В+залі+очікування_PDF

V_Shultz

Бібліотека ім. Тімірязєва хоче більше грошей: Доколє?

рсах і які цінні, передусім, для істориків. Наприклад із серії «Полное собрание русских летописей (ПСРЛ)» в інтернеті є доступно 64 книги відсканованих GoogleBooks та РДБ. GoogleBooks також відскановано 30 томів (із 35 існуючих) «Архива Юго-западной России», а часопис «Киевская старина» є взагалі в повному обсязі (1882-1907 рр.). Із сайтів польських бібліотек ми можемо завантажити такі рідкісні речі як «Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich» - всі 15 то-

мів, «Zrodla dziejowe» О. Яблоновського в 22 томах та багато іншого. Як бачимо, науковий прогрес та інформаційні технології не стоять

на місці. Слово «бібліотека» потроху набуло нового значення, значення віртуального. Сьогодні ми можемо не виходячи з дому скористатись великою низкою літератури лише за допомогою Інтернет. Можна довго сперечатись про позитивні чи негативні сторони такого явища, проте факт залишається фактом – людство прагне до мобільності інформації, перетворення її в альтернативні цифрові види і цей процес не зупинити. На це сьогодні і слід звернути увагу нашим українським бібліотекам.

Коротка історія студентсько-викладацького плагіату по-українськи.

Здавалося б, навчання в університеті, і взагалі здобуття якоїсь освіти, повинно супроводжуватись якимсь, власне, здобуттям для самого себе. Здобуттям, яке формує людину як таку, її бачення світу, можливість висловити свою думку, бути чогось вартим і т.д. і т.п. Проте, що ми сьогодні маємо в пересічному українському вузі? Починаючи з першого курсу студентам дають індивідуальні письмові завдання, які вони, студенти, повинні виконувати індивідуально, що іноді слідує з самої назви завдання. Це, як правило, реферати, ІНДЗ (індивідуальні науково-дослідні завдання), згодом курсові та дипломні. Отримавши тему свого «дослідження», студент в першу чергу прямує або в комп’ютерний клуб, з надією, що йому її знайдуть, або власними силами починає шукати його в Інтернеті. Ну або, ще дзвонить по спеціальним телефонам, що висять на кожному стовпі, де йому цю роботу виконають на замовлення. Безперечно, що Інтернет це перше джерело підготовки. Без нього не обходиться ні один реферат, курсова чи дипломна. Все спочатку шукається там, і якщо знаходиться відповідність темі пошуку, то на тому й «дослідження» вважається закінченим. Воно роздруковується і здається на перевірку викладачеві, який за нього ставить досить нормальні оцінки. Ось такий, приблизно, механізм ми маємо сьогодні в наших університетах. В більшості всі письмі роботи проходять поза увагою студента. Він максимум що може, то це лише усвідомити свою тему, а іноді й цього не може. «Як добре, що є Інтернет!» - можна почути від любого студента. Проте оцінка цього «інтернет-добра» зводиться в більшості до того, що там вже є все готове і лише чекає, щоб його закачали. Мало кого цікавлять дослідницькі ресурси, електронні бібліотеки, різні статті, взагалі якась інформація в Інтернеті, що слугувала б для побудови власного дослідження, яке в ідеалі на них малоб спиратись. Цього немає в нас.

Але хай там реферати чи якісь повідомлення. Вони в своїй суті не обов’язково повинні нести щось нове від автора, а лише переписування головного з кількох джерел. Хоча, знову ж таки, автор повинен сам це переписувати, а не користуватись чужим переписом. Біда в іншому. Курсові і дипломні, і особливо дипломні. Це ті роботи, де студент, власне, повинен показати свої вміння і навички за роки свого навчання в університеті. Тут, на мою думку, уже має бути серйозна перевірка на плагі-

V_Shultz

Коротка історія студентсько-викладацького плагіату по-українськи.

