Глава X. Атестаційне провадження

.от-

Незважаючи на непоодинокі спроби науковців визначити місце атестаційних проваджень у системі адміністративного процесу, питання детермінації їхньої природи, сутності та внутрішньої структури залишається далеким від свого остаточного вирішення.

Зазвичай в теорії адміністративного права явище атестації не­розривно пов'язується з інститутом державної служби.

Наприклад, М. О. Іллічов визначає атестацію як систему право­вих норм, що регулюють атестаційно-посадові відносини, які складаються при проходженні державної служби в органах внут­рішніх справ з оцінки ділових, особистих, моральних якостей службовця. Визначенням службової відповідності працівників ви­могам, що до них ставляються, окреслює сферу функціонування атестаційної системи Д. М. Бахрах. На думку Д. М. Овсянка, загаль­ною метою (покликанням) атестації є вдосконалення діяльності з підбору, підвищення кваліфікації, розстановки державних службов­ців, підвищення їхньої професійної підготовки і відповідності за­йманій посаді.

Іноді у поняття атестації вкладають дещо ширший зміст. Крім суто службової перевірки, під атестацією пропонується розуміти будь-яку перевірку рівня відповідності особи тим вимогам, які стоять перед нею з огляду її діяльності.

Зокрема, за твердженням Д. В. Лученка, якщо об'єктами серти­фікації є товари, продукція, постійні робочі місця на виробництві, безпека засобів виробництва тощо, то об'єктами атестації є квалі-

184

фікація, рівень знань, фахових та інших якостей працівника, слу­хача або студента. Втім, за такого підходу суть явища атестації, знову ж таки зводиться до оцінювання рівня знань та вмінь фізич­ної особи.

Традиційний підхід до розгляду атестації, здійснюваний у кон­тексті проходження державної служби, зумовив формування в юридичній теорії «службової» концепції атестаційних проваджень. Відповідно здебільшого цей вид неконфліктних адміністративних проваджень розглядається як діяльність компетентних органів з проведення атестації державних службовців, рідше — будь-яких посадових осіб.

Прибічники ширшого розуміння сутності поняття атестації де­термінують її як специфічний прояв державного контролю: «комп­лексний правовий засіб контролю»¹, «спосіб контролю»².

Подібна концепція не могла не накласти відбиток на визначен­ня місця атестаційного провадження в адміністративному процесі.

Виходячи зі службового характеру, яким, на переконання де­яких вчених (Д. М. Бахрах, О. П. Коренєв та ін.), неодмінно харак­теризується цей вид адміністративних проваджень, атестаційна діяльність нерідко визначається як окрема стадія або етап процесу проходження державної служби (кадрового провадження).

Інша група вчених (І. В. Панова) вбачає в атестаційному прова­дженні не структурний елемент кадрового провадження (стадію), а окремий його різновид.

Цілком логічним наслідком використання як першого, так і другого підходів до з'ясування місця атестаційного провадження в системі адміністративного процесу, є думка про недоцільність ви­ділення атестаційного провадження серед основних видів неконф­ліктних адміністративних проваджень (нормотворче, контрольне, реєстраційне тощо). Оскільки нормативно регламентована атеста­ційна діяльність мислиться в одному випадку як стадія, а в іншо­му - як підвид неконфліктного процесу, то й причин для її розта­шування на одному щаблі з іншими прибічники адміністративного провадження позиції не знаходять.

Але зведення сутності атестації до службових перевірок особи

¹ Шеспгак В. С. Державний контроль в сучасній Україні (теоретико-пра- вові питання): Дис. ... канд. юрид. наук.- X., 2002.- 195 с.

² Лученко Д. В. Контрольне провадження: Дис. ... канд. юрид. наук,- X., 2003.-180 с: _: -.

185

щодо її посадової чи кваліфікаційної відповідності є довільним. Такий підхід суттєво звужує рамки атестаційної системи, котра об'єктивно склалася в Україні. Як наслідок, відбувається невиправ­дане звуження сфери функціонування кореспондуючих процесу­альних відносин та відповідно применшується роль і місце атеста-ційних проваджень в адміністративному процесі.

Наочним свідченням справедливості такої позиції може слугу­вати низка чинних норм вітчизняного законодавства, що регулю­ють соціальні відносини з приводу атестації об'єктів, які не лише достатньо далекі від професійної діяльності, навичок та якостей фізичних осіб, а й узагалі не мають до них ніякої безпосередньої причетності.

Так, наказом Міністерства аграрної політики України від 21 січ­ня 2005 р. затверджено Порядок проведення атестації виробництва молока, молочної сировини і молочних продуктів суб'єктів госпо­дарювання. Відповідно до пункту 1.3 цього Порядку, об'єктами атестації виробництва молока, молочної сировини і молочних про­дуктів є «нормативна документація на продукцію, а також техно­логічне обладнання, засоби вимірювальної техніки та контролю, випробувальне обладнання»¹. Наказ Державного комітету зі стан­дартизації, метрології та сертифікації від 2 жовтня 1998 р. № 791 регламентує процедуру атестації «засобів випробувань, які засто­совуються під час обов'язкової сертифікації харчових продуктів і продовольчої сировини, в Системі сертифікації УкрСЕПРО»². Сама за себе говорить назва - «Положення про атестацію жереб-ців-плідників для племінного використання» (затвердженого нака­зом Міністерства аграрної політики України від 28 серпня 2002 р. № 237)³.

Про затвердження Порядку проведення атестації виробництва молока, молочної сировини і молочних продуктів суб'єктів господарювання: Наказ Міністерства аграрної політики України від 21 січня 2005 року № 23 II Офі­ційний вісник України.- 2005.- № 4.- Ст. 260.

" Про затвердження Порядку атестації засобів випробувань, що викорис­товуються під час обов'язкової сертифікації продукції: Наказ Державного комітету зі стандартизації, метрології та сертифікації від 2 жовтня 1998 року № 791 //Офіційний вісник України.-- 1998.-№ 49.™ С. 50.

' Про затвердження Положення про атестацію жеребців-плідпиків для пле­мінного використання: Наказ Міністерства аграрної політики України від 28 серпня 2002 року № 237 // Офіційний вісник України- 2002.- № 42.- Ст. 1961.

186

Сучасна нормативно-правова база містить понад двісті докумен­тів, покликаних регулювати атестаційні відносини. Відповідно до змісту зазначених нормативних актів, об'єкти цього виду соціаль­них відносин можна класифікувати таким чином:

1. Фізичні особи: посада; спеціальність; фах; вчене звання; здіб­ ності (наприклад, цілительські); рід занять (нетрадиційна, або на­ родна медицина); учні; суб'єкти певного роду діяльності (примі­ ром, діяльності з генетичними ресурсами, селекційної); кандидати на здійснення певного виду діяльності.

2. Виробництва: харчової продукції; імунобіологічних препара­ тів; переробка продуктів; спирту, алкогольних напоїв та тютюно­ вих виробів).

3. Право здійснення окремих видів діяльності: господарської діяльності; селекційної діяльності; проведення досліджень (соціо­ логічних, біологічних тощо); здійснення торгівельних операцій; проведення обстежень; ведення реєстрів цінних паперів; космічна діяльність.

4. Підприємства, установи, лабораторії, служби, їхні підрозді­ ли та робочі місця: системи структурних підрозділів, об'єднані за функціональним спрямуванням (спеціалізовані підприємства, транспортні підприємства; аварійно-рятувальні служби; підприєм­ ства з утилізації неякісної або небезпечної продукції, лабораторії; відділи біологічного і технічного контролю; системи контролю за певними видами діяльності тощо).

5. Навчальні заклади (загальноосвітні, дошкільні, позашкільні, вищі); науково-дослідні (науково-технічні) установи; наукові, конструкторсько-технологічні, проектні організації тощо.

6. Племінні тварини (велика рогата худоба, пасіки тощо).

7. Предмети неорганічного походження: торгові партії природ­ ного каміння; дорогоцінне та напівдорогоцінне каміння; засоби випробовувань та вимірювань; еталони, зразки.

Узагальнюючі дані про об'єктний склад атестаційних від­носин, атестаційну систему можна визначити як: нормативно-реглсіментованші порядок встановлення фактичних даних про визначені об'єкти, що має на меті їхню ідентифікацію, інвента­ризацію або встановлення ступеня відповідності оцінювальним критеріям, необхідним для подальшого (функціонування у визна­ченій сфері.

Сфера функціонування атестаційних відносин значно виходить

за межі контрольної діяльності органів державної влади, яка «скла­дається з трьох елементів:

1. перевірки фактичного результату діяльності підконтрольних суб'єктів у порівнянні з очікуваними, прогнозованими, запланова­ ними результатами;

2. перевірки шляхів і способів досягнення цього результату на відповідність вимогам норм права, моралі, ділової і моральної ети­ ки та доцільності;

3. вжиття за результатами контролю відповідних заходів як орга­ нізаційно-заохочувального, так і негативного характеру»¹.

Так, згідно із п. 2.3 Наказу Держкомстандарту від 2 жовтня 1998 р. № 791 одним з основних завдань атестації обладнання для випробувань харчових продуктів і продовольчої сировини є «ви­значення точнісних характеристик обладнання»².

Відповідно до абз. 1 п. З Постанови Кабінету Міністрів України від 6 вересня 2000 р. № 1396 «Про затвердження Правил атестації дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння», атестація каменя - про­ведення діагностичних та інших операцій з метою встановлення індивідуальних характеристик каменя..., визначення торгової на­зви каменя³.

Такі суто оцінювальні прояви атестаційної діяльності досить важко вписуються в концепцію контрольної природи атестаційних проваджень. На користь виділення останніх у самостійний вид адміністративного процесу (а не як підсистеми контрольного про­вадження) свідчить також той факт, що ціла низка визначальних властивостей, іманентних державному контролю взагалі (і які за всіма логічними канонами мають належати™ до переліку обов'язко­вих детермінант будь-якого його різновиду), для атестації є влас­тивими далеко не завжди. Це і можливість втручання в оперативну

' Кошт Н. М. Административное право России. Общая и Особенная час­ти.-М., 2004-560 с.

