5.2. Поняття методики викладання соціології

Саме слово "методика" грецького походження і означає узагальнення досвіду, способів доцільного здійснення будь–якого завдання. У такому розумінні поняття методики застосовується до соціологічних досліджень. Стосовно викладання застосовується педагогічне розуміння поняття методики, яке означає правила і методи викладання навчального предмета.

До методики викладання спостерігається різне ставлення викладачів. Можна зустрітися з легковажною і навіть нігілістичною позицією: “Головне–наука, методика сама прикладеться”. Є думка, про те, що успіх викладання повністю визначається ерудицією викладача, і якщо він блискуче знає свій предмет, володіє високим науковим авторитетом, то його будуть слухати і в тому випадку, якщо форма викладу матеріалу недосконала. Якщо узяти за істину такі підходи (хоча одночасно відзначимо: навіть на лекції великого Ньютона через недосконалість їх форми студенти ходили без особливого бажання), то навряд чи можна забезпечити читання навчальних курсів тільки силами видатних чи великих вчених.

Деякі виправдовують своє зневажливе ставлення до методики викладанням посиланням на середньовічний афоризм: “Учителем народжуються, а не стають”. Вони впевнені в тому, що коли в людини немає педагогічного таланту, то навіть найдосконаліша методика їй не допоможе. І навпаки, для людини, яка володіє таким талантом, вивчення методики зайве. Немає сумніву, що педагогічний талант є великою цінністю для суспільства, особливо, коли він поєднується з талантом дослідника. Однак це спостерігається тільки в людей, які не тільки здібні, але й вдумливо трудяться, оволодівають педагогічною майстерністю. Будь–яка діяльність , особливо така складна, як педагогічна, може бути успішною тільки при набутті певних вмінь, навичок.

Інколи вважать, що відсутність у фахівця в тій чи інший галузі знання (у тому числі й соціології) методичної підготовки не може розглядатися як перешкода для залучення його до викладацької діяльності: мовляв, попрацює кілька років викладачем і засвоє всі таємниці методики. Дійсно, як свідчить досвід, людина, яка володіє педагогічними задатками і творчо ставиться до своєї роботи, може на протязі кількох років оволодіти методикою. Але для багатьох такий шлях є довгим, до того ж сполученим з невдачами і зривами. Говорячи про педагогів–практиків, які стихійно випрацювали якусь методику викладання і все життя її дотримуються, К.Д.Ушинський з гіркотою вигукував: “І скільки зла може зробити рутина одного такого педагога, якщо вона помилкова !” (Ушинский К.Д. Избранные педагогические произведения. – М.,1968. – С.241). Покладання надії на особистий педагогічний досвід веде до того, що викладач застосовує ті чи інші педагогічні засоби стихійно, часто не вникаючи в їх суть, не обґрунтовуючи їх доцільності, не перевіряючи їх ефективності. Це прирікає його на крайній емпіризм, позбавлений думки, ясного розуміння мети викладання і шляхів її досягнення. Навчання і виховання не можуть базуватися тільки на емпірії, на особистому досвіді викладача.

Робота викладача – це живе мистецтво, творча праця, поєднана з постійними пошуками, роздумами, нагромадженням досвіду і знань. Однак це не є чиста практика. В основі педагогічного мистецтва лежить педагогічна теорія, що є результатом, синтезом узагальнення колективного досвіду багатьох поколінь. Ігнорувати педагогічну теорію означає перетворювати педагогічну діяльність у ланцюг проб і помилок.

Є викладачі, які не хочуть вивчати методику викладання як науку, що містить загальні закономірності викладання, посилаючись на неповторність діяльності кожного педагога, що визначається особливостями його особистості. “Скільки викладачів – стільки і методик”, – стверджують вони. Не заперечуючи проти суб’єктивності, індивідуальності методики кожного викладача (вона існує і має існувати), треба звернути увагу на необхідність правильного співвідношення загального і окремого. Зустрічаються і інші думки, які обгрунтовують негативне становлення до методики викладання. Як тут не згадати О.І.Герцена і К.Д.Ушинського, які говорили про педагогіку, що вона поділяє долю медицини і філософії: кожен вважає себе достатньо компетентним для того, щоб міркувати про навчання і виховання, зовсім не утруднюючи себе набуттям для цього спеціальних знань, оскільки справа навчання і виховання майже всім здається знайомою і зрозумілою (Див.: Герцен А.И. Избранные педагогические высказывания. – М.,1951. –С.355; Ушинский К.Д. Избранные педагогические произведения. – М.,1968. – С.351).

