33. Здійснення цив.Прав:поняття,принципи,межі. Поняття зловживання правом. Форми зловживання. Виконання цив. Обов’язків: пон., принципи та способи.

ст.12ЦК

1. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

 2. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.

 3. Особа може відмовитися від свого майнового права.

 Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства.

 4. Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом.

 

5. Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

 

Коментар:

 

1. ЦК у ст. 12 встановлює загальне правило, згідно з яким особа здійснює свої права вільно, на свій розсуд.

 

В даному випадку цивільне право використовується в розумінні суб'єктивного цивільного права, тобто юридичної можливості визначеного суб'єкта впливати на конкретне благо (майнове чи немайнове).

 Суб'єктивне цивільне право завжди є правом на певну цінність - матеріальну або духовну, що вирізняє таку юридичну можливість від правоздатності особи як абстрактної можливості бути суб'єктом цивільних правовідносин, мати суб'єктивні права та обов'язки. Наприклад, суб'єктивним цивільним правом є право власності на певну квартиру, а закріплене нормами Конституції право на житло - складовою змісту правоздатності особи.

 Зміст суб'єктивного цивільного права зазвичай становлять три юридичні можливості (правомочності): а) можливість вести себе певним чином (право "на власні дії"); б) можливість вимагати певної поведінки від інших (право "на чужі дії"); в) можливість захисту порушеного права в юриcдикційному порядку (в судовому порядку, шляхом звернення до державних органів, третейського суду тощо).

 Під здійсненням цивільного права слід розуміти реалізацію тих можливостей, які становлять зміст суб'єктивного цивільного права. Здійснення цивільного права відбувається шляхом вчинення фактичних та юридичних дій. Наприклад, дії з участі в переговорах з укладення договору мають фактичний характер, оскільки не мають правових наслідків у вигляді безпосереднього виникнення цивільних прав та обов'язків. Юридичними діями є дії з вчинення оферти та акцепту, правовим результатом може бути укладення договору чи інші правові наслідки.

 ЦК ч. 1 ст. 12 наділяє носія цивільного права можливістю за власним розсудом здійснювати своє цивільне право. У зв'язку з цим, особа має право здійснювати своє майнове право лише частково чи не використовувати взагалі.

 

2. ЦК встановлює правило, згідно з яким нездійснення особою своїх майнових прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом (ч. 2 ст. 12 ЦК). Закон передбачає випадки, коли нездійснення цивільного права є підставою для припинення цивільного права, настання інших негативних правових наслідків для носія такого права.

 ЦК не завжди передбачає, але й не забороняє можливості встановлення інших наслідків нездійснення цивільних прав. У зв'язку з цим, слід визнати припустимим призупинення окремих правомочностей цивільного права актами цивільного законодавства чи правочином. Зокрема, нездійснення чи несвоєчасне здійснення права на захист порушеного цивільного права може позбавити таку особу права на судовий захист. Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною в спорі, є підставою для відмови в позові. Інший приклад такого роду пов'язаний із здійснення повноважень права власності набувачем нерухомості. Так, без реєстрації в БТІ права власності на придбану квартиру, її набувач позбавлений можливості провести її наступне відчуження (продати, подарувати тощо). Виключення з цивільного права окремих правомочностей внаслідок нездійснення такого права може встановлюватися договором. Наприклад, за умовами договору купівлі-продажу право розпорядження товаром виникає в покупця з моменту повної оплати товару.

 

3. ЦК ч. 3 ст. 12 встановлює за особою право на відмову від свого майнового права. В даному випадку термін "майнове право" слід розширювально тлумачити, а не лише як право майнової вимоги за зобов'язанням. Особа може відмовитися від свого майнового права, яке є відчужуваним, незалежно від того, є таке право самостійним чи складовою іншого права. Особа не може відмовитися від свого майнового права, якщо це суперечить змісту (сутності) такого права.

 Норма ч. 3 ст. 12 ЦК не дає однозначної відповіді, прямо не встановлює можливості відмови від майнових прав інтелектуальної власності. Відповідно до ст. 41 Конституції України кожна людина має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. У зв'язку з цим, творець результату інтелектуальної, творчої діяльності має право відмовитися від своїх майнових прав інтелектуальної власності, оскільки право на відмову від майнового цивільного права є способом розпорядження своїми правами.

