10 Міжнародні відносини в світі після п світової війни (1945-1950 рр)

Ялтинська конференція, її основні рішенняю

Успішний наступ союзників та розпад фашистського блоку набли¬зили поразку Німеччини. Для того, щоб остаточно підтвер¬дити плани її розгрому й виробити спільну політику у повоєнній Європі, Рузвельт, Черчілль та Сталін зустріли¬ся на конференції в Ялті (4-11 лютого 1945 p.). Головним питанням була координація військових зусиль та узгодження воєнних планів до безумовної капітуляції Німеччини.

«Велика трійка» узгодила практично усі питання щодо Німеччини. Було вирішено знищити її збройні сили, покарати воєнних злочинців, ліквідувати нацистську партію, скасувати гітлерівські закони та установи, зму¬сити Німеччину сплачувати репарації.

Для втілення цих рішень союзники домовилися оку¬пувати Німеччину. Кожній з трьох держав, а також Франції, надавалися свої зони окупації: східна частина Німеччини -СРСР, північно-західна - Англії, південно-західна - США.

Обговорювалося також польське питання. Було ви¬рішено, що східний кордон Польщі проходитиме по «лінії Керзона», а на заході та півночі вона отримає «суттєве прирощення території». Польський тимчасовий уряд ви¬рішено було реорганізувати та ввести до його складу де¬мократичних діячів з самої Польщі та з еміграції.

В ході Ялтинської конференції Сталін, Рузвельт та Черчілль уклали таємну угоду: Радянський Союз обіцяв всту¬пити у війну з Японією не пізніше як через три місяці після закінчення війни в Європі за умови збереження попереднього становища Монгольської Народної Республіки, передання СРСР Південного Сахаліну та Курильських островів, створен¬ня радянської воєнно-морської бази в Порт-Артурі (Китай).

Важливе місце в роботі Кримської конференції було відведено обговоренню питання про створення Організації Об'єднаних Націй. Глави трьох великих держав ухвалили проект Статуту цієї міжнародної організації. Було вирішено включити до числа її фундаторів Україну й Білорусію.

На конференції були прийняті «Декларація про звільне¬ну Європу», заява «Єдність в організації миру, як і у ве¬денні війни», вирішено утворити постійну нараду міністрів закордонних справ СРСР, США та АНГЛІЇ (НМЗС) для вирі¬шення проблем повоєнного мирного врегулювання.

Сторони домовилися скликати міжнародну конференцію для створення ООН 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско. Проект Статуту ООН був вироблений ще на конференції в Думбартон-Оксі (серпень—вересень 1944 р.). При обговоренні двох невирішених тоді питань знову спалахнула гостра дискусія. Радянська делегація наполягала на одноголосності («право вето») і єдності рішень великих держав — постійних членів Ради Безпеки, щоб не протиставляти одні великі держави іншим. Делегації США й Англії загалом не заперечували проти «права вето», але бачили в ньому потенційну загрозу своїм інтересам. Так, США заперечували, щоб «право вето» змусило їх використовувати свої збройні сили в чужих інтересах. Англія побоювалася, що «право вето» може бути використано проти її імперських інтересів.

Делегації зійшлися на компромісній пропозиції США: поділити конфлікти на дві категорії — з використанням воєнних, політичних та економічних санкцій і суто мирних процедурних засобів. У першому випадку постійні члени Ради Безпеки мали «право вето», в другому — учасник суперечки мав утримуватися від голосування. Фактично була прийнята радянська точка зору з урахуванням пропозиції США.

Щодо учасників-фундаторів ООН повної єдності не було досягнуто через різні підходи до вирішення польського питання.

Потсдамська конференція.

17 липня 1945 p. у передмісті Берліна - Потсдамі - розпочалася ос¬тання конференція в історії антигітлерівської коаліції. Її склад та позиції дещо відрізнялися від попередніх. Радянський Союз представляв Й.Сталін, Англію на початку конференції - У. Черчілль, згодом К.Еттлі (якій переміг на виборах у Великобританії), делегацію США очо¬лював новий президент країни Г.Трумен (Т. Рузвельт помер 12 квітня 1945 p.).

Конференція тривала з 17 липня по 2 серпня 1945 p. Були розроблені принципи політики союзників щодо Німеч¬чини: 4Д= демілітаризація, демократизація, декартелізація й де¬нацифікація. Було вирішено розпочати підготовку мирних договорів з Німеччиною та її колишніми союзниками в Європі, для чого було створено Раду міністрів закордон¬них справ (РМЗС) США, СРСР, Англії, Франції та Китаю. Після дебатів вдалося врегулювати питання про нові кор¬дони Польщі. Був утворений Міжнародний трибунал для покарання головних воєнних злочинців.

За підсумками конференції Німеччину було поділе¬но на чотири зони окупації, кожна з яких відповідно кон¬тролювалася командуванням військ СРСР, США, Англії та Франції. Були зафіксовані нові німецькі кордони.

СРСР підтвердив свій намір вступити у війну з Японією.

Головною сферою обговорень були європейські справи, насамперед те, що стосувалося всебічного вирішення «німецького питання».

Оцінюючи досягнуті в Потсдамі домовленості: вони зафіксували об'єктивне співвідношення сил та інтересів — насампе¬ред великих держав — на момент укладання відповідних угод. Адже територіальний устрій у більшості частин Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамі.

Принципи та етапи післявоєнного врегулювання з Японією

Досить важливою та складною проблемою було мир¬не врегулювання на Далекому Сході

Можна відокремити кілька етапів мирного врегулювання.

Перший етап - відбувався під час другої світової війни, коли було досягнуто домовленості щодо вступу СРСР у війну з Японією. СРСР тоді висунув низку своїх умов: збереження чинного стану МНР, повернення Ра¬дянському Союзу Південного Сахаліну й передання йому Курильських островів.

26 червня 1945 p. США, Англія й Китай ухвалили Пот¬сдамську декларацію, що вимагала від Японії капітуляції й викладала принципи, які буде запроваджено після цьо¬го: демілітаризація та окупація для забезпечення гаран¬тованого виконання умов, проголошених декларацією, покарання воєнних злочинців, демократизація країни.

Другий етап - з 2 вересня 1945 p. до 1949 p.

Після беззастережної капітуляції Японії її окупували американські війська. Головнокомандувачем було при¬значено генерала Макартура.

На конференції міністрів закордонних справ СРСР, США та Англії у Москві у грудні 1945 p. було прийняте рішення про утворення Комісії у справах Далекого Сходу у складі представників СРСР, США, Англії, Австралії, Канади, Китаю, Франції, Нідерландів, Нової Зеландії, Індії та Філіппін. Вона мала працювати у Вашингтоні або у То¬кіо. Її завдання - сформулювати принципи політики щодо Японії. Діяла також щойно утворена Рада союзних держав з пи¬тань Японії. Втім ця Рада фактич¬но не функціонувала.

У жовтні 1945 p. генерал Макартур схвалив директи¬ву японському уряду, що передбачала:

• демократизацію, право трудящих об'єднуватися у профспілки;

• демократизацію системи освіти;

• ліквідацію абсолютизму;

• демократизацію економіки, ліквідацію засилля великих фамільних трестів (дзайбацу);

• рівноправність жінок.

3 травня 1947 p. набула чинності Конституція Японії. Згідно зі статтею 9, передбачалася відмова Японії від війни як суверенного права нації й від використання збройної сили як засобу розв'язання міжнародних конфліктів та взагалі від власних збройних сил.

У підготовці мирного договору у Раді союзних держав з питань Японії зростала напруженість між СРСР та США, тому усі спроби скликати конференцію з приводу укладення договору були невдалими: СРСР вважав, що мирний договір по¬винна підготувати Рада міністрів закордонних справ, а США наполягали на тому, щоб покласти це на Комісію у справах Далекого Сходу.

Третій етап - з 1949 по 1951 pp. - так званий «зво¬ротний курс». Початок його був пов'язаний з піднесен¬ням національно-визвольного руху, проголошенням КНР у жовтні 1949 p., після тривалої громадянської війни в Китаї, активізацією радянської політики в Азії.

США більше не підтримували Китай, а зосередили свою увагу на Японії. Генерал Макартур, покладаючись на праві партії, розпочав боротьбу проти лівих сил, зок¬рема розпустив профспілки, які вдавалися до політичної діяльності, заборонив державним службовцям членство у політичних партіях.

12 липня 1951 p. було опубліковано спільний англо-американський проект мирного договору. Передбачало¬ся скликати конференцію для його підписання. Що й було зроблено. Мирна угода з Японією була підписана на конференції у Сан-Франциско.

11 Радянсько-американські відносини в 50-80-х рр. ХХ ст.

Радяно-американські відносини в 50-60 рр ХХ ст.

Після Другої світової війни система міжнародних відносин зазнала суттєвих змін. Головна зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.

По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія, а Франція і значною мірою Велика Британія ослабили свої позиції. Якщо Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія були виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими.

По-друге на світову арену рішуче вийшли США, які зазнали незначних втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї війни завдяки військовим поставкам. На кінець війни США були найбагатшою і найсильнішою як в економічному так і у військовому плані країною (до 1949р. США мали монополію на ядерну зброю). Окрім того США остаточно відмовились від доктрини Монро, що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром сили.

По-третє суттєво збільшилась роль СРСР, який незважаючи на виснаженість війною був переможцем у війні і під його окупацією на кінець війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949 р. створив власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося два полюси сили навколо яких групувалися інші держави.

Другим аспектом повоєнних змін став крах колоніальної системи. Це сталося в результаті поразок метрополій у війні, або сильного їх послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, які сформували у рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання.

Холо́дна війна́ - термін, що позначає геополітичну й ідеологічну боротьбу між СРСР і Сполученими Штатами після Другої світової війни. Вона почалася приблизно в 1948-му, тривала (з усе меншою активністю) впродовж наступних сорока років і врешті-решт завершилася розпадом радянського блоку в 1989 році.

Міжнародні відносини у повоєнний період розвивалися в ключі геополітичних змін. Переважно характер міжнародних відносин визначався встановленням біполярної системи міжнародних відносин на полюсах якої були США та СРСР.

Головні характеристики МВ повоєнного періоду.

1. холодна війна – як результат протистояння двох наддержав в умовах можливості застосування ядерної зброї. Гарячі війни перемістилися на “околиці світу”, але провідні держави прямо чи опосередковано участь у них все одно брали.

2. створення системи військових союзів та коаліційна дипломатія – відбувалося групування держав навколо полюсів сили. Було створено НАТО та Організацію Варшавського договору. Підписано цілий ряд невійськових угод, що створювали політичні блоки держав, при чіткому розмежуванні їх на східні та західні.

3. військова психологія в міжнародних відносинах – в умовах холодної війни, в умовах протистояння двох військово-політичних формувань кожна сторона розглядала іншу як потенційного ворога;

4. виникнення руху неприєднання як наслідок краху колоніальної системи, проголошення нових незалежних держав та їхньої реакції на біполярну структуру МВ;

5. Ідеологізація міжнародних відносин – коли кожна з сторін розглядала опонента через призму власної ідеології (комуністичної, антикомуністичної, антиколоніальної).

Наприкінці 80-х років почали проступати нові тенденції у розвитку МВ. Кінець “холодної війни” і розпад СРСР поклали край біполярній системі МВ. Явно почали проступати дві суперечливі тенденції: інтеграційна – як наприклад створення ЄС і дезінтеграційна – розпад Чехословаччини, Югославії, і серйозні внутрішні проблеми в Росії, Туреччині і ряді інших країн.

Одним з ініціаторів повороту у зовнішньополітич¬ному курсі США був дипломат Джордж Ф.Кеннан. Про¬тягом 1945-1946 pp. він звернувся до держдепартаменту США з трьома записками. Найбільш відома з них - так звана «довга телеграма» з Москви від 22 лютого 1946 p.

Головні ідеї Дж.Ф.Кеннана полягали у наступному:

 СРСР буде намагатися поширити кордони соціалістичного табору, по-перше, в країнах Централь¬ної та Східної Європи, по-друге, через вплив на комуністичні партії Західної Європи, по-третє, буде підтримувати на¬ціонально-визвольний рух з метою послаблення там по¬зицій західних держав й заповнення «вакууму» сили;

 необхідно стримувати комуністичну загрозу. Для цього потрібно, перш за все, інформувати світове співто¬вариство відносно реального стану справ у СРСР, про дії тоталітарного режиму;

 комуністичні ідеї являють собою загрозу тільки для «хворого суспільства», тому необхідно розробити пози¬тивну й конструктивну програму повоєнного світу;

 необхідне гуртування країн Заходу для протидії ра¬дянській загрозі.

5 березня 1946 p. колишній прем'єр-міністр Великоб¬ританії У.Черчілль у присутності президента США Г.Трумена виступив з промовою у м. Фултон. Він стверджував, що почалася епоха проти¬стояння двох систем: демократичної й тоталітарної. Замість фашизму виник новий ворог - комуністичний то¬талітаризм, який несе загрозу світу. СРСР перегородив Європу «залізною завісою», створивши собі сфери впли¬ву у Центральній та Східній Європі. Він використовує для розширення сфери своєї експансії «п'яту колону», тобто комуністичні партії. Радянському Союзу повинна проти¬стояти асоціація англомовних народів, США мають взя¬ти на себе основний тягар боротьби з комунізмом, а Великобританія стане ланкою, що пов'яже Північну Аме¬рику, західноєвропейські держави, британські колонії та домініони.

Й.В.Сталін оцінив промову У.Черчілля як заклик до війни проти СРСР. Проте й радянські лідери зробили чи¬мало для розпалювання вогнища «холодної війни».

9 лютого 1945 p. Й.В.Сталін виступив з промовою перед виборцями. Він, зокрема, стверджував, що внутрішні конфлікти капіталізму неминуче призведуть до нових війн. А ці війни, у свою чергу, послаблюють капіта¬лістичну систему, прискорюють її неминучий крах внас¬лідок соціалістичних революцій.

У квітні 1945 p. різкий конфронтаційний виступ міністра закордонних справ СРСР В.М.Молотова під час установчої конференції 00Н у Сан-Франциско отримав назву «першого пострілу у «холодній війні».

«Доктрина Трумена».

Зовнішня політика США по¬воєнних років базувалася на так званій доктрині «стри¬мування» Радянського Союзу.

Доктрину «стримування» вперше було впровадже¬но у Східному Середземномор'ї. Великобританія підтри¬мувала Грецію, де місцеві комуністи загрожували монархічному уряду громадянською війною, й Туреччи¬ну, від якої СРСР домагався спільного контролю над протоками Босфор й Дарданелли. У 1947 p. британський уряд повідомив американському, що він не в змозі допомагати Греції та Туреччині. Президент Г.Трумен сподівав¬ся, що конгрес проголосує за допомогу Греції й Туреччині у розмірі 400 млн. дол. 12 березня 1947 p. президент Г.Трумен виступив на спільному засіданні обох палат американського конгресу. Посилаючись на «комуністичну загрозу» Греції й Туреччини, Г.Трумен зак¬ликав конгрес в інтересах «національної безпеки США» асигнувати до 30 квітня 1948 p. 400 млн. дол. для надан¬ня допомоги урядам Греції й Туреччини. Він, зокрема, зазначив: «Я вважаю, що Сполучені Штати повинні про¬водити політику підтримки вільних народів, які чинять опір спробам захопити владу збройними меншинами або тис¬ку ззовні».

Отже, «доктрина Трумена» мала два аспекти:

1. регіо¬нальний - передбачав американську допомогу Греції й Туреччині.

2. глобальний. Глобальний ас¬пект, тобто сутність американської доктрини, передбачав, що США беруть на себе відповідальність за усі країни, які знаходяться під загрозою комунізму. США будуть захища¬ти їх шляхом надання як економічної, так і військово-полі¬тичної допомоги.

Г.Трумен підкреслював, що за останні місяці тоталітарні режими утвердилися в ряді держав, а економічна підтримка дозволить забезпечити національ¬ну незалежність та побудувати справді вільний світ.

Ця програма заклала підвалини закону від 15 трав¬ня 1947 p., згідно з яким були укладені американо-грецькі та американо-турецькі угоди, які визначали умови аме¬риканської допомоги Греції й Туреччині.

Отже, це було народження «доктрини Трумена». США вперше проголосили, що їх інтереси вимагають «стримування» СРСР, а ситуація, що склалася навколо Греції й Туреччини, загрожує безпеці США.

«План Маршала».

Друга світова війна підірвала економіку всієї Європи. На 25% впав європейський ВВП, зростало безробіття та відчувався сильний брак інвестицій. Через це, і через ряд політичних міркувань, США почало розробляти план економічної допомоги Європі.

- 5 червня 1947 p. державний секретар США Дж. Маршал виступив з промовою у Гарвардському універси¬теті з нагоди присвоєння йому ступеня доктора права. Він сформулював основні положення комплексу еконо¬мічних та політичних заходів щодо здійснення реконст¬рукції в Європі, що здобули назву «плану Маршала». Отже, його мета - відродження справно функціонуючої економіки, що дозволила б створити такі політичні та соціальні умови, за яких могли б функціонувати інститу¬ти «вільного суспільства», а також залучення Західної Німеччини до Західного блоку й зменшення радянсько¬го впливу в Європі. Для цього потрібна додаткова допо¬мога Західній Європі, що повинна здійснюватися крупномасштабно.

З 27 червня по 2 липня 1947 p. у Парижі відбулася нарада за участю Франції, Великобританії та СРСР. СРСР відмовився від участі у «плані Маршала». Після цього він почав вимагати цього ж від своїх союзників. Усі східноєвропейські країни підтримали СРСР, проблема виникла тільки з Чехословаччиною, яку все ж таки вдалося переконати під тиском СРСР.

Відкинувши американський план, Радянський Союз втратив свою популярність серед населення європейських країн, тому що виявився супротивником стабілізації ситуації у цих країнах. Комуністи країн За¬хідної Європи, відмовившись від «плану Маршала» виглядали «ворогами» національних інтересів своїх країн, що дало поштовх антирадянській кампанії. Після цього не могло йти й мови про їх перебування в урядах Західної Європи.

Західна Європа одержала близько 17 млрд. доларів і стала економічно незалежною від США. Невдовзі Західна Європа почала конкурувати зі Сполученими Штатами на світових ринках, помітно підвищився життєвий рівень більшості західноєвропейського населення.

Фактично розкол Європи у відношенні до «плану Маршала» став початком «холодної війни», розподілу світу на сфери впливу, протистояння СРСР та США. Створена Рада економічної взаємодопомоги мала значно менш скромні економічні можливості і значною мірою такий хід подій обумовив економічне розшарування Західної і Східної Європи.

Створення біполярної системи МВ і протистояння між СРСР і США призводило і до відповідних МВ між державами

Кінець 40 – всі 50 рр. відбувалось нагнітання суперечностей в МВ. Боротьба на політичній арені в світі. Ці країни мали великий військово – економічний потенціал. Кожна з них створювала військово – політичні союзи. 1949 р. – утворення НАТО – перший військово – політичний союз.

На заході з'явилася концепція двох великих наддержав.

Ставлення до цієї концепції МВ з боку СРСР було негативним. Він виступав проти загострення розбіжностей між державами, він виступав за мир і можливість домовитися мирними засобами.

Основою післявоєнної ЗП США була доктрина «Стримання та відкидання комунізму». Проголошена доктрина «Масової помсти». СРСР був вимушений нарощувати свої ядерні сили.

Протягом початку 50 рр. СРСР неодноразово подавав заявку до вступу до НАТО.

1954 р. – порушуючи всі рішення Потсдамської конференції союзники приймають в НАТО ФРН.

1955 р. – як відповідь на це створюється Варшавський Пакт = СРСР + країни Східної Європи.

1954 р. – СЕАТО – Південно – Східна Азія.

1956 р. – СЕНТО – на середньому і близькому сході.

Утверджується ланцюжок НАТО-СЕНТО-СЕАТО.

З'являються ланки: Туреччина, Пакистан.

1952 р. – Туреччина прийнята в НАТО.

Йшло нарощування військово – технічного потенціалу СРСР та США.

Це був розгар «Холодної війни».

Країни світу – заручники цієї біполярної системи МВ.

1957 р. – СРСР першим запустив у космос свій супутник.

Америка була в паніці.

Кінець 50 рр. – перший візит керівника СРСР – Хрущова до США.

Досягнуті повні домовленості про покращення стосунків.

Серпень 1959р. – повідомлення про домовленість обмінів візитами урядів СРСР і США.

Грудень 1959 р. – по дипломатичним канонам була досягнута угода про скликання в Парижі в травні 60 р. наради глав урядів чотирьох Ядерних держав світу: СРСР, Англії, Франції, США.

Намічалася позитивна тенденція між СРСР і США.

США посилають шпигунські літаки на територію СРСР – один літак збили – зустріч у Парижі відмінена.

Ускладнення стосунків й через Кубу.

Червень 1961 р. – Відень – зустріч президента США з Хрущовим але це привело до змін у ЗП.

Президент США Дж. Кеннеді – підтримав позитивний курс у відносинах з СРСР але не вступає у принципових питання ЗП.

Доктрина «Гнучкого реагування», яка відкидала доктрину «Стримання комунізму».

Ставка робилась на те, щоб посилити удари не по головній меті (СРСР), а там, де по американським розрахункам, ці удари будуть максимально ефективними для США при мінімальних втратах.

1965 р. – саме в цей час починається активне загострення радянсько-американських відносин через Кубу.

Карибська криза показала неефективність доктрини «Гнучкого реагування», коли навіть регіональний конфлікт міг привести до ІІІ світової війни.

В самих США існувало Z угрупування: яструби і більш-менш демократи.

Кеннеді зрозумів що треба орієнтуватися на мир.

(21 листопада)

Кінець жовтня – Хрущов надсилає (23 жовтня – критична точка, коли вирішується питання чи буду чи ні ІІІ світова) листа президенту США, в якому погоджувався вивести з Куби радянські ракети середнього радіусу діє під контролем ООН.

А США повинні відмовитись від нападу на Кубу.

Кеннеді погодився на це.

Листопад 62 р. – при посередництві генсека ООН Утана були зафіксовані ці домовленості.

21 листопада 1962 р – США відводять літаки, знімають блокаду Куби, СРСР вивозять ракети.

США не визнали Кубу.

Радянські війська весь час знаходяться на Кубі.

США відмовляються звільняти і віддавати м. Гуанта Наму. Після карибської кризи радянсько-американські стосунки починають покращуватися.

Підписано про часткову заборону ядерних випробувань і контроль над озброєнням.

Вересень 1963 р. Кеннеді виступаючі в ООН висловлюється за мирне співробітництво між СРСР і США.

Однак це були перші нелегкі кроки до покращення радянсько-американських стосунків.

З обох боків відбуваються дії, які казали про те, що холодна війна продовжується.

Створення ефективної ПРО, збільшення наступальних сил швидкого реагування. 60 рр. підготовлено договір«про принципи діяльності держав по дослідженню й використанню космосу, «про повернення космонавтів».

12 Проблеми безпеки і співробітництва у Європі в др. пол. ХХ на поч. ХХ1 ст.

Зміни у світі внаслідок Другої світової війни.

Підсумки другої світової війни спричинилися до цілковитої — порівняно з повоєнними роками — зміни не тільки «декорацій», а й глибинного змісту світової системи міжнародних відносин, яка від притаманної їй до того багатополярності доволі швидко трансформувалася в біполярну. Остаточно цей процес завершився наприкінці 40-х років, коли СРСР вдалося порушити монополію США на володіння ядерною зброєю, сформувати навколо себе пояс держав-сателітів, насамперед у Центральній та Східній Європі.

Для Європи кінець другої світової війни ознаменувався утворенням доволі чіткого геополітичного вододілу. Захід був окупований англо-американськими військами й опинився таким чином у західній сфері впливу; на Сході, визволеному зусиллями Червоної Армії, панівного становища домігся Радянський Союз.

США остаточно відкинули доктрину довоєнного ізоляціонізму і встановили своєю стратегічною метою досягнення світової гегемонії; СРСР порушив американську монополію на ядерну зброю, практично вийшов з глибокої економічної скрути й завершив створення єдиного табору держав-сателітів у Центральній та Східній Європі успішно здійснивши там «народно-демократичні революції».

Формування двох протидіючих блоків держав Заходу Сходу дістало своє перше інституалізоване втілення: були створені НАТО та Рада економічної взаємодопомог (РЕВ). Одним з найяскравіших виявів розмежування двох систем став у тому ж 1949 р. розкол Німеччини. На цеі момент фактично завершилося формування біполярної системи міжнародних відносин, яка базувалася на силовому балансі, що він установився між Радянським Союзом і США.

Кримська конференція керівників СРСР, США і Великобританії, що відбувалася 4—11 лютогі 1945р., головним чином була присвячена проблемам завершення війни в Європі. Прийнята в Ялті Декларація про визволену Європу, а також інший підсумковий документ «Єдність в організації миру, як і у веденні війни» фактично створювали ту модель мирних міжнародних відносин, що якнайкраще відповідала об'єктивним потребам світового розвитку. Прийнята в Ялті Декларація про визволену Європу, а також інший підсумковий документ «Єдність в організації миру, як і у веденні війни» фактично створювали модель мирних міжнародних відносин, що якнайкраще відповідала об'єктивним потребам світового розвитку. У Декларації про визволену Європу (до якої додавалася угода щодо Польщі) передбачалися вільні вибори і встановлення нормальних демократичних режимів по всій східноєвропейській території. Ці дипломатичні документи могли стати основою побудови демократичної повоєнної Європи, але Й. Сталін згодом фактично проігнорував їх, по-своєму стлумачивши такі надкласові поняття, як вільні вибори й демократичні свободи.

СРСР спромігся за образом і подобою сталінського варіанта командно-адміністративної системи створити свого роду пояс соціалістичних країн Центральної та Східної Європи, який фактично відгородив Радянський Союз від решти континенту, що, у свою чергу, стало однією з причин створення двох протидіючих блоків — НАТО і Варшавського договору. Всі наступні спроби вирватися з вищезгаданого поясу, що робилися опозиційними силами в ряді соціалістичних країн Європи, послідовно придушувалися, що навіть дістало згодом своє теоретичне обгрунтування у «доктрині Брежнєва».

Зміни, що сталися після війни в центрально- та східноєвропейських країнах, були привнесені ззовні, часто-густо насильницьким шляхом. Саме через це так несподівано легко розпався «соціалістичний табір» та його військова організація — ОВД, коли на рубежі 80—90-х років керівництво Радянського Союзу послабило «узи братерської солідарності». Фактично в ці часи з більш ніж 50-річним запізненням дістали своє практичне втілення ялтинські рішення — у їхньому неупередженому тлумаченні.

Остаточне формування нової конфігурації повоєнних міжнародних відносин довершувалося на Потсдамській конференції лідерів великих держав, що проходила з 17липня до 2 серпня 1945 р. Головною сферою обговорень були європейські справи, насамперед те, що стосувалося всебічного вирішення «німецького питання». Від останнього аспекту значною мірою залежали як контури, так і сама сутність повоєнного європейського устрою, що, власне, й підтвердив перебіг подій у наступних кількох десятиліттях.

Оцінюючи досягнуті в Потсдамі домовленості, з одного боку, необхідно враховувати, що вони зафіксували об'єктивне співвідношення сил та інтересів — насамперед великих держав — на момент укладання відповідних угод; з іншого боку, не цілком коректним є твердження, що з плином десятиліть вони остаточно втратили свій сенс. Адже територіальний устрій у більшості частин Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамі.

Головні учасники Ялтинської та Потсдамської конференцій створювали новий біполярний світ, у якому кожен із них мав найкращим чином облаштуватися сам і облаштувати своїх союзників. Водночас ялтинсько-потсдамська система передбачала такий світопорядок, який міг забезпечити мирне співіснування, взаємодію та більш-менш пристойні умови існування для членів світового співтовариства, включаючи й переможені держави.

Однак уже наприкінці 50-х років у фундаменті біплярного світопорядку з'явилися перші тріщини, початок чому поклало погіршення, а потім і розрив радянсько-китайських відносин. Виявом протилежної тенденції став вихід на арену світової політики руху неприєднання, який зробив чималий внесок у зміцнення миру й добросусідських відносин між державами.

Значущі поправки до біполярної системи були внесені поступовим перетворенням Японії та ФРН могутні економічні держави, Китаю — на ядерну державу а також постанням ОПЕК — Організації країн—експортерів нафти, які поставили собі за мету звільнитися від економічного диктату індустріально розвинутих країн.

Біполярність підривалася з відродженням націоналізму. В Європі Ш. де Голль, успішно використавши ідею величі Франції, зумів значно зміцнити самостійність своєї країни в межах начебто єдиного західного світу. В середині 60-х років Франція вийшла з військової організації НАТО, а американські війська залишили її територію. На Сході ж Китай порвав з Радянським Союзом і став проводити курс, цілком незалежний від Москви.

Неабияке значення в цьому плані мало також створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), яке поступово перетворювалося на самостійний центр прийняття економічних і політичних рішень. Подальшій ерозії ідеології біполярного світопорядку сприяло й посилення протистояння між Північчю і Півднем.

Шестиденна війна на Близькому Сході послабила роль ООН у цьому регіоні. Наступні кризи в Домініканській Республіці, у Чехословаччині, війни у В'єтнамі та Ємені, громадянська війна в Біафрі показали, що стриманість держав у взаєминах є доволі відносним чинником. Одночасно стала «пробуксовувати» створена після другої світової війни світова валютна система, що зрештою привело до скасування Бреттон-Вудської системи та золотого стандарту. На зовнішню політику наддержав дедалі більше впливали такі чинники, як поступове притуплення біполярного конфлікту, зростаюча гетерогенність світу, охопленого конфліктами, які часто-густо не піддавалися контролю, набуття «другого дихання» принципом національного суверенітету тощо.

Стала наочно простежуватися тенденція до зростання економічного й військового потенціалів, а також міжнародної політичної ваги союзників СРСР та США, ряду нейтральних країн. У реаліях ядерно-стратегічного паритету, що його було досягнуто на початок 70-х років, дві наддержави мусили відмовитися від тотального протиборства й будувати відносини, в яких елементи суперництва органічно поєднувалися б з елементами співробітництва, насамперед у сфері військової безпеки.

25 квітня 1945 рік – день початку Сан-Французької конференції. Головна мета конференції полягала в тому, щоб ухвалиш Статут ООН, визначити її цілі, принципи, структуру, основи функціонування. Вона мала величезне історичне значення. Вона породила ООН — головний міжнародний інструмент підтримання і зміцнення мира та міжнародної безпеки, головний міжнародний орган сприяння багатоплановому співробітництву країн і народів. В умовах глобального протистояння Схід—Захід керівництво ООН мусило виявити гнучкість у пошуках компромісних рішень із різних міжнародних питань. Але особливої винахідливості вимагали дії з підтримання миру і міжнародної безпеки. Конфлікти виникали не тільки між державами, але й усередині держав у вигляді громадянських воєн, рухів визволення з-під колоніального ярма тощо. Ставало очевидним, що застосування міжнародної сили в таких конфліктах малопродуктивне, а часто і шкідливе. Отже, життя підказувало нову, не передбачену Статутом форму підтримання миру: використання збройних контингентів, але без застосування їхньої бойової сили. В перші післявоєнні роки ще не фігурував термін «операції з підтримання миру». Вживалися такі назви, як «легіон ООН», «польові кадри ООН» та ін. Термін «підтримання миру» вперше ввійшов у міжнародний лексикон у 1956 p. у зв'язку з конфліктом Англії, Франції та Ізраїлю з Єгіптом. Назва «операції ООН з підтримання миру» остаточно усталилася в 1965 p., коли Генеральна Асамблея створила Спецкомітет з операцій з підтримання миру. Особливість таких операцій полягає в тому, що військові контингенти! використовуються не як бойова сила, а як механізм для припинення ворожнечі і як буфер між конфліктуючим силами.

В 60-х роках і на початку 70-х основні перешкод для розв'язання проблем європейської безпеи становили продовження гонки озброєнь, поширення в міжнародній політиці силових рішень. У Європі перебували атомна авіація й ракети НАТО середнього радіуса дії, в 1959-—1961 pp. аналогічні ракети розмістили на своєму сході СРСР.

Одним з факторів, що негативно впливали на безпеку в Європі, були намагання деяких західних політични діячів залучити ФРН до кола ядерних держав, що мало на меті підкреслити рівноправність ФРН у західному блоці її роль у протистоянні з Радянським Союзом. Ці намгання викликали рішучий опір СРСР та інших країн Варшавського договору, які не без підстав побоювалися, ця ядерна зброя в руках ФРН стане додатковим чинникої напруженості в Європі.

Друга половина 60-х років позначилася рухом країн ОВД і країн НАТО в напрямі пошуку взаємоприйнятних конкретних заходів для зміцнення безпеки. Країни ОВД послідовно наполягали на тому, що для цього необхідно скликати спеціальну конференцію, а НАТО спершу робила наголос на взаємному скороченні озброєнь у Європі, на «вільному обмін людьми й ідеями». На початку 70-х років позиції сторін відносно питань європейської безпеки зблизилися і в подальшому узгоджувалися під час переговорів щодо проведення загальноєвропейської наради. Первісне обережне ставлення НАТО до пропозицій ОВД скликати загальноєвропейську нараду змінилося, коли країни ОВД погодилися на участь США й Канади в конференції. Саме тоді в НАТО побачили перспективу скористатися рішеннями конференції, щоб пов'язати безпеку в Європі з попередженням збройного втручання країн ОВД у справи своїх союзників, як це було в Чехословаччині в 1968 р. Для СРСР європейська безпека в той час асоціювалася насамперед з визнанням НАТО непорушності кордонів у Європі, які встановилися після другої світової війни.

НБСЄ – ОБСЄ у 90-ті рр. ХХ – поч. ХХІ ст.

Організацію з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ), що раніше називалася Нарадою з безпеки і співробітництва у Європі (НБСЄ), було започатковано як політичний консультативний орган, до якого ввійшли країни Європи, Центральної Азії та Північної Америки. В січні 1995 року вона набула статусу міжнародної організації. Внаслідок розпочатого у 1972 році процесу НБСЄ, у 1975 р. було ухвалено Гельсінкський Заключний акт. Цей документ охоплює широке коло стандартів міжнародної поведінки та зобов'язань, що регулюють відносини між державами-учасницями, заходів зміцнення довіри між ними, особливо в політично-військовій сфері, поваги до прав людини і основних свобод, а також співпраці в економічній, культурній, технічній та науковій галузях. Перелік держав-учасниць: Австрія, Албанія, Азербайджан, Андорра, Бельгія, Білорусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Ватикан, Великобританія, Вірменія, Греція, Грузія, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Казахстан, Канада, Кіпр, Киргизька Республіка, Латвія, Ліхтенштейн, Литва, Люксембург, Мальта, Молдова, Монако, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Російська Федерація, Румунія, Сан-Марино, Словаччина, Словенія, Сполучені Штати Америки, Таджикистан, колишня Югославська Республіка Македонія, Туркменістан, Туреччина, Угорщина, Узбекистан, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чеська Республіка, Швейцарія, Швеція, Югославія (участь призупинено). Інституціоналізація ОБСЄ 21 листопада 1990 р. у рамках НБСЄ відбулася зустріч на найвищому рівні, на якій глави держав і урядів тодішніх 34 країн-учасниць ухвалили Паризьку хартію для нової Європи. Цим документом було засновано Раду міністрів закордонних справ країн — учасниць НБСЄ як головний форум для регулярних політичних консультацій. Відповідно до Хартії також було створено Комітет старших посадовців, відповідальний за розгляд поточних питань, підготовку засідань Ради та виконання ухвалених нею рішень, та три постійні органи НБСЄ: Секретаріат у Празі, який згодом увійшов до загального Секретаріату у Відні, Центр запобігання конфліктам у Відні та Бюро вільних виборів (Варшава), пізніше перейменоване на Бюро демократичних інститутів та прав людини (БДІПЛ). 19 червня 1991 р. в Берліні відбулося перше засідання Ради міністрів закордонних справ. Рада затвердила механізм консультацій та співпраці з надзвичайних ситуацій в межах діяльності НБСЄ. Цей механізм було задіяно для врегулювання ситуації в колишній Югославії та Нагірному Карабаху. 9 липня 1992 р. на заключному засіданні у Гельсінкі глави держав та урядів країн — учасниць НБСЄ ухвалили Декларацію Гельсінського самміту "Проблеми доби змін". Декларація відображала досягнуту домовленість щодо подальшого зміцнення інститутів НБСЄ, запровадження посади Верховного комісара у справах національних меншин, створення структури раннього попередження, запобігання конфліктам та врегулювання кризових ситуацій, організації ознайомчих візитів та місій доповідачів. Заходи щодо зміцнення довіри і безпеки (ЗЗДБ). 14 грудня 1992 р. на засіданні Ради міністрів закордонних справ у Стокгольмі було ухвалено Конвенцію про примирення і арбітраж в рамках НБСЄ та вирішено заснувати посаду Генерального секретаря. 1 грудня 1993 р. Рада міністрів закордонних справ на своєму засіданні в Римі схвалила ці організаційні зміни, в тому числі заснування у Відні двох нових структур — Постійного комітету, що став першим постійно діючим органом НБСЄ для проведення політичних консультацій і ухвалення рішень, та єдиного загального Секретаріату. Учасники засідання висловили також занепокоєння зростанням кількості і масштабів регіональних конфліктів та підтвердили своє прагнення до їх врегулювання, зокрема в колишній Югославії. У зв'язку з цим було запропоновано заходи, покликані підвищити здатність НБСЄ до врегулювання і відвернення конфліктів, та досягнуто домовленості щодо розвитку взаємин з іншими європейськими і трансатлантичними організаціями. На самміті 1994 року в Будапешті були ухвалені інституційні рішення, спрямовані на зміцнення НБСЄ. До них, зокрема, належать такі: про перейменування НБСЄ в Організацію з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ), про наступну зустріч глав держав і урядів країн ОБСЄ у 1996 р. в Лісабоні, про заміну Комітету старших посадовців Вищою радою, яка скликатиметься щонайменше двічі на рік, а також перед засіданнями Ради міністрів, та збиратиметься як Економічний форум; про створення Постійної ради (замість Постійного комітету), яка працюватиме у Відні як орган проведення регулярних політичних консультацій і ухвалення рішень; про розгляд виконання усіх зобов'язань НБСЄ на засіданнях, які мають відбуватися у Відні напередодні кожного самміту. На самміті в Будапешті держави НБСЄ висловили політичну волю і заявили про свою готовність надіслати до Нагірного Карабаху багатонаціональні сили з підтримки миру після прийняття сторонами домовленості про припинення збройного конфлікту. Діалог з питань безпеки, контроль над озброєннями, роззброєння та заходи зміцнення довіри й безпеки (СЗВМЗ) Знаменною віхою в розвитку процесу НБСЄ став Стокгольмський документ 1986 р. про заходи зміцнення довіри й безпеки, положення якого були доповнені й розвинуті в документах, ухвалених у Відні в 1990 і 1992 роках. На Гельсінкській зустрічі в липні 1992 р. країни учасниці прийняли рішення заснувати у Відні Форум НБСЄ з питань співробітництва в галузі безпеки, під егідою якого нині відбувається діалог з питань безпеки та переговори щодо контролю над озброєннями, роззброєння та зміцнення довіри й безпеки. Впродовж двох наступних років у межах цього органу, який було введено в дію 22 вересня 1992 р., проходили переговори щодо пакету документів за мандатом, узгодженим у Гельсінкі ("Програма термінових заходів"). У листопаді 1993 р. Форум прийняв чотири важливих документи: "Стабілізаційні заходи в умовах локалізованих кризових ситуацій"; Керівні принципи здійснення передачі звичайних озброєнь; Планування оборони; Контакти і співпраця у військовій галузі. Дві наступні частини "Програми термінових заходів" були узгоджені в грудні 1994 р. напередодні саміту НБСЄ в Будапешті: нова редакція Віденського документа (Віденський документ-94), що об'єднала колишні Стокгольмський та Віденський документи і включила в себе тексти документів про Планування оборони та Контакти і співпрацю у військовій галузі, узгоджені в 1993 р., а також документ про глобальний обмін військовою інформацією. Заключний документ самміту, який увібрав в себе нові Керівні принципи нерозповсюдження, став важливим кроком в узгодженні Кодексу поведінки з політично-військових аспектів безпеки, куди було включено нові суттєві зобов'язання щодо демократичного контролю над збройними силами та їх використання. В руслі контролю над звичайними озброєннями, під час відкриття самміту НБСЄ в Парижі 19 листопада 1990 р., 22 країни НАТО та тодішньої Організації Варшавського договору підписали далекосяжний Договір про звичайні збройні сили в Європі (ЗЗСЄ), який обмежує цю категорію сил в Європі від Атлантичного океану до Уральських гір. Договір набув чинності 9 листопада 1992 року. 10 липня 1992 року в рамках Гельсінкського самміту НБСЄ було підписано Заключний акт Договору ЗЗСЄ-1 А, яким вводились обмеження щодо чисельності звичайних збройних сил та запроваджувались додаткові стабілізаційні заходи. Дейтонська мирна угода 1995 р. відкрила шлях до переговорів із заходів зміцнення довіри й безпеки між суб'єктами Боснії—Герцеговини, а також режиму контролю над озброєннями для сторін Дейтонської угоди. Переговори відбулися під егідою ОБСЄ в 1996 році. Особисті представники Голови ОБСЄ здійснювали головування на переговорах та сприяли виконанню досягнутих угод. Відділ Секретаріату ОБСЄ у Відні відповідає за організацію необхідних перевірок, в яких беруть участь країни — учасниці ОБСЄ. Запобігання конфліктам та врегулювання кризових ситуацій Відповідно до Декларації Гельсінкського самміту 1992 р. ОБСЄ розробила цілий ряд механізмів відрядження офіційних місій та особистих представників Голови ОБСЄ для встановлення фактів, подання доповідей, здійснення моніторингу та посередницьких функцій згідно зі своїми повноваженнями щодо врегулювання кризових ситуацій та запобігання конфліктам. За останні кілька років ОБСЄ вживала таких заходів по відношенню до Косова, Санджака, Воєводіни, Скоп'є, Грузії, Естонії, Таджикистану, Молдови, Латвії, Нагірного Карабаху та Чечні. Починаючи з вересня 1992 р. НБСЄ здійснювала в Албанії, Болгарії, Хорватії, колишній Югославській Республіці Македонії3, Угорщині та Румунії місії, покликані сприяти перевірці дотримання режиму санкцій, введених ООН щодо Федеративної Республіки Югославії (Сербія та Чорногорія). У 1996 році, після підписання Дейтонської мирної угоди, ОБСЄ організувала в Боснії—Герцеговині проведення загальних, а у вересні 1997 р. — муніципальних виборів. У 1997 році особистий представник Голови ОБСЄ надавав допомогу у політичному врегулюванні кризи в Албанії. Одним із результатів стало проведення в країні виборів, на яких ОБСЄ виступила в ролі спостерігача. Система безпеки, запропонована ОБСЄ На самміті в Будапешті 5—6 грудня 1994 р. глави держав та урядів країн НБСЄ започаткували широке комплексне обговорення усіх аспектів безпеки з метою розробки її концепції на 21 сторіччя і з урахуванням поточних дебатів з цих питань в країнах-учасницях. Декларація Лісабонського самміту 1996 року про Систему спільної всеосяжної безпеки Європи у 21 сторіччі підтвердила, що європейська безпека вимагає якнайширшої співпраці і координації між країнами — учасницями ОБСЄ та європейськими і трансатлантичними організаціями і визначила ОБСЄ як особливо ефективний форум для розвитку співпраці та взаємодоповнення між такими організаціями та установами. В декларації також було висловлено намір ОБСЄ поглиблювати співпрацю з іншими організаціями безпеки, дії яких є прозорими та передбачуваними, члени — поодинці й разом — дотримуються принципів і зобов'язань ОБСЄ, а членство базується на відкритих та добровільних обов'язках. Наступним етапом у розбудові Системи безпеки стала зустріч країн — членів ОБСЄ на рівні міністрів закордонних справ у Копенгагені в грудні 1997 р., яка ухвалила рішення про Основні напрямки розробки Документа-хартії ОБСЄ з питань європейської безпеки. Документ-хартію має бути розроблено на платформі безпеки, що базується на співробітництві і має на меті поглиблення співпраці між взаємопідсилюючими інституціями через неієрархічні робочі стосунки, зорієнтовані на практичну діяльність. На зустрічі в Копенгагені було вирішено, що Спільна концепція розвитку співпраці між взаємопідсилюючими інституціями має закласти підвалини для такої роботи. Розбудова системи безпеки триває.

