74.Поняття пенітенціарної злочинності та її характеристика

У нашій державі правоохоронні органи застосовують заходи, що спрямовані на удосконалення процесу виконання покарань, приве­дення його у відповідність до міжнародних стандартів. Але, незва­жаючи на це, рівень злочинності серед засуджених у місцях позбав­лення волі все ще залишається високим. Так, у 1998 році питома ва­га таких злочинів становила 15,8 %².

Пенітенціарну злочинність можна визначити як кримінальні по­рушення ізольованими від суспільства особами встановлених пра­вил їх утримання та вчинення ними інших злочинів. Злочинність у місцях позбавлення волі являє собою найнебезпечніші відхилення від правових норм.

Пенітенціарні злочини можна класифікувати за різними підста­вами:

а) за ступенем тяжкості — на тяжкі, менш тяжкі та малозначимі;

б) за формами вини — навмисні і необережні;

в) за об'єктом посягання та мотивами — злочини проти порядку відбування покарання, насильницькі, корисливі та статеві злочини;

г) за соціально-демографічними ознаками — злочини, вчинені чоловіками, жінками, неповнолітніми;

д) за юридичними ознаками — злочини, передбачені статтями різних глав Кримінального кодексу.

Низка злочинів, що вчинюються засудженими, властиві лише для цієї категорії осіб, оскільки їх вчинення можливе тільки під час відбування покарання. До них належать: дії, що дезорганізують ро­боту УВП; втеча з місця позбавлення волі або з-під варти; ухилення від відбування покарання у вигляді позбавлення волі; злісна непоко­ра вимогам адміністрації УВП; незаконна передача заборонених предметів особам, яких тримають в УВП, слідчих ізоляторах, ліку­вально-трудових і лікувально-виховних профілакторіях.

Аналіз статистичних даних про стан злочинності в УВП України показує, що на кінець 1994 року там утримувалося 138970 засудже­них, які вчинили 1592 злочини; у 1995 році — 161036 засуджених, які вчинили 532 злочини; у 1996 році — 172163 засуджених, які вчинили 585 злочинів, у 1997 році — 158528 засуджених, які вчи­нили 525 злочинів, у 1998 році — 163441 засуджених, які вчинили 405 злочинів, у 1999 році — 172473 засуджених вчинили 429 зло­чинів.

Структуру пенітенціарної злочинності можна простежити за та­кими даними. У 1998 році в УВП було зареєстровано 405 злочинів, що на 22,9 % менше, ніж у 1997 році, у тому числі: 1 крадіжку дер­жавного майна (-50 % до 1997 року), 4 навмисних убивства (+33 %), 14 тяжких тілесних ушкоджень (-33 %), 3 втечі з місць позбавлення волі (-50 %), 63 втечі з колонІй-поселень (-44 %), 9 спроб втеч (-36 %), 213 випадків злісної непокори адміністрації (-5,3 %), 28 випадків погроз та насильства (+115 %), 3 хуліганства (-50 %), 26 фактів незаконного зберігання холодної зброї (-47 %), 23 злочини, пов'язаних з наркотиками (-47 %).

У колоніях-поселеннях із загальної кількості зареєстрованих у 1998 році злочинів, 50 кримінальних справ (70,3 %) порушено сто­совно осіб, які стали на шлях виправлення; 10 (15,8 %) — які вчинили умисні злочини; 3 (4,7 %) — які вчинили необережні зло­чини.

Із 405 зареєстрованих у 1998 році злочинів 276 (68,1 %) вчине­но у житлових зонах установ, 118 (29,1 %) — на виробничих та ви­їзних об'єктах, 10 (2,5 %) — у штрафних Ізоляторах, 1 (8,2 %) — у приміщеннях камерного типу. У 335 випадках (82,7 %) злочини вчинено від 6-ї до 18-ї години, у 44 (10,9 %) — від 18-ї до 23-ї годи­ни, у 26 (6,4 %) — від 23-ї до 6-ї години. У робочі дні тижня вчине­но 381 (94,1 %) злочин, 24 (5,9 %) — у вихідні та святкові дні. 272 злочини (67 %) вчинено злісними порушниками режиму і 83 (20,5 %} — особами, які перебували на профілактичному обліку.

За даними пенітенціарної статистики, на кінець 1994 року в міс­цях позбавлення волі коефіцієнт злочинності у розрахунку на 1 тис.засуджених становив 4,6, у 1995 році — 3,3, у 1996 — 3,4, у 1997 — 3,2, у 1998 — 2,6, у 1999 — 2,5. За видами режиму установ ви­конання покарань рівень злочинності у 1998 році становив: на за­гальному режимі — 1,5 злочину (-31,8 % відносно 1997 року); по­силеному — 2 (-4,8 %); суворому — 2,9 (-3,3 %); особливому — 2,1 (+5 %); у колоніях-поселеннях для осіб, які стали на шлях ви­правлення, — 21,5 (-43,6 %); колоніях-поселеннях для осіб, що вчинили умисні злочини, — 10,4 (-42,2 %); колоніях-поселеннях для необережних злочинців — 4,6 (+3,3 %). Таким чином, можна зробити такі висновки:

1. за останні роки (1995—1999) намітилася тенденція до зни­ження рівня пенітенціарної злочинності;

2. найбільш криміногенними залишаються установи суворого ре­жиму, де утримуються особи, які вже відбували покарання у місцях позбавлення волі. Питома вага вчинюваних там злочинів становила у 1998 році 40,4 % у 1999 — 41,5 %;

3. найвищий рівень злочинності у розрахунку на 1 тис. засудже­них спостерігається в колоніях-поселеннях для осіб, які стали на шлях виправлення;

4. у структурі пенітенціарної злочинності найпоширенішими є такі злочини, як злісна непокора адміністрації, втеча з колоній-поселень та погроза І насильство;

5. більшість злочинів вчинюються в нічний час та робочі дні тижня у житлових зонах;

6. злочини в основному вчиняють злісні порушники режиму І особи, що перебувають на профілактичному обліку.

Треба зазначити, що в середовищі засуджених існує своя суб-культура й ієрархія. Для того щоб відокремити себе від інших засу­джених та тримати їх у покорі, організатори злочинних угруповань виробили свої "закони". Беручи дещо від традицій минулого, вони ввели заборону членам свого братства займатися суспільне корис­ною працею, служити в армії, мати сім'ю тощо. На початку 30-х ро­ків минулого століття сталося розмежування між главарями та їх підлеглими. Частина з них у зв'язку з ліквідацією безробіття повер­талася до корисної праці, Інша — перестала коритися колишнім "ав­торитетам", а в окремих випадках — вступала з ними у боротьбу. Ведучи паразитичний спосіб життя як на волі, так і в колоніях, "злодії в законі" почали обмежувати численність так званого братства, вчиняти судилища над порушниками "закону", накладати данину на працюючих засуджених, засновувати "общакові каси".

У період Великої Вітчизняної війни багато "злодіїв у законі" від­дали перевагу тому, щоб відсидітись у місцях позбавлення волі.

Проте після війни частина з них почала вимагати зміни жорстких вимог "закону" і створювати угруповання з тих, що відійшли від "законників". Між ними і "злодіями у законі" спалахнула ворожне­ча. З цього моменту з'явився звичай приймати до своїх лав нових членів лише на "сходках". Контингент тих, хто відійшов від "закон­ників", сформувався в 1946—1947 роках. Основна їх вимога — дозволити працювати і займати будь-яку посаду в колонії (бригади­ра, нарядника тощо).

Не відмовляючись від паразитичного існування, "злодії у законі" захотіли зайняти посади, на яких можна було користуватися пільга­ми, передбаченими для чесно працюючих засуджених. На цій під­ставі відбувся розкол між "злодіями в законі". Ті, які були визнані такими, що "відійшли", стали називати себе "справжніми злодія­ми". Вони почали залучати на свій бік "автоматників" ("злодіїв у за­коні", які служили в лавах Радянської армії, чим порушили злодій­ську заборону), а також інших засуджених, незадоволених жорсто­кістю злодійських законів.

Різні злочинні угруповання у середовищі засуджених становлять підвищену суспільну небезпеку. По-перше, вони формуються з осіб, які мають кримінальне минуле (незалежно від того, були вони за це притягнуті до відповідальності чи ні). По-друге, їх члени вчиняють злочини частіше, ніж інші засуджені. По-третє, злочинні угрупо­вання € своєрідними каталізаторами розповсюдження злочинності в УВП. По-четверте, наявність "протиправного бізнесу" в місцях по­збавлення волі, який існує завдяки злочинним формуванням, дає змогу втягувати в злочинну діяльність нових засуджених, а також негативно впливати на тих, хто не має змоги дістати підтримку з бо­ку адміністрації УВП. По-п'яте, ці структури мають свою ієрархію "авторитетів"("вимагателїв", "охоронців" тощо). По-шосте, члени таких груп насаджують атмосферу єдиної "сім'ї", певні ритуали, піс­ля виконання яких між "новачком" і "авторитетом" настають відно­сини "батька" (пахана) та "сина" (пацана).

У сучасних умовах окремі компоненти субкультури у місцях по­збавлення волі поступово змінюються. На перший план виступають такі організаційні форми і принципи, які потрібні для прихованої протиправної діяльності задля матеріальної вигоди. Злочинні групи в УВП обирають з числа засуджених осіб як об'єктів своїх посягань. Частина засуджених при цьому є співучасниками незаконних дій, а інші — жертвами злочинів. На цій основі раз у раз виникають кон­флікти між окремими угрупованнями.

Злочинність у місцях позбавлення волі має свою специфіку, яка пояснюється особливістю формальних і неформальних стосунківміж засудженими, з одного боку, та ними і адміністрацією УВП — з іншого. Важливою ознакою цієї злочинності є те, що вона порушує нормальну роботу установ з виконання покарань, перешкоджає про­цесу ресоціалізації засуджених, формує почуття загальної недовіри до кримінально-виконавчої системи та її працівників.

Варто також зазначити, що пенітенціарна злочинність характе­ризується досить високим рівнем латентності. У латентній злочин­ності можна виділити два її види: 1) "природну", тобто не виявлену адміністрацією УВП в силу самої специфіки злочинів серед засудже­них і соціально-правової пасивності певної їх частини; 2) "штучну" латентність, яка охоплює ті злочини, про які відомо посадовим осо­бам УВП, але вони не порушують кримінальних справ з різних мо­тивів, як правило, кар'єристських, і не реєструють злочинні дії.

Наявність латентної злочинності у місцях позбавлення волі є особливо небезпечним явищем, оскільки це завдає непоправної шко­ди процесу ресоціалізації засуджених, порушує принцип невідворот­ності покарання, заохочує вчиняти все нові і більш тяжкі злочини, породжує у засуджених недовіру до працівників УВП. Тому бороть­ба з латентною злочинністю має неабияке значення. Зокрема, по­трібно співставляти кримінальну статистику з даними про адмініст­ративні та дисциплінарні правопорушення серед засуджених. Якщо, наприклад, число кримінально-караних тілесних ушкоджень змен­шується, а дисциплінарних і адміністративних порушень, пов'язаних із побиттям засуджених, зростає, то є всі підстави вважати, що має місце збільшення латентної злочинності цього виду. Ефективним за­собом виявлення латентної злочинності в УВП є аналіз скарг, заяв і повідомлень про різні проступки як з боку засуджених, так і адмі­ністрації, прийом з особистих питань засуджених посадовими особа­ми УВП, прокуратури тощо.

Слід мати на увазі, що пенітенціарна злочинність тісно пов'язана з іншими негативними явищами — алкоголізмом, наркоманією, не­законним обігом холодної зброї, суїцидом. Тому підхід до боротьби з нею має бути комплексним, охоплювати всі ці явища. Це ж саме стосується кримінологічних досліджень у цій сфері.

Попередження злочинів серед ув'язнених в місцях позбавлення волі

Виходячи із стратегічних напрямів боротьби зі злочинністю, ви­значених вищими органами державної влади України та рішеннями Міністерства внутрішніх справ і Державного департаменту з питань виконання покарань, у всіх ланках пенітенціарної системи має бути налагоджений комплексний підхід до запобігання злочинів серед ув'язнених. Як відомо, під запобіганням (профілактикою) злочи­нів розуміють особливий вид соціальної діяльності, що забезпечує таке перетворення суспільних відносин, у результаті якого усува­ються, нейтралізуються чи блокуються детермінанти злочинної по­ведінки. Це стосується усієї злочинності. Спеціально-кримінологіч­на профілактика спрямована на запобігання окремим видам злочи­нів, до яких належить і пенітенціарна злочинність.

У системі спеціально-кримінологічної профілактики виділяють: 1) ранню профілактику, спрямовану на усунення чинників, якінегативно впливають на формування особи, і запобігання ЇЇ перехо­ду на злочинний шлях;

2. усунення факторів, що обумовлюють конкретні злочини;

3. запобігання рецидивним кримінальним проявам. Загальноприйнятим у кримінології є також поділ профілактики

на загальну й індивідуальну. Загальна профілактика передбачає усу­нення детермінант певних злочинів і включає економічні, соціально-психологічні, правові та організаційні заходи¹. Виходячи з цих поло­жень, заходи загальної профілактики у місцях позбавлення волі можна поділити на: методи виявлення та методи усунення, нейтра­лізації й блокування криміногенних факторів. До методів виявлення чинників злочинності в УВП належать:

І). Перевірка роботи адміністрації вищестоящими органами ДДУПВП та прокуратури. Функції контролю за діяльністю УВП по­кладені на центральний та обласні апарати управління ДДУПВП.

2). Виявлення криміногенних зон в УВП, де найчастіше вчиня­ються злочини; типових для всіх установ недоліків у роботі, що сприяють вчиненню злочинів засудженими; кількісних та якісних змін контингенту засуджених; злочинної субкультури у кожній установі.

До методів усунення, нейтралізації чи блокування факторів зло­чинності в УВП належать:

1. технічне переоснащення установ, засобів комп'ютерної оброб­ки інформації, охорони та спостереження;

2. укомплектування установ висококваліфікованими кадрами;

3. вживання комплексних оперативних заходів із залученням усіх сил та засобів, включаючи інші УВП та органи внутрішніх справ;

4. налагодження чіткого обміну інформацією між різними під­розділами установи та системи в цілому про кримінальних лідерів та їх угруповання з метою своєчасної профілактики цієї категорії осіб;

5. недопущення переповнення УВП;

6. підвищення дисципліни працівників установ, сприяння просу­ванню їх по службі та звільнення з УВП нерадивих співробітників.

7. створення окремих загонів з числа злісних порушників режи­му відбування покарання;

8. роз'єднання групи, що створює джерело напруги, введення до її складу засудженого, який може запобігти конфліктам.

Ефективним засобом загальної профілактики є вирішення проб­лем з працевлаштуванням засуджених, організацією їх відпочинкута культурного дозвілля. Значний вплив на стан злочинності має встановлення належного адміністративного нагляду за засуджени­ми, залучення до вживання заходів загальної профілактики інших організацій, широкої громадськості. Це допоможе зменшити число криміногенних ситуацій у середовищі ув'язнених.

Особливе місце серед заходів загальної профілактики посідають методи вирішення конфліктних ситуацій, що дають змогу:

переорієнтувати засуджених на мирний шлях вирішення конфлікту;

стримувати учасників конфлікту під загрозою застосування до них примусу;

роз'єднання ворогуючих суб'єктів шляхом переведення їх в іншу бригаду чи загін, у штрафний Ізолятор, приміщення камерного типу тощо.

У науковій літературі пропонуються й інші заходи загальної про­філактики злочинів у місцях позбавлення волі, а саме:

— модернізація відповідної законодавчої бази (А. Алексєев, Ю. Антонян, А. Долгова);

• приведення відповідно до закону численних відомчих норма­тивних актів (В. Лихолоб, І. Лановенко, І. Каретников);

• гуманізація режиму утримання засуджених (Р. Синьов, Г. Радов, О. Сєвєров);

• залучення до цієї справи представників релігійних конфесій[М. Мелентьєв, В. Ковалець, О. Морозов);

— наділення адміністрації УВП деякими повноваженнями слід- Іих органів (М. Ліненко, О. Джужа, О. Колб).

Індивідуальна профілактика — це спеціальна діяльність, спря-ювана на виявлення та виправлення осіб, з боку яких можна очіку-Іати вчинення злочинів (у цьому випадку — в місцях позбавлення юлі).

Засобами індивідуального запобігання суспільне небезпечним ді-Інням в УВП виступають:

1). Вивчення особи засуджених: аналіз кримінальних і особових :прав, поштових відправлень; опитування осіб, які добре знають за-•удженого; спостереження за його оточенням; тестування.

2). Облік засуджених, що мають відхилення у поведінці: ведення Іартотек (алфавітних, за видами порушень тощо); комп'ютерного )бліку, що включає всі основні дані про особу.

4). Методи контролю за поведінкою засуджених, які перебува­ють на обліку: контроль за допомогою оперативно-розшукових при­йомів; повторне обстеження протягом певного часу одними й тими ж методами; догляд, обшук, цензура кореспонденції, перевірка поси­лок, передач та інші режимні заходи; опитування засуджених та персоналу УВП.

До індивідуальної профілактики злочинів серед ув'язнених нале­жать також методи зміни особистісних якостей (самовиховання, аутотренінг тощо) та оптимізащї взаємовідносин у місцях позбав­лення волі (групова психотерапія, раціональний розподіл засудже­них по загонах і т. п.).