 Оскільки відмова від цивільного права є способом відчуження права, особа не має право на відмову від особистого немайнового права як невідчужуваного права особи. За таких умов майновим правом, у розумінні ст. 12 ЦК, слід визнавати будь-яке цивільне право, яке не є особистим немайновим правом.

 Право на відмову від права власності регулюється спеціальною нормою ЦК (ст. 347), яка має застосовуватися в порядку аналогії закону на відносини відмови від інших цивільних прав (корпоративних прав, які не є правом власності, речових прав на чуже майно, зобов'язальних, інших прав), якщо це не суперечить сутності таких майнових прав.

 У цьому зв'язку діями носія цивільного права, які свідчать про відмову від власного права, має визнаватися заява про це та інші дії, які свідчать про таку відмову. Іншими діями може бути поведінка особи за умови, якщо це не суперечить природі відповідного майнового права.

 Зокрема, відмова від зобов'язального майнового права (тобто, від права вимоги кредитора), яка практично ідентична прощенню боргу, має охоплюватися положеннями ЦК про припинення зобов'язання прощенням боргу (ст. 605 ЦК).

 ЦК в ч. 3 ст. 11 встановлює правило, згідно з яким відмова особи від свого права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється в порядку, встановленому актами цивільного законодавства. В разі недотримання такого порядку, особа продовжує вважатися власником таких речей. Водночас, в разі відсутності нормативно встановленого порядку відмови власник не має права відмовитися від права власності на такі речі.

 

4. Відмова від майнового права зазвичай має "безадресний" характер і не містить вказівки на особу-набувача такого майнового права. В результаті відмови таке майно втрачає свого суб'єкта, оскільки при відмові відсутнє правонаступництво, тому майнове право взагалі припиняє своє існування, якщо це не суперечить сутності відповідного майнового права і нормативно встановленому порядку відмови від такого права. У цьому зв'язку, відмову від майнового права слід відрізняти від передачі майнового права. При передачі майнового права воно зберігається, змінюється лише носій-набувач такого права. Відповідно до ч. 4 ст. 12 ЦК особа може за оплатним або безоплатним договором передавати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом. Передача майнового права іншій особі на підставі одностороннього правочину, інших юридичних фактів ЦК не передбачено.

 

5. ЦК закріплює презумпцію добросовісності і розумності дій особи, яка здійснює власне право (ч. 5 ст. 12 ЦК). Ця презумпція діє, поки інше не буде встановлено рішенням суду.

 Добросовісне здійснення особою свого цивільного права передбачає реалізацію правомочностей відповідного права з урахуванням інтересів інших учасників відносин, публічних інтересів держави тощо.

 Добросовісність здійснення цивільного права завжди проявляється в такій поведінці особи-носія такого права, яка знаючи (повинна була знати), що здійснення нею прав або виконання обов'язків може призвести до негативних наслідків, не вжила доступних їй заходів для їх усунення. В іншому випадку така особа має вважатися недобросовісною з настанням для неї тих чи інших правових наслідків.

 Розумне здійснення цивільних прав передбачає адекватну оцінку особою цінності певного майнового права, доцільність своїх дій, наслідків здійснення або нездійснення цивільного права.

 У зв'язку з цим, розумним здійсненням цивільних прав слід вважати звичайні дії, які є адекватними стану правовідносин і які може вчиняти особа відповідно до її середнього рівня інтелекту та життєвого досвіду, а також професійного статусу особи.

ст.13ЦК

Стаття 13. Межі здійснення цивільних прав

1. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

 

2. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

 

3. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

 

4. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

 

5. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

 

6. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

 

Коментар:

 

1. Здійснення цивільних прав здійснюються особою до визначених меж, поки це не суперечить інтересам інших осіб і публічним інтересам. Такі межі можуть визначатися договором або актами цивільного законодавства (ч. 1 ст. 13 ЦК).

