108 Вопрос

Право інтелектуальної власності на комерційну таємницю

ЦК України поширює правову охорону на комерційну таємницю як об'єкт права інтелектуальної власності.

Комерційна таємниця — це інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які зазвичай мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого чи іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не може бути віднесено до комерційної таємниці.

Не є комерційною таємницею:

• засновницькі документи;

• документи, що надають право займатись підприємницькою діяльністю;

• відомості за встановленими формами звітності про фінансово-господарську діяльність або інші відомості, необхідні для перевірки правильності нарахування та сплати податків та інших обов'язкових платежів;

• відомості про чисельність та склад працівників, їх заробітну плату та умови праці;

• документи про сплату податків та інших обов'язкових платежів;

• відомості про забруднення навколишнього середовища;

• відомості про порушення антимонопольного законодавства, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що заподіює шкоду населенню.

Комерційна таємниця не потребує офіційного визнання її охороноспроможності та державної реєстрації, а строк її охорони необмежено, за винятком припинення існування сукупності ознак комерційної таємниці.

Майновими правами інтелектуальної власності на комерційну таємницю є право на її використання; виключне право дозволяти її використання; виключне право перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці.

Суб'єктом права на комерційну таємницю є особа, яка правомірно визначила інформацію комерційною таємницею, якщо інше не встановлено договором (юридична особа та фізична особа — підприємець). Носієм інформації, яка становить комерційну таємницю може бути фізична особа, наприклад працівник підприємства.

ЦК зобов'язує органи державної влади охороняти від недобросовісного комерційного використання інформацію, яка є комерційною таємницею та створення якої потребує значних зусиль і яка надана їм з метою отримання встановленого законом дозволу на діяльність, пов'язану з фармацевтичними, сільськогосподарськими, хімічними продуктами, що містять нові хімічні сполуки. Ця інформація охороняється органами державної влади також від розголошення, крім випадків, коли розголошення потрібне для забезпечення захисту населення або не вжито заходів щодо її охорони від недобросовісного використання.

Стаття 505. Поняття комерційної таємниці

1. Комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому

розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її

складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які

звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить,

у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом

адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її

секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

2. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного,

організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за

винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до

комерційної таємниці.

Стаття 506. Майнові права інтелектуальної власності на

комерційну таємницю

1. Майновими правами інтелектуальної власності на комерційну

таємницю є:

1) право на використання комерційної таємниці;

2) виключне право дозволяти використання комерційної

таємниці;

3) виключне право перешкоджати неправомірному розголошенню,

збиранню або використанню комерційної таємниці;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені

законом.

2. Майнові права інтелектуальної власності на комерційну

таємницю належать особі, яка правомірно визначила інформацію

комерційною таємницею, якщо інше не встановлено договором.

Стаття 507. Охорона комерційної таємниці органами державної

влади

1. Органи державної влади зобов'язані охороняти від

недобросовісного комерційного використання інформацію, яка є

комерційною таємницею та створення якої потребує значних зусиль і

яка надана їм з метою отримання встановленого законом дозволу на

діяльність, пов'язану з фармацевтичними, сільськогосподарськими,

хімічними продуктами, що містять нові хімічні сполуки. Ця

інформація охороняється органами державної влади також від

розголошення, крім випадків, коли розголошення необхідне для

забезпечення захисту населення або не вжито заходів щодо її

охорони від недобросовісного комерційного використання.

2. Органи державної влади зобов'язані охороняти комерційну

таємницю також в інших випадках, передбачених законом.

Стаття 508. Строк чинності права інтелектуальної власності

на комерційну таємницю

1. Строк чинності права інтелектуальної власності на

комерційну таємницю обмежується строком існування сукупності ознак

комерційної таємниці, встановлених частиною першою статті 505

цього Кодексу.

109.

Термін "зобов'язання" має декілька значень. Зокрема, він використовується для позначення: 1) документа, що видається боржником кредитору; 2) окремого обов'язку; 3) обов'язку, що відповідає правомочностям певної особи; 4) сукупності обов'язків з відповідними їм правомочностями.

Якщо права на речі опосередковують статику суспільних відносин (стан належності речей) у сфері цивільного обігу, то зобов'язання, передусім, засвідчують його динаміку, регулюючи обов'язки з передачі речей від однієї особи до іншої, виконання дій, надання послуг.

Зобов'язання є одним з видів цивільних правовідносин і мають усі ознаки останніх. Разом з тим, вони мають і специфічні риси, що дозволяють виокремити їх із загальної сукупності цивільних правовідносин і, зокрема, відокремити від речових відносин.