ат. Зі свого досвіду скажу, що я практично не знаю студентів, зокрема, в себе на курсі, які б не займались переписуванням чужого, іноді цілковитим переписуванням. Є, звичайно, поодинокі випадки, коли студенти пишуть свої роботи, але це близько 1% студентів. Одразу скажу, що я до них не належу. Так само і я, майже всі 5 років, стягував з Інтернету готові реферати і частково курсові та видавав їх за свої. Зокрема, на другому курсі, моєюкурсовою роботою послугувало 3 статті, які я у відповідності до їх тем поділив на три розділи. Від себе написав лише вступ і висновки. На третьому курсі теж саме. Лише тут довелось уже дещо перекладати з російської мови. І знову ж таки, майже нічого свого у головну частину курсової я не додав. Лише вступ і висновки. В мене навіть враження тоді склалось таке, що написання курсової, це написання вступу і висновків. А самі розділи, то це лише питання часу і зусиль. Їх потрібно було лише знайти в Інтернеті або відсканувати з якогось друкованого видання і потім нашвидкуруч зробити з них власне курсову. Ну і, звичайно ж, посилання. Ну як же ж без цих посилань! Це ж так захопливо, крутити роликом миші по тексту курсової і приглядатись до кожного абзацу чи стоїть там посилання і взагалі чи достатня їх кількість на сторінці. З цим завданням можна було справитись в лічені хвилини. Бо викладачі сказали, що потрібно щоб по-любому було не менше ніж 2-3 посилання на кожній сторінці. І коли все ж таки їм приносиш чорновий варіант і на якісь сторінці не виявилось посилань, то викладач тобі зробить дружню, схвальну пораду: «Поставиш посилання і можеш приносити чистовий варіант. А так молодець». От так от. Про яку там перевірку на плагіат може йтися? Хіба викладач не розуміє, що текст був бездумно списаний, і посилання на літературу в нього так само потім бездумно вписуються? Таке враження, що педагоги свідомо занижують рівень знань студентів і абсолютно байдуже відносяться до засвоєння ними матеріалу. Компіляція стала нормою, і викладачі як ніби самі до неї заохочуютьстудентів.

Така ж сама справа з дипломними і магістерськими роботами. Просто з ними трохи більше мороки, адже їх обсяг десь у два рази більший ніж курсової. Те саме переписування, лише іноді з рідкісних видань, які припідносять самі ж наукові керівники. Мовляв, «списуй, але так, щоб я

знав звідки». За це він похвалить дипломника і поставить хорошу оцінку. А ще, коли йде подача заяв на написання дипломних робіт, то викладачі застерігають тих студентів які мають трійки, що нехай навіть і не пишуть заяву бо все одно їм не дозволять писати. Чим вони керуються в цьому твердженні незрозуміло. Мабуть, тріюшники не так вправно вміють переписувати чуже і видавати його за своє? Наприклад свою дипломну я ледве «випросив» щоб писати її, адже мав три трійки і дві з них по одному предмету. І, не те щоб похвалити себе, але моя дипломна була відзначена кафедрою всесвітньої історії як одна із кращих робіт. І що ви думаєте, я обійшовся без плагіату? Ні. В моїй дипломній він займає десь 30% (рецензент не міг цього не побачити), якщо бути чесним. Викладачі якось звикли до цього або їм байдуже, навіть не знаю. Правда, бездумного переписування в мене не вийшло, бо, по-перше я переписував з англійської і російської мов, тобто перекладав, по-друге, я все ж таки старався посилатись на реальних авторів, а по-третє, мені було цікаво те, про що я пишу. І хоча писав я по-своєму, ці думки все одно були чужими. І признатися, саме завдяки дипломній роботі, я почав усвідомлювати, який огидний плагіат для мене. Як нікчемно паразитувати на чиїхось здобутках і мало того, видавати їх за своє. Проте, без плагіату я тоді все ж таки з дипломною не зміг впоратися, на жаль. З поміж багатьох причин (це стосується всіх студентів мого університету) я все ж таки виділяю те, що для написання дипломної роботи не виділяється окремого часу вільного від навчання. Хоча, в ідеалі, цей час має бути. Особисто мені, було важкувато поєднувати писання дипломної (над якою я почав всерйоз працювати лише десь за 2-3 місяці до її здачі) із семінарами, лекціями. Коли ти починаєш готуватися до семінару, але раптом згадуєш, що дипломна ж стоїть, то не знаєш за що краще взятися. А такий стан розгубленості уже сам по собі відбивається на продуктивності будь-якої роботи яку будеш виконувати. В результаті ми змушені хитрувати, тобто списувати, бо самому просто не вистачає часу це написати. Методисти виправдовуються, мовляв, що ми ж вам на дипломну даємо майже 1 рік. Але, як на мене, то цей рік з паралельним навчанням не є таким ефективним у написанні дипломної як, скажімо, 3-4 місяці вільного часу для написання роботи. За останній варіант висловлюються все більше студентів.