1 августа 1975 года в Хельсинки был подписан Заключительный акт ОБСЕ - Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе. Его подписали 33 европейских страны, США и Канада после трех лет консультаций. Этот документ заложил новые принципы международного сотрудничества. На совещании в Хельсинки также была принята Декларация принципов, которыми государства-члены должны руководствоваться во взаимных отношениях. Среди этих принципов - нерушимость границ, сложившихся после Второй мировой войны, мирное урегулирование споров, уважение прав человека и основных свобод, сотрудничество между государствами. Также в документе был заложен принцип единогласия, согласно которому все решения должны приниматься странами-членами СБСЕ на основе консенсуса. 1 января 1995 года СБСЕ была преобразована в Организацию по безопасности и сотрудничеству в Европе (ОБСЕ). Встречи глав государств и правительств в рамках ОБСЕ проводятся один раз в два года. Парламентская ассамблея ОБСЕ проводит свои заседания раз в год. Руководящим органом ОБСЕ является Совет министров ОБСЕ, сессии которого с участием министров иностранных дел, проводятся раз в год. Действующий председатель ОБСЕ избирается на год по принципу ротации. В 2000 году им стала министр иностранных дел Австрии Бенита Ферреро-Вальднер. Решение о создании Совета министров было принято 19-21 ноября 1990 года на встрече СБСЕ в Париже. Совет может принимать решения о создании групп для предотвращения конфликтов и разрешения споров, о начале проведения операций по поддержанию мира и т.д. Сейчас членами ОБСЕ являются 55 стран. Членство Югославии в ОБСЕ было приостановлено в 1992 году. В ноябре 2000 года на заседании постоянного совета ОБСЕ СРЮ вновь была принята в члены ОБСЕ. Последняя 7 сессия Совета министров на уровне министров иностранных дел состоялась 2-3 декабря 1998 года. В ноябре 1999 года в Стамбуле состоялась 5 встреча глав государств и правительств стран-членов ОБСЕ, на которой была принята Хартия европейской безопасности, инициатива разработки которой принадлежит России. ЧТО ТАКОЕ ОБСЕ Организация по безопасности и сотрудничеству в Европе (ОБСЕ) - это организация системы безопасности, в состав которой входят 55 государств-членов, перекрывая географический регион от Ванкувера до Владивостока. В зоне своей ответственности эта организация является главным инструментом для раннего оповещения, предотвращения конфликтов, улаживания кризисов и урегулирования после-кризисных ситуаций. Для обеспечения безопасности ОБСЕ использует комплексный и корпоративный подход. Она занимается широким спектром вопросов безопасности, включая контроль за вооружениями, превентивную дипломатию, мероприятия обеспечения конфиденциальности и строительства системы безопасности, права человека, наблюдение за выборами, вопросы экономической и экологической безопасности. Исходя из принципа принятия решений на основе консенсуса, все страны-участницы ОБСЕ имеют равный статус. Эти атрибуты делают ОБСЕ уникальной организацией и выделяют ее из ряда других организаций и учреждений Европы.

Під час холодної війни СРСР і колишні соціальні країни в 50-60 рр. активізував виступ за створення колективної системи безпеки в Європі.

Січень-лютий 1954 р. на берлінській нараді МЗС СРСР виступив з пропозицією створення системи колективної безпеки країнами на 50 р.

Головна умова: не вирішувати питання в Європі за допомогою зброї; необхідно створити різні союзи, коаліції, які б виключали можливість існування 2-х протидіючих військових угрупувань.

Передбачалося створення спільного консультативного комітету з політики і військових питань.

СРСР пропонував зробити 2 нім. Держави повноправними членами цього колективного договору.

Найбільшим країнам світу (Китай, США) пропонувалося направити свої спостерігачів в колективний європейський орган. Однак ця ініціатива була відкинута західними державами.

Листопад-грудень 1954 р. – скликати нараду з питань колективної безпеки в Європі. Однак і цю ініціативу західні держави відкинули.

Липень, жовтень 1955 р. На Женевських нарадах представники 4 країн (СРСР, США, Франції, Англії). СРСР знову пропонує створити систему колективної безпеки в Європі.

На розгляд було винесені такі документи: «Загальноєвропейський договір про загальну безпеку (основні принципи», «Проект договору про безпеку в Європі», «Поетапне застосування договору по колективній безпеці».

І етап – між двома протилежними таборами пропонувалося утримування проти застосування сили.

ІІ етап – розпущені НАТО і Варшавський дог. Повинні були вступити в силу постанови загальноєвропейського договору про колективну безпеку.

І це не знайшло підтримку в західних державах.

Липень 1958 р. – СРСР звертається до західноєвропейських держав і США з пропозицією, щоб Європейські держави підписали між собою договір про дружбу і співробітництво. А країнам з НАТО та Варшавським дог. – підписати пакт про ненапад на 25 років.

І ці пропозиції були відкинуті західними державами.

Крім СРСР, соціалістичні країни теж пропонували дії зі створенні колективної безпеки в Європі.

Вересень 1957 р. – уряд Румунії виступив з планом організації мірного співробітництва на Балканському півострові. Туреччину теж запросили.

Греція та Туреччина зірвали втілення цього плану в дію.

Жовтень 1957 р. – уряд Польщі виносить на розгляд ХІІ асамблеї ООН «план створення без'ядерної зони в центрі Європи». Пропонували також створити систему ефективного контролю.

Західні держави відхилили цю пропозицію.

Червень 1959 р. – СРСР звернувся до колишніх союзників – створити на Балканах і в районах Адріатичного моря зону вільну від ядерної і ракетної зброї.

Країни НАТО знову відхилили це.

Починаючи з 1957 р. уряди СРСР, Польщі і Демократичної Республіки Німеччина неодноразово звертались до західних країн Європи і США перетворити Балтику в без'ядерну зону і ліквідувати в усіх При балканських Країнах будь-які іноземні військові бази.

Однак і ці пропозиції не знаходили підтримки.

Один раз в 1955 р. Англія під впливом усіх цих пропозицій та щоб показати, що вона – за мир, висловила побажання створити в центрі Європи інспекції з озброєнь і певні зони обмежень озброєнь.

СРСР і соціальні країни одразу ж підтримали цю пропозицію, іле тільки дійшло до конкретики, Англія відмовилась від свого плану.

Надалі західні країни продовжували нагнітати напругу в Європі. Особливо це стосувалося німецького питання.

1961 р. – загострення німецького питання. В серпні 1961 р. уряд НДР вводить строгий контроль за пересуванням на кордоні. Для цього на кордонах НДР та ФРН побудовано прикордонні пости і смуги. Відбулась делімітація кордону. Це викликало негатив США та їх союзників.

США організовували в Західному Берлині демонстрацію своєї військової міцності.

До кордонів НДР підтягнуті танкові війська Англії та Франції.

Восени 1961 р. США і СРСР почали переговори про нормалізацію відносин навколо Західного Берліну та з приводу вирішення німецького питання. Зустрічі і переговори проходили в Нью-Йорку, Вашингтоні, Берліні.

Радянська пропозиція: Західний Берлін повинен бути вільним демілітаризованим містом;заміна окупаційних військ військами ООН; відміна окупаційного режиму в Західному Берліні. Якщо ні – то зробити його нейтральним містом.

Логічним наслідком таких відносин стало підписання в 1964 р «договору про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між ФРН, ФРН».

Один з пунктів цього договору заявлення про недоторканість кордонів НДР. В кінцевому рахунку сторони домовились розглядати Західний Берлін як самостійну одиницю.

Стосунки між ФРН і ДРН – як між самостійними державами.

Відносини між СРСР і ФРН в 50-60 рр. були неконструктивними.

ФРН настоювало на кордонах в межах 1937 р.

Німецьке питання остаточно не було вирішено на поч.. 60 рр. воно було затиснуте в глухий кут.

В січні 1965 р. політичний консультаційний комітет країн Варшавського дог. Запропонував Західним державам скликати НБСЄ.

9 травня 1965 р. в день 20-х роковин закінчення ІІ Світової війни СРСР знов з цією пропозицією звернувся до західних країн.

Липень 1966 р. країни ВД – Бухарест – приймають «Декларацію про зміцнення миру та безпеки у Європі.

Соціалістичні країни визнали неготовність всіляко розвивати стосунки між Європейськими країнами і шукати разом шляхи до зміцнення миру у Європі.

В цій же декларації підтверджено готовність розпустити ЛВД, як тільки розпустять НАТО.

Пропонувалося ліквідувати іноземні військові бази у Європі, зменшити наявність збройних сил у Європейських країнах, особливо німецьких.

Пропонувалося створити в Європі без'ядерні зони.

В Бухарестській декларації підтверджувалася головна теза – непорушність кордонів після ІІ світової війни.

Пропонувалося скликати НБСЄ.

Події, яків в 1961 р. відбулися в Чехоловатччені підтвердили, що центр Європи – це те місце, де можливо виникне ІІІ світова війна.

Березень 1969 р. країни – учасниці ВД надсилають звернення західним країнам про скликання НБСЄ. В ньому вказувалось, що не одна з Європейських країн офіційно не висловилась проти цієї ідеї. Але й за ніхто не висловлювався.

Фінляндія разом з нейтральними державами підтримала цю ідею. Вона надала свою територію для проведення наради.

5 травня 1969 р. уряд Фінляндії направив 32 урядам Європейських країн, СШВ, Канади пам’ятну записку про надання своїх послуг в організації наради.

До кінця 1969 р. 23 Європейські країни з 32 передали уряду Фінляндії позитивні відповіді, що дало можливість приступати до двосторонніх та багатосторонніх консультацій.

Грудень 1969 р. – Відень – загальна Європейська неурядова конференція «про безпеку і співробітництво в Європі 26 Європейських країн, 23 міжнародних громадських організацій». Висновок за створення системи загальної Європейської безпеки, скликання наради в Гельсінкі.

В кінцевому рахунку в Женеві й Гельсінкі відбувається зустріч.

І етап – липень 1973 р. – Гельсінкі.

ІІ етап – на рівні експерті Європейських країн – вересень 1973 р. – Женева.

Напередодні цього Фінляндія запропонувала питання, які мали вирішуватись на цій нараді, організацію роботи, порядок денний, склад учасників конференції.

Всі ці питання утрясалися протягом майже 7 місяців.

Питання: економічна корзинка, гуманітарний кошик питань, військовий, природоохоронний напрямки.

ІІ етап – найдовший – з вересня 1973 р. по 21 липня 1975 р. – Женева, працює організаційний кабінет, 3 чоловіки комісії, підкомісії, групи.

Розглянуто 4700 проектів. (Цей етап нагадував боротьбу)

1 серпня 1975 р. – Гельсінкі – підпис заключного акту наради з питань безпеки і співробітництва і Європі.

Ця нарада зняла німецьке питання: 2 німецькі держави + Берлін – держава.

13 Міжнародні відносини розвинутих країн заходу, США та Японії між собою в 50-80-х рр. ХХ ст.

Країни Заходу

Велика Британія

Великобритания вышла из войны с подорванными экономическими и политическими позициями. Значительная часть торгового флота была потеряна, ослабли позиции метрополии в колониях и доминионах. В 1946 г. выпуск промышленной продукции составил 90% от уровня 1937 г. Постепенно усиливалась ее зависимость от США.

На первых послевоенных выборах избиратели отдали предпочтение лейбористам, программа которых предусматривала широкие социальные преобразования.

Проводя в жизнь свою программу, правительство K.Эттли национализировало ряд отраслей промышленности – угольную, газовую, сталелитейную, электроэнергетическую, железные дороги, средства связи, транспорт. Владельцам была выплачена крупная компенсация. Была повышена зарплата, введены пособия по безработице, улучшена система социального страхования, введено бесплатное медицинское обслуживание. Проводя активную социальную политику, лейбористская партия видела в этом шаг на пути к социалистической Великобритании. Однако реформы лейбористов не дали быстрых экономических результатов. В стране сохранялась карточная система, выросли налоги. Тяжелым оставалось финансовое положение страны. Англия пережила несколько финансовых кризисов. В условиях экономических и финансовых трудностей Англия приняла участие в «плане Маршалла». В 1949 г. Великобритания стала членом НАТО. На очередных парламентских выборах (1950 г.) лейбористы получили столь незначительное большинство, что их правительство было не в состоянии управлять страной. Поэтому на внеочередных выборах 1951 г. победу одержали кон- серваторы. Премьер-министром вновь стал Уинстон Черчилль. Сделав серьезные выводы из своего поражения в 1945 г., они не посягнули на систему социального обеспечения и медицинского обслуживания. Были денационализированы только сталелитейная промышленность и транспорт.

Консерваторы правили в Англии 13 лет. Результатом их поиска выхода из экономических трудностей была денационализация ряда отраслей хозяйства, сокращение импорта, уменьшение расходов на здравоохранение, народное образование, жилищное строительство, социальное страхование. К середине 50-х годов экономическое положение страны несколько улучшилось. Однако устойчивых темпов развития экономики добиться не удалось. Спады производства происходили в 1956, 1958, 1961–1962 г. Нестабильность экономического развития, сокращение расходов на социальные нужды не могли не отразиться на жизненном уровне трудящихся. Традиционным оставался только внешнеполитический курс. Усиливались союзнические отношения с США. Англия стала членом СЕАТО и Багдадского пакта. В 1956 г. Англия вместе с Францией и Израилем участвовала в войне против Египта, противилась дальнейшей деколонизации. В Западной Европе Англия пыталась повысить свою роль. Потерпев неудачу со вступлением в ЕЭС, консерваторы создали в 1958 г. Европейскую ассоциацию свободной торговли (ЕАСТ). После этого улучшились отношения с Советским Союзом. В конце тринадцатилетнего правления консерваторов обозначились новые экономические проблемы и трудности. Разразился политический скандал, вызванный сомнительными связями военного министра.

На очередных парламентских выборах в октябре 1964 г. консервативная партия потерпела поражение. Лейбористское правительство возглавил Г.Вильсон. Лейбористы вновь национализировали сталелитейную промышленность, удовлетворили некоторые требования трудящихся. Были повышены пенсии на 20%, ограничивались права домовладельцев произвольно повышать квартплату. Несколько позже правительство взяло курс на сдерживание роста заработной платы и ограничение забас- товочной борьбы. В 1967 г. была проведена девальвация фунта стерлинга на 14,3%. Это отразилось на положении трудящихся. В 1968 г. были повышены налоги и одновременно сокращены расходы на социальные программы. Во внешней политике в этот период Англия ориентировалась на США, активизировала свою деятельность в НАТО, поддерживала американскую политику в Индокитае, расистские режимы в Южной Африке и Южной Родезии. Позитивные сдвиги происходили в советско-английских отношениях. С 1967 г. Англия начала добиваться вступления в «Общий рынок». В конце 60-х годов обострилась ирландская проблема. Католическое меньшинство Ольстера начало в 1968 г. борьбу за гражданские права, вылившуюся в длительный конфликт с британскими властями. Не прекращалась и забастовочная борьба трудящихся. Активизировалось движение сторонников мира. Рабочий класс, коммунисты, сторонники мира требовали изменения внешнеполитического курса. В 70-е годы Англия вступила, имея обострившееся экономическое положение. Ее роль в мировом капиталистическом хозяйстве продолжала падать. Доля Англии в промышленном производстве капиталистического мира сократилась с 10,2% в 1948 г. до 5,4% в 1975 г. По основным экономическим показателям она занимала в середине 70-х годов пятое место среди промышленно развитых государств. Серьезные кризисные спады пережила экономика Англии в 1970–1971 и 1974–1975 г. К концу 70-х годов экономическое положение страны вновь ухудшилось. Замедлились темпы промышленного развития, возросла инфляция. Быстрыми темпами росла безработица. В 1979 г. количество безработных превысило 3,3 млн. человек, что составляло 13% самодеятельного населения. Сокращались размеры пособий по безработице и другие социальные программы. Трудящиеся ответили усилением забастовочного движения.

В острой политической борьбе проходили парламентские выборы 1979 г. Программы лейбористской и консервативной партий резко отличались одна от другой. Избиратели отдали предпочтение консерваторам. Премьер-министром стала Маргарет Тэтчер. Во внутренней политике главный упор был сделан на развитие частного предпринимательства. Были сделаны решительные шаги по сокращению государственного регули- рования экономики. Снижались налоги. Борьба с инфляцией определялась в качестве главной задачи. Урезались социальные расходы, велось наступление на заработную плату трудящихся. Активно проводилась приватизация в интересах многих англи- чан. К частным владельцам за несколько лет перешло более 2/3 предприятий государственного сектора. Одновременно было распродано свыше миллиона муниципальных квартир. Более 60% англичан стали обладателями собственного жилья. Правительство М.Тэтчер стремилось ограничить деятельность профсоюзов, ослабить их влияние на английских трудящихся. В 1980, 1982 и 1984 г. были приняты законы, которые значительно сузили право профсоюзов на проведение забастовок. Несмотря на это, в 80-е годы классовая борьба и демократическое движение английских трудящихся продолжались. Требования бастующих касались, в основном, повышения заработной платы, сохранения рабочих мест, права коллективов предприятий или профсоюзов участвовать в обсуждении проблем модернизации производства. Для британского рабочего движения антипрофсоюзные законы консервативного правительства по-прежнему являются труднопреодолимым препятствием.

В 80-е годы заметно активизировалось антивоенное движение. Оно было направлено против милитаристской политики консервативного правительства, против угрозы ядерной войны. В антивоенное движение включились различные слои населения, организации и учреждения. Активное участие в движении за мир принимали ученые, общественные деятели, представители государственной англиканской церкви. Одной из крупнейших антивоенных организаций стало «Движение за ядерное разоружение». В 1986 г. оно насчитывало 350 тыс. человек. Многие участники антивоенного движения применяли тактику «ненасильственных прямых действий». Создавались «лагеря мира», проводились мощные антивоенные демонстрации, массовые манифестации.

Консерваторы с мая 1979 г. по настоящее время находятся у власти. Впервые в британской истории им удалось прервать колебания традиционного двухпартийного маятника на столь продолжительный срок. За этот период Англия смогла выйти из социально-экономического кризиса, когда ее называли «больным человеком Европы». Она укрепила свои позиции в пятерке наиболее развитых стран капиталистического мира, повысила свой авторитет и роль в международных делах. За годы правления консерваторов созданы благоприятные условия для оживления частного предпринимательства. Консерваторы стремятся представить Великобританию «нацией собственников», обеспечивая себе максимальную поддержку избирателей. В течение 80-х – начала 90-х годов на долю мелкого бизнеса приходились 21% товарооборота и 36% рабочей силы страны (в 1979 г. – 27%). В настоящее время каждый восьмой взрослый занят индивидуальным бизнесом. Развитие малого бизнеса способствует созданию значительного числа рабочих мест.

Придя к власти, консерваторы резко изменили внешнеполитический курс страны. Еще более тесными стали связи с США. Англия поддержала американский план размещения в Западной Европе ракет средней дальности, проводила курс на перевооружение своих ядерных сил. В 1966 г. они подписали соглашение об участии в разработке программы «звездных войн». Стремясь сохранить остатки британской империи, консерваторы вели войну с Аргентиной из-за Фолклендских (Мальвинских) островов (апрель – июнь 1982 г.). Большое место во внешней политике Англии занимали отношения с другими странами ЕЭС. В середине 80-х годов заметно укрепились советско-английские контакты. Начали расширяться экономические, политические, научно-технические и культурные связи.

В 1990 г. М.Тэтчер ушла в отставку с поста лидера консервативной партии и премьер-министра. На смену ей пришел Джон Мейджор, занимавший пост министра финансов. Оставаясь на позициях неоконсерватизма, он и его правительство продолжали курс на приватизацию государственных компаний, на увеличение налоговых льгот для предпринимателей, на укрепление права собственности. Вместе с тем Мейджор отменил подушный налог и обещал «осуществить поворот в сторону большего удовлетворения социально-экономических требований британцев».

Франція

В послевоенной истории Франции выделяют три периода: временный режим (1944–1946 г.), Четвертая республика (1946–1958 г.) и Пятая республика (с 1958 г.). Временный режим. Вторая мировая война нанесла огромный ущерб Франции. В 1945 г. объем промышленного производства составлял 38%, а сельского хозяйства – 50% от уровня 1938 г. Была расстроена финансовая система. Материальное положение основной массы населения резко ухудшилось. После освобождения Франции от фашистской оккупации власть перешла в руки Временного правительства. Его возглавил герой Сопротивления генерал Шарль де Голь, сыгравший важную роль в борьбе за освобождение страны. В состав правительства вошли представители партий, активно участвовавших в движении Сопротивления. Был восстановлен демократический строй. К суду привлечены деятели фашистского режима. Две тысячи из них были казнены. В октябре 1945 г. проведены выборы в Учредительное собрание. Левые силы получили большинство мест. Наиболее влиятельными стали Французская коммунистическая партия (ФКП), социалистическая партия (СФИО) и партия Народно-республиканское движение (НРП). Правительство, основанное на сотрудничестве этих партий, вновь возглавил де Голь. Было восстановлено социальное и трудовое законодательства, принятые в период Народного фронта. Проведена национализация банков и страховых компаний. Острая борьба развернулась в ходе выработки новой конституции. Учредительное собрание разработало проект, выражавший взгляды левых партий, что противоречило подходу де Голя, желавшего значительного расширения полномочий президента. Не встретив понимания у большинства членов Учредительного собрания, он ушел в отставку. Проект конституции был утвержден на референдуме. В декабре 1946 г. конституция вступила в силу. Это была одна из самых демократических конституций в послевоенной Европе. Франция провозглашалась демократической республикой, в которой суверенитет принадлежит народу. Декларировалось равноправие граждан независимо от пола, расы, национальности, политических взглядов, вероисповедания. Провозглашалось право граждан на труд, отдых, социальное обеспечение и образование. Франция отказывалась от завоевательных войн и применения силы против свободы других народов. По конституции двухпалатный парламент избирался всеобщим голосованием, который избирал президента. Четвертая республика. В 1946 г. были проведены выборы в парламент. Они закрепили ведущее положение социалистов, коммунистов и НРП. Коммунисты предложили социалистам создать двухпартийное правительство, однако, те сформировали однопартийный кабинет. Его возглавил Л.Блюм. 16 января 1947 г. прошли выборы Президента Франции. Им стал правый социалист В.Ориоль. Новое правительство также возглавил правый социалист Рамадье. Как и другие западные страны, Франция присоединилась к «плану Маршалла». Быстро восстанавливалось хозяйство. В 50-е годы начался экономический подъем. Темпы его были ниже, чем в ФРГ и Италии, но выше, чем в Великобритании. В 1958 г. выпуск промышленной продукции вырос в два с лишним раза по сравнению с довоенным уровнем. Происходил ускоренный рост государственно-монополистического капитализма. Выросла концентрация производства. Государство активно вмешивалось в дела экономики, проводя ее программирование, способствовало ее модернизации. Это ускорило экономическое развитие Франции. В годы Четвертой республики возникли современные отрасли промышленности (газо- и нефтедобывающая, нефтеперерабатывающая, химическая, атомная, электронная). Значительное внимание уделялось фундаментальной и прикладной науке. Сложность внутриполитического и экономического развития привела к обострению политической и социальной обстановки. Понижение жизненного уровня трудящихся сопровождалось массовыми выступлениями трудящихся. Коммунисты и профсоюзы требовали проведения мер, которые бы улучшили материальное положение населения. В ноябре 1947 г. была проведена всеобщая забастовка под руководством ФКП. Блок партий, на сотрудничестве которых была основана Четвертая республика, распался. Возникло движение сторонников де Голя, которые выступили за пересмотр конституции. Трудности усугублялись и острыми проблемами в международных делах. Франция оказалась вовлеченной в начавшуюся «холодную войну». Она вступила в НАТО, поддержала планы ремилитаризации ФРГ. На ее территории были размещены военные базы США. До 1954 г. французские войска вели войну в Индокитае. В конце 50-х годов возник национальный кризис, связанный с проблемой Алжира. Жестокая и дорогостоящая война Франции в Алжире фактически привела к расколу французского общества. Все эти острые проблемы внутриполитического развития и внешней политики создавали в стране политическую нестабильность, которая выражалась в частой смене правительств (за 10 лет у власти находилось 14 правительств). В апреле 1956 г. во Франции возник очередной политический кризис, который продолжался 5 недель. Выход из создавшегося положения правящие круги видели в генерале де Голе, который, по их мнению, мог бы устроить всех. Де Голь согласился взять власть при условии, что он получит чрезвычайные полномочия. 1 июня 1958 г. парламент предоставил ему все, чего он добивался. Де Голь распустил Национальное собрание. Четвертая республика перестала существовать. Пятая республика. В сентябре 1958 г. был проведен референдум, на котором французы одобрили конституцию, разработанную де Голем. В ней содержались кардинальные изменения формы государственного правления. В соответствии с конституцией Франция становилась президентской республикой. Президент, избираемый на 7 лет всеобщим голосованием, наделялся широкими полномочиями. Он являлся главой государства, главой исполнительной власти и главнокомандующим вооруженными силами. Власть президента и правительства была значительно расширена, парламента – урезана. В ноябре 1958 г. были проведены выборы в парламент. Ведущей политической партией стал деголевский Союз за новую республику (ЮНР). 21 декабря 1958 г. де Голь был избран Президентом Франции. Внутренняя и внешняя политика де Голя. Стремясь восстановить величие Франции, де Голь хотел создать сильное в экономическом отношении государство с независимой внешней политикой. Понимая, что колониализм уходит в прошлое, он предоставил в 1960 г. независимость почти всем африканским

колониям. С Алжиром дело обстояло гораздо сложнее. Продолжение войны обостряло экономические проблемы, отрицательно сказывалось на уровне жизни большинства французов. Трудящиеся требовали покончить с грязной войной. Несмотря на начавшийся террор «Организации тайной армии» (ОАС), Франция в 1960 г. подписала соглашение с Временным прави- тельством Алжира о предоставлении Алжиру независимости. Это означало окончательный распад колониальной империи Франции. В 60-е годы продолжалась модернизация французской экономики. Существенно изменилась ее структура. Проходила реконструкция традиционных отраслей хозяйства. Особенно быстрыми темпами развивались современные отрасли, определяющие НТП. В целом за десятилетие (1956 – 1966 г.) объем промышленного производства вырос более чем на 60%. Завершилась модернизация сельского хозяйства. Франция превращалась в крупного экспортера промышленной и сельскохозяйственной продукции. Под воздействием НТР изменялась социальная структура французского общества. Материальное положение французских трудящихся значительно улучшилось. Изменения наблюдались и во внешней политике страны. Франция создала собственное ядерное оружие. Она вышла из военной организации НАТО. Значительно расширились всесторонние связи с ЕАР и странами Восточной Европы. Франция осудила действия США в Индокитае. В конце 60-х годов Пятую республику постиг кризис. Жесткая регламентация государства вызвала недовольство многих слоев французского общества. В мае 1968 г. в Париже начались студенческие демонстрации. После жестокой расправы над студентами трудящиеся провели забастовку солидарности, в которой участвовали около 10 млн. человек. Эти события резко ослабили режим и личный престиж президента. В апреле 1969 г. проходил референдум по двум непопулярным законопроектам. Большинство избирателей не поддержали президента. Де Голь вынужден был уйти в отставку. Через полтора года он умер.

В конце 1969 г. президентом республики был избран Жорж Помпиду. Началась эволюция голлизма. Была ослаблена государственная регламентация социально-экономической жизни, расширилось социальное законодательство. Укрепились отношения с США. Франция больше не стала препятствовать вступлению Англии в «Общий рынок». Англия, Дания и Ирландия вступили в ЕЭС в 1973 г. В 1974 г. после смерти Ж.Помпиду президентом был из- бран Валери Жискар д’Эстен. Голлисты создали свое Объединение в поддержку республики (ОПР), независимые – Союз за французскую демократию (СФД), социалистические группировки объединились в рамках Французской социалистической партии (ФСП). Завершилась перегруппировка политических сил. 70-е годы были очень сложными для экономики Франции. В 1974-1975 г. Францию, как и другие развивающиеся страны, охватил экономический кризис. Падение производства сопровождалось инфляцией и ростом безработицы, снижением жизненного уровня населения. В конце 1979 г. Францию поразил кризис перепроизводства. Обострились внутриполитические и социальные противоречия. В 70-е годы трудящиеся вели активную борьбу за улучшение своего положения. 1 декабря 1977 г. В общественной забастовке рабочих и служащих приняли участие 5 млн. человек. В международных отношениях Франция проводила внешнеэкономический курс, определившийся при де Голе. Много позитивного было в советско-французских отношениях. Заметную роль играла Франция в подготовке и проведении Общеевропейского совещания в Хельсинки, в укреплении разрядки международной напряженности. Активно сотрудничала с западно-европейскими странами в рамках ЕЭС. Большое внимание она уделяла и африканским делам. Франция в 80 - 90-е годы. С конца 1979 до середины 1981 г. Во Франции наблюдался кризис перепроизводства. Выход из него и дальнейшее экономическое развитие были непродолжительными. Произошло обострение внутриэкономической обстановки. Усилилась забастовочная борьба трудящихся, охватившая в 1980 г. целые районы. В связи с предстоящими президентскими и парламентскими выборами обострились все социально-экономические противоречия. В сложной политической борьбе на президентских, а затем и парламентских выборах в 1981 г. Победу одержали левые силы. Президентом стал социалист Франсуа Миттеран, предложивший коммунистам войти в состав правительства. ФКП получила 4 министерских портфеля из 44. Совместная программа левых сил предусматривала значительные социально-экономические реформы в интересах большинства французов. Была осуществлена национализация 36 банков и 9 промышленных групп. Осуществилось повышение зарплаты, пособий по безработице, многодетности. Увеличились пенсии и стипендии, усиливалось налогообложение крупного капитала. Рабочая неделя была сокращена до 39 часов, а оплачиваемый отпуск продлен до 5 недель. Однако остановить инфляцию не удалось. Продолжала расти и безработица. С 1983 г. правительство социалистов проводило политику «жесткой экономии». Она была сохранена с небольшими изменениями консерваторами в 1985–1988 г. и правительством социалистов, сформированным после выборов 1988 г. Политика «жесткой экономии» включала в себя сдерживание доходов населения, государственных расходов и регулирования кредитно-денежной сферы – сначала путем административных запретительных мер, а затем за счет поддержки конкуренции на рынках труда, товаров и денег. В конце 80-х годов французское правительство объявило о массовой приватизации предприятий, банков и страховых компаний. Один из путей приватизации – выкуп предприятий его работниками. За 1989 – 1992 г. было выкуплено около четверти всех предприятий с числом занятых от 500 до 1 тыс. человек. Десятый план экономического развития на 1989 – 1992 г. наметил дальнейшее достижение стабильности денежного обращения, снижения инфляции и поддержку конкурентоспособности экономики. Во внешней политике усилились проатлантические тенденции. Значительно активизировались ее связи с США. Франция наращивала свои вооруженные силы, особенно ядерные, отказалась от полного прекращения ядерных испытаний. Первостепенное внимание Франция уделяла европейским делам, укрепляя отношения с ФРГ, Англией. Сложными и непоследовательными были отношения с СССР.

В 1993 г. на выборах в Национальное собрание правые получили абсолютное большинство мест в парламенте. Никогда еще в послевоенной истории Франции левые силы не терпели такого поражения. Премьер-министром был назначен представитель ОПР Эдуар Балладюр. Левые силы после такого крупного поражения не смогли выйти из затяжного кризиса. На президентских выборах в мае 1995 г. победу одержал Ж.Ширак, который заявил, что основными приоритетами внутренней политики будут: борьба с безработицей, преодоление раскола общества на благополучных и обездоленных. Во внешней политике главной целью его деятельности будет вернуть Франции роль «мотора» в Европейском Союзе и «маяка свободы» для всего мира. Новое правительство выразило намерение сокращать дефицит государственного бюджета до уровня, предусмотренного Маахстрихстским соглашением. Одновременно было запланировано увеличить расходы на повышение занятости. В 1996 г. принят долгосрочный план занятости и начато его осуществление в оговоренных зонах. Наряду с мероприятиями правительства парламент принял ряд законов о поощрительных выплатах частным предпринимателям за наем молодежи на работу и за возвращение на работу сокращенного персонала. В 1996 г. увеличились темпы роста ВВП, капиталовложений, личного потребления.

Німеччина

Вторая мировая война, развязанная государствами агрессивного блока, принесла огромные бедствия и немецкому народу. Германия перестала существовать как независимое государство. Она потеряла 1/4 своей довоенной территории, была разделена на оккупационные зоны. Вопросы, касающиеся всей Германии, решал Контрольный совет, состоящий из четырех главнокомандующих.

Производство в начале 1948 г. едва достигало половины уровня 1936 г. Жизненный уровень населения резко упал. От голода немцев спасали поставки продовольствия стран-победительниц. Германия понесла значительные людские потери. Население было деморализовано войной и разрухой. В стране находилось 12 млн. беженцев. Изношенный реальный капитал, разрушенная инфраструктура, подорванная финансовая система, карточная система еще больше усложняли экономическое и социальное положение в Германии. Союзники по антигитлеровской коалиции, выполняя решения Крымской и Потсдамской конференций, проводили политику трех «де»: демилитаризацию, денацификацию, демократизацию. Создавались условия для превращения Германии в миролюбивое, демократическое государство. Восстанавливались запрещенные нацистами политические партии и общественные организации. Первыми вышли из подполья коммунисты и социал-демократы. В апреле 1946 г. в советской зоне в результате объединения коммунистической (КПГ) и социал-демократической (СДПГ) партий была образована Социалистическая единая партия Германии (СЕПГ). В сентябре 1948 г. был созван Парламентский совет. Он разработал конституцию Федеративной Республики Германии, которая вступила в силу 23 мая 1949 г. Конституция провозгласила Западную Германию как демократическое, федеративное государство, закрепила основные гражданские и политические свободы. В августе 1949 г. на выборах в бундестаг победил блок ХДС/ХСС, образовавший с СвДП правительственную коалицию. Правительство возглавил видный политический деятель – христианский демократ Конрад Аденауэр, который был федеральным канцлером на протяжении 14 лет. 21 сентября 1949 г. Было официально провозглашено создание ФРГ. Столицей страны стал небольшой курортный город Бонн. В восточной зоне оккупации 7 октября 1949 г. была создана Германская Демократическая Республика (ГДР). Ее столица – Восточный Берлин. Совершился раскол Германии, который продолжался 40 лет.

В 50 – 60 годы быстрыми темпами развивалась экономика. Незначительные военные расходы, щедрые американские кредиты по «плану Маршалла», широкое использование дешевой иностранной рабочей силы, поставки новейшего оборудования, высокая доля накопления в национальном доходе способствовали ускоренному возрождению хозяйства страны. С 1950 по 1964 г. валовой национальный продукт вырос в 2 раза. Наиболее высокими темпами развивались разнообразные отрасли машиностроения, производство электроэнергии, химическая и металлургическая промышленности. Глубокие качественные изменения в экономике происходили и под влиянием развертывающейся научно-технической революции. Успехи в экономическом развитии позволили быстро наращивать экспортный потенциал. Около половины всей производимой продукции шло на европейский и мировой рынки. ФРГ расплатилась с долгами, создала значительные золотовалютные резервы. Западногерманская марка стала одной из самых надежных валют мира.

Большую роль в восстановлении и развитии экономики сыграло финансовое и кредитное регулирование. В первые послевоенные годы правительство оказало помощь в восстановлении крупных монополий, обеспечении концернов рабочей силой. Это, в свою очередь, вызвало расширение жилищного строительства, быстрый рост прямых государственных капиталовложений, связанный с восстановлением разрушенного вой ной жилищного фонда. С начала 50-х годов в структуре капиталовложений возрастала доля косвенных государственных инвестиций. Основной акцент был сделан на поддержку базовых отраслей промышленности через государственные кредиты и субсидии. В 60-е годы увеличились государственные капиталовложения в форме прямых инвестиций в науку и образование. Значительные ассигнования на инфраструктуру способствовали ускорению темпов экономического роста, качественному развитию социальной сферы. Жизненный уровень населения быстро рос. Успехи социально-экономического развития базировались на основе либеральной рыночной политики, у истоков кото-рой стоял министр экономики Л.Эрхард, впоследствии ставший канцлером ФРГ. Экономическая реформа, им разработанная, осуществлялась под лозунгом «благосостояние для всех». Она способствовала снятию социального напряжения в стране. Важную роль в этом играло и привлечение трудящихся к управлению производством. Еще в 1951 г. в ФРГ в специфических послевоенных условиях был издан закон о «соучастии в принятии решений». Он распространялся только на предприятия с числом занятых свыше 1 тыс. в угольной и металлургической промышленности. Эти отрасли были особенно важны для первоначальной стадии восстановления экономики. В 1976 г. в ФРГ был принят новый закон о соучастии, распространяющийся на все отрасли (кроме угольной и черной металлургии) и все компании с числом занятых свыше 2 тыс. человек. К более низкому уровню участия в ФРГ относится деятельность производственных советов, которые избирались на всех предприятиях с числом занятых не менее 5 человек. Совет обладал консультативными полномочиями. В условиях экономического прогресса и относительного классового мира политический радикализм перестал быть заметным явлением. В 1956 г. была запрещена Коммунистическая партия Германии. Созданная в 1968 г. КПГ так и не стала влиятельной силой. Попытки реваншистских сил создать массовую правую националистическую партию также не имели успеха. В политической жизни доминировали ХДС/ХСС, СДПГ и СвДП, которые к концу 60-х годов занимали практически одинаковые позиции по основным вопросам внутренней политики и поддерживали идею развития государства благоденствия. Это способствовало укреплению политического консенсуса, ярким проявлением которого стало существование в 1966–1969 г. «большой» правящей коалиции ХДС/ХСС и СДПГ. Во внешней политике ФРГ ориентировалась на ведущие страны Запада. В годы «холодной войны» она стала членом Европейского Совета. В 1954 г. ей было разрешено иметь армию (бундесвер). В 1955 г. ФРГ стала членом НАТО, затем вошла в ЕЭС, где стала играть ведущую роль. Последовательный атлантизм во внешней политике давал ФРГ определенные преимущества, но был доведен до абсурда. Непризнание стран Восточной Европы, с которыми она находилась в непосредственной близости, делало дипломатию ФРГ негибкой. В 1969 г., через 20 лет после образования ФРГ, Федеральным Канцлером впервые стал социал-демократ Вилли Брандт (1913–1992) – выдающийся политический деятель, с юношеских лет участвовавший в социал-демократическом движении. Произошли изменения во внутреннем развитии. Увеличились социальные льготы для значительной части населения. Возникли новые явления в политической жизни. Появились новые массовые движения. Самым значительным было движение в защиту окружающей среды, движение «зеленых». Получили распространение и левацкие организации – анархисты, маоисты, неотроцкисты. Значительные изменения произошли в международной деятельности ФРГ. Правительство В.Брандта разработало и реализовало «новую восточную политику». Были признаны послевоенные границы в Восточной Европе. В 1970 г. был подписан договор с Советским Союзом. ФРГ обязалась рассматривать существующие границы как нерушимые. Аналогичные договоры были подписаны с Польшей и Чехословакией. Были установлены межгосударственные отношения с ГДР. Взаимное признание немецких государств открыло им путь в ООН.

В начале 80-х годов произошла новая перегруппировка политических сил. СвДП поддержала ХДС/ХСС и вышла из коалиции с СДПГ. В 1982 г. Канцлером ФРГ стал христианский демократ Гельмут Коль. СДПГ оказалась в оппозиции. 4 мая 1983 г. Канцлер Г.Коль сделал правительственное заявление, в котором изложил 7 тезисов, или программу консерваторов на ближайшую перспективу: 1) личная свобода, творческий труд, благосостояние для всех и социальная уверенность должны быть достигнуты благодаря духу и силе социального рыночного хозяйства; 2) мы хотим общества с человеческим лицом; 3) за формирование современного общества, идущего в ногу с научнотехническим прогрессом; 4) возвратить государство к сути своих задач – стоять на страже справедливости и следить за выполнением обязанностей граждан; 5) мы принадлежим к Западу; 6) за политический союз Европы; 7) немецкая нация продолжает существовать, необходимо добиваться немецкого единства. Правительство Г.Коля начало осуществлять мероприятия, сходные с теми, которые уже начали проводить М.Тэтчер в Великобритании и Р.Рейган в США. Были сокращены налоги и упорядочены государственные расходы, приняты меры по уменьшению государственной регламентации бизнеса, по стимулированию конкуренции. Начавшийся экономический подъем способствовал закреплению позиций правящей коалиции на выборах в бундестаг в 1983 и 1987 г.

В декабре 1987 г. правительство приняло специальную программу стимулирования экономики на 1988–1990 г. Она предусматривала значительное сокращение подоходного налога и налога с корпораций, стимулирование инвестиционной деятельности. Планировалось выделение льготных кредитов на сумму 21 млрд. марок. Эти средства предназначались для реконструкции городов и защиты окружающей среды. На цели субсидирования ставок по кредитам из государственного бюджета выделялось ежегодно 200 млн. марок. Правительство рассчитывало, что новая программа позволит стимулировать капиталовложения на общую сумму приблизительно в 40 млрд. марок. В 1989 г. в ГДР началась революция. Была восстановлена демократия. 9 ноября после вынужденной отставки Э.Хоннекера и его правительства была разрушена берлинская стена. Переговоры об объединении обеих частей Германии успешно завершились. 3 октября 1990 г. было провозглашено образование единого германского государства. На внеочередных выборах в бундестаг в декабре 1990 г. правящая коалиция вновь одержала победу. 1990 г. стал особым годом для Германии. Объединение двух Германий остро поставило проблему преодоления отсталости бывшей ГДР.

Італія

Фашистский режим и вторая мировая война принесли итальянскому народу большие бедствия. Сотни тысяч людей погибли или пропали без вести, миллионы остались без крова. Экономика находилась в разрушенном состоянии. В стране не хватало продовольствия. Инфляция достигла огромных размеров. В 1945 г. у власти находилось коалиционное правительство из представителей ведущих антифашистских партий. Самой влиятельной силой были не коммунисты, а христианские демократы. На выборах в Учредительное собрание в 1946 г. эти партии закрепили свое ведущее положение. В этом же году проходил референдум, на котором итальянцы высказались за ликвидацию монархии. Предстояло создать новое демократическое государство. В декабре 1947 г. Учредительное собрание приняло конституцию, которая вступила в силу 1 января 1948 г. В апреле этого же года состоялись парламентские выборы. Убедительную победу одержали христианские демократы (ХДП), набравшие 12,7 млн. голосов. ИСП и ИКП и другие левые партии и организации объединились в Народно-демократический фронт. За него проголосовали свыше 8 млн. избирателей. Христианские демократы сформировали правительство во главе с де Гаспери, который оставался на этом посту до 1953 г. Правительство де Гаспери ориентировалось на союз с ведущими странами Запада. Италия присоединилась к «плану Маршалла», стала членом НАТО, на ее территории были размещены американские военные базы. Правительство Италии активно проводило в жизнь идею европейской интеграции. В 1957 г. был подписан Римский договор о создании Европейского экономического сообщества (ЕЭС). В первые послевоенные десятилетия Италия, как и другие страны Запада, переживала период быстрого экономического подъема. В 50-е годы ежегодный прирост производства составлял 10%. Присоединение к «плану Маршалла», обновление основного капитала, приток частных иностранных инвестиций, высокий спрос на внутреннем рынке, государственная помощь частным монополиям, внедрение в производство научно-технических новшеств – все это способствовало ускоренному экономическому развитию. В 1959 г. в Италии начался настоящий экономический бум. В 1964 г. прирост промышленной продукции составил 15,2%. Но это продолжалось недолго. Уже в 1964–1965 г. произошел экономический спад. Несмотря на быстрое экономическое развитие, в 50–60-е годы сохранился на прежнем уровне, иногда повышался уровень рабочего движения. Итальянские трудящиеся были очень изобретательны в применении форм борьбы за свои жизненные интересы: «забастовки наоборот», всеобщие стачки в масштабах города, провинции, области, а то и всей страны и т.п. По размаху забастовочного движения Италия намного опережала другие страны. Все это приносило осязаемые результаты. Трудящиеся постоянно добивались улучшения своего положения. По уровню зарплаты, размерам пенсий и пособий по безработице Италия занимает одно из ведущих мест в мире. В 60-е годы огромным влиянием в жизни итальянского общества пользовалась итальянская компартия. В 1968 г. за нее проголосовали 26,9% избирателей, а число ее членов составляло 1,8 млн. человек. Итальянская компартия была самой массовой и влиятельной коммунистической партией в западном мире. Во второй половине 60-х годов заметно усилилось студенческое движение. Студенты проводили забастовки, устраивали манифестации, занимали университеты, требовали совершенствования системы высшего образования. В массовом движении принимали участие различные слои населения. Активно включились в борьбу интеллигенция и городская мелкая буржуазия. Совместные акции всех крупныx профобъединений Италии придали забастовочной борьбе невиданный размах. В 1968-1969 г. почти 20 млн. человек участвовали в забастовках, требуя реформы пенсионного обеспечения, демократической жилищной политики. Почти все требования забастовщиков были удовлетворены. Парламент также принял закон о разрешении развода, который позднее был утвержден всенародным референдумом.

Италия в 70-е годы. Как и другие капиталистические страны, Италия вступила в 70-е годы в условиях резко изменившейся экономической конъюнктуры. В 1974 г. ее также поразил глубокий экономический кризис. Почти полностью прекратился рост производства, увеличилось число безработных, возрос дефицит внешней торговли. Цены резко пошли вверх. Все это легло тяжелым бременем на плечи трудящихся. Различные политические силы предлагали свои программы выхода из кризиса. Быстро росло влияние ИКП. На парламентских выборах 1976 г. она добилась самого крупного в своей истории успеха. 34,4% избирателей отдали свои голоса коммунистам. ИКП получила 227 мест из 630 в палате депутатов, только незначительно уступив христианским демократам. Однако под давлением союзников по НАТО лидеры ХДП отказались допустить коммунистов в правительство. Сложность и нестабильность политического положения таили в себе большие опасности. Создались благоприятные возможности для роста терроризма, как справа, так и слева. И неофашисты, и левацкие организации организовали массовый террор. С 1969 по 1981 г. от рук террористов в Италии погибли 186 человек. В 1978 г. жертвой террористов из «красных бригад» стал лидер христианских демократов Альдо Мopo. Он был похищен в день, когда было подписано соглашение между ИКП и ХДП о поддержке коммунистами кабинета А.Моро, при условии, что правительство будет проводить согласованную обеими партиями программу. Полиция оказалась бессильной в поисках А.Моро, а в мае его труп с признаками насильственной смерти был обнаружен в центре Рима. ИКП вышла из парламентского большинства, и впоследствии ее влияние в политической жизни итальянского общества уменьшалось.