' Наказ Державного комітету зі стандартизації, метрології та сертифікації від 2 жовтня 1998 року № 791 «Про затвердження Порядку атестації засобів випробувань, що використовуються під час обов'язкової сертифікації продук­ції» // Офіційний вісник України.- 1998.- № 49.- Стор. 50.

³ Про затвердження Правил атестації дорогоцінного каміння, дорогоцін­ного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння: Поста­нова Кабінету Міністрів України від 6 вересня 2000 року № 1396 // Офіцій­ний вісник України.-2000.-№ 36.-Ст. 1546.

188

діяльність об'єкта; і перевірка доцільності управлінських дій чи рішень; і можливість застосування заходів примусу за результата­ми проведених заходів тощо.

Таким чином, атестаційні провадження - це регламентована адміністративно-процесуальними нормами діяльність уповнова­жених органів, в ході якої вирішуються питання про ідентифіка­цію, інвентаризацію або встановлення міри відповідності об 'єктів атестаційної системи оцінювальним критеріям, необхідним для подальшого функціонування у визначеній сфері.

Ефективність усіх видів атестацій в першу чергу залежить від порядку її організації та проведення.

У структурі кожного окремого провадження можна виокремити стадії відносно відмежовані, виділені в часі і логічно пов'язані су­купності процесуальних дій (процедур), які різняться колом суб'єк­тів і закріплюються відповідними процесуальними актами.

Атестаційні провадження так само мають визначену структуру, яка представлена окремими стадіями, а саме:

1. Підготовка справи про атестацію.

2. Розгляд атестаційної справи та прийняття рішення з атестації.

3. Оскарження та опротестування прийнятого рішення. -'

4. Виконання прийнятого рішення. ^! Детально розглянемо кожну стадію атестаційних проваджень. Підготовка справи про атестацію є початковою стадією атес-

таційного провадження.

Саме на цій стадії здійснюється збирання, вивчення, аналіз та узагальнення інформації про фізичних та юридичних осіб, живих та нежевих об'єктів, предметів неорганічного походження (торгові партії природного каміння, дорогоцінне та напівдорогоцінне ка­міння та ін.), племінних тварин, робочих місць, які атестуються.

У діяльності публічної адміністрації дуже багато видів атеста­цій, тому кожна атестація матиме свої властивості проведення щодо будь-якої стадії.

Так, атестація фізичних осіб (державні службовці, наукові та науково-педагогічні працівники, лікарі, інженери, архітектори, ря­тувальники та ін.), на першій стадії атестаційного провадження характеризується тим, що на кожного працівника, який підлягає атестації, складається характеристика, а для державних службов­ців - службова характеристика, яка підписується його безпосеред­нім керівником, затверджується керівником вищого рівня і пода-

189

ється до комісії не пізніше ніж за тиждень (для державних служ­бовців), не пізніше ніж за два тижні (для інженерно-технічних працівників та фахівців підприємств та організацій, наукових пра­цівників, керівників та викладачів середніх спеціальних закладів) до проведення атестації. Характеристика на керівника органу під­писується керівником органу вищого рівня. Атестаційна характеристика повинна містити:

• загальні відомості (прізвище, ім'я, по батькові, посада, стаж роботи на посаді);

• професійні знання, рівень володіння державною мовою (не для всіх категорій фізичних осіб), досвід роботи за фахом;

• аналіз виконання особою своїх посадових обов'язків, дотри­ мання правил поведінки на робочому місці;

• ділові якості (професійна компетентність, відповідальність, ініціативність, самостійність у роботі, оперативність у прийнятті рішень і здатність до контролю за їх реалізацією, вміння акумулю­ вати необхідну інформацію та виділяти найголовніше, працювати з нормативно-правовими актами, іншими документами);

• особисті якості (працездатність, комунікабельність, уміння керувати підлеглими, уміння налагоджувати стосунки з колегами, творчий підхід до справи, принциповість, послідовність у роботі, самокритичність);

• результативність роботи;

-підвищення кваліфікації (види професійного навчання, які проходив працівник, або причини, з яких навчання не відбулося, використання набутих знань у роботі, здатність до самоосвіти, ставлення до професійного навчання підлеглих тощо);

• можливості професійного пересування по службових сходах (за яких умов, на яку посаду, коли);

• зауваження і побажання особі, яка атестується;

• висновок про відповідність займаній посаді.

Кожній особі, яка проходить атестацію, надається право озна­йомлення з характеристикою під розпис у ході співбесіди, яку проводить з ним його безпосередній керівник. Під час співбесіди мають обговорюватися позитивні й негативні результати роботи працівника, його слабкі місця, визначатися шляхи подолання не­доліків. При цьому працівнику має бути надана можливість стави­ти питання, коментувати зауваження та висновки щодо його робо­ти. У разі незгоди зі змістом атестаційного листа-характеристики

190

особа, яка атестується, може подати до атестаційної комісії відпо­відну заяву, зауваження чи додаткові відомості.

На першій стадії здійснюється і така важлива дія, як вироблен­ня системи оцінювання працівника.

Атестація навчальних закладів здійснюється шляхом прове­дення атестаційної експертизи. Це є домінуючим документом на першій стадії зазначеного провадження.

Атестаційну експертизу навчальних закладів державних форм власності проводить Державна інспекція навчальних закладів Мі­ністерства освіти і науки України.

Регіональні експертні ради з урахуванням пропозицій відділів освіти райдержадміністрацій та міськвиконкомів складають план проведення атестаційної експертизи, який затверджується Мініс­терством освіти та науки Автономної Республіки Крим, управлін­нями освіти і науки обласних, Київської і Севастопольської місь­ких державних адміністрацій і доводиться до відома керівника на­вчального закладу не пізніше ніж за рік до початку проведення атестації.

Для проведення атестаційної експертизи конкретного навчаль­ного закладу відповідним органом управління освітою створюєть­ся експертна комісія з числа провідних фахівців управління (відді­лу) навчальних закладів і установ освіти, підприємств, організацій, які мають відповідну спеціальну освіту, високу професійну квалі­фікацію, практичний досвід роботи, володіють необхідними знан­нями та навичками. Склад експертних комісій не має перевищува­ти 15 осіб.

До складу експертної комісії у разі потреби можуть входити представники інших органів публічної адміністрації, регіональної експертної ради, Державної інспекції навчальних закладів Мініс­терства освіти і науки. У складі експертної комісії не можуть пе­ребувати працівники навчального закладу, що атестується, або особи, які мають пряме відношення до діяльності цього навчаль­ного закладу.

Основою організації діяльності експертної комісії є робоча про­грама атестаційної експертизи, що складається для конкретного навчального закладу і затверджується начальником відповідного органу управління освітою. Робоча програма доводиться до відома керівника навчального закладу за місяць до початку проведення атестаційної експертизи. _{{Іі;ипій} . ,,; _йг ^..^ .;„';,.'у д м ,-у,;пА М .а

¹ Не пізніше як за 2 місяці до проведення атестації навчальний заклад подає експертній комісії матеріали самоаналізу освітньої діяльності, що містять основні відомості про заклад: стан матеріа­льно-технічного, кадрового і навчально-методичного забезпечен­ня, про організацію та здійснення навчально-виховного процесу, копії навчальних планів та авторських програм тощо.

Термін роботи експертної атестаційної комісії у навчальному закладі не має перевищувати 15 календарних днів¹.

Державна атестація науково-дослідних (науково-технічних) установ, включає:

• анкетування науково-дослідних (науково-технічних) установ;

• проведення галузевої експертизи;

• проведення міжгалузевої експертизи та визначення рейтенгу науково-дослідних (науково-технічних) установ.

При проведенні анкетування науково-дослідна (науково-техніч­на) установа подає міністерству, іншому центральному органу ви­конавчої влади, Національній чи галузевій академії наук, до сфери управління яких вона належить, або Державному комітету з пи­тань науки та інтелектуальної власності (якщо така підпорядкова­ність відсутня) анкету з відомостями про діяльність установи за три попередні календарні роки.

Анкета має містити відомості про:

• наукові та науково-технічні кадри;

• організацію підготовки, перепідготовки та підвищення квалі­ фікації фахівців;

• організацію досліджень з певного науково-технічного напря­ му і про підрозділи та вчених, які забезпечують проведення цих досліджень, основні результати (опублікування монографій, ста­ тей, у тому числі за кордоном, одержання ліцензій, патентів тощо) та практичну цінність наукових результатів для окремих галузей та національної економіки в цілому, перспективи розвитку тощо;

• наявність та визнання у світі наукових шкіл;

• національне та міжнародне визнання наукових результатів (одержання премій, грантів, проведення конференцій тощо);

• міжнародні наукові зв'язки;

• матеріально-технічну та дослідно-експериментальну базу до­ сліджень;

Атестація і самоатестація загальноосвітніх шкіл / М. 1. Сметанськпй, В. М. Галузях, М. 1. Слободянюк та ін.- Вінниця, 2002.- 320 с.

192

• унікальні наукові об'єкти; '^;''

• фінансово-економічну, комерційну, господарську та зовніш­ ньоекономічну діяльність;

- інші відомості, що характеризують діяльність цієї установи. Галузева експертиза науково-дослідних установ проводиться

експертною комісією, утвореною міністерством, іншим цент­ральним органом виконавчої влади, до сфери управління яких належить науково-дослідна (науково-технічна) установа. До складу експертної комісії включаються вчені та фахівці у відпо­відній галузі.

У разі коли науково-дослідна (науково-технічна) установа не належить до сфери управління центрального органу вико­навчої влади, відповідну експертизу проводить експертна ко­місія Державного комітету з питань науки та інтелектуальної власності, до складу якої включаються працівники цього Міні­стерства та фахівці з відповідних напрямів науково-технічних досліджень.

Експертна комісія:

• визначає оцінку рівня наукових досліджень та практичної цінності їх результатів;

• аналізує рівень науково-технічного потенціалу науково-дослід­ ної (науково-технічної) установи та ефективність його викорис­ тання;

• оцінює фінансово-економічну діяльність науково-дослідної (науково-технічної) установи.

