4. Сутність державної регіональної економічної

Сьогодні значно розширюються функції і завдання регіонів щодо раціонального використання природних ресурсів, забезпечення зайнятості населення та розвитку зовнішньоекономічних зв’язків. Від того, наскільки оптимально поєднуються інтереси держави і окремих регіонів, залежить збалансованість розвитку народногосподарського комплексу.

В цілому регіональна економічна політика характеризується певною сукупністю цілей, завдань, механізмів, які в кінцевому підсумку визначають її стратегію і тактику. Вона грунтується на врахуванні спектра національних, політичних, соціальних факторів, що і дає змогу ефективно впливати на регіональний розвиток. При визначенні пріоритетних напрямів регіональної економічної політики беруться до уваги демографічні, екологічні, виробничі та інші проблеми, вирішення яких сприяє загальному економічному піднесенню регіонів.

Кабінет Міністрів України розробив і вніс на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про концепцію державної регіональної політики», згідно з якою ця політика являє собою систему заходів організаційного, правового та економічного характеру, що здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей. Головне їх спрямування — це забезпечення раціонального використання природних ресурсів регіонів, нормалізація життєдіяльності населення, досягнення екологічної безпеки та вдосконалення територіальної структури економіки.

На нинішньому етапі соціально-економічного розвитку її головною метою є збільшення національного багатства країни на основі підвищення соціально-економічного розвитку регіонів, ефективного використання їх природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу, раціоналізації систем розселення та досягнення внутрірегіональної збалансованості. Ця мета може бути значно деталізована стосовно конкретних сфер суспільного розвитку.

На основі чіткого визначення мети державної регіональної економічної політики обгрунтовуються її основні завдання. Серед пріоритетних завдань на тривалу перспективу державними органами управління визначено структурну перебудову економіки регіонів України, насамперед промислових регіонів і центрів з надмірною концентрацією підприємств важкої індустрії та складною екологічною обстановкою (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська області, міста Київ, Харків, Одеса, Кривий Ріг, Маріуполь та Макіївка). При здійсненні структурних трансформаційних процесів передбачається поліпшити екологічну ситуацію у промислових центрах Донбасу, Придніпров’я, Прикарпаття та на територіях, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Важливе місце серед завдань регіональної економічної політики посідають соціальні питання, вирішення яких можливе лише на основі радикальних змін у сучасній політиці зайнятості та ринку праці. У перспективі передбачається активізувати діяльність щодо створення нових робочих місць у споживчій сфері, організаціях ринкової інфраструктури, малому та середньому підприємництві виробничої сфери. Це дозволить забезпечити працевлаштування осіб, які вивільняються з промислових підприємств, та підвищити рівень зайнятості населення у сфері обслуговування.

У виробничій сфері пріоритетними завданнями визначено розвиток експортних та імпортозамінних виробництв у регіонах, де для цього є сприятливі умови (вигідне транспортно-географічне положення, необхідний економічний та науковий потенціал). Це дозволить суттєво вплинути на експортний потенціал територій, вдосконалити структуру експорту держави, розширити зовнішньоекономічні зв’язки.

Особлива увага приділятиметься розвитку сільськогосподарського виробництва на основі удосконалення його спеціалізації та підвищення рівня інтенсифікації з метою нарощування експортного потенціалу, комплексної інтеграції переробних галузей з виробництвом сільськогосподарської продукції та сировини.

5.Територіальна організація ПС — це просторовий взаємозв'язок галузевих, міжгалузевих і територіально-виробничих комплексів, що спирається на раціональне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, заощадження витрат на подолання диспропорцій у взаєморозміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва й споживання продукції. 

Розміщення продуктивних сил — це географічний поділ продуктивних сил по території. Термін "розміщення" виражає конкретне поняття, а саме — пов'язаність господарських об'єктів з тими

або іншими джерелами сировини, палива й енергії, місцями концентрації трудових ресурсів і районів споживання готової продукції. Таке "розміщення" розглядається як частина загального процесу територіальної організації ПС. ;

Для територіально-виробничого комплексу можна виокремити два типи економічних зв'язків: виробничі та невиробничі, У межах промислового комплексу є такі групи зв'язків:

— зв'язки, зумовлені єдністю місця (електро-, тепло-, газо-, водопостачання);

— матеріально-технічні (постачально-збутові) зв'язки стосовно сировини, палива, обладнання та готової продукції;

— зв'язки за кооперуванням, цебто за спільним виготовленням продукції;

— зв'язки за комбінуванням, цебто за послідовною обробкою сировини.

