В+залі+очікування_PDF

V_Shultz

Сільські Проводи

Перед тим, можливо покинувши гризти, мабуть не таке смачне, гниле тіло покійника, яке знаходиться майже на глибині їхньої зимівлі. Тому, я все ж таки не радив би їсти людям о ті солодощі з гробів.

Люди, які вже розклали солодощі та пасочки на гробах своїх рідних, мають теж саме зробити і на могилках більш далеких родичів або сусідів. Щоправда розкладають вони це вже не в такій великій кількості, як на гроби рідних. Цих людей можна побачити, зокрема, коли вони ходять по міжряддям могил з витягнутою головою та прижмуреними очима з пакетом і вдивляються в надгробки. В ці дні, як і на Пасху, всі говорять «Христос Воскрес», а у відповідь чують «Воістинно Воскрес», іноді так три рази. Таким чином потрібно обійти всіх померлих колишніх знайомих. А тим часом сільський священик разом з півчими та священною атрибутикою обходять територію кладовища 3 рази співаючи молитов. Лише після цього розпочинається посвячення могил та пожертви на церкву відродичів померлих.

В Великодні дні і на проводи в селі можна побачити дуже багато людей, які давно вже не живуть тут, але приїхали провідати родичів та померлих предків. Іноді вони приїжджають навіть із закордону на ці дійства. Ті ж, які живуть в Україні, але в інших містах, приїжджають в більшості на власних автомобілях. Але приїжджають на них не тільки через те, що це такий вид транспорту, але й що це добряча можливість похизуватись своїм авто, яке куплене можливо в кредит, виплачуючи який, сім'я власника недоїдає. Ці люди, яким іноді до церкви чи до кладовища всього 300-400 метрів від дому, стараються підігнати свої автівки в якнайвидніше місце. При цьому обов’язково треба стояти біля машини і помахувати ключами, адже можуть так і не зрозуміти чия вона. Треба сказати, що іноді дійсно трапляються дорогі авто, подивитися на які збігається по кілька десятків автолюбителів. Вони, як правило, обступивши власника, слухають які суми він тратить на утримання машини, зокрема на бензин та всілякі запчастини. На кладовищі, де машин поряд немає, цих людей теж можна визначити по тому, що знову ж таки, їх обступають зусібіч односельці і з захопленням слухають і поважають кожне їх слово. Їх називають в селі «шишками» або тими, хто

вибився в люди. Також на кладовищі нерідко можна почути розлогі характеристики щодо встановлених пам'ятників. Зокрема, обговорюють, дорожнечу, монументальність та особисте нерозуміння встановлення всіляких дорогих надгробків.

На проводи в селі кожного року, здавалося б нізвідки, з’являються цигани-жебраки, звичайно ж з дітьми. Зокрема, на моєму шляху стрілось два циганські пункти прийому милостині. На першому сиділа циганка середнього віку з грудною дитиною на руках лементуючи. Біля неї стояло два пакети BOSS. На наступному пункті прийому вже сиділо молоде циганча років 12 і вправно виконувало свою роботу. Біля нього теж стояло 2 пакети, не знаю навіщо, мабуть для розподілу окремих видів продуктів. Слід сказати, що люди в селі досить щедрі, і циганські жебраки змінили мабуть не одну торбу. Після того як священик посвятив могилки, всі починають збиратися додому за поминальний стіл. Дещо із принесеного на кладовище залишають на могилах, або віддають жебракам, а все інше, струсивши комах, забирають додому. На цьому дійство на кладовищі закінчується, проте воно продовжується вже за поминальним столом в колі родичів померлих.

КОМЕНТАРІ

R_Fullbright:

Комахи-трупоїди ))) хе-хе...цього року бачив на цвинтарі таку картину: якесь мале хлоп'я взяло цукерку яка лежала на могилці ще певно з минулого року, повільно розгорнуло обгортку і з диким криком "Мама-а-а!" побігло через могили і хрести, а з тої обгортки , як у фільмі жахів вилазили сотні от тих комах-трупоїдів ( можливі невеликі художні перебільшення щодо кількості комах)

V_Shultz:

Справа в тому, що ставити їжу на гроби не правильно в будь якому відношенні. Навіть язичники цього не робили. Біда в тому, що о цей синтез язичництва з християнством обертається якимись новими абсурдними явищами.