 

2. Відповідно до ст. 23 Конституції України кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права та свободи інших людей. На розвиток цього конституційного положення ч. 2 ст. 13 ЦК закріплює правило про те, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від своїх дій, які б могли порушити права інших осіб, заподіяти шкоду навколишньому середовищу або культурній спадщині. Обов'язок при здійсненні цивільних прав утримуватися від дій, які порушували б права інших осіб, конкретизується актами цивільного законодавства, що встановлюють ці права. З передбаченого ЦК правила щодо неприпустимості заподіяння шкоди навколишньому середовищу законом можуть передбачатися винятки. Спеціальні закони можуть передбачати випадки правомірного заподіяння шкоди. Зокрема, відповідно до ст. ст. 31 - 33 Закону України "Про охорону навколишнього середовища" правомірною є шкода, заподіяна в межах екологічних стандартів та нормативів. Тому маються застосовуватися наведені спеціальні норми, які мають пріоритет перед загальною нормою ст. 13 ЦК. При здійсненні цивільних прав припустимість заподіяння шкоди культурній спадщині мають враховуватися положення Закону України "Про охорону культурної спадщини" і "Про охорону археологічної спадщини", спеціальні норми яких мають застосовуватися в разі колізії з положенням ч. 2 ст. 13 ЦК.

 

3. Цивільні суб'єктивні права, будучи мірою можливої поведінки уповноваженої особи, мають певні межі за змістом і за характером здійснення. Межі є невід'ємною рисою будь-якого суб'єктивного права. Порушення меж здійснення цивільних прав веде до зловживання правом, тобто, є підставою виникнення цього правового явища, яке нормативно закріплене ч. 3 ст. 13 ЦК.

 

Зловживання правом виявляється в тому, що особа, якій формально належить суб'єктивне право, неправомірно його здійснює. Зловживання правом має місце у випадку, коли уповноважена особа, спираючись на своє суб'єктивне право, допускає недозволене використання свого права, порушує міру і вид поведінки, визначені законом, посилаючись при цьому на формально належне їй суб'єктивне право.

 

На відносини зловживання цивільним правом поширюється дія принципу недопущення зловживання правом як принципу здійснення цивільних прав.

 

Зміст цього принципу становить обов'язок особи, яка здійснює суб'єктивне право, не допускати зловживання правом і здійснювати належні особі суб'єктивні права і виконувати суб'єктивні обов'язки припустимими способами їх здійснення з урахуванням неприпустимості вчинення дій, що вчиняються виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

 

4. За своєю правовою природою "зловживання правом" є особливим типом цивільного правопорушення, вчиненого уповноваженою особою при здійсненні належного їй права, пов'язане з використанням недозволених конкретних форм в межах дозволеного їй законом загального типу поведінки.

 

Зловживання правом може мати характер делікту (позадоговірного порушення), а також порушення умов раніше укладеного договору або прийнятого одностороннього зобов'язання. Проте, зловживання правом не ідентичне звичайному делікту, оскільки це безпідставно звужує поняття зловживання правом.

 

Характерною рисою зловживання правом є його пов'язаність не з суб'єктивним правом загалом, не з його змістом, а з процесом його реалізації, з його здійсненням. Зловживання правом пов'язане із здійсненням належного особі суб'єктивного цивільного права, за межі якого воно виходить. Тому, зловживання правом може мати місце лише в тому випадку, коли уповноважений суб'єкт має певні права, при здійсненні яких він порушує права і законні інтереси інших осіб. Однак в разі, коли особа здійснює певні дії, не засновані на суб'єктивному праві, говорити про зловживання правом не можна.

 

Зловживання правом, як цивільне правопорушення, може тягнути за собою відповідальність у вигляді відшкодування шкоди, стягнення штрафу тощо.

 

Визнання зловживання правом особливим різновидом правопорушення обумовлене наявністю специфічних особливостей в цій правовій конструкції.

 

Зловживання правом не обов'язково пов'язане з нанесенням шкоди третім особам. Наприклад, коли обрання автором невдалого псевдоніму спроможне ввести публіку в оману. Наведений приклад свідчить, що зловживання правом є особливого роду правопорушенням, і воно очевидно повинно присікатися само по собі, для якого наявність шкоди як прямих майнових збитків не повинно бути необхідною умовою застосування ст. 13 ЦК України. Навіть і щодо шикани закон говорить не про наявність шкоди, а лише про намір її заподіяти, який може ще й не реалізуватись.