Навчання підпорядковано об’єктивним законам. По своїй суті навчальний процес – процес пізнавальний, і його закономірності в найзагальнішій формі розкриваються гносеологією. Однак специфічність навчання вимагає конкретизації, яка здійснюється дидактикою. Нагадаємо, що дидактика – це частина педагогіки, яка розробляє теорію освіти й навчання, виховання в процесі навчання (саме слово "дидактика" у перекладі з грецької мови означає "повчальна"). Дидактика, разом з тим, залишається в певному відношенні абстрактною теорією, оскільки фіксує тільки загальне для всіх видів і форм навчання і не враховує особливостей його для кожного навчального предмета. Тому специфічні закономірності навчального процесу з кожної дисципліни досліджує методика її викладання.

Теорія пізнання є методологією дидактики і методик викладання. Інтерпретація сутності пізнання, його законів, форм і методів осягнення істини детермінує інтерпретацію навчального процесу і його організацію. Наприклад, платонівська гносеологія “згадування” вимагає такої побудови навчання, яка б створювала найсприятливіші умови для того, щоб “безсмертна за своєю природою” душа того, хто навчається, могла згадати ті ідеї, які вона набула за час перебування в потойбічному світі. Найефективнішим методом для цього Платон вважав метод живої бесіди. Основу її (бесіди) повинна складати вміло побудована система питань наставника до учнів. Ідеальною формою реалізації цього методу, за Платоном, були бесіди Сократа (сократичний спосіб).

Навпаки, дидактика Яна Амоса Коменського, що керувалася сенсуалістичною теорією пізнання, і основою якої є поняття чуттєвого досвіду, проводить ідею природодоцільності навчання, на перший план висуває принцип наочності, надає велике значення спостереженню, експерименту і т.д.

До дидактики безпосередньо примикають методики викладання. Методика визначає специфіку застосування дидактичних принципів до свого предмета. Але основне її завдання полягає в тому, щоб розкрити специфічні закономірності, властиві навчальному процесу з даної дисципліни, і розробка оптимальної системи навчання, що включає в себе найефективніші методи, прийоми, форми.

Основними проблемами методики викладання є “як навчати”, “чому навчати”, “для чого навчати”. Тому методика викладання соціології є науковою дисципліною, яка досліджує закономірності навчального процесу з соціології, на цій основі визначає цілі навчання і виробляє систему педагогічних засобів (зміст, методи, прийоми, форми навчання), що забезпечує найефективніше оволодіння учнями, студентами соціологічними знаннями.

При вирішенні завдань, які стоять перед методикою викладання, потрібно виходити із принципів дидактики: 1)принципу науковості; 2)принципу систематичності; 3)принципу зв’язку теорії з практикою; 4)принципу свідомості і активності учнів у навчанні; 5)принципу наочності; 6)принципу міцності засвоєння учнями знань; 7)принципу доступності; 8)принципу індивідуального підходу до учнів в умовах колективної навчальної роботи з групою. У даних принципах відображаються загальні закономірності навчання, його цілі й психологічні основи. Додержання цих принципів так чи інакше обов’язкове при викладанні будь–якого предмета.

Принцип науковості вимагає, щоб методи і прийоми, запроваджувані у викладанні соціології, забезпечували об’єктивне висвітлення фактів і явищ і сприяли формуванню в учнів, студентів наукового розуміння закономірностей розвитку суспільства. Треба зауважити, що існують і позанаукові методи пізнання: художня література, мистецтво, інші. Чи можна їх використовувати? Їх можна і треба використовувати, пам’ятаючи, звичайно, що складає основу соціології, на яких методах дослідження вона грунтується тощо, тобто не підміняти соціологічні методи іншими, а доповнювати соціологічні методи іншими.

