23. Концепції причин злочинності

   Існуюче розмаїття поглядів на причини злочинності залежно від того, як визначається пріоритетна причина злочинності, можна поділити на два основних напрями: соціологічний і біологічний (біопсихологічний).    Перший напрям — це соціологічні теорії, що ґрунтуються на кримінологічних школах і концепціях, які причину злочинності вбачають в умовах життя суспільства. Видатний кримінолог Т. Мор визначив причинну зумовленість (детермінованість) злочинності певними соціальними явищами. Такою причиною він вважав насамперед приватну власність, яка породжує глибокий антагонізм у суспільстві. Аналогічної точки зору дотримувались відомі вчені Т. Компанелла, Д. Верас і Ж. Мельє. Подальший розвиток ця теорія дістала у працях засновників марксизму.    Соціологічне пояснення природи злочинності запропоновано в теорії аномії, яку розробив Е. Дюркгейм у 1897 р. Явище аномії (розрегульованості) виникає під час криз і різких соціальних змін, коли загальноприйняті норми соціальної поведінки не відповідають очікуваним результатам.    Теорія аномії дістала значного поширення на Заході. Р. Мертон [7] основною причиною девіації (відхилення поведінки) вважав наявність розриву між культурними цінностями суспільства і соціально схваленими засобами їх досягнення.    Близькі до соціологічних теорій культурологічні концепції причин злочинності кримінологи пояснюють конфліктом між нормами культури суспільства і субкультури окремих соціальних груп, навчанням протиправній поведінці при сприйнятті норм і цінностей злочинних груп (Е. Сатерленд).    Біологічні концепції причин злочинності в чистому вигляді кримінологи формулюють дуже рідко. Біологічної теорії причин злочинності в чистому вигляді дотримувався тільки на початковому етапі своїх досліджень її засновник Ч. Ломброзо. Біологічні теорії причин злочинності не дістали великого поширення у кримінології (у тому числі у вітчизняній та російській). Більшість прихильників цієї теорії визнають значущість соціальних факторів і тому такі теорії правильніше називати біосоціальними або соціально-біологічними залежно від того, якому витоку — соціальному чи біологічному — надається пріоритет. Згідно з біопсихологічними теоріями причина злочинності полягає в особистості й природі людини.

Розвиток соціології злочинності XX ст. відбувався в межах соціологічного напрямку в кримінології, який абсолютно домінував в США, де власне кримінологія розглядається як соціологія злочинності. Саме в американських університетах були створені майже всі відомі соціологічні пояснення злочинності, їх можна звести до трьох груп або напрямків: (1) трасмісійні концепції; (2) теорії соціальної напруги; (3) теорії контролю.

Трансмісійні теорії постали на методологічному фундаменті теорії наслідування, запропонованої видатним французьким соціологом, кримінологом, статистиком Габріелем Тардом (1843-1904). Він висунув гіпотезу, що головним чинником суспільного життя є наслідування ідей, винаходів, способу життя, тобто "інтеріндивідуальні" відносини. Інновації розходяться в соціумі як промені від одних людей до інших. Люди схильні мавпувати більш авторитетних, високопоставлених, І освічених осіб, отже, "промені" наслідування полягають від вищих до нижчих прошарків, від міста до села, від освічених прошарків до неписьменних тощо. Ці загальні тези дозволили Тарду стверджувати, що злочин є актом пристосування і наслідування, який через свою простоту і невибагливість знаходить широке поширення у суспільстві.

Першими, хто порушував закони моралі й держави, були провідні верстви, а потім вже новації підхоплювали нижні прошарки суспільства: пияцтво, звичка палити, бродяжництво пішли від благородних пілігримів; отруєння, вбивства за допомогою найманців, підпали на початку були прерогативою феодалів; розбоями та грабунками займалося дворянство, а потім усе це поширилося на нижчий клас. Тард показав на прикладах, як у сучасній Франції злочинні винаходи набувають характеру епідемії. Так, жінки винайшли засіб поливати своїх коханців купоросом (першою це зробила у Парижі вдова Грас 1875 p.), а потім це вже поширилося на села. [9, 192]. Найбільш відому та поширену концепцією цього типу — теорію диференційної асоціації (зв'язку) - запропонував класик кримінології Едвін Сазерленд (1883-1950). Він розглядає поширення злочинності як процес навчання й передачі кримінального досвіду, як культурну трансмісію, як інтеракцію (міжособовий зв'язок, контакт).