З регіонального погляду зв'язки бувають внутрішньорайонні, міжрайонні та міжнародні.

Більш спрощеним є поняття "розміщення виробництва", цебто географічне поширення промисловості, сільського господарства й транспорту на Земній кулі. З цим поняттям пов'язане використання природних ресурсів, а також налагодження зв'язків між країнами й регіонами. Оскільки під розміщенням ПС розуміють "налагодження господарських-зв'язків", треба визначити територіальну структуру господарства.

З розвитком продуктивних сил і поглибленням поділу праці територіальна організація господарства (як і територіальна організація продуктивних сил) виявляється у нових формах, наповнюється новим змістом.

Територіальна структура — це сукупність стійких зв'язків між елементами об'єкта, причому обов'язковою умовою для їхньої реалізації є подолання геопростору. Це, власне, поділ географічного утворення (країни, району) на просторово виділені елементи, кожний з яких виконує певну функцію в розвитку даного утворення (об'єкта). Цими об'єктами можуть бути промислові вузли, райони, територіально-виробничі комплекси, технополіси, зони спільного підприємництва, торгово-промислові комплекси тощо.

Форми розміщення продуктивних сил — це стійкі територіально-економічні утворення, що характеризуються своєю різноманітністю, конфігурацією, складністю й взаєморозміщенням структурних елементів. Ці властивості тісно пов'язані з функціональними характеристиками даного утворення і залежать від нього:

Центр — це точка, зв'язки якої з довколишньою територією функціональні.

Промисловий центр-це група помислових підприємств, взаємопов’язаних спільними допоміжними виробництвами, а у низці випадків — спільністю технологічного процесу, що мають єдину систему розселення і обслуговуються спільною інфраструктурою.

Вузол — це територіальне сполучення об'єктів, що відіграють псину роль у розвитку даної території.

Промисловий вузол — це локальне виробничо-територіальне сполучення, де підприємства поєднуються тісними виробничими й виробничо-технологічними зв'язками, спільністю транспортно-географічного розміщення, загальними системами інфраструктури й поселень для найефективнішого використання природних, матеріальних і трудових ресурсів.

Територіально-виробничий комплекс — це взаємозумовлене поєднання підприємств на певній території, за якого ефект досягається завдяки вдалому добору підприємств згідно з природними та економічними умовами.

6.Територіальний поділ праці (ТПП) – це процес виробничої спеціалізації території, який зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами. ТПП передбачає наявність просторового розриву між окремими стадіями виробництва, між виробництвом та споживанням. В основі ТПП лежить відмінність в природних умовах і наявності ресурсів. У результаті чого виготовлення того самого продукту на одній території вимагає менших витрат чим на іншій. Виділяються наступні різновиди ТПП: а) генеральний – між країнами та окремими районами; б) внутрішньорайонний – між промисловими вузлами і містами; в) біля економічного центру (міста і т.д.); г) постадійний, коли стадії виробничого процесу територіально роз’єднані; д) фазовий – один і той же вид продукції надходить з різних місць; е) епізодичний – непостійний обмін товарами між країнами та регіонами. Територіальний поділ праці є однією з форм суспільного поділу праці, яка нерозривно пов’язана з галузевою її формою. Поділ праці диференціює процес виробництва, визначає спеціалізацію, галузеву структуру. Для визначення спеціалізації регіонів держави використовують наступну систему показників: - частка виробництва продукції галузей спеціалізації регіону у виробництві держави; - коефіцієнт локалізації галузі на території регіону; - коефіцієнт виробництва продукції на душу населення; - коефіцієнт товарності. У міжнародному ТПП виділяють: - загальне (у сфері виробництва (видобувна, обробна промисловість, с/г)); - часткове (на рівні галузей); - одиничне (спеціалізоване на виготовленні окремих виробів, вузлів, агрегатів). Сучасному поділу праці властива спеціалізація розвинених країн на експорті промислових товарів, а країн, що розвиваються, - на експорті сировини. Останнім часом у міжнародному ТПП явно проявляються такі тенденції, як поглиблення спеціалізації, посилення міжнародної кооперації, поглиблення інтеграційних процесів, посилення впливу міжнародних корпорацій, перенесення деяких галузей з розвинених країн у країни, що розвиваються.