Современная Италия. С конца 70-х годов падает престиж христианских демократов. Некоторые правительства формировались на более широкой коалиционной основе. Во главе их находились социалисты или представители других политиче-ских партий. В 80-е годы у власти стояли уже пятипартийные правительства. Однако они не были устойчивыми, и частая их смена стала своеобразной традицией Италии. К 1993 г. насчитывалось 52 послевоенных правительства. Глубокий кризис государственных институтов Италии связан также с деятельностью мафиозных структур. Слившись с коррумпированными элементами в государственных структурах, мафия в Италии стала внушительной силой. Она терроризирует население, использует шантаж, грабеж, убийства, вымогает деньги, обеспечивает неприкосновенность богачам, которые регулярно платят выкуп. Тех же, кто не идет с ней на сделку, мафия постоянно преследует или убивает. В 1992 г. в Италии разразился новый общественно-политический скандал, связанный со взятками. Под следствием оказались крупные предприниматели, лидеры ХДП и ИСП, депутаты и сенаторы, несколько министров. Политическая нестабильность, коррупция в высших эшелонах власти, по уровню которой Италия не знает себе равных в Западной Европе, связаны с особенностями итальянского политического механизма. Выборы там происходили по пропорциональной системе. В 1993 г. на референдуме население Италии высказалось за ее ликвидацию. После преодоления кризисов 70-х-начала 80-х годов в экономическом развитии Италии наблюдался подъем. Качественно изменилась ее промышленная база. Наибольшие успехи достигнуты в традиционных отраслях и в производстве потребительских товаров. Серьезной проблемой для Италии остается проблема преодоления отсталости юга.

• Японо-американські відносини

В перші повоєнні роки Вашингтон в основному домігся того, щоб Японія не становила воєнної загрози для США. Американські правлячі кола почали розглядати Японію як свій головний військово-стратегічний плацдарм на Далекому Сході, взяли курс на відновлення й подальше нарощування її військового потенціалу, на зміцнення союзу з її правлячими колами. В цих умовах Вашингтон розпочав підготовку до укладання сепаратного мирного договору з Японією, усунувши Радянський Союз та інші країни від участі в підготовчій роботі. 8 вересня 1951 р. цей договір було підписано в Сан-Франциско. Радянський Союз відмовився підписати його. Слідом за підписанням сепаратного мирного договору 8 вересня 1951 р. в Сан-Франциско був підписаний японо-американський Договір безпеки, який дав змогу США після набрання чинності Сан-Франциським договором утримувати в Японії й поблизу неї будь-які військові контингенти, оснащені будь-якою зброєю. Цей договір дозволяв Вашингтону використовувати збройні сили на власний розсуд для ведення воєнних операцій під приводом підтримання «міжнародного миру і безпеки на Далекому Сході й забезпечення безпеки Японії від збройного нападу ззовні. Таким чином, «договір безпеки» й адміністративна угода стали юридичною основою для продовження перебування американських військ і баз на території Японії, певною мірою обмежили її суверенітет та оформили створення японо-американського військового союзу. За умовами «договору безпеки» США легко могли втягнути Японію в руйнівну війну всупереч її бажанню та навіть без її відома. Фактично цей договір прив'язував Японію до системи військових блоків, створених під егідою США.

Прямим наслідком японо-американського союзу стало прямування Японії у фарватері зовнішньої політики США. Відповідно до умов Сан-Франциського мирного договору вона змушена була підписати 9 травня 1952 р. разом з Канадою і США Конвенцію про риболовство в північно-східній частині Тихого океану, яка завдала серйозної шкоди інтересам риболовства Японії. 2 квітня 1953 р. Японія уклала зі США Договір про дружбу, торгівлю і мореплавство, що забезпечував американським монополіям можливість подальшого економічного проникнення в країну. Нарешті, 8 березня 1954 р. Японія і США підписали нову Угоду про допомогу в забезпеченні взаємної оборони, що мала на меті втягнути Японію в гонку озброєнь. Ця угода сприяла посиленню залежності японських збройних сил від поставок американської зброї. Отже, вступивши у військово-політичний союз зі США, японські правлячі кола тоді добровільно відмовилися від певної частини суверенітету на користь США, сподіваючись відновити з американською допомогою свою втрачену могутність.

На кінець 50-х років внутрішня ситуація в Японії суттєво змінилася. Передусім це виявилося у відновленні могутності японських монополій і в значній активізації сил демократії. В країні розгорнувся рух за ліквідацію американських військових баз на території Японії, за анулювання кабального «договору безпеки», за повне відновлення незалежності Японії та її перехід на позиції миру, свободи й нейтралітету. Під тиском громадськості в грудні 1954 р. змушений був піти у відставку відверто проамериканський уряд С. Іосіда. На зміну йому прийшов уряд Хатояма, котрий успішно нормалізував японо-радянські дипломатичні відносини.

Посилення руху за ліквідацію американських військових баз на японській території, проти «договору безпеки», за політику миру й нейтралітету створило серйозну загрозу самому існуванню японо-американського миру й нейтралітету, створило серйозну загрозу самому, існуванню японо-американського військового союзу. Його прибічники як у Японії, так і в США вбачали єдиний вихід зі становища, що склалося, в перегляді «договору безпеки». 4 жовтня 1958 року в Токіо розпочались переговори, уряд Н. Кісі, ігноруючи волю і протести японської громадськості, підписав 19 січня 1960 р. Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Японією і Сполученими Штатами Америки. Новий японо-американський «договір безпеки», який відрізнявся від договору 1951 р. меншою асиметрією взаємних зобов'язань щодо співробітництва в галузі оборони, був укладений на 10 років і містив формулювання про те, що збройний напад на одну із сторін «становитиме загрозу миру і безпеці другої».

Японія залишалась головним союзником США в азіатсько-тихоокеанському регіоні і в 70-ті роки, що було зумовлене спільністю стратегічних інтересів партнерів. Називаючи Японію «повноправним» союзником, офіційний Вашингтон намагався зобразити справу так, нібито між США і Японією немає нерозв'язних суперечностей. Одну з причин, що затьмарювала японо-американські відносини, становила проблема повернення Японії Окінави. 17 червня 1971 р. була підписана угода про передачу під управління Японії архіпелагу Ркжю, до складу якого входить Окінава. Вашингтон розглядав цю угоду як винагороду за ту роль, що її Токіо мав відігравати в здійсненні «доктрини Ніксона» в Азії. Угода передбачала збереження американських військових баз на Окінаві, але відповідальність за безпосередню оборону архіпелагу покладалася на японські сили самооборони. Японія зобов'язувалася взяти на себе цю функцію з 1 липня 1973 р. і направити на Окінаву війська.

На середину 70-х років військово-політичні вплив США в азіатсько-тихоокеанському регіоні серйозно послабився, про що свідчили падіння проамерикански* режимів в Індокитаї й розпад СЕАТО. На міжнародній арені в цілому загострювалися міжімперіалістичні суперечності в умовах енергетичної кризи, посилювалася борохьба країн, що розвиваються, за встановлення нового Міжнародного економічного порядку, розгортався націо¬нально-визвольний рух на африканському континенті. Все це викликало помітний поворот управо в політичному мисленні правлячих кіл США. Прихильники «жорсткого курсу» щодо країн протилежної соціально-економічної системи отримали аргументи на користь посилення кон¬фронтації з цими країнами. В умовах подальшого послаб¬лення міжнародних позицій США Вашингтон почав роз¬глядати як невідкладне й першочергове завдання американської політики в Азії зміцнення відносин зі своїми партнерами, передусім з Японією.

Зміна пріоритетів в азіатсько-тихоокеанській стратегії США чітко визначилася вже з середини 1975 p., коли об'єктом найбільшої дипломатичної активності Вашингтона стала Японія. З цього часу по суті почався новий етап у розвитку японо-американських відносин, що позначився більш високим рівнем військового співробітництва і рішучістю дотримуватися погодженої політико-дипломатичної лінії у відносинах із третіми державами.

Японо-радянські відносини

Дипломатичні відносини Японії й СРСР залишалися перерваними з серпня 1945 до жовтня 1956 р. Противники нормалізації відносин із СРСР наголошували на територіальному питанні: Південний Сахалін та «Курильські острови — Хабомаї, Шикотан, Ітуруп та Кунашир — були передані СРСР після капітуляції Японії, їх підтримували США, які намагались ізолювати Японію від соціалістичних країн і попереджали, що лінія Японії на розширення економічних зв'язків з СРСР «може стати перешкодою для здійснення програми допомоги Японії, що розроблялась урядом США».

Враховуючи зміну міжнародної обстановки на Далекому Сході у зв'язку з припиненням війни в Кореї та Індокитаї, СРСР здійснив активні кроки для встановлення контактів з Японією. Він постійно підкреслював бажання жити з нею в мирі й дружбі, необхідність припинення стану війни, встановлення нормальних дипломатичних відносин. З червня 1955 р. в Лондоні розпочались японо-радянські переговори. Радянська делегація запропонувала проект мирного Договору, виявивши готовність задовольнити деякі японські побажання, в тому числі територіальні. Враховуючи, що острови Малого Курильського пасма Хамобаї й Шикотан розташовані поблизу японського острова Хоккайдо, СРСР погоджувався передати їх Японії. В березні 1956 р. з ініціативи Японії переговори були перервані. Під тиском японських рибо-промисловців японський уряд запропонував розпочати двосторонні японо-радянські переговори про укладання угоди з питань риболовства. Вони завершились підписанням Конвенції про риболовство й Угоди про надання допомоги людям, що потерпають у морі. У жовтні 1956 р. в Москву прибула японська урядова делегація на чолі з І. Хатояма. Переговори на найвищому рівні (13—19 жовтня) завер¬шились успішно, і 19 жовтня 1956 р. була підписана спільна радянсько-японська декларація. Вона заклала підвалини для успішного розвитку японо-радянських відносин, які розвивалися на основі принципів мирного співіснування.

Утворення ЄС – начальна необхідність для західно – європейських держав.

В Західній Європі отримала розвиток на початку 50 рр. тенденція створення держав націоналістичних об'єднань, які знайшли прояв в інтеграції, яка була на той час новим соціально – економічним і політичним явищем в розвитку тогочасного капіталу економіки.

Бретен-Вудська конференція.

Долар – єдина валюта.

Першими проявами такої інтеграції стало створення Європейського Об'єднання Вугілля та Сталі (1951 р.) – перша велика організація інтернаціонального типу. Вона об'єднала камерно-вугільну, залізно-рудну, металургійну промисловості Франції, ФРН, Італії, країн Бенілюксу.

В 1955 р. учасники ЄОВС на конференції в Мессіні прийняли рішення поширити співробітництво на нові галузі економіки, в тому числі й на атомну енергетику.

Намічено створення вільного від податків та кількісних обмежень загальний спільний ринок. Тому іноді ці країни називалися – країни спільного ринку.

Крім виробничих факторів на цю інтеграцію постійно накладався відбиток змагання двох соціальних систем. І це змагання примушувало правління кола капіталістичних країн об’єднуватися для збереження свого панування.

О1кремої сили в світі розглядали ЄОВС як підведення промислової бази під створений НАТО, в контексті планів мілітаризації Європи. Такий підхід реакційних Європейських сил отримав повну підтримку США та Англії.

США з самого початку вбачали в західно – європейській інтеграції засіб продовження антикомуністичної стратегії. Директор ЦРУ Далес на одній з сесій НАТО заявив: «Європейська інтеграція й НАТО доповнюють, а не виключають одне одного».

І хоча на початку 50 рр. процес інтеграції «атлантисти», але продовжили цей процес і надали йому нову форму так звані «європеїсти» найбільш видатним з яких був президент Франції – генерал Де Голль.

Боротьба цих двох напрямів і груп політичних діячів була пов’язана не тільки з тим, «бути чи не бути наднаціональним інститутам», яким би Європейські держави делегували частину свого власного суверенітету. Мова йшла про те, чи буде західна Європейська інтеграція придатком до НАТО, чи зможе існувати сама, без нього

Звідси беруть напрямок терміни «Об’єднана Європа»

В березні 1957 р. в римі було підписано договір про створення ЄЕС, який інколи називали «спільний ринок»

1957 р. – Європейська співдружність атомної енергії. Строк дії договорів не обмежувався, а учасниками спільного ринку стали країни, які започаткували ЄОВС.

В Західній Європі утворилися співдружності, які були тісно пов’язані між собою.

В ІІ половині 60 рр. керівні органи цих співдружностей були злиті.

ЄОВС + Спільний ринок + Євратом

Римський договір 1957 р. передбачав:

- поступову відміну протягом 12 років митних обмежень між державами – учасниками та встановлення спільної торгівельної політики по відношенню до третіх країн;

- усунення перепон для вільного пересування осіб, послуг, капіталів;

- становлення спільної політики в області с/г, транспорту, створення валютного союзу;

- зближення законодавств держав членів ЄС в тій мірі, в якій це необхідно для ЄС.

- формування спільного ринку повинно було завершитися через 13 років (1970 р.).

Він також передбачав прогресуюче зближення політик цих держав по самому широкому колу питань, в тому числі в соціальній сфері та ЗЕЗ.

Організатори ЄС розраховували, що поступове розширення сфери державного монополістичного реформування призведе до більш стійкої економічної, а потім і політичної спільності інтересів країн – учасниць.

Курс, в цілому на інтеграцію було вибрано правильний, перспективний. Єдине, в чому сперечались атлантисти та європеїсти – чи створювати спільні національні органи, чи створювати орган який врахував би кожну країну.

Європейська асамблея, Рада, Комісія, Суд.

Рада ЄС – рада міністрів держав – вищій орган по координації економічної спільноти. До нього включалися: 1 представник у раді міністрів від кожної країни учасниці. Рада збиралась 1 раз на місяць по різним питанням.

Рада ЄС виробляє рішення незалежні від Комісії, але в більшості випадків за пропозицією Комісії.

Комісія ЄС – головний виконавчий орган ( 9 чоловік, призначаються урядами країн спільноти на 4 роки).

В комісії не повинно бути більше 2 членів, громадян однієї держави. Ці члени діють спільно, вони юридично незалежні від дій тих урядів, які їх призначили.

Комісія покликана втілювати в життя європейські інтереси, проводити її зовнішні зносини. При комісії існує великий адміністративний апарат. Прибічники наднаціонального об'єднання розглядали комісію як прообраз майбутнього федерального уряду, а європеїсти – як свого роду секретаріат при раді міністрів.

Асамблея ЄС – Європарламент (з 1962 р.) – утворена з представників парламентів краї членів ЄС.

Головні функції Асамблеї були дорадчими. Їх резолюції повинні розглядатися як рекомендації.

Складовою частиною Римського договору була політика по відношенню до колоніальних країн (Азії та Африки).

З метою збереження свого панування метрополії включають свої колонії до складу ЄС на правах асоційованого членства.

Найбільше вигоди від такої політики асоційованого членства хотіла мати Франція, яка мала колонії в Африці та Азії. Вона хотіла забезпечити собі максимум колоніальних привілеїв.

Партнери Франції по ЄС розраховували в подальшому витіснити Францію з частини її колоній, розраховуючи на свій економічний потенціал.

Велике значення в 50-60 рр. надавалося досягненню угоди про євроатом. Франція хотіла отримати максимальні дивіденди від цього об'єднання. Другою найбільш зацікавленою країною у євроатом була ФРН. Вона хотіла отримати ядерну зброю. Євроатом – засіб для найшвидшого досягнення цієї мети.

Не зважаючи на це ядерні дослідження продовжувалися і за межами цієї організації.

Найбільше протиріччя між Францією та ФРН вже з самого початку існування європейської спільноти.

Позиція Франції (25% промислової продукції ЄС; 20% експорту продукції ЕЄ) багато в чому диктувалися бажанням зміцнити свої економічні позиції, використовуючи ресурси колоніальних володінь.

На долю Франції – кінець 50 рр. – 45% виробництва промислової продукції ЄС; 44% експорту. ФРН розглядали інтеграцію як зрівняння з іншими країнами ЄС.

Франція і розглядала ЄС як конфедерацію європейських держав. Цю ідею відстоював уряд Де Голля.

Країни Бенілюксу, боячись бути роздавленими ФРН та Францією виступали за федерацію.

Італія – позиція як і країни Бенілюксу. Однак цього було замало.

Від об’єднання країн у спільний ринок найбільш виграла ФРН. Її доля більше 48%; доля Франції в промисловому виробництві країн ЄС зменшилась.

Франція програла політичні співробітництва вперше була викладена в вересні 1960 р. генералом Де Голлем. Вона стала предметом обговорення 6 глав урядів країн.

«План Фуше» - листопад 1961 р. – представлений в комісію – був направлений на створення міждержавної конфедеративної держави. Він передбачав координацію ЗП країн шістки, який не завжди співпадає з ЗП стратегією НАТО. Це було «Французьким варіантом поліпшення об'єднання Європи».

Ні ФРН, ні країни Бенілюксу на це не погодились, його було відхилено в 1962 р.

Політична інтеграція цих країн і вирішення, якою вона повинна бути ні до чого не приводили. Франція стояла на заваді.

Січень 1966 р. – досягнутий компроміс із Францією. Вона повернула своїх представників до Комісії Європи, погодилась: обов’язкове рішення – якщо за виступатимуть всі.

14 Міжнародні відносини на близькому та середньому сході в 40-80-х рр. ХХ ст.

Після другої світової війни завершився крах мандатної системи на Близькому Сході. До жовтня 1918 р. Сирія і Ліван входили до складу Османської імперії. В жовтні 1918 р. турецькі війська залишили Сирію і Ліван, але ще задовго до щгь у відповідності з угодою «Сайкс—Піко» (1916) Великобританія і Франція підготували поділ арабських провінцій Османської імперії. Сирія і Ліван ввійшли до сфери впливу Франції.

У квітні 1920 р. на конференції в Сан-Ремо було прийняте рішення про передання Франції мандата на Сирію і Ліван.

Формально Сирія і Ліван отримали незалежність у роки другої світової війни від керівництва «Вільної Франції», відповідно 27 вересня і 26 листопада 1941 р. Сирія і Ліван у лютому 1945 р. оголосили війну Німеччині і Японії, ввійшли до складу Об'єднаних Націй. У березні 1945 р. Сирія і Ліван взяли участь у створенні Ліги арабських держав (ЛАД).

Однак, незважаючи на проголошення державного суверенітету, присутність французьких військ на території Сирії й Лівану тривала, що ставило обидві країни в пряму політичну залежність.

На початку 1945 р. уряди Сирії й Лівану виступили з вимогою про виведення з їхніх територій іноземних військ. У відповідь уряд Франції заявив, що зробить не лише після того, як у Сирії й Лівані будуть забезпечені «особливі привілеї» Франції. Сирія і лЬан відмовилися прийняти ці умови. 6 травня 1945 р. в Бейруті висадився новий контингент французьких військ, спалахнули заворушення, відбулися збройні сутички. Фактично фРаН^ розв'язала в Лівані колоніальну війну. Під привода «припинення подальшого кровопролиття» Великоор танія ввела свої війська в Сирію і Ліван.

«Посередництво» Лондона насправді призвело до cтановлення в Сирії і Лівані англо-французького кондомініуму. В грудні 1945 р. Великобританія і Франція дали угоду про подальшу спільну окупацію Сирії й Лівану. Терміни евакуації англо-французьких військ не були визначені.

В лютому 1946 р. Сирія і Ліван винесли питання про негайну евакуацію англо-французьких військ на обговорення Ради Безпеки ООН. Цю вимогу активно підтримали Радянський Союз, Польща, Єгипет та Мексика. Але запропонована США резолюція фактично заблокувала розв'язання проблеми. Саме тоді СРСР уперше в історії ООН використав право вето.

Незважаючи на те, що Рада Безпеки так і не змогла ухвалити якогось конкретного рішення, сам факт порушення й обговорення питання про виведення іноземних військ із території незалежних держав змусив Великобританію і Францію розпочати евакуацію своїх військових контингентів із Сирії й Лівану.

17 квітня 1946 р. всі іноземні війська покинули територію Сирії, а 31 грудня 1946 р. були виведені з Лівану.

Великобританії вдалося зберегти свою військову присутність в Іраку і Йорданії. В березні 1946 р. Йорданія була проголошена незалежною державою.

Створення Ліги арабських держав

Восени 1944р. на установчій конференції арабських країн було підписано так званий Александрійський протокол, що передбачав створення Ліги арабських держав. Статут Ліги підписали в Каїрі 22 березня 1945 р. Єгипет, Сирія, Йорданія, Ірак та Ліван (Ємен підписав Статут у травні). Статут зафіксував цілі й завдання організації: розвиток відносин між арабськими країнами на основі поваги до незалежності й суверенітету, співпраця в галузі економіки, соціальній та культурній сферах. Передбачалася також координація зовнішньополітичних курсів арабських країн.

Принципами діяльності ЛАД проголошувалися: добровільність відносин між державами, взаємна повага до суверенітету й незалежності, суверенна рівність держав, заборона використання сили для розв'язання суперечок.

З самого початку існування ЛАД центральною проблемою в її діяльності стала палестинська проблема.

Утворення Держави Ізраїль. Арабо-ізраїльська війна 1948—1949 pp.

Питання про створення незалежної єврейської держави було порушено на другій сесії Генеральної Асамблеї ООН. Саме на цій сесії розпочалося протистояння з палестинської проблеми США та СРСР з одного боку і Великобританії з іншого.

З квітня 1947 р. по травень 1948 р. палестинська проблема багаторазово обговорювалася на сесіях Генеральної Асамблеї ООН і засіданнях Ради Безпеки ООН. США підтримували ідею створення в Палестині єврейської держави, пропонуючи різноманітні плани її майбутнього устрою. Радянський Союз спершу виступив за скасування мандата Великобританії на Палестину, виведення звідти англійських військ та створення двоєдиної арабо-єврейської федеративної держави. Однак ця пропозиція була відхилена як арабськими, так і єврейськими представниками. Згодом Радянський Союз висловився за створення на території Палестини двох незалежних держав.

У квітні 1947 р. ГА ООН ухвалила рішення створити спеціальний комітет ООН у справах Палестини, до складу якого ввійшли представники Австралії, Канади, Гватемали, Індії, Ірану, Нідерландів, Перу, Швеції, Чехословачини, Уругваю та Югославії. 7 з 11 його членів підписали звіт, що рекомендував утворити на території Палестини дві держави — арабську і єврейську та надати міжнародний статус Єрусалиму.

Спеціальний комітет у справах Палестини схвалив план її поділу більшістю голосів 29 листопада 1947р. прийнято резолюцію, за яку проголосували 33 країни, включаючи СРСР і США, проти — арабські країни, Афганістан, Туреччина, Пакистан, Індія Куба та Греція, 10 утрималися, включаючи Великобританію.

У відповідності з резолюцією 181/П на колишній підмандатній території Палестини мали утворитися дві держави — єврейська (площа 14,1 тис. кв. км — 56 % території Палестини, населення 1 008 800 чоловік) і арабська (площа 11,1 тис. кв. км —43 % території Палестини, населення 758 520 чоловік). В окрему міжнародну зону виділялося місто Єрусалим та його околиці (1 % території Палестини, населення 205 230 чоловік). Згідно з цією ж резолюцією скасовувався англійський мандат на Палестину. Був визначений термін виведенню англійських військ — до 1 серпня 1948 р. Передбачалося проголосити незалежність обох держав не пізніше 1 жовтня 1948 р.

Таким чином, в історично арабському регіоні мала постати єврейська держава. До того ж експансіоністські амбіції нової держави невпинно штовхали її до відкритого протистояння з арабським світом. Уже цих чинників було досить для виникнення конфлікту, але до них додались ще й незважені, а часто відкрито агресивні зовнішньополітичні кроки Ізраїлю та відкрите ігнорування інтересів арабського населення. Все це в сукупності й породило близькосхідний конфлікт, який триває вже 50 років.

Отже, на території Палестини мали утворитися дві держави: Ізраїль і Палестина. Така перспектива задовольняла зовнішньополітичні інтереси як США, так і СРСР. СРСР прагнув закріпитися у багатому на нафту регіоні, і «плацдармом» для цього мав стати Ізраїль. Москва намагалася повернути всі економічні привілеї, якими користувалася на Близькому Сході царська Росія (адже цей регіон є одним з найширших ринків збуту зброї). Приблизно таку ж мету ставили собі США. Основною перешкодою для реалізації радянської й американської близькосхідної політики було домінування в цьому регіоні Великобританії, що й зумовило збіг позицій США й СРСР. Великобританія ж, прагнучи зберегти свої позиції на Близькому Сході, пропонувала створити одну єврейсько-арабську державу з особливим внутрішні устроєм. Проаналізувавши загальносвітову кон'юнктуру, Вашингтоні дійшли висновку, що посилення впливу ГРСР на Близькому Сході може мати вкрай небажані для неї наслідки, про що яскраво свідчила ситуація в Східній Європі. Крім того, США сподівалися на певні поступки з боку Великобританії. Тож у Вашингтоні визнали за необхідне взяти курс на політичний та ійськово-стратегічний союз із арабським світом, а не державою євреїв у Палестині, яка ще не існувала.

Це й спричинилося до відмови США від підтримки рішення другої сесії ГА ООН про створення двох незалежних держав на території Палестини.

Таким чином утворився англійсько-американський блок, що становив не менш ніж 80 % складу всіх делегацій. Це означало, що ідею створення в Палестині незалежної єврейської держави поховано.

Проте 14 травня 1947 року в Тель-Авіві було проголошено конституювання незалежної Держави Ізраїль та створено його тимчасового уряду на чолі з Бен-Гуріоном.

Великобританія вирішила не перешкоджати розв'язувань арабо-єврейського конфлікту і заявила, що з 15 травня 1948 р. (з дня проголошення Держави Ізраїль) вона пр пиняє чинність свого мандата на Палестину.

В той самий день на територію Палестини вступили регулярні війська Єгипту, Сирії, Лівану та Йорданії. Уряди цих країн, а також Саудівської Аравії та Ємену оголосили війну Ізраїлю. Розпочалася перша арабо-ізраїлська (палестинська) війна.

Війна в Палестині точилася до весни 1949 р. з перервами, пов'язаними з посередницькими зусиллями.

Арабську єдність підривали гострі суперечності. Армія визволення Палестини підкорялася Єрусалиму. З усіх арабських країн лише одна Йорданія мала сучасну армію — Арабський легіон, яким командував англієць генерал Глабб.

Ізраїль завдав арабам ряд поразок і захопив значну частину територій, виділених ООН для створення арабської палестинської держави, частину Єрусалима. Сектор Газа відійшов під контроль Єгипту. Війна завершилася в лютому—липні 1949 р. укладенням Ізраїлем угод про перемир'я з Єгиптом (24 лютого), Йорданією (3 квітня), Сирією (20 липня). Угоди мали тимчасовий характер і не врегулювали остаточно територіальні питання.

Отже головним наслідком першої арабо-ізраїльської війни стало виникнення проблеми близькосхідного врегулювання – однієї з ключових проблем післявоєнних міжнародних відносин.

Палестинська проблема дедалі загострювалася. Рішення про створення палестинської держави не було виконано внаслідок ряду причин, а саме:

 окупації Ізраїлем значної частини території палестинської держави;

 роз'єднаності арабських країн, поділу між Єгиптом і Йорданією частини території палестинської держави;

 втручання наддержав, які змагалися за втягнення цього регіону у свої сфери впливу.

Внаслідок арабо-ізраїльської війни 1948—1949 pp. понад 900 тис. палестинців стали біженцями. Всі спроби посередницької комісії ООН добитися хоча б часткової репатріації біженців, що відповідало рішенням ГА ООН, не мали успіху. Наприкінці 1951 р. посередницька комісія склала свої повноваження. Згідно з рішенням ООН було створено спеціальне Агентство Об'єднаних Націй з надання допомоги біженцям та їхнього працевлаштування (ЮНРВА).

Троїста агресія проти Єгипту та її міжнародні й регіональні наслідки

Головний зміст політичного життя єгипетського народу в повоєнний період становила боротьба за відміну нерівноправного англо-єгипетського договору 1936 р. В липні 1952 р. патріотично налаштовані єгипетські офіцери повалили режим короля Фарука і проголосилистворення республіки. В 1954 р. була підписана англо-єгипетська угода про виведення англійських військ і ліквідації англійської військової бази на території Єгипту, Угода поклала край 74-річній окупації країни.

В галузі зовнішньої політики нове керівництво взяло курс на нейтралітет і неучасть у військових блоках. Воно намагалося балансувати між двома наддержавами, запобігаючи зміцненню в Єгипті позицій США або СРСР. Каїр убачав у нерозв'язаності проблеми близькосхідного врегулювання можливий чинник підвищення своєї ролі в арабському світі, тому велику увагу став приділяти зміц¬ненню єгипетського військового потенціалу. У вересні 1955 р. були підписані угоди про поставки Єгипту зброї з СРСР, Чехословаччини й Польщі. Це викликало нега тивну реакцію з боку США і Великобританії.

Захід не влаштовувало й негативне ставлення Єгипту до Багдадського пакту. Утворення пакту було започатковано підписанням у Багдаді 24 лютого 1955 р. договору про спільну безпеку та оборону між Іраком та Туреччиною. Того ж року до Багдадського пакту приєдналися Великобританія (5 квітня), Пакистан (23 вересня), Іран (З листопада).

Урядом Єгипту було заплановано будівництво Асуанської греблі з метою зрошення засушних земель і спорудження потужної енергетичної бази для промисловості. В лютому 1956 р. була досягнута угода про надання Єгипту Міжнародним банком реконструкції й розвитку позики в розмірі 200 млн доларів за умови, що 70 млн будуть надані у вигляді «допомоги» США й Великобританією. Але вже 9 липня 1956 р. державний секретар США Д. Даллес заявив про відмову про надання позики.

Питання Суецького каналу обговорювалося на міжнародній конференції в Лондоні 1—23 серпня 1956р. за участю 18 країн, що забезпечували 95 % судноплавства каналом. США виступили як співавтор проекту врегулювання суецького питання, що передбачав створення «міжнародного органу» з управління Суецьким каналом. За цей проект висловилася більшість, проти — СРСР, Індія, Індонезія та Цейлон. Єгипетський уряд відкинув саму ідею інтернаціоналізації каналу. Тоді було запропоноване тимчасове рішення — створити «асоціацію користувачів каналу» для управління ним. 15 вересня Г. А. Насер відхилив і цей проект. Ухвалена Радою Безпеки ООН 12 вересня 1956 р. резолюція містила шість принципів мирного врегулювання конфлікту, що передбачали визнання суверенітету Єгипту над каналом, свободу транзитного судноплавства, визначення прав на транзитне мито, порядок арбітражу. Визнанню принципу управління каналом «асоціацією користувачів» перешкодило радянське вето.

Згідно з прийнятим в липні 1956 р. рішенням Великобританія і Франція розгорнули підготовку до інтервенції. Великобританія призвала 20 тис. резервістів, Франція направила свої війська на Кіпр. Обидві країни розпочали секретні переговори з Ізраїлем для розробки спільних планів інтервенції.

В ніч на ЗО жовтня 1956р. ізраїльські збройні сили під приводом боротьби з палестинськими партизанами завдали раптового удару по Єгипту. 30 жовтня Великобританія і Франція поставили ультиматум Єгипту й Ізраїлю з вимогою відведення військ на 16 км від Суецького каналу- Ьгипет відхилив ультиматум.

Уряд США розцінив цю агресію проти Єгипту як підрив атлантичного фронту. Великобританія, Франція та Ізраїль продовжували розгортати бойові дії. Англо-французька авіація здійснювала масовані бомбардування Каїра, Александрії та міст у зоні каналу

5 листопада Англія і Франція розпочали окупацію зони Суецького каналу. В той же день радянський уряд звернувся до Англії Франції й Ізраїлю з ультимативною вимогою негайно припинити воєнні дії й попередив про небезпечні наслідки, до яких може призвести продовження інтервенції.

6 листопада президент США Д. Ейзенхауер також виступив із вимогою припинення воєнних дій. 7 листопада 1956 р. Генеральна Асамблея ООН 64 голосами (12 представників утрималися) проголосувала за сформування міжнародних сил ООН для контролю за виведенням військ Англії, Франції й Ізраїлю з єгипетської території. 15 листопада в Єгипет прибули перші підрозділи військ ООН. 22 грудня 1956 р. виведення англо-французьких військ завершилося. Ізраїль ще майже три місяці окупував частину єгипетської території, однак під міжнародним тиском у березні 1957 р. мусив вивести свої війська.

В ході війни арабські країни підтримали Єгипет. Більшість їх розірвала відносини з Великобританією і Францією. Провал троїстої агресії мав велике міжнародне значення. Успіх визвольної боротьби єгипетського народу прискорив розпад колоніальної системи. Різко зріс авго-„TV.T Єгипту та його президента Г. А. Насера, що став Р наним лідером арабського світу. Ослабли позиції Ве-Вшсобританії Й франції на Близькому Сході. Віднині цей регіон став ареною суперництва двох наддержав — США і радянського Союзу.

5 січня 1957р. У щорічному посланні до конгресу США президент запропонував конгресові ухвалити резолюцію, відому як «доктрина Ейзенхауера». Вона передбачала право президента використати силу на Близькому Сході в разі «прямого» комуністичного нападу або агресії з боку «країни, що контролюється міжнародним комунізмом». Президент мав отримати повноваження надати арабським країнам, що приймуть «доктрину Ейзенхауера», допомогу в розмірі 200 млн доларів. Але більшість арабських країн відмовилася прийняти «доктрину Ейзенхауера».

СРСР зміцнив свої позиції в регіоні. Він забезпечував фінансову підтримку будівництву Асуанської греблі. 26 січня Єгипет і СРСР підписали угоду про економічне й технічне співробітництво.

Війна стимулювала доцентрові тенденції в арабському світі. 1 лютого 1958р. була підписана угода про об'єднання Єгипту й Сирії в унітарну державу — Об'єднану Арабську Республіку (ОАР). Створення ОАР розглядалося як перший крок на шляху до загальної арабської єдності. Після утворення ОАР до неї приєднався Ємен на правах федерації.

Великобританія виявила активність у створенні об'єднання монархічних режимів, де при владі перебували представники династії Хашимітів. 14 лютого 1958 р. було проголошено створення хашимітської Арабської Федерації у складі Іраку і Йорданії.

Посилювався революційний рух у Лівані. Під цас війни 1956 р. уряд Лівану відмовився розірвати дипломатичні відносини з Францією. Ліван визнав «доктрину Ейзенхауера». Курс уряду викликав широкий рух протесту, до якого були втягнуті широкі верстви населення, в травні 1958 р. в країні вибухнула гостра політична криза загальний страйк переріс у повстання.

Режим президента К. Шамуна звернувся по допомогу до США. Вашингтон направив до берегів Лівану кораблі 6-го американського флоту. Водночас було вирішено використати механізм Багдадського пакту. Нарада військової комісії Багдадського пакту ухвалила рішення про надання допомоги урядові Лівану. Іракський уряд почав вербувати «добровольців» для вирядження в Ліван.

Це прискорило революційний вибух у самому Іраку. Військові частини, що готувалися для відправлення в Ліван, повернули зброю проти монархічного режиму. 14 липня 1958р. штурмом був здобутий королівський палац, король Фейсал та всі члени королівської сім'ї загинули. Згодом така ж доля спіткала й колишнього прем'єр-міністра Нурі СаІда.

Ірак було проголошено незалежною республікою. Республіканська влада заявила про вихід з Хашимітської федерації й Багдадського пакту.

Президент Лівану й король Йорданії звернулися до США і Великобританії з проханням про допомогу.

15 липня 1958р. США почали висадку свого 20-тисячно-го контингенту в Лівані.

17 липня 1958 р. Великобританія направила війська в Йорданію.

В жовтні 1958 р. США вивели свої війська з Лівану. Новим президентом країни став Ф. Шихаб. Уряд очолив Р. Караме.

В листопаді 1958 р. завершилася евакуація англійських військ з Йорданії.

«Шестиденна війна» 1967 p.: чинники, цілі, хід, результати

Наприкінці 60-х років конфронтація по лінії Схід—Захід після відносної стабілізації в Європі перекинулася на Близький Схід. СРСР поси¬лював політичну й військову підтримку радикальним, «антиімперіалістичним» режимам арабських країн. США зробили ставку на Ізраїль і так звані помірковані арабські режими.

Обидві наддержави були заінтересовані в гарантованому й стабільному каналі для збуту зброї, яким і став Близький Схід.

Одним з винуватців війни на Близькому Сході виступив Ізраїль, який проголосив мету створення «Великого Ізраїлю» (Ерец Ізраель), що мав включити території ряду арабських країн. Ізраїль отримував сучасну зброю з Великобританії, Франції та ФРН, а з 1962 р. зі США, створював власну військову промисловість.

Водночас непримиренну позицію щодо самого факту існування Ізраїлю займали арабські країни, які висунули гасло: «скинути Ізраїль у море».

Невирішеною залишалася палестинська проблема, тривав процес формування палестинського руху опору

У лютому 1966 р. до влади в Сирії прийшла Партія арабського соціалістичного відродження (ПАСВ). Вона проголосила курс на будівництво соціалізму і всебічний розвиток відносин з СРСР. Сирія, як і Єгипет, активно використовувала палестинський фактор для зміцнення фінансових позицій в арабському світі, надавала військову підтримку створеній 1964 р. Організації визволення Палестини (ОВП). Ця організація розпочала проводити операції проти Ізраїлю з території Сирії. 16 квітня літаки порушили повітряний простір Єгипту.

СРСР закликав арабські країни створити елільнм фронт проти Ізраїлю, ядром якого мали стати Єгипет, Сирія, Ірак та Алжир.

У травні 1967 р. в Москві перебувала єгипетська делегація на чолі з головою парламенту А. Садатом. Голова Президії Верховної Ради СРСР М. Подгорный передав йому інформацію радянської розвідки про те, що Ізраїль сконцентрував свої війська на кордоні з Сирією і має намір завдати удару по цій країні в період між 18 і 28 травня. (Як з'ясувалося згодом, ця інформація була помилковою.)

Арабські країни вжили відповідних заходів. Раніше, в листопаді 1966 p., Сирія підписала з Єгиптом пакт про спільну оборону. Наприкінці травня й на початку червня 1967 р. аналогічні угоди з Єгиптом підписали Йорданія і Ірак. Про свою готовність прийти на допомогу в разі ізраїльської агресії заявили уряди Алжиру, Кувейту, Ємену, Лівії та Судану.

В травні 1967 р. Єгипет прийняв рішення про підсилення сінайського угруповання військ і призов резервістів. Але у випадку загострення обстановки єгипетські війська не могли ввійти в зіткнення з супротивником, бо в прикордонній смузі згідно з угодою про припинення вогню з 1956 р. дислокувалися Надзвичайні сили ООН (З 400 солдатів — норвежців, шведів, югославів, індійців, бразильців та канадців). Єгипетське командування звер¬нулося до Генерального секретаря ООН У Тана з вимогою відведення цих військ від кордону. Але він дав наказ зовсім їх вивести.

Протягом п'яти днів війська ООН покинули Єгипет, а їхні позиції зайняли єгипетські збройні сили. 22 травня^ президент Г. А. Насер оголосив про закриття Акабської затоки для ізраїльських та інших суден, що доставляють в Ізраїль стратегічні вантажі. Цей захід серйозно вразив інтереси Ізраїлю, враховуючи той факт, що він одержував морським шляхом 80 % свого імпорту нафти та інших життєво важливих продуктів.

Виведення з Сінаю військ ООН і тимчасове закриття Акабської затоки, ланцюг ворожих Ізраїлю дій з боку арабських країн стали приводом для розв'язання воєнних дій.

5 червня 1967р. Ізраїль без оголошення війни напав на Єгипет, Сирію та Йорданію. Війна була короткою й дістала назву «шестиденна війна». Незважаючи на ухвалення Радою Безпеки ООН 6, 7 і 9 червня резолюцій про негайне припинення вогню, ізраїльська армія продовжувала бойові дії. Радянський Союз зажадав від Ізраїлю негайно припинити воєнні дії й вивести війська за лінію перемир'я. 10 червня радянський уряд інформував уряд Ізраїлю, що в разі продовження бойових дій СРСР спільно з іншими миролюбними країнами вживе необхідних заходів для припинення агресії.

10 червня Радянський Союз розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем, утративши тим самим канал взаємодії з одною зі сторін конфлікту.

Ввечері 10 червня бойові дії були припинені.

На засіданнях Ради Безпеки ООН у жовтні 1967 р. Радянський Союз наполягав на негайному виведенні ізраїльських військ з окупованих територій без укладання миру з Ізраїлем. США, Канада та ряд інших країн дотримувалися думки, що укладення миру має бути попередньою умовою виведення ізраїльських військ. Дискусія зайшла в глухий кут, і її було відкладено. В листопаді 1967 р. дискусія відновилася, але Радянський Союз залишався на попередніх позиціях. Тоді Великобританія запропонувала компромісний проект резолюції, який і було прийнято. 22 листопада 1967 р. Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію № 242, що визначила принципи політичного врегулювання близькосхідного конфлікту. В преамбулі резолюції вказувалося на «неприпустимість набуття території шляхом війни».

Червнева війна 1967 р. завершилася серйозною воєнною поразкою арабських країн. Ізраїль захопив Західний берег річки Йордан, сектор Газа, а також Сінайський півострів (Єгипет) та Голанські висоти (Сирія). Внаслідок ЦІЄЇ війни кількість палестинських біженців зросла ще на 400 тис. чоловік (до початку війни 1967 р. — 1 344 тис).

Єгипет, Сирія та Йорданія отримали значну фінансову допомогу від нафтодобуваючих арабських країн для подолання економічних труднощів, викликаних війною й окупацією арабських територій. Арабські країни продовжили політику бойкоту Ізраїлю.

Тпетій міжнародний аспект—полягає в тому, що у звязку зі значенням даного регіону в системі міжнародниx відносин у близькосхідний конфлікт із самого початку були втягнуті й позарегіональні країни, насамперед наддержави. Це справляло негативний, певною мірою каталізуючий вплив на його розвиток.

Маючи на меті відновити свій авторитет в арабському світі Радянський Союз розпочав масовані поставки озброєнь у цей регіон. Протягом двох років єгипетська армія була відновлена. У квітні 1969 р. Єгипет розпочав обстріл ізраїльських військ на Сінаї. Але Ізраїль знищив артилерію Єгипту й установив контроль над його повітряним простором. На прохання Г. А. Насера для захисту повітряного простору Єгипту туди було направлено близько 15 тис. радянських військовослужбовців.

Зміцнювалися радянські контакти з Організацією визволення Палестини.

Боротьба палестинського народу має тривалу історію. Можна виділити кілька етапів розвитку палестинського руху опору.

1-й етап (40-ві—50-ті роки) — зародження ПРО, поява перших палестинських організацій, формування перших груп партизанів (федаїнів).

2-й етап (60-ті роки) — створення і становлення ОВП. Згідно з Палестинською національною хартією, прийнятою в 1964 p., ця організація об'єднує всіх палестинців. У Цьому документі була сформульована кінцева мета боротьби — створення держави на всій території Палестини. Створення ОВП стало наслідком розвитку двох різних тенденцій. З одного боку — відродження у формі палестинського національно-визвольного руху. З іншо - прагнення деяких арабських країн використати палестинський рух опору для зміцнення власних позицій в арабському світі.

3-й етап (70-ті роки) — формування більш реалістичної ограми. В 1974 р. ОВП поставила проміжне завдання — створити палестинську державу на тій Палестині, яку буде визволено.

Відбулися зміни і в політиці Єгипту щодо близько¬східного врегулювання.

Після смерті Г. А Насера у вересні 1970 р. президен¬том Єгипту став А. Садат. Спершу він продовжив полі¬тику співробітництва з СРСР. 27 травня 1971 р. в Каїрі був підписаний Договір про дружбу і співробітництво між Єгиптом і СРСР.

Водночас вживалися заходи, спрямовані на зближення зі США. Єгипетсько-американські контакти здійсню¬валися по двох каналах: офіційно — між відомстиш закордонних справ і неофіційно — між розвідками двох країн.

У червні 1972 р. Єгипет відмовився від послуг радянсь¬ких військових фахівців, але продовжував отримувати радянську військову допомогу.

Готуючись до нової війни на Близькому Сході, А. Садат прагнув зробити її обмеженою. Про це не була поінформована Сирія, незважаючи на створення об'єдна¬ного військового командування.

6 жовтня 1973 p., в день єврейського свята Йом Кіпур (Судний день), збройні сили Єгипту й Сирії атакували позиції Ізраїлю. Разом з Єгиптом і Сирією у воєнних діях брали участь військові частини й підрозділи Іраку, Марок¬ко, Саудівської Аравії, Алжиру, Кувейту, Тунісу, Судану та Йорданії.

В перший же день воєнних дій друга і третя єгипетські армії переправилися на східний берег Суецького каналу й прорвали лінію оборони Ізраїлю («лінію Барлева»). 7 жов¬тня єгипетські війська здобули Сіпай. Сирійська армія просунулася на Голанських висотах, визволила місто Ку-нейтру.

В ході «жовтневої війни» Радянський Союз надав значну військову й політичну допомогу збройним сяла> Єгипту та Сирії. Ефективно діяли повітряний і морський «мости» постачань їх радянською зброєю.

Ефективно використовувалася арабськими країн»01 «нафтова зброя». 17 жовтня 1973 р. на зустрічі країн-^ членів ОПЕК у Кувейті було прийняте рішення про ско-

видобутку нафти й ембарго на її no-країни, що не справляють тиск на Ізраїль у х визволення окупованих територій (США, Ні-планди, Португалія, Південно-Африканська Республіка). 12 жовтня прем'єр-міністр Ізраїлю Г. Меїр звернулася по США з проханням про негайні поставки зброї й спо¬рядження. Сполучені Штати невідкладно надали Тель-Авіву військову допомогу по повітряному «мосту».

8 жовтня 1973 р. представник США в ООН вніс про¬позицію про припинення вогню з відведенням військ на вихідні позиції. Однак СРСР наполягав на залишенні військ на позиціях, що склалися.

20—21 жовтня в Москві перебував державний секретар США Г. Кіссінджер. Сторони досягай домовленості про внесення на розгляд Ради Безпеки ООН спільної резо¬люції й про скликання конференції з питань близькосхід¬ного врегулювання з участю США й СРСР. дь „ жовтня Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію ■№ 338, що передбачала припинення воєнних дій і вико¬нання резолюції Ради Безпеки № 242.

11 листопада на 101-му кілометрі дороги Каїр—Суец був підписаний єгипетсько-ізраїльський протокол про при¬пинення вогню.

