6.2. Окремі питання догляду за оперованими хворими на органах черевної порожнини, грудної клітини та сечовидільної системи.
Догляд за хворими, оперованими на черевній порожнині, грудній клітині, сечовидільній системі базується на засадах загального догляду, але мають деяку свою специфіку. Вона характеризується в першу чергу порушеннями функції цих систем.
Проявами порушення функції органів травлення є: біль в животі та диспепсичні прояви – нудота, блювання, печія, відригування, здуття живота, запор, пронос.
Біль в животі виникає внаслідок скорочення гладких м’язів органів травлення при подразненні їх больових рецепторів різними зовнішніми чинниками (харчовими продуктами, лікувальними засобами, отруйними і токсичними речовинами), а також гістаміном, вільними радикалами, серотоніном, аутоімунними комплексами, алергенами, перекисними сполуками, продуктами недоокислених речовин, які утворилися внаслідок різноманітних патологічних станів чи безпосереднього подразнення очеревини під час операції, перитоніті або внаслідок запальної реакції в черевній стінці, як результату операційної травми.
Характеристика болю:
за характером – приступоподібний (спазм гладких м’язів), постійний;
за розповсюдженням – генералізований (по всьому животу), локалізований (з іррадіацією, без іррадіації);
за проявами – ниючий, колючий, стискуючий, ріжучий, оперізуючий;
за тривалістю – постійний, епізодичний;
за інтенсивністю – помірний, інтенсивний, надмірний.
Найінтенсивніший біль пов’язаний з порушенням кровотоку (ішемічний) це, насамперед, можливо при тромбозі, емболії судин брижі, завороті кишечника, вузлоутворенні. Досить інтенсивний біль виникає при перфорації порожнистого органу живота.
В післяопераційному періоді біль частіше інтенсивний і постійний, що вимагає призначення наркотичних засобів. Через 2-3 доби інтенсивність болю знижується, що дозволяє обмежуватись ненаркотичними препаратами для знеболювання. Як правило, на 4-5 добу пацієнти утримуються від призначення знеболюючих препаратів при нормальному перебігу післяопераційного періоду.
При появі раптового інтенсивного болю в животі необхідно прикласти міхур з льодом на живіт, негайно викликати лікаря, не застосовуючи ніяких знеболюючих засобів, щоб не змазати клінічну картину захворювання.
Нудота – неприємне відчуття, яке характеризується слабкістю, салівацією, часто є провісником блювання.
Долікарська допомога - заспокоїти хворого, дати доступ свіжого повітря в палату, запропонувати декілька ковтків прохолодної води (можна з настойкою м’яти), або таблетку валідолу під язик. При тривалій нудоті викликати лікаря.
Блювання – рефлекторний акт, що виникає внаслідок збудження блювотного центру і характеризується викидом шлункового вмісту назовні.
По своїй природі розрізняють блювоту центрального (ураження головного мозку чи отруєння) і периферичного (подразнення рецепторів травного тракту) походження.
Блювання може бути: одиночним, повторним, багаторазовим (нестримним).
За характером вмісту блювота буває: слизовою, з залишками свіжої їжі, з рештками неперетравленої їжі, яка була прийнята напередодні (при стенозі вихідного відділу шлунку), з домішками жовчі (часто при патології жовчних шляхів), з домішками тонкокишкового вмісту (калова блювота при непрохідності кишечника), кавової гущі, або згустків крові (при кровотечі із стравоходу чи шлунку).
Особливо небезпечною є блювота в непритомному стані, або в період виходу із наркозного сну у зв’язку з попаданням вмісту шлунку в дихальні шляхи і можливою асфіксією хворих (регургітація), або виникненням аспіраційної пневмонії.
Долікарська допомога – хворому необхідно надати сидяче, або лежаче (на боці) положення (мал. 6.2.1). Голову розміщують нижче тулубу. До рота підносять ниркоподібний таз. Блювотні маси залишають до приходу лікаря. Після блювання рот пацієнта (важкохворого) очищують за допомогою вологого тампону, іншим полощуть рот теплою водою. При повторному блюванні хірургічним хворим вставляють шлунковий зонд і проводять промивання шлунку. При необхідності залишають зонд на декілька годин або добу.