Вчені вважають, що вирішальним фактором у генезисі злочинної поведінки ув'язнених є почуття відчуженості і дискомфорту '. У зв'язку з цим, основним напрямком індивідуальної профілактики му­сить бути діяльність адміністрації в плані щодо адаптації засудже­них до умов утримання в УВП. Залежно від того, як особа взаємодіє із середовищем, розрізняють три типи адаптаційного процесу: 1) активний вплив індивідуума на соціальне середовище; 2) пасив­не, конформне входження в групу; 3) активний вплив середовища на особу². Це також має враховуватися в індивідуальній профілак­тиці завдяки поінформованість адміністрації про особу, яка прибула в установу, та її подальшому вивченні.

Ще одним важливим заходом індивідуальної профілактики є створення так званого архівного банку даних про осіб, котрі перебу­вають на профілактичних обліках. Ці дані можна використовувати як в УВП, так і на волі, передаючи відповідну інформацію в терито­ріальні органи внутрішніх справ. Останні, у свою чергу, при арешті особи мають негайно направляти в УВП всю інформацію щодо тих, які перебували на профілактичному обліку в правоохоронних органах.

Наостанок, варто висловити деякі критичні зауваження стосов­но загальної та індивідуальної профілактики злочинів засуджених.

Щодо загальної профілактики:

1). її якість не задовольняє ні потреби УВП, ні суспільства, ос­кільки не виконується одне з основних завдань кримінального і кри­мінально-виконавчого права — не допустити вчинення засуджени­ми нових злочинів.

2). Цим видом соціальної діяльності займаються тільки органи виконання покарань і повністю самоусунулися від неї інші державні інституції та громадськість,

3). Створення в Україні окремого відомства з питань виконання покарань диктує нагальну необхідність залучення до цієї справи ор­ганів місцевої влади та управління, особливо з питань матеріально-технічного, санітарно-гігіенічного забезпечення, харчування, надан­ня комунальних послуг, працевлаштування засуджених тощо,

4). Застосування до винних інших покарань, не пов'язаних із по­збавленням волі (як це робиться в цивілізованих країнах), зменшить об'єктивну залежність ув'язнених від злочинного середовища, а от­же, і рівень злочинності.

5). Назріла потреба ефективнішого використання таких інститу­тів як переведення засуджених у колонію-поселення І умовно-до­строкове звільнення.

Щодо індивідуальної профілактики:

1). Слід використовувати не лише внутрішні можливості УВП, а й зовнішні (батьків, рідних, соціальне корисні зв'язки засудженого, громадськість, благодійні фонди тощо).

2). Індивідуальне попередження злочинів має грунтуватися не тільки і не стільки на правових заходах, як на загальноосвітніх ме­тодах (досягненнях різних галузей науки, особливо психології, со­ціології, психіатрії) та загальнолюдських цінностях культури.

3). Сам процес профілактики має бути безперервним, цілеспря­мованим і динамічним.

4). Метою індивідуального запобігання злочинам засуджених має стати зміна мотиваційної сфери як основи корекції їх свідомості

та поведінки.

5). Індивідуальна профілактика злочинів — не самоціль в діяль­ності УВП, а лише необхідний засіб ресоціалізащ'ї ув'язненого.

За її здійснення слід точно дотримуватися положень Конституції України, міжнародно-правових документів з гуманітарних питань І норм національного законодавства, що визначають і гарантують пра­ва засуджених.

75.Боротьба зі злочинністю - один з основних аспектів практичної діяльності Організації Об'єднаних Націй. З її головних органів цією проблемою в тій чи іншій мірі зайняті Генеральна Асамблея, ЕКОСОР, Секретаріат. Діяльності ООН в даній області проявляється через співробітництво держав і міжнародних організацій у боротьбі з такими видами злочинів міжнародного характеру як транснаціональна організована злочинність, комп'ютерна злочинність, тероризм, торгівля людьми тощо, через інститут екстрадиції (видачі обвинуваченого у злочині особи). Одним з напрямків діяльності ООН у галузі боротьби зі злочинністю є боротьба за безпеку цивільної авіації і морського судноплавства. У 1970 році була прийнята Гаазька конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден. Конвенція вважає злочином незаконні дії будь-якої особи на борту повітряного судна, спрямовані на захоплення судна або встановлення над ним контролю шляхом насильства чи погрози його застосування або іншої форми залякування. У 1971году прийнята Монреальська конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації, а в 1988 році в Римі були прийняті Конвенції про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства. У кінцевому підсумку, всі три конвенції передбачають універсальну юрисдикцію, коли передбачуваний злочинець знаходиться на території однієї з держав - учасниці Конвенції. Про загрозу комп'ютерної злочинності почали говорити ще 15 років тому (ще на IX Конгресі ООН у Гавані). За ці роки стали стрімко поширюватися нові технології, і ситуація у світі кардинально змінилася. Не випадково вже на X Конгресі ООН стали говорити про зростаючу загрозу, а на XI Конгресі - про якісно нове явище - про кіберзлочинність. Різноманіття такого роду злочинів і складність боротьби з ними ростуть. Тому і в резолюції Генеральної Асамблеї (58/199), і в документах XI Конгресу мова йшла про неефективність традиційних підходів у боротьбі з такими злочинами та захисту інформаційних інфраструктур, про подальший розвиток міжнародного співробітництва у цій сфері. Протидія ООН проявам злочинності йде по різних напрямках, серед яких і боротьба з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин (наркотиків). У даній сфері діють такі міжнародні договори, як Єдина конвенція про наркотичні засоби 1961р. з Протоколом про поправки 1972р., Конвенція про психотропні речовини 1971р., Конвенція ООН з морського права 1982р., Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів та психотропних речовин 1988р., що виражають рішучість світової спільноти боротися з наркотичною загрозою у всьому світі. Одним з основних інструментів контролю світовим співтовариством обігу наркотичних засобів є передбачений Конвенцією 1961р. механізм щорічного надання сторонами числень потреб у наркотичних засобах, статистичних відомостей про їх виробництві, використанні та споживанні. Одним з основних напрямків діяльності ООН у галузі боротьби зі злочинністю залишається боротьба з транснаціональною організованою злочинністю. Про небезпеку транснаціональної організованої злочинності для національної економіки будь-якої країни і світового співтовариства в цілому йшлося ще на V Конгресі ООН з попередження злочинності (Мілан, 1975 рік). Напружена робота, яка велася ООН, досягла кульмінації до середини 90-х років, коли були прийняті Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності (резолюція 55/25 Генеральної Асамблеї), Конвенція проти організованої злочинності тощо Дані конвенції містить основні напрями протидії транснаціональній злочинності. По-перше, прийняття державою-учасником заходів законодавчого характеру за визнанням кримінально караними перелічених у конвенцій діянь, здійснених навмисно. По-друге, віднесення до категорії «серйозних злочинів» всіх злочинів, скоєних у складі організованих злочинних груп. По-третє, в якості механізму протидії зростанню злочинності можна умовно вважати складається систему звітності держави-учасника перед Генеральним секретарем ООН про розвиток національного законодавства у зазначеній сфері регулювання. По-четверте, передбачається організація міжнародного співробітництва з питань конфіскації доходів від злочинів, майна, обладнання, видача злочинців - екстрадиція. Також основний напрямок діяльності ООН у галузі боротьби зі злочинністю - боротьба з тероризмом. Тероризм представляє глобальну загрозу міжнародній безпеці, сіє безадресне насильство, що підриває віру в здатність держав захистити своїх громадян. Тероризм має досить багато різновидів, але в будь-якій формі він є найнебезпечнішою за своїми масштабами, непередбачуваності і наслідків соціально-правовою проблемою XX - XXI століть. Ще не так давно терористичні акти були локальним явищем, проте за останні 10-15 років набули глобального характеру і все більше загрожують безпеки багатьох країн, роблять сильний психологічний тиск на їх громадян, тягнуть величезні політичні, економічні, моральні втрати, забирають все більше життів ні в чому не винних людей. Про неймовірному розмаху терористичної діяльності свідчить існування безлічі терористичних організацій, які взаємодіють один з одним, мають жорсткої організаційною структурою з підрозділами розвідки і контррозвідки, матеріально-технічним та інформаційно-пропагандистським забезпеченням, розгалуженою мережею конспіративних укриттів, наявністю агентури в державних і правоохоронних органах. Зрозуміло, що звідси на весь зріст постає проблема ефективності зміцнення міжнародного співробітництва. Ефективність боротьби з тероризмом припускає єдине тлумачення цього феномена. На міжнародному рівні розглядається поняття дається в Шанхайській конвенції про боротьбу з тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом (2001год). Заходи, що вживаються на міжнародному рівні заходи боротьби з тероризмом набувають все більш комплексний характер - вони включають в себе заходи в політичній, правоохоронної, комунікаційної, фінансової і військових сферах.

76.Міжнародна організована злочинність стала однією з найважливіших проблем, що постала перед міжнародним суспільством. Міжнародні злочинні організації для розширення і вдосконалення своєї незаконної діяльності користуються все більшою свободою пересування по країнам світу. Злочинність стала проникати у всі сфери життя суспільства. Вихід організованої злочинності на міжнародну арену поставив перед державами завдання не тільки об’єднати зусилля для боротьби з цією загрозою, але і надати юридичну кваліфікацію даного виду злочинної діяльності [3,65]. Юридична кваліфікація злочинної діяльності досить складне завдання, оскільки в державах-членах міжнародної організації використовуються різні підходи щодо визначення організованої злочинності, що засноване на місцевих особливостях злочинних організацій. Так, наприклад, поліцейські США та Канади під організованою злочинністю розуміють мафіозні структури, які мають жорстку систему управління і готові для досягнення своїх цілей застосовувати насилля. Правоохоронні органи України і європейських країн подібні організації називають бандами [1, 16]. А в Інтерполі під організованою злочинністю розуміють діяльність злочинної групи, метою якої є отримання коштів незаконним шляхом, як правило, що ґрунтується на залякувані. Серед міжнародних організацій, що здійснюють боротьбу з міжнародною злочинністю, особливу роль відіграє Міжнародна організація карної поліції (Інтерпол). Інтерпол – це і механізм, і посередник в практичній співпраці різних країн по розкриттю злочинів за допомогою використання спільних зусиль [2,41]. В даному випадку, Інтерпол діє як єдиний центр по розробці стратегії і тактики боротьби з міжнародною організованою злочинністю, надає допомогу державам-членам у зближенні їх законодавства в питанні кваліфікації злочинної діяльності, встановлює єдиний механізм боротьби з організованою злочинністю випускаючи спеціальні бюлетені, також була розроблена спеціальна система обміну інформацією для встановлення місця знаходження осіб причетних до діяльності злочинних організацій одночасно в декількох державах-членах Інтерполу. Також, Інтерпол продовжує роботу по вивченню пропозицій про стандартизацію методів, що використовуються правоохоронними органами при збиранні, аналізі, зберіганні та використанні доказової інформації про злочинну діяльність. На початку ХХІ ст. основною цілю міжнародної організації було знешкодження міжнародної організованої злочинності шляхом координації розслідувань на міжнародному та національному рівнях, тому Інтерпол буде надавати консультативну підтримку всім членам організації для розслідування міжнародних злочинів. Отже, перед Інтерполом стоїть найскладніше завдання – підвищити рівень, інтенсивність та якість співпраці в області розслідування злочинів та інформаційного обміну між правоохоронними органами в всьому світі, тому повинно бути розроблене одне розуміння організованої злочинності в державах-членах з метою подолання цього явища на міжнародній арені.

77.Поняття транскордонних злочинів. Проведене ж вище з’ясування об’ємупоняття міжнародних злочинів дає можливість виділити серед них групупосягань, які відзначаються певною специфікою, відрізняються, з одногобоку, від інших міжнародних злочинів, а з іншого – від інших злочинів,передбачених національним кримінальним законодавством. Це злочини, якіхарактеризуються такими позитивними (наявність яких потрібно встановити,щоб віднести певний злочин до даної групи) і негативними (лише у разівідсутності яких діяння включається в аналізовану групу) ознаками:

вони є міжнародними, оскільки їх вчинення зачіпає інтереси щонайменшедвох держав;

протиправність встановлена нормами національного кримінальногозаконодавства, тобто в Особливій частині КК є норма, яка передбачаєвідповідальність за дане посягання;

їхні юридичні наслідки виходять за межі нашої держави;

суб’єктом таких злочинів виступають лише фізичні особи (виділення цієїознаки має значення щодо тих злочинів, протиправність яких одночаснопередбачена і міжнародно-правовим актом, який допускає кримінальнувідповідальність юридичних осіб);

такі злочини не зачіпають інтереси лише третіх держав. Їхнє кримінальнепереслідування має відповідати завданням, які стоять перед КК України,щодо таких злочинів можливе застосування кримінального законодавстваУкраїни з урахуванням меж його дії у просторі та за колом осіб.

Очевидно, що такі злочини повинні характеризуватися і загальнимиознаками, якими характеризується поняття злочину за кримінальним правомнашої держави. Відповідальність за них настає за наявності всіхобов’язкових ознак складу злочину.

Вказані злочини пропонується називати транскордонними, що дає можливістьпідкреслити специфіку їхньої суспільної небезпеки, зверне увагу нанеобхідність керуватися щодо них специфічними принципами кримінальноївідповідальності, враховувати інші особливості.

Види транскордонних злочинів. Вище відзначалося, що характертранскордонного злочину може набути чи не будь-яке посягання,передбачене нормами кримінального законодавства окремих держав. Відтак,проблематично здійснити вичерпний перелік таких злочинів, виділивши зОсобливої частини КК норми, які передбачають лише транскордонні злочини.

З метою ж уточнення меж дослідження питань кримінально-правової протидіїтранскордонним злочинам в Україні до них пропонується віднести:

посягання, які вчиняються на території кількох держав;

злочини, які вчиняються громадянами однієї держави на території іншоїдержави проти своїх співгромадян;

злочини, які вчиняються громадянами однієї держави на території іншоїдержави проти інтересів закордонної держави;

злочини, які вчиняються в Україні проти інтересів іноземних держав;

злочини, після вчинення яких винні переховуються від правосуддя натериторії іншої держави;

вчинені за кордоном злочини проти інтересів іншої держави.

80.Попередження рецидивної злочинності

Рецидивна злочинність — складне явище, яке (як і злочинність взагалі) притаманне людському суспільству, має свої закономірності і не може бути викоренене у найближчі часи. Максимум можливого у боротьбі з нею — зменшення її до певних розмірів, утримання на контрольованому рівні, здійснення ефективного контролю з боку суспільства та держави за її станом та заходами боротьби з нею. Основна ідея протидії рецидивній злочинності — це орієнтація всього суспільства і держави на необхідність довгострокової, послідовної, комплексної, контрольованої боротьби з нею. Виникло (ще у давні часи) і набирає поширення на сучасному етапі чітке розуміння того, що для ефективної боротьби зі злочинністю взагалі і рецидивом зокрема потрібні не лише каральні, але й попереджувальні заходи, спеціальне реформування, в тому числі і реформи у пенітенціарній сфері. Ці заходи повинні бути спрямовані на вдосконалення суспільних відносин з метою створення всіх необхідних політичних, економічних і соціальних умов для задоволення духовних і матеріальних інтересів людини та кожної сім'ї. Все це сприяє, як свідчить вітчизняний досвід, поступовому усуненню негативних явищ і процесів, що породжують, відновлюють рецидивну злочинність і впливають на її зростання.

Загальносоціальне попередження рецидивної злочинності реалізує антикриміногенний потенціал суспільства в цілому, всіх його інститутів. Здійснення цих заходів зменшує суспільні протиріччя, криміногенне протистояння різних верств населення, соціальну дезорганізацію і людську деструктивність. Ці заходи мають бути спрямовані на попередження виникнення та усунення існуючих і майбутніх негативних суперечностей у суспільстві, пом'якшення наслідків кризових процесів, конфліктів та проблемних ситуацій у різних сферах людського буття і духовній сфері, сфері виховання неповнолітніх і молоді. Важливим загальносоціальним засобом попередження рецидивної злочинності є вдосконалення виховання людини. Це найбільш тривалий і важкий, але ж і найбільш надійний засіб попередження рецидиву, бо зникає його база — широка первинна злочинність. Самовиховання, сім'я, школа, оточуюче середовище, трудовий колектив, суспільство і держава повинні складати єдину виховну систему. При здійсненні цього напряму загальносоціального попередження рецидивної злочинності на ранній стадії соціалізації особи необхідно: відтворити в Україні єдину виховно-профілактичну систему; забезпечити неповнолітнім та молоді реалізацію конституційного права на життя і розвиток; змінити принцип виділення матеріальних коштів на розвиток і виховання, охорону здоров'я дітей і підлітків.

Спеціально-кримінологічне попередження рецидивної злочинності — це безпосередня протидія причинам і умовам, що її породжують або їй сприяють, формують сталу антисуспільну, деструктивну настанову у злочинців, послаблюють контроль над їх свідомою поведінкою, провокують повторні злочинні прояви; а також запобігання і припинення на будь-якій стадії початого злочину і ресоціалізація та адаптація осіб, що відбули покарання. Воно складається з таких трьох головних напрямів протидії рецидиву: кримінологічної профілактики, запобігання злочинам і припинення рецидиву злочинів.

Кримінологічна профілактика. Кримінологічна профілактика — це головним чином випереджальний напрямок попередження рецидивної злочинності. При здійсненні цього напряму попередження рецидивної злочинності боротьба з нею виноситься на ранні стадії соціалізації особи. Правопорушення і злочинність неповнолітніх є важливим джерелом рецидивної злочинності. Її попередження необхідно починати з попередження первинної злочинності неповнолітніх. Треба рішуче усувати недоліки в професійній діяльності фахівців, які відповідають за процеси навчання та виховання дітей, підлітків, молоді; вживати заходів для зменшення впливу негативних умов мікросередовища, що в сучасних умовах є досить складною справою; нейтралізувати сімейне неблагополуччя, де формуються стійкі криміногенні риси майбутнього рецидивіста; заборонити деморалізуючу пропаганду в засобах масової інформації цинічної позиції щодо шляхів досягнення особою матеріальних благ, сексуальної свободи, задоволення розбещених потреб за будь-яку ціну і будь-яким способом тощо. Ліквідація недоліків, що негативно впливають на первинну і повторну злочинність, повинна стати результатом загального оздоровлення і вдосконалення мікросередовища.