21 грудня 1973 р. в Женеві згідно з резолюцією Ради Безпеки ООН № 338 почала роботу мирна конференція з Близького Сходу. В ній взяли участь представники Єгипту, Йорданії, Ізраїлю, США та СРСР. Сирія, спочатку погодившись на проведення конференції, не направила в Женеву своїх представників, але зберегла за собою право участі.

В грудні 1973 р. відбулися два відкритих та одне закрите засідання на рівні міністрів закордонних справ. Після цього Генеральний секретар ООН повідомив про досягнення згоди щодо продовження роботи конференції й створення військової робочої групи для обговорення питання про роз'єднання військ.

31 травня 1974 р. в Женеві на засіданні військової робочої групи була підписана сирійсько-ізраїльська угода про роз'єднання військ на Голанських висотах, яка пе¬редбачала виведення ізраїльських військ із сирійських територій, захоплених у 1973 p., і з частини територій, окупованих у 1967 р. Передбачалося також розміщення спостерігачів ООН у зоні роз'єднання військ.

Зустрічі й консультації учасників конференції тривали до жовтня 1974 р. Восени 1974 р. робота конференції була фактично припинена, хоча відповідне рішення формально не приймалося.

До припинення роботи конференції спричинилися як непримиренні суперечності між Ізраїлем і арабськими країнами, так і втручання великих держав та їхня кон¬фронтація на Близькому Сході, що ускладнювала процес близькосхідного врегулювання.

Після «жовтневої війни» почалося поступове зближен¬ня Єгипту зі США й одночасне погіршення єгипетсько-радянських відносин.

У результаті «човникової дипломатії» державного сек¬ретаря США Г. Кіссінджера, серії його візитів в Ізраїль та арабські країни 4 вересня 1975р. Єгипет і Ізраїль підписали Сінайську угоду. Єгипет зобов'язався не вдаватися до воєнних дій проти Ізраїлю й відкрити Суецький канал, Ізраїль повернув Єгипту частину його території в районі Червоного моря.

R березні 1976 р. Єгипет денонсував договір з СРСР. Отже в другій половині 70-х років склалися передумови сепаратного розв'язання Єгиптом проблеми близькосхід¬ного врегулювання.

Кемп-девідський процес та його наслідки

Президент Єгипту А. Садат 9 листопада 1977р. зробив заяву, що він готовий зустрітися з ізраїльськими керівниками для досягнення миру на Близькому Сході.

19—21 листопада відбувся візит А. Садата в Єрусалим, у грудні 1977 р. — серія зустрічей представників Єгипту, Ізраїлю і США.

2—4 грудня 1977 р. відбулася нарада керівників Алжиру, Лівії, НДРЄ, Сирії та ОВП, яка осудила ініціативу А. Садата й ухвалила рішення про невизнання результатів переговорів і розірвання відносин з Єгиптом. Був створений Фронт стійкості й протидії. 16—17 вересня 1978 р. в Кемп-Девіді відбулася зустріч Президента США Д. Картера, президента Єгипту А. Садата та прем’єр-міністра Ізраїлю М. Бегіна. 17вересня сторони підписали два документи — «Рамки миру на Близькому Сходi» і «Рамки для укладення мирного договору між з Ізраїлем».

Д. Картер назвав цей мир «справедливим», М. Бегін охарактеризував підписання кемп-девідських угод як най¬важливішу подію після Віденського конгресу 1815 р.; А. Садат — як велику перемогу Єгипту, Ізраїлю й усього людства. Ці три політичні діячі стали лауреатами Но¬белівської премії миру.

У вересні 1978 р. арабські країни—члени Фронту стійкості й протидії прийняли рішення про розірвання відносин з Єгиптом і застосування проти нього економічних санкцій.

У листопаді 1978 р. відбулася нарада глав держав і урядів арабських країн у Багдаді. Вона засвідчила розмежування сил в арабському світі у зв'язку з кемп-девідськими угодами.

26 березня 1979 р. у Вашингтоні був підписаний мирний договір між Єгиптом і Ізраїлем. Президент Д. Картер знову виступив як «свідок». Договір складався з преамбули, дев'яти статей і додатків. Договір передбачав встановлення нормальних дипломатичних, економічних і культурних відносин між Єгиптом і Ізраїлем-

До договору додавалися роз'яснення про його пріоритетний характер порівняно з усіма зобов'язаннями Єгипту-Кемп-девідські угоди й Вашингтонський мирний договір, налагодження «стратегічного співробітництва»

паїлем і США посилили позиції провідних країн Захо-v зокрема США, на Близькому Сході. Позиції СРСР начно похитнулися. Ізраїль мав змогу продовжувати 3 ю політику, що засвідчили, зокрема, його вторгнення в Ліван 1982 p., політика з питання Єрусалима.

Кемп-девідський процес завдав удару по єдності арабських країн, подальше розмежування тривало, що дістало відображення в утворенні у 80-ті роки арабських суб-регіональних організацій економічного й політичного спрямування.

Після підписання договору Єгипет певний час зали¬шався в ізоляції в арабському світі. Однак необхідність компромісу у справі близькосхідного врегулювання ставала дедалі очевиднішою. Єгипет був першою арабською країною, що нормалізувала відносини з Ізраїлем. Не мине й 15 років, як цим шляхом підуть і інші арабські країни.

У жовтні 1981 р. А. Садат загинув від руки мусуль¬манського фанатика. Наступник А. Садата X. Мубарак продовжив його політику щодо врегулювання близько¬східного конфлікту, але спромігся нормалізувати відно¬сини з арабськими країнами й відновити роль Єгипту як «центру сили» на Близькому Сході.

Революція в Ірані та зростання ролі ісламського фактору в міжнародних відносинах

У 60—70-ті роки в Ірані були здійснені реформи, що мали на меті прискорення капіталістичного розвитку країни. Вони дістали назву «білої революції», або «революції шаха і народу».

Тема

Антишахський рух очолило шиїтське духівництво в 1978 р. в країні прокотилася хвиля опору проти шаха г січні 1979 р. шах подався у вигнання, а видатний лідЄп мусульман-шиїтів аятола Хомейні проголосив «Ісламську Республіку». Влада фактично перейшла до рук духів. ництва. Новий режим почав проводити антиамерикан-ську й ангарадянську політику, розірвав відносини з СРСр і США. В листопаді 1979 р. американське посольство в Тегерані було взяте приступом, його працівники залишалися заручниками до січня 1980 р. Іранська революція є типовою для традиційних суспільств, що модернізуються, де народні маси прагнуть відновити порушені умови існування, повернутися до звичаїв, норм та традицій минуло¬го. Вона справила значний вплив на міжнародні відноси¬ни, дала поштовх поширенню ідей фундаменталізму в ісламському світі.

Після революції в Ірані, подій в Афганістані 1979 р. роль ісламського фактору в міжнародних відносинах зросла. Адже іслам — державна релігія у 28 країнах, мусульмани становлять більшість населення в 42 країнах АзЯ та Африки. У сучасному світі понад 1 млрд мусульман. Ідейні течії ісламу можна поділити на два типи: традиціоналізм і реформізм. Останній має два різновиди: фундаменталізм та модернізм.

Традиціоналізм, який відкидає будь-які нововведення, є офіційною ідеологією в країнах Перської затоки. Прихильники ісламського модернізму вважають іслам систе¬мою, що здатна пристосовуватися до зміни умов. Вони не тільки не наполягають на відособленні мусульманського світу, а й виступають за співробітництво з неісламськими країнами, допускаючи при цьому синтез ісламської й неісламської культур.

Найактивнішим з усіх сучасних ідейних течій в ісламі є фундаменталізм. З посиленням цієї течя пов'язане «ісламське відродження» в багатьох арабських та інших мусульманських країнах. Фундаменталісти закликають повернутися до інститутів раннього ісламу, очистити ісла> від пізніших нашарувань, відновити його в первісній чистоті.

Ісламський фактор відігравав і відіграє величезну роль у подіях у Лівані, де в 1975 р. почалася громадянська війна. Ця країна стала «випробним полігоном» для всіляких терористичних ісламських організацій.

Значний вплив справляє цей фактор і на проблему близькосхідного врегулювання, «серцевиною» якої є палестинська проблема. Розкидана по багатьох країнах світу палестинська еміграція слугує важливим джерелом поповнення фундаменталістських організацій.

Вже на початку ХХ ст., особливо під час І світової війни територія Палестини, яка за мандатною системою належала Англії, була населена арабами, євреями. З виникненням сіоністського руху виникає ідея створення Єврейської країни. Після І світової війни відносини між арабською та єврейською частинами населення різко погіршилися.

1917 – 1939 Англія у відповідності з рішеннями Версальської системи обіцяла створити в Палестині Єврейський національний очаг, заохочувала переселення сюди євреєв зі всього світу.

До 1946 р. частка єврейського населення збільшилась з 12 до 33% у Палестині. Цьому сприяла Англія. Під час ІІ світової війни на території Палестини Діяли терористичні єврейські організації, наприклад «Зірка Давида». Вимоги терористів були підтримані США: створити на території Палестини окрему Єврейську державу.

Під час ІІ світової війни США активно втручаються на територію Близького Сходу. Мета – отримати контроль за нафтовими родовищами. У зв’язку з цим у 1943 р. США заявили, що Саудівська Аравія має життєво важливе значення для США, хоча втручання на Близький Схід почалось ще в 30 роки. США надали Саудівській Аравії ленд-ліз, фінансову й військову допомогу, минаючи Англію. Почали будівництво там в 1943-1944 рр. військово – повітряної бази стратегічної операції США (Дах ран).

В липні 1951 між США та Саудівською Аравією було підписано договір про взаємну допомогу і оборону, який сприяв пануванню США в Саудівській Аравії. Усі нафтові ресурси Саудівської Аравії були монополізовані нафтовим концерном АРАНКО (це араба –американська нафтова компанія, яка була створена найбільшими нафтовими компаніями – Соконі Вакуум, Техас Оил). Крім Саудівської Аравії США активно втручались в справи Туреччини й Ірану. Компанія АРАНКО видобувала 75% всіє нафти Саудівської Аравії.

Що стосувалося Ірану й Туреччини, втручання США призвело до того, що Туреччина в 1952 стала членом НАТО.

Серпень 1945 р. – США офіційно виступило в підтримку подальшого переселення євреєв до Палестини (в першу чергу з Європейських країн). Англія в цей період не могла протистояти США, але посилює репресивні дії проти сіоністських терористичних організацій.

В листопаді 1945 року Англія створює для вирішення Палестинського питання Спільну англо-американську комісію, але вона працювала безрезультатно. Квітень 1947 р. Англія виносить Палестинську проблему на обговорення в ООН.

Протягом року (квітень 1947 – травень 1948) Палестинська проблема обговорювалася на сесіях Генеральної Асамблеї ООН і засіданнях Ради Безпеки. З'явились принципові розбіжності по цій проблемі. Англія хоті залишити все як було, вимагала статус – кво. США підтримали ідею створення окремої єврейської держави. СРСР – за ліквідацію англійських колоній в цьому регіоні, ліквідацію мандатної системи Ліги Націй, вивід англійських військ з цих територій, створення демократичної арабо – єврейської держави, збудованої на рівних правах арабів та євреєв. Але пропозиція СРСР була відхилена як арабськими, так і єврейськими представниками.

Тоді СРСР виступили за створення двох незалежних держав на території Палестини.

Листопад 1947 р. – Генеральна Асамблея ООН більшістю голосів включаючи голоси США та СРСР проголосували за створення на території Британської Палестини двох самостійних країн – Єврейської і Арабської.

Мандат Англії на цій території відмінявся 29 листопада 1947 р. і Англія повинна була вивести свої війська до весни 1947 р. 56% території Палестини – повинно було належати євреям, 42% - арабам, 2% (місто Єрусалим) передавався під колективну опіку ООН.

Сіоністи не хотіли утворення окремої арабської держави. Назрівав конфлікт. Англія робила вид що нічого не бачить.

14 травня 1948 р. Англія офіційно відмовляється від мандату на Палестину. 15 травня сіоністське коло Палестини проголошує утворення держави Ізраїль на території Палестини. У відповідь на це 7 арабських країн: Єгипет, Іран, Сирія, Йорданія, Саудівська Аравія, Ємен, Ліван почали проти Ізраїлю військові дії – І арабо – ізраїльська війна. Військові дії продовжувалися в Палестині до весни 1949 р., мали перемінний успіх.

Сіоністські формування захопили більшу частину земель майбутньої арабської держави, а західний берег ріки Йордан і схід Єрусалиму були анексовані Йорданією при підтримці Англії. Територія Гази відійшла під контроль Єгипту. В ході цієї війни чітко визначилися протиріччя між Англією і США в цьому регіоні. США відкрито підтримували Ізраїль, Англія – арабські країни.

Завуальовану позицію до цього конфлікту займав СРСР: офіційно заявляв що потрібно створити 2 держави, де-факто підтримував Ізраїль (туди поставлялась Радянська зброя, ізраїльські військові навчалися в Радянських училищах, фінансова допомога).

Війна завершилася в липні 1949 р. заключенням ООН про перемир'я між Ізраїлем та Арабами – перемога Ізраїлю над арабськими державами. Переговори про підписання миру відбувалися на грецькому острові Родос, за родоською формулою. Від імені арабських країн виступали представники ООН. З'явилася держава Ізраїль. У відповідності з угодою були встановлені тимчасові кордони і демілітаризовані зони між Палестиною та Ізраїлем.

Наслідки І арабо – ізраїльської війни (плачевні):

- породили/продовжили палестинську проблему яка не вирішена і по сьогодні;

- сіоністські кола Ізраїлю заявляють ідею великої єврейської держави від Єгипту до Ірану (від Нілу до Євфрату)

- 1,5 млн арабів – палестинців вимушені покинути територію Ізраїлю. Вони осіли в Єгипті, Сирії, Йорданії, Лівані.

Виникає Організація визволення Палестини, яка об'єднала у собі дрібні палестинські – арабські організації.

50 рр. – період зростання національно-визвольного руху в арабських країнах.

Червень 1952 р. – уряд Єгипту почав переговори з Англією про вихід англійських військ з Єгипту, передати Єгипту Судан.

Жовтень 1952 р. – договір 1936 з Англією стосовно кордонів Судану денонсовано, Англія не визнала цього, збільшила присутність свої військ там. Англійська розвідка почала зміни уряду в Єгипті. Січень – Липень 1952 р. – змінилося 6 урядів в Єгипті.

23 липня 1952 р. – «Вільні офіцери» зробили державний переворот, до влади приходять національні патріотичні сили на чолі з Насером.

1953 р. – ліквідована монархія в Єгипті. Єгипет починає прогресивну орієнтацію.

і КНР. СРСР надавав допомогу, перший визнав КНР.

15 Міжнародні відносини на далекому сході в 40-80-х рр. ХХ ст.

Японія

У 1936 році японці підписали Антикомінтернівський пакт з Німеччиною, а у 1940 році приєднались до країн Осі.

У 1937 році Японія розпочала другу японсько-китайську війну. Превентивний напад на США у 1941 році втягнув країну до другої світової війни, яка закінчилась поразкою для Японії. В серпні 1945 року американці провели атомне бомбардування міст Хіросіми і Нагасакі, а 2 вересня країна капітулювала.

Кінець війни ознаменувався окупацією Японії силами союзників — США та СРСР. У 1947 році, під тиском окупаційної американської влади була прийнята Конституція Японії, яка проголошувала принципи демократії, пацифізму та міжнародного співробітництва. У 1951 році уряд Японії підписав із США договір про мир та безпеку, вступивши до холодної війни на боці західних сил.

Еволюція концептуальних основ зовнішньої політики Японії в 50—70-ті роки

Вважається загальновизнаним факт, що основою яп зовнішньої політики в повоєнний період стала «доктрина Йосіда», згідно з якою Японія мала концентркватися на завданнях економічного зростання не звертаючи серьозної уваги на стретегічну боротьбу між СРСР і США. Навіть уже наприкінці 70-х років тодішний японських міністр закордоних справ заявив, що 90% усієї дипломатичної роботи ведеться навколо економічних проблем. Основною метою цієй цілеспрямованої «економічної дипломатії» Японії, на думку багатьох аналітиків, було зміцнення її економічних позицій поза національними кордонами.

Проте подібний підхід зовсім ігнорував реальний внесок Японії в «отримання комунізму» і ті прибутки, що вона одержала завдяки участі в цьому «стриманні». Тільки на корейській війні японські компанії «заробили» близько 13 млрд доларів, дещо меншими були їхні прибутки від війни у В'єтнамі. Таким чином, внесок Японії в боротьбу проти комунізму мав не тільки економічний, а й політичний характер, якщо взяти до уваги підтримку як стратегічного, так і локального антикомунізму. А участь у «стриманні» СРСР і КНР мала й чисто військовий компонент, оскільки це «стримання» базувалося, зокрема, на сукупному військовому потенціалі США та Японії.

Три важливі події початку 70-х років внесли корективи в зовнішню політику Японії. По-перше, це поразка США У В'єтнамі, по-друге, Японія поСША друге місце в кашталістичяому світі за ВНП і, по-третє, почалася розрядка в радянсько-американських відносинах. «Доктрина Йосіда» трансформувалася в класичну доктрину національних інтересів, компоненти якої в японському варіанті виглядали таким чином: загальна безпека, національна безпека, мир і стабільність у всьому світі. На початку 70-х років у японських політичних, наукових і ділових колах пролунали заклики до приведення міжнародної ваги країни у відповідність з її економічним потенціалом. Стратегічна мета цієї ідеї випливала з зовншшьополітичного компонента доктрини національних інтересів. Для Азії була сформульована додаткова концепція, яка дістала назву «доктрина Фукуда». Слід підслити, що майже всі цілі й завдання, що визначалися доктриною національних інтересів зразка 70-х років Японія виконала за винятком головного — вона так і не стала великою політичною державою.

• Японо-американські відносини

В перші повоєнні роки Вашингтон в основному домігся того, щоб Японія не становила воєнної загрози для США. Американські правлячі кола почали розглядати Японію як свій головний військово-стратегічний плацдарм на Далекому Сході, взяли курс на відновлення й подальше нарощування її військового потенціалу, на зміцнення союзу з її правлячими колами. В цих умовах Вашингтон розпочав підготовку до укладання сепаратного мирного договору з Японією, усунувши Радянський Союз та інші країни від участі в підготовчій роботі. 8 вересня 1951 р. цей договір було підписано в Сан-Франциско. Радянський Союз відмовився підписати його. Слідом за підписанням сепаратного мирного договору 8 вересня 1951 р. в Сан-Франциско був підписаний японо-американський Договір безпеки, який дав змогу США після набрання чинності Сан-Франциським договором утримувати в Японії й поблизу неї будь-які військові контингенти, оснащені будь-якою зброєю. Цей договір дозволяв Вашингтону використовувати збройні сили на власний розсуд для ведення воєнних операцій під приводом підтримання «міжнародного миру і безпеки на Далекому Сході й забезпечення безпеки Японії від збройного нападу ззовні. Таким чином, «договір безпеки» й адміністративна угода стали юридичною основою для продовження перебування американських військ і баз на території Японії, певною мірою обмежили її суверенітет та оформили створення японо-американського військового союзу. За умовами «договору безпеки» США легко могли втягнути Японію в руйнівну війну всупереч її бажанню та навіть без її відома. Фактично цей договір прив'язував Японію до системи військових блоків, створених під егідою США.

Прямим наслідком японо-американського союзу стало прямування Японії у фарватері зовнішньої політики США. Відповідно до умов Сан-Франциського мирного договору вона змушена була підписати 9 травня 1952 р. разом з Канадою і США Конвенцію про риболовство в північно-східній частині Тихого океану, яка завдала серйозної шкоди інтересам риболовства Японії. 2 квітня 1953 р. Японія уклала зі США Договір про дружбу, торгівлю і мореплавство, що забезпечував американським монополіям можливість подальшого економічного проникнення в країну. Нарешті, 8 березня 1954 р. Японія і США підписали нову Угоду про допомогу в забезпеченні взаємної оборони, що мала на меті втягнути Японію в гонку озброєнь. Ця угода сприяла посиленню залежності японських збройних сил від поставок американської зброї. Отже, вступивши у військово-політичний союз зі США, японські правлячі кола тоді добровільно відмовилися від певної частини суверенітету на користь США, сподіваючись відновити з американською допомогою свою втрачену могутність.

На кінець 50-х років внутрішня ситуація в Японії суттєво змінилася. Передусім це виявилося у відновленні могутності японських монополій і в значній активізації сил демократії. В країні розгорнувся рух за ліквідацію американських військових баз на території Японії, за анулювання кабального «договору безпеки», за повне відновлення незалежності Японії та її перехід на позиції миру, свободи й нейтралітету. Під тиском громадськості в грудні 1954 р. змушений був піти у відставку відверто проамериканський уряд С. Іосіда. На зміну йому прийшов уряд Хатояма, котрий успішно нормалізував японо-радянські дипломатичні відносини.

Посилення руху за ліквідацію американських військових баз на японській території, проти «договору безпеки», за політику миру й нейтралітету створило серйозну загрозу самому існуванню японо-американського миру й нейтралітету, створило серйозну загрозу самому, існуванню японо-американського військового союзу. Його прибічники як у Японії, так і в США вбачали єдиний вихід зі становища, що склалося, в перегляді «договору безпеки». 4 жовтня 1958 року в Токіо розпочались переговори, уряд Н. Кісі, ігноруючи волю і протести японської громадськості, підписав 19 січня 1960 р. Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Японією і Сполученими Штатами Америки. Новий японо-американський «договір безпеки», який відрізнявся від договору 1951 р. меншою асиметрією взаємних зобов'язань щодо співробітництва в галузі оборони, був укладений на 10 років і містив формулювання про те, що збройний напад на одну із сторін «становитиме загрозу миру і безпеці другої».

Японія залишалась головним союзником США в азіатсько-тихоокеанському регіоні і в 70-ті роки, що було зумовлене спільністю стратегічних інтересів партнерів. Називаючи Японію «повноправним» союзником, офіційний Вашингтон намагався зобразити справу так, нібито між США і Японією немає нерозв'язних суперечностей. Одну з причин, що затьмарювала японо-американські відносини, становила проблема повернення Японії Окінави. 17 червня 1971 р. була підписана угода про передачу під управління Японії архіпелагу Ркжю, до складу якого входить Окінава. Вашингтон розглядав цю угоду як винагороду за ту роль, що її Токіо мав відігравати в здійсненні «доктрини Ніксона» в Азії. Угода передбачала збереження американських військових баз на Окінаві, але відповідальність за безпосередню оборону архіпелагу покладалася на японські сили самооборони. Японія зобов'язувалася взяти на себе цю функцію з 1 липня 1973 р. і направити на Окінаву війська.

На середину 70-х років військово-політичні вплив США в азіатсько-тихоокеанському регіоні серйозно послабився, про що свідчили падіння проамерикански* режимів в Індокитаї й розпад СЕАТО. На міжнародній арені в цілому загострювалися міжімперіалістичні суперечності в умовах енергетичної кризи, посилювалася борохьба країн, що розвиваються, за встановлення нового Міжнародного економічного порядку, розгортався націо¬нально-визвольний рух на африканському континенті. Все це викликало помітний поворот управо в політичному мисленні правлячих кіл США. Прихильники «жорсткого курсу» щодо країн протилежної соціально-економічної системи отримали аргументи на користь посилення кон¬фронтації з цими країнами. В умовах подальшого послаб¬лення міжнародних позицій США Вашингтон почав роз¬глядати як невідкладне й першочергове завдання американської політики в Азії зміцнення відносин зі своїми партнерами, передусім з Японією.

Зміна пріоритетів в азіатсько-тихоокеанській стратегії США чітко визначилася вже з середини 1975 p., коли об'єктом найбільшої дипломатичної активності Вашингтона стала Японія. З цього часу по суті почався новий етап у розвитку японо-американських відносин, що позначився більш високим рівнем військового співробітництва і рішучістю дотримуватися погодженої політико-дипломатичної лінії у відносинах із третіми державами.

Японо-радянські відносини

Дипломатичні відносини Японії й СРСР залишалися перерваними з серпня 1945 до жовтня 1956 р. Противники нормалізації відносин із СРСР наголошували на територіальному питанні: Південний Сахалін та «Курильські острови — Хабомаї, Шикотан, Ітуруп та Кунашир — були передані СРСР після капітуляції Японії, їх підтримували США, які намагались ізолювати Японію від соціалістичних країн і попереджали, що лінія Японії на розширення економічних зв'язків з СРСР «може стати перешкодою для здійснення програми допомоги Японії, що розроблялась урядом США».

Враховуючи зміну міжнародної обстановки на Далекому Сході у зв'язку з припиненням війни в Кореї та Індокитаї, СРСР здійснив активні кроки для встановлення контактів з Японією. Він постійно підкреслював бажання жити з нею в мирі й дружбі, необхідність припинення стану війни, встановлення нормальних дипломатичних відносин. З червня 1955 р. в Лондоні розпочались японо-радянські переговори. Радянська делегація запропонувала проект мирного Договору, виявивши готовність задовольнити деякі японські побажання, в тому числі територіальні. Враховуючи, що острови Малого Курильського пасма Хамобаї й Шикотан розташовані поблизу японського острова Хоккайдо, СРСР погоджувався передати їх Японії. В березні 1956 р. з ініціативи Японії переговори були перервані. Під тиском японських рибо-промисловців японський уряд запропонував розпочати двосторонні японо-радянські переговори про укладання угоди з питань риболовства. Вони завершились підписанням Конвенції про риболовство й Угоди про надання допомоги людям, що потерпають у морі. У жовтні 1956 р. в Москву прибула японська урядова делегація на чолі з І. Хатояма. Переговори на найвищому рівні (13—19 жовтня) завер¬шились успішно, і 19 жовтня 1956 р. була підписана спільна радянсько-японська декларація. Вона заклала підвалини для успішного розвитку японо-радянських відносин, які розвивалися на основі принципів мирного співіснування.

Пріоритетні інтереси Японії в Південно-Східній Азії

Південно-Східній Азії традиційно належить одне з перших місць у сфері економічних, політичних та військово-стратегічних інтересів Японії в новітній період. Після підписання Сан-Франциського мирного договору й відновлення національного суверенітету Японії головним рушієм активізації політики Токіо в Південно-Східній Азії було не стільки прагнення до примирення з народами тепер уже незалежних країн південно-східноазіат-ського регіону, скільки намагання відновити доступ до необхідних для відбудови японської економіки нафти, олова, каучуку, бавовни та інших стратегічних матеріалів. І хоча до кінця 60-х років відносини Японії з країна ми ПСА були порівняно обмеженими як за масштабами, так і за змістом, проте Токіо не відмовлявся від планів із плином часу отримати широкий доступ до джерел сиро¬вини в цьому регіоні, домогтися тут свого економічного, а якщо вдасться, то й військово-політичного лідерства. формально ж у 60-ті роки Японія обмежила сферу своїх інтересів у ПСА суто економічними, проголосивши свій зовнішньополітичний курс вільним від ідеології.

В 70-ті роки підтримувані урядом японські монополії за допомогою «мирної єни» зуміли утвердитися на ринках країн ПСА, зокрема на ринках Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН). Вважається, що «мирний» наступ Японії виявився навіть ефективнішим за військовий, оскільки вона стала головним експортером та імпортером країн АСЕАН. В серпні 1977 року Японія висунула програми широкої економічної допомоги розвиткові країн АСЕАН, налагодження безпосередніх контактів з їхніми лідерами, відмова Японії від ролі воєнної держави (з огляду на побоювання політичних кіл країн АСЕАН, що внаслідок скорочення американської присутності в ПСА після поразки в Індокитаї Японія може спокуситися перспективою заповнити «вакуум сили») — все це мало, за задумом Токіо, створити один із найважливіших додаткових факторів реалізації планів Японії щодо регіону.

Корея

Відповідно до угод між союзниками про організацію повоєнного миру на Далекому Сході територію Кореї було поділено по 38-й паралелі на дві зони відповідальності: на північ — Радянської Армії, на південь —американських військ.

Це розмежування мало суто тимчасовий характер, а його мета полягала в поділі зусиль із розгрому дислокованих там японських військ, прийнятті їхньої капітуляції, ліквідації наслідків сорокарічного колоніального панування Японії та створенні корейської демократичної держави.

Ця домовленість стала наслідком компромісу між СРСР і США.

СРСР бачив майбутнє Кореї після розгрому Японії як незалежної та неподільної держави, маючи на увазі, що на Корейському півострові буде створено уряд, що влаштовував би радянське керівництво.

Сполучені Штати запропонували власний план, який передбачав установлення опіки над Кореєю та перехідний період терміном у 20—ЗО років, після якого можна буде надати незалежність корейському народові. Реалізація цього плану привела б до створення на Корейському півострові держави — союзника США.

Радянська Армія, розгромивши японську Квантунську армію в північно-східному Китаї та угруповання японських військ на Корейському півострові, наприкінці серпня 1945 р. вийшла на лінію 38-ї паралелі. Війська США висадилися на півдні Кореї 8 вересня, тобто за шість днів після капітуляції Японії, і по суті не брали участі в розгромі японських військ на корейській території.

Північна Корея

Відразу після капітуляції Японії радянське командування розпочало формування прорадянської адміністрації в Північній Кореї. У свою чергу, американська військова адміністрація заходилася створювати на Півдні систему органів управління, зорієнтованих на США На Півдні зберігався японський колоніальний апарат. Американське військове командування на чолі з генералом А. Арнольдом вжило «обмежених політичних та військових заходів, щоб перетворити південну частину півострова на фортецю антикомунізму». І США здійснили це. Створений ними уряд очолив Лі Син Ман, який став найбільш проамериканськи спрямованим лідером на Тихому океані. Такі дії свідчили, що США свідомо здійснили розкол Корейського півострова.

Південна

У відповідь на дії США північнокорейські політичні організації провели в серпні 1948 р. вибори на території Півночі та Півдня до Верховних народних зборів, а у вересні 1948 р. проголосили створення КНДР. Кім Ір Сен сформував уряд, який заявив, що він єдиний є законним представником корейського народу. Таким чином, у 1948 р. на Корейському півострові фактично виникло дві держави — КНДР, зорієнтована на СРСР, і Республіка Корея, зорієнтована на США.

Розкол півострова на Південь та Північ призвів до гострої військово- політичної конфронтації, що переросла в 1950 р. в громадянську війну. КНДР неодноразово пропонувала Сеулові провести переговори, однак щоразу натрапляла на відмову. Втім, на той час пропозиції КНДР були малореалістичними та не відповідали вимогам політичної ситуації. Гостра конфронтація подекуди переходила у воєнні сутички, що точилися на 38-й паралелі. 25 червня тут відбулися великі бої, в ході яких північно- корейські війська розгромили армію Південної Кореї, розгорнули наступ на Сеул, який здобули за три дні.

Після здобуття Сеула північнокорейські війська продовжили наступ у південному напрямку та 2 липня вийшли на рубіж річки Нактонган, але були зупинені спільними діями південнокорейських частин та контингенту американських військ, які ще залишалися на півострові. Участь Сполучених Штатів призвела до інтернаціоналізації конфлікту. Як писав у своїх мемуарах колишній президент США Дуайт Ейзенхауер, США втрутилися в конфлікт задля «здійснення поліцейської акції», але на практиці це була справжня інтервенція з метою розгрому північнокорейської армії та ліквідації КНДР.

По-перше, Сталін вважав, що США не підуть на участь у корейській війні через проблеми з підтримкою Чан Кайші в китайській революції

По-друге, в 1949 р Радянський Союз оголосив про створення власної ядерної зброї, що позбавило американців ядерної монополії

Перебільшення радянським керівництвом ролі цих двох факторів становило суттєвий зовнішньополітичний прорахунок, що призвів до затягування війни. Завдяки величезному впливові на нещодавно створену Організацію Об'єднаних Націй, а особливо на Раду Безпеки 00Н, США отримали мандат 00Н на здійснення миротворчих акцій у корейському конфлікті До бойових дій було залучено військові формування ще 15 держав, що діяли під егідою 00Н

Щодо планів США відносно застосування ядерної зброї проти КНДР та Китаю, то, як свідчать документи, у Пентагоні серйозно замислювалися над можливістю застосування ядерної зброї з метою досягти переможного закінчення війни та одночасно випробувати її руйнівну силу під час бойових дій Але, незважаючи на настійливі пропозиції військових, ні Д. Ейзенхауер, ні Г. Трумен не дали своєї згоди, і ядерну зброю не було застосовано

Наміри Сполучених Штатів застосувати ядерну зброю в корейській війні викликали рішучу протидію громадськості, в тому числі в самих США. Загроза виникнення ядерної війни спонукала СРСР і США шукати вихід з конфлікту. Почалися складні переговори щодо припинення воєнних дій. Переговори завершилися підписанням у 1953р. перемир'я між командуванням військ 00Н, з однієї сторони, і представниками КНДР та китайських народних добровольців — з другої Глава південноко-рейського режиму Лі Син Ман відмовився підписати документ, наполягаючи на продовженні війни «до переможного кінця». В листі до президента США 9 лютого 1953 р. він настійно радив йому не припиняти бойові дії, не укладати перемир'я, оскільки «мирна угода надасть можливість китайцям залишитися в Кореї» Однак США підписали угоду, яка чинна й досі, тобто Республіка Корея досі де-юре перебуває з КНДР у стані війни.

Звертаючись до корейської війни, неможливо не зупинитися на ролі Китаю і СРСР у цьому конфлікті Участь китайських добровольців та радянських льотчиків, а також велика матеріально-технічна допомога СРСР відіграли вирішальну роль у відстоюванні самого існування КНДР. Після висадки американського морського десанту в Упгхоні армія КНДР була фактично розгромлена, і в жовтні 1950 р американо-корейські війська підійшли до кордонів Китаю 25 жовтня 1950 р китайські добровольчі підрозділи вступили в бойові дії, а до кінця грудня вся Північна Корея була фактично визволена 3 цього часу й до підписання перемир'я фронт у цілому стабілізувався вздовж 38-ї паралелі. Треба визнати, що основний тягар війни винесли на своїх плечах китайські добровольці

За три роки війни Півдню та Півночі Корейського півострова було заподіяно велику матеріальну шкоду. Втрати тільки корейських сторін становили понад 4 млн. убитих, поранених та зниклих безвісти. Кривава трирічна війна в Кореї продемонструвала неможливість вирішення корейської чи будь-якої іншої міжнародної проблеми шляхом застосування військової сили. Війна також показала: за сучасних умов будь-який воєнний конфлікт може перерости в ядерний, що загрожує катастрофічними наслідками для усього людства.

Одним з головних питань МВ стала корейська проблема після ІІ св. війни. У зв’язку з розгромом Японії колоніальний гніт її було скасовано в цьому регіоні. 1945 – радянські війська звільнюють Корею від японських окупантів. В грудні 1945 – держсекретар США на Московській нараді МЗС, запропонував встановити над Кореєю опіку. Причому американський проект передбачав таку форму керування Кореєю, яка б відстороняла самих корейців від самостійного керування державою. В зв’язку з цим, Корея була поділена на 2 частини: Південна (американські війська), північна (радянські війська).

Відповідно, адміністрації СРСР та США надавали допомогу місцевим адміністраціям. Радянська окупаційна адміністрація ліквідувала представників японської адміністрації. Те ж саме було зроблено і на півдні Кореї. Оголосили незаконність народних комітетів, встановили японську адміністрацію.

В Південній Кореї з США повернувся корейський діяч Лі-Син-Ма. За пропозицією радянської сторони було вирішено створити спільну комісію з представників обох командувань – Спільна комісія по Кореї.

СРСР пропонував створити в Кореї єдиний національний уряд на демократичних засадах. З 20 березня 1946 р. почала працювати Спільна комісія. Були названі політичні сили, які повинні були приймати участь у спільних виборах. США включили в цей список лише проамериканські політичні сили. З весни 1946 р. американська сторона почала саботувати роботу цієї комісії.

У вересні 1947 р. радянська делегація винесла пропозицію вивести окупаційні війська з Кореї (і війська США і СРСР) і хай корейці самі вирішують на яких засадах їм далі жити але США виступили проти цього.

В жовтні 1947 р. США виносять корейське питання на другу сесію Генеральної асамблеї ООН. Запропонували припинити діяльність спільної комісії. СРСР виніс пропозицію у відповідь на хід США – вивести взагалі війська з обох Корей. Більшістю голосів 14 листопада 19947 р. Генеральна асамблея ООН ухвалила американський проект без радянського додатку.

Створена тимчасова комісія ООН по Кореї. Практично це означало, що ГА ООН під тиском США фактично розкололо Корею на дві частини. СРСР відмовився визнати необхідність діяльності такої комісії.

Травень 1948 р. в Південній Кореї було проведено сепаратні вибори. Переміг представник США, громадянин США Лі-Син-Ма.

Серпень 1948 р. – Південна Корея підписала угоду з США про продовження перебування американських військ на цій території. Згідно з рішенням ООН цей уряд почав вважатися єдиним урядом в Кореї.

В вересні 1948 р. на півночі за допомогою СРСР створено КНДР. Фактично узаконюється розділ Кореї на дві держави. Лідер КНДР – громадянин СРСР Кім-Ір-Сен.

1948 – 1949 р. виникає регіональний корейський конфлікт. 1950 р. – війна.

Грудень 1948 р. радянські війська залишають Північну Корею, американські війська продовжують там знаходитись.

25 червня 1950 р. – південно корейська армія починає провокації проти КНДР.

27 червня 1950 р. – президент Трумен заявив, що американським ВПС і ВМС надано наказ надавати підтримку Південній Кореї, наказано окупувати о. Тайвань. На думку США війна в Кореї повинна була ліквідувати КНДР і створити плацдарм для нападу на комуністичний Китай.

Межею розподілу Кореї на Південну і Північну стала 38 паралель. США прикривались флагом ООН (резолюцією 1947 р.). Разом з США участь у війні приймали 14 їх держав сателітів.

Червень 1951 р. – СРСР виступив з пропозицією, щоб воюючі сторони почали переговори про перемир'я. Переговори почалися в липні 1951 р. і тривали 2 роки, до липня 1953 р., поки США його не підписали. Лінія розмежування по 38 паралелі.

Встановлена демаркаційна лінія та дві демілітаризовані зони. Обмін військово полоненими. Прийнято рішення скликання політичної міжнародної конференції для врегулювання цієї проблеми.

Серпень 1953 р. – СРСР вносить цю пропозицію на розгляд ГА ООН. СРСР запропонували залучити до цієї конференції нейтральні країни, які входили до ООН. США відмовилось. Практично все було провалено.

Південна Корея в жовтні 1953 р. підписує договір з США про взаємну оборону за яким, США отримали право на необмежений строк утримання військ на її території.

В 1945 р. Китай звільнився від Японської окупації. Відбувається розмежування політичних сил. Партія Гоміндан бере орієнтацію на США (Чан-Кай-Ші), компартія Китаю (Мао-Дзе-Дун) орієнтована на СРСР. Вони отримують допомогу від цих країн.

Намагаючись врятувати режим Чан-Кай-Ші, американці починають поставляти зброю в Китай.

Червень 1946 р. уряд США прийняв рішення відправити у Китай літаки для 8 повітряно – військових з'єднань.

СРСР надає допомогу народній армії Китаю: зброєю Японської армії та армії Манчжоу-Го; радянські командири.

Американці навчили 57 сухопутних дивізій і озброїли їх.

Листопад 1946 р. – підписано американо – китайський договір про дружбу, торгівлю, навігацію, згідно з яким американці отримали право безконтрольно займатися в Китаї торгівлею, фінансовою діяльністю, релігійними справами, промисловим виробництвом, освітою, їм було надано національний режим (іноземні громадяни мають ті самі права як і громадяни цієї країни).

В 1947 р. Чан-Кай-Ші підписує ще один договір з США, передає під їх контроль важливі сировинні джерела Китаю, в тому числі стратегічні. В 1947 р. на долю США приходилась половина китайського імпорту.

Військові дії продовжувалися до кінця 1948 р. З другої половини 1947 р. почала перемагати національна визвольна армія Китаю. Чан-Кай-Ші звертається до урядів США та СРСР виступити посередником у переговорах. СРСР відмовився, заявив, що дотримується принципу невтручання у внутрішні справи інших держав.

1949 р. перемога прокомуністичних сил в Китаю.

1 жовтня 1949 р. – день незалежності КНР. СРСР надавав допомогу, перший визнав КНР.

16 Міжнародні відносини в південній та південно-східній Азії в 40-80-х рр. ХХ ст.

Після розгрому в другій світовій війні мілітаристської Японії в Південно-Східній Азії відбулися значні зміни політичного характеру. Всі колонії, які належали західним країнам, за невеликим винятком, здобули незалежність. Проголошена 17 серпня 1945 р. Індонезійська Республіка розірвала всі зв'язки з Нідерландами. Французький Індокитай унаслідок революційних подій на певний час був поділений на три «асоційовані держави», що ввійшли до Французького союзу. В липні 1946 р. незалежними стали Філіппіни, в січні 1948 р. здобула цілковиту незалежність Бірма, яка відмовилась увійти до Британської Співдружності, в липні 1957 р. отримала незалежність Малайзія, а в 1959 р. «самоврядним» містом став Сінгапур, незалежна з серпня 1965 р. держава в складі Британської Співдружності. Але, незважаючи на ці суттєві зрушення, ситуація в Південно-Східній Азії залишалася нестабільною.

Демократична Республіка В’єтнам

2 вересня 1945 р. на багатотисячному мітингу в Ханої Хо Ші Мін урочисто проголосив Декларацію незалежності В 'єтнаму й утворення Демократичної Республіки В'єтнам. Проте правлячі кола Франції не бажали миритися з втратою Індокитаю. Вони швидко замінили французьким експедиційним корпусом британські окупаційні війська на півдні від 16-ї паралелі, а в лютому 1946р. підписали з гомінданівським Китаєм угоду про виведення китайських військ із північної від 16-ї паралелі частини В'єтнаму і з Лаосу. 7 січня і 27 серпня 1946 р. були підписані угоди з Камбоджею і Лаосом про надання їм статусу автономій у межах Французького союзу та Індокитайської федерації. 6 березня 1946 р. В'єтнам і Франція підписали угоду, за якою Франція визнала В'єтнамську Республіку як незалежну державу зі своїми урядом, парламентом, армією та фінансовою системою і як складову частину Індокитайської федерації та Французького союзу. Шляхом референдуму передбачалося визначити, чи приєднається Південний В'єтнам до В'єтнамської Республіки.

Французький верховний комісар адмірал Тьєррі Аржанльє спробував здійснити тиск на громадську думку Південного В'єтнаму, що було сприйняте Ханоєм як порушення угоди від 6 березня 1946 р. Проте на розрив з Парижем керівництво ДРВ не пішло. 14 вересня 1946 р. Хо ІШ Мін підписав у Парижі тимчасову угоду, яка передбачала рівні права громадян В'єтнаму й Франції, створення єдиної митної та грошової системи в Індокитаї, відкриття консульських представництв В'єтнаму в сусідніх країнах. Підписання тимчасової угоди викликало різку критику уряду ДРВ з боку певних політичних сил В'єтнаму. Для в'єтнамського ж керівництва підписання цієї угоди було ще однією спробою не допустити розширення колоніальної війни, яка фактично розпочалась у вересні 1945 р. після захоплення французькими збройними силами Сайгона та інших великих міст Південного В'єтнаму. Все це свідчило про намір французьких правлячих кіл перетворити Південний В'єтнам на плацдарм для подальшого наступу на В'єтнамську Республіку.

Дещо іншу політику проводили китайські окупаційні війська, розташовані на північ від 16-ї паралелі. Гомінданівська верхівка та американські монополії, що стояли за нею, відкрито не виступали проти республіки, розраховуючи використати ослаблення французького колоніального управління у своїх інтересах. Війна на Тихому океані дала США змогу проникнути в Індокитай та інші країни азіатського континенту. Американські військові, певно з санкції Вашингтона, неодноразово пропонували урядові ДРВ американську підтримку в обмін на пільговий режим для американського капіталу у В'єтнамі. Північнов'єтнамська сторона відхилила ці пропозиції.

Підписана 14 вересня франко-в'єтнамська тимчасова угода не стала кроком уперед у нормалізації франко-в'єтнамських відносин, на що розраховував Ханой. 13 грудня 1946 р. Париж розпочав відкриту колоніальну війну у В'єтнамі. Як причину відновлення воєнних дій в Індокитаї він висував напад в'єтнамців на французькі збройні сили. Запевняючи французький та в'єтнамський народи в тому, що з колоніальним режимом покінчено назавжди і що він прагне до якнайшвидшого визнання самостійного В'єтнаму в межах Індокитайської федерації й Французького союзу, очолюваний правим соціалістом Блюмом французький уряд водночас усіляко сприяв направленню все нових і нових збройних підкріплень в Індокитай, унаслідок чого війна набувала ще більшого розмаху. Французи платили високу ціну за цю війну, що змусило Париж поступово змінити свій політичний курс. Війна в Індокитаї набрала антикомуністичної спрямованості, що спричинило рішучий поворот політики США в Індокитаї, яка спершу орієнтувалась на підтримку ДРВ. З 1950 р. Вашингтон почав постачати французьким військам зброю У великих розмірах. За останні роки війни у В'єтнамі США передали французькому експедиційному корпусові 340 літаків, 1400 танків та бронемашин, 350 десантних катерів, велику кількість важкої й легкої зброї, тисячі тонн боєприпасів. Але навіть за такої значної військової допомоги США Париж не зумів добитися рішучої переваги у в'єтнамській війні й зазнавав поразок.

Воєнні невдачі підштовхували Париж до нових маневрів. У цих умовах він уже не сподівався на відновлення безпосереднього володарювання Франції в Індо-Китаї і вдався до пошуків серед в'єтнамців «авторитетної особи», якій можна було б передати повноваження. Тим самим Париж розраховував відвернути більшість населення від В'єтміню. Тривалі пошуки завершились у травні 1948р. створенням тимчасового уряду генерала Игуєн Ксю Ана, що становило перехідний крок до повернення колишнього імператора Бао Дая, який, відкрито не пориваючи з республікою, поспішив перебратися до Гонконгу. США також взяли участь у формуванні маріонеткового уряду, розраховуючи згодом використати його у своїх інтересах. Створення цього уряду супроводжувалося спробою Парижа здійснити воєнний наступ на райони В'єтнаму, що перебували під контролем республіканського уряду. Проте добитись значних успіхів у воєнній кампанії правлячим колам Франції не вдалось. Зміцнілі збройні сили республіканського уряду не тільки успішно протистояли французькій армії, а й завдавали їй відчутних ударів.