7.форми розміщення продуктивних сил УкраїниРозміщення продуктивних сил – це географічний поділ продуктивних сил по території. Термін «розміщення» виражає конкретне поняття, а саме – приуроченість господарських об’єктів до тих або інших джерел сировини, палива і енергії, місць концентрації трудових ресурсів і районів споживання готової продукції. Таке «розміщення» розглядається як частина загального процесу територіальної організації ПС.Територіальна організація ПС передбачає зв’язки виробництва з природним середовищем та економічні зв’язки. Економічні зв’язки – це широке коло взаємовідносин у виробничій та невиробничій сферах, а також між самими сферами. З розвитком суспільства економічні зв’язки дедалі ускладнюються.Залежно від рівня загосподарювання території, рівня економічного розвитку країни та мети функціонування її господарства постають різні форми організації території та виробництва.Територіальна організація виробництва визначається як синтез форм суспільної організації виробництва, який спирається на галузевий та територіальний поділ праці.З розвитком продуктивних сил і поглибленням поділу праці територіальна організація господарства (як і територіальна організація продуктивних сил) виявляється у нових формах, наповнюється новим змістом.Територіальна структура – це сукупність стійких зв’язків між елементами об’єкта, причому обов’язковою умовою для їхньої реалізації є подолання геопростору. Це, власне, поділ географічного утворення (країни, району) на просторово виділені елементи, що кожний з них виконує певну функцію в розвитку даного утворення (об’єкта). Цими об’єктами можуть бути промислові вузли, райони, територіально-виробничі комплекси, технополіси, зони спільного підприємництва, торгово-промислові комплекси тощо.Залежно від рівня концентрації ПС на території та особливостей сполучення виробництв розрізняють форми розміщення продуктивних сил.Форми розміщення продуктивних сил – це стійкі територіально-економічні утворення, що характеризуються своєю різноманітністю, конфігурацією, складністю й взаєморозміщенням структурних елементів. Ці властивості тісно пов’язані з функціональними характеристиками даного утворення і залежать від нього.Первісними елементами територіальної організації ПС є окремі ферми, хутори, промислові пункти, що характеризують точне розміщення ПС на території. У промислових пунктах (здебільшого у містечках) найчастіше розташовуються філії великих підприємств.Центр – це точка, зв’язки якої з довколишньою територією функціональні.Промисловий центр – це група промислових підприємств, взаємопов’язаних спільними допоміжними виробництвами, а у низці випадків – спільністю технологічного процесу, що мають єдину систему розселення і обслуговуються спільною інфраструктурою.Вузол – це територіальне сполучення об’єктів, що відіграють певну роль у розвитку даної території.Промисловий вузол – це локальне виробничо-територіальне сполучення, де підприємства поєднуються тісними виробничими й виробничо-технологічними зв’язками, спільністю транспортно-географічного розміщення, загальними системами інфраструктури й поселень для найефективнішого використання природних, матеріальних і трудових ресурсів.Виробничий комплекс – це поєднання підприємств, об’єднаних виконанням єдиної господарської функції та взаємопов’язаних тісними виробничими стосунками таким чином, що вилучення якихось компонентів або порушення зв’язків знижує ефективність комплексу, обмежує або унеможливлює виконання господарських функцій.Територіально-виробничий комплекс – це взаємозумовлене поєднання підприємств на певній території, за якого ефект досягається завдяки вдалому добору підприємств згідно з природними та економічними умовами.Район – це територія, що відрізняється від інших територій за сукупністю складових частин, які характеризуються єдністю, взаємозв’язком та цілісністю, котра є об’єктивною умовою, закономірністю раціонального розвитку даної території.Технополіс – це науково-технічний центр, що забезпечує створення та впровадження нових розробок.