 

У цьому зв'язку в літературі слушно зазначається, що шкода в наведених випадках повинна розумітися в широкому значенні і включати в себе не лише прямі майнові втрати, але й всі інші несприятливі наслідки (створення небезпечної ситуації, порушення громадських інтересів, незручності користування, погіршення товарного вигляду тощо), які можуть виникнути внаслідок зловживання правами, належними учасникам цивільного обороту. Рішення в цьому сенсі вже виносилися господарськими судами, які прийшли до висновку, що "використання цивільного права в суперечності з інтересами певного соціуму неприпустиме... і воно повинно кваліфікуватися як зловживання правом".

 

Важливу роль відіграють питання розподілу тягаря доказування при зловживанні правом. У цьому зв'язку слід зазначити, що в силу загальних положень цивільного процесу подібний тягар лежить на особі, яка заявляє про зловживання правом, і вона повинна доказувати його факт, настання несприятливих наслідків і причинний зв'язок, а при шикані - також і наявність умислу відповідної особи.

 

В доктрині права неоднозначно вирішується питання наявності вини в зловживанні правом. Окремі автори вважають, що вина повинна бути умовою зловживання правом. Інші слушно вказують на те, що презумпція в даному випадку навмисної вини, з урахуванням загальних засад цивільно-правової відповідальності, недостатньо обґрунтована, так як йдеться про різні правові інститути.

 

Щодо інших форм зловживання правом вина взагалі не згадується в ст. 13 ЦК України як необхідна підстава таких правопорушень. Застосування в цих випадках загальних засад деліктної і договірної відповідальності створює ряд складних правових питань щодо наявності винної і невинної відповідальності, що не узгоджується із сутністю і задачами закріпленого в ст. 13 ЦК України інституту. Тому, правильною слід визнати позицію, згідно з якою вина не повинна визнаватися необхідною умовою наявності зловживання правом в інших його формах, що підпадають під дію ЦК щодо зловживання правом.

 

Заборона зловживання правом, закріплена в ст. 13 ЦК України, є нормою загальної частини цивільного законодавства, про що свідчать місце цієї статті в системі норм ЦК і її загальний зміст.

 

Зловживання правом слід відрізняти від суміжних правових конструкцій. Поряд із зловживанням правом цивільне законодавство передбачає ряд інших правопорушень (зокрема, перевищення повноважень, самочинне будівництво тощо), які за своїми зовнішніми ознаками схожі із зловживанням правом, правове регулювання яких, однак, істотно відрізняється від правил ст. 13 ЦК України.

 

Вважається, що в наведених випадках в силу загальновизнаного правила lex specialis derogat generalis підлягають застосуванню ці спеціальні норми цивільного права, а не норми цивільного кодексу про зловживання правом. У зв'язку з цим, сторони і суди не мають права звертатися до ст. 13 ЦК України в ситуаціях, коли по спірному питанню наявні спеціальні норми цивільного законодавства, що справедливо і розумно визначають взаємовідносини сторін. Зокрема, безпідставно посилатися на ст. 13 ЦК при розгляді вимог про визнання недійсними договорів і корпоративних актів, при трактуванні як зловживання правом надмірно високу ціну договору, укладеного за взаємною згодою сторін.

 

5. ЦК розрізняє дві форми зловживання правом: а) зловживання правом шляхом навмисного заподіяння шкоди іншій особі (так звана шикана); б) зловживання правом у вигляді здійснення права забороненими способами, не пов'язаними з наміром заподіяння шкоди.

 

Особливою формою зловживання правом є шикана (abus de droit, Chikane, Rechtsmissbrauch), під якою слід розуміти здійснення свого права з наміром (виключною метою) - заподіяти шкоду іншій особі. Одним з найтиповіших та історично давніх випадків цього роду був випадок назло сусіду (так зване Neidbau): я будую на межі своєї ділянки високу стіну з виключною метою позбавити світла вікна вашого будинку.

 

Шикана як форма зловживання правом фактично закріплена нормою ч. 3 ст. 13 ЦК, згідно з якою забороняється вчиняти дії з наміром заподіяти шкоду іншій особі. Дії, вчинені з наміром, є навмисними і тому не підпадають під цю норму дії необережні чи з непрямим умислом (в цьому випадку відсутнє бажання особи зробити що-небудь), коли особа не діє виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі. У зв'язку з цим, заслуговує на увагу позиція про визнання правомірними дій з наміром заподіяти шкоду, якщо при цьому не порушуються положення ЦК України про самозахист (ст. 19 ЦК).