Мобілізуючи народні маси на відсіч поневолювачам, уряд ДРВ намагався врегулювати франко-в'єтнамський конфлікт мирними засобами. Протягом перших двох років війни він 18 разів звертався до французького уряду з мирними пропозиціями, але всі вони залишилися без відповіді. Французький уряд зробив ставку на укладення угоди з маріонетковими ставлениками. 8 березня 1949р. в Парижі французький президент та імператор Бао Дай підписали тимчасову угоду, яка узаконила створення маріонеткової Держави В'єтнам і зберегла французьким монополістичним колам найважливіші економічні та політичні позиції в «об'єднаному» під владою Бао Дая — генерала Нгуєн Ксю Ана В'єтнамі. 19 липня 1949 р-подібна угода була укладена з Лаосом, а 9 листопада —з Камбоджею. 29 січня 1950 р. всі ці угоди ратифікували Національні збори Франції. В січні 1950 р. ДРВ офіційно визнали Радянський Союз і КНР, а Великобританія і США оголосили 7 лютого, що вони визнають уряд Бао Дая й уряди Лаосу та Камбоджі.

На початку 1950 р. у співвідношенні сил ДРВ і Франції спостерігалася ще певна рівновага, проте ініціатива перейшла до республіканської армії. В 1951—1953 pp. армія ДРВ продовжувала успішні воєнні операції проти французів, визволила багато районів В'єтнаму. Зірвавши наприкінці 1953 р. спробу французів перехопити ініціативу, збройні сили республіканського уряду оточили в районі Дьєнб'єнфу значне угруповання військ противника, а 7 травня 1954 р. розгромили його. Ця перемога стала вирішальною у війні опору, як була названа війна народів Індокитаю 1946—1954 pp. проти французького поневолення. Париж наочно переконався в марності спроб силою зброї зламати волю індокитайських народів до незалежності й свободи. Втративши близько 500 тис. солдатів і офіцерів, Франція мусила піти на припинення агресивної війни в Індокитаї. Борючись проти французької агресії, ДРВ надавала значну політичну й воєнну підтримку визвольним рухам лаоського і камбоджійського народів, які в 1954 р. добилися значних успіхів.

Унаслідок перемог, здобутих народами Індокитаю, визріли умови для врегулювання становища в цьому регіоні. На Берлінській нараді міністрів закордонних справ СРСР, США, Англії й Франції в січні 1954 р. Москва висунула пропозицію скликати нову нараду міністрів закордонних справ за участі КНР для розгляду питання про припинення війни в Індокитаї. США висловились проти наради п'яти держав, особливо різко Вашингтон протестував проти участі в нараді КНР. Американський уряд узагалі не бажав мирного врегулювання в Індокитаї й прагнув до продовження війни. США збільшили військові поставки Франції, взяли зобов'язання в 1954 р. додатково виділити їй кошти на суму 385 млн доларів. Розглядаючи Індокитай як важливу стратегічну й сировинну базу, Вашингтон готувався взяти безпосередню участь у воєнних операціях. Франція ж, зазнаючи поразки, сподівалася за допомогою наради вийти з надзвичайно скрутного становища. На позицію Великобританії здійснювали тиск члени Британської Співдружності, зокрема Індія, Цейлон та Пакистан, які рішуче виступали за припинення воєнних дій в Індокитаї й визнання незалежності В'єтнаму, Лаосу та Камбоджі. В результаті переговорів було досягнуто угоду про скликання в Женеві такої наради за участі КНР.

8 травня 1954 р. делегації СРСР, США, Великобританії, Франції, КНР, ДРВ, Камбоджі, Лаосу та Південнго В'єтнаму розпочали розгляд питання про відновлення миру в Індокитаї. Проте переговори просувалися повільно через позицію очолюваного Ланьєлем французського уряду, який, на противагу французькій громадскості, виступав за продовження «брудної війни» у В'єтнамі. Після падіння 12 червня уряду Ланьєля глава нового французького уряду Мендес-Франс вирушив до Женеви з наміром покінчити з непопулярною і виснажливою війною. 20 і 21 липня 1954 р. були підпікані угоди про припинення воєнних дій у В'єтнамі, Лаосі та Камбоджі й заключна декларація наради. США не приєдналися до угод про пришшення воєнних дій в Індокитаї', хоча американський уряд заявив, що бере до уваги ці угоди й утримуватиметься від їх порушення.

Згідно з угодами Франція зобов'язалась вивести свої війська з країн Індокитаю, створювалася міжнародна комісія у складі представників Канади, Індії й Польщі зі спостереження й контролю за виконанням угод про припиення воєнних дій. Угоди містили положення про заборону введення в усі індокитайські країни іноземних військ і ввезення зброї й боєприпасів, створення на їхніх територіях іноземних військових баз, зафіксували відмову всіх індокитайських учасників наради від участі в будь-яких воєнних союзах. У заключній декларації учасники Женевської наради зобов'язалися поважати суверенітет В'єтнаму, Лаосу та Камбоджі й не допускати втручання в їхні внутрішні справи. Декларація передбачала політичне врегулювання у В'єтнамі на основі його незалежності й територіальної цілісності. Була встановлена тимчасова лінія між ДРВ і Південним В'єтнамом, яка проходила дещо південніше 17-ї паралелі.

Женевські 1954 р. угоди з Індокитаю стали важливим кроком на шляху зменшення напруженості міжнародних відносин у регіоні й у світі в цілому. Вони зміцнили міжнародне становище Демократичної Республіки В'єтнам, забезпечили незалежність народам Лаосу й Камбоджі. Проте розрядка міжнародної напруженості в Індокитаї не входила до планів правлячих кіл країн Заходу. Ще під час роботи Женевської наради американська дипломатія поспішила розпочати переговори про укладання Договору про колективну оборону в Південно-Східнії Азії і створення його учасниками військової організації CEATO. В цей союз увійшли США, Великобританія, Франція, Австралія і Нова Зеландія, які втягнули до його складу Таїланд, Філліпіни та Пакистан. Оформлення СЕАТО відбулося 8 вересня 1954 р. Одночасно сторони підписали протокол про поширення дії договору на країни Індокитаю, що становило пряме порушення женевських угод.

Усупереч женевським угодам США продовжували постачати в Індокитай, переважно в Південний В'єтнам, зброю і військову техніку. Згодом вони направили в Південний В'єтнам свій військовий персонал, тобто здійснили пряме втручання у внутрішню боротьбу, що там розгорнулася. З вини сайгонського режиму було зірвано виконання женевських угод у частині, що стосувалася проведення загальних вільних виборів у В'єтнамі й об'єднання країни на цій основі. Більше того, вже 26 жовтня 1955 р. Держава В'єтнам, за підтримки США, була перетворена на Республіку В'єтнам на чолі з президентом Нго Дінь Зьємом. 4 березня 1956 р. сайгонські власті провели сепаратні вибори в південно-в'єтнамські Національні збори, що зміцнило режим Нго Дінь Зьєма. У здійсненні цієї акції Сайгон дістав підтримку західних учасників Женевської наради, в тому числі й Франції, яка ще до проведення сепаратних виборів взяла на себе обов'язок надавати допомогу урядові Нго Дінь Зьєма. Після того, як останні французькі солдати покинули в'єтнамську територію (26 квітня 1956 p.), Франція оголосила про припинення з 28 квітня 1956 р. діяльності в Південному В'єтнамі командування збройними силами Французького союзу і про свою відмову брати участь у роботі змішаних комісій з виконання женевських угод. Припинення французької військової присутності у В'єтнамі фактично означало надання поля діяльності Сполученим Штатам.

У той час, коли Сполучені Штати Америки розширювали свою присутність у Південному В'єтнамі, уряд ДРВ почав розвивати й зміцнювати відносини з різними країнами для одержання підтримки у своїй зовнішньополітичній діяльності. Крім соціалістичних країн, найтісніші відносини у ДРВ склалися з азіатськими державами. Китайське керівництво в перші роки після Женевської наради підтримувало ідею вирішення індокитайської проблеми шляхом утілення в життя женевських угод та принципів Бандунзької конференції. Проте в позиції Пекіна вже проглядалася тенденція добитися для себе у відносинах із ДРВ особливого місця. З країнами південно-східноазіатського регіону тісні економічні й культурні зв'язки в дусі Бандунга склалися в ДРВ з Бірмою та Індонезією. Особливе значення для Ханоя мав розвиток відносин з Лаосом і Камбоджею. Уряд ДРВ намагався встановити з цими країнами тісні відносини на основі традицій спільної боротьби в період воєнного опору. Однак це виявилося далеко не простою справою. Проголосивши політику нейтралітету, король Камбоджі підтримував зв'язки і з друзями, і з супротивниками ДРВ, намагаючись таким чином убезпечити Камбоджу від воєнних конфліктів. Переговори між двома країнами на тому етапі завершились укладенням торговельної угоди в листопаді 1958 р. і прибуттям у I960 р. в Ханой дипломатичного представника Камбоджі. Проте до встановлення офіційних дипломатичних відносин залишалося ще цілих сім років. Ще складнішим виявилося встановлення відносин з Лаосом, який невдовзі після підписання женевських угод потрапив у сферу впливу Вашингтона. У квітні 1955 р. було підписано в'єтнамо-лаоську угоду про врегулювання мирним шляхом прикордонних питань на основі взаємного визнання суверенітету й територіальної цілісності. До розвалу в серпні 1958 р. коаліційного уряду Лаосу в'єтнамо-лаоські переговори й офіційні зустрічі проходили в нормальній обстад овді але згодом розпочалися прикордонні інциденти. В травні 1959 р. в Лаосі вибухнула громадянська війна, яка на кілька років затримала встановлення офіційних дипломатичних зв'язків між ДРВ і Лаосом на державному рівні. Дуже важливим для ДРВ було зміцнення відносин з Індією, початок яким було покладено в жовтні 1954 р. візитом індійського прем'єр-міністра Д. Неру в Ханой. Уже тоді в Ханої працювало консульство Індійської Республіки, а в'єтнамське консульство в Делі було відкрите в 1959 р. Індія виявляла великий інтерес до проблеми визначення майбутнього країн Індокитаю. В 1955 р. пакистанський уряд визнав ДРВ, а одночасно й Південний В'єтнам як самостійну державу.

Що стосується Південного В'єтнаму, то зусилля ДРВ щодо нормалізації відносин із ним залишалися безплідними, а в самій Республіці В'єтнам посилювався рух опору сайгонському режимові, що проводив політику жорстокого терору проти власного народу. Проте вже на початку 60-х років стало очевидним, що, незважаючи на підтримку США, сайгонський режим не в змозі придушити боротьбу південнов'єтнамського народу, більше того, сам він опинився на межі розвалу. Повстанські сили на чолі з утвореним 20 грудня 1960 р. Національним фронтом визволення Південного В'єтнаму добилися великих успіхів, вони контролювали понад третину території Республіки В'єтнам. У цих умовах правлячі кола США вдалися до розширення свого втручання у внутрішні справи В'єтнаму, перейшли до відкритої збройної інтервенції проти цієї країни.

Друга індокитайська війна. Утворення Соціалістичної Республіки В'єтнам

З утворенням Національного фронту визволення Південного В'єтнаму розпочався новий етап боротьби південнов'єтнамського народу за свободу і незалежність, який вніс суттєві зміни в питання про об'єднання В'єтнаму. По-перше, вже не було можливості визначити конкретні строки об'єднання, тому програмні документи Національного фронту визволення Південного В'єтнаму передбачали лише поетапне вирішення питання шляхом переговорів. По-друге, для початку переговорів між Північчю й Півднем про об'єднання необхідно було, щоб Південний В'єтнам став суверенною, незалежною країною з коаліційним урядом на чолі.

Така перспектива суперечила задумам як сайгонського режиму, так і Вашингтона, який за всяку ціну намагався зберегти свої позиції у В'єтнамі, добитись увічнення розколу країни, перетворення Південного В'єтнаму, поряд з Південною Кореєю, у військовий плацдарм на материковій частині азіатського континенту для придушення національно-визвольного руху в усій Південно-Східній Азії. В досягненні цих цілей роль ударної сили Вашингтон відводив армії сайгонського режиму. З осені 1961 р. США розпочали швидке нарощування чисельності й бойової оснащеності американської армії в Південному В'єтнамі, створили там штаб американського командування з надання воєнної допомоги сайгонському режимові. Цьому штабові фактично підпорядковувалася сайгонська армія, що було розцінене в урядових колах ДРВ як воєнне втручання США в Південному В'єтнамі.

В серпні 1964 р. США здійснили збройну провокацію в територіальних водах ДРВ — Тонкінській затоці — з метою створити привід для поширення американської агресії на територію ДРВ. Група військових кораблів 7-го флоту США, вийшовши з японських портів, наблизилась до берегів ДРВ і почала обстрілювати її територію, мотивуючи свої дії умисним нападом на них торпедних катерів ДРВ. 5 серпня президент США Л. Джонсон підтвердив американську версію подій у Тонкінській затоці й віддав наказ ужити «відповідних заходів». Такими заходами стали нальоти американських літаків на територію ДРВ, що розпочалися в той самий день. 7 серпня 1964 р. американський конгрес ухвалив «тонкінську резолюцію», яка надала президентові США право необмеженого використання американських збройних сил у Південно-Східній Азії й започаткувала пряму агресію США у В'єтнамі. Таким чином, США відшукали привід для нарощування збройних сил у Південному В'єтнамі, поширення повітряної війни на територію ДРВ і Лаосу та втручання у внутрішні справи Камбоджі.

В 1965 р. Вашингтон розв'язав війну проти В'єтнаму, а згодом проти Лаосу й Камбоджі. Ця «локальна» війна, безпосередньою метою якої було збереження і зміцнення американських позицій у Південному В'єтнамі, стала разом з тим спробою здійснити воєнними засобами далекосяжні плани «глобальної стратегії» США. На Півдні В'єтнаму діяв півмільйонний американський експедицій¬ний корпус, оснащений найновішою бойовою технікою, Північ В'єтнаму піддавалась інтенсивним бомбардуван¬ням з повітря і моря. Розпочинаючи неоголошену війну проти ДРВ, США намагались придушити прагнення в'єтнамського народу до незалежності й об'єднання країни, змусити ДРВ відмовитись від підтримки визвольного руху

в Південному В'єтнамі.

Агресія США у В'єтнамі спричинила утворення в Південно-Східшй Азії небезпечного вогнища напруженості, що тривалий час ускладнювало всю міжнародну обстановку. Після того як СЛІА розв'язали агресивну війну проти ДРВ, національно-визвольна війна на Півдні злилась з війною в'єтнамського народу на захист батьківщини на Півночі й набрала загальнонаціонального характеру. Відбиття американського вторгнення стало першочерговим завданням для всього в'єтнамського народу. Вже на початку червня 1965 р. близько 1 млн в'єтнамців виявили добровільне бажання зі зброєю в руках боротись проти американської агресії.

Вживши енергійних заходів з евакуації великих промислових підприємств у сільську місцевість, уряд ДРВ забезпечив випуск основних видів продукції. Особлива увага приділялася підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва й місцевої промисловості. Був взятий курс на досягнення самозабезпеченості кожної провінції Північного В'єтнаму в задоволенні потреб оборони, виробництва, населення. Важливим фактором моральної й матеріальної підтримки ДРВ слугувала допомога СРСР. Завдяки поставкам сучасного озброєння з СРСР та інших дружніх країн відбувалося технічне переоснащення В'єтнамської народної армії. В'єтнамські війська перетворювались на сучасну армію, здатну протистояти америкадській агресії, відбивати нальоти американської авіації.

Внаслідок успіхів визвольних сил Південного В'єтнаму, які спирались на підтримку й допомогу Північного В'єтнаму, СРСР, інших країн та співчуття світової громадськості, збройна інтервенція США в Південному В'єтнамі зайшла на кінець 60-х років у глухий кут.

Успішно відбиваючи удари агресора, ДРВ і національно-визвольні сили Південного В'єтнаму вели активну дипломатичну боротьбу за припинення бомбардувань Північного В'єтнаму, виведення іноземних військ із Південного В'єтнаму, справедливе врегулювання у В'єтнамі на основі неухильної поваги законних інтересів і невід'ємних прав його народу, без будь-якого зовнішнього втручання. Малося на увазі, що питання об'єднання В'єтнаму повинне бути вирішене мирним шляхом у від¬повідності з волевиявленням населення обох його частин. Необхідно підкреслити, що в прийнятій в 1967 р. новій програмі Національного фронту визволення Південного В'єтнаму відзначалось, що до об'єднання країни Пів¬денний В'єтнам буде протягом певного часу існувати як незалежна держава. В червні 1969 р. був утворений Тимчасовий уряд Республіки Південний В'єтнам, який відіграв важливу роль в організації" відсічі агресії США на Півдні країни, в мобілізації міжнародної підтримки визвольної боротьби південнов'єтнамського народу. Одним з перших (13 червня 1969 р.) цей уряд визнав СРСР.

Поєднання зусиль ДРВ і Республіки Південний В'єтнам на воєнному, політичному й дипломатичному фронтах відкрило шлях до переговорів з урегулювання У В'єтнамі. Ще в листопаді 1968 р. США мусили оголосити про припинення всіх воєнних дій і початок переговорів з ДРВ і Національним фронтом визволення Південного В'єтнаму. Переговори були тривалими і складними.

З кінця березня 1972 р. національно-визвольні сили Південного В'єтнаму добилися значних перемог, які змінили стратегічну ситуацію і завдали серйозної поразки політиці «в'єтнамізації». 20 жовтня 1972 р. уряди ДРВ і СПІА досягли угоди про припинення війни й відновлення миру у В'єтнамі. Ця угода, яку обидві сторони домовились підписати 31 жовтня 1972 p., відповідала реальній обстановці в Південному В'єтнамі, гарантувала основні національні права в'єтнамського народу й право південнов'єтнамського народу на самовизначення. Проте через позицію Вашингтона мирна угода не була підписана до кінця 1972 p., а агресивна війна США у В'єтнамі набрала ще жорстокішого характеру.

Агресивна політика США в Індокитаї викликала енергійний протест в ООН. В січні 1973 р. 40 країн—членів ООН, що не приєдналися, виступили зі спільною заявою, в якій рішуче засуджувались безпрецедентні за інтенсивністю і варварством бомбардування В'єтнаму Сполученими Штатами, спрямовані на те, щоб залякати народ Північного В'єтнаму й нав'язати в'єтнамському народові своє рішення проблеми. Глибоке занепокоєння погіршенням ситуації у В'єтнамі висловив Генеральний секретар ООН К. Вальдхайм, який засудив бомбардування В'єтнаму й закликав припинити всі акти насильства, що можуть перешкодити успіхові переговорів.

У підсумку стратегія ДРВ і Республіки Південний В'єтнам у поєднанні з воєнними й політичними успіхами визвольних сил Південного В'єтнаму, перемога у відбитті американської агресії проти Північного В'єтнаму, а також широка міжнародна підтримка забезпечили умови Для укладання Угоди про припинення війни й відновлення миру у В'єтнамі. Ця угода була підписана в Парижі 27 січня 1973р. представниками ДРВ, Республіки Південний В'єтнам, США та сайгонського режиму.

Важливу роль у справі підкріплення Паризької угоди відіграла Міжнародна конференція з В'єтнаму, яка відбулася 26 лютого —2 березня 1973 р. в Парижі. В конференції брали участь представники ДРВ, Республіки Південний В'єтнам, США, сайгонського режиму, СРСР, Франції, Великобританії, КНР, Угорщини, Польщі, Канади, Індонезії та Генеральний секретар ООН. Конференція прийняла Акт, у якому її учасники схвалили й узяли до відома Паризьку угоду з В'єтнаму та чотири протоколи до неї, зобов'язавшись поважати й беззасте¬режно виконувати їх.

Підписання Паризької 1973 р. угоди з В'єтнаму створювало якісно нову обстановку у В'єтнамі й означало найбільшу воєнну поразку Вашингтона за всю історію Сполучених Штатів. З підписанням Паризької угоди ДРВ отримала можливість приступити до відбудови народного господарства. Вона продовжувала курс на створення мирного, об'єднаного й демократичного В'єтнаму.

В період з 15 по 21 листопада 1975 р. в Хошіміні працювала Політична консультативна конференція представників Півночі й Півдня В'єтнаму з питань об'єднання країни. На ній були досягнуті домовленості про проведення в усій країні загальних виборів до Національних зборів. 2 липня перша сесія Національних зборів ухвалила рішення про об'єднання Демократичної Республіки В'єтнам і Республіки Південний В'єтнам і проголосила утворення Соціалістичної Республіки В'єтнам (СРВ). Створення СРВ стало видатною віхою в тривалій боротьбі в'єтнамського народу за свободу й незалежність, започаткувало якісно новий етап у його багатовіковій історії.

Свою міжнародну діяльність СРВ спрямувала на забезпечення сприятливих зовнішніх умов для щонайшвидшого заліковування ран багаторічної війни, відновлення й розвитку економіки, створення передумов для гармонійного розвитку в'єтнамського суспільства. В комплексі зовнішньополітичних завдань СРВ пріоритетне місце посідали питання зміцнення й розвитку відносин з сусідніми країнами та країнами соціалістичної співдружності. Радянські позиції у В'єтнамі особливо зміцніли в середині 1978 p., коли він став членом Ради економічної взаємодопомоги. З листопада 1978 р. в Москві був підписаний радянсько-в'єтнамський Договір про дружбу та співробітництво, в межах якого сторони зобов'язалися неухильно розвивати політичні відносини й поглиблювати всесторонне співробітництво на основі взаємної поваги державного суверенітету й незалежності, рівноправності й невтручання у внутрішні справи одна одної.

В'єтнам здійснив у січні 1979 р. воєнну інтервенцію в Камбоджу СРСР підтримав цю акцію В'єтнаму й навіть намагався переконати Китай та країни АСЕАН, що гегемонія В'єтнаму в Індокитаї є доконаним фактом, як і військова присутність Москви в цьому регіоні. Країни АСЕАН були дуже занепокоєні зростаючою радянською військово-морською присутністю в Південно-Східній Азії, і деякі з них, зокрема Малайзія, Таїланд, Індонезія та Філліпіни, відхилили прохання Москви надати право заходу в їхні порти для ВМС СРСР. Унаслідок підтримки незаконних акцій В'єтнаму в Камбоджі Москва не тільки опинилася в надто складній ситуації в Південно-Східній Азії, а й певною мірою потрапила в міжнародну ізоляцію.

Відповіддю КНР на інтервенцію В'єтнаму в Камбоджі став напад Китаю на північні в'єтнамські провінції з метою «дати урок за утиски в'єтнамськими властями населення китайського походження, за дрібні й великі провокації на спільному кордоні, за претензії на китайські території, такі як острови Спратлі й Парасельські». В агресії проти В'єтнаму була задіяна 600-тисячна армія Китаю. Китайсько-в'єтнамська війна, обмежена в просторі й часі (північні провінції, 17 лютого — 3 березня), завдала економіці В'єтнаму збитків на мільярд доларів і забрала з обох сторін життя десятків тисяч солдатів та офіцерів. В'єтнамсько-китайський кордон на десятки років перетворився на небезпечне вогнище військової напруженості. Порушення кордонів повітряного простору літаками, перестрілки, у тому числі й з важкої артилерії, стали тут звичайним явищем.

Після нападу Китаю на В'єтнам СРСР добився найбільшого прориву в Південно-Східній Азії — права користуватися в'єтнамськими базами в Камрані й Дананзі. Проте зміцнення радянських політичних та військових позицій в Індокитаї викликало серйозне занепокоєння у Вашингтоні. У відповідь на зростання радянської присутності в Південно-Східній Азії адміністрація Р. Рейгана приступила до створення військово-морських та військово-повітряних баз у Тихому океані, що призвело до подальшого погіршення американо-радянських відносин.

Лаоська криза. Женевська угода 1962 р. з Лаосу та її наслідки

пецифіка внутрішньополітичного становища Лаосу порівняно з іншими країнами Індокитаю полягала в тому, що Лаос фактично являв собою поділену країну, але без демаркаційної лінії. Значна частина території перебувала під контролем уряду національного опору на чолі з принцем Суфанувонгом. На початку 1955 р. королівський уряд Лаосу за підтримки Вашингтона розпочав воєнні дії проти національно-патріотичних сил, котрі, у свою чергу, розгромили королівські війська. Протягом наступних 10 років Лаос не виходив зі стану політичної кризи, що періодично ускладнювалась розпа¬люванням громадянської війни. 22 жовтня 1957р. представники створеного в січні 1956 р. Патріотичного фронту Лаосу уклали у В'єнтьяні з королівським урядом угоди, які окреслили шляхи вирішення політичних проблем Лаосу. Згідно з цими угодами, Лаос мав проводити політику миру та нейтралітету, заборонялося застосовувати репресії проти учасників антифранцузької боротьби 1946—1954 pp. Передбачалося визнати за Патріотичним фронтом статус легальної партії, створити перший коаліційний уряд національної єдності за участі двох представників Фронту, внести зміни до закону про вибори, прийняти новий закон про надання населенню демократичних свобод. У нових Умовах значно посилився вплив лаоських патріотичних сил. Налякані зростанням демократичного руху, праві кола Лаосу 18 серпня 1958 р. усунули з уряду представників Патріотичного фронту й розпочали жорстокі репресії проти прихильників національно-патріотичного руху. Спинившись перед фактом зриву як женевських 1954 p., так і в'єнтьянських угод 1957 p., національно-патріотичні сили вдалися до збройної боротьби проти внутрішньої реакції та її іноземних покровителів.

На шляху мирного, демократичного й нейтрального розвитку Лаосу виникли перешкоди. За підтримки Вашингтона праві сили виступили проти створеного після державного перевороту 9 серпня I960 р лідером нейтралістської партії Лаосу Суванна Фума нового уряду країни. Цей уряд зобов'язався поважати женевські і в'єнтьянські угоди, співпрацювати з Патріотичним фронтом Лаосу й повести країну шляхом миру і нейтралітету. 7 жовтня 1960 р. він установив дипломатичні відносини з СРСР, який почав надавати матеріальну допомогу, необхідну для подолання труднощів, що виникли внаслідок економічної блокади Лаосу. СРСР зорганізував «повітряний міст» Ханой—В'єнтьян (згодом — Долина Глечиків), по якому відбувалося постачання зброї Патріотичному фронтові й нейтралістам.

Поряд з матеріально-технічною допомогою СРСР надавав національно-патріотичному рухові й нейтралістським силам Лаосу дипломатичну підтримку, спрямовану на припинення воєнних дій і мирне вирішення лаоської проблеми. Ці завдання могла вирішити міжнародна конференція, на скликання якої праве угруповання погодилося лише тоді, коли національно-патріотичні й нейтралістські сили визволили 2/3 території Лаосу. 16 травня 1961 р. в Женеві відкрилася нарада з урегулювання лаоського питання, робота якої надовго затягнулась у зв'язку з ускладненням внутрішньополітичного становища Лаосу. Лише за місяць після створення 23 червня 1962 р. уряду національної єдності Лаосу в складі представників Патріотичного фронту, правих сил та нейтралістів учасники міжнародної наради підписали Декларацію про нейтралітет Лаосу та Протокол до неї. В цих документах були підтверджені принципи суверенітету, незалежності, єдності та територіальної цілісності Лаосу, а також принципи невтручання у його внутрішні справи. Учасники наради — Бірма (М'янма), Великобританія, ДРВ, Індія, Камбоджа, Канада, КНР, Лаос, Південний В'єтнам, СРСР, США, Таїланд та Франція — взяли на себе зобо¬в'язання сприяти мирному, демократичному розвиткові Лаосу, досягненню національної злагоди і єдності в цій країні, а також зміцненню миру та безпеки в Південно-Східній Азя.

Проте Лаосу не вдалося скористатися здобутками же¬невських угод і досягнути національної єдності. Розпочавши війну проти В'єтнаму, Вашингтон пішов на підрив женевських угод з Лаосу, на пряме втручання у внутрішні справи цієї країни. За його підбурювання війська правого угруповання розпочали в червні 1963 р. воєнні дії проти визволених районів, а 17 травня 1964 р. вже США приступили до бомбардування цих районів. Разом з американськими військами у воєнних діях брали участь підрозділи сайгонського режиму, а також наймані тайські військові. Заклик співголів Женевської наради 1954 р. (СРСР та Великобританії) до нормалізації становища в країні праві сили Лаосу не взяли до уваги. У свою чергу, Вашингтон відхилив пропозицію СРСР у липні 1964 р. про скликання нової наради 14 країн для врегулювання ситуації в Лаосі. Відтепер Лаос опинився міцно прив'язаним до Південного В'єтнаму в планах США з розширення війни в Індокитаї відповідно до «тонкінської резолюції».

За допомогою США швидко зростали збройні сили в'єнтьянського уряду, а також «спеціальні війська», що, як і попередні, утримувалися й керувалися американцями. Крім того, всупереч положенням женевських угод 1962 р. США вели на лаоській території будівництво військових баз та інших військових об'єктів. Загалом американці стали повними господарями в зоні, що контролювалась в'єнтьянським урядом. У зоні контролю національно-патріотичних сил Лаосу зростали й зміцнювались їхні збройні сили, що дістали назву Народно-визвольної армії Лаосу. Ця армія здійснила серію вдалих наступальних операцій, а на початок 1973 р. вже визволила 4/5 території Лаосу, на якій проживало близько половини населення країни. Національно-патріотичні сили вели активну політичну діяльність, висували конструктивні пропозиції з урегулювання лаоської проблеми.

Наслідком політичної та дипломатичної діяльності національно-патріотичних сил Лаосу стало укладення 21 лютого 1973 р. угоди з в'єнтьянським урядом про встановлення миру й досягнення національної злагоди. о єнтьянська угода передбачала припинення американських бомбардувань, а також будь-якого втручання іззовні в лаоські справи, заборону введення військового персоналу та ввезення зброї та військового спорядження до країни, розпуск військових та напіввійськових іноземних держав. Відповідно до угод мав бути створений Тимчасовий уряд національної єдності та Національна політична консультативна рада. Підписання В'єнтьянської угоди про відновлення миру й досягнення національної злагоди стало історичною перемогою лаоського народу в боротьбі за свободу, незалежність та соціальний прогрес. 14 вересня 1973 р. був підписаний Протокол до В'єнтьянської угоди, в якому вирішувалися питання створення Тимчасового уряду національної єдності, Національної політичної консультативної ради, питання нейтралізації міст В'єнтьяна та Луангпрабанга, припинення вогню та роз'єднання збройних сил сторін, організації виконання угоди та ін.

Специфічну рису тодішньої обстановки в Лаосі становила наявність трьох зон і трьох типів влади в країні — у визволеній зоні влада мала революційний характер, у зоні контролю в'єнтьянської адміністрації зберігалися монархічні й феодальні порядки, в нейтралізованих у лютому 1974 р. містах В'єнтьяні та Луангпрабанзі панувала коаліційна влада. Весною 1975 р. в Лаосі склалася революційна ситуація, на виникнення якої суттєво вплинула ліквідація маріонеткових режимів у Південному В'єтнамі й Камбоджі. З травня розпочався поступовий перехід влади під контроль сил визволення, який закінчився проголошенням 2 грудня 1975 р. Лаоської Народно-Демократичної Республіки (ЛНДР), створенням Верховних народних зборів та уряду республіки.

Перемога революційних сил у Лаосі збіглася в часі з цілковитим визволенням Південного В'єтнаму й Камбоджі від маріонеткових режимів. І цей збіг не є випадковим, оскільки народи цих трьох країн тісно пов'язані своєю багаторічною боротьбою за свободу, незалежність та соціальний прогрес. Тільки допомагаючи один одному, вони змогли добитися перемог у боротьбі проти інозем¬них поневолювачів та їхніх місцевих прислужників.

Зовнішньополітична діяльність лаоського уряду здійснювалася згідно з програмою, схваленою 2 грудня 1975 р. Національним конгресом народних представників. Ця програма передбачала: встановлення дипломатичних відносин та розвиток торговельних зв'язків з усіма країнами, незалежно від їхньої соціальної та ідеологічної системи, на основі мирного співіснування; активну участь у діяльності Руху неприєднання на захист незалежності й суверенітету всіх країн; участь у діяльності ООН та інших всесвітніх організацій з метою зміцнення міжнародних позицій та захисту національних інтересів Лаосу; сприяння загальній боротьбі народів за мир, справедливість та соціальний прогрес. Особлива увага в зовнішньополітичній програмі приділялася зміцненню відносин дружби, співробітництва та взаємодопомоги з В'єтнамом і Камбоджею. Вже в січні 1976 р. в Ханої був підписаний міжурядовий протокол про транзит через в'єтнамську територію різних вантажів, що направлялись у Лаос. Згодом ці країни уклали низку угод про співробітництво й надання в'єтнамської допомоги Лаосу. 18 липня 1977 р. у В'єнтьяні були підписані договір про Дружбу й співробітництво між ЛНДР і СРВ, а також угода про безоплатну допомогу та безвідсотковий в'єтнамський кредит Лаосу на 1978—1980 pp. Загалом починаючи з 1976 р. дві країни підписали багато угод про співробітництво в політичній, економічній, науковій, культурній, освітянській та інформаційній сферах. З установленням народно-демократичного ладу в Лаосі успішно розвивались його відносини з Індією, Бірмою, Малайзійською Федерацією, яка мала своє посольство у В'єнтьяні ще до проголошення ЛНДР. Починаючи з 1979 р. успішно розвивалися також економічні відносини Лаосу з Камбоджею.

Особливого значення набули відносини Лаосу з Таїандом, на території якого знайшли притулок залишки сил поваленого лаоського режиму. їх підтримували певні кола Таїланду, котрі намагалися не допустити нормалізації тайсько-лаоських відносин. Тільки в 1979 р. з'явилися зрушення в міждержавних тайсько-лаоських зв'язках. Цьому сприяли взаємні візити прем'єр-міністрів обох країн, які підкреслили прагнення їхніх народів зміцнювати зв'язки на основі принципів мирного співіснування і невтручання у внутрішні справи один одного, а також висловили намір перетворити річку Меконг на «кордон миру й дружби Камбоджа в боротьбі за незалежність і свободу

Незалежність Камбоджі було підтверджено на Женевській нараді 1954 p., де делегація Камбоджі заявила, що основу зовнішньої політики країни становитиме політика нейтралітету. Вибір саме цього курсу зовнішньої політики й специфіка його здійснення зумовлювалися особливостями економічного й соціально-політичного розвитку країни, численними спробами тиску на її позицію Вашингтона, що розгорнув втручання у внутрішні справи країн Індокитаю, а також активізацією діяльності КНР на півострові. Створюючи юридичну базу для впливу на внутрішньо- й зовнішньополітичні справи Камбоджі, США після Бангкоцької сесії Ради СЕАТО, що відбулася 28 лютого 1955 p., проголосили протекторат СЕАТО над Камбоджею, від якого камбоджійський уряд відмовився. Проте він пішов на підписання в травні 1955 р. угоди про надання Камбоджі американської економічної та військової допомоги. В 1962 р. очолюваний принцом Нородомом Сіануком камбоджійський уряд виступив із пропозицією про визнання нейтралітету й територіальної цілісності країни та надання їй міжнародних гарантій.

Нейтралістська політика Камбоджі не влаштовувала правлячі кола США, які намагалися змінити зовнішньополітичну орієнтацію камбоджійського уряду шляхом грубого тиску. У відповідь на це в листопаді 1963 р. він відмовився від усіх видів американської допомоги, заборонив діяльність американських інформаційних агентств на території країни. У квітні 1964 р. Камбоджа відкликала з Вашингтона свою дипломатичну місію. Коли ж вторгнення на камбоджійську територію американо-сайгонських і тайських військових з'єднань стали регулярними, а США відмовилися брати участь у забезпеченні міжнародних гарантій нейтралітету Камбоджі, її уряд У 1965 р. оголосив про розрив дипломатичних відносин зі Сполученими Штатами.

Камбоджа виступала проти американської агресії у В'єтнамі, висловлювала солідарність із боротьбою націо-нально-патріотичних сил Південного В'єтнаму проти сайгонського режиму. Після розриву дипломатичних відносин зі США позначилося зближення Камбоджі з ДРВ і Національним фронтом визволення Південного В'єтнаму. Проте встановлення дипломатичних відносин із ДРВ затягувалось у зв'язку з тим, що Пномпень уважав основою мирного співіснування з будь-якою країною офіційне підтвердження нею нейтралітету й територіальної цілісності Камбоджі. Маневруючи між ДРВ і сайгонським режимом, США і КНР, камбоджійське керівництво робило все можливе, щоб не дозволити США втягнути Камбоджу у воєнні дії, що набували дедалі ширшого роз¬маху в сусідніх В'єтнамі й Лаосі.

Вашингтон розглядав нейтральну Камбоджу як свого роду «розрив» у ланцюзі його баз на Індокитайському півострові. Ліквідувати цей розрив він намагався за допомогою уряду генерала Лон Нола, що прийшов до влади в Пномпені внаслідок державного перевороту 18 березня 1970 р. Цей уряд «санкціонував» вторгнення американо-сайгонських військ на територію Камбоджі в травні 1970 р. у відповідь на агресивні дії США й режиму Лон Нола патріотичні сили Камбоджі почали формувати збройні підрозділи для відсічі інтервентам і повалення маріонеткового режиму. Були створені Національний єдиний фронт Камбоджі на чолі з Нородомом Сіануком і Армія національного визволення, що розгорнула боротьбу за визволення країни. Під тиском світової громадськості й у зв'язку з широкими антивоєнними виступами американського народу адміністрація США змушена була ще в липні 1970 р. вивести свій 80-тисячний експедиційний корпус з Камбоджі. Проте там ще довго залишались сай-гонські війська, а американська авіація бомбардувала камбоджійську територію.

Наростання протестів світової громадськості проти втручання СЛІА у внутрішні справи Камбоджі й піднесення антивоєнного руху в самих США змусили американську адміністрацію припинити з 15 серпня 1973 р. бомбардування камбоджійської території. В цей же час американське військове відомство застосувало тактику посиленого переозброєння лоннолівських військ із метою примусити камбоджійців воювати проти камбоджійців. Але ця тактика не принесла Вашингтону бажаного успіху. Національно-патріотичні сили розгорнули могутній наступ проти військ лоннолівського режиму, що перебував на межі краху. 31 березня 1975 р. керівники цього режшму разом з Лон Нолом залишили Камбоджу, а 17 квітня сили національного визволення увійшли в Пномпень. Кілька днів по тому спеціальна сесія Національного конгресу патріотичних сил Камбоджі визначила першочергові завдання народно-демократичної влади, в тому числі в галузі зовнішньої політики. В підсумковому комюніке конгрес підтвердив, що Камбоджа неухильно дотримуватиметься політики незалежності, миру, нейтралітету та неприєднання.

Проте подальші поди в Камбоджі мали трагічні наслідки для всієї країни. До влади в Камбоджі прийшло промаоїстське угруповання Пол Пота — Ієнг Сарі, правління якого (квітень 1975 р. —січень 1979 р.) дістало назву чотирирічної «Варфоломіївської ночі». Правління полпотівців набуло нечувано жорстоких форм, дійшовши врешті-решт до геноциду щодо власного народу. В історії людства важко знайти відповідний приклад: у країні здійснювали курс на будівництво суспільства без міст, без власності, без ринків та грошей, суспільства без сім'ї.

Що стосується зовнішньої політики полпотівського режиму, то з перших днів приходу до влади він почав нагнітати напруженість у Південно-Східній Азії, ставши вигідною картою в експансіоністській «грі» Пекіна в ньому регіоні. Пномпень узяв курс на розрив традиційних зв'язків народів Індокитаю, курс на ворожнечу й недовіру-Вже в травні 1975 р. збройні сили полпотівської Кам¬боджі атакували в'єтнамський острів Фукуок, і з цього часу розпочалися систематичні вторгнення полпотівських військ на в'єтнамську територію на протязі всього в'єтна-мо-камбоджійського кордону завдовжки понад 1100 км. Пол Пот почав виступати з претензіями на значні території В'єтнаму, в чому діставав підтримку з боку Пекіна. В лютому 1976 р. було укладено камбоджійсько-китайську угоду про військову допомогу, в межах якої в Камбоджу стали направлятися китайські літаки, танки, важка артилерія, стрілецька зброя. Пекін публічно заявив про «цілковиту підтримку» Китаєм «справедливої боротьби камбоджійського народу». В підготовці агресивних пій проти В'єтнаму камбоджійській армії допомагали понад 20 тис. китайських військових спеціалістів, що пе¬ребували в Камбоджі в 1976—1978 pp.

З квітня 1977 р. в наскоках на в'єтнамську землю почали брати участь полки й дивізії збройних сил полпотівського режиму, що означало розв'язання великомасштабної прикордонної війни, яка, на думку деяких аналітиків, фактично стала першим етапом агресивної війни Китаю проти СРВ. Силами полпотівської Камбоджі Пекін сподівався здійснювати постійний тиск на СРВ, примусити в'єтнамське керівництво відмовитися від незалежного зовнішньополітичного курсу й прямувати у фарватері його політики. Зі своєї сторони, Пномпень зробив ставку на цілковиту ізоляцію країни від зов¬нішнього світу, орієнтуючись майже виключно на Пекін і відмовляючись від співробітництва з країнами Південно -Східної Азії. Таким чином, Камбоджа перетворювалася на плацдарм збройних провокацій не тільки проти В'єтнаму, а й проти інших сусідніх країн, дедалі більше ставала дестабілізуючим фактором у системі міжнародних відносин в Індокитаї та в Південно-Східній Азії.

У вересні 1975 р. вибухнуло перше повстання камбоджійців проти ненависного режиму. Незважаючи на звірячу розправу над повсталими, спалахували нові повстан¬ня. В результаті виникли перші визволені зони, які постійно розширювалися. На осінь 1978 р. в переважній більшості камбоджійських провінцій утворилися райони, які перебували

під повним контролем повстанців. На початку грудня того ж року постав пров'етнамський Єдиний фронт національного порятунку Камбоджі, збройні сили якого разом з в'єтнамською армією увійшли в січні 1979 р. в Пномпень. Влада перейшла до рук Народно-революційної ради Камбоджі, в маніфесті якої від декларувалося, що основною метою боротьби камбоджійського народу є побудова миролюбної, незалежної, демократичної країни.

Підтримані в'єтнамською армією збройні сили Камбоджі протягом березня—липня 1979 р. розгромили головні опорні бази полпотівців у ряді провінцій країни, що зробило неможливою реставрацію колишнього режиму. Залишки полпотівських військ знайшли притулок на території Таїланду чи укрились у важкодоступних районах джунглів, звідки здійснювали криваві вилазки проти нової пров'єтнамської влади. Ці вилазки створювали обстановку напруженості в Камбоджі й на тривалий час затримали виведення з цієї країни в'єтнамських збройних сил, щ0 залишалися там згідно з камбоджійсько-в'єтнамським Договором про мир, дружбу й співробітництво від 18 лютого 1979 р.

Відповідно до цього договору сторони зобов'язалися надавати одна одній допомогу в галузях економіки, культури, освіти, науки й техніки, підготовки кадрів, висловили рішучість сприяти зміцненню обороноздатності обох країн. У договорі говорилось про намір В'єтнаму і Камбоджі зміцнювати солідарність із Лаосом, проводити політику дружби й добросусідства з Таїландом та іншими країнами Південно-Східної Азії, робити активний внесок у встановлення в цьому регіоні миру і стабільності. Сторони домовилися вирішувати мирним шляхом усі питання взаємовідносин двох країн. Зокрема, було домовлено провести переговори з метою підписання угоди про визначення державних кордонів між В'єтнамом і Камбоджею. Підписання цього договору мало особливо важливе значення для Народної Республіки Камггучії, оскільки відразу після її утворення певні міжнародні сили розгорнули проти молодої республіки жорсткий політичний, економічний та збройний наступ, використовуючи для цього опозиційні новому камбоджійському урядові збройні формування різних угруповань, що укрилися на території Таїланду. В березні 1979 р. було підписано довгострокову угоду про співробітництво в економічній, культурній та науково-технічній галузях між Камбоджею і Лаосом. У відповідності з цими міжнародно-правовими документами три країни Індокитаю зобов'язалися надавати одна одній різнобічну допомогу й підтримку в усіх галузях з метою захисту їхнього суверенітету й територіальної цілісності.

Таким чином, В'єтнам, Лаос і Камбоджа створили новий політичний центр, який почав справляти вплив на міжнародних відносин у ПІВДЄННО-СХІДНШ Ази. Гпе^их ПОЛІТИЧНИХ і наукових колах цей центр при-івнювався до індокитайської федерації під в'єтнамською ^ію

Англо-нідерландська агресія проти Індонезійської Республіки

Індонезія була однією з перших колоній Південно-Східної Азії, що добилася політичної незалежності внаслідок поразки мілітаристської Японії в другій світовій війні. Перспектива безповоротної втрати такої важливої колонії підштовхнула колишню метрополію Нідерланди на шлях спільної з Великобританією агресії проти Індонезійської Республіки, проголошеної 17 серпня 1945 р.

Індонезійські події привернули до себе увагу міжнародної спільноти. 21 січня 1946 р. делегація України надіслала в Раду Безпеки ООН спеціального листа, в якому вказувала, що англо-нідерландські воєнні дії проти населення Індонезії створили загрозу миру й безпеці в цьому районі, і закликала провести розслідування становища в країні. Під тиском світової громадськості Лондон змушений був змінити тактику й відмовитися від прямої воєнної підтримки Нідерландів, які 10 лютого 1946 р. зробили заяву щодо майбутньої політики в Індонезії. Вони запропонували створити Індонезійську співдружність, до складу якої мали ввійти індонезійські території з різним рівнем самоврядування.