J.T_Kill:

Несколько раз был учасником подобных мероприятий - так оно всё и происходит! Только мне ещё запомнилось как всё это общество хвастается своими кожаными педжаками, спортивными костюмами, крутизной и монументальностью поставленых предкам памятников, кольцами, серёжками, золотыми зубами и шёпотом обсуждаю кто насыпал самую большую и багатую кучу провианта на могилку.

V_Shultz

Гуртожиток: репортаж з місця події

Гуртожиток: репортаж з місцяподії

...Немає гарячої води, спільна на поверх кухня, душ намертво забитий, і цілковите нехтування елементарними людськими правами. Це не в'язниця, не колонія і не казарма - це гуртожиток. Кожен, хто жив тут, зробить все, аби його діти уникли такої долі.

Умешканців міста з розкішними квартирами слово «гуртожиток» асоціюється з брудом, холодом, злиднями, тарганами і розпустою. Такі мешканці міста відчувають до жителів «общаги» жаль і водночас певну зневагу. Вінницька молодь приходить сюди лише "зависнути" без батьківського нагляду і позітхати на тему: "Як же вам добре!". За великим рахунком, до цих студентів, що живуть в гуртожитку, усім байдуже. І окрім них самих, ніхто не знає, що ж таке «гуртожиток» насправді.

Це далеко не романтика. Тут дорослішають набагато швидше, аніж вдома. Тут навіть «старіють» передчасно. Це далеко не нескінченна веселуха, тому, що люди тут щонайзвичайніші: вони плачуть, шукають, страждають, терплять всі незручності. Їм, до речі, необхідно багато працювати, тому що повернутися додому прагнуть одиниці. І, що, певно найстрашніше, гуртожиток - це далеко не свобода...

Угуртожитку не існує поняття «особисте життя», тому, що тонкі стіни і нашорошені вуха перетворюють твоє особисте життя на найзахопливіший серіал на загальнодоступному каналі. Тут 9 годин вечора - як 12 година дня, коли за кожним твоїм вчинком слідкує ще чийсь уважний погляд. І було б півбіди, якби це була людина, яку хоч краплю хвилює твоя доля.

Тут звичним явищем є рейди по кімнатах з метою перевірки моральних засад вихованців. Досьє на кожну людину складається у суворій відповідності з власними уявленнями про мораль. Таким чином, твоя трагедія у чийомусь хтивому мозку стає банальною прозою шльондри або розпусного пияки, чи наркомана. І за кожної нагоди оприлюднюється.

Тут кожна адміністративна особа страждає на манію величі. Комендантка, яка уявляє себе господинею дев'ятиповерхового будинку, лише

тей робить, що погрожує мешканцям викинути їх на вулицю за першої ж нагоди. А її зворушлива турбота про чистоту і добробут відправляє у сміття все, що "погано" лежить, або приклеєне на стіні (плакати, картини). А вахтери, часто п’яні, бачать себе богами у квітучому палісаднику розпусти і аморальності. Коли ж до тебе в гуртожиток приходить хтось в гості, вахтер теж так просто не пропустить: по-перше, поглузує на тему, що, мовляв, ви алкоголіки і йдете пити, а по-друге, всіляко буде натякати на щось взаємовигідне, тобто плитку шоколаду, або просто «щось». При візиті в гуртожиток батьків якогось мешканця, в ім'я спасіння зеленої душі, ці ж вахтери, зачитують схвильованим батькам, нові, темні сторінки життя їхніх, раніше хороших, діточок. Батьки ковтають валідол, діти виношують думки при насилля.

Іноді запізнення на півгодини після закриття о 24.00 карається однаковим за часом стоянням під дверима. Будь-яка захисна реакція твоєї людської гідності ретельно і з орфографічними помилками записується на клаптику паперу для надання начальству як неспростовний доказ собачої відданості і пильності. Система інформування влади працює тут з такою швидкістю, що проти волі починаєш підозрювати найближчих сусідів та друзів.