8.основи економічного районування УкраїниЕкономічний район — це територіальне цілісна частина народного господарства країни, яка має такі ознаки:— спеціалізація як основна народногосподарська функція (спеціалізація району на певних виробництвах і послугах відповідає його географічному розташуванню, природним, економічним і соціальним умовам та спирається на раціональний поділ праці з іншими районами);— комплексність — у широкому розумінні — як взає-мопов'язаність найважливіших складників економічної й територіальної структур району;— керованість, тобто наявність певних галузевих і територіальних структур, які є матеріальною основою взає-мопов'язаності складових частин, що дозволяє трактувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним господарством.Об'єктивною основою економічного району є територіально-виробничі комплекси.Процес економічного районування являє собою доцільний, науково обґрунтований поділ країни на економічні райони.Перші спроби районування території України припадають на період входження її до складу Російської імперії.У 1921 р. територія України була поділена на два великі райони: Південний гірничопромисловий з центром у м. Харків та Південно-Західний з центром у м. Києві, що мав сільськогосподарський напрям розвитку. Однак, ця спроба вважається невдалою, оскільки уряд України не прийняв даного поділу, внаслідок чого пізніше Держплан СРСР виокремив Україну як єдиний економічний район.у 1952 р. вченими під керівництвом академіка К. Г. Воблого було виокремлено п'ять економічних районів (груп областей): Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька, Кам'янець-Подільська); Південно-Східний (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпропетровська, Запорізька); Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська); Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська). В основу виділених районів покладено об'єднання адміністративних областей, які визначалися спільністю економіко-географічного положення, особливостями формування господарства у минулому і сучасною його спеціалізацією.Через п’ять, років у зв'язку з переходом управління економікою за територіальним принципом, було розроблено схему економічного районування території України, що передбачала виділення 11 економічних адміністративних районів. У 1962 р. економічні адміністративні райони були збільшені, а їх кількість зменшена до 7: 1) Донецький (Донецька і Луганська області); 2) Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області); 3) Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області); 4) Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області); 5) Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька області); 6) Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано- Франківська, Закарпатська області); 7) Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області). Ці райони до 1990 р. залишалися визнаними підрайонами укрупнених економічних районів: Донецько-Придніпровського, Південного, Південно-Західного.Після розпаду СРСР в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійного економічного розвитку мережа укрупнених економічних районів втратила своє призначення. Вона не могла забезпечити більш диференційованого підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням особливостей і відмінностей природних, історичних, економічних умов регіонів, існуючих на території України.Соціально-економічне районування України запропонував професор О.І. Шаблій. Дослідник виділяє: 1) Центральний район у складі Київської, Житомирської, Чернігівської, Черкаської та Вінницької областей; 2) Західний – Львівська, Івано- Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Хмельницька, Рівненська, Волинська області; 3) Північно-Східний – Харківська, Сумська, Полтавська області; 4)Східний – Донецька та Луганська обл