Результати проведеної експертною комісією експертизи розгля­даються та затверджуються колегією міністерства, іншого центра­льного органу виконавчої влади, до сфери управління якого нале­жить науково-дослідна (науково-технічна) установа, і подаються до Комісії Кабінету Міністрів України з питань науково-техніч­ного розвитку України.

Міжгалузева експертиза науково-дослідних (науково-технічних) установ проводиться міжгалузевою експертною групою, сформо­ваною Комісією Кабінету Міністрів України з питань науково-технічного розвитку України.

Міжгалузева експертна група визначає:

- систему функціональних ознак та критерії оцінки науково- дослідних (науково-технічних) установ з урахуванням специфіки їхньої діяльності;

193

- рейтинг науково-дослідних (науково-технічних) установ з урахуванням статистичних даних (питомих показників), критеріїв оцінки та результатів галузевої експертизи.

Експертиза поданих на атестацію анкет науково-дослідних (на­уково-технічних) установ, які належать до сфери управління Наці­ональної чи галузевої академії наук, та визначення їхнього рейтингу проводиться у порядку, що встановлюється президією відповідної академії наук, яка затверджує результати експертизи з висновками щодо визначення рейтингу і подає їх до Комісії Кабінету Міністрів України з питань науково-технічного розвитку України.

На стадії підготовки справи про атестацію робочих місць за умо­вами праці керівник підприємства видає наказ, на підставі якого:

• визначає основу і завдання атестації;

• затверджує склад, голову і секретаря постійно діючої атеста- ційної комісії, визначає її повноваження, у разі потреби - склад цехових (структурних) атестаційних комісій;

• установлює терміни і графіки проведення підготовчих робіт у структурних підрозділах підприємства;

• визначає взаємодію із зацікавленими державними органами і громадськими організаціями (експертизою умов праці, санітарно- епідеміологічною службою);

• визначає проектні науково-дослідні установи для науково- технічної оцінки умов праці й участі в розробленні заходів з усу­ нення шкідливих виробничих чинників.

До складу атестаційної комісії вводяться головні спеціалісти, працівники відділу кадрів, праці і заробітної плати, охорони праці, органів охорони здоров'я підприємства, представників громадсь­ких організацій.

На першій стадії атестації санітарних лабораторій, підпри­ємств і організацій з метою надання їм права проведення санітар­но-гігієнічних досліджень чинників виробничого середовища і трудового процесу для атестації робочих місць за умовами праці керівник санітарної лабораторії підприємства, організації направ­ляє атестаційним комісіям такі матеріали щодо атестації санітар­них лабораторій в одному примірнику:

• заяву;

• копію атестата акредитації лабораторії на право проведення вимірювань, здійсненої в установленому порядку відповідно до Закону України «Про метрологію та метрологічну діяльність»; _Лі

194

• перелік чинників виробничого середовища та трудового про­ цесу, які можуть досліджуватись;

• відомості про засоби вимірювальної техніки, які використо­ вуються для виконання санітарно-гігієнічних досліджень виробни­ чого середовища і трудового процесу;

- відомості про забезпеченість нормативною, методичною документацією для проведення санітарно-гігієнічних досліджень чинників виробничого середовища і трудового процесу та їхнього оцінювання;

• відомості про склад кадрів, що виконують санітарно-гігієнічні дослідження;

• наказ про створення санітарної лабораторії на підприємстві, організації та положення про неї.

Можна виділити також такі види атестацій, на підставі яких підприємство чи установа для подальшого заняття своєю діяльніс­тю має отримати сертифікат або атестат якості. У цьому випадку суб'єкти цього виду діяльності повинні з власної ініціативи подати заяву та необхідні документи до відповідного органу публічної адміністрації.

Наприклад, для проведення атестації молока, молочної сиро­вини і молочних продуктів на стадії підготовки справи про атес­тацію суб'єкти господарювання подають заяву до відповідного територіального органу публічної адміністрації, в якій просять атестувати даний суб'єкт господарювання на здійснення вироб­ництва молока, молочної сировини і молочних продуктів, а також відомості, які засвідчують, що їх технічні можливості забезпечу­ють виробництво молока, молочної сировини і молочних продук­тів відповідно до вимог нормативних документів. У цих відомос­тях зазначають назву (повну, скорочену), місцезнаходження, фор­му власності, вид діяльності, ідентифікаційний номер, банківські реквізити, орган державної реєстрації, підпорядкованість даного суб'єкта господарювання.

Після отримання відповідним територіальним органом публічної адміністрації наданих документів, він протягом трьох днів направ­ляє їх представникам відповідних органів виконавчої влади, що на­лежать до складу комісії, для опрацювання та підготовки відповідних висновків щодо можливості атестації виробництва молока, молоч­ної сировини і молочних продуктів суб'єктів господарювання.

Представник відповідного органу публічної адміністрації здійс-

195

нює вивчення та перевірку поданих документів відповідно до своїх повноважень, визначених ст. 14 Закону України «Про моло­ко та молочні продукти».

Заява та відомості до заяви на право виробництва молока, молоч­ної сировини і молочних продуктів приймаються за описом, копія якого видається заявнику з відміткою про дату прийняття докумен­тів атестаційною комісією, за підписом відповідальної особи.

Атестаційною комісією впродовж місяця перевіряються надані документи та приймаються рішення щодо перевірки суб'єктів гос­подарювання з виїздом на місце для встановлення вірогідності да­них, наведених у заяві та поданих документах.

На першій стадії атестації торгових партій природного ка­міння особи, які мають відповідну кваліфікацію експерта-гемо-лога, складають атестати на торгові партії природного каміння.

Атестат не складають на торгові партії природного каміння, яке призначене для застосування у вигляді порошків та крихти.

Один атестат складають на одну торгову партію (або її частину) природного каміння однієї власної та однієї торгової назв однако­вого походження й призначення, однакових класифікаційних по­зицій та класифікаційних ознак або на однакові неподільні вироби, які містять декілька однакових чи різних каменів, із зазначенням інформації про кожний з них.

В атестаті на торгову партію має бути відображена обов'язкова інформація, а саме:

• реєстраційний номер документа;

• дані про особу, що склала атестат; :

• власна назва каменя;

• торгова назва каменя, її реєстраційний номер і дата реєстрації (за умови попередньо виконаної у встановленому порядку реєст­ рації);

-дані про походження каменя;

• класифікаційні позиції та класифікаційні ознаки каменя, ви­ значені відповідно до чинного нормативного акта (за умови його наявності);

• розбірливий підпис особи, відповідальної за складання атес­ тата, завірений печаткою;

-дата проведення атестації.

Державний гемологічний центр України виконує атестацію торч гових партій природного каміння для юридичних та фізичних осіб

196

на договірних засадах за тарифами, затвердженими наказами Міні­стерства фінансів України¹.

Для отримання свідоцтва про атестацію жеребця для племін­ного використання його власник на стадії відкриття справи про атестацію повинен подати до атестаційної комісії такі документи:

• заяву із зазначенням місця використання;

• бонітувальну картку за формою № 1-к;

• докладну інформацію про випробування за робочою продук­ тивністю (копію картки іподромних випробувань, паспорта спор­ тивного коня тощо);

• для імпортованих жеребців - копії експортного сертифіката та сертифіката походження.

Треба зазначити, що існують деякі види атестацій, де стадія підготовки справи про атестацію має спрощений вигляд, тобто не складаються і не подаються документи до органів публічної адміністрації з необхідною інформацією щодо проведення, зби­рання необхідних документів, які передують розгляду атестаційної справи та прийняття рішення.

До таких видів атестацій, наприклад, можна віднести атестацію пасік².

Наступна (друга) стадія досліджувальних видів проваджень - це розгляд атестаційної справи та прийняття рішення з атестації.

Основними суб'єктами розгляду справи у всіх видах атестацій-них проваджень є атестаційна комісія.

Розглянемо етапи проведення цієї стадії.

Першим етапом зазначеної стадії є формування та затверджен­ня атестаційної комісії.

Керівник органу своїм наказом утворює атестаційну (експертну) комісію, визначаючи її кількісний і персональний склад. Призна­чають голову атестаційної комісії. Окрім голови, до складу атеста­ційної комісії входять секретар та члени комісії. Як правило, чле­нами комісії є керівники структурних підрозділів, відповідно до

¹ Про затвердження Правил атестації торгових партій природного ка­ міння, яке має однакові характеристики і призначення: Наказ Міністерства фінансів України від 20 грудня 2000 р. // \у\у\у.га<іа.сот.ііа

² Про затвердження Технологічних вимог до проведення селекційно- племінної роботи в галузі бджільництва, проведення атестації пасік і видачі племінних свідоцтв (сертифікатів): Наказ Міністерства аграрної політики України від 20.09.2000 р., № 185/83. :,.*• ■ус^вьіпг,■.»мшл»*,|«й,•»«= ■'■

197.

яких відбувається атестація, а також для окремих видів атестацій -представники кадрової та юридичної служб (стосується атестації державних службовців). До роботи в атестаційній комісії можуть залучатися незалежні експерти. Залежно від кількості суб'єктів, щодо яких проводиться атестація, можуть створюватись кілька атестаційних комісій або атестаційна комісія у складі тільки керів­ника відповідного органу або органу вищого рівня (до п'яти осіб). Треба зазначити, що склад атестаційної комісії для кожного виду атестації різний.

Наприклад, при проведенні атестації жеребців-плідників, атес­таційна комісія створюється при Міністерстві аграрної політики України, до її складу входять провідні фахівців галузі конярства. Склад комісії, її голова та порядок роботи затверджуються нака­зом міністерства¹.

При проведенні атестації етилового, коньячного і плодового спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів утворюється комісія експертів, склад якої затверджується керівником органу з сертифікації харчової продукції і продовольчої сировини².

Для проведення атестації вищих навчальних закладів освіти створюється експертна комісія, до якої можуть залучатись члени фахових рад, працівники органів державного управління освітою, представники замовників спеціалістів, провідні фахівці вищих закладів освіти.

Під час розгляду атестаційної справи атестаційна комісія зо­бов'язана забезпечити об'єктивний розгляд і професійне оціню­вання діяльності суб'єкта, який атестується, зокрема щодо вико­нання покладених на нього обов'язків, а також принциповий під­хід у підготовці рекомендацій для подальшого використання його досвіду і знань у роботі (для фізичних осіб).