Кожен ранок неодмінно розпочинається "тихою" розмовою прибиральниць у коридорі про вміст ємності для сміття, про стан умивальників, кухні, і, нарешті, про майбутнє пропаще життя "цих триклятих студентів". Головне, що це повторюється кожен ранок під акомпанемент грюкання дверей, брязкання відер і невигадливі, але дуже голосні, мелодії радіо.

А ще гуртожиток - це місце, де молоді люди утверджуються у праві називатися людьми, оскільки у жахливій суміші думок, статей і діалектів вони вчаться великому мистецтву компромісу, терпіння, вчаться любити людей. Тут рідко жаліються на долю. Все, чого хочуть ці студенти - це поваги їх людської гідності. Вони нічим не відрізняються від інших. І у них також є своя домівка. Тільки вона надто далеко від університету…

Післямова Звісно, на все це можна дивитися набагато простіше: звичайний

конфлікт між старою (мертвою!) системою і новим поколінням. "Малень-

V_Shultz

Гуртожиток: репортаж з місця події

ка" людина, яка дорвалась до влади, перевищення службових повноважень у ім'я сумнівних цілей, закони, які діють у одному напрямку, - наші люди навчились сприймати все це майже філософськи. Здається, коло не розірвати…

Що ж, п'ять років "таборів" не дозволять їм зачахнути і у ХХІ століт-

ті…

КОМЕНТАР J.T_Kill

Не понимаю, очень многое не понимаю... Наверное потому что, житель города с роскошной квартирой )))))))))))

Не понимаю и наверное не пойму, потому что не жил там! Про тяжёлый быт всё понятно. Но про репрессии, рейды, доносы – тут кажется проблема в головах самих обитателей общежития. Неужели в молодых организмах с ещё не расшатанными нервами не найдётся немного пофигизма + воспалённого чувства самоуважения, чтобы, к примеру, запустить по «чайнику» каким-нибудь тупым предметом, даже если это глубокоуважаемый профессор, который заглянул в твоё жилище с «плановой проверкой», застукал тебя с девушкой «на горячем» и теперь стоит у вас над головой, глотает слюну и читает вам морали. (Слышал про такой случай. По-моему он даже случился с кем-то из нашего потока). Или попробовать поставить на место хама – коменданта, которая не приемлет твои эстетические предпочтения и поэтому на пол со стен летит всё что ей не приглянулось (про такое тоже много кто рассказывает).

Наверняка найдётся, только далеко не у всех. Уж извините, но складывается впечатление, что большинству такое положение дел вполне по душе. Наверное, такая обстановочка для них навязана с детства разными жизненными ситуациями, примером родителей и даже поучениями этих самых родителей, мол – «покірне телятко дві матки ссе». Поэтому попадая в обстановку, где как ты говоришь, царит «цілковите нехтування елементарними людськими правами», они уже более-менее знают как к такой атмосфере приспособится и желание что то поменять не возникает. Что, однако же, не мешает им изредка тихо или даже громко возмущаться о том или ином очередным произвол - но только в приватном разговоре с таким же обиженным. Менять же ни кто ни чего не хочет.

Может быть это не конфликт между мёртвой и новой системой, а конфликт между массой и остатками беспощадно искореняемого самолюбия (этой же массой искореняемого) у отдельно взятых студентов?