Індонезійсько-нідерландські переговори, що проходили в складній внутрішньополітичній обстановці в Індонезії, привели до парафування 15 листопада 1946 р. угоди, яка дістала назву Лінгаджатської. В межах цієї угоди Нідерланди визнавали де-факто владу Індонезії, Республіки на Яві, Мадурі й Суматрі, де проживало населення країни. Республіка разом з утвореними на інших островах під нідерландським контролем «авто, номними державами» зобов'язувалася створити не пізніше січня 1949 р. суверенну федеративну державу Сполучені Штати Індонезії (СШІ), яка мала ввійти до Нідерландсько-Індонезійського союзу. Офіційно індонезійсько-нідерландська угода, яку А. Сукарно порівнював з холодним душем для революції, була підписана 25 березня 1947 р. Цей акт відкрив шлях міжнародному визнанню нової держави. 31 березня 1947 р. Республіку Індонезію визнала де-факто Великобританія, 17 квітня — США. На 1948 р. Індонезія мала офіційні й неофіційні представництва в Лондоні, Празі, Канберрі, Коломбо, Манілі, Рангуні. Дипломатичні відносини з Радянським Союзом, який підтримував Індонезійську Республіку на міжнародній арені, зокрема в ООН, з перших днів її існування, були встановлені 3 лютого 1950 р. Посольствами ж сторони обмінялися тільки в грудні 1953 р. Таке зволікання пояснювалося політичним тиском Нідерландів і США та опором внутрішньої індонезійської опозиції.

Не встигли висохнути підписи під Лінгаджатською угодою, як виникли суперечності в її тлумаченні. Наприкінці травня 1947 р. нідерландська сторона передала індонезійському урядові меморандум, в якому юна вимагала на період до утворення СПИ сформувати тимчасовий федеративний уряд для всієї Індонезії під керівництвом представника нідерландської корони, створити спільну нідерландсько-індонезійську жандармерію для підтримання порядку на всій території республіки. Індонезійський уряд прагнув обмежити повноваження нідерландського губернатора. 19 липня нідерландці заявили, що більше не вважають себе пов'язаними Лінгаджатською угодою, і 21 липня розпочали «операцію силами поліції». Насправді ж це була 120-тисячна механізована нідерландська армія, яка за підтримки авіації рушила на республіку зі своїх баз на Яві й Суматрі, розпочавши справжню колоніальну війну.

Нідерландці розраховували, що ця акція не викличе реакції з боку інших держав. Але Індія й Австралія звернулися з цього приводу до Ради Безпеки ООН, яка 31 липня 1947 р. приступила до обговорення індонезійського питання. 1 серпня 1947 р. Рада Безпеки прийняла рекомендацію про припинення воєнних дій і вирішення питання мирним шляхом. 9 серпня губернатор ван Моок заявив, що зайняті нідерландськими військами території переходять під суверенітет Нідерландів, а 23 вересня Гаага запропонувала створити на окупованих територіях автономні органи управління, незалежні від Індонезійської Республіки. Невдовзі ван Моок зібрав у Джакарті представників 10 «автономних» територій, які висунули вимогу про негайне утворення Сполучених Штатів Індонезії та запропонували запросити Індонезійську Республіку увійти до їхнього складу. Гаага була за крок від тріумфу своєї політики.

З грудня 1947 р. на борту американського корабля «Ренвіл» розпочалися організовані створеною згідно з рішенням Ради Безпеки ООН від 25 серпня 1947 р. Посередницькою комісією в складі США, Бельгії й Австралії індонезійсько-нідерландські переговори про мирне вирішення питань двосторонніх відносин. Поставлений у скрутне становище, індонезійський уряд змушений був підписати 17 січня 1948 р. угоду, яка дістала назву Ренвільської. Ця угода передбачала припинення вогню і встановлення «лінії ван Моока», яка з'єднувала пункти максимального просунення нідерландських військ на території Індонезійської Республіки. Угода викликала бурхливу реакцію в республіці, прискорила процес розмежування політичних сил і падіння уряду Аміра Шарифуддіна. Новий так званий президентський Уряд очолив М. Хатта, що як віце-президент був поза політичними партіями.

Уряд М. Хатта оголосив, що він погоджується з "енвільською угодою, готовий продовжувати переговори на її основі, прискорити створення Сполучених Штатів Індонезії, а також вирішувати завдання відновлення господарства, реорганізації держапарату й армії. Створену за сприяння нідерландців 13 січня 1948 р. Тимчасову індонезійську раду заступила Федеральна рада Індонезії, що мала діяти до 10 січня 1949 р. Відмова уряду Індонезійської Республіки проголосувати за нову конституцію і приєднатися до неї привела до відставки 10 листопада 1948 р. ван Моока з поста верховного комісара Нідерландів у Сполучених Штатах Індонезії й заміни його колишнім прем'єр-міністром Белем. Ця ж відмова, на думку західних авторів, спричинила другу «операцію силами поліції» проти Індонезійської Республіки, яку уряд Нідерландів розпочав 18 грудня 1948 р.

Розпочата Нідерландами друга «операція силами поліції» завершилась арештом і висланням 22 грудня на острів Банка президента та інших найвищих посадових осіб Індонезійської Республіки й окупацією значної частини її території нідерландськими військами. Проте ця успішна для Нідерландів операція мала згубні наслідки для їхньої політики.

В цих умовах 7 січня 1949 р. Рада Безпеки ООН відновила розгляд індонезійського питання, а 21 січня ухвалила резолюцію про створення до 15 березня 1950 р. тимчасового уряду, проведення до 15 жовтня виборів та передання влади Сполученим Штатам Індонезії. 1 липня 1950 р. Гаага змушена була піти на переговори з Джакартою як під тиском резолюції Ради Безпеки ООН, так і в зв'язку зі значною активізацією антинідерландської боротьби на індонезійських островах. Весною 1949 р. о. Ява, за винятком великих міст, був очищений від окупантів, партизани й республіканські війська контролювали також ряд районів островів Калімантан та Суматра.

23 серпня 1949 р. в Гаазі розпочала свою роботу конференція «круглого столу», в якій взяли участь делегації Нідерландів, Республіки Індонезії та делегації 15 створених ван Мооком «автономних» урядів, які представляв султан Понтінака Хамід II. Головними рішеннями конференції, що закінчила роботу 2 листопада, були:

 передання верховної влади республіці Сполучених Штатів Індонезії, до складу яких входять Республіка Індонезія та 14 інших територій або автономних держав;

 створення Нідерландсько-індонезійського союзу під верховною владою нідерландського суверена;

 виведення нідерландських військ.

27 грудня 1949 р. королева Нідерландів Юліана підписала ухвалу про надання суверенітету Сполученим Штатам Індонезії, внаслідок чого Індонезія стала незалежною державою. 19 травня 1950 р. уряди Сполучених Штатів Індонезії й Республіки Індонезії підписали угоду про скасування федерального устрою й утворення унітарної держави, яка дістала назву Індонезійської Республіки. 15 серпня 1950 р. обраний 16 грудня 1949 р. президентом держави Сполучених Штатів Індонезії Ахмед Сукарно схвалив нову тимчасову конституцію унітарної індонезійської держави. Нідерландсько-індонезійський союз пі шов у небуття.

Міжнародні відносини Республіки Індонезії в період парламентської «скерованої демократії»

В перші роки існування незалежної унітарної держави її зовнішня політика мала прозахідну орієнтацію. В цей період наочно виявилися переорієнтація Індонезії на США та відхід ід Нідерландів. У лютому 1952 р. уряд Сукимана таємно від парламенту зробив спробу укласти зі США угоду про «взаємне забезпечення безпеки», яка передбачала отримання американської економічної й військової допомоги. Коли американо-індонезійський договір про «взаємне забезпечення безпеки» набув широкого розголосу, уряд Сукимана мусив піти у відставку. В той період найінтенсивнігш контакти Індонезія встановила з Індією. В 1950 р. президент А. Сукарно і прем'єр Д. Неру обмінялися державними візитами. В серпні того ж року в Індонезію прибув посол КНР.

У середині 50-х років основні напрями міжнародної діяльності Індонезії полягали в боротьбі за мир і безпеку в Азії, в неучасті у військово-політичних блоках і союзах. Неприєднання було однією з відправних точок індонезійської зовнішньої політики в 1955—1965 pp., хоча протягом цього десятиріччя вона проводилася не завжди послідовно. Прийняття Індонезією проголошених у Бандунзі принципів мирного співіснування і співробітництва сприяли здійсненню країною активної й незалежної зовнішньої політики.

Після Бандунга потреби соціально-економічного розвитку країни дедалі настійніше підштовхували керівництво Індонезії до розширення зовнішньоекономічних зв'язків. У пошуках можливих зовнішніх союзників для вирішення внутрішніх проблем правлячі кола Індонезії активізували контакти з державами обох протилежних суспільно-політичних систем. Що стосується країн Азії, то відносини співробітництва й взаєморозуміння з ними продовжували становити одну з основ зовнішньополітичної діяльності індонезійського уряду.

Індонезія активно розвивала зв'язки з Індією. 29 грудня 1955 р. дві країни підписали договір про дружбу, а невдовзі — угоду про культурне співробітництво терміном на 10 років. 28 лютого 1956 р. була підписана індонезійсько-індійська угода про взаємну допомогу у сфері військово-повітряних сил, яка передбачала підготовку індонезійських офіцерів в Індії й обмін військовим спорядженням.

Особливу лінію зовнішньополітичної діяльності Індонезії після Бандунзької конференції становили відносини з КНР. Протягом 1955—1957 pp. були закладені основи тісного співробітництва між двома країнами. Слід підкреслити, що, розвиваючи відносини з КНР, індонезійська сторона передусім прагнула виключити втручання Китаю в її внутрішні справи та поставити відносини з ним на рівноправну основу. Гостра політична боротьба в Індонезії в середині 50-х років навколо програм соціально-політичного розвитку висвітлила нездатність правлячих кіл вирішити такі важливі питання, як стабілізація внутрішньополітичного ста¬новища в країні, успішний розвиток економіки, поліпшення умов життя населення та ін. На початку 1957 р. президент А. Сукарно висунув тезу «скерованої демократії», тобто управління державою шляхом концентрації законодавчої й виконавчої влади в руках президента. Зовнішньополітичним завданням першочергової ваги для Індонезії в цей час залишалося завершення боротьби за Західний Іріан, що перебував під управлінням Нідерландів відповідно до рішення конференції «круглого столу» від 2 листопада 1949 р. У зв'язку з тим, що черговий розгляд питання про Закідний Іріан на XII сесії ГА ООН у листопаді 1957 р. завершився безрезультатно, в урядових колах Індонезії визріло рішення про визволення Західного Ірану без сприяння ООН. Відносини з Нідерландами дедалі більше погіршувалися, в серпні 1960 р. уряд Індонезії розірвав з ними дипломатичні відносини. Загострення відносин з колишньою метрополією супроводжувалося поглибленням внутрішньополітичної кризи в Індонезії, що вилилося в один з найнебезпечніших антиурядових заколотів. Під загрозою опинилася єдність держави, її безпека. В цій обстановці індонезійський уряд звернувся по підтримку до всіх дружніх країн. З морально-політичною підтримкою Індонезії виступили СРСР, КНР, Індія, КНДР, ДРВ, ОАР.

У цей період зазнали змін відносини з Індією. Сукарно явно претендував на лідерство в регіоні й ревниво ставився до успіхів Індії на міжнародній арені. Правлячі кола Індонезії почали інакше розцінювати незбіг поглядів з Індією з ряду питань, зокрема з проблем, пов'язаних з оверненням Індонезії Західного Ірану, з питань відносин із КНР. Коли в 1959 р. різко загострились індійсько-китайські відносини, Індонезія зайняла позицію мовчазного спостерігача.

Починаючи з 1960 року Індонезія почала претендувати на роль провідної держави регіону. Першочерговим завданням країни в галузі зовнішньої політики, велась боротьба проти світового імперіалізму й колоніалізму, за визволення Західного Іріану. В умовах проникнення індонезійських збройних груп на західноіріанську територію розпочалися індонезійсько-нідерландські переговори, які закінчилися підписанням 15 серпня 1962 р, двостороннього договору про передання з 1 жовтня 1962 р. до 1 травня 1963 р. Західного Іріану під управління Тимчасового виконавчого органу ООН. З 1 травня 1969 р. над усією територією мав майоріти прапор Індонезії.

Після визволення Західного Іріану Індонезія спрямовує свою зовнішню політику на проблему утворення Федерації Малайзії. В середині 50-х років Індонезія прагнула до розширення традиційних зв'язків з Малайською Федерацією і Сінгапуром, хоча колоніальний статус останніх перешкоджав налагодженню відносин по всіх лініях політичного й економічного життя. На початку 1963 р. індонезійське керівництво оголосило Малайзію породженням неоколоніалістських задумів імперіалістичної Великобританії й проголосило боротьбу проти держави, що створювалась. Постання нового державного утворення на північних кордонах Індонезії, на яке мали поширитися особливі військово-політичні відносини Малайзії з Великобританією, розглядалось урядом Сукарно як закріплення і розширення позицій Великобританії в Південно-Східній Азії. Джакарта побоювалася, що пов'язана з Заходом Малайзія стане містком для його втручан¬ня у внутрішнє життя Індонезії, місцем зосередження підривних елементів, які загрожуватимуть безпеці країни. На підхід керівництва Індонезії до майбутньої Федерації справляли вплив і його великодержавні амбіції. У новій державі вбачався можливий суперник у боротьбі за провідні позиції в регіоні. На курс опору планам утворення Федерації Малайзії Індонезію підштовхувало й керівництво КНР, яке прагнуло використати націоналістичні настрої індонезійської правлячої верхівки у своїх інтересах. Після утворення 16 вересня 1963 р. Федерації Малайзії уряд Сукарно проводив політику конфронтації під гаслом «розтрощити Малайзію». Індонезійсько-малайзійський конфлікт ще більше загострився, коли в травні 1964 р. Сукарно закликав добровольців розпочати активні дії проти Малайзії, надати «революційним народам» Малайзії, Сінгапуру, Сараваку й Сабаху підтримку, щоб ліквідувати маріонеткову державу Малайзі». Проте демонстрація Індонезією сили щодо Федерації Малайзія не здобула широкої підтримки в афро-азіатському світі. Джакарта опинилася в ще скрутнішому становищі, коли 7 січня 1965 р. президент Сукарно зробив заяву про вихід Індонезії з ООН у відповідь на обрання Федерації Малайзія непостійним членом Ради Безпеки ООН.

Співробітництво Індонезії з КНР розвивалось на основі збігу їхніх інтересів. З 1960 р. відбувалося послідовне встановлення контактів із КНР у багатьох сферах політичного, економічного та культурного життя. У квітні 1961 р. сторони підписали договір про дружбу й угоду про культурне співробітництво, а в жовтні того ж року — угоду про економічне й технічне співробітництво. Керівництво КНР підтримало ідею Сукарно про скликання «другого Бандунга». Дедалі більше орієнтуючись на КНР, правляча верхівка Індонезії зайняла недружню позицію щодо СРСР. Разом з китайською делегацією на конференції Комітету афро-азіатської солідарності індонезійські представники намагалися заблокувати пропозиції Індії та інших країн про участь у її роботі радянської делегації.

Розбіжності між Індонезією і Індією стосувалися не тільки питання скликання «другого Бандунга». У вересні 1961 р. на Белградській конференції країн, що не приєдналися, суперечності між двома країнами переросли у відкритий розрив. Загостренням двосторонніх відносин і посиленням орієнтації Джакарти на Пекін можна пояснити мовчання Індонезії в період китайської агресії р. проти Індії. Роль стороннього спостерігача вибрала для себе індонезійська делегація і на конференції в Коломбо, скликаній наприкінці 1962 р. для вирішення спірних питань індійсько-китайських відносин.

Такі тенденції в зовнішній політиці Джакарти відповідали планам керівництва КНР, яке прагнуло використати напруженість в Азії у своїх інтересах. Саме з цих міркувань індонезійська делегація виступила в Каїрі в жовтні 1964 р. на другій конференції країн, що не приєдналися. Індонезія фактично продемонструвала перехід від політики неприєднання до рівняння на авантюристичний курс Китаю, який підтримав концепцію А. Сукарно про те, що мирне співіснування «нових сил, що народжуються» і «старих, сформованих» неможливе.

Прокитайська орієнтація дедалі більше віддаляла Індонезію від країн Азії, завдавала шкоди її позиціям в Азії як миролюбної країни, як активного провідника принципів Руху неприєднання. Важливо підкреслити, що нові тенденції в зовнішній політиці Індонезії набирали сили в обстановці ускладнення внутрішньої ситуації в країні, спричиненого кризовими явищами в економіці, зростаючим погіршенням становища широких народних мас. Криза в економіці, авантюризм у зовнішній політиці призвели до різкого загострення соціально-економічних і політичних суперечностей у країні. Наслідком цього загострення стало падіння наприкінці 1965 р. уряду на чолі з президентом А. Сукарно.

• Міжнародні відносини режиму «нового порядку»

Провал руху З0 вересня 1965 р. став зручним приводом для антикомуністичної й антипрези-дентської кампанії, кінцевою метою якої був державний переворот в Індонезії. Розгромивши протягом двох місяців компартію і масові демократичні організації й позбавивши тим самим президента Сукарно можливості ефективного політичного маневрування, військове керівництво приступило до усунення з політичної арени наближених до президента кіл цивільної демократії й поетапного усунення від влади самого А. Сукарно. З формуванням генералом Сухарто кабінету міністрів відбулася фактична передача військовим виконавчої влади, а в червні—липні 1966р. сесія Тимчасового народного консультативного конгресу (ТНКК) позбавила Сукарно титулу довічного президента. Цим самим було покладено початок легітимації нового політичного режиму, що дістав назву «нового порядку». Весною 1967 р. спеціальна сесія ТНКК призначила генерала Сухарто виконуючим обов'язки президента, а в березні 1968 р. — обрала його новим президентом країни. Внаслідок численних реорганізацій кабінетів і військового керівництва новий політичний режим ставав дедалі авторитарнішим. Це відбивалося у сфері не тільки внутрішньої, а й зовнішньої політики країни, основний зміст якої визначався передусім президентом та його найближчим оточенням.

Улітку 1966 р. на сесії ТНКК було прямо заявлено, що попередня зовнішня політика недостатньо відповідала національним інтересам і цілям індонезійської революції, підкреслено, що прагнення Індонезії виступати в ролі «маяка» для країн Азії й Африки за відсутності політичної, воєнної й економічної стабільності всередині країни викликало лише збільшення злиднів і страждань народу, підірвавши його віру в уряд, а конфронтація з Малайзією і вихід з ООН призвели врешті-решт до міжнародної ізоляції країни. Конгрес закликав повернутися до активного й незалежного зовнішньополітичного курсу, що базується на національних інтересах, які не повинні приноситись у жертву міжнародним. Зазначалося також, Що проголошена після перемоги революції 1945 р. незалежна й активна зовнішня політика має базуватися на принципах мирного співіснування і добросусідства, на принципах Бандунга, на прагненні до регіонального співробітництва. В рішеннях ТНКК указувалося, що Індонезія, відмовляючись від участі у військових блоках і союзах, виступає також за заборону розміщення іноземних військових баз будь-якої країни на території іншої, оскільки наявність останніх веде до посилення міжнародної напруженості. Конгрес звернув особливу увагу на те, що ядерна зброя являє собою загрозу для справи миру в усьому світі й існування людства.

Вже 30 травня в Бангкоці (Таїланд) розпочались індонезійсько-малайзійські переговори, наслідком яких стала лише спільна заява для преси. В ній сторони констатували досягнення згоди відновити дружні відносини й підтримувати прямі контакти. Тоді в справу втрутилися західні країни, які прямо чи опосередковано підтримували Малайзію як антикомуністичний бар'єр на шляху індонезійсько-китайського зближення в період «скерованої демократи». Вони дали зрозуміти індонезійській стороні, що доки не припиниться конфронтація з Малайзією, ні про яку економічну допомогу не може бути й мови. В контексті викладеного слід підкреслити, що ТНКК націлював індонезійський уряд на проведення зовнішньополітичного курсу, який відповідав би передусім економічним інтересам країни. 11 серпня 1966 р. в Джакарту прибула малайзійська делегація на чолі з прем'єр-міністром країни А. Разаком, і в той самий день був опублікований текст угоди про припинення конфронтації. Одночасно з припиненням конфронтації з Малайзією Індонезія здійснила кроки до нормалізації відносин із Сінгапуром, який вона не визнала після його виходу в серпні 1965 р. зі складу Малайзійської Федерації. Дипломатичні відносини з Малайзією і Сінгапуром Індонезія офіційно встановила восени 1967 р. Нормалізація відносин із сусідами відповідала національним інтересам Індонезії, сприяла поліпшенню її економічних зв'язків із традиційними ринками Малайзії й Сінгапуру-Наприкінці вересня 1966 р. Індонезія відновила своє співробітництво з ООН.

Усі ці кроки вивели Індонезію з певної дипломатичної ізоляції на регіональному й міжнародному рівнях. У цей період зовнішня політика країни набирала дедалі виразнішого прозахідного характеру

Зближення з провідними капіталістичними державами, особливо на основі економічного співробітництва, вносило серйозні корективи в індонезійський курс неприєднання, яке Індонезія почала трактувати як відмову від підтримання політики обох протилежних суспільно-політичних таборів.

Викладене певною мірою проливає світло на ставлення лідерів «нового порядку» до міжнародних подій, що відбувалися в південно-східноазіатському регіоні в другій половині 60-х — 70-х роках. Індонезія припинила надавати підтримку боротьбі в'єтнамського народу проти агресії Вашингтона в Індокитаї, заявила, що вона не визнає офіційного статусу за представництвом Національного фронту визволення Південного В'єтнаму, відкритим у Джакарті в попередні роки, а визнання створеного в червні 1969 р. Тимчасового революційного уряду Південного В'єтнаму було відкладено до закінчення переговорів у Парижі. Індонезійські представники в Міжнародній контрольній комісії з В'єтнаму аж до перемоги південно-В’єтнамської революції весною 1975 р. виступали на підтримку сайгонського режиму.

Таким чином, внутрішня політика правлячих кіл Індонезії, які пов'язували надії на економічну й політичну стабілізацію в країні з провідними капіталістичними дер¬жавами, справляла вплив на зовнішню політику країни, що об'єктивно відбивалося в прозахідній орієнтації при проведенні політики неприєднання.

Інтеграційні процеси в Південно-Східній Азії. Створення АСЕАН та її діяльність у 60—70-ті роки

Політичні зміни, що відбулися в Південно-Схід-ній Азії в першій половині 60-х років, позначилися на подальшому розвитку міжнародних відносин у регіоні і в Азії в цілому. В Брунеї на виборах 1962 р. в законодавчу раду перемогла Народна партія Брунею, проте розпочате під її керівництвом збройне повстання було придушене, а сама партія поставлена поза законом. У 1963 р. шляхом об'єднання Малайської Федерації з Сінгапуром, Сараваком та Сабахом утворилася Федерація Малайзія. В 1965 р. Сінгапур вийшов зі складу цієї федерації й був проголошений самостійною держа¬вою. У внутрішній і зовнішній політиці Індонезії відбувся різкий поворот управо внаслідок установлення в країні політичного режиму «нового порядку», вирішальна роль У якому належала індонезійській армії. Політику придушення демократичних свобод здійснювало військове керівництво Таїланду, що прийшло до влади в 1957 р.

Таким чином, на другу половину 60-х років у Південно-Східній Азії сформувалася група країн з однотипною західною орієнтацією, але неоднотипним державним устроєм. Правлячі кола цих країн розуміли, що вирішення економічних і політичних проблем, життєво важливих для їхнього розвитку, нерозривно пов'язане зі зміцненням миру й принципів добросусідства та співробітництва в Південно-Східній Азії, з досягненням прогресу в справі роззброєння.

Передумови створення в Південно-Східній Азії суб-регіональної організації склалися в другій половині 60-х років. Прагнення країн регіону до встановлення взаємних різносторонніх зв'язків становило вияв універсальної й об'єктивної тенденції до регіональної інтеграції. Не випадково тоді в «третьому світі» поширилася концепція колективної опори на власні сили», яка ідеологічно обґрунтовувала необхідність економічного, політичного й культурного зближення цих країн, зміцнення їхнього взаємного співробітництва.

Створенню Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) сприяли такі фактори, як одно типність економічних систем країн, схожість соціальщ політичних структур, культурна спільність та ідеологічна однорідність. 8 серпня 1967р. на засіданні міністрів закордонних справ Малайзії, Сінгапуру, Індонезії, Таїланду, Філіппін у Бангкоці було проголошено утворення на субрегіональній основі Асоціації держав Південно-Східної Азії. Офіційна мета організації — прискорення економічного зростання, соціального прогресу й культурного розвитку, сприяння встановленню миру й стабільності в Швденно-Східній Ази. Найвищим органом організації стали щорічні конференції міністрів закордонних справ, що проводились по черзі в столицях країн Асоціації. У випадках виникнення надзвичайних обставин, кризових ситуацій, конфліктів і т.д. передбачалося проведення спеціальних конференцій міністрів закордонних справ з метою вирішення особливо важливих і термінових, переважно політичних, проблем.

Головними спонукальними причинами, які привели до створення субрегіональної організації, були причини не тільки внутрішнього, а й зовнішнього характеру. До того ж політичні міркування нерідко превалювали над економічними. Створення АСЕАН за часом збіглося з апогеєм американської агресії у В'єтнамі, коли азіатські союзники Вашингтона вочевидь упевнилися в його нездатності силою стримати зростання національно-виз¬вольного руху в Південно-Східній Азії, забезпечити спри¬ятливі політичні умови для стабільного розвитку країн регіону. Вашингтон, як вважали в регіоні, не зміг також протистояти посиленню там позицій Радянського Союзу й Китаю. Створюючи АСЕАН, керівники п'яти держав прагнули завчасно підготуватися до будь-якого можли¬вого наслідку боротьби між двома політичними силами в Індокитаї, створити умови для того, щоб азіатські проб¬леми вирішувалися самими азіатами в межах регіональ¬ного співробітництва. Внутрішньорегіональним чинни¬ком створення АСЕАН було намагання ухвалювати колективні рішення і мирним шляхом усувати складні супе¬речки й конфлікти, що виникають між державами Південно-Східної Азії.

Проблема забезпечення регіональної безпеки безпосереднім чином пов'язана з таким елементом політичного співробітництва між країнами—членами АСЕАН, як координація їхньої зовнішньополітичної діяльності. Мабуть, найважливішим здобутком початкового етапу становлення АСЕАН стало вироблення концепції «зони миру, свободи й нейтралітету» в Південно-Східній Азії, проголошеної в Куала-Лумпурі в листопаді 1971 р. Сутність концепції полягає в прийнятті державами Південно-Східної Азії зобов'язання будувати свої відносини на основі принципів мирного співіснування, утримуватись від участі в конфліктах між великими державами, від розміщення на своїх територіях іноземних баз тощо.

У 70-ті роки під впливом розрядки міжнародної напруженості й зміни політичної ситуації в Південно-Східній Азії країни АСЕАН виявили прагнення не тільки до взаємного зближення і нормалізації відносин між ними на базі принципів мирного співіснування, а й до розширення на цій основі зв'язків з іншими країнами азіатського континенту, зокрема з КНР, яку більшість держав субрегіону не визнавали протягом тривалого відрізка часу. Мова йде про Малайзійську Федерацію, ФІліппіни й Таїланд, які встановили дипломатичні відносини з Пекіном у 1974 і 1975 pp. відповідно. Цим самим були усунуті перешкоди на шляху розвитку між¬державних відносин між цими країнами.

Важливою віхою розвитку АСЕАН стала Перша конференція глав держав і урядів країн-учасниць, що відбулася на острові Балі (Індонезія) в лютому 1976 р. Скликання цієї конференції спричинювалося необхідністю дати оцінку новій ситуації в Південно-Східній Азії, яка склалася внаслідок воєнної перемоги В'єтнаму й поразки авантюристичного курсу Вашингтона в Індокитаї, потре¬бою підбити підсумки початкового етапу розвитку Асоціації, виробити нову стратегію і тактику.

Таким чином, Балійський саміт відкрив новий етап У розвитку АСЕАН, виявив тенденцію до її організаційного зміцнення й політичної консолідації.

В серпні 1977 р. в Куала-Лумпурі відбулася Друга конференція глав держав і урядів країн—членів АСЕАН. Вона підтвердила, що асеанівські зустрічі у верхах остаточно перетворилися на вищий політичний орган Асоціа¬ції, а характер питань, які обговорювалися, засвідчив поступальний, хоча й повільний, розвиток інтеграційних процесів у межах АСЕАН.

Що стосується ставлення США до АСЕАН, то воно визначалося тим, що основна мета довгострокової стратегії Вашингтона в Південно-Східній Азії полягала в тому, аби за будь-яку ціну зберегти позиції Заходу в регіоні, не допустити там радикальних соціальних змін. Такий підхід зумовлювався передусім економічними інтересами Вашингтона, увагу якого привертали відносно дешева й цінна сировина, емкий ринок збуту американських товарів та сфера ефективного прикладання капіталу. В ці роки в галузі економічних відносин із країнами— членами АСЕАН США проводили курс на всебічну підтримку експансії в цей регіон американських транснаціональних корпорацій, яка здійснювалася під гаслом «взаємозалежності». Про політичне значення АСЕАН для США свідчила «тихоокеанська доктрина», з якою 7 грудня 1975 р. виступив у Гонолулу президент США Д. Картер. Окремий пункт доктрини був цілком присвячений АСЕАН. Отже США визнали її як нову політичну реальність. У Вашингтоні дійшли висновку, що за АСЕАН слід боротись ефективніше, використовуючи тенденцію «азіатського ре-гіоналізму» в інтересах Заходу. Після падіння проамери¬канских режимів в Індокитаї політичне й військове значення АСЕАН у стратегічних планах Вашингтона ще більше зросло.

Радянська політика відносно АСЕАН не була сталою і пройшла кілька стадій у своєму розвитку. Спочатку, в 1967—1971 pp., Москва розглядала АСЕАН як інструмент Вашингтона й новий варіант блоку СЕАТО. Основу тако¬го ставлення радянського керівництва до АСЕАН ста¬новили побоювання, що ця організація, яка на той період не мала чітко визначеної системи зобов'язань, може ста¬ти новим військовим альянсом, очолюваним антико¬муністичною Індонезією. Після прийняття в листопаді 1971 р. міністрами закордонних справ країн АСЕАН Куала-Лумпурської Декларації про мир, свободу й нейтралітет, яка проголосила курс на недопущення зброй¬них конфліктів у Південно-к США відновили військову допомогу Індії й Пакистану. Східній Азії, на відмову країн субрегіону від блокової політики, вказувала на тимчасовість перебування всіх іноземних військових баз у регіоні, АСЕАН почала розцінюватися Москвою як потенційно корисне угруповання, здатне прискорити відхід Заходу з регіону.

Водночас у середині 70-х років серйозне занепокоєння СРСР викликали зміни в політиці країн АСЕАН щодо КНР, що виявилося в установленні Малайзією, Таїландом і Фшгаїінами дипломатичних відносин з Пекіном. Зміцнення позицій КНР у Південно-Східній Азії зводило нанівець радянські переваги в цьому регіоні-Радянський Союз вніс певні корективи у свою асеанську політику, яка стала більш стриманою. Чергове потепління в середині 1978 р. в радянсько-асеанівськнх відносинах заступило різке похолодання у зв'язку зі ставітенням Радянського Союзу до вторгнення в'єтнамських військ у Камбоджу в 1979 р. Москва стала об'єктом критики асеанівських столиць, які, у свою чергу, подавалися радянською пропагандою як слухняні маріонетки Вашингтона.

Таким чином, протягом свого більш ніж десятирічного існування АСЕАН перетворилася на важливий політичний і певною мірою економічний фактор розвитку регіональних процесів у Південно-Східній Азії. Помітно підвищився її авторитет і на міжнародній арені. На тому етапі розвитку країни АСЕАН стикалися з необхідністю вирішення багатьох складних міжнародних і регіональних проблем. Це було пов'язане з тим, що Південно-Східна Азія залишалася осередком політичної й воєнної напру¬женості, зоною затяжних регіональних конфліктів.

КРАЇНИ ПІВДЕННОЇ АЗІЇ В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ

• Міжнародна позиція Індії й основні напрями її зовнішньої політики

Наслідком розпаду світової колоніальної системи, що розпочався відразу по закінченні другої світової війни, стала поява на політичній карті світу молодих незалежних держав, серед яких особливе місце поСША Індійська Республіка. Вже перші кроки моло¬дої держави на міжнародній арені засвідчили її намір твердо стояти на власних ногах і співробітничати як рівна з рівними з усіма, хто бажав співпраці з нею. Індія центр Азії, міст між Сходом і Заходом, Північчю і Півд¬нем, сполучна ланка між Південно-Східною і Південно-Західною Азісю, а також між Центральною і Південною Азією. Політика неприєднання і мирного співіснування, яку започаткував і послідовно втілював у життя Д. Неру, його прагнення закласти за допомогою науково-техніч¬ного прогресу підвалини сучасної держави, стимулювати економічний розвиток країни, здійснювати прогресивні соціальні перетворення викликали інтерес у багатьох мо¬лодих незалежних держав.

На середину 50-х років визначилися в головних рисах міжнародна позиція Індії й спрямування її зовнішньої політики. Індія активно виступила проти політики Заходу в Азії, яка полягала в насадженні військово-політичних блоків і союзів, наданні азіатським країнам військової допомоги й створенні на їхніх територіях іноземних військових баз. Індійське керівництво слушно вважало, що така політика нав'язує азіатському континентові участь у «холодній війні», протиставляє азіатські народи один другому і, що найважливіше, суперечить інтересам їхньо¬го мирного розвитку. Індія почала активно налагоджу¬вати широкі дружні зв'язки з азіатськими країнами, в яких при владі перебували прогресивні режими, а також із соціалістичними країнами, зокрема з СРСР. В основі самостійної зовнішньої політики Індії лежали національ¬ні інтереси індійської держави: необхідно було зберегти мир, уникнути участі в протиборстві двох суспільно-політичних систем, щоб забезпечити максимально спри¬ятливі міжнародні умови для здійснення головного за¬вдання — незалежного політичного й економічного розвитку.

Основними загальнонаціональними проблемами Індії середини 50-х років стали прискорений і всебічний роз¬виток національної економіки, подолання успадкованої від колоніалізму загальної відсталості, злиденності й залежного становища на світовому капіталістичному ринку, зв'язку з інтегруванням країни в систему світового капіталістичного господарства правлячі кола Індії сподівалися на одержання необхідних для економічного розвитку коштів від капіталістичних країн, передусім США. В той період західні держави сподіваючись зв'язати Індію вшськово-політичними зобов'язаннями, виступили із засудженням індійського кур¬су неприєднання як «аморального» й недалекоглядного. Проте індійський підхід до цього питання докорінно від¬різнявся від західного: в Індії не вважали, що міжна¬родний комунізм приховує суттєву загрозу для країни.

Демонструючи незалежність своєї зовнішньої політики, Індія стала однією з перших країн «третього світу», яка пішла на зближення з соціалістичними країнами. Це не тільки дало змогу підірвати монополію Заходу на тех¬нічний досвід, а й змусило країни розвинутого капіталіз¬му надати Індії широку допомогу в будівництві об'єктів промисловості й електроенергетики, а також пом'якшити умови її надання. Намітилося зближення Індії з соціаліс¬тичними країнами з таких проблем, як роззброєння, підтримка представництва КНР в ООН, послаблення міжнародної напруженості, боротьба проти курсу Заходу на створення військово-політичних пактів в Азії, проти надання ним військової допомоги своїм азіатським союзникам, розміщення на їхніх територіях іноземних військових баз тощо.

Однак економічні відносини Індії з соціалістичними країнами, зокрема з СРСР, аж до 1955 р. розвивалися порівняно повільно. 2 грудня 1953 р. була підписана пер¬ша індійсько-радянська торговельна угода терміном на п'ять років. Хоча ця угода відкривала можливості для отримання Індією продукції радянського машинобуду¬вання, деякі індійські державні діячі, розраховуючи пере¬дусім на підтримку Заходу, не прагнули до одержання радянської допомоги. Тим часом відмова Міжнародного банку реконструкції й розвитку в наданні допомога в будівництві металургійних заводів і невигідні умови угоди з західнонімецькими фірмами «Крупп» і «Демаг» про будівництво одного з трьох запланованих заводів посилити інтерес індійського уряду до пропозиції СРСР з цього ригання. 2 лютого 1955 р. була підписана індійсько-радянська угода про радянську участь у будівництві в Бхілаї металургійного заводу потужністю 1 млн т сталі на рік з перспективою подальшого розширення заводу в 2 5 раза й надання Індії кредиту в 647 млн рупій з розра¬хунку 2,5 % річних з наступним погашенням його постав¬ками індійських товарів. Такі умови не мали прецеденту в практиці відносин Індії з західними країнами. Швидкий розвиток індійсько-радянських відносин спонукав західні держави переглянути їхню економічну політику з ураху¬ванням індійських інтересів.

Становлення співробітництва Індії з Радянським Со¬юзом та іншими соціалістичними країнами мало важливе значення для утвердження Індії на світовій арені. Цьому значною мірою сприяли взаємні обміни урядовими де¬легаціями на найвищому рівні. В червні 1955 р. відбувся візит в СРСР прем'єр-міністра Індії Д. Неру, а в листо¬паді—грудні того самого року — візит-відповідь радян¬ської урядової делегації на найвищому рівні. В ході пере¬говорів на урядовому рівні були закладені основи еконо¬мічного, політичного й культурного співробітництва двох

країн на довгі роки.

В грудні 1961 р. індійський уряд ужив заходів, спрямо¬ваних на звільнення територій Гоа, Даман та Діу, щ0 залишались португальськими колоніальними анклавами на індійській землі. Рішення про визвольні дії на вка¬заних територіях було прийняте індійським урядом у зв'язку з посиленням загрозливих воєнних приготувань Португалії для утримання за собою Гоа, Даману та Діу, охоплених антиколоніальною боротьбою. Відчайдушна спроба західних держав протягнути в Раді Безпеки ООН резолюцію з вимогою «негайно припинити воєнні дії й від¬вести збройні сили Індії» не увінчалась успіхом завдяки рішучій позиції Радянського Союзу, підтриманого краї¬нами, що звільнились від колоніального гноблення.

Індії належала вирішальна роль у тому, що політика неприєднання була визнана міжнародною спільнотою як активний миролюбний курс країн, що визволились. Саме з ініціативи Індії, Індонезії та Югославії 1—6 вересня 1961р. в Белграді відбулася Перша конференція глав урядів і країн, що не приєднались. Індія дотримувалась такого розуміння неприєднання, яке передбачає активний вплив країн, що не приєднались, на глобальні проблеми й не обмежується антиколоніальними позиціями, як вважало багато інших учасників руху неприєднання. Власне під впливом Індії в рішеннях конференції першочергове зна¬чення було надане загальним проблемам забезпечення миру, роззброєння та недопущення війни. Індійська по¬літика неприєднання опинилася під вогнем атак західних країн, які перейшли до прямої дискредитації політики неприєднання з різних аспектів у цілому й індійського зокрема залежно від специфіки міжнародної ситуації. Нові спроби примусити Індію відмовитись від неприєд¬нання й зорієнтувати свою політику на військово-полі¬тичне співробітництво з Заходом збіглися із загостренням індійсько-китайських суперечностей.

Китайсько-індійський збройний конфлікт 1962 р. та його вплив на міжнародні відносини в Південній Азії

Індія вітала перемогу народної революції в Китаї їй проголошення 1 жовтня 1949 р. Китайської ■ Народної Республіки. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років, на відміну від багатьох азіатських країн, вона не виявляла побоювань у зв'язку з тради¬ційним експансіонізмом і шовінізмом Китаю, який у минулому виказував свої претензії на сюзеренітет і навіть суверенітет над багатьма країнами Південної й Швденно-Східної Азії. Індійський уряд виходив з того, що в мину¬лому дві країни підтримували дружні відносини, хоч їхні окремі райони були загарбані іноземними державами й поділені на сфери впливу, і прагнув докладати чесних і щирих зусиль для розвитку дружби й співробітництва з великим сусідом. Уже в 1947—1950 pp. Індія намагалася переконати Китай у необхідності досягнення мирної до¬мовленості з далай-ламою в Тибеті. Проте спроби Індії мирно врегулювати тибетську проблему були розцінені в Пекіні як втручання у внутрішні справи Китаю і ви¬кликали різкі заяви на її адресу. Проте не Індія, а західні держави постачали зброю і провокували певні тибетські верстви на повстання проти нового пекінського уряду.

Індійсько-китайські переговори з тибетського питання проходили з 23 грудня 1953 р. до 29 квітня 1954 р. Пере¬говори були складними, але врешті-решт сторони дійшли згоди і 28 червня 1954 р. підписали Угоду про торгівлю і відносини між Тибетським районом Китаю і Індією. В пре¬амбулі цієї угоди вперше були проголошені п'ять принципів мирного співіснування («панча шила»), на базі яких Індія почала будувати свої міжнародні відносини. Ці принципи зводяться до такого: взаємна повага територіальної цілісності й суверенітету; взаємний нена¬пад; невтручання у внутрішні справи один одного; рівність і взаємна вигода; мирне співіснування.

Індійсько-китайські відносини середини 50-х років складались як відносини добросусідства й співробітництва. Проте Пекін, взявши курс на завоювання в перспективі абсолютного лідерства Китаю в «третьому світі», починає розглядати Індію, дру¬гу за величиною і значенням азіатську державу, як основ¬ного супротивника й суперника у своєму прагненні до керівництва Азією. Політична боротьба проти зростаючо¬го впливу Індії в азіатському регіоні набирає різних форм.

Невизначеність індійсько-кигайського кордону спричинила, починаючи з липня 1955 p., численні збройні сутички між прикордонниками двох країн. У вересні 1957 р. КНР закінчила розпочате в 1954 р. будівництво автодороги, яка, зв'язавши Тибет із Синьцзяном, у знач¬ній своїй частині, на думку індійської сторони, пройшла по території Індії. На офіційні протести Делі відносно будівництва Китаєм дороги на індійській території ки¬тайська сторона відповіла заявою про належність ука¬заних територій КНР, підкресливши при цьому, що лінія кордону між КНР і Індією ще не визначена і підлягає переглядові й уточненню.

Розбіжності відносно конкретної лінії кордону між Індією і КНР і особливо заява китайської сторони про необхідність перегляду в цілому кордонів між двома краї¬нами викликали в Індії серйозну стурбованість і протест, хоча обговорення проблеми в межах закритих диплома¬тичних контактів тривало. Цей територіальний спір набув особливого політичного змісту й міжнародного значення у зв'язку з різким погіршенням індійсько-китайських від¬носин, спричиненим загостренням обстановки в Тибеті, де в березні 1959 р. розпочався антикитайський збройний виступ, придушений військовою силою. Республіка Індія прийняла значну частину біженців з Тибету на чолі з далай-ламою і надала їм політичний притулок, що викли¬кало різке незадоволення Пекіна. Слід підкреслити, що, надаючи далай-ламі притулок, індійський уряд чітко за¬стережив, що він не повинен займатися ніякою політич¬ною діяльністю. З виходом китайських збройних сил у прикордонні райони інциденти на шдійсько-китайському кордоні почастішали.

Пропагандистська кампанія з дискредитації індійської зовнішньої й внутрішньої політики набула широкого роз¬маху і в Китаї. Ця цілеспрямована пропаганда проти Індії при одночасному розширенні китайсько-пакистанських зв'язків свідчила про те, що в роздутому Пекіном до міжнародної проблеми спорі про кордони з Індією він не стільки справді намагався досягти прикордонного врегу¬лювання, скільки ставив собі політичну мету — дискреди¬тувати міжнародну політику Індії, особливо в афро-азіат-ському світі, до такої міри, щоб підірвати її позиції як визнаного лідера політики неприєднання. Водночас на словах Пекін заявляв про необхідність мирними засобами шукати розумне й прийнятне для обох сторін вирішення прикордонних спорів, підкреслюючи надзвичайне зна¬чення китайсько-індійської дружби для миру в Азії й у всьому світі. Запропонована ним як паліативний захід до загального врегулювання спору схема додержання прин¬ципу «ліня фактичного контролю» не дістала підтримки індійської сторони. Делі висунув свій варіант відведення збройних сил і воєнного роз'єднання, який передбачав додержання існуючого кордону у відповідності з картами, а не принципом «лінії фактичного контролю», що нав'я¬зувався китайською стороною.

Керуючись прагненням до нормалізації становища на кордоні, прем'єр-міністр Індії Д. Неру запросив у квітні 1960р. в Делі прем'єра Державної ради КНР Чжоу Еньлая для обговорення розбіжностей із прикордонних питань. Сторони виклали свої погляди з територіальних спорів, що, проте, не привело до їхнього врегулювання. Не дала результатів і вереснева 1960 р. зустріч двох прем'єрів У Пекіні, що відбулась у відповідності з досягнутою в Делі домовленістю.

Протягом 1961 р. знову активно стало порушуватися нетривале затишшя, що встановилося на кордонах двох країн у період індо-китайських переговорів. Після виник¬нення в липні 1962 р. загрозливого становища в районі Ладакху 8 вересня 1962 р. китайські війська перейшли «лінію Макмагона», що було сприйнято в Індії як розши¬рення китайської агресії. Індійські війська не змогли стримати китайського наступу й змушені були відступити. Розв'язуючи агресію проти Індії в розпал «карибсь¬кої кризи», пекінське керівництво, певно, вважало, що зайняті своїми справами «наддержави» навряд чи змо¬жуть у цей час приділити Індії належну увагу.