Попередження рецидивної злочинності неможливе без підриву і руйнування кримінальної ("блатної”) субкультури, традиції і звичаї якої суперечать загальним людським цінностям і спрямовані на тримання особи в злочинних тенетах. Саме існування і впровадження злодійської субкультури у свідомість і поведінку засудженого сприяє його криміналізації, взаємному "кримінальному зараженню” злочинців, запобігає виправленню особи. Настав час розробити і впровадити дійові заходи протидії кримінальній субкультурі у місцях позбавлення волі.

Істотним резервом попередження рецидивізму злочинів є подальше вдосконалення правоохоронної діяльності, зокрема своєчасне виявлення і розкриття злочинів, неухильне забезпечення принципів невідворотності і більш суворого покарання злочинців за новий злочин. На жаль, ці принципи не завжди виконуються послідовно на практиці. Багато злочинців через різні обставини звільняються від покарання або засуджуються на незначні строки позбавлення волі, що викликає обурення такою несправедливістю не тільки суспільства, а й навіть інших засуджених.

Важливу роль у попередженні нових злочинів відіграє пенітенціарна і постпенітенціарна робота виправно-трудових установ і органів внутрішніх справ. Як зазначалося, саме позбавлення волі і місця їх відбуття значною мірою сприяють десоціалізації засудженого. Виникають проблеми адаптації і ресоціалізації особи злочинця, попередження рецидивних злочинів у місцях позбавлення волі. Безумовно потребують докорінної перебудови умови відбуття покарання у виправно-трудових установах. Тому насущною потребою пенітенціарного реформування є гуманізація системи відбуття покарання, орієнтація її на попередження і моральне оздоровлення засуджених. Очевидно, що першочерговим завданням є приведення у відповідність з Конституцією України і нормами міжнародного права чинного виправно-трудового права, яке б відповідало законодавству і моралі цивілізованого суспільства (кардинальна зміна умов утримання засуджених, зняття невиправданих обмежень, руйнування кримінальної субкультури, злочинної консолідації тощо).

З метою підвищення рівня постпенітенціарного попередження рецидивної злочинності заслуговують на увагу пропозиції багатьох авторів щодо: розроблення закону "Про постпенітенціарну систему”, де законодавчо визначалися б обов'язки державних органів, громадських організацій з соціальної адаптації засуджених; створення державної постпенітенціарної системи опіки з метою надання допомоги і підтримки засуджених до позбавлення волі; впровадження патронажної служби, яка проводила б і соціальну роботу та здійснювала нагляд за звільненими, надаючи їм психопедагогічну, психотерапевтичну, наркологічну, психіатричну, медичну, правову та матеріальну допомогу, що сприяло б зменшенню соціального відчуження; максимального стимулювання участі органів місцевого самоврядування, громадських і релігійних організацій, спілок, рухів, соціальних груп, партій, окремих громадян у соціальній адаптації звільнених.

Суттєве значення для попередження рецидивної злочинності має адміністративний нагляд за певною категорією осіб, звільнених з місць позбавлення волі. Відповідно до ст. 2 Закону України від 1 грудня 1994 року "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” такий нагляд строком від одного до двох років установлюється з метою попередження злочинів окремими особами, звільненими з місць позбавлення волі, і здійснення виховного впливу на них. Адміністративний нагляд встановлюється судом і являє собою систему тимчасових примусових заходів спостереження і контролю за поведінкою звільнених, який здійснюється органами внутрішніх справ. Потребує вдосконалення як сам інститут, так і практика адміністративного нагляду, усунення формалізму в його здійсненні, підвищення індивідуальної ресоціалізаційної роботи з особами, які реально можуть вчинити новий злочин, насиченість періоду адміністративного нагляду позитивними обов'язками піднаглядного (наприклад, пройти курс лікування, навчання, відновити родинні зв'язки, працевлаштуватися тощо). Попередженню рецидивної злочинності можуть сприяти комплексні заходи соціального контролю і соціальної допомоги, неформальне проведення і дійсна зацікавленість у долі звільненого з місць позбавлення волі з боку правоохоронних органів, органів влади, трудового колективу, сім'ї. Досвід свідчить про те, що там, де виявляється активна і реальна турбота про долю засуджених (при їх наполегливому прагненні почати нове нормальне життя), там є успіх.

Специфіка попередження рецидиву з боку осіб, умовно засуджених або засуджених з відстрочкою виконання вироку чи відбування покарання, умовно-достроково звільнених, пов'язана головним чином з наявністю випробного терміну. Власне кажучи, випробний термін встановлюється заради попередження вчинення злочину. Це досягається саме загрозою збільшення покарання у разі вчинення нового злочину, а також активною участю громадськості і трудових колективів у відповідній виховній роботі з метою закріплення результатів виправлення і прилучення засуджених до чесного життя (статті 117–119 ВТК). На жаль, за останні роки вказаний вид соціального контролю практично не діє.

Особливу увагу слід звернути на відновлення серйозної профілактичної роботи з такими складними категоріями осіб, звільнених з місць позбавлення волі, як психічно хворі, хронічні алкоголіки і наркомани, психопати, соціопати та ін. Ступінь їх соціальної запущеності, характер судимостей, поведінка у місцях позбавлення волі і після звільнення, психічна і соматична обтяженість, оточуюче середовище роблять діяльність з профілактики рецидиву злочинів майже безперспективною. В цьому разі вкрай важливе функціонування у кожній області Центрів соціальної адаптації і ресоціалізації, які включають соціально-психологічну і наркологічну служби, що деякою мірою сприятиме зменшенню гостроти проблеми постпенітенціарного періоду.

Запобігання та припинення рецидиву злочинів. В основі запобіжного попередження рецидивної злочинності лежать заходи: переорієнтації антисуспільної настанови осіб, які звільняються від відбування покарання; активна протидія рецидиву; організаційно-превентивна робота.

Кримінологічні дослідження показують, що значна група рецидивістів вчиняє нові злочини у перші дні або місяці перебування на волі. Можна сказати, що певна частина звільнених після відбуття покарання у вигляді позбавлення волі виходить на волю з наміром продовжити злочинну діяльність і часом не приховує своїх поглядів. Отже, запобігання рецидиву зводиться до того, щоб спонукати тих, хто відбуває покарання, і тих, хто звільняється від нього, відмовитися від продовження злочинної діяльності. Зрозуміло, що для переорієнтації настанови на продовження злочинної поведінки на позитивні наміри необхідна система конкретних групових і індивідуальних заходів, які сприяли б вибору засудженим альтернативного, позитивного шляху свого життя.

Активна протидія рецидиву являє собою рішучі дії для схилення осіб до добровільної відмови від продовження злочинної поведінки, роз'єднання злочинних угруповань та ізоляції лідерів, "авторитетів”, організаторів, контролю за додержанням правил і обмежень адміністративного нагляду з притягненням винних в його порушенні до відповідальності, соціальна і матеріальна допомога тим, хто має твердий намір відмовитись від продовження злочинної діяльності, тощо.

Організаційно-превентивна робота включає коло заходів, спрямованих на більш результативну організацію постпенітенціарної практики боротьби з рецидивною злочинністю. З метою надання державної і громадської допомоги доцільно створювати благодійні фонди для засуджених; відкривати безкоштовні нічліжки для безпритульних; більш широко включати у процес ресоціалізації релігійні організації, соціальні групи, окремих громадян; налагодити в країні через засоби масової інформації з допомогою і при підтримці громадськості контрпропаганду злочинної діяльності, ідеології і психології; протидіяти залученню у злочинну діяльність неповнолітніх та молоді. До заходів цього напряму боротьби з рецидивною злочинністю належать також законотворча робота з удосконалення кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного, виправно-трудового законодавства, підвищення рівня оперативно-розшукової роботи по виявленню і припиненню злочинної діяльності злісних рецидивістів і професійних злочинців; надійна взаємодія і координація зусиль правоохоронних органів у виконанні програм боротьби з рецидивною злочинністю, організація її прогнозування тощо. Потребує налагодження і вдосконалення міжнародне співробітництво у сфері боротьби з рецидивною злочинністю.

81. З А К О Н У К Р А Ї Н И

Про попередження насильства в сім'ї .

Правові основи запобігання та протидії насильства в сім’ї.

Насильство щодо дітей не має географічних кордонів, воно існує серед усіх рас, класів, релігій та культур. Насильство трапляється вдома, в школах та на вулиці; на робочих місцях, в розважальних місцях, в центрах догляду та утримання дітей. Порушниками можуть виступати батьки, інші члени родини, вчителі, піклувальники, представники правоохоронних органів та інші діти. Наслідки насильства можуть бути руйнівними. Насильство може призвести до смерті дитини, наражає на ризик не тільки здоров’я дитини, але і її здатність навчатися та виростати у дорослу людину, спроможну створювати нормальну родину та громаду.

Насильство в сім’ї – це будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім’ї по відношенню до іншого члена сім’ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім і як людини і громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров’ю.

Здійснення заходів з попередження насильства в сім’ї в межах наданих їм повноважень покладається на:

1) спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань попередження насильства в сім’ї;

2)відповідні підрозділи органів внутрішніх справ;

3) органи опіки і піклування;

4) спеціалізовані установи для осіб, які вчинили насильство в сім’ї, та жертв такого насильства:

кризові центри для членів сімей, в яких вчинено насильство в сім’ї або існує реальна загроза його вчинення;

центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї.

Підставами для вжиття заходів з попередження насильства в сім і є:

заява про допомогу жертви насильства в сім’ї або члена сім’ї, стосовно якого існує реальна загроза вчинення насильства в сім’ї;

висловлене жертвою насильства в сім’ї або членом сім’ї, стосовно якого існує реальна загроза вчинення насильства в сім’ї, бажання на вжиття заходів з попередження насильства в сім’ї у разі, якщо повідомлення або заява надійшли не від нього особисто;

отримання повідомлення про застосування насильства в сім’ї або реальної загрози його вчинення стосовно неповнолітнього чи недієздатного члена сім’ї.

Заява та повідомлення про застосування насильства в сім’ї або реальної загрози його вчинення приймається за місцем приживання постраждалого. Орган, до якого надійшла заява або повідомлення про вчинення насильства в сім і або реальну загрозу його вчинення, розглядає заяву чи повідомлення та вживає в межах своїх повноважень передбачені законом заходи з попередження насильства в сім’ї.

Наслідки насильства щодо дітей мають для них як негативний особистісний вплив, так і шкоду, яку вони понесуть з собою далі – у підлітковий вік та доросле життя. Насильство, якого зазнають діти вдома та в родинному середовищі, може мати довготривалі життєві наслідки для їхнього здоров’я та розвитку. У більш широкому сенсі насильство може затримати потенціальний розвиток особистості та досягнень у власному житті, що матиме важкі наслідки для суспільства в цілому.

82. Досліджуючи проблему попередження професійної злочинності, слід виділити насамперед заходи боротьби з кримінальним професіоналізмом. У цьому розділі розглянемо діяльність правоохоронних органів по запобіганню професійної злочинності на трьох основних рівнях: 1) управлінському; 2) організаційному; 3) організаційно-тактичному.

Управлінські заходи насамперед включають економіко-правові, метою яких є нейтралізація протиправного збагачення професійних злочинців, оскільки основою їхнього існування є відповідна матеріальна база, яка, з одного боку включає значні кошти самих кримінальних елементів, а з іншого боку — можливості її постійного поповнення. На сучасному етапі дуже важливо створити надійний еко-номіко-правовий захист, що виключає чи усуває будь-які спроби зазіхання на державну чи приватну власність. Складність завдання полягає у запобіганні злочинів, вчинених з використанням ЕОМ і комп'ютерної техніки. Звідси очевидно, що заходи економіко-право-вого характеру потребують дослідження багатьох сфер економіки з урахуванням умов їхньої перебудови і наукового прогнозування можливих причин і умов вчинення злочинів у сфері економіки, нейтралізація яких є першим і, мабуть, основним фактором запобігання професійної злочинності. На наш погляд, до економіко-правових заходів запобігання професійної злочинності варто також віднести централізовану діяльність правоохоронних і фінансових органів по виявленню і вилученню накопичених злочинцями великих коштів, що становлять загальні злодійські та часткові каси.

Ідеологічний напрямок у профілактиці професійної злочинності включає роботу з розвінчання кримінальних традицій, підриву авторитету лідерів кримінального середовища, а також формування у громадян певного відношення до антигромадської субкультури з метою ослаблення механізму її впливу на неповнолітніх. Важливе значення при цьому надається планомірному використанню засобів масової інформації.

Якщо говорити про заходи організаційно-управлінського характеру, то з ними пов'язане безпосереднє удосконалення діяльності правоохоронних органів у боротьбі з професійною злочинністю. Підвищення результативності цієї роботи залежить від низки факторів:

1) діяльність правоохоронних органів має грунтуватися на об'єктивних даних розглянутого феномену, а також на науковому прогнозуванні можливих змін його кількісних і якісних показників;

2) підвищення самостійності низових ланок правоохоронної системи, особливо органів внутрішніх справ;

3) необхідною умовою удосконалення роботи є створення кадрового, професійно грамотного і відданого справі юстиції апарата суду, прокуратури й органів внутрішніх справ.

Слід переглянути і матеріальне стимулювання праці окремих категорій працівників правоохоронних органів. Для показовості можна привести такий приклад. Співробітники карного розшуку працюють у середньому 13—14 годин на добу, їхня робота пов'язана з оперативним ризиком, психологічними та фізичними навантаженнями, але оцінюється вона так само, як будь-якого співробітника органів внутрішніх справ.

Організаційні заходи припускають розробку і прийняття конкретних рішень з удосконалення боротьби з кримінальним професіоналізмом і тому грунтуються на розглянутих положеннях управлінського характеру. Організаційні заходи мають бути комплексними, а це значить, що вони рівною мірою стосуються всіх ланок право-охоронних органів країни. Необхідно подивитися на процес боротьби зі злочинністю не з позицій вимоги швидкого зниження останньої, а з'ясування й усунення причин вчинення тих чи інших злочинів. Потрібно пам'ятати й інше — стан злочинності визначається не лише кількісними, але й якісними показниками, які відноситься до Поширеності професійної злочинності.

Слід зупинитися на організаційно-гактичних заходах щодо запобігання професійної злочинності, оскільки про це менше згадують в юридичній літературі. Можливо цьому сприяло те, що протягом тривалого часу профілактика злочинів, вчинених професійними злочинцями, частіше ототожнювалася з кримінальним покаранням. Дехто і досі дивиться на лаву підсудних як на ефективний засіб стримування девіантної поведінки. Звичайно, випадки добровільного відмовлення професійних злочинців від звичного їм заняття не часті. Це не може свідчити про неприйнятність профілактичних заходів, а швидше навпаки — про вкрай низьку якість їхнього застосування. Звідси випливає, що суспільство, яке прагне до правової держави, гуманізації кримінальної політики, має направити свої зусилля на реальну профілактику злочинності, створивши для цього надійну правову базу. На наш погляд, профілактика не тільки гуманніше покарання, але й дешевше економічно.

Організації профілактичної роботи має передувати оцінка стану професійної злочинності та особливості переростання її в організовані форми. На це можуть вказувати наступні обставини:

а) збільшення розбійних нападів, грабежів і крадіжок, вчинених із проникненням у житло громадян; вимагань, шахрайств при купів-лі-продажу автомашин, розміну грошей, ігорних шахрайств та інших видів професіоналізованих злочинів;

б) використання злочинцями при вчиненні злочинів міліцейського форменого одягу, спеціально виготовлених чи пристосованих знарядь злочину (автоматична зброя, радіостанція, вибухові чи отруйні речовини);

в) наявність даних про те, що потерпілими є особи, які живуть на нетрудові доходи;

г) виявлення фактів зрощування кримінально-злодійських елементів з окремими працівниками правоохоронних чи інших органів;

д) дані про проведення на території сходок кримінальних елементів, кримінальних розборок, розділ сфер впливу між злочинними групами;

е) інформація з виправно-трудових установ про надходження в установу з "волі" через нелегальні канали продуктів харчування,наркотичних речовин, грошей зі злодійських фондів для "підігріву" лідерів, які знаходяться в місцях позбавлення волі.

Якщо говорити про технічні заходи запобігання, то при аналізі, наприклад, поширеності кишенькових крадіжок можна встановити, що вони тісно пов'язані з незадовільною роботою транспорту на певних маршрутах руху, скупченістю громадян у магазинах, відсутністю оперативних груп міліції в найбільш криміногенних місцях. Діяльність професійних квартирних злодіїв значно полегшується не лише слабкою укріпленістю дверей, примітивними конструкціями замків і невеликою поширеністю кодових замикаючих пристроїв у під'їздах, але й віктимологічними умовами (четверта частина таких крадіжок відбувається з використанням умов, які створюються самими мешканцями). Причому в різних містах ці обставини мають свої особливості, їхнє усунення — перша ступінь до запобігання діяльності професійних злочинців. Органи внутрішніх справ мають проводити рейди спецоперацій. Власне кажучи це цільові заходи щодо виявлення і вилучення з громадських місць певних категорій осіб, які вчиняють злочини. Як правило, в результаті блокування районів області чи міста затримується значна кількість бродяг, "гастролерів", осіб, що вчиняють крадіжки й шахрайство, збувальників наркотиків тощо.