P.S Какой-то пафосный и нравоучительный получился комментарий. Честно – я не хотел! Сам, к сожалению уже давно ничего не хочу менять, и если бы жил в общаге, глотал бы эти притеснения как и все – как миленький (((

Віртуальні російськомовні «дєвачкі і мальчікі»

Неодноразово задумуєшся, чому ці провінціальні дівчатка і хлопчики, які закінчили українські школи, в Інтернеті так хочуть виглядати російськими? Ті самі, які не знали до вчорашнього дня для чого потрібен e- mail. Сьогодні вони твердо знають його основне призначення – вписувати у верхньому полі при вході у «Вконтакте». Ще вчора дівчатка не звертали увагу якою мовою вони спілкувались. «Але ж то так, в житті.» - сказала одна стосовно української мови. Мабуть Інтернет робить з неї якусь «неживу» істоту і змушує переходити на російську? Друга говорить: «А чьо, міні дуже нравиця говорити по-руски!!» - і пише в себе в статусі «Превет маи дарагиэ!». «Та це якось смішно по-українськи … і це посільському» - заперечила одна одній. От так от власне вони і сприймають спілкування в Інтернеті. «Це все не наше, це все вони придумали.» - з якоюсь покірливістю сказала одна. «Не наше» в їх свідомості фігурує як щось вишукане, модне і красиве, а отже російське. До нього треба «на ВИ», а отже на російській. Схоже, є й інші причини такого явища. Дівчатка та хлопчики, які до останнього часу не уявляли як користуватись комп’ютером та Інтернетом, таким чином намагаються замаскувати себе під «крутих дєвачьок і мальчиків». Вони переходять на російську, бо колись з загадковістю спостерігали як хтось на російськомовному Windows клацає мишкою «Мой компьютер», «Мои документы», «Рабочий стол», «Корзина», «Игры», «Музыка», «Видео», «Развлечения» і т.д. В їх свідомість закрався візуальний стереотип російськомовної комп’ютерної «крутості». Від цього часу вони починають вважати, що всі речі, які якось пов’язані з комп’ютером, а вже й Інтернетом – є російськими. Ця мова постає для них якоюсь довершеністю. Ніхто навіть не задумується що до кожного Windows в Інтернеті є безкоштовна українська локалізація.

V_Shultz

Герой-снобіст

Герой-снобіст

Коли нічого робити...він так думає, що нічого робити… він сідає і пише про те, як можна робити нічо́.гоВін старається відобразити всі почуття, які його переповнюють. На письмі він може мріяти, бути відвертим, може критично ставитись до себе, до інших, він аналізує все, що відбувається з ним. Він задає собі питання і відповідає на них. Він ставить цілі, які обов’язково виконає. На письмі він могутній і не переможний. А коли закриває зошит,то…теж могутній,мабуть.

От такий от він герой. Герой письма. Створений образ для самого себе. Герой якоїсь розповіді, де немає хеппі енду та взагалі закінченої думки. Він мріє стати письменником… співцем чи композитором…знімати кіно і багато іншого. Або ще краще, поєднати це все разом. Так, він хоче творити. Але не знає що. Музику, кіно, літературу, науку. Що творити? Панове, хто що заказує, і хто за що буде платити? І не забудьте спитати, чи здатен він на щось хоча б одне! Виявляється не здатен. А чому? Тому що ми не можемо вміти те, чого не дано. Проте йому щось дано – заперечить він. Але що? Як йому виявити це і скористатися цим? Може, спробувати все по порядку? Та він не може, бо не здатен на це. Він не може себе заставити творити ні по порядку ні в безпорядку, він живе ілюзією. Як положити свої думки у правильній послідовності на письмо? Для нього це теж загадка. Він пише все, що вилітає з барабану думок в голові. А може йому скористатися іншим інструментом? Не барабаном? Який ще може бути інший інструмент? Мабуть певний струнний інструмент, в котрому кожна думка це струна. В результаті викладу думок він почує мелодію глибини, яку не зрозуміє і залишить на письмі. Ой, це щось таке потаємне і незрозуміле! Навіщо воно? Краще формувати думку на письмі. А потім в неї можна й повірити, або переконати когось іншого в її правильності. Цікаво, на скількох людей такий герой вплинув своїми судженнями? Скільки сприйняло його? Скільки йому вірить і довіряє? Це залишиться загадкою.