Другим етапом зазначеної стадії є розгляд атестаційної справи атестаційною комісією.

В атестації тваринництва головним завданням атестаційної комісії Міністерства аграрної політики є атестація і допущення до

Положення про атестацію жеребців-плідників для племінного викорис­тання: Наказ Міністерства аграрної політики України від 20.08.2002 // \¥\уш.гасіа.сот.иа

" Про затвердження Порядку проведення атестації виробництва етилово­го спирту, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виро­бів: Наказ Держспоживстандарту від 29.02.1996 р. № 85 //2акоп.гас1а.§оу.иа.

198

відтворення плідників вищої племінної (генетичної) якості, вико­ристання яких забезпечувало б прогрес порід (для жеребців-плідників). Атестаційна комісія Міністерства аграрної політики розглядає матеріали щодо атестації жеребців-плідників у вересні -грудні кожного року.

Після розгляду поданих коневласником документів щодо якос­ті потомків жеребця (журналу розвитку молодняку) атестаційна комісія виносить рішення про доцільність подальшого його вико­ристання. У разі позитивного рішення атестаційної комісії коне-власнику видається нове свідоцтво із зазначенням терміну подаль­шого племінного використання. Рішення про видачу або відмову у видачі свідоцтва про атестацію жеребця для племінного вико­ристання приймається атестаційною комісією протягом кален­дарного місяця із дня отримання заяви з усіма зазначеними доку­ментами.

Підставою для відмови в атестації є: ^

• невідповідність жеребця вимогам, які раніше зазначалися;

• невірогідність інформації. ^н Атестація пасік здійснюється один раз у три роки. її проводять

атестаційні комісії Міністерства агропромислового комплексу Ав­тономної Республіки Крим, головних управлінь сільського госпо­дарства і продовольства облдержадміністрацій та управління сіль­ського господарства і продовольства Севастопольської міської держадміністрації. До складу атестаційних комісій можуть залуча­тися представники органів виконавчої влади, спеціалісти селекцій­них центрів, учені наукових установ та інші фахівці. Продуктивні й племінні якості бджолиних сімей, рівень виробничої діяльності племзаводів, племінних бджолорозплідників і племінних пасік мають відповідати встановленим вимогам. Атестаційна комісія вивчає ці показники за останні три роки, рівень, методи та ефектив­ність селекційної роботи й виведення маток. Продуктивність бджолиних сімей, виробничі показники племзаводів, племінних бджолорозплідників та племінних пасік перевищувати середні по­казники пасік цього адміністративного району, як мінімум, на 15-20%. Неблагополучні щодо гострих інфекційних захворювань плем-заводи, племінні бджолорозплідники та племінні пасіки позбавля­ються права реалізовувати племінну продукцію до зняття карантину або обмеження, які встановлено. У разі хронічної інфекції такий племзавод, племінний бджолорозплідник чи племінну пасіку виклю-

чають із категорії «племзаводи» або «племінних» до повного оздо­ровлення і зняття карантину.

Атестацію виробництва імунобіологічних препаратів здійснює атестаційна комісія, склад якої затверджується Головою Держав­ної служби. До складу комісії входять представники Міністерства охорони здоров'я, установ державної санітарно-епідеміологічної служби, уповноваженої установи.

Під час атестації виробництва атестаційна комісія перевіряє:

• відповідність матеріально-технічної бази виробництва;

• відповідність стану виробничих та допоміжних приміщень;

• укомплектованість та рівень кваліфікації персоналу виробництва;

• наявність необхідного комплекту документації, що встанов­ лена технологічним регламентом або відомостями про технологію виробництва (інструкцій і методик проведення технологічного процесу та контролю МІБП у процесі виробництва), затверджених у встановленому порядку;

• організацію системи контролю виробництва в ході технологіч­ ного процесу та якості продукції в цілому;

• наявність у разі необхідності віварію, що відповідає існуючим вимогам;

• порядок формування та позначення серій готового М1БП;

• порядок формування та позначення вибірок із серій МІБП для проведення контролю якості;

• порядок реєстрації результатів контролю якості.

Термін проведення атестації виробництва становить 7 діб з да­ти її початку. Спеціалізоване оцінювання та експертиза докумен­тів, що подаються з метою атестації, та оцінювання дотримання умов здійснення виробництва, що встановлені технологічним ре­гламентом або відомостями про технологію виробництва, здійс­нюються Уповноваженою установою на договірних засадах, а їхні результати оформлюються актом. Акт підписують голова і члени комісії. Акт складається в двох примірниках, один з яких переда­ється керівнику підприємства, другий примірник зберігається державною службою. Усі примірники акта атестації підписує ке­рівник підприємства (з відміткою «З актом ознайомлений, один примірник отримав»).

На стадії розгляду атестаційної справи та прийняття рішення створюється атестаційиа комісія для проведення атестації робо­чих місць, яка:

■ *- »* ; -* -г„{'ч • Дгь/ -V-*'».- _гй,^^* і,

200

• здійснює організаційне, методичне керівництво і контроль за проведенням роботи на всіх етапах атестації;

• формує всю потрібну правову і нормативну-довідкову базу і організує її вивчення;

• визначає і залучає у встановленому порядку потрібні органі­ зації до виконання спеціальних робіт;

• організує виготовлення планів розташування обладнання по кожному підрозділу з урахуванням його експлікації, визначає ме­ жу робочих місць (робочих зон) та надає їм відповідний номер;

• складає перелік робочих місць, що підлягають атестації;

• порівнює застосовуваний технологічний процес, склад облад­ нання, використовувані сировину і матеріали із передбаченими в проектах;

• визначає обсяг досліджень шкідливих і небезпечних чинників виробничого середовища та організує ці дослідження;

• прогнозує та виявляє утворення шкідливих та небезпечних чинників на робочих місцях;

• встановлює на основі Єдиного тарифно-кваліфікаційного до­ відника (ЄТКД) відповідність найменування професій і посад осіб, зайнятих на цих робочих місцях, характеру фактично виконуваних робіт. У разі відхилень назва професії (посади) приводиться у від­ повідність до ЄТКД за фактично виконувану роботу;

• складає «Карту умов праці» на кожне враховане робоче місце або групу аналогічних місць;

• проводить атестацію і складає перелік робочих місць, вироб­ ництв, професій та посад із несприятливими умовами праці;

• уточнює діючі і вносить пропозиції на встановлення пільг і компенсацій залежно від умов праці, визначає витрати на дані цілі;

• розробляє заходи до поліпшення умов праці й оздоровлення працівників;

- виконує свої функції до призначення нового складу комісії для позачергової атестації .

Третім етапом цієї стадії є прийняття рішення по справі.

Засідання атестаційних комісій вважається правочинним, якщо на ньому присутні не менш як три чверті її складу (для всіх видів атестацій).

На підставі всебічного аналізу виконання основних обов'язків,

' Шевчук Л. А., Колесов А. Ф. Атестація робочих місць з умов праці.-Миколаїв,2003.-40 с.

201

складності виконуваної роботи та її результативності комісія при­ймає одне з таких рішень. Атестація фізичних осіб.

1. «Відповідає займаній посаді». У такому разі комісія може рекомендувати керівникові зарахувати працівника до кадрового ; резерву; дозволити пройти стажування на більш високій посаді; присвоїти черговий ранг (для державного службовця); встанови­ ти надбавку, передбачену законодавством, або змінити її розмір тощо.

2. «Відповідає займаній посаді за умови виконання рекоменда­ цій щодо підвищення кваліфікації з певного фахового напряму, набуття навичок у роботі на комп'ютері тощо» (неповна відповід­ ність посаді).

3. «Не відповідає займаній посаді». У цьому випадку комісія рекомендує керівникові перевести такого працівника за його зго­ дою на іншу посаду, що відповідає його професійному рівню, або звільнити із займаної посади.

Голосування за результатами атестації проводиться за відсутнос­ті особи, яка атестується. Результати голосування визначаються більшістю голосів. У разі рівності голосів, особа, яка атестується, признається такою, що відповідає займаній посаді.

Рішення комісії та результати голосування заносяться до прото­колу засідання комісії, а оцінка працівника і рекомендації комісії -до атестаційного листа, який підписується головою та членами комісії, які брали участь у голосуванні, також зазначають дату проведення атестації. Результати атестування повідомляються одра­зу після проведення атестації під розпис.

Рішення за результатами атестації працівників наукових, проек­тних, конструкторських, технологічних організацій приймаються таємним голосуванням.

Для реалізації таємного голосування на засіданні атестаційної комісії відкритим голосуванням більшістю голосів обирається ра­хункова комісія зі складу присутніх членів комісії. Голосування проводиться бюлетенями. Результати голосування визначаються більшістю голосів. Якщо голосуючий не закреслив у балетені жод­ну з оцінок діяльності атестованого або закреслив обидві, бюле­тень вважається дійсним та зараховується на користь працівника.

Протокол рахункової комісії з опечатаними бюлетенями приєд­ нується до протоколу засідання атестаційної комісії. , _..,,,,

202

Атестація юридичних осіб.

Так, наприклад, вищий заклад освіти визнається атестованим, якщо його потенціал відповідає заявленому статусу, а рівень під­готовки випускників - державним стандартам і вимогам.

Атестованому вищому закладу освіти видається свідоцтво про атестацію встановленого зразка, про що робиться запис у Держав­ному реєстрі закладів освіти України і надається право подавати матеріали державної атестації на розгляд ДАКу для прийняття рі­шення про його акредитацію.

Вищому закладу освіти, в якому виявлені недоліки суттєво не вплинули на рівень підготовки випускників, може надаватись до­звіл на продовження освітньо-професійної діяльності не більш як на два роки за умови розробки конкретних заходів для ліквідації недоліків. Контроль за ходом ліквідації недоліків покладається на інспекцію.

Вищий заклад освіти визнається неатестованим, якщо його ма­теріально-технічна база, науково-методичне забезпечення і кадро­вий потенціал не відповідають заявленому статусу, а рівень підго­товки випускників - державним вимогам і стандартам.