V_Shultz

Коротка історія студентсько-викладацького плагіату по-українськи.

Проте студенти студентами, а які викладачі, наші наставники? Викладачі теж, на жаль, не без гріха. Як виявилось, є такі, що читають свої лекції із…. скачаного реферату з Інтернет (для підтвердження є посилання). Слово в слово. Ті лекції, в принципі, і лекціями назвати було важко, такі собі диктантики для дебільчиків, судячи з манери дикції лектора. Інші ж викладачі іноді полюбляють підписувати своїми іменами статті написані студентами (в більшості студентками), бо ж якось потрібно підтримувати свій статус доцента чи професора. Ну або просто з’їздити за допомогою такої статті на якусь конференцію, де треба представити свій доробок. На жаль, це є і хтозна чи будуть вони колись за це відповідати.

На п’ятому курсі в мене читався такий предмет як інтелектуальне право. Досить фантастична дисципліна в нашій країні, треба сказати. Хоча б з того, що всі слухачі цього курсу а також деякі викладачі, мали б відповідати по статті 21, 52 п.2,3,4 а також інших із Закону України (знову ж таки фантастичного закону) «Про авторські та суміжні права». З деяких статтів цього закону навіть сам викладач іноді підсміювався. Кому цікаво які є форми покарання для порушників інтелектуальної власності в українському законодавстві взагалі, ось посилання: http://www.patent.net.ua/intellectus/ patentbureau_news/about_intellectual_property/980/ua.html.

От таке от блядство твориться, як казала одна моя викладачка на другому курсі, у нас в університеті, тай в усіх українських.

На завершення і, можливо, в підтвердження своїх слів, приведу витримку з інтерв’ю Френсіс Кернкросс, ректора оксфордського коледжу Ексетер («Кореспондент». - №15.від 23 квітня 2010 року):

«В українських вузах надто багато шахрайства. Плагіат став звичайним явищем: студенти (і викладачі) часто видають чужу роботу за свою. У будь-якому британському або американському університеті це гарантувало б виключення. Тут же це нікого не дивує, більше того, як студенти,так і їх рідні вважають, що списування і хабарі - це нормально. Таке - жахливий урокдля молодихлюдей.

Університети - це фабрики мізків. Вони повинні стати основним джерелом світлих голів для країни, яка сподівається конкурувати на міжнародній арені в XXI столітті. Вища освіта випускає - або повинна випускати - молодих людей, що вміють задавати питання, аналізувати, розуміти і спілкуватися. Незалежно від того, викладають там цивільну авіацію або середньовічну філософію, ці принципи повинні бути незмінними. Проте зараз українські університети занадто зашорені, дуже погано укомплектовані викладачами, занадто корумповані і занадто бідні, щоб виконувати свою роботу добре. Ось тому більшість з них дуже сильно шкодятьсвоїм студентам».

КОМЕНТАР

J.T_Kill:

Курсовые и дипломные работы это только "вершина айзберга". А как же 5 лет слепого переписывания (а то и ксерокопирования) при подготовке к семинарам, за выразительное чтение которых нам с радостью ставили пятёрки. Яркий пример последнее задание на процесуальное право. Выглядит это преблезительно так:

Прямая речь:

- т.майор:"Напишіть вдома самостійну роботу.

Питання: 1) Підсудність і юриздикція в адм. суд. 2) Особливості провадження ...