Заходи індивідуальної профілактики, на відміну від загальної, спрямовані безпосередньо на особу професійних злочинців й обставини, що формують їх антигромадську позицію. Індивідуально-виховний вплив на особу правопорушника пов'язаний з запобіганням протиправної поведінки осіб, які ще не мають міцної антигромадської установки. І це цілком зрозуміло. Інша справа — злочинець—професіонал, який вже пройшов іспит кримінальним покаранням. Однак і тут заперечувати можливість вживання педагогічних заходів, мабуть, не можна. Говорячи про запобігання злочинів з боку професіоналів, варто враховувати неминучість примусових заходів, тому що багато осіб не піддаються вихованню і, власне кажучи, не виправні. Вони навіть самі цього не заперечують. Ось чому так важливо поряд з індивідуальною профілактикою вживати комплексні заходи для припинення злочинної діяльності на стадіях підготовки чи замаху на злочини.

Усе сказане вище дозволить знизити рівень професійної злочинності й створити умови, за яких особи, які вперше вчинили злочин, не перетворюватимуться на злочинців—професіоналів. Проте, звичайно, вирішальна роль тут належить масдитабним загальносоціаль-ним заходам профілактики, які, до речі, стосуються не тільки професійної, а й тісно пов'язаних з нею економічної, корупційної, організованої та рецидивної злочинності. По суп, всі ці види злочинності обумовлюються майже одними й тими ж самими криміногенними .

83.Попередження злочинності неповнолітніх

Запобігання злочинності неповнолітніх

Серед суб'єктів профілактики злочинності та злочинів неповнолітніх можна виділити:    - органи державної влади й органи місцевого самоврядування, що забезпечують програмування, планування, правове регулювання та ресурси цієї діяльності, контроль за її здійсненням і результатами;    - інститути соціального виховання - родину, школу, трудовий колектив, установи культури та дозвілля, що здійснюють у взаємодії та в межах компетенції профілактику виникнення викривленої позиції дітей і підлітків, корекцію таких криміногенних чинників, якщо вони можуть бути нейтралізованими за допомогою педагогічних або інших виховних засобів;    - органи захисту й соціальної, психолого-педагогічної, медичної та правової допомоги дітям і підліткам, які перебувають у несприятливих життєвих умовах;    - правоохоронні органи загалом та їх спеціалізовані підрозділи й служби зокрема.    Система профілактики злочинності неповнолітніх складається з таких етапів:    1) оздоровити середовище та допомогти неповнолітнім, які опинилися в несприятливих умовах життя та виховання, ще до того, як негативний уплив цих умов позначиться на їхній поведінці (етап ранньої профілактики);    2) не допустити переходу на злочинний шлях і забезпечити корекцію осіб зі значним ступенем дезадаптації, що вчиняють правопорушення незлочинного характеру (етап безпосередньої профілактики);    3) не допустити переходу на злочинний шлях та створити умови для корекції поведінки осіб, які систематично здійснюють правопорушення, характер й інтенсивність яких вказують на ймовірність учинення злочинів у найближчому майбутньому (етап профілактики дозлочинної поведінки);    4) запобігти рецидивові злочинів підліткам, які раніше вчиняли злочини (профілактика рецидиву).

Показники злочинності неповнолітніх, як і злочинності загалом, значною мірою залежать від соціально-економічного стану у країні. Значне загострення соціально-економічної ситуації потягло за собою поширення злочинності взагалі, у тому числі неповнолітніх. У цих складних умовах держава вживає певних заходів для пом’якшення становища із злочинністю неповнолітніх загальносоціальними засобами. Прийнято низку законів, які захищають інтереси неповнолітніх і молоді. Зокрема, це закони України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 17 листопада 1992 р., “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” від 5 лютого 1993 р., “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24 січня 1995 р. * , “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” від 21 червня 2001 р., “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р., “Про попередження насильства в сім’ї” від 15 листопаду 2001 р. тощо. Україна 27 лютого 1991 р. ратифікувала Конвенцію ООН 1989 р. “Про права дитини”. Заходи соціального становлення й розвитку молоді фінансуються з коштів державного та місцевих бюджетів, інших незаборонених законодавством джерел. Створено соціальні служби для молоді, що подають молодим людям інформаційну, правову, психолого-педагогічну, медичну та інші форми соціальної допомоги, реалізують різноманітні заходи з метою запобігання негативним явищам у молодіжному середовищі (правопорушенням, алкоголізму, наркоманії, токсикоманії, проституції тощо). Законодавчо зафіксовані права молоді у сфері працевлаштування (квотування робочих місць на виробництві), форми підтримки підприємницької ініціативи молоді, допомога молоді у сфері житла, освіти, культурного і фізичного розвитку, охорони здоров’я.    Комплексна програма профілактики злочинності на 2001-2005 роки містить спеціальний розділ “Мінімізація злочинного впливу на неповнолітніх та молодіжне середовище”. Згідно із цим розділом конкретні виконавці зобов’язані забезпечити своєчасне виявлення неблагополучних сімей, їх облік і систематичну перевірку умов утримання та виховання в них неповнолітніх, надання таким сім’ям адресної допомоги (ст. 48), здійснювати заходи забезпечення зайнятості підлітків, юнаків та дівчат, які не мають постійних доходів і джерел для існування, збереження існуючої мережі державних і громадських інститутів надання соціальної підтримки неповнолітнім, організації їх дозвілля і відпочинку, а також утворення з цією метою центрів соціальної служби для молоді, бюро і центрів надання учням і студентам послуг у працевлаштуванні для роботи у вільний від навчання час і під час канікул (ст. 49), з метою запобігання негативним проявам серед неповнолітніх, у тому числі пияцтву, наркоманії, дитячій бездоглядності й безпритульності, забезпечити виявлення дітей, які жебракують, вчиняють правопорушення або стали жертвами злочинної діяльності дорослих, проводити спільні оперативно-профілактичні операції (ст. 50) тощо. Розроблено науково обґрунтовані методики лікування від алкоголізму і наркоманії, в обласних центрах створено лікувально-реабілітаційні відділення для неповнолітніх, які зловживають алкоголем, наркотиками, токсичними речовинами.    Місцеві державні адміністрації, органи МВС України вживають заходів щодо захисту системи позашкільних закладів від зазіхань комерційних структур, а саме не допускають вилучення у них приміщень, необґрунтованої їх ліквідації або реорганізації, а також забезпечують створення в кожному мікрорайоні центрів дозвілля для молоді, умов для її розвитку і творчої самореалізації, змістовного відпочинку. Упроваджуються заходи щодо передання спортивних споруд, навчально-тренувальних баз, клубів підприємств, установ і організацій, що пере-бувають у скрутному фінансовому становищі, до комунальної власності з частковим виділенням асигнувань на їх утримання, у тому числі за рахунок місцевих бюджетів.Важливе значення має Закон України “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24 січня 1995 р. Виходячи з Конституції України і Конвенції ООН про права дитини цей Закон визначає правові основи діяльності органів і служб у справах неповнолітніх та спеціальних установ, на які покладається здійснення соціального захисту і профілактики правопорушень серед осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку. Це такі органи і служби:    - Державний Комітет України у справах сім’ї та молоді, служби у справах неповнолітніх на місцях;    - школи і професійні училища соціальної реабілітації органів освіти;    - центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх закладів охорони здоров’я;    - притулки для неповнолітніх служб у справах неповнолітніх;    - суди;    - кримінальна міліція у справах неповнолітніх органів внутрішніх справ;    - приймальники-розподільники для неповнолітніх органів внутрішніх справ;    - виховно-трудові колонії Державного департаменту України з питань виконання покарань.    До основних завдань Державного Комітету України у справах сім’ї та молоді й служб у справах неповнолітніх належать такі:    - розробка і впровадження самостійно або разом з відповідними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, громадськими організаціями заходів щодо забезпечення прав, свобод і законних інтересів неповнолітніх, запобігання вчиненню ними правопорушень; контроль за виконанням цих заходів;    - координація зусиль органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності у вирішенні питань соціального захисту неповнолітніх і організації робіт, пов’язаних із запобіганням бездоглядності, правопорушенням серед них;    - здійснення контролю за умовами утримання і виховання неповнолітніх у спеціальних установах для неповнолітніх, організація виховної роботи в навчальних закладах і за місцем проживання;    - здійснення контролю за дотриманням законодавства про працю неповнолітніх на підприємствах і в організаціях незалежно від форми власності;    - ведення державної статистики щодо неповнолітніх згідно із законодавством України і міжнародними стандартами;    - подання органам виконавчої влади, місцевого самоврядування, підприємствам, установам та організаціям незалежно від форми власності, громадським організаціям, окремим громадянам практичної і методичної допомоги, консультацій з питань соціального захисту і профілактики правопорушень серед неповнолітніх.    Кримінальна міліція у справах неповнолітніх виконує роботу, пов’язану із запобіганням правопорушень неповнолітніх, і виявляє причини й умови, що сприяють вчиненню ними злочинів, вживає заходів щодо їх усунення, бере участь у правовому вихованні неповнолітніх; веде профілактичний облік неповнолітніх: звільнених з місць позбавлення волі, засуджених, але стосовно яких виконання вироку про позбавлення волі відстрочено, а також засуджених умовно або до виправних робіт, обвинувачуваних у вчиненні злочину і не взятих під варту під час попереднього слідства; які вчинили злочин, але звільнені від кримінальної відповідальності у зв’язку із застосуванням заходів громадського впливу, акта про амністію; до яких застосовано примусові заходи виховного характеру, а також тих, які вчинили суспільно небезпечні дії до досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, звільнених із спеціальних навчально-виховних закладів, та яким встановлено діагноз “наркоманія".    Кримінальна міліція у справах неповнолітніх виявляє також дорослих, які втягують неповнолітніх у злочинну діяльність, проституцію, пияцтво і жебрацтво; надсилає до відповідних служб у справах неповнолітніх відомості про неповнолітніх, які повернулися зі шкіл і професійних училищ соціальної реабілітації, вчинили правопорушення, за яке застосовано заходи громадського впливу або адміністративні стягнення, вживають спиртні напої або допускають немедичне вживання наркотичних і одурманюючих засобів, у віці до 16 років систематично самовільно залишають сім’ю або спеціальні навчально-виховні заклади, для взяття їх на облік і проведення з ними профілактичної роботи, а також інформує відповідні служби про необхідність застосування до них заходів впливу або захисту; подає допомогу органам освіти і охорони здоров’я в підготовці відповідних документів щодо оформлення особових справ неповнолітніх, які направляються до шкіл і професійних училищ соціальної реабілітації.    Ця служба постійно контактує з усіма іншими службами органів внутрішніх справ, особливо з карним розшуком і службою дільничих інспекторів міліції. Крім того, КМСН здійснює свою діяльність у тісній взаємодії з іншими правоохоронними органами, а також із державним Комітетом України у справах сім’ї і молоді, Міністерством освіти і науки України, МОЗ України та їх органами на місцях, надсилає їм у разі потреби пропозиції щодо поліпшення соціального захисту неповнолітніх і профілактики правопорушень серед них, а також про усунення недоліків у цій роботі.    В органах внутрішніх справ усі функціональні підрозділи, а не лише кримінальна міліція у справах неповнолітніх повинні активно займатися профілактикою правопорушень неповнолітніх. Конкретні завдання визначені відповідно до напрямів їх роботи. Керівники підрозділів органів внутрішніх справ повинні включати питання профілактики правопорушень серед неповнолітніх окремим розділом у плани роботи на звітний період, забезпечувати контроль за діяльністю підлеглих у цьому напрямі, вживати заходів щодо підвищення їх професійної майстерності.    Слідчі підрозділи повинні виявляти причини й умови, які сприяють скоєнню злочинів неповнолітніми, вживати заходів щодо їх усунення, всебічно з’ясовувати відомості про особи правопорушників та інформувати про них кримінальну міліцію у справах неповнолітніх, спільно з нею готувати і направляти в заінтересовані відомства узагальнені подання з цих питань.    Важливе профілактичне значення мають зміни і доповнення, внесені у грудні 1993 р. у кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство України. Так, згідно з КПК України, встановивши у кримінальній справі, що суспільно небезпечне діяння вчинене особою у віці від одинадцяти років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, слідчий виносить мотивовану постанову про її закриття та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа разом з постановою направляється прокурору (ст. 7-3 КПК України). Прокурор може прийняти рішення про направлення справи до суду для застосування примусових заходів виховного характеру (ст. 232-1 КПК України). Такі заходи можуть бути застосовані судом до осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння після досягнення 11 років (ч. 2 ст. 97, 105 КК України).    Важливість зазначених законодавчих положень полягає в такому:    - вони зобов’язують правоохоронні органи ретельно досліджувати кожний факт вчинення малолітнім, який не досяг віку кримінальної відповідальності (від 11 до 14 років), суспільно небезпечного діяння (як правило, тяжкого: вбивство, зґвалтування, розбійний напад тощо), чого раніше не робилося. Водночас розслідування і розгляд справи зобов’язують слідчого, прокурора, суд згідно зі ст. 23 КПК України виявляти причини й умови вчиненого, насамперед вплив конкретних осіб, які досягли віку кримінальної відповідальності. Це дає підстави для внесення відповідних подань (винесення постанов) про вжиття заходів усунення цих причин і умов, у тому числі про притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які втягнули малолітнього у вчинення суспільно небезпечного діяння;    - розслідування і розгляд справи в суді справляють істотний вплив на порушника (за певних умов він навіть може бути поміщений у приймальник-розподільник для неповнолітніх на строк до 30 діб);    - розслідування кримінальної справи дає можливість встановити повний облік зазначених випадків, узагальнювати їх з метою розробки дієвих методів профілактики, внесення обґрунтованих пропозицій у владні й інші інстанції;    - новий порядок зміцнює законність при вирішенні таких справ, надає їм авторитет судового рішення.    Співробітники кожного органу внутрішніх справ вивчають криміногенну інформацію відносно неповнолітніх на території, яку обслуговують, аналізують злочинність і правопорушення в динаміці й територіальному розрізі. На основі проведених досліджень складають план заходів щодо загальної та індивідуальної профілактики правопорушень, надсилають відповідні повідомлення в державні структури, адміністрацію установ, навчальних закладів і підприємств. Такий план є розділом загального плану роботи міського (районного) органу внутрішніх справ.    Органи внутрішніх справ тісно взаємодіють з багатьма суб’єктами, які мають відношення до підлітків: навчальними закладами, адміністраціями підприємств, військкоматами, засобами масової інформації, а також органами суду, прокуратури, виховно-трудовими колоніями. Останнім часом поширився такий, запозичений у поліції США захід, як організація відвідування неблагополучними підлітками виховно-трудових колоній, де для них влаштовуються зустрічі із засудженими, які стали на шлях виправлення.    До заходів загальної профілактики можна віднести рейди з відвідуванням місць підвищеної криміногенності, правову пропаганду серед підлітків та їх батьків. Міністерство внутрішніх справ України спільно з громадськістю щорічно проводить профілактичні операції “Підліток”, “Канікули” та ін.    До заходів загальної профілактики необхідно ширше залу-чати представників громадськості (батьків, осіб, які можуть бути вихователями підлітків-правопорушників), актив позаштатних співробітників (членів ДНД, студентів технікумів і вищих навчальних закладів, особливо педагогічних, юридичних, органів внутрішніх справ). На жаль, останнім часом їх кількість значно зменшилась. Ось чому керівництво МВС України вимагає від усіх підрозділів відбудувати на нових засадах тісний зв’язок з широкими верствами населення. Без цього профілактична робота з підлітками не дасть бажаних результатів.    Серед профілактичних заходів у середніх навчальних закладах основними є такі:    - відпрацювання навчального закладу (протягом двох-трьох днів співробітники органів внутрішніх справ, представники громадськості вивчають контингент учнів, контактують з вчителями, виступають з лекціями, проводять уроки, індивідуальні бесіди, перевіряють відвідування уроків, спілкуються з батьками тощо);    - операція “Урок” (у денний час — з 9 до 14 години — ті ж особи відвідують місця підвищеної криміногенності — сквери, покинуті будівлі, звалища тощо), а також розважальні заклади з метою виявлення безнаглядних дітей, а також тих, хто не пішов до школи, займається дрібною спекуляцією, миттям автомашин на вулицях; доставляють підлітків до КМСН, проводять з ними виховну роботу, за наявністю підстав беруть на облік);    - “батьківський патруль” (обхід батьків-чоловіків разом із співробітником КМСН у вечірній час мікрорайону для виявлення серед порушників громадського порядку підлітків і впливу на них);    - проведення тематичних вечорів “Суд над горілкою”, “Страхіття під назвою “наркотик”” із запрошенням батьків, перевихованих правопорушників, лікарів, а також демонстрація науково-популярних кінофільмів;    - введення (за прикладом США) посади заступника начальника навчального закладу з профілактики злочинів і охоронців (штатних або за гроші батьків).    Особливу увагу співробітники КМСН повинні приділяти особам, які втягують неповнолітніх у злочинну діяльність, привчають до вживання алкоголю, наркотиків, одурманюючих засобів, викривати їх і притягувати до кримінальної відповідальності.    З поставленим на облік контингентом підлітків співробітники КМСН ведуть індивідуально-профілактичну роботу виходячи зі своїх прав і обов’язків, зафіксованих у Положенні про КМСН. До цієї роботи залучаються педагоги, лікарі, психологи, батьки. Потрібно своєчасно вживати заходів до батьків, які негативно впливають на підлітків (аж до позбавлення їх батьківських прав).    Необхідно також виконувати профілактичну роботу з урахуванням злочинів, скоєних неповнолітніми, усуваючи причини й умови, що сприяли цьому. Тут вирішальну роль повинен відігравати слідчий. Важливою проблемою є профілактика рецидивної злочинності неповнолітніх. В індивідуальній роботі слід використовувати методи переконання, примусу, контролю, подання допомоги у вирішенні складних життєвих ситуацій.    Загалом залежно від об’єкта індивідуальної профілактики (ступеня педагогічної занедбаності підлітка) розглядувану роботу можна поділити на чотири види:    - рання профілактика — заходи переконання, подання допомоги неповнолітньому, який опинився у несприятливих життєвих умовах і вчиняє правопорушення некримінального характеру;    - безпосередня профілактика — комплекс заходів на перед-кримінальній стадії виявлення умислу на злочин;    - запобігання злочинам на стадії їх готування;    - запобігання рецидивним проявам з боку неповнолітніх, які були раніше засуджені.