Ця теорія непогано пояснює існування професійної злочинності, а особливо - злочинність у неблагополучних кварталах великих міст, де діють молодіжні банди, що вербують собі нових членів із середовища емігрантів, кольорових і подібних груп населення, які скупчуються в цих підозрілих місцях. Теорія заснована на тому факті сучасного життя, що вибір контактів, суб'єктів спілкування, референтних груп не є вільним, фактично він обмежується місцем проживання і соціальним станом сім'ї. Отже, злочинність поширюється на кшталт інфекційної хвороби від одних носіїв вірусу до інших, якщо вони контактують між собою. Фактично доповнює цю теорію концепція конфлікту культур також відомого американського кримінолога Торстена Селліна (1896-1994). Вона стверджує, що суспільство поділено на достатньо ворожі соціальні кола, де чинні власні соціальні норми. Представники цих кіл не переступають заборони групи, до якої належать, а порушують норми інших груп. Поняття "злочинець" і "девіант" є звичайнісіньким ярликом, що навішує одна група на представників іншої.

Теорії соціальної напруги засновані на ідеях Дюркгейма стосовно аномії в суспільстві і пов'язують злочин із класовим становищем індивіда та певними соціально-психологічними явищами сучасного життя. Класичною теорією подібного штабу є концепція Роберта Мертона (нар. 1910 p.), який хоча й не займався кримінологією як такою, але прийшов до пояснення злочинності в Америці шляхом аналізу форм соціальної поведінки та манери пристосування різних індивідів до вимог культури. Він звернув увагу на те, що значні прошарки сучасного суспільства не мають змоги використовувати "нормальні" засоби для підтримки матеріального стандарту життя, отже вони вимушено порушують закони, вдаються до злочинної діяльності. Разом із тим, ця теорія від початку мала певні обмеження. По-перше, люди в ній розглядаються як атоми, що не зчіплюються один з одним. Це органічний недолік усіх концепцій, які полишають за бортом "трасмісійні" погляди на злочинність, тобто не розглядають момент спілкування й передачі відповідних цінностей, звичок, методів, знань і вмінь від особи до особи. По-друге, теорія Мертона створювалася для Америки. Автор сам підкреслює, що "відсутність можливостей" та завищення матеріальних прерогатив ще не досить для виникнення справжньої структурної напруги. Якщо можливості відсутні для нижчих прошарків у традиційному суспільстві, то це звична й нормальна річ: вихідці з принижених каст і не можуть претендувати на високі життєві стандарти. Інша справа - сучасна Америка, культура якої побудована на ідеї індивідуального успіху, гонитві за матеріальними благами, конкуренції. Гроші перетворюються на самоцінність, вони в достатній мірі анонімні й абстрактні, аби приховати своє джерело. "Американська мрія", - стверджує Мертон, - не має межі, і тому ступінь "грошового успіху" є величиною невизначеною й відносною" [10, 86].

Найбільш вдало подібна теорія пояснює корисливі злочини, те, що американці звуть monetary crime. Різні кримінологи намагалися удосконалити й розвинути теоретичні ідеї Мертона. Д. Матза в теорії делінквентного дрейфу і А. Коен в теорії аномії і соціальної дезорганізації (обидві теорії з'явилися у 60-ті pp. XX ст.) суттєво доповнили Мертона за рахунок спостережень над стилем життя молоді, мігрантів у районах гето, нетрищ великого міста. Аномія — невизначеність цінностей й норм у свідомості представників цих прошарків -полегшує раптовий перехід індивідів до девіантної поведінки й скоєння злочину. Р. Агню на початку 90-х pp. оприлюднив Загальну Теорію Напруги, суть якої він сам пояснював вельми спрощено: якщо ми погано поводимося з людьми, вони можуть розсердитися і скоїти злочин [11, 127].

Теорії контролю використовують ідеї теорії управління і поділяються на два типи: 1) теорії соціального контролю, що пояснюють злочинність як результат діяльності державних установ і офіційних зовнішніх чинників контролю; 2) теорії саморегуляції. Теоретичними підвалинами багатьох концепцій, які пояснюють злочин як порушення саморегуляції індивідів, є психоаналітичні ідеї 3. Фрейда і теорія соціальної дії Т. Парсонса. їхні класичні теорії мають властивості інтегрувати різні концепції і пояснення, тому що вони засновані на ідеї ієрархічної структури особистості, де кожний наступний (більш високий) рівень контролює попередні елементи. А у структурі особистості виділяються і біологічні компоненти (організм), і індивідуальні (особистість), і соціальні (норми, що засвоює індивід), і культурні (цінності, притаманні суспільству).

Такий підхід може, наприклад, непогано пояснити злочини, які найбільше жахають громадськість - масові й серійні вбивства. Є категорія людей, які не можуть контролювати власні сексуальні і некрофільні імпульси (Фрейд вважав, що людині генетично властиві два базові інстинкти - сексуальний, або Ерос, і потяг до смерті, або Танатос). У них або сила природжених інстинктів вища за пересічний рівень, або є серйозні дефекти особистості, супер-Его, які не дозволяють індивіду впоратися з підсвідомістю. Отже, конфлікт організму і особистості закінчується катастрофою, коли неконтрольовані потяги стають рушійною силою кримінальної поведінки і призводять до страшних злочинів. Цьому сприяють різні природжені й набуті дефекти психіки, алкоголізм і наркоманія, біографічні обставини, що змінюють особистість і вбивають сили саморегуляції. Дослідження мотиваційної сфери відповідних категорій насильників і вбивць доводить, що поділ на два "основні інстинкти" є досить умовним: сфера підсвідомого у патологічних випадках породжує двоголових монстрів, коли сексуальний потяг переходить у некрофілію, а потяг до смерті, руйнування — у збочені сексуальні стосунки. Ось яскравий приклад поєднання двох основних інстинктів: насильник Анатолій Сливко, перебуваючи під слідством, розповів, як підлітком став свідком автокатастрофи: пошматовані трупи, агонія, кров — саме тоді він вперше відчув сексуальне задоволення [12, 6].