Принцип систематичності вимагає викладання соціологічних курсів у певній тематичній послідовності, що відповідає внутрішній логіці соціологічних знань, вивчення їх як системи, а не як випадкових, хоча і, можливо, цікавих для учнів і студентів, соціальних фактів, явищ, процесів. Слід додержуватись послідовності в навчанні соціології, що є однією з умов розумової узагальнюючої діяльності учнів. Дані психологічної науки дають змогу твердити, що змістом узагальнюючої розумової діяльності учнів є диференціація подібних явищ і групування їх, що приводить до утворення в свідомості студентів різних асоціативних зв’язків. При початковому ознайомленні учнів з певним соціологічним матеріалом утворюються лише окремі локальні асоціації. Дальша розумова діяльність студентів по диференціації і групуванню подібних явищ та їх загальних ознак і відмінностей веде до утворення в їх свідомості більш широких асоціативних зв’язків. У результаті систематизації знань утворюється система знань з окремих тем курсу соціології, а потім і ширша система асоціацій.

Залежність засвоєння певної теми від знання попереднього матеріалу в курсі соціології значно менша, ніж, наприклад, у математиці, фізиці чи навіть історії, але ця залежність має місце, особливо, коли мова йде про цілісне сприйняття функціонування суспільства. Наприклад, для кращого розуміння окремих явищ, процесів суспільного життя, необхідно мати уявлення про такі поняття як соціальні інститути, спільності, їх роль у функціонуванні суспільства, регуляції соціальних відносин і т.д.

Систематичність і послідовність навчання вимагає постійного повторення, поглиблення і дальшого закріплення знань в органічному зв’язку з новим матеріалом, що вивчається. Без систематичного, правильного організованого повторення не може бути наступності в навчанні і засвоєння основ соціологічної науки (створення міцних асоціативних зв’язків).

Принцип зв’язку теорії з практикою полягає в підготовці студентів до глибшого розуміння сучасності, до вміння самостійно застосовувати здобуті в процесі вивчення соціології знання для аналізу соціальних явищ, допомагати розвитку пізнавальних здібностей нарешті, займати активну соціальну позицію.

Пізнавальна активність і самостійність студентів у процесі навчання поєднані з керівною роллю викладача. Знання можуть бути свідомими і міцними тільки тоді, коли учні активно засвоюють їх і зацікавлені їх змістом. Тому обов’язковою умовою успішного розвитку пізнавальних здібностей і різних умінь є систематична активізація пізнавальної діяльності учнів залучення їх до самостійного набуття нових знань.

Без самостійної роботи учнів, студентів їх знання будуть обмеженими неміцними, тільки засвоєним при допомозі викладача, у них не буде вироблятися вміння самим їх здобувати, тобто не буде навичок до самостійного життя. Свідомому, самостійному здобуттю знань сприяють різні форми і методи, які застосовуються в процесі навчання, такі як проблемний метод викладання, залучення учнів до навчально–соціологічних досліджень, організація самостійної роботи взагалі. Шкільні нормативні документи вимагають, щоб учні поступово навчилися самостійно користуватися довідковою літературою (словниками, довідниками, покажчиками, енциклопедіями – з УІІ класу), знаходити потрібну літературу в каталогах, складати бібліографічні списки (з VIII класу), записувати основні положення розповіді вчителя (з VII класу), складати конспекти, тези, робити виписки з літератури (IX–XІ класи), виступати з рефератами, доповідями перед шкільною (з VIII класу) і дорослою (IX–XІ класи) аудиторіями, брати участь у дискусіях (IX–XІ класи), та інше. Практика показує, що студенти перших курсів, вузів, тобто кращі випускники середніх шкіл, не володіють названими навичками в достатній мірі.

Принцип наочності навчання є необхідністю відчуттєвого сприймання як основи створюваних уявлень і понять, а також розвитку в учнів логічного мислення, вміння спостерігати явища та їх наочні зображення. Зорове сприйняття інформації сприяє її кращому запам’ятовуванню. За різними дослідженнями психологів людина приблизно сімдесят відсотків інформації одержує за допомогою зорових органів. Наочність сприяє посиленню емоціонального сприйняття фактів, що також має важливе значення для навчання.

Принцип міцності в засвоєнні знань учнів у процесі навчання вимагає, щоб вони твердо і свідомо, достатньо повно і глибоко засвоїли соціологічні знання, що вивчаються в школі, могли використати здобуті знання й уміння під час вивчення нового матеріалу і в практичному житті. Міцність знань є необхідною умовою “переносу” знань і вмінь.