До визначальних ознак зобов'язальних правовідносин можна віднести:

1) те, що сторонами зобов'язання є конкретно визначені особи: кредитор — особа, якій належить право вимоги, і боржник (дебітор) — особа, яка несе обов'язок, відповідний праву вимоги кредитора. Цим зобов'язання (відносні правовідносини) відрізняються від абсолютних правовідносин (правовідносин власності тощо), в яких уповноваженій особі протиставлене не конкретне коло зобов'язаних осіб, а "усі й кожен";

2) те, що об'єктами зобов'язальних правовідносин можуть бути дії, пов'язані з передачею майна, виконанням робіт тощо, або утримання від здійснення дій, в той час як об'єктами речових правовідносин є речі;

3) те, що здійснення суб'єктивного права кредитора у зобов'язальних правовідносинах можливе тільки у разі здійснення боржником дій, що складають його обов'язок, тоді як у речових правовідносинах уповноважена особа може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно, не звертаючись за допомогою до інших осіб;

4) те, що зобов'язання опосередковують динаміку цивільного обігу. Речові права — це його статика.

З урахуванням названих ознак, зобов'язання у цивілістичній літературі найчастіше визначають як цивільні правовідносини (або "закріплені цивільним законом суспільні відносини"), пов'язані з переміщенням майнових та інших результатів праці, внаслідок яких одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) вчинення або утримання від вчинення певних дій1.

Практично так само виглядає і легальне визначення зобов'язання, котре міститься у ст. 509 ЦК, за якою зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Звісно, таке визначення може використовуватися на практиці. Проте, враховуючи ту обставину, що позначення "зобов'язання" є багатозначним і може враховуватися в різних галузях права та інших сферах гуманітарних знань, здається доцільним вести мову не взагалі про "зобов'язання" і "правовідношення", а саме про "цивільно-правові зобов'язання" і "цивільні правовідносини".

Крім того, недоліком запропонованих визначень зобов'язань є некоректна вказівка на те, що одна їхня сторона (кредитор) має права, а інша (боржник, дебітор) — обов'язки. Проте такий найпростіший правовий зв'язок на практиці зустрічається досить рідко (у договорах простого дарування, безоплатної позики, позички, довічного утримання, а також у зобов'язаннях про відшкодування шкоди). Набагато частіше йдеться про взаємну пов'язаність сторін зобов'язання правами і обов'язками. Наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцю певну річ, і в цьому відношенні він є боржником. Натомість, він має право вимагати від покупця сплати покупної ціни, і в цьому відношенні є кредитором. Покупець, у свою чергу, виступає як кредитор, вимагаючи передачі речі, і як боржник — виконуючи обов'язок заплатити за покупку.

1 Див., наприклад. Иоффе О.С. Обязательственное право. — М., 1975. — С. 6; Цивільне право України. — Т. 1 / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. — К., 2002. - С. 610.

З'ясування того, чи діє сторона у конкретній ситуації як боржник чи як кредитор, має велике значення для правильного застосування інших норм (наприклад тих, що встановлюють наслідки прострочення боржника чи прострочення кредитора). Отже й ця обставина має бути врахована при визначенні поняття цієї категорії. З врахуванням цих уточнень визначення зобов'язання у цивільному праві може виглядати так.

Цивільно-правове зобов'язання — це цивільне правовідношення, учасники якого мають права та/або обов'язки, спрямовані на опосередкування динаміки цивільних відносин: передачу майна, виконання роботи, надання послуг, сплату грошей тощо.

Варто звернути увагу на те, що ЦК не лише дає загальне визначення зобов'язання, але й визначає його засади. Зокрема, у ч. З ст. 509 ЦК зазначено, що зобов'язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Оскільки ці категорії названі серед загальних засад цивільного законодавства (ст. З ЦК), можна зробити висновок, що у Кодексі зобов'язання розглядаються як результат реалізації цивільного законодавства. Така точка зору знаходить підтвердження при аналізі джерел цивільного законодавства та підстав виникнення зобов'язань, про що йдеться далі.

З наведених вимог до зобов'язань випливають деякі їхні особливості, що мають безпосереднє практичне значення.

Зокрема, ст. 511 ЦК встановлює, що зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. Таке положення закону обумовлене тим, що встановлення обов'язків для третіх осіб, які не є учасниками зобов'язання, не відповідало б засадам справедливості, на яких мають грунтуватися зобов'язання.

Разом з тим, у випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права боржника та (або) кредитора. Це можливе, наприклад, у випадку укладення договору на користь третьої особи (ст. 636 ЦК).