Неатестований заклад освіти позбавляється права на державне замовлення, його ліцензія на здійснення освітньої діяльності ану­люється. Неатестований вищий заклад освіти вилучається з Держав­ного реєстру закладів освіти України.

У разі прийняття рішення щодо визнання неатестованою окре­мої спеціальності (напряму) вищий заклад освіти позбавляється права державного замовлення на цю спеціальність (напрям), і лі­цензія анулюється, про що вносяться відповідні зміни до Держав­ного реєстру закладів освіти України.

Четвертим етапом цієї стадії є оголошення результатів атес­таті.

Результати атестації оголошуються одразу після голосування.

Матеріали атестації передаються керівнику підприємства, орга­нізації для прийняття необхідного рішення.

Третьою стадією атестаційного провадження є оскарження та опротестування прийнятого рішення.

Відповідно до законодавства, рішення атестаційної комісії, прийняте за результатами атестації, може бути оскаржене суб'єктами, які атестувались. Оскаржити рішення атестаційної ко­місії можна подавши відповідну заяву до Центральної атестаційної

203

комісії в місячний строк з дня проведення атестації (для лікарів, біологів та ін.). Рішення центральної комісії є остаточним і може бути оскаржене до адміністративного суду у разі незгоди з ним. Таке рішення може бути оскаржене протягом 10 днів з дня його прийняття без урахування терміну тимчасової непрацездатності.

У разі незгоди з процедурою проведення атестаційної експерти­зи вищий заклад освіти має право протягом 10 днів з дня отриман­ня акта атестаційної експертизи подати апеляцію до інспекції. Як­що апеляція визнається мотивованою, то інспекція у погоджені з закладом освіти строки направляє експертну комісію у новому складі. Висновки повторної експертизи є остаточними.

На основі матеріалів атестаційної експертизи інспекція за учас­тю органу державного управління освітою (засновника закладу освіти недержавної форми власності) у місячний термін готує за­гальні висновки та рішення і подає їх на затвердження до Держав­ної акредитаційної комісії.

Що стосується атестації виробництва підприємств, які здійс­нюють переробку або знищення вилученої з обігу неякісної та не­безпечної продукції, то у разі незгоди з висновками комісії, за якими неможливо атестувати виробництво, підприємство має пра­во в місячний термін надіслати ДЦСМС заяву. Залежно від обґрун­тованості цієї заяви може бути призначена повторна атестація виробництва іншим складом комісії. Про своє рішення ДЦСМС повідомляє заявнику протягом 10 днів з дня одержання заяви. У разі незгоди з висновками комісії після повторної перевірки, підприємство має право звернутися до Державного комітету стан­дартизації, метрології та сертифікації України для остаточного ви­рішення питання про атестацію виробництва.

Заключною (четвертою) стадією атестаційного провадження є стадія виконання прийнятого рішення за проведеною атестацією.

Матеріали атестації передаються керівнику підприємства, орга­нізації для прийняття рішення. Керівник з урахуванням рекомен­дацій атестаційної комісії в установленому порядку має право за­охотити працівника, перевести на іншу роботу або розірвати тру­довий договір. Прийняття рішення за результатами атестації -право керівника, яким він може скористатися в строк не більше ніж два місяці після атестації.

Рішення атестаційної комісії має рекомендований характер. Водночас воно має визначальне самостійне значення.

204

Щодо заохочення, то існують такі його види: подяка, виплата премії, нагорода цінним подарунком, почесною грамотою, медал­лю за сумлінну працю та ін.

У результаті атестації працівник може бути визнаний таким, який не відповідає займані посаді. При такому рішенні керівник підприємства, організації має право:

1. Залишити працівника на тій самій посаді, застосувавши засо­ би для підвищення його кваліфікації, виконання ним службових обов'язків належним чином.

2. Перевести на іншу роботу тільки за згодою працівника та від­ повідно до законодавства. Перед тим, як видати наказ про переве­ дення, потрібно обов'язково ознайомити працівника з усіма умова­ ми його праці на тій роботі, на яку його передбачають перевести. Згода на переведення має бути добровільною та конкретною.

3. Звільнити. У разі неможливості перевести працівника за його згоди на іншу роботу або незгоди його з таким переведенням, ке­ рівник може в установленому порядку розірвати трудовий договір з таким працівником. Коли особа звільняється, то в трудовій книж­ ці записують: «Звільнений з роботи за результатами атестації».

Всі інші види атестаційних проваджень на стадії реалізації рі­шення про проведення атестацій отримують дозвіл на право здійс­нення певних видів діяльності (освітня, наукова та ін.), вироблення промислової продукції, вирощування племінних тварин, бджіль­ництва.

Питання для самоконтролю

' і 1. За якими групами можна класифікувати суб'єктів атестаційних відносин? :.. 2. Що ви розумієте під терміном «атестаційна система»?

3. Що таке атестаційне провадження?

4. Визначте структуру атестаційного провадження.

5. Які особливості має стадія підготовка справи про атестацію?

6. Що таке галузева експертиза, який вид атестації вимагає її проведення?

3. Яке рішення може бути прийняте атестаційною комісією за результа­ тами атестування фізичних осіб?

4. З яких етапів складається стадія розгляду атестаційної справи та при­ йняття рішення щодо атестації?

'і/'

Глава XI. ПРОВАДЖЕННЯ >

ЩОДО РОЗГЛЯДУ ЗВЕРНЕНЬ ГРОМАДЯН

Закон забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на роботу органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, під­приємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення. Одним із засобів реалізації зазначених можливос­тей є конституційне право громадян подавати до органів публічної адміністрації індивідуальні або колективні звернення.

Під зверненням громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

Пропозиція (зауваження) - звернення громадян, де висловлю­ються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадо­вих осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання сус­пільних відносин та умов життя громадян, удосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.

Заява (клопотання) — звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законо­давством їхніх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних де­путатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їхньої діяльності.

Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист за­конних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішен­нями державних органів, органів місцевого самоврядування, підпри­ємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб.

Конституційне право громадянина на звернення забезпечується обов'язком уповноваженого органу (посадової особи) публічної адміністрації розглянути звернення та у встановлений законодав­ством строк дати на нього обґрунтовану відповідь (ст. 40 Консти­туції України).

206

Строки розгляду звернень громадян: Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше ніж один місяць від дня їх над­ходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення,- не­відкладно, але не пізніше ніж: п 'ятнадцять днів від дня їх отри­мання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необ­хідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення пи­тань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока

п 'яти днів.

Забороняється відмова в прийнятті та розгляді звернення з по­силанням на політичні погляди, партійну належність, стать, вік, віросповідання, національність громадянина, незнання мови звер­нення. Не допускається безпідставна передача розгляду звернень громадян іншим органам (статті 7, 19 Закону України «Про звер­нення громадян»).

Звернення має винятково добровільний характер. Ніхто не може бути примушений до подання власного чи підписання колективно­го звернення або участі в акціях на підтримку звернень інших осіб чи організацій.

Щоденно до органів публічної влади з різного роду питаннями офіційно звертаються тисячі громадян. Відповідні звернення сто­суються найрізноманітніших аспектів суспільного життя, але всі вони мають спільну мету - привернути увагу публічної адмініст­рації до вирішення конкретної соціальної або приватної проблеми, пов'язаної з реалізацією громадянських прав та інтересів.

Загальною властивістю звернень є відображення реального ста­ну справ у певній сфері суспільного життя або її окремому секторі. Вони дають достатньо чітке уявлення про функціонування органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, об'єднань грома­дян, підприємств, установ, організацій. Звернення громадян як но­сії інформації мають вагоме значення для вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням прав і свобод людини та громадянина, державного і господарського будівництва, управління різними га­лузями й сферами економіки, соціально-культурного будівництва, а також адміністративно-політичної діяльності.¹

Адміністративне право України / За ред. Ю. П. Битяка.- X.. 2003.- С 56.

207

В усі часи кількість поданих і розглянутих звернень розцінюва­лась як мірило ступеня довіри людей до влади. Вона прямо зале­жить від того, наскільки ефективно розв'язуються як загальні проблеми, так і проблеми кожного окремого члена суспільства. Водночас, потік звернень громадян до різних інстанцій є лакмусо­вим папірцем не лише соціальної активності населення, а й певних негативних явищ, недоліків у роботі державного апарату, прогалин у законодавстві, а також вад самої організації розгляду скарг, заяв і пропозицій.

Діяльність органів публічної адміністрації з реалізації встанов­леного порядку розгляду адресованих їм звернень громадян стано­вить зміст відповідного адміністративного провадження.

Адміністративне провадження з розгляду звернень громадян -

це регламентована адміністративно-процесуальними нормами діяльність органів публічної адміністрації з розгляду скарг, заяв і пропозицій окремих громадян та їхніх колективів. ,

Адміністративне провадження з розгляду звернень громадян характеризується низкою особливостей:

1) на відміну від переважної більшості адмшістративних прова­джень, котрі порушуються органами публічної влади, це прова­дження здійснюється внаслідок волевиявлення громадян. Грома­дянин (колектив громадян) у ньому завжди є єдиним ініціатором та, одночасно, головною зацікавленою стороною;

2) провадження по розгляду звернень громадян - це єдине адмі­ністративне провадження, яке не може бути однозначно віднесене до розряду конфліктних або неконфліктних. У його рамках можуть ■ розглядатися як адміністративні справи «позитивного» (управлін­ського) характеру, так і справи, що виникають з приводу конфлік­ту між учасниками правовідносин (перший тип справ базується на заявах та пропозиціях громадян, другий - на їхніх скаргах).

П ЛНІ>.'Г А

Суворо кажучи, застосований нами принцип поділу Особливої частини адміністративно-процесуального права на конфліктну та неконфліктну групи проваджень (див. § 2.5 цього підручника) ви­магає розмежовувати провадження з розгляду скарг громадян та провадження з розгляду заяв і пропозицій. Проте, зважаючи на очевидну подібність та спільну нормативну базу зазначених про­ваджень, .з метою доступного викладення навчального матеріалу ми розглядаємо відповідні питання в рамках загальної теми про­вадження з розгляду звернень громадян; ........