84.Попередження злочинів у сфері економіки

Результати економічного розвитку України кінця 2000 року свід­чать, що наша економіка нарощує темпи. Приріст валового внутріш­нього продукту склав 5 %. Найбільший він у промисловості — 12 %. Зростають обсяг будівельно-монтажних робіт та вантажообіг залізничного транспорту. Вперше за перехідний період одержане невелике, на 1,3 %, зростання виробництва у сільському господар­стві. Позитивні зміни намітилися і в структурі економіки. Випере­джаючими темпами зростають галузі, що працюють на споживчий ринок — легка, харчова, деревообробна, целюлозне-па перова, де приріст становить 27—39 %'. Все це сприяє загальносоціальній профілактиці економічних злочинів, яка має своїм завданням усу­нення чи нейтралізацію негативних явищ, що їх детермінують.

Проблемам попередження економічних злочинів приділялась значна увага у вітчизняній кримінологічній літературі². Зокрема, відмічалося, що ефективність протидії економічній злочинності пов'язана насамперед з удосконаленням податкового законодавства, наскільки воно буде виконувати стимулюючу функцію і не душити­ме виробника. Це ліквідує підґрунтя економічної злочинності — ті­ньову економіку. Це завдання має виконати законодавча і виконав­ча влада, щоб уникнути генеруючих імпульсів суспільної напруже­ності. Крім того, у правотворчій діяльності слід запровадити кримі­нологічну експертизу законопроектів. Без неї Верховна Рада продовжуватиме приймати закони не на користь громадянам і суб'­єктам приватного бізнесу.

Не менш значущим у запобіганні економічним злочинам має ста­ти поліпшення діяльності всіх правоохоронних органів, громадських організацій, які задіяні у цій справі, Майже всі автори приходять до висновку, що треба виділити три напрямки їх профілактичної роботи:

1. виявлення й усунення (нейтралізація) криміногенних факто­ рів, що обумовлюють ці злочини (загальна профілактика);

2. виявлення та недопущення злочинів, вчинення яких готуєть­ ся (спеціальна профілактика);

3. встановлення осіб, від яких з високим ступенем вірогідностіможна очікувати вчинення злочинів, та вжиття до них заходів виховного характеру (індивідуальна профілактика).

У зв'язку з тим, що процес боротьби з економічною злочинністю досить складний, необхідно залучати до цієї справи науковий потен­ціал держави з метою внесення конкретних пропозицій щодо удос­коналення діяльності усіх суб'єктів профілактики злочинів та їх ско­ординованої взаємодії. Розробку організаційно-практичних заходів доцільно віднести до компетенції підрозділів, покликаних запобігати злочинам у сфері економіки.

В системі правоохоронних органів такими підрозділами є Дер­жавна служба боротьби з економічною злочинністю (ДСБЕЗ) і Дер­жавна податкова служба (ДПС). Діяльність зазначених служб, при сумлінності, чесності, й непідкупності їх працівників, має відповіда­ти міжнародним стандартам, бути максимально прозорою і зрозумі­лою як громадськості, так І підприємцям з тим, щоб ефективно ви­конувати наступні завдання:

своєчасно запобігати, розкривати І розслідувати злочини в сфері економіки на підприємствах, в організаціях, комерційних структу­рах, фінансово-кредитній та банківській системах, добиватися пов­ного відшкодування нанесених збитків, забезпечувати захист грома­дян від злочинних посягань;

активно використовувати засоби масової інформації для висвіт­лення стану економічної злочинності в країні та регіонах І напрямів іоротьби з нею.

Неабиякий профілактичний ефект можуть принести заходи що-Іо вдосконалювання діяльності контролюючих органів, наділених правами органів дізнання. Поєднання поглибленої перевірки госпо­дарської діяльності з вживанням відповідних оперативних заходів позитивно зарекомендувало себе в багатьох країнах¹.

Розкриті останнім часом резонансні злочини у зовнішньоеконо-Іічній сфері свідчать про необхідність створення принципово нового Іеханізму валютно-митного контролю, який би був заснований на Ірганізаційній взаємодії фінансових, банківських і митних органів, (ерез недосконалість такого контролю наша держава щорічно втра-Іає мільярдні валютні кошти, що осідають на банківських рахунках їарубіжних країн.

Стримуючим фактором економічної злочинності є вживання Іісцевими державними адміністраціями заходів організаційно-госпо-Еарського характеру, передусім, розширення можливостей системи матеріально-технічного постачання, упорядкування правил оренди нежилих приміщень; проведення спеціалізованих ярмарків з матері­ально-технічного постачання бізнесових структур тощо.

Не менш важливою перешкодою економічній злочинності є захо­ди, спрямовані на ліквідацію кризи неплатежів і нецільового вико­ристання бюджетних коштів, зокрема:

• проведення із залученням практичних працівників відповід­них міністерств і відомств комплексних перевірок законності здій­снення товарно-грошових операцій суб'єктами підприємницької діяльності, що створені при державних підприємствах, виявлення фактів одержання прихованих доходів шляхом вилучення з обігу різниці між собівартістю та роздрібними цінами на товари і послуги;

• погашення заборгованості з виплати заробітної плати, для чо­го запровадити механізм матеріальної відповідальності підпри­ємств—боржників перед своїми працівниками;

• забезпечення жорсткого контролю за проходженням бюджет­них коштів аж до безпосереднього їх одержувача, спрямованих на адресну державну підтримку, а також погашення заборгованості по заробітній платі.

На нинішньому етапі першочерговим завданням в боротьбі з еко­номічною злочинністю є вихід з тотальної кризи, що охопила Украї­ну в 90-х роках минулого століття, а стратегічним — перехід до со-ціально орієнтованої ринкової економіки, її демонополізація, ство­рення умов для добросовісної конкуренції.

85.Кримінологічна характеристика рецидивної злочинності й злочинця-рецидивіста

Слово “рецидив” походить від латинського recidivus — повернення, повторення явища після того, як воно нібито зникло.    Кримінальний кодекс України визначає рецидив злочинів як вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ст. 34). У ньому зазначається також, що рецидив злочинів враховується при кваліфікації злочинів і призначенні покарання, при вирішенні питання про можливість звільнення від кримінальної відповідальності й покарання у передбачених законом випадках (ст. 35).    Саме окреслені в наведеному визначенні особи визнаються рецидивістами, а сукупність вчинених ними злочинів — рецидивною злочинністю.    Ці особи і вчинені ними злочини становлять предмет дослідження у кримінології рецидивної злочинності. Цей вид злочинності пов’язаний із вчиненням особою одного й більше умисних злочинів у разі наявності судимості за хоча б один умисний злочин (так званий легальний рецидив (від лат. lex — закон), тобто оцінюваний на основі визначення у кримінальному законі).    Отже, ідеться про такі категорії осіб, що були засуджені за вчинення будь-якого умисного злочину до будь-якого виду і розміру покарання і які знову вчинили будь-який умисний злочин: ще до початку відбування покарання; під час відбування покарання; після відбування покарання, але до погашення чи зняття судимості.    Зрозуміло, рецидивіст небезпечніший, ніж первісний злочинець, бо вчинивши після засудження за умисний злочин новий умисний злочин, він тим самим довів, що покарання і здійснювані щодо нього виховні заходи не дали позитивних результатів; вибудовується певна лінія його поведінки, що має антисоціальний характер при збільшенні небезпеки для суспільства.    Разом з тим проблема рецидиву загалом і боротьби з ним ширша, ніж проблема рецидиву легального. Для кримінології в інтересах профілактики злочинів становлять інтерес дослідження осіб, які вчинили повторні злочини до того, як були притягнуті до кримінальної відповідальності й засуджені.    Із вчиненням нових повторних злочинів підвищується суспільна небезпека таких осіб. Окремі з них стають професійними злочинцями, жодного разу не піддаючись покаранню: на-приклад, окремі кишенькові злодії.    До речі, це враховує й кримінальне право, визначаючи підвищене покарання незалежно від наявності попередньої судимості (наприклад, повторне вбивство — п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України, повторне зґвалтування — ч. 2 ст. 152 КК України). Таку повторність без наявності судимості в теорії називають фактичним рецидивом.    Як бачимо, іноді фактичний рецидив має також кримінально-правове значення. Ось чому у кримінальній статистичній звітності (картка форми № 2 на особу, яка вчинила злочин) містяться пункти, що передбачають облік осіб, які є як легальними, так і фактичними рецидивістами.    Заслуговують на увагу і такі випадки фактичного рецидиву, коли особа вчиняє новий злочин після звільнення її від кримінальної відповідальності за попередній злочин на підставі ст. 45-49 КК України.    За межі легального рецидиву виходять також випадки вчинення нового злочину особою, у якої попередню судимість знято або погашено.    Розглянемо окремо кримінологічну проблему легального рецидиву, бо тільки він має таку важливу особливість, що особа, яка була судима за попередній умисний злочин, умисно вчиняє новий злочин, що знаменує недосягнення відносно неї мети покарання. І саме така рецидивна злочинність становить особливо підвищену суспільну небезпеку.    Отже, проблема рецидивної злочинності багатопланова, тобто має кримінально-правовий, кримінально-процесуальний, кримінологічний і кримінально-виконавчий аспекти. Рецидивна злочинність, як і злочинність взагалі, є загальносоціальною проблемою суспільства.    У кримінологічній теорії і практиці розрізняють рецидиви загальний (вчинення різнорідних злочинів: вбивство і крадіжка, зґвалтування і хуліганство), спеціальний (вчинення тотожних або однорідних злочинів: крадіжка і крадіжка, грабіж і вимагання), однократний (повторна судимість) і багатократний (три і більше судимостей).    Дуже важливим є поняття пенітенціарного рецидиву (від лат. poenitentiarius — спокутливий, виправний), тобто вчинення нового умисного злочину після або під час відбування покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі за попередній умисний злочин. Саме ця категорія рецидивістів, як правило, найнебезпечніша.    Сукупність рецидивних злочинів (легальний рецидив), що вчинені в державі (або в окремому регіоні) у певний період часу, створює рецидивну злочинність як складову злочинності взагалі, а тому може виражатись у найважливіших показниках: рівні, структурі, динаміці.    Рівень рецидивної злочинності — це сукупна кількість рецидивних злочинів і рецидивістів, які їх вчинили, за певний період часу в конкретному регіоні або у країні загалом.    Коефіцієнти рецидивної злочинності вимірюються як співвідношення: кількості рецидивних злочинців до чисельності населення; кількості випадків рецидивної злочинності до злочинності взагалі; кількості рецидивістів серед виявлених злочинців взагалі; кількості рецидивістів серед злочинців окремих категорій.    У структурі рецидивної злочинності розрізняють такі показники:    - за кількістю попередніх судимостей;    - за кваліфікацією раніше вчинених злочинів (найчастіше крадіжки, шахрайства, грабежі, розбійні напади, хуліганство — дві третини випадків рецидивної злочинності взагалі);    - за характером і розміром раніше відбутого покарання;    - за співвідношенням випадків одиничної і групової злочинності;    - за інтенсивністю рецидиву (новий злочин під час відбування покарання, у перший рік після відбування покарання, у другий, третій тощо).    Динаміка рецидивної злочинності (тобто її зміна за певні періоди) загалом збігається із загальною динамікою злочинності. Вона залежить від соціальних та правових чинників і тісно пов’язана з динамікою первинної судимості. На динаміку рецидивної злочинності істотно впливають амністії, зміни у кримінальному законодавстві (як у Загальній, так і в Особливій частині), діяльність правоохоронних органів та інші чинники.    За статистикою серед осіб, що притягуються до кримінальної відповідальності, таких, які раніше вчинили злочин, за останні роки налічується 15-16 %.    Серед звільнених з установ по виконанню покарань протягом року після звільнення вчиняють злочин 8-9 %, серед умовно засуджених (нині — звільнених від відбування покарання з випробуванням) протягом іспитового строку вчиняють злочин 6-7 %.    Розглянемо особливості особи рецидивіста. У соціальній і психологічній структурі особи рецидивіста відбуваються суттєві негативні зміни, зумовлені тим, що в основу його ціннісних позицій і пріоритетів покладено антисоціальну поведінку, що в багатьох випадках діаметрально протилежна поглядам законослухняних громадян.    До основних особливостей характеристики особи рецидивіста належать такі:    - становлення на злочинний шлях у неповнолітньому віці;    - низький навіть порівняно з первинним злочинцем освітній рівень;    - схильність до бродяжництва, що поєднується із злочинним гастролюванням;    - втрата сімейно-родинних зв’язків і контактів з незлочинним середовищем і навпаки, інтенсивний контакт із злочинним середовищем;    - втрата стійких позитивних життєвих орієнтирів і цінностей, небажання займатися соціально корисною діяльністю, прагнення до аморальних миттєвих насолод (пияцтво, наркотики, проститутки, гра на гроші тощо);    - відвертий цинізм, відкидання загальнолюдських цінностей, прагнення додержуватись вимог злочинної субкультури (жаргон, татуювання, злочинна антимораль на основі агресивності, жорстокості, демонстративної психопатичної поведінки).    Саме такими є найважливіші морально-психологічні особливості більшості рецидивістів в інтелектуальній, світоглядній і емоційно-вольовій сферах. При цьому стійкість зазначених чинників посилюється зі збільшенням кількості судимостей.    У кримінологічній літературі зустрічається така соціально-психологічна класифікація рецидивістів (що не базується на правових нормах, про які вже йшлося) на типи:    - антисоціальний — найнебезпечніший — свідомо протиставляє себе суспільству, абсолютизує злочинну “мораль";    - асоціальний — відсутня активна установка на протиставлення себе суспільству, характерні соціальна деградація, втрата соціально корисних зв’язків, що штовхає на нові злочини;    - ситуативний — значну роль у поведінці відіграє конкретна життєва ситуація, антисоціальна установка не така активна, частіше це особи зі слабкими вольовими якостями, що не вміють керувати собою в конкретних умовах.    Тенденціями рецидивної злочинності є такі:    - сталі показники рецидивної злочинності, що не мають тенденції до зниження;    - збільшення кількості злочинів “на рахунку" середньостатистичного рецидивіста (подовження тривалості злочинної діяльності рецидивіста);    - “омолодження” рецидивної злочинності;    - збільшення кількості професійних злочинців серед рецидивістів;    - підвищення рівня психопатизації і ступеня соціальної деградації особи рецидивістів (систематично вживають алкоголь і наркотики майже 80 % рецидивістів).

86.Запобігання насильницьким злочинам

Запобігання насильницьким злочинам залежить від тих перетворень соціально-економічного й політичного характеру, що відбуваються в країні, пов'язаних зі становленням загальнолюдських цінностей, гуманізацією морального клімату, реалізацією принципів соціальної справедливості. Вирішення таких загальносоціальних завдань створює передумови для успішної боротьби з насильницькими злочинами та хуліганством.    Основні напрямки профілактики у сфері насильницьких злочинів:    - корекція державного політичного курсу, зміна характеру реформ, приведення їх у відповідність до національних інтересів;    - ефективна боротьба з пияцтвом і наркоманією;    - своєчасність реагування на правопорушення, вчинені на ґрунті побутових конфліктів, здатних перерости в злочини;    - забезпечення ефективної охорони правопорядку в громадських місцях;    - посилення боротьби з розпаленням міжнаціональної ворожнечі;    - обмеження криміногенних упливів рецидивістів і професійних злочинців на неповнолітніх та молодь;    - активізація діяльності щодо виявлення й нейтралізації антигромадських молодіжних угруповань;    - своєчасність профілактичного впливу на осіб з підвищеним ступенем віктимно :т.і.;    - активізація боротьби з фактами незаконного виготовлення, збуту, збереження чи носіння холодної та вогнепальної зброї;    - забезпечення справедливої відповідальності за насильницькі злочини й хуліганство на основі її диференціації та індивідуалізації;    - протидія пропаганді жорстокості й насилля в засобах масової інформації;    - розвиток системи профілактики психопатології, що продукує насилля.