-Голос с предпоследней парты: - "А де це взяти?"

-т.Майор: " Відкриваєте шостий розділ КАС і переписуєте"

-Голос: "Весь?"

-т.майор:"Весь!"

Вот вам и Болонский процес в деле...

V_Shultz

«Обхідні листи» як вияв тотальної підозри у злодіяннях

«Обхідні листи» як вияв тотальної підозри у злодіяннях

Що таке обхідний лист знає кожен, хто закінчував школу, ну або на додачу ще й університет. (Залишимо осторонь обхідні листи по звільненню з роботи, про них мова не йде). Мова піде про обхідний лист студента. Отож, що він собою представляє, цей лист? Говорячи доступно, це така собі бумажка із підписами та штампами посадовців, яка дає право без перешкод отримати атестат/диплом по закінченні навчального закладу. Підписаний обхідний лист це, так би мовити, гарантія того, що ви «чисті» перед законом і навчальним закладом. На цьому клапті паперу міститься список місць та посадовців, в яких ви, можливо, щось вкрали, або притаїли і не хочете віддавати. Зокрема в списку: бібліотекарі, бухгалтер, голова профком, завідуючий актовим залом, завідуючі кафедрами, коменданти та кастелянки гуртожитків (навіть для тих, хто в них не жив ніколи) і на кінець - декан (директор) факультету/інституту. Іноді дехто із цих посадовців неодноразово погрожує студентам не підписати обхідний лист, якщо вони не виконають якусь його вказівку. І поки не буде підпису кожного із цих посадовців, не бачити вам диплома.

Яка перша думка виникає при отриманні такого листка? Взагалі, чи задумується хтось про його доцільність? Перша думка, що спадає – ми є підозрюваними. Потенційними злодіями, зловмисниками, шахраями. Адже за рік скільки ж всього можна було б цим студентам накрасти, приховати чи ухилитися від сплати якоїсь суми. Тому, понад усе, потрібно викрити зловмисників. Плювати, що такий варіант «викриття» через обхідний лист дещо суперечить загальноприйнятим нормам моралі, толерантності, а найголовніше – конституційному принципу презумпції невинуватості. Так, стаття 62 Конституції України каже: «Обви-

нувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях». Обхідний лист, як на мене, і є саме таким припущенням у скоєнні злочинного діяння, хоча без явного обвинувачення. Це можна назвати прихованим способом обвинувачення шляхом прихованих підозр. А проставлені підписи, є доказом твоєї не-

винності. Тільки це робиться під загальний акомпанемент всіх процедур з документами наприкінці навчального року, коли вже хочеться хутчіш збутися всілякої рутини і йти на відпочинок.

Ми звикли ставитись до таких речей в порядку, власне, речей. Тому що виховуємось в колективістському суспільстві, в якому живемо сьогодні, зі всіма його владними дистанціями, великими, треба сказати. Наше суспільство звикло до всіляких по суті не потрібних колективістських ритуалів, без яких воно себе вже не мислить. Можливо заповнення, звіряння, звітність, погодження сотень різних непотрібних документів є звичайним ритуалом в культурі з сильним уникненням невизначеності і великою владною дистанцією?

КОМЕНТАРІ.

R_Fullbright:

Останнє речення скоротити і подати зрозуміліше, бо вийшло як в Іваницької – не зрозуміло і дуже розумно, а загалом - ДА!

V_Shultze:

Аж смішно ))) Якраз в останньому реченні думка позичена. Ну в принципі на написання цієї замітки мене підштовхнула стаття Павла Шеремети. Невже зразу видно різницю між дилетантом (мною) і знаючим (Шереметом)? І ти зразу це викупив.

V_Shultz

Сільські Проводи

Сільські Проводи

Цей начерк теж пробувалапублікувати всета ж «Молодіжна газета Вінничини», проте нічого в них невийшло. Як і невийшло в газети «Тростянецьківісті». Реклама,а можливо, цензура, знову перемогла.