208

3) звернення громадян становить собою універсальний проце­суальний засіб для порушення інших адміністративних проваджень (ліцензійного, реєстраційного, дозвільного, адміністративно-позов­ного тощо), а також їхніх окремих стадій або етапів. Так, наприклад, відповідно до ст. 18 Закону України «Про виконавче провад­ження», підставою для відкриття виконавчого провадження є від­повідна заява стягувача або його представника. Цілий ряд адмініст­ративних проваджень (нормотворче, дисциплінарне, у справах про адміністративні делікти та ін.) мають факультативну стадію оскар­ження, яка реалізується шляхом подання громадянином скарги на дії або рішення уповноважених суб'єктів адміністративної юрис­дикції.

Здебільшого, розгляд відповідних заяв та скарг відбувається за загальними правилами провадження з розгляду звернень громадян. Таким чином, елементи провадження з розгляду звернень грома­дян нерідко органічно вплітаються у структуру інших адміністра­тивних проваджень, взаємодіючи з ними та доповнюючи "їх.

З метою забезпечення публічності, гласності, демократизму та справедливості провадження з розгляду звернень громадяни наді­ляються такими процесуальними правами:

• особисто викладати аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та братії участь у перевірці поданої скарги чи заяви;

• ознайомлюватися з матеріалами перевірки;

• подавати додаткові матеріали або наполягати на їхньому запиті органом, який розглядає заяву чи скаргу;

• бути присутнім при розгляді заяви чи скарги;

• користуватися послугами адвоката або представника трудового колективу, організації, яка здійснює правозахисну функ­ цію, оформивши це уповноваження у встановленому законові по­ рядку;

• одержати письмову відповідь про результати розгляду за­ яви чи скарги;

• висловлювати усно або письмово вимогу щодо дотримання таємніші розгляду заяви чи скарги;

• вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали резуль­ татом порушень встановленого порядку розгляду звернень та ін.

Гарантією забезпечення прав і свобод громадян в адміністратив­ному процесі є заборона втручатися у їхнє приватне життя. Не до­пускається розголошення одержаних із звернень відомостей про

209

особисте життя громадян без їхньої згоди; відомостей, що становлять державну або іншу таємницю, яка охороняється законом; іншої інформації, якщо це ущемлює права і законні інтереси громадян. Не допускається з'ясування даних про особу громадянина, які не стосуються звернення.

На прохання громадянина, висловлене в усній формі або зазна­чене в тексті звернення, не підлягає розголошенню його прізвище, місця проживання та роботи.

Відповідні заборони не поширюються на випадки повідомлення інформації, що міститься у зверненні, тим особам, які мають відно­шення до вирішення справи. Це зумовлено недопустимістю обме­ження іншого конституційного права людини й громадянина - пра­ва ознайомлюватись в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах, організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею (ст. 32 Конституції України).

Організація провадження з розгляду звернень громадян покла­дається на органи публічної адміністрації. Органи публічної адмі­ністрації (їхні посадові особи) зобов'язані:

• об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти обставини, викла­ дені у зверненні;

• у випадках, передбачених законом, приймати рішення про обмеження доступу громадянина до певної інформації під час роз­ гляду справи (про відповідне рішення складається мотивована по­ станова);

• на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає звернення;

• скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам;

• невідкладно вживати заходів щодо припинення неправомір­ них дій;

• виявляти та усувати причини і умови, які сприяли пору­ шенням;

• забезпечувати поновлення порушених прав, а також реальне виконання рішень, прийнятих у зв'язку зі зверненням;

• письмово повідомляти громадянина про результати перевір­ ки заяви чи скарги, а також про суть прийнятого рішення;

• вживати заходів щодо відшкодування матеріальних збитків,

210

якшо їх було завдано громадянину внаслідок ущемлення його прав чи законних інтересів;

• вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, (на прохання громадянина не пізніш як у місячний термін прийняте рішення доводиться до відома ор­ гану місцевого самоврядування, трудового колективу чи об'єд­ нання громадян за місцем проживання громадянина);

• у разі визнання заяви чи скарги необгрунтованою, роз'ясню­ вати порядок оскарження прийнятого за нею рішення;

• особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв та скарг громадян, вживати заходів до усунення їхніх причин, систе­ матично інформувати населення про хід цієї роботи.

Ефективна реалізація права громадянина на звернення немож­лива без чіткої нормативної регламентації процесуального порядку розгляду скарг, заяв і пропозицій. На сьогодні загальні питання провадження з розгляду звернень громадян регулюються Кодек­сом адміністративного судочинства України, Законом України «Про звернення громадян». Свою подальшу конкретизацію вони знаходять у підзаконних нормативних актах Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої

влади¹.

Слід зазначити, що розмаїття нормативного матеріалу, крім ціл­ком позитивного ефекту від конкретизації окремих моментів про­вадження з розгляду звернень громадян, має очевидні недоліки. Основними з них є численні колізії нормативних актів різного рів­ня та наявність прогалин законодавства.

Значною мірою означені недоліки зумовлюються відсутністю в чинному законодавстві норм універсального характеру - норм, які б визначили усі ключові аспекти адміністративного провадження з

'. Див., напр.: Указ Президента України від 13 серпня 2002 року № 700 «Про додаткові заходи щодо забезпечення реалізації громадянами конститу­ційного права на звернення» // Офіційний вісник України,- 2002.— № 33,— Ст. 1528; Постанову Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 року № 348 «Про затвердження Інструкції з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування...» // Офіційний віс­ник України.- 1997.- № 16.- Ст. 85; Наказ Служби безпеки України від 27 січня 2005 року № 44 «Про затвердження Інструкції про порядок розгля­ду в Службі безпеки України звернень громадян та реєстрації, обліку заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини» // Офіційний вісник України.-2005.-№ 7.-Ст. 422 та ін. .._Л,^..-._Л!. ,.; „ '£,,., ... ,,. ■,

■ 21 1

розгляду звернень громадян. Проте, на сьогодні існує об'єктивна необхідність у деталізації процедури оскарження, чіткому визна­ченні етапів розгляду скарг, обмеженні кількості можливих варіан­тів рішень, закріпленні переліку обов'язків посадових осіб з ін­формування суб'єкта звернення про хід та результати розгляду справи тощо.¹

Таким чином, на сучасному етапі розвитку вітчизняної системи права гостро стоїть проблема створення єдиного кодифікованого акта, котрий би на якісно новому рівні, детально й повно регламен­тував як сам порядок розгляду звернень громадян, так і порядок управлінської діяльності органів публічної адміністрації взагалі.

На користь такого кроку свідчить позитивний зарубіжний до­свід. Кодифіковані акти, спрямовані на регулювання діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування в частині їх взаємовідносин з фізичними та юридичними особами, ефективно діють у більшості європейських країн (Федеративна Республіка Німеччина, Австрійська Республіка та ін.).

Розуміє цю потребу і вітчизняний законотворець. Уже зараз на розгляді у Верховній Раді України перебуває проект Адміністра­тивно-процедурного кодексу, яким передбачається чітко визначи­ти загальний порядок діяльності органів публічної влади (їхніх посадових осіб) щодо забезпечення реалізації й захисту прав і закон­них інтересів фізичних та юридичних осіб. Окремим розділом цього проекту встановлюються основні вимоги до адміністратив­ного провадження за заявою або скаргою (визначаються підстави для початку провадження, коло суб'єктів, форма та зміст звернень, порядок їх реєстрації і розгляду, порядок прийняття рішення у відповідній адміністративній справі, обставини, що виключають розгляд звернення тощо).

Безсумнівно, прийняття Адміністративно-процедурного кодек­су України стане значущим здобутком у справі вдосконалення правової регламентації процесуальних відносин адміністративної сфери, зокрема, того її сектору, яким охоплюється діяльність з розгляду звернень суб'єктів.

Аналіз структури провадження з розгляду звернень громадян дає змогу виділити у ньому такі стадії:

¹ Державне управління: проблеми адміністративно-пра^вої теорії та практики / За заг. ред. В. Б. Авер'янова-К., 2003.- С. 258. '^^1>>- - ""є'''

* і-..1) порушення справи за зверненням; ■■■ і..- < > :Ч

2. розгляд справи; . , '•»'•<,•

3. оскарження рішення у справі (у провадженні з розгляду про­ позицій громадян ця стадія відсутня);

4. виконання рішення у справі.

І. Порушення справи. Адміністративне провадження з розгля­ду звернень громадян починається з його отримання адресатом, попередньої обробки та реєстрації.

Приймання і попередня обробка листів, що надійшли, та відпо­відей на них здійснюються в централізованому порядку спеціально виділеними для цієї мети працівниками. Попередня обробка корес­понденції, що надійшла, полягає в перевірці правильності достав­ки і цілісності викладення запису, дати надходження документа і передачі звернення за призначенням.

Незалежно від форми (усна або письмова) та способу отримання (телефоном, поштою, на особистому прийманні громадян) усі звер­нення до органів публічної адміністрації приймаються та цент­ралізовано реєструються в день їх надходження на реєстраційно-контрольних картках, придатних для оброблення персональними комп'ютерами, або в спеціальних журналах.

Тільки зареєстровані звернення мають юридичну силу, і лише з моменту їхньої реєстрації починається перебіг більшості процесу­альних строків у провадженні з їхнього розгляду.

Іноді забезпечення реалізації вимог, викладених у зверненні, є можливим лише за умови невідкладного реагування з боку публі­чної адміністрації. У таких випадках на обґрунтовану письмову вимогу громадянина термін розгляду справи може бути скорочено рішенням керівника відповідного органу публічної адміністрації або його заступника.

Особливим напрямки діяльності органів публічної адміністрації є особисте приймання громадян. Це передбачає безпосереднє спілкування громадян з керівниками і посадовими особами органів публічної адміністрації щодо оперативного розв'язання різноманіт­них проблем особистого та загальносоціального характеру.