Проблему некрофільських убивств на багатому емпіричному матеріалі дослідив відомий спеціаліст у галузі кримінальної сексології Ю. М. Антонян, який тривалий час мав нагоду спостерігати серійних вбивць у московському інституті ім. В. П. Сербського, де вони проходили психіатричну експертизу за призначенням правоохоронних органів. Він вважає, що психічний стан некрофільських убивць корелює з високим рівнем їх дезадаптації. Останнє сприяє тому, що у внутрішньому світі цих людей відбувається активна авто-комунікація, тобто інтенсивне спілкування із самим собою. Вони зіштовхуються з потужними власними станами свідомості ("таємні супутники", голоси, демонічні сили, "воно") і потягами, що не характерні для переживань інших людей. У багатьох агресивних осіб у період піку агресивності надто звужується раціональність, і вони потрапляють у стиснуте становище, яке виключає зміни й альтернативи. Ці люди потерпають від двох обставин: вони відчужені і у них немає особистого ресурсу приборкати небезпечні потяги.

Для подібних злочинців характерним є "безжалісне" Его (Я), абсолютно замкнена на собі психіка, для якої існування інших людей є чимось нереальним. Вони, за висловом Колінза Вілсона, чинять з іншою людською істотою так, "ніби то дешевий інструмент, який можна відразу викинути після використання як одноразовий носовик" [13, 254]. Ці риси цілком підтверджують описи своїх психічних станів, які на слідстві давав Чикатило (мовою оригіналу): "ничего с собой поделать не мог"; "это доставляло неизъяснимое удовольствие"; "чувствовал, что если сейчас не нападу, то потеряю сознание"; "не могу сказать, с какой целью я это делал, но стоны, крики, агония давали мне разрядку и какое-то наслаждение"; "ничего с собой сделать не мог. Одну девушку, которую я повел лесом, я искромсал ножом. Меня всего трясло, произошло семяизвержение"; "при виде крови начинал бить озноб, весь трясся, совершал беспорядочные движения"; "я не обращал внимания на крики и стоны, не думал и о том, что меня могут поймать, и действовал как "заведенный"; "резал, колол, бил не только жертву, но и ее одежду, деревья, кусты, траву; срывал и ломал ветки, разбрасывал части тела, иногда долго их носил по лесу и только потом закапывал" [14, 344]. Отже, з точки зору теорії управління, подібні злочини породжуються дисгармонією між підсистемою організму і підсистемою особистості у структурі злочинної дії. Автоматично це блокує всі інші (більш високі) чинники контролю, бо вони мають сенс лише як складові особистості, індивідуальної свідомості.

Сучасні американські кримінолога М. Готгфредсон і Т. Герші запропонували власну загальну теорію злочину, яка відстоює погляд на злочинність як недоліки саморегуляції певних прошарків населення. Вони заперечують, що злочин сприяє кращій соціальній адаптації і може бути надійною формою зайнятості. Вони ставлять під сумнів раціональні аспекти злочину і дивляться на нього як на миттєву втрату розуму, "зрив", емоційну й ірраціональну дію. Американські кримінологи бачать у злочині проблему саморегуляції, недоліки виховання й соціалізації. Вони особливо підкреслюють значення сімейного виховання і манеру поводження батьків з дітьми. Обов'язковими умовами процесу формування надійної саморегуляції вони вважають: 1) любов батьків до дитини; 2) батьківський нагляд; 3) розпізнання девіантної поведінки; 4) покарання за девіантні вчинки. Вони досить аргументовано пояснили криву розподілу злочинців за віком: саме в молодіжному, ювенальному віці виникають найбільші проблеми з саморегуляцією. У подальшому переважна більшість людей набуває сталої системи саморегуляції, отже крива різко падає [15]. Треба зазначити, що і наведена теорія в способі її обгрунтування має американське коріння. Автори не бачать раціональних підстав займатися злочинною діяльністю в країні, де легальні заробітки є високими, а ризик, який супроводжує злочини, не перекриває можливі прибутки. Це вони переконливо аргументують різними числами та підрахунками, але, як відомо, далеко не всі країни і народи знаходяться у подібних соціально-економічних умовах. У бідних країнах злочинність, безперечно, має іншу функцію, ніж ситуативне задоволення неврівноваженої психіки.