9.передумови розміщення продуктивних сил в регіонах УкраїниГосподарство України характеризується такими основними рисами:–наявність потужної промислової та агропромислової ланки;–активна участь у міжнародному територіальному поділі праці;–високий рівень територіального зосередження господарства більш ніж у 60 великих економічних вузлах;–надмірно високий рівень зосередження промисловості у промислових агломераціях; –консервативна галузева структура промисловості з переважанням у ній виробництва засобів виробництва;-паритетність (рівність) промислового та агропромислового виробництв у багатьох областях;–екстенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва з недосконалими системами землеробства;–недостатній розвиток рекреаційного комплексу, що не відповідає значному рекреаційному потенціалу країни;–наявність розгалуженої транспортної системи, що має міжнародне значення;–недостатній розвиток ринкової, виробничої, соціальної та екологічної інфраструктури;–слабкий розвиток інноваційного комплексу;–низька забезпеченість паливно-енергетичними, водними та лісовими ресурсами;–застарілість технологій та зношеність основних виробничих фондів.Передумови розміщення продуктивних сил — це умови, без яких розміщення й розвиток виробництва неможливі. Наприклад, розвиток гірничодобувної промисловості можливий лише за наявності у регіоні корисних копалин; бавовнярство потребує достатньої річної суми додатніх температур; верстатобудування може здійснюватися у регіонах з розвинутою промисловістю (споживач продукції) та за наявності значного контингенту висококваліфікованої робочої сили; виробництво товарів ширвжитку — за умов місткого внутрішнього ринку, зумовленого порівняно високою щільністю населення та певною його купівельною спроможністю тощо.До передумов відносяться також спосіб виробництва, технологічні особливості виробничого процесу, зумовлені науково-технічним прогресом, рівнем територіального поділу суспільної праці. Їх можна поділити на три великі блоки: природні, демографічні, економічні.Природні умови й ресурси істотно впливають на особливості й засади територіальної організації виробництва.Природні умови, до яких належать клімат, рельєф, геологічна будова, географічне положення, можуть в одному випадку гальмувати розвиток суспільного виробництва (сільське господарство в Сахарі або на Крайній Півночі, транспорт у гірських районах) та вважатись несприятливими, а в іншому – створювати додаткові умови для прогресу: нормальне зволоження, достатня річна сума додатніх температур, родючість рівнинного ґрунту.Сучасний етап розвитку цивілізації характеризується тим, що дедалі більша частина природних умов перетворюється на природні ресурси. Сьогодні сонячне тепло, внутрішнє тепло Землі, опади, клімат і рельєф частіше розглядаються як природний ресурс, ніж природні умови для життєдіяльності людини.У комплексі передумов розміщення продуктивних сил демографічні є найважливішою складовою частиною, бо трудові ресурси – головна продуктивна сила. Аналізуючи вплив демографічних передумов на розміщення продуктивних сил, треба враховувати, що населення – не лише виробник матеріальних благ і послуг, але і їхній споживач. Тому враховувати слід і осіб у працездатному віці, і дітей, і осіб похилого віку. Населення у своїй сукупності формує і споживчий ринок, і ринок праці.Сукупність економічних умов та відношень, що впливають на особливості розміщення продуктивних сил, називається економічними передумовами розміщення. Вони великою мірою визначають територіально-галузеву структуру виробництва, ефективність розміщення об’єктів народного господарства, напрям міжреґіональних зв’язків. З економічними передумовами тісно пов’язані такі поняття, як економічний потенціал країни, структура народного господарства, територіальний поділ праці.

10.природні передумови розміщення продуктивних сил.До природних ресурсів України зараховуються земельні, кліматичні, рекреаційні ресурси, рослинний та тваринний світ, ресурси Чорного та Азовського морів, корисні копалини, внутрішні води тощо.Площа лісів становить 8,6 млн га: за їхній рахунок Україна задовольняє 25% своїх потреб у деревині. Площа сільськогосподарських угідь налічує 41,8 млн га (з них – 33,2 млн га ріллі). До природних ресурсів України зараховуються земельні, кліматичні, рекреаційні ресурси, рослинний та тваринний світ, ресурси Чорного та Азовського морів, корисні копалини, внутрішні води тощо.Площа лісів становить 8,6 млн га: за їхній рахунок Україна задовольняє 25% своїх потреб у деревині. Площа сільськогосподарських угідь налічує 41,8 млн га. Паливні ресурси. Кам’яне вугілля видобувається у Донбасі та Львівсько-Волинському басейні. В Донбасі зосереджено 98% кам’яного вугілля України. Львісько-Волинський басейн зосередив 2% вугілля.Найбільші поклади бурого вугілля: Дніпровський басейн, Донецький басейн. Буре вугілля є також у Закарпатті й на Поділлі.Нафта й природний газ. Найбільші запаси нафти й природного газу зосереджені на Прикарпатті, У Дніпровсько-Донецькому районі та Причорномор’ї. Родовища газу є біля Юльєвки, Шебелинки й Кигичівки у Харківській області, а також у Дніпропетровській, Полтавській та Сумській областях. У Причорномор’ї та Приазов’ї родовища нафти та природного газу відкриті й експлуатуються на шельфі Чорного моря.Металеві корисні копалини.Залізна руда. В Україні відомо чимало родовищ залізних руд-Криворізький басейн (налічує понад 60 родовищ з загальними запасами 18,7 млрд т.), Кременчуцький басейн, Білозерський залізорудний район.Марганцеві руди. Нікопольське та Інгулецьке родовища у Запорізькій, Бурштинське – в Івано-Франківській. Нікопольське, Велике Токмацьке, Орджонікідзевське та Інгулецьке родовища входять до складу Придніпровського марганцевого басейну.Основні поклади титану – в Житомирській, Київській та Черкаській областях.В Україні виявлено 10 покладів, а також понад 300 рудовиявлень золота, 7 з яких вважаються придатними для освоєння. Розташовані вони здебільшого в Закарпатській, Кіровоградській, Донецькій, Дніпропетровській та Криворіжській областях.Серед неметалевої сировини є велика група корисних копалин, що використовуються у хімічній промисловості. Україна багата на кам’яну й кухонну сіль, фосфорити, саморідну сірку тощо.До природних ресурсів відносяться також термальні води як джерело теплової енергії. Їхні виходи найзручніше використовувати у Криму, в Карпатах та на Закарпатті. Рекреаційні ресурси різноманітні: це мінеральні води, лікувальні грязі, ропа лиманів, кліматологічні ресурси лісів і морів тощо.Кліматологічні ресурси: у Карпатах (гірське повітря, хвойні ліси, мінеральні джерела), на південному березі Криму (сполучення гірського повітря зі степовим, морська вода, геліолікування, грязелікування, мінеральні джерела, ропа лиманів), у Причорномор’ї та Приазов’ї (поєднання степового й морського повітря з геліо- та грязелікуванням, морськими купелями).