Приймання проводиться регулярно у встановлені дні та години, у зручний для громадян час, за місцями їхніх роботи і проживання. Графіки приймання доводяться до відома населення. Порядок при­ ймання громадян в органах публічної адміністрації визначається ЇХНІМИ керівниками. /7 ЬП>іПа -,.ґ.\ц<\Лі:,іШЩ) Ки:-:».,;■■■■•■.V■■■■ .

213

Викладення громадянином свого питання в ході особистого приймання являє собою ніщо інше, як усне звернення громадян. Водночас на особистому прийманні в органі публічної адміністра­ції громадянин може подати і письмове звернення.

Як усні, так і письмові звернення, викладені громадянином на особистому прийманні, підлягають обов'язковій реєстрації в карт­ці (журналі) обліку особистого приймання громадян.

Уже у процесі попередньої обробки заяв (скарг, пропозицій) відповідальною особою з'ясовуються такі обставини:

а) чи підлягає таке звернення розгляду. Відповідно до чинного законодавства, розгляду та вирішенню не підлягають:

- анонімні письмові звернення (такими вважаються звернення без зазначення місця проживання, не підписані автором (автора­ ми), а також ті, з яких неможливо встановити авторство);

~ повторні звернення, подані до одного й того самого органу від одного і того самого громадянина з одного і того самого пи­тання, якщо перше вже було вирішено по суті;

• звернення осіб, визнаних судом недієздатними (зазначене правило не позбавляє недієздатних осіб права на звернення - від їх­ нього імені звернення мають право подавати опікуни та піклуваль­ ники, призначені у встановленому чинним законодавством порядку)',

• скарги, подані із порушенням встановлених строків.

Офіційне рішення про припинення розгляду такої заяви, пропо­зиції або скарги приймає керівник органу публічної адміністрації, у провадженні якого перебуває відповідна справа. Зміст цього рі­шення доводиться до відома автора (авторів) звернення;

б) чи відповідає таке звернення встановленим вимогам щодо їх оформлення. Законодавець чітко сформулював основні вимоги до звернень громадян. Звернення адресуються органам публічної ад­міністрації, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань. Звернення може бути усним (викладеним громадянином і записаним посадовою особою на особистому при­йманні) чи письмовим, надісланим поштою або переданим громадя­нином до відповідного органу, установи особисто чи через упов­новажену ним особу, якщо ці повноваження оформлені відповідно до чинного законодавства. Звернення може бути подано як окре­мою особою (індивідуальне), так і групою осіб (колективне).

У зверненні мають бути зазначені прізвище, ім'я, по батькові, міс­це проживання громадянина, викладено суть порушеного питання,

зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Письмове звернення повинно бути підписано заявником (заявни­ками) із зазначенням дати.

Звернення, оформлене без дотримання цих вимог, повертається заявникові з відповідними роз'ясненнями не пізніш як через десять днів від дня його надходження.

Поряд з цим законодавець особливо підкреслює неможливість будь-яких обмежень права на звернення за мовною ознакою. Громадяни мають право звертатися до органів публічної адмініст­рації українською чи іншою мовою, прийнятною для сторін. Рі­шення щодо звернень та відповіді на них оформлюються україн­ською мовою чи іншою мовою роботи адресата (ст. 5 Закону України «Про мови...»)¹. За бажанням автора (авторів) звернення, такі рішення або відповіді можуть бути викладені в перекладі мовою їхнього спілкування.

Відмова службової особи прийняти і розглянути звернення громадянина з посиланням на незнання мови його звернення тягне за собою відповідальність за чинним законодавством;

в) чи належить до повноважень органу (посадової особи) пуб­лічної адміністрації вирішення питання, викладеного у зверненні. Громадянин не зобов'язаний детально знати компетенцію кожного органу публічної адміністрації. Оскільки здебільшого визначення адресата звернення здійснюється громадянами самостійно, то до­волі високою є вірогідність помилки. Нерідко заяви, пропозиції або скарги направляються (подаються) до органу, який не має по­вноважень з їхнього розгляду. Втім, ця обставина у жодному разі не повинна перешкоджати реалізації конституційного права гро­мадянина на звернення.

Чинне законодавство передбачає обов'язкову переадресацію звернення за підвідомчістю. Згідно з положеннями ст. 7 Закону України «Про звернення громадян», якщо питання, порушені у звер­ненні, яке надійшло до органу (посадової особи) публічної адмініст­рації, не належать до компетенції цього органу (посадової особи), таке звернення у п'ятиденний строк пересилається за належністю відповідному органу чи посадовій особі з обов'язковим повідом­ленням автора (авторів) звернення.

' Закон України «Про мови в Українській РСР» // Відомості Верховної Ради України.- 1989.- № 45- Ст. 631.

215

Забороняється направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються;

г) чи містить заява (пропозиція, скарга) інформацію, достат­ню для прийняття обгрунтованого рішення. Свідчення, які є при­пущеннями або котрі заявнику точно не відомі, не можуть бути предметом для звернення до органів державної влади. Такі відомос­ті, як правило, не підтверджуються при перевірці й приводять до даремного витрачання часу і сил працівників, яким вона дорут чена.

У разі, якщо уповноваженим органом (посадовою особою) пуб­лічної адміністрації в ході попередньої перевірки звернення буде з'ясовано, що таке звернення не містить даних, необхідних для прийняття обгрунтованого рішення по справі, відповідна заява (пропозиція, скарга) у п'ятиденний термін повертається громадя­нину з необхідними роз'ясненнями.

II. Розгляд справи. Після реєстрації звернення надходить до відповідальної посадової особи органу публічної адміністрації і розглядається нею у порядку черговості.

Звернення, подані на особистому прийманні громадян, часто вирішуються безпосередньо на прийманні. Якщо це зробити не­можливо, відповідна заява (пропозиція, скарга) розглядається в загальному порядку розгляду письмових звернень громадян.

Звернення громадян, які мають встановлені законодавством пільги, розглядаються в першу чергу. Пропозиції, заяви та скарги Героїв Радянського Союзу, Героїв Соціалістичної Праці, інвалідів Великої Вітчизняної війни розглядаються особисто першими керів­никами органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, під­приємств, установ і організацій.

Розгляд справи по суті полягає у всебічному аналізі обставин, викладених у заяві (пропозиції, скарзі), та формуванні відповідно­го управлінського рішення.

На цій стадії провадження з розгляду звернень громадян упов­новажені суб'єкти публічної адміністрації можуть здійснювати необхідні процесуальні дії, зокрема: витребувати від органів (уста­нов, організацій, юридичних та фізичних осіб) документи або інші матеріали, необхідні для вирішення справи; відповідно до чинного законодавства приймати рішення про обмеження доступу до пев­ної інформації у справі; приймати рішення, спрямовані на забезпе­чення законних вимог, викладених у зверненні; здійснювати не-

216

відкладні заходи щодо припинення неправомірних дій, усунення їх причин та передумов; залучати до перевірки матеріалів справи експертів та спеціалістів; надавати необхідну інформацію у справі зацікавленим сторонам тощо.

Як уже відмічалось, процесуальні правила розгляду різних видів звернень багато у чому збігаються. Однак юридична природа пропозицій, заяв та скарг має ряд відмінностей. Це зумовлює пев­ну специфіку відповідних проваджень.

Розгляд скарг громадян. До рішень, дій (бездіяльності), які мо­жуть бути оскаржені у сфері публічного адміністрування, нале­жать такі, внаслідок яких:

- порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян);

- створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод;

- незаконно покладено на громадянина які-небудь обов'язки або його незаконно притягнуто до відповідальності.

Скарга на дії чи рішення органу (посадової особи) подається у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі публічної адміністрації, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства. Безпосередньо до суду скарга подається у разі: а) відсутності вищого органу; б) незгоди громадянина з рішенням, раніше прийнятим за скаргою.

Вітчизняне законодавство чітко визначає строки оскарження рішень та дій органів, установ, організацій, посадових осіб тощо. Відповідно до ст. 15 Закону України «Про звернення громадян», скарга на рішення, що оскаржувалось, може бути подана до орга­ну (посадової особи) вищого рівня протягом одного року з моменту його прийняття, але не пізніше за один місяць з часу ознайомлення громадянина з прийнятим рішенням.

Громадянин може подати скаргу особисто або через уповнова­жену на це іншу особу. Скарга в інтересах неповнолітніх і недіє­здатних осіб подається їхніми законними представниками. Скарга в інтересах громадянина за його уповноваженням, оформленим у встановленому законом порядку, може бути подана іншою осо­бою, трудовим колективом або організацією, яка здійснює право-захисну діяльність.

До скарги додаються наявні у громадянина рішення або копії рішень, які приймалися за його зверненням раніше, а також інші

217

_II

документи, необхідні для розгляду скарги, які після її розгляду по­вертаються громадянину.

Скарги на рішення загальних зборів членів колективних сільсь­когосподарських підприємств, акціонерних товариств, юридичних осіб, створених на основі колективної власності, а також на рішен­ня вищих державних органів «чрішуються в судовому порядку.

Розгляд заяв (клопотань) громадян. Стаття 15 Закону України «Про звернення громадян» зобов'язує органи (посадових осіб), до повноважень яких належить розгляд заяв, об'єктивно і вчасно їх розглядати, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання. На відміну від скарги, заява (клопотання) не має на меті захист та відновлення приватних інтересів особи. її предметом є: а) спри­яння реалізації особистих законних прав; б) визнання за особою таких прав; в) інформування про різноманітні правопорушення, а також про недоліки у діяльності органів виконавчої влади, місце­вого самоврядування, підприємств, установ, організацій, їхніх представників.

Ця обставина зумовлює суттєву різницю у колі суб'єктів роз­гляду заяв та скарг громадян. Оскільки заява не містить безпосе­реднього конфлікту інтересів громадянина та органу публічної ад­міністрації, який розглядає звернення, то немає об'єктивної потреби -у її поданні до іншого органу (вищого органу або суду). Нагадаємо, | що з метою захисту громадянина від можливого необ'єктивного І рішення, скарга не повинна подаватись або переадресовуватись до органу (посадової особи), дії або рішення яких оскаржуються. При розгляді заяв подібних обмежень не існує.