Відрижка – самовільний вихід газу із шлунку або його вмісту в ротову порожнину, що виникає внаслідок антиперистальтики.
Долікарська допомога – хворому дають настій плодів кропу запашного, кореня валеріани, квітів ромашки, м’яти перцевої. На епігастрій можна прикласти грілку, напівспиртовий компрес.
Печія (згага) – характеризується печінням за грудниною або в глотці і виникає внаслідок закидання шлункового соку в стравохід при підвищенні кислотності шлункового соку, порушенні евакуації із шлунку чи недостатності кардіального жому.
Долікарська допомога – дають обволікаючі засоби (кисіль, білок курячого яйця, відвар насіння льону, кореня солодки), продукти, що мають лужну реакцію (ряжанку, вершки, мінеральну воду: «Боржомі», «Поляна Квасова», «Лужанська»), а також оксид магнію. В післяопераційному періоді вона може свідчити про застій в шлунку або його куксі при невідновленій перистальтиці кишок.
Гикавка – раптовий вдих із характерним звуковим супроводженням, що виникає внаслідок судомного скороченням діафрагми. Виникає рефлекторно, але може спостерігатись при подразненні діафрагмального нерву, іноді в післяопераційному періоді. Приступи можуть тривати іноді на протязі декількох днів, їх трудно вгамувати.
Долікарська допомога – для пригнічення рефлексу рекомендують натиснути пальцями на очні яблука, між ніжками кивального м’язу, натужитись, на висоті максимального вдиху, затиснувши ніс (прийом Вальсальви), надавити рукою на епігастральну ділянку, короткочасно затримати дихання на висоті вдиху, призначити сублінгвально таблетку валідолу.
Малюнок 6.2.1. Положення хворого під час блювання.
Метеоризм – відчуття розпирання в животі внаслідок накопичення газів в кишках або порушенні перистальтики. Часто спостерігається в післяопераційному періоді внаслідок парезу кишок.
Долікарська допомога – якщо не протипоказаний прийом рідини, то рекомендують водну витяжку плодів кропу запашного або ромашки лікарської, активоване вугілля, карболен, еспумізан. При тривалому здутті – постановка газовідвідної трубки в пряму кишку.
Для стимуляції перистальтики використовують гіпертонічну клізму, або клізму за Огнєвим. Для гіпертонічної клізми використовують 10% розчин натрію хлориду або 20-30% розчин магнію сульфату в кількості 100-150 мл. Для клізми за Огнєвим використовують по 30 мл гліцерину, 3% розчину перекису водню та 10% розчину натрію хлориду. Гумовою грушею розчини вводять в пряму кишку і хворому рекомендують утримати їх 20-30 хвилин, після чого садять на судно або унітаз.
Запор – тривала затримка (понад 1 добу) виділення калу. Може бути функціонального (гіпотонія, або спазм кишечника) або органічного характеру. Для виключення органічної природи запору проводять обстеження хворого.
Долікарська допомога – можна рекомендувати їжу, що багата на клітковину (чорнослив, інжир, буряки, банани, сухофрукти, зокрема курага, хліб із борошна грубого помолу, вівсяна каша), настої трав, що мають послаблюючу дію (жостір, ревінь, александрійський лист, кора крушини). З метою спорожнення кишечника використовують очисну або олійну клізму. При тривалому запорі з утворенням калових каменів проводять механічне пальцеве видалення калу в гумових рукавичках.
Пронос – часте, рідке випорожнення кишечника. В хірургічній практиці зустрічається рідко, в основному, як надмірна чутливість кишечника до деяких харчових продуктів (молоко, овочі), або може виникати в результаті відновлення пасажу кишкових мас при кишковій непрохідності.
Долікарська допомога – використовують настої рослин, які мають дубильні або в’яжучі властивості (кора дуба, ожина, чорниці, кизил, шишки вільхи).