 

Забороняється зловживання правом в інших формах. ЦК України не містить визначеного, закритого переліку форм зловживання правом, що допускає існування поряд із шиканою й інших форм зловживання правом.

 

Тому іншою, ніж шикана, формою зловживання вважається здійснення суб'єктивних прав без наміру завдати шкоду, але за фактичного заподіяння такого. В літературі з цього приводу зазначається, що "при цьому суб'єкт права може як допускати (та ігнорувати) настання таких наслідків, так і не звертати уваги на їх можливе настання".

 

Зокрема, цивільне законодавство містить окремі норми, які можуть бути віднесені до інших форм зловживання правом, наведених в ст. 13 ЦК, незважаючи на те, що в них сам термін "зловживання правом" не використовується. До числа таких норм відносяться положення ст. 352 ЦК України про викуп безгосподарно утримуваних пам'яток історії та культури, згідно з якою в разі, якщо власник пам'ятки історії та культури не вживає заходів щодо її збереження, зокрема, у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам'яток історії та культури може постановити рішення про її викуп державою. Формою зловживання правом слід визнати й неналежне поводження власника з тваринами. Відповідно до Закону України "Про захист тварин від жорстокого поводження" 21 лютого 2006 р. право власності та інші речові права на тварин у разі жорсткого поводження з ними можуть бути припинені за рішенням суду шляхом їх оплатного вилучення або конфіскації (ст. ст. 4, 12).

 

В наведених випадках йдеться про реалізацію належного власнику права, яке веде до такого результату, який право і правосвідомість вважають неприпустимими і такими, що вимагають правового впливу шляхом застосування правових наслідків такої поведінки у вигляді викупу майна за судом, що цілком охоплюється формулою інституту зловживання правом.

 

6. В юридичній літературі слушно звертається увага на недосконалість закріпленого ЦК положення про зловживання правом. Нова для українського цивільного законодавства ст. 13 ЦК України, яка забороняє зловживання правом, сформульована надмірно лаконічно, її доцільно розширити, доповнивши більш повною характеристикою поняття, елементів та інших форм зловживання правом, взявши за основу положення про принцип добросовісності в доктрині і цивільному законодавстві Нідерландів, положення про несправедливі умови договорів в Європейському Союзі та добросовісність згідно Принципів УНІДРУА.

 

Положення ст. 13 ЦК України є загальною нормою цивільного законодавства і, за умови справедливого відновлення порушених прав і законних інтересів кредиторів традиційними засобами захисту цивільних прав, не повинні застосовуватись щодо тих цивільних правопорушень, які мають правові особливості і врегульовані спеціальними нормами, що передбачають для них інші підстави застосування і правові наслідки.

 

7. ЦК в ч. 4 ст. 13 закріплює положення про те, що при здійсненні цивільних прав особа повинна дотримуватись моральних засад суспільства. Поняття "моральні засади суспільства" є оціночною категорією, яка має застосовуватися з урахуванням усталених уявлень про відповідні народні звичаї, релігію, офіційну ідеологію суспільства чи певної його частини, що знайшло нормативне відображення у відповідних актах цивільного законодавства. У зв'язку з відсутністю усталеної судової практики і формуванням доктринальних підходів з цього питання в юридичній літературі переважаючим є звужувальний підхід до застосування юридичної категорії "моральні засади суспільства". За таких умов виправданим є намагання визначити перелік припустимих випадків застосування такої оціночної категорії з метою неприпустимості свавільного застосування і перетворення її в "каучукову норму". Зокрема, обґрунтовується доцільність обмеження застосування моральних засад суспільства як умови здійснення цивільних прав двома випадками: а) оскільки цивільні права можуть встановлюватися правочином (договором) на осіб, що здійснюють правочини (укладають договори), може бути покладено обов'язок додержуватися моральних засад суспільства; б) у регульованих ЦК відносинах, безпосередньо з особистістю (зокрема, відносини з приводу особистих нематеріальних благ).

 

8. Не допускається використання цивільних прав з метою недобросовісної конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку. При цьому види та межі монополії повинні визначатися законом (ч. 3 ст. 42 Конституції). Дії, що кваліфікуються як зловживання монопольним становищем на ринку, визначені в ст. 29 ГК. Вчинення таких дій є підставою для застосування фінансових санкцій, передбачених ст. ст. 251 - 257 ГК. За своєю природою такий вид зловживання правом завжди передбачає умисел на отримання тих чи інших переваг за рахунок монопольного становища на ринку. Тому, суди не повинні кваліфікувати як зловживанням монопольним становищем на ринку дії монопольного підприємства-монополіста, яким порушуються лише порядок внесення змін до договорів зі споживачами.