Крім того, якщо скарга може бути одночасно подана до органу публічної адміністрації та суду (таким чином громадянинові гаран­тується конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів міс­цевого самоврядування, посадових і службових осіб), то заява пе­редбачає лише один варіант розгляду: або адміністративний, або судовий. Конкретний орган, уповноважений розглядати ту або ін­шу заяву, визначається законодавством.

Розгляд пропозицій (зауважень) громадян. Такий вид звернень є одним з найяскравіших проявів народовладдя. Вносячи пропози­цію (зауваження) до органу публічної адміністрації, громадянин не має особистої мети, не прагне захистити свої права від порушень,

218

а намагається здійснити позитивний внесок у справу поліпшення умов життя суспільства, правової регламентації соціальних відно­син, механізму правозастосування тощо. Таким чином реалізується одне з найважливіших конституційних прав громадян — право на безпосередню участь в управлінні державою.

Розгляд пропозиції (зауваження) полягає в аналізі її економіч­ного, соціального, правового, науково-технічного та інших аспек­тів. Природно, органи (посадові особи) публічної адміністрації не завжди приймають позитивне рішення за матеріалами пропозицій або зауважень, які до них надходять. У життя втілюються лише ті звернення, які, крім належного обґрунтування (суспільного, фі­нансового, юридичного тощо), мають реальні умови реалізації. Адже навіть найкорисніша пропозиція так і залишатиметься абст­рактною ідеєю, якщо вона об'єктивно не може бути підкріплена практикою.

Таким чином провадження з розгляду пропозицій громадян може бути завершене вже на стадії розгляду справи.

Зазначене, однак, жодним чином не впливає на обов'язковий характер самого розгляду пропозицій (зауважень). Уповноважені органи (посадові особи) публічної адміністрації зобов'язані роз­глядати усі пропозиції (зауваження), оформлені з дотриманням встановлених вимог, які до них надходять.

Останнім етапом стадії розгляду справи є прийняття у ній вмо­тивованого рішення та ознайомлення автора (авторів) заяви (скар­ги, пропозиції) із його змістом.

Характер прийнятого рішення безпосередньо залежить від типу звернення, яке розглядається.

Рішення у скарзі. Суб'єкт розгляду скарги за результатами роз­гляду адміністративної справи приймає одне з таких рішень:

1. залишити адміністративний акт, процедурне рішення без змін, а скаргу - без задоволення;

2. скасувати повністю або частково чи змінити оскаржуваний адміністративний акт, процедурне рішення.

Крім цього, уповноважений суб'єкт в межах своїх повноважень вирішує питання про відповідальність осіб, з вини яких було до­пущено порушення.

Рішення у заяві (клопотанні). За результатами розгляду заяви (клопотання) уповноважений орган (посадова особа) публічної ад­міністрації приймає рішення про:.

219

і; - повне задоволення прохання чи вимоги заявника; >■■■

• часткове задоволення прохання чи вимоги заявника; і — відмову в задоволенні прохання чи вимоги заявника;

• вжиття заходів, спрямованих на припинення порушень зако­ нодавства або усунення недоліків у діяльності органів, установ, організацій.

Рішення у пропозиції (зауваженні). Здебільшого розгляд про­позицій (зауважень) громадян завершується прийняттям таких рішень:

• про неможливість втілення пропозиції (поради) у практичну діяльність;

• про вжиття заходів, спрямованих на реалізацію частини ре­ комендацій (порад), викладених у зверненні;

• про вжиття заходів, спрямованих на реалізацію усіх рекомен­ дацій (порад), викладених у зверненні.

Закон зобов'язує суб'єкта розгляду скарг, заяв і пропозицій по­відомляти громадянина про результати перевірки звернення та суть прийнятого рішення (статті 14, 19 Закону України «Про звер­нення громадян»). Про рішення, прийняте за заявою або скаргою, їх автор (автори) завжди повідомляється письмово.

Свого роду виняток з цього правила закріплює інша норма за­значеного Закону (ст. 22), відповідно до якої, про результати роз­гляду звернення, поданого на особистому прийманні, громадянину повідомляється письмово або усно, за його власним бажанням. Це пов'язано з тим, що значна кількість питань, порушених в усних зверненнях, можуть бути вирішені безпосередньо в ході особисто­го приймання. Відтак, невідкладне усне інформування громадяни­на про прийняте рішення у ряді випадків дає змогу суттєво скоро­тити витрати часу та коштів, пов'язані зі здійсненням необхідних бюрократичних процедур.

Стосовно форми відповідей на пропозиції (зауваження) грома­дян спеціальної законодавчої вказівки не існує. З цього можна зробити висновок про те, що рішення у справах за пропозиціями (зауваженнями) можуть доводитись до відома громадян як в усній, так і у письмовій формі.

Чинне законодавство закріплює особливі вимоги до форми й . змісту відповідей на заяви (клопотання) громадян. Згідно зі ст. 15 Закону України «Про звернення громадян», відповідь за результа­тами розгляду заяв (клопотань) громадян в обов'язковому порядку

220

дається тим органом, який їх отримав і до компетенції якого нале­жить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за під­писом керівника або особи, яка виконує його обов'язки.

Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), повинно містити:

а) посилання на закон;

б) роз'яснення мотивів відмови;

в) роз'яснення порядку оскарження прийнятого рішення. Пропозиції, заяви і скарги громадян після їхнього вирішення з

усіма.документами щодо їхнього розгляду і вирішення та примір­ником реєстраційно-контрольної форми мають бути повернуті посадовим особам чи підрозділу службового апарату, які ведуть діловодство за пропозиціями, заявами і скаргами, для централізо­ваного формування справи, картотек, банку даних. Формування і зберігання справ у виконавців забороняється.

III. Оскарження рішення у справі. У разі незгоди з рішенням, прийнятим у справі за заявою або скаргою, громадянин може оскаржити його до вищого органу публічної адміністрації або до суду. Розгляд таких скарг і прийнятгя за ними рішень відбувається в загальному порядку розгляду скарг громадян, про який наведено вище.

Стадія оскарження має факультативний характер - її цілком може і не бути. Адже далеко не завжди автор (автори) звернення вважає, що рішення, прийняте за відповідною справою, незаконно покладає на нього певні обов'язки, порушує його права та інтереси або перешкоджає їхній реалізації.

Слід також відмітити, що дана стадія відсутня у провадженні з розгляду пропозицій (зауважень) громадян. Пропозиція (заува­ження) завжди має характер поради або рекомендації. Питання про її прийняття або відхилення покладається виключно на розсуд уповноваженого суб'єкта публічної адміністрації. Будь-яке рішен­ня у справі про розгляд пропозиції (зауваження) жодним чином не може ущемлювати права автора (авторів) звернення. Відтак, під­стави для оскарження є відсутніми.

У разі задоволення скарги, орган або посадова особа публічної адміністрації, які прийняли неправомірне рішення щодо звернення громадянина, відшкодовують йому завдані матеріальні збитки, пов'язані з поданням і розглядом скарги, обгрунтовані витрати, які він зазнав через виїзд для розгляду скарги на вимогу відповідного

221

органу, і втрачений за цей час заробіток. Спори про стягнення ви­трат розглядаються в судовому порядку.

Громадянину на його вимогу і' в порядку, встановленому чин­ним законодавством, можуть бути відшкодовані моральні збитки, завдані неправомірними діями або рішеннями органу чи посадової особи при розгляді скарги. Розмір відшкодування моральних (не-майнових) збитків у грошовому вираженні визначається судом.

IV. Виконання рішення у справі. Фінальною стадією прова­дження з розгляду звернень громадян є стадія виконання рішення у справі. Нажаль, Закон України «Про звернення громадян», інші закони та підзаконні нормативні акти не містять положень, які б регламентували загальний порядок здійснення процесуальних дій на цій стадії. Ця обставина справедливо визнається одним з най­більших недоліків вітчизняного законодавства про звернення.

На сьогодні можна відзначити лише окремі загальні аспекти виконання рішень у справах за зверненнями громадян, підвідом­чих органам публічної адміністрації:

1. звернення до виконання рішення у справі покладається на орган (посадову особу) публічної адміністрації, який його прийняв;

2. рішення у справі за заявою або скаргою громадянина є обо­ в'язковим до виконання зазначеними у ньому юридичними та фі­ зичними особами;

3. у прийнятому рішенні уповноважений суб'єкт публічної адміністрації може визначити порядок його виконання;

4. у разі відмови суб'єкта добровільно виконати рішення, при­ йняте у справі за зверненням, зазначене рішення виконується приму­ сово. Примусове виконання такого рішення здійснюється в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Відповідальність громадян за подання звернень протиправ­ного характеру. Завершуючи розгляд цієї теми, слід відзначити важливість не лише всебічного забезпечення права громадянина на звернення, а й недопущення зловживання цим правом. З цією ме­тою чинне законодавство встановлює юридичну відповідальність за подання звернень, які містять:

• наклеп і образи, дискредитацію органів державної влади та місцевого самоврядування, об'єднань громадян та їхніх посадових осіб, керівників та інших посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності

• заклики до розпалювання національної, расової, релігійної во­ рожнечі. >_.,,-. ^о.уіїг, ,.,-, ищц,'^ ■■(_І._илй:о<: *!-.г ; н:і« г аинпи: н-

222

Крім того, рішенням суду з громадянина можуть бути стягнуті витрати, зроблені органом публічної адміністрації у зв'язку з пе­ревіркою його звернення, якщо таке звернення містить завідомо неправдиві відомості.

Контроль за дотриманням законодавства про звернення грома­дян відповідно до своїх повноважень здійснюють Верховна Рада України, народні депутати України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Уповноважений з прав людини Верховної Ради України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські, районні, районні в містах Ки­єві та Севастополі державні адміністрації, сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети, депутати місцевих рад, а також мі­ністерства, інші центральні органи виконавчої влади щодо підпо­рядкованих їм підприємств, установ та організацій.

Нагляд за дотриманням законодавства про звернення громадян здійснюється Генеральним прокурором України та підпорядковани­ми йому прокурорами. Відповідно до наданих їм повноважень вони вживають заходів до поновлення порушених прав, захисту законних інтересів громадян, притягнення порушників до відповідальності. ;