Догляд за хворими, оперованими з приводу захворювань стравоходу.
Найчастіше в клініці оперуються хворі з приводу рубцевої стриктури, раку, ахалазії стравоходу.
В післяопераційному періоді у хворих з анастомозом стравоходу, для зменшення навантаження на лінію швів і профілактики їх неспроможності, проводять зонд через лінію анастомозу. Через такий зонд уже з наступного дня вводяться крапельно харчові суміші. Однак, наявність зонду викликає неприємні відчуття, слинотечу, нудоту у деяких хворих, порушується дренажна функція бронхів, що сприяє розвитку пневмоній. Іноді тривале (до 5-6 днів) стояння дренажу викликає пролежень в ділянці швів, тому зонд утримують не довше, ніж 3 дні.
У пацієнтів з неоперабельним раком стравоходу, або тих, що не можуть перенести радикальну операцію, накладають гастростому (вшивають трубку в шлунок і його підшивають до передньої черевної стінки). Через трубку в шлунок з наступного дня вводять харчові суміші (обсягом до 1 склянки за один прийом), в подальшому обсяг суміші збільшують. З 12-14 дня трубку після введення їжі можна видаляти до наступного годування. При підтіканні їжі чи шлункового соку шкіру навколо фістули обробляють цинковою пастою, судокремом або пастою Ласара.
Догляд за хворими, оперованими з приводу захворювань шлунка і 12-палої кишки.
Найчастіше оперуються хворі з приводу ускладненого перебігу виразкової хвороби шлунку та 12-палої кишки, рідше з приводу раку шлунку, дивертикулів. Найтиповішими операціями для лікування виразкової хвороби являється резекція шлунку (видалення частини органу), або різного виду ваготомії (пересікання гілок вагуса) з дренуючими чи без них операціями.
В післяопераційному періоді для дренування шлунка або його кукси вставляють постійний (на 2-3 доби) або перманентний (1-2 рази на добу) зонд. При постійному стоянні дренажу слідкують за його функцією. При відсутності виділень з зонду це не завжди означає те, що в шлунку немає вмісту. Для перевірки його прохідності періодично вводять по 30,0 – 50,0 мл води. Воду треба вводити повільно, без зусиль, або самопливом, щоб не викликати неспроможності швів анастомозу.
Для дренування як і для промивання шлунку використовують спеціальний шлунковий зонд. Його змочують водою або вазеліновою олією і вводять в рот або в носовий хід. Коли кінчик зонда досягне кореня язика хворому пропонують зробити декілька ковтальних рухів, зонд при цьому проводять в стравохід на 40,0 – 45,0 см. При виникненні збудження або нудоти у хворого, його необхідно заспокоїти, запропонувати зробити декілька глибоких вдихів і продовжити введення зонду в шлунок. При наявності в шлунку слизу, застійного вмісту, залишків крові їх відмивають до “чистої води”.
Догляд за хворими, оперованими з приводу жовчнокам’яної хвороби або холециститу.
В зв’язку з тим, що на сьогоднішній день хворі з приводу холециститу оперуються малоінвазивними (лапароскопічними) методами, що особливо не впливає на загальний їх стан, то спеціального, крім загального, догляду вони не потребують. Якщо проводилось дренування холедоха, то необхідно слідкувати за кількістю виділеної жовчі за добу, її характером, вести облік.
Догляд за хворими, оперованими з приводу захворювань тонкої та товстої кишки.