11.демографічні передумови розміщення продуктивних сил УкраїниДемографічні передумови можна поділити на такі основні структурні блоки:·чисельність населення країни (реґіону), його динаміка, характер відтворення;·розміщення населення на території, щільність населення, форми розселення, міграції;·статевовікова структура населення, чисельність і динаміка трудових ресурсів, рівень їхньої кваліфікації;·структура зайнятості населення;·національний склад населення;·демографічна політика держави.Чисельність населення найбільше впливає на формування контингенту трудових ресурсів і потенціалу внутрішнього ринку країни або реґіону. Аналізуючи демографічні передумови розміщення продуктивних сил, треба враховувати чисельність населення реґіону на даний момент і його динаміку в часі. Це необхідно для визначення цілої низки економічних показників: забезпеченості трудовими ресурсами на розрахунковий період, обсягу виробництва товарів народного споживання, обсягу коштів на соціальне забезпечення, розмірів будівництва житла, шкіл, лікарень тощо. Динаміка природного приросту населення реґіону залежить від рівнів народжуваності й смертності; приріст населення – це різниця між кількістю народжених і померлих за певний період (звичайно – за рік).Загальна кількість трудових ресурсів України становить близько 22 млн чол. (2001 р.).Рівень кваліфікації трудових ресурсів України досить високий. Це випливає з рівня освіти працівників: питома вага фахівців з вищою та середньою спеціальною освітою у народному господарстві становить 28,7%. Практично усі особи працездатного віку письменні, що властиво лише високорозвинутим країнам світу.Територіально розміщення населення тісно пов’язане з економічними й природними передумовами розміщення виробництва.За впливом факторів розселення наша країна ділиться на три реґіони, які майже збігаються з економічними районами. У Донецько-Придніпровському районі розселення зумовлено передусім промисловим розвитком. Особливо щодо цього виділяються Донбас, Криворіжжя, Середнє Придніпров’я, Харківська область. Західно-Український район більшою мірою зазнав впливу фактору сільського розселення, бо промислове виробництво запанувало тут порівняно пізно. У південному районі вплив обох факторів приблизно урівноважений.Збільшення питомої ваги міського населення й зростання соціально-економічної ролі міст називається урбанізацією. В Україні показник урбанізації становить 68%. Найвищий відсоток міського населення в Україні – у Донецькій (90%), Дніпропетровській (84%) областях. Найнижчий – у Чернівецькій, Тернопільській (41–43%). Міське населення більш зосереджене у промислових районах Донбасу й Придніпров’я. Західні реґіони України недостатньо урбанізовані.Розселення й виробництво мають прямий та зворотний зв’язок. Довгий час домінуючим фактором було виробництво, яке зумовлювало певну систему розселення. І сьогодні сільське господарство й гірнича промисловість, наприклад, локалізують поселення. Але під впливом НТП великі міста «притягують» виробництво до себе. Зосередженість в містах науково-дослідних закладів, вузів, великого контингенту висококваліфікованих фахівців сприяє розміщенню в них наукоємних виробництв, формуванню потужних інформаційних центрів.Національний склад населення не відіграє вирішальної ролі в економіці, хоча деякі національні аспекти треба враховувати у певних економічних ситуаціях. До них відносяться: ступінь етнічної однорідності у країні, національні традиції у трудовій діяльності, рівень національної культури, спосіб життя, темперамент тощо.Залежно від демографічної ситуації у країні здійснюється певна демографічна політика – комплекс соціально-економічних заходів, за допомогою яких уряд скеровує ці процеси у потрібному напрямку.