В даному начерку я хотів би висловити кілька власних думок і спостережень під час такого язичницько-християнського явища як «Проводи», або як ще називають їх – Гробки,́Моги́лки, Ра́дуниця і навітьіДди.́

Не заглиблюючись в історію, а лише так, подивившись в її глибину, ми можемо побачити яке було приблизне ставлення до явища проводів з часу появи християнства в українськихземлях.

Отож, коли врешті-решт князь Володимир визначився яку релігію йому приймати із трьох запропонованих (християнство, іслам та іудаїзм), він обрав саме християнство. З тих пір всі язичницькі вірування, культи, звичаї, боги були заборонені і мало того, хто не хотів приймати нову релігію, їх переслідували, карали, розпинали, спалювали і т.д. Так поволі викорінювалось язичництво. Проте, як засвідчує сьогодення, не викорінилось повністю. Зокрема проводи (ст. слов. – Радуніца) були самим поширеним язичницьким єретичним культом в умовах руського християнства. Не могли від нього ніяк відмовитись наші предки, які ще з первіснообщинного ладу звикли вшановувати пам’ять своїх предків шляхом веселощів на місцях їх захоронення. Саме так, веселощів або радощів (власне звичай і носить назву «Радуниця»). Люди приходили на могили і згадували всі хороші, веселі моменти з життя небіжчика і самі радувались розпиваючи вино та частуючись різними стравами. З позиції тодішньої християнської моралі це, звичайно ж, було єретицтво і за це була кара. Проте, як це не було страшно, люди робили своє. Вони продовжували, вже поклоняючись Христові, відвідувати могили пращурів приблизно в такій формі в якій і ми зараз відвідуємо. Такі «виходки» тодішня православна церква розцінювала як біснування, наругу і

неповагу до небіжчиків. Ситуація практично не змінювалась до XVIII ст., що правда з деякими поступками на рівні визнання церквою дня пам’яті про небіжчиків. У XVIII ст., коли православ’я переживало не найкращі часи (більша частина України а також інші православні землі перебували під католицькою Польщею), Російська православна церква Московського Патріархату, що фактично була (і є?) одним з політвідділів Російської імперії, взялася різними заходами рятувати ситуацію. Лише десь з середини другої половини XVIII ст. російські патріархи зрозуміли вигоду із такого, донедавна забороненого, дійства як Радуниця або Проводи. Власне, тоді воно й було узаконене і дозволене, а також дозволені були всі обряди на могилах, які були ще покладені язичництвом. По-перше, це відповідало старовинним традиціям простого люду і не могло їх не задовольнити, а по-друге, це ж додаткове збагачення для церкви, адже за кожне посвячення могилки, попові давались пожертви. Можливо тоді ж і вирішили куди помістити це свято в церковному календарі – через тиждень після Великодня. Від тоді ми й живемо за таким календарем.

Тепер повернімося до сьогодення. Отож, що на сьогоднішній день представляють сільські проводи? Передусім проводи в розумінні простого люду. Як правило, їх святкування чи то пак відзначення розпочинаються через тиждень після Пасхи. Зокрема в моєму селі це восьмий день після Пасхи, тобто понеділок. Десь о 9 год. ранку на кладовище починають сходитися люди до могил своїх родичів, які за кілька днів до цього ними ж були старанно приведені в «належний» стан. У приведенні до належного стану могилок сільській громаді допомагає доблесна сільська рада, яка виділяє для цього причеп піску. Пісок висипають неподалік від захоронень. Пісок потрібний для посипання навколо гробу невеличким перешийком, ну так би мовити «для красоти».

Отож, на кладовище починають сходитись родичі померлих. Вони несуть у своїх кошиках різні солодощі (цукерки, печиво, фрукти, шоколад, крашанки та ін.) а також невеличкі пасочки або просто хліб. Все це розкладається на гробі на рушник або на якусь скатертину. Слід зазначити, що під час цього культу, який триває в середньому 3—4 години, з гробової землі на духмяний запах солодощів підіймаються різні комахи. Вони, на провесні, як правило дуже голодні і злі, своїми щупальцями намагаються вхопити ласий шматок печива, шоколаду, хліба чи Пасхи.