87.Кримінологічна характеристика групової злочинності Групова злочинність, як і всякий вид злочинності, потребує чіткого визначення. Основним видом явного визначення, яке сприяє досягненню цієї мети, є визначення через найближчий рід і видову відмінність. Розгляд родових і видових ознак групової злочинності призначено для розкриття її сутності, тобто такого основного властивості, яке лежить в основі всіх її інших властивостей і зумовлює відносини з іншими явищами. Сутністю групової злочинності, як і злочинності в цілому, є її суспільна небезпека, тому що саме вона визначає всі інші властивості злочинності, обумовлює отторгаемость останньої суспільством і необхідність запобіжного впливу на неї. При цьому родові ознаки групової злочинності служать для обгрунтування її суспільної небезпеки та необхідності її попередження, видова ознака - для відображення специфіки характеру і ступеня суспільної небезпеки групової злочинності, а також для визначення специфіки її попередження. Таким чином, у визначення злочинності повинні увійти ті ознаки злочинності, які розкривають її суспільну небезпеку. Це завдання може бути вирішена на основі системного підходу, який передбачає розгляд групової злочинності як системи. Першим елементом злочинності як системи, безумовно, є злочин, який в одних випадках представляє лише якусь частину злочинної діяльності, що складається з декількох злочинів. В інших випадках злочин збігається з яким-небудь видом злочинної діяльності, тому що це злочин існує не інакше як сукупність злочинних дій, що утворюють у своїй єдності діяльність, наприклад, незаконне підприємництво (ст. 171 КК РФ). Саме злочин невіддільне від суб'єктивного джерела активності, тобто особи, яка вчинила злочин, який є другим елементом групової злочинності. Особливістю групової злочинності, як вже зазначалося, є спільна злочинна діяльність, що об'єднує декількох осіб у злочинну групу, яка представляє собою колективного носія цієї діяльності і виступає в якості третього елемента групової злочинності. Структура елементів групової злочинності має відображати закономірні зв'язки між ними. Найбільш значущою з цих зв'язків є інтегруюча зв'язок, наявна в тих випадках, коли один з елементів системи грає інтегруючу роль. Інтегруюча зв'язок злочинів, осіб, які їх здійснюють, і злочинних груп полягає в їх приналежності до сфери злочинного. Законодавче визнання суспільної небезпеки групової соціальної активності та її носіїв визначає їх включення в систему групової злочинності, а цієї злочинності в цілому додає кримінально-правовий характер, що є одним з її родових ознак. Інтегруючу роль всіх елементів системи, безумовно, відіграє злочин. Це пояснюється, по-перше, тим що злочин входить в системоутворюючий ознака - злочинну діяльність. По-друге, без вчинення злочину не існує злочинця та злочинної групи. До вчинення злочину особами, об'єднаними в якусь групу, ці явища існують в іншому соціальному ролі, не володіє властивістю злочинного. По-третє, саме на основі злочинів або їх сукупності, що утворює злочинну діяльність, декілька осіб об'єднуються в злочинні групи. Ці особи подають суб'єктний склад цієї спільності або її кількісний ознака, спільна діяльність, що включає конкретні злочини, її якісної ознаки. По-четверте, громадська небезпека скоєного злочину є основним об'єктивним критерієм, що визначає суспільну небезпеку його суб'єкта - конкретної особи чи злочинної групи. Однак злочин, як інтегруючий елемент, залежить від інших елементів системи - осіб та злочинних груп, оскільки без їх існування не можливо буття самих злочинів. Крім того, як це буде показано надалі, властивості злочинних груп та осіб, які вчинили групові злочини, можуть у певній мірі впливати на ступінь суспільної небезпеки самих групових зазіхань. Групова злочинність як система надає її елементів як цілісності нову якість, відмінне від якості кожного з них. Причому нова якість виникає не на порожньому місці, а являє собою перетворення тих якісних ознак, які є у елементів системи. Всі елементи групової злочинності як системи мають сутнісним властивістю, характерним для інтегруючого їх елементу - злочини. Таким властивістю є суспільна небезпека. Це означає, що кількісна інтеграція цієї ознаки зберігає його, але переводить даний ознака в нову якість - суспільну небезпеку групової злочинності, яка вже не тотожна суспільної небезпеки входять до неї елементів. Суспільна небезпека злочину полягає в його здатності породжувати негативні для суспільства наслідки. Як зазначено вище, людська діяльність та її окремий елемент - дію мають як пристосувальний, так і перетворювальний аспекти. Це означає, що людська діяльність породжує два роду наслідків. По-перше, людина адаптує природне і соціальне середовище до своїх потреб. По-друге, людська діяльність справляє зміни в природі, суспільстві, а також у фізичному і духовному бутті самої людини [1]. Такі наслідки тягне і злочинна діяльність. У першому випадку особи, які вчиняють злочини, ніяких реальних змін у соціальному житті не виробляють. Проте негативні наслідки від дій цих осіб полягають у тому, що вони адаптуються до соціуму через злочинну діяльність, пристосовуючи властивості соціального середовища для цієї діяльності (технологію виробництва, житло, зв'язки з іншими людьми і т. д.). Перетворювальний аспект злочину полягає в негативних змінах основних сфер людського буття і виражається в різних видах шкоди (фізичному, особисті немайнові, управлінському, політичному, економічному і т. д.). Негативні наслідки злочину є основним, але не єдиним компонентом його суспільної небезпеки. Суспільна небезпека злочину полягає у можливості його повторюваності, а отже, у можливості настання негативних для суспільства наслідків у результаті вчинення нових злочинів. Справа в тому, що злочином визнаються не поодинокі суспільно небезпечні ексцеси, а такі діяння, які володіють прецедентнимхарактером, несуть в собі властивості людської практики [2]. Суспільна небезпека злочину визначається його характером і ступенем. В основі характеру суспільної небезпеки злочину лежить характер тих соціально-негативних наслідків, які воно здатне спричинити; ступінь суспільної небезпеки злочину обумовлена ​​глибиною цих наслідків, а також ступенем прецедентності самого злочину, що тягне такі наслідки. Другим елементом групової злочинності як системи, що впливає на його суспільну небезпеку, є особа, яка вчинила злочин. Критеріями суспільної небезпеки особи, яка вчинила злочин, є, по-перше, злочин, по-друге, вся сукупність соціальних властивостей особистості, які можуть вплинути на її злочинне або правомірна поведінка, по-третє, криміногенні і антікріміногенние умови життя цієї особистості. Сама суспільна небезпека особи, яка вчинила злочин, є загрозою вчинення ним нового злочину. Наявність такої небезпеки надає прецедентний характер особи, яка вчинила злочин, в тому сенсі, що є реальна можливість пролонгації його існування в соціальній ролі злочинця в результаті вчинення ним нового злочину. Проте суспільна небезпека розглянутої особистості є не тільки потенційної, але і вже існуючої. Це зумовлено як тим, що суспільство вже несе витрати, пов'язані з впливом на таку особу (розслідування злочину, застосування до особистості запобіжних заходів, заходів кримінально-правового впливу і т. д.), так і тим, що в самій особистості в результаті вчинення злочину втілюються негативні наслідки: особистість пристосовується до соціуму через злочинну поведінку або змінює своє ставлення до найважливіших соціальних цінностей. Саме ці наслідки злочину, які настали в особистості особи, визначають реальну можливість вчинення ним нового злочину. Характер суспільної небезпеки особи злочинця визначається в основному характером соціально-негативних наслідків, властивих скоєного злочину, ступінь суспільної небезпеки - ступенем прецедентності існування такої особистості як суб'єкта злочинної діяльності. Третім елементом групової злочинності, що визначає його суспільну небезпеку, є злочинні групи. Шкідливий аспект суспільної небезпеки злочинної групи полягає в об'єднанні в ній осіб, спільно які роблять злочин, прецедентний аспект - у можливості подальшого існування такого сукупного суб'єкта злочину. Кожен з елементів злочинності втілює в ній свою суспільну небезпеку, зберігає її, але через зняття з'являється нова якість - суспільна небезпека злочинності як цілісного явища. Ця якість полягає в тому, що суспільна небезпека злочинності набуває властивостей, яких немає у суспільної небезпеки входять до неї елементів. Зокрема, злочинність здатна породжувати ті наслідки, які не в змозі спричинити жоден з вхідних в злочинність елементів. Отже, компонентами суспільної небезпеки групової злочинності є: 1) здатність злочинності породжувати соціально-негативні наслідки пристосувального і перетворювального характеру (шкідливий аспект); 2) прецедентний характер злочинності, що складається в можливості її подальшого існування, що тягне нові соціально-негативні наслідки пристосувального і перетворювального характеру (прецедентний аспект). Основний видова ознака, так само, як і родова ознака, повинен бути системоутворюючим, причому саме для групової злочинності. Якщо родовою ознакою, характерним для всіх видів злочинності, є злочинна діяльність, то видовою ознакою групової злочинності є спільна злочинна діяльність. Саме ця діяльність визначає кількість і специфіку елементів, що утворюють групову злочинність, а також характер і ступінь суспільної небезпеки цієї злочинності. Спільна діяльність характеризується в літературі як групова, для якої характерні наступні ознаки: 1) включеність у спільну діяльність кількох осіб (двох і більше); 2) наявність у цих осіб загальної, реалізованої у спільній діяльності цілі, яка стає груповий, підкоряє індивідуальні цілі кожного з учасників; 3) взаємодія учасників групи, що виражається у групових діях і складається, по-перше, з поділу функцій, що обумовлює взаємну залежність дій кожного з учасників від дій інших учасників, від їх індивідуального вкладу у спільну діяльність, по-друге, із з'єднання зусиль, що утворюється в результаті обміну інформацією та діями спілкуються учасників групи; 4) наявність загального групового продукту (наслідків) спільної діяльності, що виник у результаті взаємодії. Уточнюючи зміст загальних ознак спільної діяльності, виділимо наступні ознаки, характерні для спільної злочинної діяльності: По-перше, включеність у спільну злочинну діяльність двох і більше осіб, з яких хоча б одне діє в якості суб'єкта злочину. Якщо у суспільно небезпечної діяльності беруть участь тільки особи, які не є суб'єктами злочину, така спільна діяльність не може бути названа злочинною. Участь у спільній діяльності хоча б однієї особи, яка є суб'єктом злочину і коїть злочин, надає в цілому діяльності злочинний характер. По-друге, наявність у цих осіб загальної групової мети, реалізованої в спільної злочинної діяльності. По-третє, взаємодія учасників злочинної групи, що виражається в груповому злочині і складається з розділення функцій і з'єднання зусиль кількох осіб. По-четверте, наявність спільного групового продукту спільної злочинної діяльності у вигляді соціально-негативних для суспільства наслідків пристосувального і перетворювального характеру. Таким чином, спільна злочинна діяльність являє собою виражається в груповому злочині така взаємодія двох або більше осіб, що мають загальну групову мету, при наявності хоча б в одного з них ознак суб'єкта злочину, в результаті якого з'являється загальний груповий продукт у вигляді соціально-негативних для суспільства наслідків пристосувального і перетворювального характеру. Будучи системоутворюючим ознакою групової злочинності, спільна злочинна діяльність визначає, по-перше, кількість утворюють систему елементів, яким надає властивість необхідних компонентів. У порівнянні зі злочинністю індивідуально дійових осіб у зміст групової злочинності входять, поряд зі злочинами та особами, їх здійснюють, злочинні групи, так як об'єднання зусиль кількох осіб народжує колективного суб'єкта злочинної діяльності. По-друге, спільна злочинна діяльність істотно визначає характер і ступінь суспільної небезпеки таких елементів системи, як злочин і особа, яка вчинила злочин. Злочин в системі групової злочинності є спільно досконалим, тобто груповим, а особа, яка брала участь у його скоєнні, належить до колективного суб'єкту діяльності - злочинній групі. Це підвищує суспільну небезпеку зазначених елементів групової злочинності в порівнянні з аналогічними елементами злочинності індивідуально дійових осіб. По-третє, спільна злочинна діяльність через характер і ступінь суспільної небезпеки групового злочину, його учасників та злочинну групу визначає характер і ступінь суспільної небезпеки групової злочинності в цілому.

88. Тіньова економіка — господарська діяльність, яка розвивається поза державним обліком та контролем, а тому не відображається в офіційній статистиці. «Тіньові» підприємства не перерозподіляють власних доходів до бюджетів та державних цільових фондів, вони не сплачують податки, збільшуючи власні прибутки.

Тіньова економіка і корупція є в усіх країнах – і в Америці, і у Великобританії, в Греції, Італії та Німеччині. Там теж існують мінімізація оподаткування, хабарництво в будівельній галузі при отриманні підрядів, використання службового становища та розтрата бюджетних коштів. Але все це там займає кілька відсотків ВВП, а у нас тіньова економіка - це від 35 до 50% ВВП [8]. Масштаб тіньової економіки традиційно вважається індикатором ефективності економічної політики уряду: коли результативність податкової політики паралельно із рівнем її прозорості знижується, бізнес, рятуючись, переходить в тінь, що, власне, ми й спостерігаємо сьогодні. Таким чином, варто досліджувати тіньову економіку і шукати засоби і механізми зменшення її рівня.

Теоретичні та прикладні аспекти комплексної проблеми тінізації та детінізації економіки розглядаються у працях багатьох вчених: значний внесок у вивчення тіньової економічної діяльності зробили П. Гутман, К. Морріс, Е. Фейг, Ф.Шнайдер та ін.. Серед вітчизняних науковців уваги заслуговують роботи А. Базилюка, З. Варналія [6], І. Мазур [3], В. Мандибури, В. Серафимова [5], О. Турчинова та ін.

Проте, і досі розміри тіньової економіки не зменшуються та не існує універсального механізму протидії, що і обумовлює актуальність обраної теми.

Метою наукового дослідження є вивчення причин та наслідків тінізації економіки, а також розробка засобів скорочення рівня та негативного впливу з боку тіньового сектора економіки.

Так як тіньова економіка має об’єктивний характер, а формування тіньового сектора пов’язано з виникненням держави, то всі процеси тінізації та детінізації економічної діяльності характеризуються загальними закономірностями розвитку соціально-економічних систем.

Через різні причини та способи поширення тіньової економіки у сучасному ринковому середовищі, остання має неоднакові наслідки для успішного розвитку держави.

Так тіньова економіки чинить негативний вплив на всі соціально-економічні процеси, що відбуваються в суспільстві.

По-перше, виникнення тіньової економіки призводить до різкого зниження ефективності державної політики.

По-друге, податки (їх несплата) мають здатність порушувати ринкову рівновагу.

По-третє, для підприємств, які працюють в «тіні», характерними є численні ризики (ризик при придбанні сировини і матеріалів, ризик процесу виробництва на неофіційно діючих підприємствах, ризик неплатежів покупців на тіньовому ринку).

По-четверте, через свою необізнаність у економічних та правових питаннях працівники, які погоджується працювати неофіційно втрачають право на матеріальне забезпечення у вигляді соціального страхування.

Позитивний ефект від тіньової економіки, за допустимого рівня, проявляється у наступному:

1) тіньова економіка створює нові можливості для зайнятості, причому не тільки тіньової, оскільки цей сектор потребує товарів, що виробляються у легальній економіці;

2) у галузях тіньової економіки з’являються інновації, які підвищують суспільний добробут;

3) тіньова економіка може зменшити негативний вплив економічних потрясінь в офіційному секторі, сприяючи стабільності системи в цілому.

У будь-якому випадку, подальше розширення сфери тіньової економіки у всьому світі, та в Україні зокрема, є недопустимим. Поглиблене вивчення тенденцій виникнення і поширення, сутності та причин тіньової економіки дало можливість розробити ефективні засоби та, на основі узагальнення світового досвіду, запропонувати механізми протидії тіньовій економіці в Україні (таблиця 1).

89. Для ефективної боротьби зі злочинністю потрібні точні та повні знання про її стан, рівень, структуру, динаміку, географію, а також осіб злочинців. Все це становить зміст кримінологічної характеристики як злочинності в цілому, так і окремих її видів.

Зазначимо, що незважаючи на порівняно незначну частку насильницьких злочинів у загальній структурі злочинності (16-17 %), вони відрізняються підвищеною суспільною небезпекою, оскільки пов 'язані з тяжкими наслідками для потерпілих. Сучасна насильницька злочинність переважно носить побутовий, ситуативний характер. Разом з тим, зростає кількість організованих, заздалегідь підготовлених злочинів, які нерідко характеризуються особливою жорстокістю, зухвалістю, витонченістю.

Вивчення динаміки окремих видів найтяжчих насильницьких злочинів за останні роки свідчить про несприятливі кількісні і, особливо, їх якісні зміни. За даними MBC України, у 1999 році було зареєстровано разом із замахами 4624 навмисних убивства. В це число не входять 7047 тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого. Не реєструються зазвичай і приховані убивства, замасковані під нещасні випадки або необережне позбавлення життя чи самогубство. Чимало людей зникли без вісти. Але в порівнянні з іншими злочинами, латентність навмисних убивств і тяжких тілесних ушкоджень відносно невелика.

Зауважимо, що протягом тривалого часу переважають убивства на побутовому грунті: у п'яних бійках, через сімейні конфлікти. Менше число припадає на убивства з метою приховання інших злочинів. Але тепер все частіше стикаємося з убивцями-маніяками та кілерами.

Як уже було сказано, у 1999 році зареєстровано 7047 тяжких тілесних ушкоджень —у півтора рази більше, ніж навмисних убивств і замахів на нього. Якщо в структурі злочинності навмисні убивства складають у середньому 0,8—1 %, то навмисні тяжкі тілесні ушкодження — 1,2—1,5 %. Таким чином, у сумі ці два злочини становлять приблизно 2—2,5 %. Навмисні тілесні ушкодження середньої тяжкості, тяжкі тілесні ушкодження, вчинені в стані сильного душевного хвилювання, а також катування в структурі всієї злочинності становлять десь 3 %. Виходить, без урахування побоїв, легких тілесних ушкоджень, злісного хуліганства і зґвалтувань, кожний 20-й злочин призвів до смерті потерпілих і серйозних розладів здоров'я. Серед насильницьких злочинів хуліганство становить — 4,8 % (26872)1.

Серед насильницьких злочинів особливе місце займають зґвалтування та інші статеві злочини. Зрозуміти сексуальних злочинців і їхні вчинки можна лише проникнувши у внутрішній світ цих людей.

До насильства, як правило, схильні слабкі особи, які не можуть шалагодити з жінкою нормальні стосунки, тому й ґвалтують їх. ' Кримінально-правовою статистикою 1999 року в Україні зареєст-Іровано 1288 звалтувань і замахів на них. Це 0,2 % усіх злочинів. Шажко сказати, чому число зареєстрованих звалтувань у 1999 році Вкоротилося порівняно з попереднім роком на 4 %, а з 1995 роком — на 35,5 %'. Але ясно одне — наведені цифри не відображають реального масштабу цих злочинів. Багато потерпілих із зрозумі-ІШх причин не звертаються зі скаргами. Дослідження показали, що еред жінок жертвами звалтування найчастіше стають такі категорії: а) особи нейтральної поведінки; б) надто довірливої поведінки; jfjfc) віктимної поведінки (аморальної і легковажно-сексуальної)2.