На тонкій кишці хворі оперуються в основному з приводу кишкової непрохідності і лише рідко з приводу пухлин. Після операції, як правило, проводиться інтубація кишки зондом до ілеоцекального кута. Тому необхідно стежити за кількістю виділеного вмісту, його характером, періодично (3-4 рази на добу) промивати зонд для профілактики його обструкції. Необхідно вести облік виділень на протязі доби
Операції на товстій кишці, особливо після ургентних операцій, рідко закінчуються відновленням безперервності кишки шляхом накладання анастомозу, у зв’язку з небезпекою його неспроможності. Операція закінчується створенням колостоми (виведенням кишки на передню черевну стінку). Стому, в залежності від показань, розкривають на 2-4 день. З неї в перші дні виділяється значна кількість рідкого калу, шкіра навколо стоми може мацеруватись, лінія швів інфікуватись. Тому після кожного випорожнення необхідно проводити ретельний туалет навколо стоми, обмивати розчином фурациліну 1:5000, 2% розчином хлораміну. При необхідності змазувати шкіру пастою Ласара, судокремом або цинковою маззю. В подальшому користуються калоприймачами – поліетиленовими мішками, які утримуються спеціальним поясом або липкою пластиною (мал. 6.2.2).
Малюнок 6.2.2. Калоприймачі на липких пластинах.
Догляд за хворими, оперованими на черевній стінці з приводу гриж.
Грижі черевної стінки – захворювання, які супроводжуються виходом внутрішностей за межі черевної стінки з ділянкою парієтальної очеревини через вроджені чи набуті слабкі місця.
За локалізацією розрізняють пахові, стегнові, пупкові, післяопераційні тощо.
Післяопераційні грижі, в залежності від розміру грижових воріт, поділяють на малі (до 5,0 см), середні (від 5,0 см до 10,0 см), великі ( від 10,0 до 20,0 см), гігантські (понад 20,0 см) (мал. 6.2.3). Операції з приводу гриж називаються висіканням грижі.
В післяопераційному періоді хворим рекомендують обмежувати фізичні навантаження, запобігати різких рухів, як і при інших операціях на черевній стінці. У хворих з післяопераційними грижами середніх і великих розмірів додатково рекомендують носити спеціальні бандажі, або підв’язують їх широким рушником, простирадлом для профілактики рецидиву.
Хворих з гігантськими черевними грижами (за винятком пахових) рідко оперують в плановому порядку в зв’язку з можливим виникненням легенево-серцевої недостатності в післяопераційному періоді, великим ризиком рецидиву. Їм рекомендують носити бандажі постійно для профілактики защемлення.
Малюнок 6.2.3.Хворі з гігантськими паховими грижами.
Догляд за хворими, оперованими з приводу перитоніту.
Перитоніт – запалення очеревини, яке виникає внаслідок запального процесу, перфорації порожнистого органу, травми органів черевної порожнини чи інших причин.
Перитоніт буває місцевим, обмеженим чи необмеженим, розповсюдженим, тотальним.
При перитоніті порушується обмін речовин, функція всіх органів та систем тому і летальність при цьому захворюванні досить висока, тому догляд за хворими повинен бути дуже ретельним.
Для обмеження процесу в нижніх відділах черевної порожнини, де процес всмоктування знижений, хворих поміщують в ліжку напівсидячи із зігнутими ногами (положення Фовлера). Стежать за станом дренажів, катетерів, ведуть облік введеної і виділеної рідини.
Догляд за хворими з шлунково-кишковою кровотечею.
Шлунково-кишкова кровотеча може виникати у хворих з виразковою хворобою або ерозіями шлунка та 12-палої кишки, пухлинами шлунка і стравоходу, цирозом печінки, що супроводжується варикозним розширенням вен стравоходу, різними захворюваннями кишечника – пухлинами, неспецифічним виразковим колітом, гемороєм, при прийомі лікарських речовин (ацетилсаліцилова кислота та інші) тощо.
Шлунково-кишкова кровотеча проявляється кривавою блювотою, або блювотою, що містить невеликі згусточки, які нагадують кавову гущу, наявністю чорного стільця чи крові в калі і загальними ознаками кровотечі – блідістю шкірних покривів, тахікардією, зниженням артеріального тиску, зниженням показників «червоної крові» (еритроцитів, гемоглобіну, гематокриту).