12.історико-економічні передумови розміщення продуктивних сил УкраїниСукупність економічних умов та відношень, що впливають на особливості розміщення продуктивних сил, називається економічними передумовами розміщення. Економічні передумови РПС можна погрупувати таким чином:·історико-економічні передумови;·особливості суспільної організації виробництва;·характер прояву територіального поділу праці (на реґіональному й міжнародному рівнях);·загальний рівень економічного розвитку реґіону.Історико-економічні передумови є закономірною послідовністю подій у попередньому розвитку економіки, які справили істотний вплив на сучасний характер РПС. Передумови бувають загальні й реґіональні.Загальні історико-економічні передумови визначаються закономірностями суспільного розвитку. Це розвиток соціально-економічних відносин, послідовне чергування способів виробництва, вдосконалення засобів праці, індустріалізація, науково-технічний прогрес тощо. Галузева структура української економіки також обумовлена історично. Територія України протягом певного часу входила до складу різних держав, що мали власні закономірності територіального поділу праці. Під їхнім впливом наша держава має тепер надлишковий розвиток галузей важкої індустрії при недостатньо розвинутій легкій промисловості, виробничої інфраструктури, рекреаційного господарства.Загальні історико-економічні передумови виявляються і в територіальному аспекті, зокрема в суспільній організації виробництва, що адекватна рівневі соціально-економічного розвитку держави. Звичайно історико-економічні передумови реґіонального характеру впливають на розміщення продуктивних сил у реґіоні, хоча іноді вони можуть зачіпати досить великі території, навіть країни. Вони створюються не стільки під дією загальних законів суспільного розвитку, скільки під дією історичних умов розвитку економіки, притаманних саме цьому реґіону, структури інтегрального потенціалу, геополітичних та екологічних факторів. З часом вплив історико-економічних передумов вирівнюється: з’являються нові ситуації, які змушують переглянути територіально-галузеву структуру господарства. Для теперішньої України донедавнє минуле стало вже історико-економічною передумовою.Загальний рівень розвитку реґіону (країни) справляє чималий вплив як на галузеву, так і на територіальну структуру господарства. Високорозвинута економіка постійно відтворює умови подальшого розвитку продуктивних сил. У найпростішому вигляді відтворення умов можна уявити наступним чином: високий рівень доходів населення спричинює масове виробництво продукції ширвжитку. Це, у свою чергу, стимулює інвестиції у виробництво обладнання, що тягне за собою розвиток металургії, гірничодобувної промисловості, енергетики тощо.Від рівня економічного розвитку країни залежить місткість внутрішнього ринку для виробництва продукції. Наприклад, обмаль країн, що розвиваються, мають власне верстатобудування, бо у них відсутнє розвинуте машинобудування. Інтенсивне сільське господарство потребує виробництва мінеральних добрив, що стимулює розвиток суміжних галузей хімічної промисловості.Місткий внутрішній ринок дозволяє здійснювати масове виробництво, включно з засобами виробництва. Це, у свою чергу, створює сприятливі умови для спеціалізації й концентрації.Нарешті, економічний розвиток країни визначається галузевою структурою економіки, її збалансованістю, питомою вагою галузей, що визначають науково-технічний прогрес. Важливою характеристикою є ступінь участі країни в міжнародному територіальному поділі праці.Таким чином, економічним передумовам властива різноманітність проявів. Вони не лише впливають на галузеву структуру й просторову конфігурацію виробництва, але й визначають динамічність процесу розміщення продуктивних сил.