В умовах відступу індійської армії уряд Д. Неру звер¬нувся до всіх країн із проханням надати допомогу у відсічі китайській агресії. США й Великобританія негай¬но розпочали поставки в Індію зброї, боєприпасів та військового обладнання. Вашингтон так швидко прий¬шов на допомогу Індії, що навіть не дочекався укладення офіційної угоди між двома країнами. Перша партія американської зброї була доставлена 3 листопада, а дво¬стороння індійсько-американська угода підписана лише 14 листопада. Важливо підкреслити, що навіть у цій складній для Індії обстановці китайської агресії Д. Неру заявив у парламенті, що військові поставки Заходу здійс¬нюватимуться без будь-яких умов і політичних зобов'я¬зань з боку Індії перед країнами, що надають допомогу. Що стосується СРСР, то його уряд заявив, що головним є завдання побороти чад війни й розпочати переговори про мирне врегулювання, доклавши зусиль до ухвалення взаємоприйнятного рішення на основі розуміння й спів¬робітництва. Однак розширення китайської агресії проти іЩЩ змусило Москву зайняти активнішу позицію щодо конфлікту. Виявленням чіткої проіндійської позиції стали вщкрита радянська критика Китаю у зв'язку з розпоча¬тою ним збройною акцією проти Індії й відмова поділити китайські аргументи та позицію в конфлікті.

Досягнувши в ході агресії проти Індії тих рубежів, які китайський уряд уважав кордонами КНР, 20 листопада 1962 р. він в односторонньому порядку заявив про при¬пинення вогню і намір розпочати з 1 грудня відведення своїх військ на 20 км від лінії фактичного контролю, що склалася на 7 листопада 1959 р. Індійській стороні було запропоновано здійснити аналогічний відхід і суворо до¬тримуватись статус-кво, а на випадок його порушення Китай залишав за собою право завдати відповідного уда¬ру. Загострення відносин між Індією і КНР розглядалося більшістю афро-азіатських країн як надзвичайно небезпечний поворот у міжазіатських відносинах, що міг при¬звести до розколу в їхніх рядах. З ініціативи Шрі-Ланки 10—12 грудня 1962 р. в Коломбо відбулася конференція шести країн, що не приєднались (Бірма, Гана, Єгипет, Індонезія, Камбоджа та Шрі-Ланка), на якій були вироблені пропозиції, представлені згодом Індії й КНР як платформа для прямих двосторонніх переговорів з метою

точного припинення вогню і мирного розв'язання ^«кордонного спору. Уряд Індії прийняв ці пропозиції в ілому а китайська сторона — із застереженнями з ряду ПУНКТІВ тлумачення», що, звичайно, не сприяло віднов¬ленню прямих політичних контактів. Зберігши за собою захоплену територію в західному секторі (Ладакх), Китай водночас мусив залишити окуповані райони східного сек¬тора, оскільки лінії його комунікацій виявилися надто розтягненими, що не давало змоги підтримувати тилове

забезпечення.

Таким чином, індійсько-китайські відносини вкрай погіршилися, хоч офіційні дипломатичні відносини між двома країнами не були розірвані. Сфера розбіжностей між ними почала розширюватись і ускладнюватися в міру переходу пекінського керівництва до підтримки пакис¬танської сторони зі спірних індійсько-пакистанських пи¬тань, і передусім з кашмірської проблеми.

Поразка у збройному конфлікті з Китаєм змусила Ін¬дію усвідомити необхідність зміцнення своєї обороно¬здатності, якій вона раніше приділяла недостатньо уваги. Індія розпочала негайне здійснення програм нарощуван¬ня оборонного потенціалу, в чому їй надавали допомогу Австрія, Нова Зеландія, Франція, Італія, ФРН, Велико¬британія та США. Особливо значних розмірів набула військова допомога з боку Великобританії й США.Необхідно зазначити, що хоча західні країни й заявит, про свою підтримку Індії у збройному конфлікті з КНР • почали надавати допомогу з метою зміцнення її оборо нездатності, вже дуже швидко вони, з ініціативи Великобританії, зробили спробу натиснути на Делі, аби примусити Індію вступити в переговори з Пакистаном з кашмірського питання. Зі своєї сторони Пакистан, не пропускаючи нагоди домогтися вирішення кашмірської проблеми на свою користь, висловлював різкий протест проти надання Індії американської військової допомоги у вигляді зброї та обладнання. Пакистанські правлячі кола стверджували, що Індія використовує інцидент із Китаєм з метою одержання великих об'ємів військової допомоги від США, і висловлювали побоювання, що вона застосує отриману зброю проти Пакистану.

Китайсько-індійський збройний конфлікт 1962 р., не привівши до врегулювання прикордонних спорів, спри¬чинив тривалу політичну конфронтацію між двома краї¬нами. На кордоні двох країн відбувалися постійні сутич¬ки індійських і китайських військ. Під час пакистано-індійської війни 1965 р. Пекін оголосив Індію агресором і висловив тверду підтримку Пакистану.

Затяжна індіисько-китаиська конфронтація ускладню¬вала загальну політичну обстановку в цьому регіоні. Пе¬реконавшись у неможливості вирішення спірних питань з Індією воєнними засобами, пекінське керівництво поча¬ло прагнути до усунення цієї конфронтації. Наявність дипломатичних відносин давала змогу обом сторонам час від часу зондувати грунт для з'ясування можливостей нормалізації двосторонніх відносин. Зокрема, під час роз¬мови в травні 1970 р. Мао Цзедуна з повіреним у справах Індії в КНР Мао підкреслив, що китайський і індійський народи пов'язує традиційна дружба. Проте нормалізації індійсько-китайських відносин завадила війна Індії з Пакистаном, що закінчилася приєднанням князівства Сіккім до Індії. Це викликало негативну реакцію Пекіна, який значно активізував свої відносини з Ісламабадом, зокрема у військово-політичній сфері. Економічні від¬носини між двома країнами мали обмежений характер, оскільки КНР була не в змозі надати широку допомогу Пакистанові й забезпечити пакистанським товарам на¬дійний ринок збуту.

Індійсько-пакистанський збройний конфлікт 1971 р. справив значний вплив на подальший розвиток подій у Південній Азії. Поразка Пакистану серйозно послабила в цьому районі позиції Китаю, який надавав Ісламабадові підтримку практично з усіх основних проблем пакистано-індійських відносин, у тому числі й з кашмірського пи¬тання. Проведена з ініціативи Індії індійсько-пакистансь¬ка зустріч на найвищому рівні в Сімлі влітку 1972 р., на якій були визначені шляхи вирішення спірних проблем у двосторонніх відносинах, сприяла певному потеплінню міжнародного клімату в цій частиш світу. В цих умовах почало виявлятися прагнення Індії й Китаю знизити рі¬вень міждержавної конфронтації. З ініціативи прем'єр-міністра Індіри Ганді в 1976 р. дипломатичне представ¬ництво Індії в Китаї знову отримало статус посольства, поліпшилися двосторонні політичні відносини. На початку лютого 1979 р. відбувся візит до Пекіна індійського міністра закордонних справ. Цей візит, перерваний у зв'язку з китайською агресією проти Со¬ціалістичної Республіки В'єтнам, дістав неоднозначну оцінку в індійських політичних і правлячих колах. Якщо лідер створеної на початку 1978 р. партії Індійський національний конгрес (І) Індіра Ганді заявила, що візит індійського міністра закордонних справ до Пекіна тільки дав нагоду образити Індію, то сам міністр стверджував, що його візит приніс певну користь і ним було покладено початок відлиги в шдо-китайських відносинах.

Подальший розвиток індійсько-китайських відносин відбувався в руслі нових тенденцій, що позначилися в зовнішній політиці КНР на початку 80-х років. У своїй новій зовнішньополітичній стратегії Пекін відводив чіль"

Q місце примиренню з Індією. Орієнтація на віднов¬лення добросусідських відносин з КНР почала усталю¬ватися і в індійських правлячих колах. З нормалізацією іддійсько-китайських відносин офіційний Делі пов'язу¬вав можливість зменшення економічного й політичного тягаря оборонних заходів, зокрема пов'язаних з утриман¬ням великої армії вздовж індійсько-китайського кордону.

9 Вплив кашмірської проблеми на індійсько-пакистанські відносини

Умови, що склалися в Пакистані після проголошення його незалежною державою, нагально вимагали широко¬го і всебічного розвитку національної економіки, підви¬щення життєвого рівня населення країни. Досягнення цих цілей було можливим лише шляхом глибоких соці¬ально-економічних перетворень, ліквідації колоніальних та доколоніальних пережитків у всіх сферах життя па¬кистанського суспільства, демократизації суспільного и політичного життя, проведення самостійної зовнішньої політики, розвитку широких зв'язків і взаємовигідного -Пшробітництва з усіма країнами, незалежно від їхнього Усгильного устрою. Проте правлячі кола Пакистану не диснили якихось серйозних соціально-економічних пе-орень) вони виявилися нездатними створити сприятливих умов для розвитку капіталізму в країні, налагодити взаємовигідне співробіт¬ництво з якомога ширшим колом країн.

Перебуваючи при владі, напівфеодальна поміщицька верхівка й велика буржуазія Пакистану спрямували дер¬жавну політику на зміцнення своїх позицій у країні. Вони нехтували інтересами не тільки широких народних мас, а й інтересами інших груп панівних класів, які були тіс¬ніше пов'язані з капіталістичним підприємництвом, праг¬нули прискореного розвитку капіталізму в Пакистані, а отже й певної модернізації суспільства. До цих груп на¬самперед належали зростаюча промислова буржуазія і досить широкий прошарок середніх поміщиків. В умовах внутрішньої нестабільності правлячий блок Пакистану зробив ставку на зовнішню підтримку й допомогу у ви¬рішенні як економічних, так і зовнішньополітичних проблем, зокрема спорів з найближчими сусідами. Як відомо, в процесі поділу Британської Індії виникла низка складних проблем між Індією і Пакистаном, найваж¬ливішими серед яких були визначення кордонів двох дер¬жав, розподіл вод річки Інд та державна належність кня¬зівства Кашмір.

Уже за кілька місяців після досягнення Пакистаном незалежності між ним і Індією вибухнув збройний конфлікт, спричинений неврегульованістю кашмірського питання. Цей конфлікт містив елементи територіальних спорів, що сконцентрувалися в основному навколо проб¬леми Кашміру, яка протягом більш як півстоліття за¬лишається кризовою точкою у взаємовідносинах між Ін¬дією і Пакистаном. Індійсько-пакистанський спір є не тільки внутрішньою проблемою двох держав, а й регіо¬нальним конфліктом, яким його визнали після індійсько-китайської війни 1962 р.

Географічне положення Кашміру визначає його вагу для міжнародної безпеки Індії, її економіки та зв'язків з іншими країнами. Цими самими параметрами зумов¬люється і важливість Кашміру для Пакистану. Для Індії втрата Кашміру не тільки означатиме втрату родючої И населеної Кашмірської долини, а й позбавить підстав претензії Індії на район Аксай Чин, а також поставить під загрозу контроль над Пенджабом. Для Пакистану втрата Кашміру означатиме втрату сухопутного зв'язку з Китаєм -найважливішим його союзником в Азії, а також загрожуватиме його присутності в стратегічно важливих районах на кордонах з Афганістаном і Китаєм. Кашмір дуже важливий для внутрішньої політики Делі, оскільки його відторгнення значно б посилило сепаратистські тенденції всередині держави.

Пакистан не пов'язаний так щільно історично й еко¬номічно з Кашміром, як Індія, хоча слід визнати, що за релігійною ознакою ця спірна територія є ближчою до Пакистану, ніж до Індії. Як відомо, Пакистан свого часу постав як релігійна держава, Індія ж завжди була проти територіального поділу за релігійною ознакою.

Події в Кашмірі почали розгортатися не з вторгненням ЗО жовтня 1947 р. з пакистанської сторони гірських пле¬мен, а з опублікуванням 12 травня 1946 р. меморандуму англійської урядової місії про індійські князівства і з оголо¬шенням З червня 1947 р. плану лорда Маунтбеттена про поділ Британської Індії. Лондон був заінтересований у приєднанні Кашміру до Пакистану, і в ньому його активно підтримував Вашингтон. Така позиція Великобри¬танії й США пояснюється прагненням установити контроль над районом, якому відводилося дуже важливе місце у військових планах західних держав в Азії. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років США й Великобританія приступили до складання планів створення в Кашмірі військових баз, спрямованих проти СРСР, а згодом проти

Пакистано -індійський збройний конфлікт через Кашмір продовжувався понад рік, і лише 1 січня 1949 р. за посередництвом спеціальної комісії ООН удалося досягнути угоди про взаємне припинення воєнних дій. Згідно з резолюціями Ради Безпеки ООН від 13 липня 1948 р. і січня1949 р. була встановлена лінія припинення вогню, було розділено князівство Джамму і Кашмір, що не є єдиною географічною, етнічною чи релігійною общиною. До Пакистану відійшли контрольовані збройними силами західні й північні райони князів, що дістали назву Азад Кашмір. Дві третини князівства відійшли до Індійської Республіки. Певно, не останній чинник відмови Індії від проведення плебісциту становила загроза посилення сепаратистського руху в країні, здатного призвести до її розпаду. Всі подальші спроби ООН урегулювати розбіжності між Індією і Пакистаном з приводу зобов'язань відповідно до резолюцій Ради Безпеки від 13 липня 1948 р. і 5 січня 1949 р. виявилися неефектив¬ними.

В 1951—1952 pp. індійський уряд створив Конститу¬ційну асамблею штату Джамму і Кашміру для визначення його майбутнього, що викликало незадоволення Пакис¬тану й різку критику з боку США. В лютому 1954 р. вказана Конституційна асамблея одностайно ратифіку¬вала рішення про приєднання штату до Індії. Після під¬писання в травні 1954 р. Пакистане-американського дого¬вору про взаємодопомогу в галузі оборони ставлення Заходу до кашмірського питання зазнало змін. З цього року США розпочали постачання озброєнь своєму союзнико¬ві, що, на думку індійської сторони, «не могло бути роз¬цінене інакше, як втручання в шдійсько-пакистанський конфлікт через Кашмір, тимчасово врегульований у 1949 p.». Пакистан і Кашмір набували великої ваги для США як військовий оплот проти поширення комунізму в Азії. Ось чому при обговоренні кашмірського питання в Раді Без¬пеки ООН у 50-ті роки англо-американський блок під¬тримував позицію Пакистану.

Відверто пропакистанська позиція англо-американсь-кого блоку в Раді Безпеки завела врегулювання кашмір¬ської проблеми в глухий кут. Певно тому з середини 50-х до середини 60-х років Індія дотримувалася курсу на пос¬тупове усунення ООН від участі в кашмірському врегу¬люванні, даючи згоду обговорювати спірні проблеми з Пакистаном тільки на двосторонній основі.

В 1959—1969 pp. взаємні пошуки Індією і Пакистаном шляхів до нормалізації відносин привели до досягнення двосторонніх домовленостей, що розв'язували ряд невре-гульованих проблем. Серед них були численні прикор¬донні питання, врегульовані в межах січневої I960 Р-індійсько-пакистанської угоди, а також проблема розпо¬ділу між двома країнами водних ресурсів річки Інд.

Проте на рубежі 60-х років спостерігається нове загос¬трення дещо приглушених у попередні роки суперечнос¬тей між Індією і Пакистаном. Погіршення індійсько-кятайських відносин Пакистан намагався використати з вигодою для себе. В січні 1962 р. президент Пакистану відхилив індійську пропозицію вести переговори щодо кашмірської проблеми на основі визнання лінії припи¬нення вогню в Кашмірі постійним кордоном між двома країнами, а 3 травня того самого року побачило світ спільне китайсько-пакистанське комюніке про згоду сто¬рін провести переговори з метою визначення й уточнен¬ня кордонів. Індійський уряд рішуче виступив проти не¬законної з його точки зору демаркації кашмірських кордонів і заявив в ООН про невизнання такої угоди. Він розглядав пакистано-китайське зближення як розвиток лінії на ізоляцію Індії в Азії й на провокування Па¬кистану зайняти жорсткіші позиції з кашмірського пи¬тання.

Воєнна акція Китаю проти Індії восени 1962 р. ус¬кладнила її міжнародне становище й певним чином пос¬лабила індійські позиції в індійсько-пакистанському протистоянні. Врегулювання спірних питань з Пакиста¬ном з урахуванням домагань останнього висувалось Захо¬дом як одна з умов надання Індії військової допомоги. І Вашингтон, і Лондон офіційно заявляли, що масштаби військових поставок та їхня тривалість визначатимуться тими зусиллями, яких Індія докладатиме до врегулювання в індійсько-пакистанських розбіжностей.

Під їхнім тиском наприкінці грудня 1962 р. Індія розпо¬чала прямі переговори з пакистанською стороною. Індія Шінла на переговори, сподіваючись зменшити напру¬женість відносин з Пакистаном і тим самим пом'якшити складне становище на своїх кордонах. Однак документ, оприлюднений за підсумками цих переговорів, засвідчив, що розбіжність точок зору Індії й Пакистану не дала сторонам змогу дійти згоди. Переговори були значною мірою зумовлений тими кроками до взаємного зближення, які в цей робили Пакистан і КНР. На кінець 1963 р. центр напруженості переміщається на індопакистанські взаємовідносини, в яких, утім, у наступні два роки спостерігалися періоди певного потепління.

Стан політичної напруженості між двома країнами переріс у готовність сторін' використати військову силу для відстоювання своїх позицій. Уже у квітні 1965 р сталися серйозні збройні сутички між військами Індц й Пакистану через невелику прикордонну ділянку в районі Качського Ранну, які вдалося припинити за посе¬редництва англійського уряду. 30 червня 1965 р. була до¬сягнута, індійсько-пакистанська угода про припинення вог¬ню, відновлення статус-кво й відведення збройних сил на позиції, які вони займали на 1 січня 1965р.

Припинення воєнних дій на Качському Ранні не привело до пом'якшення напруженості в індійсько-па кистанських відносинах. На початку серпня 1965 р. її центром стає Кашмір, внутріполітична ситуація в якому була вкрай нестійкою. Політичну нестабільність у Джам-му і Кашмірі Пакистан використав для перекидання через лінію припинення вогню переодягнених у цивільне пакистанських військових з метою організації диверсій і заворушень. Індійський уряд заявив протест Пакистанові й групі спостерігачів ООН у Кашмірі з приводу порушен¬ня лінії припинення вогню і звернувся до Генерального секретаря ООН із проханням втрутитись у справу. Власті Ісламабада, які подавали події в Кашмірі як боротьбу кашмірців проти «індійського ярма», відхилили звинува¬чення Індії. В середині серпня вздовж усієї лінії при¬пинення вогню точилися запеклі бої, хоча сторони утри¬мувались від заглиблення на територію одна одної. Після переходу 25 серпня 1965 р. індійськими військами лінії припинення вогню в Кашмірі міждержавна прикордонна сутичка набрала форми повномасштабної війни, оскільки у воєнних діях з обох сторін були застосовані танки, важка артилерія та авіація.

Індійсько-пакистанський конфлікт викликав занепо¬коєння світової громадськості і з самого свого початку опинився в центрі міжнародної уваги. На надзвичайних засіданнях Ради Безпеки ООН 4 і 6 вересня 1965 р. були одностайно прийняті резолюції № 209 (1965) та № 2W (1965), які закликали обидві сторони до негайного при¬пинення вогню і відведення військ на вихідні позиції-Пакистанська сторона намагалася пов'язати питання

ддлнення воєнних дій з питанням «гідного врегулю¬вання кашмірського спору», що, звичайно, не могло не вибитися на позиції індійської сторони. 20 вересня 1965р. Рада Безпеки одноголосно ухвалила резолюцію № 215 (1965), що вимагала припинення вогаю 22 вересня і по¬дальшого відведення всіх збройних формувань на позиції, які вони займали до 5 серпня 1965 р. В ніч на 23 серпня вогонь на індійсько-пакистанських фронтах був припи¬нений. У відносно швидкому погашенні воєнного вогни¬ща на індійському субконтиненті важливе значення мав збіг у даному випадку інтересів СРСР і СЩА. Сконцент¬рувавши свої зусилля на досягненні негайного припи¬нення вогню, вони діяли в одному напрямі, виходячи з того, що індійсько-пакистанський конфлікт торкався долі багатомільйонних народів і що він загрожував перерости в більш широке зіткнення з втягненням зовнішніх сил.

Незважаючи на припинення вогню, загроза перерос¬тання двостороннього конфлікту в міжнародний залиша¬лася реальною. Важливий фактор нестабільності в цьому регіоні становила позиція китайського керівництва, яке в самий розпал воєнних дій між Індією і Пакистаном про¬вокаційно проголосило свою цілковиту підтримку остан¬нього в боротьбі проти Індії, погрожуючи відкрити «дру¬гий фронт» на індійських кордонах. До того ж війська обох сторін не були відведеш на позиції, які вони зай¬мали до 5 серпня 1965 р.

В такій обстановці нетривкого перемир'я роль посе¬редника в урегулюванні індійсько-пакистанського конф¬лікту взяв на себе СРСР. Уряди США й Великобританії висловилися на підтримку радянської пропозиції про Добрі послуги при прямих переговорах між Індією і Па¬кистаном і порадили їм прийняти запрошення радянського уряду. Виявивши добру волю, обидві сторони прийом радянську пропозицію без будь-яких попередніх Умов, і 4 січня 1966 р. в Ташкенті розпочалися важкі переговори прем'єр-міністра Індії Л. Б. Піастрі і президента Узбекистана Мохамеда Айюб-Хана з питань урегулювання конфлікту. Вони закінчилися підписанням 10 січня 1966 р. Ташкентської декларації, сторони проголосили рішучість відновити нормальні й мирні відносини, сприяти взаєморозумінню й дружбі, добросусідству й співробітництву. На особлив увагу заслуговують статті 1, 3, 4 вказаної декларації йдеться про відмову сторін від застосування сили та мип не врегулювання спорів, невтручання у внутрішні справи одна одної, припинення ворожої пропаганди.

Своєю участю у врегулюванні індійсько-пакистансь-кого конфлікту Москва створила важливий політичний прецедент у міжнародних відносинах. Цього разу не тільки Захід і країни, до яких Індія традиційно зверталась у моменти криз, а й ООН була усунута від участі у вирішенні проблем цього стратегічно важливого регіону. Вашингтон, заявляючи про бажання принести мир на розкраюваний війною півострів, стояв на тому, що шлях до цього лежить через ООН. Дипломатичне втручання Москви заблокувало й китайську участь у врегулюванні конфлікту, в якому Пекін мав на меті свої інтереси. Мос¬ква здобула важливу дипломатичну перемогу і значно просунулась вперед у справі формування спільної позиції з країнами субконтиненту на міжнародній арені.

Ташкентські домовленості створювали сприятливі умови для встановлення в Південній Азії тривалого й міцного миру. Проте пов'язувані з ними надії не виправ¬далися. На думку фахівців, головною причиною неефек¬тивності їх утілення в життя було те, що досягнутий компроміс дістав неоднозначну оцінку з обох сторін. До того ж вони неоднаково тлумачили ці домовленості й чекали від них зовсім різних результатів.

Негативний вплив на виконання Ташкентської угоди справила й підтримка Пакистану з боку Китаю, який після 1965 р. активізував свої відносини з Ісламабадом. Пакистанські власті розглядали свої дружні зв'язки і Пекіном як засіб зміцнення позицій Пакистану в конфлікті з Індією. До зближення з Китаєм Пакистан певною мірою підштовхнули США, які не надали йому бажаної підтримки під час війни з Індією і відмовилися від нових поставок зброї. Після підписання Ташкентської декларації й відведення обома сторонами своїх військ США відновили військову допомогу Індії й Пакистану.

Бангладешська криза

П

ідписані в Ташкенті в січні 1966 р. індійсько-пакистанські угоди на певний час пригасили гостроту у двосторонніх відносинах країн Індостану Встановилась атмосфера стриманого оптимізму, вперше з'явилася надія, що Індія і Пакистан зуміють звернути зі шляху конфліктів і жити в мирі й дружбі. Проте породжені Ташкентом надії виявились ілюзією: взаємні звинувачення знову почали затьмарювати індійсь-ко-пакистанські відносини. Обидві країни по-різному тлумачили зміст Ташкентської угоди й чекали від неї абсолютно різних наслідків. Пакистан уважав її першим кро¬ком у розморожуванні кашмірського питання, вирішення якого він бачив у приєднанні Кашміру до своєї території. Ісламабад пропонував провести плебісцит під міжнародним контролем, будучи впевненим у своїй перемозі на ньому. Індія заперечувала проти референдуму. З точки зору її уряду, значення Ташкентської угоди полягало в появі надії на те, що обидві країни відмовляться від застосування сили, припинять сіяти взаємну ненависть і про¬водитимуть реалістичні переговори з турбуючих їх проблем, не вдаючись до іноземного втручання.

В умовах різкого розходження поглядів сторін на значення Ташкентської угоди незабаром пролунали взаємні звинувачення в порушенні букви й духу цієї угоди. Обидві країни закидали одна одній нарощування військового потенціалу, що, втім, і справді мало місце. Основ¬ними постачальниками зброї в обидві країни субконтиненту були СРСР і США. Забезпечивши собі міцні позиції в Індії, після Ташкента Москва спрямувала свої зусилля на налагодження дружніх зв'язків і з Пакистаном. Нарощуючи витрати на захист своїх володінь, Пакистан потрапляли в дедалі більшу від економічної й військової допомоги Радянського Союзу. Характерно, що, отримуючи військову допомогу СРСР, Індія рішуче протестувала проти поставок Пакистанові радянської зброї навіть в обмежених масштабах, вважаючи їх фактором посилення напруженості на субконтиненті. Оскільки питання безпеки почали посідати головне місце в політиці обох країн, індійсько-пакистанські відносини дедалі більше погіршувалися.

Напруженість в індійсько-пакистанських відносинах зростала і з огляду на ряд інших причин. Зокрема, Індія негативно поставилася до пакистано-китайської угоди про будівництво шосе між Плгітом і Синьцзяном, вважаючи цей район Кашміру незаконно окупованим Пакистаном і у зв'язку з цим таким, що не може бути об'єктом па-кистано-індійської угоди. Зі свого боку, Пакистан негативно відреагував на будівництво Індією на річці Інд греблі Фаракка, яке, на його думку, позбавляло річкової води Східну Бенгалію і ставило її у скрутне становище. Двосторонні зустрічі як технічного, так і політичного ха¬рактеру виявилися неефективними.

Суттєвою причиною напруженості була й нелегальна міграція пакистанців в Індію, що розцінювалося індійсь¬кою стороною як порушення національного кордону. У зв'язку з ускладненням внутрішньої ситуації в Пакистані тисячі індусів та мусульман переселялися зі Східного Пакистану в Індію в пошуках безпеки й засобів для існу¬вання. Додаткову напруженість у міждержавні стосунки вносила також релігійно-общинна проблема. Пакистан використовував будь-які заворушення на цьому грунті в Індії для різкої критики її внутрішньої політики й пропа¬ганди своєї теорії двох націй. Індія висловлювала серйоз¬не невдоволення роздуванням Пакистаном релігійних чвар та його втручанням у її внутрішні справи. Пік загострен¬ня кризи в індійсько-пакистанських відносинах припав на період масового руху в Східній Бенгалії за відділення від Пакистану. Опозиційність східнобенгальських політи¬ків особливо посилилася після встановлення в ПакистаШ військового режиму генерала Ях'я-хана. Ще в лютому 1966 р. лідер східнобенгальської Народної ліги Муджиоур Рахман висунув програму з шести пунктів, центральним 9 яких була вимога про надання Східному Пакистанові цілковитої регіональної автономії при збереженні в компетенції федеральної влади тільки питань зовнішньої по¬літики та оборони.

Політична криза в країні ще більше загострилася після агальнопакистанських парламентських виборів, що відбийся в грудні 1970 р. На цих виборах Народна ліга Муджибура Рахмана завоювала мало не всі місця від Східної Бенгалії й відповідно здобула більшість у Національних зборах країни. Згідно з парламентською практикою Муджибур Рахман та його партія мали право сформувати центральний уряд, що було цілком неприйнятним для правлячої еліти Західного Пакистану. Перенесення на невизначений термін відкриття сесії парламенту у зв'язку з суперечностями між лідерами Партії пакистанського народу й Народної ліги, яка одержала більшість голосів на попередніх парламентських виборах, ускладнило внутрішньополітичну ситуацію в країні. Спроба її врегулювання була здійснена під час переговорів у лютому—березні 1971 р. генерала Ях'я-хана і 3. А. Бхутто з Муджибуром Рахманом. Проте, як показав подальший перебіг подій, розпочинаючи переговори з Народною лігою, західнобенгальська верхівка намагалася виграти час, щоб підготуватись до розгрому руху за автономію Східної Бенгалії. Під час цих переговорів у Дакку та інші східнобенгальські міста перекидалися військові частини й бойова техніка із Західного Пакистану. Військовий режим готувався завдати нищівного удару силам руху за автономію, щоб раз і назавжди зняти це питання внутріш¬ньополітичного життя країни. З арешту в ніч на 26 березня 1971 р. лідера Народної ліги Муджибура Рахмана й роз¬грому керівних органів партії в Східній Бенгалії розпо¬чалися жорстокі репресії. В багатьох містах Східної Бен¬галії відбулися збройні сутички між урядовими військами і загонами повстанців. Мільйони біженців рушили через кордони до Індії.

Події в Східному Пакистані викликали занепокоєння и обурення Індії. Визнаючи, що вони є внутрішньою справою Пакистану, індійський уряд водночас засудив дії пакистанської армії й заявив про свою готовність надати допомогу жертвам репресій. Занепокоєність Індії зростала в міру збільшення потоку бенгальських біженців. Стикнувшись із проблемою забезпечення понад 10 млн біжінців в умовах погірщення соціально-економічного стану у власній країні, індійський уряд розпочав спочатку неофіційну, а потім і відкриту допомогу східно-бенгальським повстанцям. Своє занепокоєння ситуацією, що склалася на Індо-станському півострові у зв'язку з подіями в Східній Бенгалії, висловило радянське керівництво. Вже 2 квітня 1971 р. голова президії Верховної Ради СРСР звернувся до президента Пакистану із закликом вжити невідклад¬них заходів до того, щоб припинити кровопролиття й репресії проти населення Східної Бенгалії, перейти до методів мирного політичного врегулювання. Москва активізовувала свої зв'язки з Делі в міру погіршення ра¬дянсько-пакистанських і радянсько-китайських відносин. Це засвідчило підписання в Делі в серпні 1971 р. ін-дійсько-радянського Договору про мир, дружбу й спів¬робітництво. Договір створив міцну базу для розвитку індійсько-радянських відносин, надав їм нового виміру, адже радянська підтримка стала вирішальним фактором в усуванні надзвичайно серйозної загрози безпеці й ці¬лісності Індії. В опублікованій у вересні того самого року після радянсько-індійських переговорів на найвищому рівні спільній заяві вказувалось, що інтереси збереження миру в Південній Азії вимагають вжиття невідкладних заходів для досягнення політичного вирішення проблем, що там виникли, з урахуванням волі, невід'ємних прав і законних інтересів народу Східного Пакистану, а також для прискореного й безпечного повернення біженців на батьківщину.

Позиція американського уряду була далеко не одно¬значною. Заявивши про свій нейтралітет як щодо Пакис¬тану, так і щодо Індії, американський уряд фактично протягом 1971 р. дедалі більше схилявся до підтримки Пакистану, надаючи йому військову й економічну допо¬могу. Хоч обсяги американської військової допомоги Ісламабаду були невеликими, проте вони стали формою його політичної підтримки. У протистоянні з Індією Па¬кистан одержав допомогу й підтримку і з боку Китаю, уряд якого запевнив Ісламабад, що «якщо індійські екс¬пансіоністи наважаться вчинити агресію проти Пакис^ тану», Китай надасть йому «тверду підтримку». Суттєвий вплив на ситуацію на Індостані справляла й нормалізація китайсько-американських відносин, що розпочалася за згоди обох сторін.

За таких умов пакистанський уряд не здійснив заходів з політичного врегулювання в Східному Пакистані, а вживав поступові воєнні приготування. 3 21 листопада в прикордонних районах спалахнули бійки, в яких були застосовані важка артилерія, танки. 3 грудня пакистанські військово-повітряні сили здійснили нальоти на ряд міст та аеродромів Північно-Західної Індії, а артилерія піддала обстрілу індійську територію на кордоні між Індією і Західним Пакистаном. Так розпочалася третя Пакистане-індійська війна.

Воєнні дії між Пакистаном і Індією проходили на тлі опосередкованого суперництва великих держав. Надаючи Індії військово-матеріальну допомогу в межах Договору про мир, дружбу й співробітництво, Радянський Союз підтримував її і політично, заблокувавши в ООН прий¬няття будь-яких антиіндійських рішень. Зі свого боку, підтримуючи Пакистан, США оголосили на початку грудня 1971 р. про припинення військової й економічної допомоги Індії. Поряд з цим Вашингтон удався до демон¬страції військової сили, направивши до Бенгальської затоки кораблі 7-го флоту під виглядом турботи за долю американських громадян у Дацці.

Радянська підтримка позиції Індії в бангладешській кризі мала вирішальне значення для Індії, яка натрапила на об'єднану опозицію США, Китаю та Пакистану. Ця підтримка дала Індії можливість знайти оптимальний для неї шлях виходу з серйозної кризи, що склалась на її східних кордонах і могла втягнути в конфлікт великі дер¬жави. Спираючись на радянську військову допомогу, Індія легко завдала поразки Пакистану. 16 грудня пакис¬танські війська в Східному Пакистані капітулювали, і того ж дня прем'єр-міністр Індії І. Ганді віддала наказ індійсь¬ким військам про припинення вогню по всьому західному Фронтові з 17 грудня.

Одностороннє припинення вогню Індією і перемога сил національного визволення Східної Бенгалії створили нову обстановку в Раді Безпеки ООН. 21 грудня 1971 р. гада Безпеки ухвалила компромісну резолюцію, що під¬креслювала необхідність забезпечення тривалого миру на Індостанському півострові й містила важливі положення, які сприяли нормалізації ситуації. Воєнна поразка Пакистану спричинила ослаблення впливу США в Південній Азії. Військово-політичне спів¬робітництво з Пакистаном дедалі більше втрачало зна¬чення для Вашингтона, оскільки «в масштабах субкон¬тиненту Пакистан перестав бути реальною противагою Індії». Вашингтон змушений був також заявити про своє невтручання у вирішення спірних питань, що виникли внаслідок бангладешської кризи, хоч Ісламабад дуже роз¬раховував на американську підтримку. Така позиція Ва¬шингтона визначалася, зокрема, тим, що в'єтнамська авантюра на той час багато в чому скомпрометувала його політику не тільки на азіатському континенті, а й у всьому «третьому світі». На початку 70-х років для США більш важливими були зв'язки з демократичною нейт¬ральною Індією, ніж з військовим режимом Пакистану.

Криза 1971 р. справила глибокий багатосторонній вплив на внутрішнє життя Пакистану. Величезними були не тільки матеріальні, а й морально-політичні втрати. Цілковитого банкрутства зазнали як військово-політичні методи управління країною, так і спроби вирішення зовнішньополітичних проблем з позиції сили. 20 грудня 1971 р. прем'єр-міністром країни став 3. А. Бхутто — лідер Партії пакистанського народу, яка під гаслами широких соціально-економічних і загальнодемократич¬них перетворень добилась перемоги в Західному Па¬кистані на загальнопакистанських парламентських вибо¬рах 1970 р. Наслідки чергового збройного конфлікту з Індією засвідчили життєву необхідність для Пакистану мати мирні, добросусідські відносини з цією країною.

Зміни внутрішнього й зовнішнього характеру, що від¬булися на Індостані в 1971 p., утворення незалежної На¬родної Республіки Бангладеш справили значний вплив на співвідношення сил у Південній Азії, на розвиток систе¬ми міжнародних відносин у цьому регіоні. Становище, в якому опинився Пакистан унаслідок подій 1971 p., вима¬гало нагальних дій у сферах як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Для посилення позицій Пакистану на міжнародній арені необхідна була стабілізація ситуації всередині країни, а успіхи в економіці прямо залежали від зміцнення старих і встановлення нових міждержавних зв'язків, знаходження ринків збуту пакистанській товарів, збільшення іноземної допомоги. Стабілізація внут-

пішньопояітичного становища значною мірою зумовлю¬валась урегулюванням відносин з Індією, а також Бангла¬деш, ставлення до якої в Пакистані було вкрай складним і напруженим. Це спонукало пакистанський уряд висту¬пати за поетапне врегулювання відносин із сусідніми країнами, і передусім за репатріацію військовополонених і цивільних осіб та відведення військ із зайнятих у ході бойових дій територій. Індія висловлювалася за одночас¬не врегулювання проблем за участі Бангладеш, що вима¬гало визнання цієї держави Пакистаном.

Унаслідок мирних ініціатив Індії й доброї волі Па¬кистану в червні—липні 1972 р. в Ситі пройшла зустріч глав урядів двох країн, на якій були визначені шляхи розв'язання спірних проблем. 2 липня сторони підписали угоду, яка стала важливою віхою в процесі нормалізації обстановки в Південній Азії. Сімльська угода містила програму вирішення конкретних проблем і водночас визначала перспективи відносин між двома країнами, во¬на стала правовою основою індійсько-пакистанських від¬носин на тривалий період. Сімльська угода сприяла тому, що Національна Асамблея Пакистану в липні 1973 р. надала урядові повноваження визнати Народну Респуб¬ліку Бангладеш. Офіційне визнання Ісламабадом цієї країни відбулося в лютому 1974 р.

Подолання наслідків кризових подій 1971 р. стало одночасно початком процесу нормалізації індійсько-па¬кистанських відносин, який не виявився простим. Окрім кашмірської проблеми, яка гальмувала цей процес, із середини 70-х років на серйозний фактор підриву двосто¬ронніх відносин перетворилися ядерні програми обох країн. Щойно 18 травня 1974 р. Індія здійснила перше ядерне випробування, Ісламабад відмовився брати участь У черговому раунді переговорів з Індією, незважаючи на запевнення останньої про мирний характер вибуху.

На стані індійсько-пакистанських відносин другої по¬ловини 70-х років чималою мірою позначилися внут-Ршіньополітичні події в обох країнах, а також нашаруван¬ня тривалої міждержавної конфронтації. Проте в цілому в ставленні правлячих кіл Пакистану до Індії відбулися по¬зитивні зміни, зумовлені комплексом факторів внутріш¬нього й зовнішнього гатунку.

В ПСА під час ІІ Світової війни відбувався національно – визвольний рух В’єтнаму проти Франції та Японії. Серпень 1945 р. – конгрес патріотичних сил В’єтнаму закликав народ зо загального повстання. До цього 6 провінцій Північного В’єтнаму були звільнені партизанськими загонами від Японців і Французів.

19 серпня 1945 р. – визволено місто Ханой. Очолив цю боротьбу Хошімін.

В серпні 1945 р. більша частина маріонеткової в’єтнамської армії (сформованою за допомогою Японії), перейшла на бік повстанців. Номінальний голова держави, імператор Бао Дай відмовився від престолу і 2 вересня 1945 р. була проголошена Демократична Республіка В’єтнам.

Перемога В’єтнаму над Францією і Японією дала поштовх до розвитку визвольного руху в Лаосі та Камбоджі.

Франція в 1945 р. зробила спробу поновити своє панування в Європі. Окупували місто Сайгон, за допомогою англійських союзницьких військ поширюють свій вплив на півдні В’єтнаму. Китайські війська під керівництвом Чан-Кай-Ші теж займають частину в’єтнамської території, захопили навіть частину Лаосу.

Березень 1946 р. – президент В’єтнаму Хошімін підписали в місті Ханой з представниками Франції попередню компромісну угоду про те що незалежний В’єтнам і Лаос будуть членами Індокитайської федерації, який увійде у Французький союз.

Франція після ІІ Світової війни вирішила об'єднати свої колишні колонії у так званий Французький союз, який ніби то надавав колоніям незалежність, але де-факто вони б повністю залежали від Франції, як в економічному так і в політичному сенсі. Франці не виконала підписаних угод в березні 1946 р.

В квітні починається нова в’єтнамо-французька війна.

Візит Хошіміна до Парижу. Франція сепаратно оголошує Південний і Середній В’єтнам вільною країною.

Бойові дії продовжуються до початку 50 рр. з перемінним успіхом. Офіційно бойові дії проти ДРВ з боку Франції почалися з грудня (квітня) 1946 р.

Квітень 1947 р. – Уряд ДРВ запропонував Парижу підписати перемир'я. Франція виставила такі умови що ДРВ відмовився.

1948 р. – Франція бере на озброєння американську тактику розподілу країни на частини.

Восени 1948 р. – загально – національні вибори. Пропонували колишнього імператора Бао Дая. Під тиском США Франція в травні 1949 р. підписала серію угод з імператором Бао Даєм, за якими він отримав право створити власну армію, фінансову систему, мати дипломатичні представництва.

Дві частини: маріонетковий В’єтнам на чолі з Бао Даєм; В’єтнам на чолі з Хошіміном.

США починають надавати Франції військову, дипломатичну, фінансову допомогу.

1950 р. – США примусили Францію дати згоду на підписання США з цим маріонетковим В’єтнамом договір про взаємну допомогу і оборону.

1950 р. – СРСР + ДРВ = договір про дружбу і співробітництво.

1951 р. – національні фронти В’єтнаму, Лаосу, Камбоджі підписали на конференції заяву про створення «трьох фронті», союзного комітету.

Франція в цей період все більше схиляється до того, щоб вийти з конфлікту підписавши перемир’я з цими трьома державами. США не хотіли цього. Вони поступово перебирають на себе ведення війни.

Разом з тим США вважали, що Франція і надалі буде продовжувати цю війну. Франція не змогла добитися нічого і французькі війська практично капітулювали.

Кінець 1953 р. – СРСР вніс пропозицію про скликання наради міністрів закордонних справ з приводу Індокитаю. Скликана нарада в Женеві (квітень – липень 1954 р.). Попередні зустрічі в Берліні. Женевська нарада завершилася заключенням женевських угод по Індокитаю. США відмовилися її підписати, але взяли зобов’язання утримуватись від загрози силою та її застосуванням.

Франція зобов’язалася вивести свої війська з Індокитаю взагалі. СРСР хотів, щоб ці угоди прийняли всі сторони. В Женеві було підписано 12 документів. Біло також погоджено, що в 1955 р. в Індокитаї повинні відбутись вільні вибори на демократичних засадах у Лаосі та Камбоджі, в 1956 р. – у В’єтнамі.

З метою розподілу ворогуючих сил у В’єтнамі встановлена розмежувальна лінія за 17 паралеллю. Передбачалося відведення військ протягом 300 діб. Ця лінія була тимчасова, не могла розглядатися як кордон. Американські дипломати все зробили для того, щоб ця угода не виконувалась. Вони заявили, що є необхідність у спільних діях США і Франції, з метою створення колективної безпеки в регіоні; військово-політичного блоку, який було створено у вересні 1954р.

Маніла – 6 вересня 1954р. – підписання документів по створенню СЕАТО (8 країн – США, Англія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Пакистан, Таїланд, Філіппіни.)

НАТО-СЕНТО-СЕАТО пов’язані. Це наслідок біполярності світу.

1973р. – Франція виходить з цього блоку.

З 1954р. – починається планомірний зрив Женевських угод з боку США.

1955р. – сепаратні вибори у В’єтнамі. Обирають Нго Дід,єна (маріонетка США) – перший президент.

1956р. – проголошення Республіки В’єтнам.

З В’єтнаму поступово витискається Франція. США надають значну матеріальну допомогу цій державі, Франція залишає Південний В’єтнам.

Починаючи з 1956р. США направляють туди своїх військових спеціалістів.

1956-1973 рр. – американці пов'язли у своїй в’єтнамській авантюрі.

17 Міжнародні відносини в Африці та латинській Америці в 50-80-х рр. ХХ ст.

• Формування засад зовнішньої політики молодих африканських держав

Ідеологію панафриканізму. Вона активно пропагувалася й використовувалася для визначення долі народів Африки. Досить довго крайні ліві, радикальні діячі національно-визвольного руху вважали, що після звільнення колоній вони повинні об'єднатися в єдиній федеративній африканській державі й саме цю мету ставили перед країнами, що звільнялися від колоніальної залежності. Ідеологія панафриканізму передбачала також перегляд кордонів, що склалися в Африці за доби колоніалізму. В грудні 1958 р. відбулася перша конференція народів Африки, в ній взяли участь представники 28 країн, як незалежних колоній. З ініціативи Кваме Нкруми, тоді прем'єр-міністра незалежної Гани, конференція ухвалила спеціальну резолюцію «Про кордони і федерації», яка визнала кордони, встановлені колонізаторами. Концепція африканського націоналізму" таким чином, набула різних рівнів. Це рівень загальної африканської єдності: боротьба за ліквідацію колоніа-лізму, апартеїду та расизму в Африці, нерівноправності африканських країн на світовій арені, за співробітництво країн Африки та подолання їхньої соціально-економічної відсталості; субрегіональний рівень; створення відповідних субрегіональних економічних об'єднань та організацій заради названих цілей; і, нарешті, рівень держави: функціонування націоналізму як чинника, що згуртовує в межах однієї держави її населення і долає негативні наслідки встановлення колоніальних кордонів і племінної структури населення африканських країн. На цьому, ос¬танньому, рівні націоналізм може протиставляти інтереси однієї держави інтересам інших і навіть протидіяти об'єд¬навчим тенденціям.

Принцип антиколоніалізму передбачав цілковите звіль¬нення народів Африки від колоніальної залежності й зміц¬нення самостійності молодих африканських держав.

Принцип єдності мав два напрями: перший — об'єднання проти зовнішніх сил, що являють собою загрозу африканським державам; другий —організація співробітництва між країнами континенту. Діапазон завдань тут надзвичайно широкий: недопущення конфліктів, воєнних зіткнень та їх припинення в разі виникнення; ство рення й розвиток двостороннього та багатостороннього співробітництва, передусім економічного; спільний захист інтересів Африки на міжнародній арені.

