38. Партійне життя в Харкові під час Першої російської революції та партійна журналістика. ( здесь же смотреть №39, 40, 41!!!)

Великого поширення набула партійна преса. Новостворені політ. партії намагалися захопити інфорорм. ринок і використати друковане слово для пропаганди своїх програм. Першими після проголошення 17.10. 1905 р. царського Мані¬фесту організувалися ліберали-центристи, створивши Конституцій¬но-демократичну партію народної свободи (КАДЕТИ). Тоді ж у Х. утворився їх осередок. Лідерами партії були проф-ри універу М.П. Чубинський, М.А. Гредескул, Д.І. Багалій, М.Ф. Сумцов, лікар В.В. Фавр. Кадети користувалися в Харкові найбіль¬шим політ. авторитетом. Вони не були сліпими наслідувачами столичних однопартійців. Їх позиція враховувала укр. інтереси. На початковому етапі, під час першої рос. революції, каде¬ти відіграли позитивну роль. Історія преси кадетів, партії, яка лояльно ставилася до уряду, прагнула досягти поліпшення сусп. ладу лише в межах легальних, конституційних дій - тоталітарна держава виявилася не готовою до випробування свободою і демократією. Кадетська газета «Мир» змушена була п'ять разів змінювати назву, маскуватися, хоча стояла не на революційних, а на лібераль¬них позиціях. Проте уряд не був готовий до діалогу із сусп. Спроби створення парт. жур-ки кадетів у Х. на цьому припинилися. Не маючи формально¬го зв'язку з ПНС, на позиціях кадетів стояли дві харк. приватні газети «Южный край» і «Утро». Правоцентриська проурядова партія «Союз 17 октября» (октябристи) не користувалися у Х. популярністю. Це була партія чиновників, урядовців. ЇЇ лідерами - Харк. міський голова О.К. Погорілко і князь О.Д. Голіцин. 21.11. 1906 - розпочала видання щоденної політ. газети «Центр». Редакторами стали С.Ф. Бельський (справжнє ім'я — Савченко) і В.Я. Власов. Ост. № - 18.02.1907. Проіснувала малий промі-жок часу. Крайні праві монар¬хічні партії: «Русское Собрание» (РС) і «Союз Русского Народа» (СРН) вважали непотрібними політ. реформи, шкідливи¬ми компроміси з револ. Силами; ідеал - доманіфестський зразок самодержавства. СРН було найчисельніше полі¬т. угруповання в Росії. Особливістю харківських чорносотенців було те, що вони не допустили в місті погромів проти інтелігенції та єврейських громад. Завдання харк. осе¬редку - інтелект. забезпечення руху. Перша чорносотенська газета з'явилася в Х. - 19. 11. 1906 - «Правда». Згодом замість неї - «Глас народа», потім - «Чорная сотня». Харк. чорносотенці не потребували окре¬мого періодичного органу, адже а них були «ХВ». У цьому й полягала головна причина припинення видання чорносо¬тенних газет. Спробували створити свою легальну пресу в Харкові ліві партії, зокрема соціал-демокра¬ти - одна з найбільш численних парт. організацій. Та налагодити свою парт. жур-ку харківським соц-демократам не вдалося. 25.10.1905 з'явився єдиний номер г. «Харьковский рабочий». Газета вийшла не¬легально, мала підбурювальний характер, закликала пролетаріат йти до кінця в боротьбі з капіталом. Пізніше за всіх на харк. інф. ринку з'явилися есери (Партія соціалістів-революціонерів), заснувавши г. «Харьковская жизнь» (1906). Парт. жур-ка в Х. періоду першої рос. революції складала розгалужену систему й була репрезентована 5а політ. силами: лібералами-центристами, правоцентристами, монархістами, соціал-демократами й есе¬рами. Проте політичні події розгорталися так, що соц-дем. преса розвинутися не змогла; кадетська й есерівська преса - заборонена царським урядом; правоцентр. загинула сама; і лише чорносотенська журналістика продовжувала існувати до по¬чатку Першої св. війни, спираючись на урядову підтримку й до¬тації, але втративши авторитет у переважної частини інтелектуальної еліти. Уперше за допомогою жур-ки розгорнулися змагання за прихильність виборців, поширення свого політ. впливу.