 

Передбачена ч. 5 ст. 13 ЦК положення про заборону використання цивільного права з метою обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку або недобросовісної конкуренції підтверджує цивільно-правовий зміст цієї такого обмеження здійснення цивільних прав. Тому, в разі порушення цивільних прав особи шляхом зловживання монопольним становищем на ринку, обмеження конкуренції, недобросовісної конкуренції, потерпіла особа має право подати позов до суду про захист своїх цивільних прав.

 

9. ЦК в ч. 6 ст. 13 передбачає положення про те, що у випадку недотримання особою вимог про здійснення права, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїм правом, а також застосувати інші санкції, встановлені законом. Так, згідно зі ст. 16 ЦК суд може відмовити в захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею вимог до його здійснення. Неналежне здійснення права може бути підставою для застосування інших способів захисту цивільних прав, зокрема визнання правочину недійсним, стягнення заподіяних збитків тощо.

ст..14ЦК

Стаття 14. Виконання цивільних обов'язків

1. Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

 

2. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

 

3. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.

 

4. Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.

 

Коментар:

 

1. ЦК закріпив нормою ст. 14 загальні правила про виконання цивільних обов'язків, в якій містяться положення про межі виконання та підстави звільнення від таких обов'язків.

 

В доктрині права під цивільним обов'язком розуміється вимога від суб'єкта цивільного права певних дій (або невиконання дій), забезпечена можливістю правового спонукання до належної поведінки. Зміст цивільного обов'язку становлять три вимоги: а) поведінка зобов'язаної особи визначена вимогами норми права; б) поведінка зобов'язаної особи визначена вимогами уповноважених осіб; в) поведінка зобов'язаної особи у випадку невиконання цивільного обов'язку забезпечується вимогою (рішенням) суду виконати цей обов'язок.

 

Відповідно до ч. 1 ст. 14 ЦК цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором та актом цивільного законодавства.

 

Враховуючи невідривний зв'язок договору та актів цивільного законодавства як юридично обов'язкових для сторін, в літературі пропонується розширено тлумачити цю норму як таку, що встановлює межі виконання цивільних обов'язків і актами цивільного законодавства, і договором. Цей перелік може бути доповнено односторонніми правочинами (наприклад, довіреність тощо), правовими звичаями, іншими цивільно-правовими актами (рішення суду тощо), які також здатні встановлювати межі виконання цивільних обов'язків.

 

2. Частина 2 ст. 14 ЦК передбачає положення про те, що особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не обов'язкове для неї. В даному випадку йдеться про те, що особа не може бути примушена до дій, вчинення яких покладається на особу договором або актом цивільного законодавства.

 

3. Відповідно до ч. 3 ст. 14 ЦК виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення і відповідальності, які встановлені договором або актами цивільного законодавства.

 

Такі засоби заохочення можуть передбачатися договором у вигляді додаткової винагороди, пільгових умов виконання цивільних обов'язків, або як засіб цивільно-правової відповідальності за допомогою відповідних санкцій (штраф, способи забезпечення виконання зобов'язання тощо).

 

Зокрема, ч. 1 ст. 1019 ЦК передбачає, що комісіонер має право для забезпечення своїх вимог за договором комісії утримувати річ, яка повинна бути передана комітенту.

 

Інший приклад засобу заохочення міститься в КТМ (ст. 149), норма якого передбачає правило, згідно з яким угодою сторін може бути встановлена винагорода за закінчення навантаження (розвантаження) судна до закінчення сталійного часу - диспач.

 

4. ЦК в ч. 4 ст. 14 передбачає правило про те, що звільнення від обов'язку можливе на підставі актів цивільного законодавства та договору. В цьому випадку, особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання як у зв'язку з виною іншої сторони (припинення договору страхування з вини страхувальника, ч. 2 ст. 97 ЦК), так і внаслідок випадкових обставин, за які ніхто не відповідає (припинення договору довічного утримання зі смертю відчужувача, ч. 2 ст. 755 ЦК).