Принцип неприєднання був породжений поділом світу на дві сили, що протистояли одна одній, — з одного країни вільної ринкової економіки під керівництвом США і, з іншого — країни, що звались належали СРСР, його сателіти в Східній Європі, а також Китай, В'єтнам, Північна Корея та Куба в Латинській Америці. Своєрідність ситуації полягала в тому, що друге угруповання (світ соціалізму) виявилось розколотим (конфлікт СРСР—Китай). Радянський Союз та його сателіти в Східній Європі, а також Куба кинули виклик усьому Заходові й намагались кон¬курувати з ним у різних регіонах світу, що було по своїй суті авантюризмом. У цих умовах політика неприєднання передбачала рівновіддаленість від двох головних сил, що змагалися за панування в різних регіонах світу, викорисання цього суперництва задля зміцнення власних позицій на міжнародній арені й отримання іноземної допомоги національному розвиткові з якомога більшої кількості джерел. З цією метою розроблялася відповідна зовнішньополітична тактика африканських держав. А. Масамба-Деба (президент Республіки Конго в 1963— 1968 pp.) говорив з цього приводу, що його ставлення до країн, що допомагають, аналогічне поведінці чоловіка, в якого багато дружин і який не має права виявити особ¬ливу любов до якоїсь одної з цих дружин.

На початку 60-х років в Африці вже налічувалося близько 30 молодих незалежних держав, без Ефіопії, Ліберії та Єгипту, котрі або вже звільнились (Єгипет у 1922 p.), або не були колоніями. Пошуки концептуальної основи їхніх взаємовідносин стали найважливішою проблемою державного будівництва та розробки зовнішньої політики. Зберігати чи переглядати кордони.

Ідея об'єднання в такий спосіб певний час становила важливий елемент політичного життя Африки через те, що її сповідували видатні діячі національно-визвольного руху Африки, а потім лідери перших незалежних держав. ветеран панафриканізму, перший президент Гани К. Вкрума, Секу Туре (Гвінея), Джуліус Ньєрере (Танзанія). Положення про об'єднання континенту і про відмову у зв'язку з цим від національного суверенітету були включені в конституції Гани та Гвінеї.

Ще однією спробою тісного політичного об'єднання стало створення в 1959 р. Сенегалом і Суданською Республікою (сучасна Малі), що входили до генерал-губернаторства Французька Західна Африка, спільної федерації. Федерація мала єдині уряд та парламент. Більше бажаючих приєднатися не знайшлося, і в серпні I960 р. федерація розпалася, оскільки Суданська Республіка пра¬гнула діяти щодо Франції більш незалежно, аніж Сенегал. Об'єднання розпалося зразу після проголошення неза¬лежності Сенегалу та Малі. В умовах, що склалися, об'єднання африканських держав пішло шляхом створення союзів та організацій зі збереженням суверенітету країн-учасниць. Але й тут не обійшлось без складнощів. Країни, де при владі перебували більш помірковані політичні сили, створювали об'єднання за ознакою колишньої належності до одної метрополії. Так виник ряд Угруповань: у 1959 р. Рада згоди з п'яти країн (Бенін, УРКша-Фасо, Кот д'Івуар, Нігер та Того), яка понині діє як політично-економічний союз; Браззавільське угрупування країн (1960), що в 1961 р. перетворилося на держав-членів. Робочі мови організації — англійська, французька арабська.

Створення ОАЄ стало віхою в історії Африки й міжнародних відносин у цілому. Свідченням авторитету, здобутого ОАЄ, стали її досягнення в підтримці та захисті антиколоніальної визвольної боротьби народів Африки, а також повноваження, які визнала за ОАЄ Організація Об'єднаних Націй. Невдовзі після свого створення ОАЄ вдалося лереко-нати Об'єднані Нації визнати визвольну боротьбу законною і надати визвольним рухам статус спостерігача в ООН. У 1963 р. Асамблея ОАЄ створила африканську групу в ООН з метою співробітництва з цією органі¬зацією. Ця група має свій апарат, що складається з координаційної ради й виконавчого секретаріату, до якого входять усі постійні представники африканських країн в ООН. Секретаря призначає координаційна рада. ОАЄ має в ООН статус постійного спостерігача. Більше того, на XX сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1965 р. було прийнято рішення про встановлення співробітництва міх ООН і ОАЄ. Згідно з цим рішенням Генеральний секре¬тар ООН запрошує для участі в роботі ГА ООН як спостерігача Генерального секретаря ОАЄ, а Генеральний секретар ООН запрошується як спостерігач на сесії Асамблеї глав держав та урядів ОАЄ. В 1973 р. була створена африканська група в європейському центрі ООН у Женеві, а в 1978 р. — африканська група при ЄС у Брюс¬селі.

ОАЄ призначає (як правило, на засіданнях Ради мі¬ністрів) спеціальних представників для порушення і ООН того чи іншого питання, сприяння ухваленню органами ООН загальноафриканських рішень та документів, узгодження кандидатур від Африки на керівні посади ООН.

РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН між африканськими державами в 60—70-ті роки

Зразу ж після створення ОАЄ організації та її членам довелося докладати зусиль, аби виро¬бити спільні підходи до взаємовідносин афри¬канських держав. Основні принципи співробітництва про¬голошувалися в Статуті ОАЄ: суверенна рівність і рівно¬правне співробітництво, невтручання у внутрішні справи один одного, взаємна повага існуючих кордонів, відмова від використання сили і мирне врегулювання суперечок. Тим самим було анульовано рішення конференції в Аккрі (1958) про невизнання встановлених колонізаторами кор¬донів. У 1964 р. принцип недоторканності кордонів, що існували на момент проголошення незалежності, ще раз підтвердило спеціальне рішення 2-ї сесії (Каїр) Асамблеї ОАЄ. Але, як з'ясувалося, на практиці далеко не всі афри¬канські держави були готові дотримуватись існуючих кор¬донів, що спричинювало конфлікти, зокрема збройні, між ними.

Ускладнював ситуацію і поділ країн Африки на дві групи: з одного боку, переважна частина країн конти¬ненту, з іншого — група країн «соціалістичної орієнта¬ції», що мали особливо тісні, в тому числі й військово-політичні, відносини з СРСР (Ефіопія, Ангола, Мозам¬бік, Алжир).

За таких непростих обставин країнам Африки все ж Удалося виробити норми поведінки, які забезпечували співробітництво та спільний пошук шляхів розв'язання назрілих проблем. Так, стало правилом, що ОАЄ та її члени зосереджувалися на питаннях, щодо яких можна було дійти згоди, й уникали питань, що викликали суперечки, оскільки це блокувало роботу всіх органів ОАЄ. Гострих проблем у 70-ті роки постало чимало: 1976 pp. — криза в Анголі та питання перебування кубинських військ, коли одні держави це схвалювали, Х засуджували; 1977—1978 pp. — проблема май-о Західної Сахари, коли переважна більшість держав—членів ОАЄ відмовилася брати участь у надзвичай¬ній Асамблеї ОАЄ з питань Західної Сахари (проблема виникла після того, як 1975 р. Іспанія заявила, що більше не вважає її своєю колонією); 1977—1978 pp. — війна між Сомалі й Ефіопією.

У всіх означених ситуаціях ОАЄ відмовлялась обгово¬рювати питання з точки зору визначення винуватця й зосереджувала свої зусилля на врегулюванні проблеми. Навіть в ООН представник ОАЄ утримується при голосу¬ванні або залишає залу засідань, якщо держава—член ОАЄ не згодна з рішенням, у якому зацікавлена вся Аф¬рика.

Наприкінці 60-х років перед африканськими країнами постала гостра проблема найманства й надання притулку біженцям, оскільки держава, що надає притулок, могла формувати з них військові загони найманців для вторг¬нення до їхніх країн з метою створення маріонеткових режимів. В 1969 р. Асамблея ОАЄ ухвалила конвенцію з проблеми біженців (набрала чинності наприкінці 1973 p.). Вона фіксує право надавати політичний притулок і під¬креслює, що надання такого притулку не є недружнім актом відносно будь-якої африканської країни. Разом з тим держава, що надала притулок, не має права вико¬ристовувати біженців з політичною метою, а самим бі¬женцям забороняється вести ворожу діяльність щодо будь-якої африканської держави—члена ОАЄ. Біженці мають перебувати в глибині території держави, що їх прийняла. Завдяки цій конвенції Ангола та Заїр наприкінці 70-х років поліпшили свої відносини.

Специфічною рисою зовнішньої політики африкан¬ських країн було і є те, що вона спрямовувалася насампе¬ред за межі континенту, головні її об'єкти — країни Заходу, здебільшого колишні метрополії, та міжнародні організації. В 70-ті роки багато африканських країн на¬віть не встановлювали між собою дипломатичних відносин. У 1973 p., коли в Африці налічувалося вже понад 40 незалежних держав, лише 19 з них мали дипломатичні відносини на рівні послів з Ефіопією, де перебуває штао-квартира ОАЄ; 18 — із Нігерією, 22 — із Заїром. Наприкінці 70-х років розвиток двосторонніх відносин африканських держав прискорився.

В 60—70-х роках особливу увагу ОАЄ приділяла ліквідації португальської колоніальної імперії в Африці (Гвінея-Бісау, Ангола, Мозамбік, Острови Зеле¬ного Мису — сучасна Кабо-Верде), звільненню Зімбабве, Намібії та ліквідації расистського режиму в ПАР. Урешті-решт ці завдання були вирішені. Португальські колонії стали незалежними: Гвінея-Бісау — 1973 р., Кабо-Верде, Ангола, Мозамбік — 1975 р. У 1980 р. Зімбабве і в 1990 р. Намібія здобули незалежність. У 1994 р. впав расистський режим у ПАР. Протягом 60—70-х років ліквідація коло¬ніалізму та расизму становила головну мету діяльності ОАЄ. Прагнення до її досягнення було головним стиму¬лятором налагодження політичного співробітництва та взаємодії між африканськими країнами. По суті справи ОАЄ та її органи компенсували здебільшого дуже низь¬кий рівень двосторонніх політичних відносин між афри¬канськими державами.

Важливий чинник у діяльності ОАЄ і в розвитку всебічного співробітництва між державами Африки в 60— 70-ті роки становила необхідність збереження миру на африканському континенті загалом і в кожній окремій країні. Відразу ж після досягнення незалежності (Бельгійське Конго) або через кілька років після цього афри¬канські країни ставали жертвами збройних.

5 липня 1960 р. в столиці Леопольдвілі повстали солдати, обурені надзвичайно високими окладами бельгійських офіцерів у конголезькій армії. У відповідь бельгійські морські піхотинці відкрили вогонь. їхня чисельність у країні після початку повстання була збільшена. Завдяки поступкам уряду повстання припинилося, але криза не вщухала. Найбагатша провінція Катанга (Шаба) 11 липня 1960 p. проголосила незалежність, очолив її Моїз Чомбе. Фактично незалежними стали Східна провінція на чолі з прихильником П. Лумумби Антуаном Гізенгою, якого під¬тримували прокомуністичні елементи, а також провінція Касаї на чолі з королем Калонджі, У вересні 1960 р. внаслідок перевороту владу в столиці захопив полковник Мобуту. Взимку 1960—1961 pp. вплив прокомуністичних елементів зменшився, але Гана та Гвінея продовжували допомагати Гізензі, оскільки вважали, що він один спро¬можний упоратися з економічною та політичною дезінте¬грацією. П. Лумумба спробував пробратись у Стенлівіль (Кісангані) до А. Гізенги, ате його було схоплено, передано людям М. Чомбе, а ті його 17 січня 1961 р. вбили. Після цього за допомогою Заходу Касавубу повернувся до влади. ООН приступила до реорганізації збройних формувань центрального уряду, щоб перетворити їх на на¬ціональну армію під африканським цивільним контро¬лем. В країні за допомогою Заходу було сформовано кабінет Сірка Адули.

Подальїішй перебіг подій позначився спробами уряду становити свою владу в усій країні і загостренням на цій основі громадянської війни. Наприкінці 1962 р. війська ООН та війська уряду Адули розбили сили Чомбе в Катанзі. Сам Чомбе втік за кордон. В 1964 р. Бельгія та США допомогли йому стати прем'єр-міністром, оскільки сподівались, що він зможе придушити будь-який опір

ОАЄ відіграла активну роль у припиненні цієї складної кризи. 21 африканська країна висунула вимогу скли¬кати спеціальне засідання Ради Безпеки для обговорення питання про Конго. І це обговорення, всупереч спротиву західних держав, відбулося в грудні 1964 р. Під час обго¬ворення представники Гани, Конго (Браззавіль), Малі, Гвінеї, Марокко, Танзанії вимагали припинити збройне втручання Заходу в Африці. 22 грудня 1964 р. ОАЄ рішуче засудила збройну інтервенцію в Конго. Значною мірою під тиском африканських держав ЗО грудня 1964 р. Рада Безпеки ухвалила резолюцію, в якій усім державам пропо¬нувалося утримуватись від втручання у внутрішні справи Республіки Конго й ставилася вимога вивести іноземні війська. Справа в тому, що коли в серпні 1964 р. за підтримки Заходу президент Касавубу призначив лідера сепаратистів Катанги М. Чомбе прем'єр-міністром, у країну знову повернулися бельгійські радники та офіцери. В конголезькій армії з'явилися загони білих найманців, Слід особливо підкреслити, що відповідальність за вико¬нання цієї резолюції покладалася на ОАЄ. Жодна регіо¬нальна організація такого права не отримувала.

В листопаді 1965 р. владу внаслідок перевороту захопив Ж. Мобуту. На початку червня 1967 р. в Букаву висадився десант найманців — південнородезійців, південноафриканців та португальців — з метою захоплення столиці. Це вторгнення було відбите конголезькою армією за Допомогою африканських держав. Велику роль відіграли підрозділи ефіопської авіації.

Незабаром весь Захід активно почав підтримувати уряд Мобуту. Коли в Заїрі (так із 1971 р. стала називатися країна) в березні 1977 p., а потім у 80-х роках у провінції Шаба (колишня Катанга) та в інших містах неодноразово спалахували повстання, Франція, Бельгія, а також США допомагали урядові Мобуту в його придушенні.

Якщо в колишньому Бельгійському Конго громадянська війна являла собою боротьбу за владу тих чи інших сил, що ускладнювалася сепаратистськими рухами, то громадянська війна в Нігерії в 1967—1970pp. була породжена спробою відокремлення Східної, економічно розвинутої провінції, яку сепаратисти проголосили республікою Біафра. В цьому регіоні розташовані основні нігерійські за¬паси нафти. До громадянської війни країна була підведена попереднім перебігом подій. У1966р. в Нігерії стався перший за роки незалежності військовий переворот і до влади прийшов генерал Агійї-Іронсі, що належав до схід¬ної народності ігбо. Саме представники ігбо почали посідати тоді державні пости. Агійї-Іронсі заборонив будь-яку політичну діяльність, крім державної, і проголосив перетворення Нігерії на унітарну державу. В липні 1966 р. черговий переворот скинув Іронсі, до влади прийшов підполковник Якубу Говон. В цих умовах 27 травня 1967р. губернатор Східної провінції почав повстання за відокремлення і проголосив незалежну республіку Біафра.

Позиція ОАЄ щодо нігерійської проблеми передбачала збереження територіальної цілісності країни. В 1970 р-війна завершилась перемогою центрального уряду. Її сумний підсумок — 1 млн загиблих, не кажучи вже про матеріальні втрати.

Ще один варіант війни — спробу перевороту ззовні --продемонстрували події у Гвінеї. В ніч з 21 на 22 листопада 1970 р. за участю й під керівництвом португальців заго¬ни найманців чисельністю близько 400 чоловік висадились з португальських бойових кораблів у кількох місцях біля столиці Конакрі, щоб повалити режим президента Секу Туре. ОАЄ рішуче виступила на підтримку жертви нападу і закликала всіх друзів Африки надати їй допомогу. 23 листопада 1970р. Рада Безпеки ухвалила резолюцію № 289 про негайне припинення збройного нападу на Гвінейську республіку й виведення іноземних військ. 8 грудня 1970 р. Рада на підставі доповіді, підготовленої створеною нею комісією, прийняла резолюцію, в якій засудила Пор¬тугалію за вторгнення у Гвінейську Республіку й висунула вимогу, щоб Португалія виплатила компенсацію за за¬вдані збитки. Резолюція містила також попередження, що в разі повторення Португалією агресії проти незалежних африканських держав відносно неї будуть вжиті заходи згідно зі Статутом ООН. В умовах протиборства Захід— Схід союзники Португалії продемонстрували солідарність із нею і при голосуванні цієї резолюції Іспанія, Велико¬британія, США та Франція утрималися. Вже 9—12 грудня 1970 р. в Лагосі (Нігерія) відбулася VII надзвичайна сесія Ради міністрів ОАЄ, яка осудила агресію Португалії, позицію її прихильників, висунула вимогу взагалі припи¬нити будь-яку воєнну допомогу Португалії з боку Заходу й створила спеціальний фонд для надання всебічної до¬помоги Гвінеї.

Спроба перевороту закінчилася невдачею: гвінейські війська успішно впоралися із загонами найманців.

60-ті й особливо 70-ті роки позначилися низкою міждержавних конфліктів, які ускладнювали відносини між африканськими державами. Спричинювалися ці конфлікти здебільшого територіальними суперечками, які набирали особливої гостроти, коли спірна територія була багата на корисні копалини. У Північно-Східній Африці 1Щіатором конфлікту стала Сомалі.

Коли в липні 1960 р. виникла незалежна держава Сомалі (до неї ввійшли колишні англійські та італійські колонії), то вона відразу висунула територіальні претензії всім своїм сусідам. В лютому 1964 р. почався збройний конфлікт Coмалі—Ефіопія. ОАЄ розглянула цю ситуацію на надзви¬чайній сесії Ради міністрів тоді ж, у лютому, і закликала учасників конфлікту негайно припинити вогонь і почати переговори з мирного врегулювання суперечностей. Роз¬горнуте рішення ухвалила чергова сесія Ради міністрів ОАЄ. Завдяки посередництву затвердженого на цю роль Судану ворогуючі сторони в березні роз'єднали війська, а потім припинили взаємну ворожу пропаганду.

Проте свої претензії до сусідів Сомалі не зняла, що призвело до війни між Сомалі й Ефіопією в 1977—1978pp. Цією війною скористалися головні суперники того часу — США й СРСР. Підтримуючи «прихильника со¬ціалізму* М. X. Маріама, СРСР здобув можливості для використання портів Ефіопії радянськими військовими кораблями. США зробили ставку на сомалійський режим Сіада Барре й підписали з ним у 1980 р. угоду

Ефіопська-сомалійська війна 1977—1978 pp. становила типовий приклад дій ОАЄ щодо припинення конфлікту. Як правило, ця організація уникала підтримки або засудження якоїсь із сторін і зосереджувала свої зусилля на мирному врегулюванні. Саме так діяла посередницька комісія ОАЄ з урегулювання сомалійсько-ефіопського конфлікту.

Зовсім іншим був сюжет розвитку угандо-танзанійських відносин. Уганда вимагала встановити кордон по річці Кагера, тобто претендувала на частину території Танзанії. Восени 1978 р. спалахнули прикордонні збройні зіткнення, а на початку листопада 1978 р. угандійські війська вдерлися на територію Танзанії. Для мирного врегулювання конфлікту Секретаріат ОАЄ створив комісію у складі Габону, Гамбії, Заїру, Замбії, Мадагаскару, Нігерії, Того, Тунісу та сучасної ЦАР (тоді Центрально-Афри-канська імперія). Конфлікт, спровокований Угандою, виявився настільки гострим, що комісії його подолати не вдалось. За два тижні після вторгнення угандійські війська були вигнані з території Танзанії. Наприкінці 1978 — на початку 1979 pp. Танзанія розгорнула наступ у глиб Уганди. Крім того, в наступ перейшов Фронт національного визволення Уганди, створений на території Танзанії. У квітні 1979 р. режим Аміна було скинуто.

У 1978 р. Хісен Хабре, що очолював «збройні сили Півночі» (ФАН), порозумівся з режимом Маллума та став прем'єр-міністром. У лютому 1979 р. загони Хабре підняли повстання проти режиму Маллума, а головні сили ФРОЛІНА на чолі з Гукуні Уеддеєм зайняли головну частину столиці. Після цього найбільші чотири угруповання, включаючи значну частину сил Маллума, створили новий уряд. Це були: ФРОЛІНА на чолі з Г. Уеддеєм, ФАН (X. Хабре), колишні прихильники Маллума на чолі з В. Камуге (був міністром внутрішніх справ) та «народний РУХ за визволення Чаду» (А. Абдеррахман).

З 1979 р. встановлення миру в Чаді стало постійною турботою ОАЄ. Миротворчу діяльність у цій країні проводили Нігерія, Лівія, Судан. Під егідою ОАЄ в серпні в Лагосі відбулася конференція всіх зацікавлених сторін, які виробили спільну угоду: припинити воєнні дії, демілітаризацію, створити перехідний уряд національної єдності на основі представництва в ньому Півночі та Півдня.

Важливо зазначити, що ОАЄ перешкоджала спробам деяких країн Африки захопити окремі території, які звільнялися від колоніальної залежності. Мова йде про Іспанську Сахару та Джібуті.

Коли в 1975 р. нова, демократична Іспанія відмовилася від свого володіння Західної Сахари, передала її під тимчасове управління Марокко та Мавританії, останні ввели в Західну Сахару свої війська, щоб поділити її між собою. Боротьба за незалежність Фронту Полісаріо (створений 1973 p.), який 27 лютого 1976 р., за день до повного виходу з території Західної Сахари іспанської адміністрації, проголосив створення Сахарської Арабської Демократичної Республіки (САДР), та підтримка його ОАЄ, багатьма африканськими державами перешкодили анексії цієї території.

На початок 80-х років в Африці не «лишилося жодної держави, яка б не була членом того чи іншого торговельно-економічного угруповання. На кінець 70-х років в Африці існувало 18 економічних угруповань інтеграційного характеру (три учасники й більше) і 20 за -гальноафриканських економічних установ (Африканський банк розвитку, Асоціація центральних банків, Африканський союз залізниць, Асоціація сприяння міжафрикан-ській торгівлі тощо). Діяли також десятки двосторонніх комітетів і комісій з економічного сшвробітництва, об'єд¬нання виробників конкретного типу продукції (організації виробників кави, арахісу та ін.). У 70-ті роки процес створення таких об'єднань активізувався, що спричинювалося необхідністю вирішувати складні економічні проблеми, і насамперед проблему збільшення національного виробництва.

В центральноафриканському регіоні економічна інте¬грація розвивалася менш активно. Найбільшим угрупо¬ванням тут став Митний та економічний союз Центральної Африки, створений 1964 р. у складі Габону, Камеруну, Конго, ЦАР та Чаду.

В 1976 р. в зазначеній частині континенту виникло об'єднання колишніх бельгійських володінь — Економіч¬не співтовариство району Великих озер у складі Заїру, Ру¬анди та Бурунді. Прийнята співтовариством програма передбачала освоєння долини р. Рузізі, спільне викорис¬тання ресурсів озера Танганьїка, інші проекти. Плану¬ється також сформувати спільний ринок товарів, праці та капіталу. В 1979 р. було створено спільний банк розвитку. Діяльність цього об'єднання обмежувалася через брак ка¬піталів.

В Північній Африці для здійснення економічної інтег¬рації в 1964р. була створена Консультативна комісія країн Магрибу у складі Алжиру, Марокко, Тунісу та Лівії (ос¬іння вийшла з комісії через чвари з іншими учасни¬ками). Комісія не ставила за мету створити митний союз, зосереджувалась на здійсненні конкретних проектів.

Деколонізація дала імпульс розвиткові співробітництва між окремими африканськими державами. Особливо заінтересовані в такому співробітництві країни, що не мають виходу до моря і здійснюють свою зовнішню тор¬гівлю через порти інших держав.

У 60—70-ті роки був нагромаджений значний ДОСВІД, співробітництва у згаданих сферах. Ось деякі приклади Гвінея і Сенегал уклали 18 угод про торговельно-економічне співробітництво, Зімбабве й Мозамбік — сім угод про співробітництво в розвитку зв'язку, повітряного І наземного транспорту, енергетики, торгівлі й банківської справи. Танзанія і Руанда здійснювали спільні транспорт¬ні проекти. Заїр і Ангола підписали фінансову угоду про розвиток взаємної торгівлі, а також угоду про співробіт¬ництво в розвитку рибальства, транспорту та морського судноплавства. В 1972 р. було створено Африканськпї союз залізниць, який розробляє проекти й координує бу¬дівництво залізниць. Значним досягненням стало завер¬шення в 1967 р. будівництва залізниці Танзам між Тан¬занією і Замбією.

Латинська Америка .

Революції у Гватемалі та Болівії

В

одночас саме в розпал «холодної війни», в атмосфері, коли найменший вияв реформізму роз¬глядався як «комуністична загроза», в Латинській Америці відбулися дві буржуазно-демократичні ре¬волюції у Гватемалі (1944—1954) та в Болівії (1952). Революція у Гватемалі 1944—1954 pp. пройшла у своєму розвитку кілька етапів. Уже в перші її роки за підтримки народних мас уряд X. Аревало (1944—1950) ужив ряд заходів на захист національного суверенітету. Через відмову в концесіях американським нафтовим компаніям та прийняття в 1949 р. Закону про нафту США в ті роки не змогли заволодіти нафтовими багатствами країни. Революційній процес у Гватемалі вплинув на зовнішню політику країни, в якій з поглибленням курсу на внутрішні перетворення посилилися тенденції до самостійності.

В ООН позиція країни явно не відповідала відведеній їй Сполученими Штатами ролі слухняного учасника «машини голосування».

На міжнародних форумах представники Гватемали, хоч і залишались часто наодинці, виступали на захист на¬ціонального суверенітету, наприклад права на незалежну від США зовнішню політику.

У 1954р. США в союзі з місцевою реакцією і нікарагу-анським режимом А. Сомоси організували вторгнення військових найманців до Гватемали й придушили революцію. Патріотично налаштовані дрібнобуржуазні прошарки не змогли довести започатковані перетворення у Гватемалі до кінця. Буржуазно-демократтна революція в Болівії 1952 p., мала порівняно менш радикальний характер в 1952 р. уряд В. Пас Естенсоро під тиском народних мас націоналізував олов'яні копальні, а також був прийнятий закон про аграрну реформу, запровад¬жено загальне виборче право, здійснено інші заходи з демократизації суспільного життя. Болівійська правляча верхівка досить швидко й ефективно скористалася пло¬дами визвольного руху і спрямувала подальший розвиток подій у річище компромісів з олігархією та імперіалізмом У галузі зовнішньої політики Болівія в 50-ті роки дотримувалася проамериканської орієнтації. Однак ряд акцій болівійської дипломатії, особливо в досить ко¬роткий період безпосередньо революційних перетворень (1952 p.), виходили за традиційні рамки провашингтонської орієнтації й мали незалежний характер.

Популістські режими в Аргентині та Бразилії

Окремо варто згадати режими X. Перона в Ар¬сині (1946—1955) і Ж. Варгаса в Бразилії (1950—1954), у зовнішній і внутрішній політиці яких своєрідно віддзеркалилася специфіка суспільного розвитку континенту. Режими X. Перона і Ж. Варгаса об’єктивно відображали інтереси націоналістично налаш¬тованих угруповань місцевої буржуазії яка прагнула до модернізації суспільства, до зміцнення своїх позицій за рахунок традиційної олігархії та іноземного капіталу.

Однією з характерних особливостей урядів X. Перона і Ж Варгаса була політика «економічного націоналізму об'єктивно спрямована на зміцнення держсектора, обме¬ження іноземного підприємництва в ряді важливих галу¬зей переорієнтацію зовнішньої торгівлі, національний ва-дюхно-фінансовий контроль і т.д.

Схильність до постійного маневру, динамізм, праг¬нення діяти на перетині інтересів різних соціальних угру¬повань досить специфічно виявились у зовнішній політи¬ці наділивши її неоднозначністю і суперечностями, не¬рідко зумовленими поєднанням взаємовиключних рис.

Особливо характерний у цьому плані режим X. Перо¬на. Проголошення ним незалежної «третьої позиції» в міжнародних справах поєднувалося з відкритим антико-мунізмом, а відмова підписати двосторонній договір про взаємодопомогу зі США — з підтримкою вторгнення США в Корею. Відправка аргентинських військ у Корею не відбулася лише через рішучий масовий протест ар¬гентинців.

Однак можливості для зовнішньополітичного маневрування, до якого виявили схильність популістські режи¬ми, в умовах «холодної війни» значно звузилися. Жорст¬кий курс Вашингтона в регіоні, його політика «викручу¬вання рук», тиск на Латинську Америку з допомогою фінансово-економічних важелів стримували зовнішньо¬економічні амбіції Аргентини й Бразилії, змушували по¬пулістські уряди до відступу від проголошених антиаме-риканських настанов і до пошуку компромісів з прав¬лячими колами США. Так, прагнення уряду Ж. Варгаса у своїй зовнішній політиці дистанціюватися від СПІА на¬штовхнулося на сильний тиск Вашингтона по всьому Фронту взаємовідносин двох країн з метою залучити Бра¬зилію до участі в корейській війні, чому Сполучені Шта¬ти надавали великого значення.

Внаслідок напруженої дипломатичної боротьби урядові *К. Варгаса вдалося обмежитися поставками США війсь¬ково-стратегічної сировини.

Демократизація у країнах регіону. Посилення суперечностей зі США

В другій половині 50-х років у Латинській Америці настав новий період демократично-визвольного руху. Він розгортався в умовах різкого загострення структурної кризи моделей розвитку. Дедалі очевиднішою ставала згубність для національних інтересів курсу військово-політичних режимів на консервацію від¬сталих соціально-економічних структур. Зростали анти-диктаторські настрої, розширювався фронт демократич¬них сил.

Під тиском демократичних рухів упали диктаторські режими М. Одрії в Перу (1956), Р. Пінільї в Колумба (1957), П. Хіменєса у Венесуелі (1958). В 1954—1956 РР-вдалося відстояти констшуційний режим у Бразилії.

Помітну роль стали відігравати й нові підходи до зовнішньої політики. Це, наприклад, дістало вираження «панамериканській операції» президента Бразилії, основна мета якої полягала в тому, щоб США та країни Заходу визнали необхідність створення умов ^соціально-економічного розвитку Латинської Амери-ки й підвищення її ролі в міжамериканських справах.

З середини 50-х років країни регіону стали займати дедалі більш ініціативну й самостійну позицію в ООН з таких питань, як становище країн, що розвиваються, бо¬ротьба з колоніалізмом і неоколоніалізмом. Так, незважа¬ючи на опір Вашингтона, вони обстоювали створення спеціального фонду економічного розвитку країн, що звільнилися від колоніалізму. В 1956 р. 19 із 20 латино¬американських держав разом з країнами Ази та Африки й соціалістичними країнами виступили за подолання склад¬ної ситуації в питанні про прийом нових членів, яка була штучно створена США та їхніми західними партнерами Для проведення дискримінаційної політики щодо ряду держав Східної Європи та Азії. Латиноамериканські дер¬жави осудили в ООН англо-франко-ізраїльську (1956), а також американську агресію на Близькому Сході (1958). На позитивні зрушення, що намітилися в міжнародних відносинах країн регіону з другої половини 50-х років, значний вплив справила широка антидиктаторська та антиімперіалістична боротьба.

• Кубинська революція

Головним напрямом політики соціалістичної Куби в Західній півкулі стала протидія впливові США на південноамериканському континенті, їх втручанню (в тому числі й через ОАД) у внутрішні справи латиноамериканських країн, боротьба за встановлення рівноправних і взаємовигідних відносин між цими країнами і США. Реакція офіційного Вашингтона на революційні події на Кубі з самого початку була негативною і ворожою. США ніяк не могли змиритися ні з радикальними змінами у внутрішній і зовнішній політиці Куби, ні з її новою роллю в міжамериканських та міжнародних спра¬вах.

Найбільшого розмаху й гостроти підривна діяльність спецслужб США проти Куби набрала в першій половиш 60-х років, коли новий кубинський уряд взяв курс на поглиблення перетворень і проведення аграрної рефор¬ми, націоналізацію власності іноземних, головним чином американських, компаній. Спочатку основними мето¬дами боротьби Вашингтона проти Куби були переважно економічні санкції: скорочення, а згодом і відміна квоти імпорту кубинського цукру в США, зупинення експорту на Кубу американського обладнання, нарешті, встанов¬лення з 2 лютого 1962 р. повної економічної блокади луо«-Паралельно йшла підготовка кубинських контрревО' люційних найманців для збройного вторгнення. зазначити, що економічна блокада завдала знач-господарському розвитку Куби. Але завдяки допомозі Радянського Союзу та інших соціа-країн, а також напруженій праці самих ку-йинців'країш вдалося максимально мінімізувати негатив¬ні наслідки блокади і не допустити зупинки промислових підприємств і транспорту.

Серед інтервенціоністських антикубинських дій особ¬ливо слід відмітити висадку кубинських найманців, орга¬нізованих і навчених ЦРУ, на Плайя-Хірон 17 квітня 1961р. під прикриттям американських кораблів та літаків. Інтервенція на Плайя-Хірон, відома як авантюра в «Затоці свиней», завершилася невдачею. До осені 1962 р. на Кубу було перекинуто контингент радянських військовослужбовців та потужні ракетні сили, щоб за потреби дати відсіч воєнній агресії СЕЛА. Саме це й послужило, як відомо, причиною так званої карибської кризи в жовтні 1962 p., коли через кубинське питання зіштовхнулися дві ядерні потуги світу — США і Радянський Союз.

Важливим підсумком урегулювання «карибської кризи» було те, що завдяки рішучій підтримці Куби з боку СРСР Вашингтон мусив прийняти важливе зобов'язання — відмовитися від здійснення в майбутньо¬му воєнних інтервенцій проти Куби (в обмін на виведен-вд Радянських ракет з цієї країни).

Але вже на початку 70-х років, наперекір усім зусилям США, визначився новий підхід більшості країн Латинської Америки до відносин із соціалістичною Кубої До середини 70-х років 11 держав Латинської Америки Карибського басейну встановили дипломатичні та консульські зв'язки з Кубою, не чекаючи відповідного pішення ОАД.

У 70-ті роки під впливом міжнародних і регіональних факторів позначилася певна еволюція і в кубинсько-аме¬риканських відносинах. Розуміючи безперспективність ворожої політики Вашингтона щодо Куби, представит певних політичних і суспільних кіл США почали висту¬пати за відмову від економічної блокади острова, закли¬кати Білий дім нормалізувати американсько-кубинські зв'язки.

В 1977—1978 pp. в результаті двосторонніх зусиль були зроблені певні кроки в напрямі зменшення напруженості в американсько-кубинських відносинах: підписано угоду з питань рибальства та морських кордонів; США відкрили «відділ інтересів» при швейцарському посольст¬ві в Гавані, яке представляло інтереси СІНА на Кубі, а Куба — «відділ інтересів» при посольстві Чехословаччини у Вашингтоні та ін.

Однак на кінець 70-х років позиція США з кубин¬ського питання стала помітно жорсткішою, і процес нормалізації американсько-кубинських відносин загальму¬вався.

Навпаки, міцніли радянсько-кубинські відносини економічного й технічного сприяння СРСР.

Піднесення антиімперіалістичного руху в регіоні

З метою ізолювати кубинську революцію і зміцнити в Латинській Америці свої економічні, політичні та військово-стратегічні позиції в 1961 р. США почали реалізувати вже згадувану програму «Союз заради прогресу», що втілювала ідею «мирної регульованої революції». У ряді країн правлячим колам за підтримки США вдалося ослабити селянський рух, по¬сіяти певні ілюзії серед середніх

Наприкінці 1963 р. — на початку 1964 р. посиливс народний рух у Панамі за повернення країні зони Панамського каналу. Війська США розстріляли мирну демонстрацію, але американська адміністрація все ж виму. шена була розпочати переговори відносно перегляду д< говору про Панамський канал 1963 р. В 1965 р. СІЩ здійснили збройну інтервенцію в Домініканську Респуб. ліку й придушили виступи народу цієї країни проти американських монополій та місцевої олігархії.

Найбільшим досягненням антиімперіалістичного руху в Латинській Америці після кубинської революції була перемога лівих сил на президентських виборах у Чилі у вересні 1970 р. і прихід до влади уряду Народної єдності ш чолі з Сальвадором Альенде. Значних змін зазнала і зов¬нішня політика країни, принципами якої стали самовиз¬начення народів і невтручання у внутрішні справи інших країн.

Свою зовнішню політику уряд Народної єдності про¬водив послідовно по різних напрямах, одним з яких був розвиток відносин із соціалістичними країнами. Зміцни¬лись і поглибились різносторонні зв'язки з СРСР. Краї¬ни—члени РЕВ зобов'язалися надати допомогу Чилі і будівництві 20 великих промислових об'єктів. Одним із магістральних напрямів зовнішньоекономічної діяльності уряду С. Альенде стало розширення відносин з країнами Латинської Америки. В листопаді 1970 р. були відновлен відносини з Кубою. Період 1970—1973 pp. позначивс суттєвим зближенням обох держав. У квітні 1973 р. УР* Чилі виступив з конкретними пропозиціями відносно Д0' корінної реорганізації структури ОАД.

Сфера міжнародних відносин у Латинській Америці в 50—70-х роках перетворилася на арену жорстокої бороть¬би в якій імперіалістичні сили виступали як опорою для внутрішньої контрреволюції, так і реакційним зовнішнім фактором.

Становлення та розвиток міжамериканської системи

Створення після війни біполярної моделі розвит¬ку світового співтовариства визначило підхід Вашингтона до Латинської Америки. їй відво¬дилась не тільки роль економічного придатка США, а й важливе місце в глобальній стратегії Білого дому, спрямо¬ваній на конфронтацію з СРСР, проти національно-ви¬звольного руху, на утвердження американської гегемонії в повоєнному світі.

Підходи США до Латинської Америки вирізнялися мілітаристським характером.

30 квітня 1948 р. на IX Міжнародній конференції в Боготі (Колумбія) була створена Організація американській держав (ОАД). Нова міждержавна організація виникла на підвалинах Панамериканського союзу, який існував з 1890 р. Згідно з задумом її творців ОАД мала стати зако¬нодавчим і виконавчим механізмом міжамериканської системи, яка формувалася протягом багатьох десятиліть. Вашингтон розглядав цю організацію насамперед як механізм військово-політичного тиску США на країни регіону й мобілізації їх ресурсів в інтересах стратегії Бі¬лого дому. На кінець 70-х років учасниками ОАД були 29 латиноамериканських держав і США.

В історії ОАД можна виділити кілька етапів, що відо¬бражають стан розвитку міжамериканської системи.

Перший — з 1948 р. до середини 60-х років — етап, коли США домінували в ОАД. До середини 50-х ро¬ків американській дипломатії вдалося нав'язати 12 лати¬ноамериканським країнам двосторонні договори про вій¬ськову допомогу, які значною мірою порушували сувере¬нітет країн, що їх підписали.

В цей період в основу міжамериканської системи було покладено доктрини «несумісності» (пропагувалась нес місність комунізму з принципами міжамериканської сис теми) і «першочерговості» (Рада Безпеки ООН факти* усувалася від розгляду спірних питань, які виникали мі державами—членами ОАД).

Другий етап розвитку ОАД (1964—1972) пов'язаний з проведенням першої реформи цієї організації. На III Надзвичайній міжамериканській конференції (Буенос-Айрес, 1967) був підписаний «Протокол Буенос-Айреса» (набрав сили в лютому 1970 p.), який доповнив стару редакцію Статуту положеннями про посилення соціально-економічної діяльності організації, рівно¬правне співробітництво, інтеграцію тощо, вніс зміни в структуру ОАД.

Початок третьому етапові розвитку міжамериканської системи, що проходив під знаком активізації ДІЙ латиноамериканських країн, поклала III сесія Генераль¬ної асамблеї ОАД (квітень 1973 р.). На сесії була прийнята резолюція, яка висловлювала «загальне невдо¬волення результатами діяльності міжамериканської сис¬теми» і закликала до перегляду не тільки структури, а й доктрин міжамериканської системи з наголосом на необ¬хідності посилення соціально-економічної активності ОАД.

Основні етапи політики США в Латинській Америці

З початком у 1950 р. війни в Кореї, користуючись загостренням міжнародної напруженості, США намага¬лися тісніше прив'язати країни Латинської Америки до своєї агресивної зовнішньої політики.

У своїй латиноамериканській політиці Вашингтон орієнтувався на антидиктаторські режими й надавав їм необмежену підтримку аж до прямого втручання у внут¬рішні справи суверенних держав. Яскравим прикладом є організована США в 1954 р. інтервенція проти Гватемали.

Вторгнення американських морських піхотинців у домініканську Республіку в 1965 р. означало відродження в політиці США методів «великого кийка» та «дипломатії канонерок».

З приходом до влади в 1979 р. адміністрації Д. Карте¬ра демократична партія США спробувала піднести престиж Вашингтона в Латинській Америці й у всьому світі шляхом проголошення кампанії із захисту «прав людини», засудження реакційних диктатур та оптимізації відносин зі своїми латиноамериканськими сусідами. Однак ішлося здебільшого про надання диктаторським режимам дещо «респектабельнішого» характеру, аби заспокоїти критиків їхньої недемократичної діяльності. В 1977 р. після тривалих і складних переговорів між США І Панамою був підписаний новий договір про Панамський канал, який у 1999 р. має перейти під повне управління цієї латиноамериканської держави.

Латиноамериканська інтеграція

У 1968 р. держави Карибського басейну створили Ка¬рибську асоціацію вільної торгівлі (КАВІ), яка в 1973 р. трансформувалась у Карибський спільний ринок (КСР), а також Східно-Карибський спільний ринок (СКСР), який згодом перетворився в Організацію східнокарибських держав (ОСКД). У 1969 р. Болівія, Венесуела, Колумбія, Перу, Еквадор, Чилі об'єдналися в Андську групу.

Наприкінці 60-х і на початку 70-х років у Латинській Америці широкого розвитку набуває боротьба за еконо¬мічну незалежність і справжній суверенітет, що набрала особливої сили в Чилі (при уряді Сальвадора Альенде), в Перу (при уряді Веласко Альварадо), а також в Еквадорі, Аргентині, Панамі й на Ямайці.

З'явились нові тенденції в підході до іноземного ка¬піталу, що дістали офіційне визнання в 1967р. на зустрічі президентів латиноамериканських країн у Пунта-дель-Есті (Уругвай). У прийнятій учасниками зустрічі декларації вказувалось, що інтеграція має повністю слугувати інте¬ресам Латинської Америки, і підкреслювалося, що «іно¬земні компанії тільки тоді зможуть відігравати важливу роль у досягненні мети інтеграції, коли вони будуть скорятися латиноамериканським планам розвитку».

У 70-ті роки, з поглибленням процесу інтеграції й збільшенням кількості об'єктів, що підлягали спільному управлінню, досконалішою ставала шституційно-політична структура, ширші можливості відкривалися для узгод¬жених політичних акцій країн-учасниць. В Андській групі, в Карибському спільному ринку, ЛАВТ, Організації східнокарибських держав з'явилися спеціальні органи, покликані формувати зовнішню політику інтеграційних об'єднань. В Андській групі був створений парламент..

До Ла-Платської групи, створеної в 1967 p., ввійшли Аргентина, Бразилія, Болівія, Парагвай та Уругвай. До¬говір, який підписали країни-члени, не передбачав ні створення спільного ринку, ні лібералізації торгівлі. Су¬перечності між країнами-учасницями, нестача фінансо¬вих засобів, небажання Бразилії та Аргентини брати на себе тягар економічного розвитку молодших партнерів — усе це тривалий час заважало співробітництву країн з освоєння басейну Ла-Плати. Тільки в 1979 р. Аргентина, Бразилія та Парагвай підписали першу велику угоду про спільне будівництво гребель на прикордонних річках.

Амазонський пакт був створений 1978 р. Договір про «амазонське співробітництво» підписали Болівія, Бразилія, Венесуела, Гайана, Колумбія, Перу, Суринам та Еквадор. Ці країни зобов'язалися спільними зусиллями досліджувати, освоювати й охороняти природні ресурси басейну Амазонки. В липні 1981 р. в Перу відбулася перша нарада на рівні міністрів країн-учасниць, на якій розглядалися питання розвитку Амазонського пакту.

Країни Латинської Америки і НМЕП

У квітні-травні 1974 р. на 6 спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН була прийнята Декларація і Програма дій щодо встановлення нового міжнародного економічного порядку, які стали серьозним політичним здобутком країн, що розвиваються.

Програма нового міжнародного економічного порядку (НМЕП) посіла одне з центральних місць у зовнішньополітичній діяльностілатиноамериканських держав.

Виступивши серед ініціаторів руху за НМЕП, держави регіону сподівалися шляхом його встановлення полегшити вирішення таких взаємопов’язаних питань, як утвердження необмеженого суверенітету над своїми природними ресурсами, включаючи право на їх націоналізацію, а також поширення цього суверенитету на ресурси континентинентального шельфу й Світового океану, обмеження НЄ пансії транснаціональних корпорацій (ТНК), контроль за їхньою діяльністю та її регулювання на основі націо¬нального законодавства.

Важливим напрямом боротьби латиноамериканських країн за встановлення НМЕП стала реалізація суверенно¬го права на націоналізацію власності іноземного капіталу й обмеження діяльності ТНК.

У1974 р. до створеної Міжнародної асоціації боксито-видобувних країн увійшли такі латиноамериканські країни, як Домініканська Республіка, Гаїті, Гайана, Ямайка та ^-Уринам.

У1975 р. сформувалася Асоціація латиноамериканських і карибських держав—експортерів цукру, яка об'єднала 22 країни. В цей же період виникли Союз країн—експор¬терів бананів та Латиноамериканська асоціація виробників м 'яса. Як правило, такі «сировинні антикартелі» мали на меті захист цін на свою продукцію і боротьбу з маніпу¬ляціями міжнародних концернів на світовому ринку кофе.