Долікарська допомога – хворого необхідно укласти в ліжко. Забороняють прийом їжі і прийом рідини. На верхню частину живота накладають міхур з льодом. Проводять контроль частоти і наповнення пульсу, рівня артеріального тиску, організовують забір крові для визначення еритроцитів, гемоглобіну, гематокриту, викликають лікаря.
Догляд за хворими, оперованими на грудній клітині.
Проявами порушення функції органів дихання є: задишка, кашель, виділення харкотиння, біль в грудній клітині.
Задишка – порушення частоти, ритму та глибини дихання, яка характеризується відчуттям нестачі повітря і є проявом недостатності дихальної або серцево-судинної системи.
Задишка може супроводжуватися як збільшенням частоти (тахіпное) так і зменшенням (брадіпное) або зупинкою дихання (апное). В залежності від того, яка фаза дихання утруднена, розрізняють – інспіраторну (утруднений вдих), експіраторну (утруднений видих) або змішану. Причиною задишки є зміна газового складу крові – нестача кисню (гіпоксія) або надлишок вуглекислого газу (гіперкапнія) і може супроводжуватись як центральними (депресія дихального центру) так і периферичними (міопатії, міастенії тощо) розладами регуляції дихання.
Задишка може виникати гостро (при закритті дихальних шляхів чи здавлюванні легеневої тканини) або хронічно (в результаті захворювань легеневої системи). Приступ раптової задишки носить назву задухи (ядухи).
Раптова задишка у оперованих хворих може свідчити про закупорку дихальних шляхів слизом, попаданні в них блювотних мас, сторонніх тіл, або здавлюванні легеневої тканини накопиченими повітрям або рідиною в плевральній порожнині.
Долікарська допомога – надання хворому підвищеного положення (сидячи, напівсидячи). Необхідно звільнити його від стискуючого одягу, забезпечити доступ кисню – відкрити вікно. При вираженій задишці призначають оксигенотерапію – дихання зволоженим киснем за допомогою кисневої подушки або інгаляції кисню, викликати лікаря.
Кашель – захисний рефлекторний акт, який характеризується раптовим, поштовхоподібним видихом при закритій голосовій щілині. Він виникає внаслідок подразнення епітелію дихальних шляхів або листків плеври, іноді він спостерігається при психоемоційному збудженні.
Кашель може бути сухим (без виділення мокроти) або вологим (з виділенням мокроти).
Мокрота може мати характер серозного виділення, слизу, гною, бути склоподібною. В мокроті можуть бути прожилки крові (кровохаркання) або вона повністю забарвлена кров’ю (легенева кровотеча). Іноді при набряку легень або серцевій астмі харкотиння може мати кров’янисто-пінистий характер.
Долікарська допомога – хворому надають положення напівсидячи. При нестерпному кашлі пацієнта треба заспокоїти, дати йому теплий напій (наприклад, молоко з невеликою кількістю харчової соди, або розбавити його карбонатною мінеральною водою – «Поляна Квасова», «Боржомі», «Лужанська»), відвари трав – термопсису, чабрецю, квіток з липи, алтею. До ніг можна прикласти грілку, гірчичники, перцевий пластир або банки на грудну клітку.
При кровохарканні і легеневій кровотечі використання гірчичників, банок заборонено, а кладуть міхур з льодом на грудну клітину, забезпечують доступ свіжого повітря.
Необхідно пам’ятати, що при легеневій кровотечі хворі не помирають від крововтрати, а від асфіксії чи пневмонії в подальшому. Тому таких хворих укладають в підвищеному положенні на бік ураженої легені, щоб запобігти попаданню крові в дихальні шляхи здорової легені, викликати лікаря.
В післяопераційному періоді для профілактики пневмонії заставляють відкашлювати мокроту, притримуючи руками операційну рану. Для покращення виділення мокроти проводять перкусійний масаж грудної клітини, заставляють дихати через ніс, призначають відхаркувальні засоби.
Біль в грудній клітині – при захворюваннях дихальної системи пов’язаний з кашлем або диханням. Він виникає при залученні до патологічного процесу парієтальної чи вісцеральної плеври, а також при запаленні міжреберних м’язів.