Початком першої російської революції вважається 9 січня 1905 р., коли на підступах Зимового палацу була роз-стріляна мирна демонстрація робітників, які несли Миколі ІІ петицію про своє тяжке становище. Революційні потрясіння захо-пили й Харків. 19 січня 1905 р. в місті розпочався перший політичний страйк – на знак солідарності з жертвами Кривавої неділі. Унаслідок поступок з боку власників підприємств з 17 лютого в Харкові страйковий рух пішов на спад.

З цим не могли змиритися соціал-демократи (більшовики), які тримали курс на збройне повстання й діяли під гаслом: чим гірше, тим краще. У січні 1905 р. до Харкова прибув емісар РСДРП(б) товариш Артем (Ф. А. Сергєєв, 1883–1921). Його організаційна діяльність привела до створення спочатку гру-пи «Вперед», а потім і Харківського міського осередку більшовицької партії. Незважаючи на компромісні кроки уряду: маніфест про скликання так званої Булигінської думи (6 серпня), підписання Портсмутського миру з Японією (23 серпня), надання університетам автономії (27 серпня), – революційний рух во-сени 1905 р. знову почав наростати. 10 жовтня в Харкові розпочався новий страйк, сталися сутички демонстрантів з військами, пролилася перша кров. Харківська міська дума під кері-вництвом голови – професора Харківського університету О. К. Погорілка – створила комітет для переговорів між ворогуючими сторонами=Комітет громадської безпеки, до нього увійшли сам О. К. Погорілко, професори університету М. І. Свєтухін, М. А. Гредескул, адвокат М. І. Міхновський та деякі інші особи. Комітет виступив третьою стороною в переговорах між двома озброєними таборами. Унаслідок переговорів вдалося уникнути кровопролиття, 12 жовтня повсталі змогли без обшуку залишити барикади, а генерал-губернатор після цього вивів війська з центра міста. 13 жовт-ня в Харкові був запроваджений військовий стан, який тривав до 1 січня 1908 р.

Для заспокоєння суспільства цар змушений був підписати маніфест 17 жовтня 1905 р., у якому проголошувалося про надання народові політичних свобод (зокрема, свободи слова і друку) та про утворення в Росії законодавчого органу – Державної Думи. Прийняття маніфесту можна вважати проміжним пе-реможним результатом революції.

Революція дала новий поштовх російському суспільству, змінила сам тип держави, яка трансформувалася з абсолютної, необмеженої до конституційної монархії; у країні запрацював справжній парламент як законодавчий державний інститут, проголошення політичних свобод привело до створення легальних партій та ор-ганізацій, упали кайдани з українського публічного слова, яке дістало, нарешті, право вільного використання у книгодрукуванні й періодичній пресі.

Дата 3 червня 1907 р. вважається кінцем Першої російської революції.

ПРЕСОВИЙ ВИБУХ У Росії Більшовики, які найбільше галасували про поразку революції, щедро скористалися її плодами, створивши цілу мережу своїх партійних легальних видань: газети «Новая жизнь «Наше эхо» «Звезда» «Правда» «Звезды» «Вестник жизни» «Просвещение».

У Харкові від часу проголошення нових правил про друк 24 листопада 1905 р. до початку 1907 р. виникли 2 газети українською мовою і 27 російською. Щоправда, з огляду на проголошений у місті військо-вий стан, багато з них закривалися місцевою владою, але були серед них і такі, що виявили життєздатність і залишилися на інформаційному ринку.

. Журналістика періоду Першої російської революції має всі підстави розг-лядатися як окрема інформаційна епоха. Необхідно вказати щонайменше на три її виразні атрибутивні ознаки. По-перше, у Харкові вперше були здійснені спроби видавати газети українською мовою; раніше про це не йшлося. По-друге, великого поширення набула партійна преса; новостворені політичні пар-тії намагалися захопити інформаційний ринок і використати друковане періо-дичне слово для пропаганди своїх програм. По-третє, нова політична ситуація привела в галузі періодичної преси до вибуху приватної ініціативи; якщо рані-ше за видання газети чи журналу могла приступити лише заможна приватна особа, то після маніфесту 17 жовтня кількість таких ініціатив збільшилася в ба-гато разів.

Українська журналістика репрезентована двома газетами: «Слобожанщи-на» і «Порада», які вийшли відповідно 25 березня і 14 травня 1906 р.

Другою особливістю інформаційної ситуації під час Першої російської революції була поява легальної партійної журналістики.