юридичній літературі.

Окремі із запропонованих нижче тактичних прийомів захи­сту проти позову можуть видатися неетичними. Автор сам не раз про це розмірковував. Неетичними можуть бути дії учас­ників процесу, а не знання, які пропонуються читачеві. Знати ці прийоми, навіть якщо вони здаються нечесними, потрібно, щоб правильно протистояти їм.

Відповідач у своєму розпорядженні має такі прийоми за­хисту.

1. Зміна суду

Суть. Суд обирається позивачем. Але відповідач може ви­магати передач,! справи на розгляд іншого суду. Змінивши суд, ми зламаємо плани позивача.

Використання. Підстави для зміни підсудності наведені у ст. 133 ЦПК України:

1) за розпорядженням Голови Верховного Суду України, його заступників, голови Верховного Суду Республіки Крим, обласного, Київського і Севастопольського міських судів, вій­ськового суду регіону, Військово-Морських Сил.

Клопотання про зміну підсудності має бути мотивованим. Заявник повинен переконати вищестоящий суд, навести такі обставини, що свідчать про неможливість об'єктивного роз­гляду справи в суді, який її порушив або доцільність розгляду справи в іншому суді, наприклад, в обласному. Такими обста­винами можуть бути, наприклад, впливовість особи, що бере

асть у справі в місцевості, де розглядається справа; високий У^ч_омадський інтерес до справи; значимість справи для форму-ання подальшої судової практики та ін.;

2) за ухвалою суду, у провадженні якого знаходиться спра-

якщо суд визнає, що даний позов з обставин справи можна Зручніше вирішити за місцем проведення найголовніших дій, які підлягають перевірці, або взагалі в іншому суді, а не в суді, обраному позивачем.

Дана норма сформульована таким чином, що дозволяє суду самостійно вирішувати де і коли, виходячи з обставин справи, її доцільно розглянути. Об'єктивних критеріїв, за наявності яких суддя зобов'язаний передати справу на розгляд іншого суду, закон не встановлює. Вирішальний фактор - суб'єктивне ставлення судді до справи.

Серед суддів вважається неетичним пересилати справу з одного суду до іншого без певної необхідності. Тому, заявля­ючи клопотання про передачу справи до іншого суду, зацікав­лена особа, найчастіше - відповідач, повинен навести суду вагомі аргументи. Серед них можуть бути й ті, які наведені у ст. 133 ЦПК України - позов можна зручніше вирішити за міс­цем проведення найголовніших дій, які підлягають перевірці;

3) за ухвалою суду, у провадженні якого знаходиться справа, якщо просьба відповідача, місце проживання якого не було відоме, про передачу справи за місцем його дійсного проживання буде визнана такою, що заслуговує на задово­лення.

Про місце проживання відповідача суд дізнається з позов­ної заяви. Але позивач може помилитися, або навмисно за­значити невірну адресу, або якщо не знає адреси відповідача, подати позов за місцем знаходження його майна. У таких випадках відповідач може заявити, що позивач неправильно зазначив його місце проживання або навмисно не зазначав адреси, щоб обрати бажану підсудність. Із цих підстав відпо­відач може вимагати передачі справи до суду, визначеного за правилами про загальну підсудність, тобто, за місцем свого проживання.

Суд вправі надіслати справу на розгляд іншого суду, зо­крема, коли сторони змінили своє місце проживання.

При цьому у відповідача теж з'являється право обрати під­судність, адже саме він вказує суду своє дійсне місце прожи­вання. Ще донедавна ці відомості можна було, при потребі, перевірити за пропискою, але цей інститут сьогодні визнано неконституційним. Зараз суд не може і не повинен перевіряти справжність даних про місце проживання сторін. Вони самі зацікавлені надавати правдиві відомості, оскільки діє презумп­ція справжності адреси, особисто повідомленої суду. Таким чином, із тактичних міркувань відповідач може повідомити суду і таку адресу, за якою він фактично не проживає.