Долікарська допомога – хворих укладають на болючий бік, притискуючи його до ліжка. Інтенсивність болю зменшують гірчичники, перцевий пластир, зігріваючі компреси, банки, що прикладені на грудну клітину.
У хворих, оперованих на грудній клітці, операцію закінчують дренуванням плевральної порожнини, дренажі приєднують до активного чи пасивного дренажу. За хворим і дренажами необхідно вести спостереження. Треба слідкувати за кількістю і характером виділень із дренажів, станом пов’язок, а у випадку пасивного дренування стежити, щоб трубка не виходила за рівень рідини в банці. При тривалому дренуванні емпієми легень виділення можуть просочуватись між трубкою і грудною стінкою і мацерувати шкіру. Для профілактики мацерації шкіру обробляють пастою Ласара, судокремом.
Догляд за хворими, оперованими на органах сечовиділення
Проявами порушення функції органів сечовиділення є порушення секреції та екскреції сечі.
Процес утворення і виділення сечі називається діурезом. В нормі людина за добу виділяє від 1,0 до 2,0 літрів сечі. Кількість сечі залежить від кількості спожитої і виділеної позанирковим шляхом рідини. Зменшення добової кількості сечі до 500,0 мл називається олігурією, відсутність сечі або виділення її до 50,0 мл – анурією. Виділення понад 2,0 літрів сечі – поліурія. Часте, понад 6 раз за добу, виділення сечі називається полакіурією.
Відсутність сечі може бути в результаті зниження її порогової фільтрації в нирках (артеріальний тиск нижчий за 70 мм рт ст) – преренальна анурія, порушення її секреції в нирках (ренальна анурія), або порушення виділення сечі по сечових шляхах (постренальна анурія).
Наявність сечі в сечовому міхурі і порушення її виділення з нього – ішурія. Часте, болісне виділеня сечі с покликами на сечовипускання називається дизурією.
Крім особливостей діурезу для розпізнавання урологічних захворювань має значення дослідження сечі. При проведенні загального аналізу сечі враховують її колір, прозорість, запах, реакцію, питому вагу, хімічний склад, а також мікроскопію осадку. Із перерахованих властивостей при порушенні екскреції сечі найбільше значення має мікроскопія осадку, основними складовими якого є еритроцити, лейкоцити, циліндри, епітеліальні клітини, кристали та аморфні соляні маси.
Поява еритроцитів в сечі носить назву гематурії. Якщо при цьому еритроцити виявляються лише при мікроскопії, то говорять про мікрогематурію. В тих випадках, коли змінюється колір сечі, користуються терміном макрогематурія. При виявленні в сечі лейкоцитів понад 1-2 в полі зору говорять про лейкоцитурію, яка свідчить про запальний процес в сечовидільній або статевій системі.
При гострому порушенні прохідності сечі по сечоводах (наявність каменя тощо) виникає симптом під назвою ниркова колька.
Якщо пацієнт не може виділити сечу з переповненого сечового міхура, то говорять про гостру затримку сечі. Вона може бути зумовлена доброякісною гіперплазією або раком передміхурової залози, вклиненим каменем сечового міхура, порушенням інервації сечового міхура або мати рефлекторний характер.
Найчастіше рефлекторна затримка сечі виникає у хворих після операцій на органах малого тазу або в інших пацієнтів під впливом наркотичних засобів.
Ниркова колька, як і гостра затримка сечі відносяться до невідкладних станів.
При нирковій кольці порушений відтік сечі приводить до підвищення тиску в нирковій лоханці, розтягу ниркової капсули, появі приступоподібного болю. Біль при нирковій кольці локалізується в поперековій області, носить гострий характер, віддає в пахову ділянку та статеві органи, нерідко супроводжується дизуричними проявами і макрогематурією.
Гостра затримка сечі супроводжується сильним болем в надлобковій області з частими безплідними покликами до сечовипускання, неспокійним станом хворих.