З психологічного погляду “перенос” – це вплив раніше сформованої дії (навичок) на оволодіння новою дією. Він виявляється в тому, що оволодіння новою дією відбувається швидше, ніж оволодіння попередньою дією. Іншими словами, від міцності оволодіння знаннями в значній мірі залежить ефективність, швидкість оволодіння новими. Вміння “переносити” знання і вміння, як і будь–якого прийому навчальної роботи взагалі, треба навчати: пояснювати учням, студентам раціональні прийоми навчальної роботи, всіляко стимулювати самостійність у виборі прийомів.

Для того щоб мати міцні, повні й глибокі знання, слід послідовно запроваджувати всі згадані принципи навчання, додержуватися таких дидактичних вимог:

— створювати в студентів у процесі навчання яскраві, образні уявлення; впливати за допомогою різних методів, прийомів не тільки на свідомість, а й на почуття;

— постійно зв’язувати новий матеріал з раніше вивченим, спиратися на нього;

— перевіряти знання студентів;

— систематично закріплювати матеріал;

— застосовувати різноманітні логічні операції (індукцію, дедукцію, аналогію) та інші.

Принцип доступності і зростаючої трудності означає:

— що зміст і методи навчання і розвитку учнів відповідають їх віковим особливостям та рівню їх знань і розвитку;

— що виучувані факти і поняття можуть бути свідомо і міцно засвоєні ними при відповідному напруженні їх пізнавальних сил;

— що пізнавальні завдання, які виникають у процесі навчання поступово ускладнюються і вимагають для свого розв’язання подолання що далі зростаючих труднощів.

Важливою умовою даного принципу є врахування індивідуальних здібностей, рівня знань і вмінь учнів.

Слід мати на увазі, що доступне в навчанні й вихованні не можна змішувати з легким. Легке не вимагає ніякого напруження розуму в студентів для його засвоєння і в результаті чого пізнавальні здібності студентів розвиваються дуже слабко. Зайве полегшення курсу, відома від самостійних завдань, що вимагають певного напруження розумових сил і переборення певних труднощів, зведення домашніх завдань до простого від творення тексту підручника, досить детально розібраного в класі, гальмує розвиток пізнавальних здібностей студентів, отже, заважає успішному розвиткові процесу навчання. Зайва “дидактичність”, “настирливість” у розв’язанні завдань курсу, намагання викладача постійно підкреслювати прописні істини знижують ефективність занять.

Принцип доступності в педагогічній науці пов’язується з виконанням ряду елементарних дидактичних правил: від легкого – до важкого; від відомого – до невідомого; від простого – до складного.

Принцип індивідуального підходу до учнів в умовах колективної навчальної праці означає, що застосовуванні соціології методи і прийоми повинні забезпечувати активну участь у роботі протягом усього заняття при одночасному врахуванні їх індивідуальних особливостей, створювати умови для дисциплінованої, свідомої і активної роботи всіх учнів, поєднувати колективну роботу класу з індивідуальним підходом до учнів з урахуванням їх здібностей, інтересів, знань і вмінь, сприяти розвиткові позитивних нахилів кожного учня і ліквідації індивідуальних недоліків, які в них є.

Психологічні дослідження показують, що методична майстерність викладача по–різному впливає на рівень, темпи і характер засвоєння матеріалу тим чи іншим студентом залежно від цілого ряду його особливостей: рівня попередньої навчальної підготовки і сформованих у нього вмінь, його загального розумового розвитку. Викладачі мають вивчати, хто зі студентів уміє добре слухати, а хто не може довго зосереджувати свою увагу; хто порівняно швидко засвоює фактичний матеріал, а кому він дається важко тощо, і враховувати все це під час лекцій, семінарських занять, формулювання завдань самостійної роботи.

Таким чином, від дидактики методика одержує загальне педагогічне завдання, перелік основних умов його реалізації. Конкретний зміст завдання (зміст навчання) і конкретні способи його вирішення методика має взяти із науки, яка викладається, тобто з соціології. Методика викладання соціології знаходиться на межі педагогічних наук (насамперед дидактики) і соціології. Методика повинна використовувати логіку, загальну і соціальну психологію і, звичайно, саму соціологію не тільки в змістовному, але й прикладному плані. Йдеться про необхідність брати до уваги наробки соціології особистості, можливості конкретних соціологічних досліджень для підвищення ефективності викладання та інше.