П’ять років небажання вчитися

П’ять років небажання вчитися все-таки не пройшли безслідно. Кожного разу, коли брався за вивчення чогось, бажання вчитися було! Хоча я розумів, що це бажання ефемерне. Скільки спокус навколо! Скільки важливіших за навчання завдань спадало на мою голову! Лише в той момент, коли щось уже зробив, з’являється річ на яку не можна не звернути уваги. Ця річ врешті-решт звертає мене сублімованого в іншу сторону, і ми йдемо гуляти з нею в степи інформації та психоделічні закутки сприйняття. Повертаючись зі степу в розширеній свідомості з різними знаряддями розумової праці, ми обговорюємо важливіші за навчання питання. Останнє питання зазвичай закінчувалось десь о третій ночі, може пізніше, а відповідь на нього з’являлась лише десь на першійдругій парі.

Ми, працівники на ниві навчання, як могли об’єднувались в різні колективи, прагнули зрозуміти одне одного. Зрештою, так і трудитися легше, в колективі. Прослуховування німих слів на лекціях теж робило нас сильнішими. Ми на практиці пізнавали спам. Іноді спам все ж таки ставав темою дискусії в наших скрутних головах з крутими думками. Круті думки мали на меті повалити закономірності, які оточували органи сприйняття. Ми диктували свої закономірності і були раді визнавати це за довершеність.

А скільки людей піддалось тій системі німого слова… Ми з колегами лише те й робили, що підбивали підсумки втрат. Зрештою так захотіли вони. Проте до чого прагнемо ми зараз? До безсистемності? До анархізму? В нас немає форми реалізму. Безформність тисне на нас зівсібіч. Форму втратило все! Форма тепер уже не є рамкою для свідомості, а тим більше не призмою світосприйняття. Скоріше кутиком, який згасає як вогник мертвої надії. П’ять років небажання вчитися…. До чого привели нас? До розуміння безформності з видінням ясності.

V.Shultz

Читальний зал ВДПУ (уривок з нічого)

Читальний зал ВДПУ (уривок знічого)

Читальний зал у корпусі №1 представлений округлою кімнатою з вікнами. Через кожних півметра, на проміжках між вікнами, знаходяться по дві непрацюючі розетки неодноразово замащені вапном з рожевим відтінком. Всього дев’ять проміжків і 18 розеток. Подекуди видно, що в розетки неодноразово пхали вилки від електроприладів. Але марно – вони непрацюючі, тай і ніхто не знає коли працювали. Також через кожен проміжок стирчить по дві металеві труби із заглушеними кранами невідомого походження, які теж старанно замащені вапном під інтер’єр. Над непрацюючими розетками на півметра вище знаходиться вмикач, що теж гарненько замащений вапном. Йому, як всім розеткам, притаманні ознаки давно непрацюючого вмикача, що представлений незрозумілим пиптиком. Але ні. Вмикач дає можливість включити, з дозволу бібліотекаря, розміщені трохи вище нього вертикально лампи денного освітлення. Лампи красуються пожовтілими по середині і почорнілими по краям пластмасовими довгими ковпаками. Натомість, такі ж лампи на стелі, не мають ковпаків, що дає можливість розгледіти їх страшні нутрощі у вигляді нервово блимаючих трубок з почорнілими краями.

Вікна поставлені у вигляді хрестів, що попарно з середини направлені вниз і вверх. Підлога представлена старим, протертим паркетом, що подекуди попрогнивав.

Вінчають обстановку старовинні дешеві радянські карнизи. Вони виконані у вигляді нержавіючих трубок з невеликими балабахами по бокам. На трубку майстерно насилені пластмасові кілечка до яких прикріплено залізні прищепки, що тримають фіранки. Фіранки, мабуть, гучно сказано, бо коли зайти до зали, то вони здаються більше на здоровенні марлі. Але коли підійти ближче, то можна розгледіти ледь-помітні кольорові відтінки.

Столи для читання розміщені по колу під вікнами, а посередині приміщення – у два ряди по два столи. На кожну парту розраховано по два пластмасові стільця з м’яким сидінням і спинкою.

На перший погляд не помітно, але якщо сидіти в центрі залу і подивитись наліво до стелі, можна побачити білий імпортний кондиціонер “Samsung”, що нещадно завдає удару по радянському інтер’єру 60-х…