Долікарська допомога при нирковій кольці заключається в використанні тепла (грілка на поперекову область, приймання гарячої -38,0 –39,0˚ С ванни протягом 15-20 хвилин), які знімають спазм сечоводу, сприяють відходженню каменя.
Гостра затримка сечі вимагає швидкого виведення сечі з сечового міхура. Якщо затримка виникає в післяопераційному періоді, то можна спробувати викликати спорожнення сечового міхура без його катетеризації. Самостійному сечовипусканню сприяє шум води, що витікає з крану, тепла грілка на зону лона, зрошення статевих органів теплою водою. Якщо наведені заходи не ефективні проводять катетеризацію сечового міхура.
Операції на нирках досить часто закінчуються нефростомією – трубкою, що проводиться через паренхіму нирки в ниркову лоханку. Операції на сечовому міхурі майже постійно завершують залишенням трубки в його порожнині – цистостомією. В післяопераційному періоді на органах сечовидільної системи проводять такий же догляд, як і після інших операцій (слідкують за станом шкіри, слизових оболонок, контролюють пульс, артеріальний тиск, дихання, проводять профілактику тромбозів, тощо). Але необхідно відмітити, що урологічні хворі, як правило, люди похилого віку, тому і відноситись до них треба пильніше. Нефростомічну і цистостомічну трубки необхідно періодично (1-2 рази на добу) промивати розчинами антисептиків (1% розчину ріванолу, або 2% борної кислоти, 1:5000 розчином фурациліну).
Догляд за важкохворими та хворими в агональному стані. Поняття про вмирання організму.
Важкохворі та хворі, що агонують повинні знаходитись у ВАР, ВРІТ та ПІТ під постійним наглядом медичного персоналу, або в окремих палатах. Організується індивідуальний пост для цих хворих. Серед загальних правил догляду, що наведені вище, в такому стані є деякі особливості контролю за хворим. Догляд за тілом з метою профілактики пролежнів повинний бути максимально активним із частою зміною положення тіла, розтиранням, масажем типових місць компресії. Годування повинно бути частим і дрібним, поїння також проводитись малими порціями за допомогою поїльника чи через зонд. Слід спостерігати за хворим під час та одразу після прийому їжі для запобігання асфіксії блювотними масами при можливому виникненні блювання. У важкохворих можливо виникнення психомоторного збудження, марення або галюцинацій. В таких випадках необхідно негайно викликати лікаря, провести фіксацію хворого до ліжка за допомогою спеціальної сітки та м’яких фіксаторів.
Розрізняють такі основні термінальні стані, що свідчать про вмирання організму:
- передагональний стан;
- агонія;
- клінічна смерть;
- біологічна смерть.
В агональному стані вища нервова регуляція організму відсутня, виникають патологічні типи дихання, може виникати параліч сфінктерів з мимовільною дефекацією та сечовипусканням. Вся життєдіяльність організму приймає безладний хаотичний характер. В період клінічної смерті припиняється серцева діяльність та дихання, але ще можливі зворотні процеси, бо біологічна смерть настає не одразу. Найчутливіші до виникаючої гіпоксії клітини кори головного мозку. Вважається, що на протязі більше 5 – 6 хвилин після виникнення клінічної смерті більшість клітин кори головного мозку гине. За клінічною наступає біологічна смерть, коли наступає некротичний процес у тканинах організму та зворотні зміни вже неможливі. Ознаки біологічної смерті – це поява трупних плям, заклякання та розкладання тіла.
Правила поводження з трупом: констатацію смерті проводить лікар та відзначає час смерті в історії хвороби, після цього труп роздягають, укладають на спину, заплющують очі, підв’язують бинтом нижню щелепу, накривають простирадлом та залишають в ліжку на 2 години. Після появи трупних плям на стегні пишуть прізвище, ім'я, по батькові померлого, номер історії хвороби. Заповнюють супровідну записку в патологоанатомічне відділення, де вказують ці дані, а також час та дату смерті, діагноз. Після цього труп необхідно транспортувати в патологоанатомічне відділення на каталці.