До групи нейтральної поведінки включені ті жінки, поведінка ||Іких з огляду ситуації, що передувала вчиненню злочину, безпосередньо не пов'язана з виникненням у винного наміру зґвалтувати. У якихось взаєминах із злочинцем до цього потерпіла не була. В ос-ріовному це випадки несподіваного сексуального нападу. Нейтральна поведінка зафіксована в 64 % потерпілих.

і Г До групи надто довірливої поведінки віднесені жінки, дії яких у S ситуації, що передувала злочину, характеризувалися недостатньою Івавбачливістю щодо можливих наслідків своїх вчинків. Це, наприк-спільне проведення дозвілля з малознайомими чоловіками, від-їх помешкання. Надто довірливою була поведінка в 14 % !потерплих.

нарешті, віктимна поведінка створює ситуацію, за якої існує реальна загроза сексуального нападу. Така поведінка відмічена в % потерпілих. Дуже часто провокуючим чинником є алкогольне ; Оп'яніння жінки. Серед жертв звалтування переважають жінки у ві-і до 25 років, 83,6 % — незаміжні. Більшість звалтувань відбувається вночі або ввечері (81,2 %) і лише 18,8 % у денний час.

Динаміка аналізованого злочину носить яскраво виражений се-; зонний характер: у травні — вересні вчиняється понад 70 % згвал-.тувань. Найкримінальніша територія — квартири (близько 25 %); у подвір'ях і на вулицях відбувається кожне п'яте зґвалтування, І інші — у парках, лісі, полі тощо. Сексуальні напади на жінок — і типово молодіжний злочин. Особи у віці до 21 року становлять серед насильників дві третини. Найвища злочинна активність у неповнолітніх віком 16—17 років. На осіб понад 32 роки і старше припадає менше 10 % насильників. Зґвалтування нерідко супроводжуються іншими злочинами, зокрема, задоволенням статевої пристрасті у спотвореній формі, тяжкими тілесними ушкодженнями чи навмисними убивствами. Останнє властиве маніякам-садистам.

Інші статеві злочини такі як примушування жінки до статевого зв'язку, зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, розбещення неповнолітніх, мужолозтво займають незначну частку порівняно із звалтуваннями.

Що стосується корисливо-насильницьких злочинів, то кримінальна статистика свідчить про те, що грабежі, вимагання і розбої склали 5 % від загальної злочинності 1999 року. А якщо до цього додати зареєстровані випадки здирства (3228) і бандитизму (96), то питома вага корисливого насильства в загальній злочинності наблизиться до 6 %.

Латентність грабежів, вимагання і розбоїв порівняно з іншими корисливими злочинами невелика через тяжкість наслідків і заінтересованість потерпілих. Інша справа з бандитизмом. Незважаючи на те, що в останні роки число зареєстрованих злочинів за статтею "Бандитизм" дещо зросло (якщо в 1995 році було розслідувано 34 справи, то в 1999 — уже 96), але далеко не відповідає дійсності. Як свідчить офіційна статистика MBC, кількість бандитських формувань в Україні збільшується у геометричній прогресії. Сьогодні кожний четвертий злочин вчинюється членами організованих злочинних угруповань. Щомісяця органами внутрішніх справ знешкоджуються 10-15 банд1.

В останні роки зростання таких тяжких злочинів, як здирства і розбої не лише призупинилося, але й значно зменшилося. У 1999 році їх було зареєстровано 28013, — на 4 % менше, ніж у 1998 p., і на 9,6 % менше, ніж у 1997 році. За даними деяких досліджень, вуличні здирства і розбої становлять 70 % від усіх епізодів2.

Збільшилося число нападів бандитських угруповань на туристичні автобуси, вантажівки дальніх перевезень, на водіїв легкових автомобілів і таксистів. Ступінь небезпеки такого розбою дуже висока, оскільки часто застосовується зброя в поєднанні з крадіжкою машин і вбивством водіїв.

Особливий різновид становлять напади з проникненням у приміщення організацій чи квартир. Пограбування офісів комерційнихструктур, магазинів і банків супроводжуємся застосуванням вогнепальної зброї або її імітації. Не менш небезпечні розбійні напади на •квартири. Побоюючись викриття й усуваючи свідків, бандити іноді вбивають усіх мешканців — навіть малих д.ігей. Жертвами таких нападів, як правило, стають заможні люди із сумнівними прибутками. Розраховують на те, що потерпілі не будуть звертатися до правоохоронних органів.

Понад 50 % здирств і розбоїв вчиняються групами, у яких беруть участь від двох до шести осіб. Майж« всі ці злочини, вчинені неповнолітніми, носять груповий характер. Вогнепальна зброя використовується у 12 % цих злочинів, холодна — майже в половині.

Розкриття корисливих насильств досить високе — 74—75 % розбоїв і 38 % грабежів. Цьому сприяє відкритий характер посягань, тяжкість наслідків і підвищена зацікавленість міліції в їх розкритті.

Звертає на себе увагу молодий вік грабіжників і бандитів: неповнолітні — 25,2 %, особи у віці 18—25 років — 32 %, 26—35 років — 34,8 %, старші 35 років — 8 %. Отже, понад 90 % здирників та розбійників — особи, не старше 35 років. За родом своїх занять це робітники (близько 28 %), учні (11,4 %), службовці (2,8 %). Майже 40 % становлять не зайняті ні роботою, ні навчанням. Є підстави вважати, що остання категорія збільшуватиметься зі зростанням безробіття.

Значне місце в структурі насильницько-корисливих злочинів займає так званий "рекет" — найнебезпечніша форма вимагання. Рекет характеризується особливою агресивністю і жорстокістю. Для досягнення своїх цілей рекетири використовують залякування, захоплення заручників, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, катування, убивства.

Незважаючи на те, що латентність здирства і так висока, офіційна статистика вказує на постійне його зростання. У 1999 році, за даними MBC України, зареєстровано 3228 здирств, що на 14,3 % більше, ніж у 1997 році. Здирники діють, як правило, у складі організованих груп і контролюють певну територію або вид бізнесу. Заздалегідь обумовлені суми вимагачі одержують регулярно і не допускають конкуренції, тобто повторного здирства з боку інших осіб. Це так зване "мирне" вимагання, з яким більшість бізнесменів погодилася. Але частішають випадки "агресивного" здирства, коли злочинці завозять жертву у безлюдне місце та знущаються, вимагаючи віддати цінності.

Кримінологічні дослідження дозволили визначити три основні типа насильницьких злочинців.

До першого з них відносяться особи з чітко вираженою агресивно-насильницькою антисоціальною спрямованістю. Йдеться про тих, хто орієнтований на поведінку, небезпечну для життя і здоров'я інших людей, їм властиві негативно зневажливе ставлення до особи, її найважливіших благ, переконаність у допустимості насильницьких засобів вирішення конфліктів. Посягання на життя чи здоров'я людини є для них ланкою в ланцюзі постійних актів агресивної поведінки в різних ситуаціях. Такий стереотип поведінки — результат глибокої деформації їхньої особи, специфічний продукт егоцентричної орієнтації. У загальній кількості засуджених за насильницькі злочини ці особи становлять близько половини.

До другого типу належать злочинці, що характеризуються в цілому негативно, припускали й раніше різні правопорушення, але спрямованість яких на вчинення посягань проти особи явно не виражена. Насильницький злочин виступає як засіб заволодіння певними цінностями, в ім'я яких приносяться в жертву блага іншої людини. Цей тип насильницьких злочинців можна назвати "проміжним"; він становить 20 %.

До третього типу відносяться так звані ситуаційні або випадкові злочинці, тобто ті, які до злочину характеризувалися позитивно чи нейтрально, а саме посягання вчинили під впливом несприятливої життєвої ситуації. У їх поведінці відсутні ознаки, властиві представникам двох попередніх типів. Вони застосовують насильство як реакцію на ситуацію, що сприймається ними як гостро конфліктна. Серед насильницьких злочинців такі особи становлять близько ЗО %.

Природно, що засоби профілактичного впливу на представників названих груп мають бути диференційованими. Щодо перших двох типів злочинців вони зводяться до усунення антисоціальної спрямованості їх особи, а стосовно третього типу головним є нейтралізація зовнішніх криміногенних факторів.

90. Кримінологічна характеристика та запобігання злочинності неповнолітніх

Рівень злочинності неповнолітніх зростав до 1995 р. включно, після чого почав поступово знижуватися за абсолютними показниками (у 1990 р. зареєстровано 28 819 злочинів за участю неповнолітніх, у 1995 р. - 41 648; 2000 р. - 37 239; 2002 р. -32 335; 2003 р. - 30 950). Темп її приросту загалом відставав від темпу приросту дорослої злочинності.

За даними на 2004 р., питома вага злочинів неповнолітніх у загальному масиві зареєстрованих злочинів становила для убивств 5,5 %; тяжких тілесних ушкоджень - 5,7 %; зґвалтувань - 9,7 %; розбоїв - 15,3 %; грабежів - 16,2 %; крадіжок - 13,5 %; хуліганства - 8,9 %102. Значна частка злочинів неповнолітніх розглядається дорослими як прояв вікової незрілості, бешкетництва. Тож про багато з них не повідомляється правоохоронним органам, що призводить до збільшення їх латентності.

Для структури злочинності неповнолітніх характерні такі риси:

- частка тяжких насильницьких та корисливо-насильницьких злочинів неповнолітніх становить 10 % і порівняно стабільна;

- у структурі злочинності неповнолітніх переважають крадіжки, грабежі, хуліганства (до 4/5 від усіх учинених злочинів);

- зростає поширеність організованих форм злочинної діяльності.

До негативних тенденцій розвитку злочинності неповнолітніх належать:

- організованість злочинності неповнолітніх (з одного боку, за прикладом дорослої, з другого, за допомогою дорослої);

- збільшення темпів зростання злочинності неповнолітніх;

- зростання питомої ваги злочинності неповнолітніх у структурі загальної злочинності;

- збільшення злочинів, пов'язаних з наркотиками;

- зростання технічної оснащеності неповнолітніх злочинців.

91. Попереджувальна (профілактична) завдання кримінального законодавства виражається у недопущенні вчинення злочинів. Вона вирішується наступними основними засобами: а) загальної превенцией кримінального закону, б) загальної та спеціальної превенцией покарання; в) нормами про добровільну відмову від злочину; г) нормами про діяльному каятті; д) нормами про обставини, що виключають злочинність діяння; е) нормами з подвійною попереджувальної спрямованістю.

Як видається, функції кримінального права не можна зводити лише до охорони відносин, які отримали регламентацію в інших галузях права. Кримінальне право має власний, досить специфічний предмет регулювання.

92. Законодавство про протидію злочинності: галузі та їх взаємозв’язок

Політика як сфера суспільного життя (в перекладі з грецької) означає мистецтво управління державою; діяльність, ядром якої є завоювання, утримання і використання державної влади.

Напрямки політики різноманітні, зокрема зовнішня і внутрішня, а в останній — соціальна. Внутрішня соціальна політика відображає принципи, стратегію, основні напрямки і форми досягнення соціальної мети, яку ставить перед собою суспільство, політичні і владні структури, що його представляють.

Політика знаходиться в основі формування і розвитку правової системи держави, різних галузей законодавства, правових форм і напрямків його діяльності.

Загальна мета соціальної політики визначена в Конституції України, де вказано, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (ст. 3).

Мета такої політики має складну ієрархію, яка залежить від характеру і спрямованості діяльності держави і її органів по її реалізації.

Один з її напрямків — політика у сфері боротьби зі злочинністю — концентрований вираз завдань, принципів, стратегій, основних напрямків, форм і методів контролю держави за злочинністю.

Ця багатопланова політика держави умовно може бути поділена на:

- кримінологічну політику як політику у сфері профілактики злочинів (з внутрішніми підструктурами, наприклад, постпенітенціарна політика направлена на попередження рецидивної злочинності);

- кримінальну (кримінально-правову) політику;

- політику у сфері виконання покарання (тобто кримінально-виконавчу політику);

- правоохоронну і судову політику;

- кримінально-процесуальну політику;

- криміналістичну політику.

Кримінальна політика виявляє собою сукупність принципів, мети, напрямків і методів діяльності держави в сфері кримінально-правового захисту особи і правопорядку від суспільно небезпечних посягань.

Її мета полягає у визначенні:

- видів суспільних відносин, які підлягають кримінально-правовому захисту;

- кола суспільно небезпечних діянь, які створюють кримінальні правопорушення (злочини), тобто підстави і межі криміналізації (декриміналізації);

- характеру й обсягу заходів боротьби зі злочинами, змісту покарань і меж санкцій, а також заходів звільнення від відповідальності і покарання (пеналізації і депеналізації);

- шляхів підвищення ефективності впливу кримінально-правових норм, у тому числі на правосвідомість громадян;

- способів досягнення мети кримінального покарання і напрямки взаємозв'язку кримінального права з іншими галузями права у сфері боротьби зі злочинністю.

Сучасна вітчизняна кримінальна політика розвивається із врахуванням наступних тенденцій.

1. Вона повинна задовольняти нові соціальні і економічні реалії (і умови) України.

2. Політика повинна будуватися на основі гуманізації законодавства про боротьбу зі злочинністю і практики його застосування, враховувати світові стандарти (економія репресії, базовість класичної школи з врахуванням останніх теорій, наприклад, нового соціального захисту) і втілення в життя принципу невідворотності відповідальності.

3. Кримінальна політика повинна враховувати взаємозв'язок всіх галузей права у сфері боротьби зі злочинністю і необхідність їх одночасного, комплексного, взаємообумовленого реформування.

4. В процесі реалізації кримінальної політики необхідно подолати об'єктивні труднощі її проведення, а саме:

- недостатнє матеріально-технічне і фінансове забезпечення правоохоронної діяльності;

- наявність психологічних стереотипів, які склалися у більшості населення про можливість зменшення злочинності шляхом посилення кримінальної репресії;

- складності законодавця, який здійснює законотворчість у перехідний соціально-економічний період, і вимушений знаходити компромісні рішення;

- труднощі застосування права, пов'язані з прогалинами в тлумаченні закону, практиці його застосування, з проблемами здійснення правосуддя, підготовки кадрів, підвищення їх професійної кваліфікації;

- проблеми політичної, державно-правової властивості (відсутність меж, прогалини законодавства про громадянство, міграцію тощо).

5. Необхідність забезпечення справжньої міжнародно-правової, конституційної, кримінологічної, прогностичної обґрунтованості кримінальної політики.

6. Об'єктивне врахування нинішньої соціально-кримінологічної реальності в техніко-юридичній (формально-логічній) законотворчості (зокрема, суперечностей між соціологічними і догматичними підходами, впливу соціальних змін і злочинності). При цьому потрібно брати до уваги наступні обставини:

- консенсус нових економічних і політичних інтересів вимагає нового адекватного захисту;

- зростання організованої, умисної, професійної, тяжкої злочинності, збільшення незаконного обігу зброї, наркотиків, злочинності неповнолітніх;

- приховане і явне лобіювання на законодавчому рівні різних, у тому числі протиправних економічних і прямо кримінальних інтересів;

- практика застосування ряду норм свідчить про значне ослаблення державності в 90-х роках XX ст.;

- недостатньо ефективна діяльність правоохоронної (зокрема кримінально-виконавчої) системи і вплив цього чинника на сучасну злочинність в Україні.

З врахуванням викладених положень науково-обгрунтована система заходів боротьби зі злочинністю може включати:

1. Забезпечення загальної організації цієї роботи (програмування, коректування, ресурсне й інше забезпечення, зокрема правотворчість у сфері законодавства про боротьбу зі злочинністю, включаючи кримінальне).

2. Загальне попередження злочинності (як вплив на її детермінанти, причинні комплекси при вирішенні загальних соціальних, економічних, політичних, духовних і інших проблем).

3. Спеціальне попередження як усунення причин і умов злочинності.

4. Правоохоронна діяльність (правозастосування), яка включає всі стадії кримінального процесу від оперативно-розшукової діяльності до виконання вироку і відновлення порушених прав особи, суспільства і держави.

Правове регулювання боротьби зі злочинністю

1. В основі справедливої законотворчої і правозастосовної діяльності державних органів (включаючи кодифікацію і кваліфікацію) лежать уявлення про правову державу: про її суть, характерні риси і завдання, проблеми формування в Україні на сучасному етапі.

Правова держава — багатогранне явище, яке розвивається. В ході суспільного прогресу воно набуває нових властивостей, наповнюється новим змістом, відповідним конкретним умовам існування суспільства і рівню його розвитку. В його основі знаходяться економічні, історико-культурні, соціальні, політичні і етичні детермінанти: «Суспільство ставить собі завжди тільки таке завдання, які воно може вирішити, оскільки при його найближчому розгляді завжди виявляється, що саме завдання виникає лише тоді, коли матеріальні умови його вирішення вже є чи, принаймні, знаходиться в процесі становлення».

До характерних рис правової держави належать:

а) верховенство закону, що виражає правові принципи у всіх сферах суспільного життя;

б) зв'язаність законом самої держави, її органів, громадських організацій, посадових осіб і громадян;

в) непорушність свободи особи, її прав і законних інтересів, честі і гідності, їх охорони і гарантованість;

г) рівність громадян перед законом;

д) взаємна відповідальність держави і особи;

е) функціонування механізму поділу влади на всіх рівнях державного управління як системи стримань і противаг, як бази для забезпечення ефективного контролю і нагляду за здійсненням законів;

ж) перебування державного апарату і системи правозастосування поза політикою;

з) наявність механізмів контролю за державою з боку «громадянського суспільства», відповідність права моралі цього суспільства;

и) свобода діяльності індивідів і їх об'єднань за принципом: все, що не заборонено законом - дозволено;

к) не тільки підпорядкування меншини більшості, але і система правових гарантій і способів захисту законних інтересів меншини;

л) пряма юридична дія конституційних норм;

м) забезпечення мінімального рівня правового насильства (економія і раціональність репресій, включаючи кримінально-правову);

н) підвідомчість суду будь-яких суперечок про право, між ким би вони не виникали.

