Священні тексти як джерело права.

Релігійний текст — це священна для віруючих книга або послання глави церкви (релігійної організації), що містить, разом з релігійними, правові норми. Прикладом релігійного тексту може служи­ти Біблія, Тора, Коран, енцикліки (вселенські послання) римського папи тощо.

Ознаки релігійного тексту як джерела права:

1. документальний (письмовий) вираз нормативних приписів;

1. богонатхненний характер. Передбачається, що ви­ кладені в релігійному тексті норми стали відомими людям завдяки одкровенню

2. переплетення правових і релігійних, а іноді й мораль­ них норм у рамках одного документа

3. персональний характер, інакше кажучи, на відміну від інших правових форм, релігійний текст поширюється тільки на віруючих, що належать до певної релігії

4. метафорична і, як правило, казуїстична форма викладу приписів. Наприклад, Сунна свідчить, що пророк

Судовий прецедент як джерело права.

Юридичний (судовий або адміністративний) преце­дент — рішення судового або адміністративного органу в конкретній справі, якому надана нормативна сила і яке служить зразком для вирішення аналогічних справ.

Ознаки юридичного прецеденту.

1. юридичний прецедент є волевиявленням правоза-стосовчого органу, що має право формулювати юридичні норми; він містить норму або принцип права;

1. має письмову юридичну зовнішню форму виразу;

2. виникає за наявності прогалин у нормативно-право­ вому регулюванні;

2. застосовується при розгляді аналогічних справ і по­ ширює свою дію тільки на них;

3. має обов'язковий характер, що забезпечується дер­жавою.

Юридичний прецедент є однією з основних форм права в Англії, США і деяких інших країнах — колишніх коло­ніях Великої Британії. Розрізняють судові та адміністра­тивні прецеденти.

Судовий прецедент — це загальне офіційне правило, яке встановлюється судом при рішенні конкретної справи, тоді, коли він виявив, що зі всіх чинних правових норм жодна не підходить до цього випадку. Це загальне правило стає частиною чинного права, стає обов'язковим і підлягає застосуванню судами, рівними за статусом цьому суду, а також усіма нижчими суднами.

Правила застосування судових прецедентів:

1. суд, що розглядає справу, зобов'язаний звертатися до справ, які розглядалися судами раніше;

2. згідно з принципом stare decisis (стояти на вирішено­му) суди не мають права переглядати прецеденти на свійрозсуд;

3. прецедентом є тільки та частина рішення суду, яка відображає позицію більшості суддів, що розглядали спра­ ву у складі колегії. Якщо думки суддів розходяться, то судді, що залишилися в меншості, висловлюють свою дум­ку окремо, і вона вже не є прецедентом;

Звичай як джерело права.

Правовий звичай — це стійке правило поведінки, що стихійно склалося й офіційно визнане державою. У давни­ну, в умовах відсутності або низької письменності населен­ня, правовий звичай був основною і найчастіше єдиною формою права. їх система складала звичаєве право. У су­часній державі звичаєве право як система не існує, можна говорити лише про окремі правові звичаї, визнані державою і забезпечувані її примусовою силою.

Ознаки правового звичаю:

1)багатократність і тривалість застосування, аж до того, що витоки звичаю зникають «у вікопомній давнині».

2)авторитетність, яка, перш за все, пов'язана з дав-, ністю звичаю, який позначається у формулі «чим старіше,тим вірніше». Наприклад, стародавні римляни вважали . звичаї проявом розуму вищого порядку — розуму предків,який за своєю мудрістю перевищував розум сучасників. . Повага і навіть любов до звичаїв властива і нині існуючим традиційним спільнотам;

3)своєрідність форми, а саме — менша порівняно з іншими джерелами права формалізованість, вираз у ви-.' гляді міфу, афоризму, прислів'я тощо;

4)визнання (мовчазне або законодавче) нормативної дії 'звичаю державою. Наприклад, ст.7 Цивільного кодексу