З врахуванням викладеного звичайно дається наступне визначення правової держави. Це така демократична держава, у якій забезпечується панування права, верховенство закону, рівність всіх перед законом і незалежним судом, де визнаються і гарантуються права і свободи людини, а в основу організації влади покладений принцип поділу влади.

Соціальними завданнями правової держави по відношенню до громадянського суспільства є:

- забезпечення рівних і справедливих можливостей для розвитку особи, досягнення добробуту людини і суспільства;

- охорона праці і здоров'я людей, забезпечення підтримки сім’ї, материнства, батьківства і дитинства, інвалідів, людей похилого віку, розвиток системи соціальних служб, встановлення державних пенсій, допомог і інших гарантій соціального захисту;

- проведення гуманної демографічної політики;

- створення необхідних умов для культурного розвитку людини і суспільства;

- забезпечення екологічної безпеки і раціонального природокористування тощо.

2. Використовуючи науковий арсенал минулого і сьогодення, практичний досвід побудови і функціонування правової державності в сучасних цивілізованих країнах, вітчизняне правознавство намітило реальні контури правової держави в нашому суспільстві і визначило наступні основні проблеми його формування в Україні.

По-перше, визначити, по яких напрямах проходитиме подальше реформування всієї системи державної влади. В основі цих перетворень повинен лежати принцип поділу влади. Потрібно чимало зробити для вироблення ефективних процедур, формування певних традицій і правил взаємодії структур державної влади.

По-друге, неодмінна умова функціонування України як демократичної правової держави полягає у здійсненні судової реформи: затвердження судової влади в державному механізмі як дійсно впливової сили, незалежної у своїй діяльності від влади законодавчої і виконавчої.

По-третє, у правовій державі людина, її права і свободи повинні бути поставлені як юридично, так і фактично (реально) у ряд вищих цінностей. Хід історії показує, що особа так і не стала самоцінністю в нашій країні. Забезпечення прав і свобод людини як і раніше залишається на другому плані. Процес формування правової держави припускає створення такої дієвої системи політичних, юридичних і інших гарантій, які забезпечували б реальність дотримання і захисту прав і свобод, честі і гідності людини з боку державної влади.

По-четверте, існує проблема, пов'язана з подальшим розвитком і вдосконаленням українського законодавства: його галузей і інститутів; формуванням нової правової системи.

По-п'яте, протягом десятиліть в країні діяла однопартійна система, яка виключала можливість створення і функціонування легальних опозиційних партій. Тому в правовій державі необхідно будувати політичне життя на основі ідеологічного, політичного різноманіття (плюралізму), багатопартійності: опиратися можна тільки на те, що чинить опір. Для цього варто розвивати громадянське суспільство, що є важливою ланкою між особою і державою; у ньому реалізується велика частина прав і свобод людини.

По-шосте, необхідним чинником, що визначає успіх багатьох перетворень у державному і політичному житті нашого суспільства є рівень політичної і правової культури. Слід позбавлятися від того правового нігілізму, який особливо чітко проявився останнім часом не тільки в громадян, але й у представників державного апарату. Повага і дотримання Конституції, законів всіма членами суспільства, всіма службовими особами — невід'ємна риса демократичної правової держави, основа боротьби з правопорушеннями.

Таким чином, у правовій державі концентруються загальнолюдські цінності, сформовані в процесі тривалого розвитку державно-організованого суспільства. Природний життєвий прогрес продовжуватиме вносити нові елементи в теорію і практику будівництва правової держави як основи ефективного здійснення професійної юридичної діяльності.

3. У контексті викладених положень сучасний період державного будівництва в Україні характеризується активним і об'єктивно необхідним процесом удосконалення законодавства і практики його застосування, у тому числі в сфері боротьби з правопорушеннями. Єдність і взаємозв'язок галузей законодавства про боротьбу зі злочинністю засновані на відповідних політичних переконаннях, пануючих ідеях і установках у цій області як частині внутрішньої соціальної політики сучасної української держави.

Вироблення і реалізація політики у сфері боротьби зі злочинністю як один з актуальних сучасних напрямків діяльності держави включає формулювання завдань, обґрунтування принципів, стратегії, основних напрямків і форм впливу на злочинність і контроль над нею на соціально допустимому рівні.

Всі напрямки цієї політики єдині з погляду цілей, принципів і стратегії і тісно пов'язані між собою. Проте лідируюча роль кримінально-правової політики в комплексі напрямків боротьби зі злочинністю полягає в тому, що саме вона визначає, а потім на законодавчому рівні відображає кримінально-правові заходи впливу на злочинність: кримінальну відповідальність, її підстави і диференціацію, криміналізацію і декриміналізацію суспільно небезпечних діянь, мету, систему, види покарань, їх зміст і індивідуалізацію, а також звільнення від відповідальності і покарання.

Вітчизняна кримінально-правова політика в даний час достатньо стабільна, оскільки базується на вироблених світовим співтовариством загальновизнаних стандартах в цій області, закріплених у відповідних міжнародних і конституційних актах, положеннях нового кримінального законодавства і висновках сучасної науки.

На стратегію діяльності будь-якої держави в сфері боротьби зі злочинністю і її стан впливають комплекс соціально-політичних факторів, економічне і моральне положення суспільства. Корінні перетворення в економіці, політиці, ідеології і праві української держави останніх років зумовили адекватні зазначеним детермінантам стан кримінальної політики і напрямки її законодавчої і правозастосовчої практики.

Мета, принципи і зміст кримінальної політики реалізуються в кримінальному законодавстві, праві і його конкретних інститутах.

Кримінальне законодавство (як і все законодавство про боротьбу зі злочинністю) перебуває у віданні держави. Відповідно до розмежування предметів відання це означає, що постанови й інші рішення органівмісцевого самоврядування можуть розглядатися лише як акти про застосування норм права.

У якості керівних і основних ідей, вироблених внутрішньою соціальною політикою держави і реалізованих у законодавстві, виступають визначені кримінально-правові принципи.

Принципи кримінального права базуються на загальних положеннях про право і стійкі ідеї галузей законодавства в сфері боротьби зі злочинністю. Особливу значимість вони набувають у період судово-правової реформи, оскільки, володіючи нормативними властивостями, вони стають обов’язковими при формуванні нових інститутів і норм.

Принципи об'єктивні за своїм характером. Це визначається тим, що основні ідеї відображають об'єктивну потребу в сфері боротьби зі злочинністю і підлягають обов'язковому втіленню як у конкретних нормах права, так і при їх реалізації в правозастосовній діяльності. Система принципів кримінального права (загальправових, міжгалузевих, спеціально-правових) тісно пов'язана з принципами інших галузей права, покликаних забезпечувати проведення боротьби зі злочинністю, виявляти єдність і взаємозв'язок з ними, а з деякими з них навіть співпадати по назві і змісту.

Принципи права ґрунтуються на Конституції України, яка має, як відомо, пряму дію; на міжнародних актах і стандартах у даній області; на основоположних інститутах кримінального права. Кримінальний кодекс України до кримінально-правових принципів відносить законність, рівність громадян перед законом, винність, справедливість, гуманізм.

Таким чином, принципи кримінального права покликані визначити стратегію і напрямки розвитку конкретних інститутів, норм і практики їх застосування, забезпечити системність правового регулювання відносин в області впливу на злочинність. Усі вони взаємопов’язані між собою, доповнюють один одного, тому і їх реалізація в правозастосовній діяльності є комплексною.

4. Головне завдання комплексу галузей законодавства в сфері боротьби зі злочинністю полягає в тому, щоб уберегти особу, суспільство і державу від злочинів. Згідно ст. 1 КК України кримінальне законодавство має наступні завдання: правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Охорона особи і правопорядку здійснюється шляхом встановлення кримінальної відповідальності і покарання за суспільно небезпечні діяння (дія чи бездіяльність). Крім того, загроза покарання за суспільно небезпечні діяння, а також фактичне застосування покарання утримує від вчинення злочину значну частину осіб, які хотіли б їх вчинити.

Крім зазначених (охоронних і попереджувальних) завдань законодавство про боротьбу зі злочинністю виконує ряд інших функцій чи соціальних ролей. Основними з них є: регулятивна, інформаційна і виховна. Остання, зокрема пов'язана з правовою свідомістю населення. Недостатньо мати хороший закон і правильно застосовувати його, необхідно ще роз'яснювати його зміст, соціальну цінність і необхідність. Тому роз'яснювальна, виховна робота також є одним з основних завдань усіх правоохоронних органів.

Системність правового регулювання протидії злочинності. Взаємозв'язок галузей законодавства в сфері впливу на злочинність

1. Загальновизнано, що в праві немає абсолютно ізольованих одна від одної галузей і їх самостійність досить відносна.

У теорії і на практиці усі вітчизняні галузі права і законодавства, виходячи із системних (конструктивних і функціональних) зв'язків між ними, традиційно представлені у вигляді визначених комплексів (блоків). За таким же принципом виділяється єдиний комплекс узгоджених галузей права (і законодавства), які регулюють основне коло питань проведення боротьби зі злочинністю. У цей же комплекс також виправдано включаються спеціальні навчальні дисципліни кримінально-правового («кримінального») циклу, що не є самостійними галузями права.

Будь-яка галузь права в сфері боротьби зі злочинністю є відносно самостійною, що виражається у власному предметі, методі, а також відособленій системі норм, які закріплюють мету, принципи, напрями, основні форми і засоби реалізації політики держави в області впливу на правопорушення. Тому в основі розмежування галузей права лежить, насамперед, їх предмет, тобто коло регульованих суспільних відносин. Кожна галузь права має специфічний, тільки їй властивий предмет регулювання.

Самостійність галузі права характеризується наявністю власного методу (методів) правового регулювання специфічних відносин.

Як ознака галузі права також виділяється наявність особливої комплексної системи правових норм (джерел), утворених для регулювання правовідносин. Початковою базою законодавства про боротьбу зі злочинністю виступають загальновизнані принципи і норми міжнародного права, Конституція України і новий Кримінальний кодекс.

Юридичні науки в сфері протидії правопорушуючій поведінці, з якою пов'язана теорія кваліфікації, покликані визначити стратегію і напрями розвитку конкретних інститутів, норм і практики їх застосування, забезпечити системність правового регулювання відносин у сфері соціального контролю за правопорушеннями і злочинами. Усі вони взаємозалежні між собою, доповнюють один одного, тому і їх реалізація в правозастосовній діяльності є комплексною. Крім розглянутих охоронних і попереджувальних завдань деліктне право виконує ряд інших цінних соціальних функцій: регулятивну, інформаційну і виховну, які пов'язані з правовою культурою і правовою свідомістю населення. Без етичного змісту, соціальної ідеї закон не може вважатися легітимним правовим актом. Тому правороз’яснююча, виховна і профілактична робота також є однією з функцій правозастосовних органів, що займаються кваліфікацією злочинів.

З врахуванням викладеного до галузей права, які регламентують і розглядають питання впливу на правопорушення і злочинність, з якими кореспондує теорія кваліфікації злочинів, з повною підставою можна віднести:

а) кримінальне право, кримінально-процесуальне право, кримінально-виконавче право, судово - правоохоронні органи, прокурорський нагляд, криміналістику, кримінологію;

б) юридичну психологію, судову медицину і психіатрію, судову (правову) статистику, судову (правову) бухгалтерію (і аудит), юридичну логіку, різні спецкурси з врахуванням юридичних спеціалізацій і виходячи з рішень ВУЗів (оперативно-розшукова діяльність, наукова організація слідчої роботи, судова мова (ораторське мистецтво), адвокатура (історія адвокатури), кримінальна політика, юридична безпека, експертологія, організація судової діяльності тощо).

Включення названих галузей і навчальних дисциплін у єдиний кримінально-правовий комплекс пояснюється їх наступними ознаками:

- загальною соціально-економічною обумовленістю;

- єдиною загальноправовою і теоретико-історичною базою;

- загальною політико-правовою основою (високою соціальною значимістю, взаємозалежними й ієрархічно вибудованими цілями, завданнями і функціями, принципами, публічним характером тощо);

- однаковою юридичною природою і силою (схожістю предмету регулювання, єдністю методології правового регулювання, спорідненістю законодавчих джерел і меж їх дії в часі і просторі);

- достатнім ступенем вчиненості правової регламентації відносин у сфері впливу на злочинність, причому на вищому юридичному, тобто законодавчому рівні;

- базовою роллю матеріального кримінального права у формуванні інших галузей законодавства в сфері впливу на злочинність;

- саме кримінальний закон є офіційним державно-правовим виразом оцінки суспільної небезпеки діянь, які у конкретно-історичний період визнаються злочинними;

- необхідною взаємодією і взаємозалежністю всіх галузей кримінально-правового циклу, виходячи з принципів додатковості, а також єдності форми і змісту;

- співпадаючим колом практичних органів держави, які застосовують розглянуті галузі (і знання);

- необхідними горизонтальними і вертикальними зв'язками комплексу галузей права в сфері боротьби зі злочинністю з іншими комплексами вітчизняного права.

Таким чином, визначальними у комплексі законодавства про протидію злочинності є не відмінності, а принципова спільність і однаковість галузей права, які входять до нього, в рішенні найважливіших питань сучасної кримінальної політики.

93. Протидія організованій злочинності

Запобігання організованій злочинності передбачає:

- концептуальну та понятійну характеристику цієї злочинності й боротьби з нею в сучасний період;

- достатню правову базу;

- спеціалізацію кадрів, які ведуть боротьбу з цією злочинністю, та їх підготовку;

- достатнє ресурсне забезпечення;

- сучасну інформаційну базу;

- комплексне програмування;

- знання реального стану й тенденцій організованої злочинності, обґрунтовані прогнозні оцінки;

- усвідомлення суспільством гостроти кримінальної проблеми.

- ліквідацію пільг та інших умов, які сприяють корупції та вседозволеності суб'єктів, які перебувають при владі;

- перехід до розподілу державних замовлень через відкритий конкурс із публікацією його умов або вимог;

- перехід на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку;

- регіональні оперативно-профілактичні й цільові операції щодо виявлення та припинення "злодійських" сходок, діяльності "злодіїв у законі", лідерів й активних учасників етнічних злочинних угруповань;

- перевірку дотримання законності в діяльності підприємств і служб безпеки приватних структур;

- перевірку дотримання банками порядку кредитування недержавних структур;

- підготовку правових актів заходів забезпечення безпеки осіб, які здійснюють негласну допомогу в боротьбі зі злочинністю;

- вибіркові перевірки підприємств щодо видобутку та переробки нафти, газу, кольорових і рідкоземельних металів, які відвантажують продукцію за кордон;

- розробку заходів, що перешкоджають кримінальній діяльності організованих злочинних груп та корумпованих посадових осіб у цих галузях;

- засоби, що перешкоджають проникненню організованої злочинності в органи державної влади, зокрема, правоохоронні;

- проведення конференцій із проблем удосконалення боротьби з організованою злочинністю.

Суб’єкти організованої злочинності розділяють:

- за розміром (група, формування, організація, співтовариство), а засоби масової інформації додають - мафія (організація загальнонаціонального масштабу) і “супермафія" (міжнародні організації, уже транснаціональні корпорації, в яких границя між легальним і кримінальним бізнесом нерідко розмита).

- за місцем базування (наприклад, у Києві - троєщинська, борщагівська та інші; у Москві - солнцевська, долгопрудненська і так далі),

- за етнічною ознакою (переважно національний склад): слов'янські, грузинські, чеченські, дагестанські, інгушські, вірменські, азербайджанські, в'єтнамські, китайські .).

До прийнятих в практиці можна додати й інші критерії – за внутрішньою структурою (її розвиненістю), за зовнішніми зв'язками (із корумпованими чиновниками, із легальним бізнесом .) та інші.

94.Прокуратура як суб'єкт запобігання злочинам

Профілактика злочинності - завдання, що підлягає вирішенню в кожному напрямку діяльності прокуратури.    Особливості компетенції прокуратури, обсяг її повноважень визначають специфіку діяльності органів прокуратури як суб'єктів профілактики злочинності.    Прокуратура не лише виконує свої безпосередні функції щодо запобігання злочинам, але й здійснює нагляд за виконанням органами держави та місцевого самоврядування, громадськими організаціями, іншими недержавними структурами вимог законів, які регламентують їхню діяльність щодо профілактики злочинів.    Профілактичні функції виконуються при здійсненні нагляду за дотриманням законів органами дізнання та досудового слідства.    На запобігання рецидивній злочинності спрямований нагляд за виконанням законів у місцях позбавлення волі, в інших органах, які виконують покарання та заходи, що їх замінюють, а також соціальна допомога й контроль щодо осіб, котрі відбувають або відбули покарання.    Запобіжна діяльність прокурора реалізується також у процесі його участі в судовому розгляді справ. Прокурор зобов'язаний виявляти обставини, що сприяють вчиненню злочинів, з'ясовувати механізм їхнього впливу на поведінку підсудного.    Запобігання злочинам здійснюється в різноманітних формах і різними методами. До засобів прокурорського реагування на виявлені порушення закону належать: опротестування незаконного акту чи незаконних дій посадових осіб; внесення подання про усунення порушень; винесення постанови про порушення кримінальної справи, дисциплінарного провадження чи провадження про адміністративне правопорушення.