В+залі+очікування_PDF

Shultz

VS

Fullbright

Полякиу ВДПУ. Погляд двох студентівз середини

(Цей наш допис також хотіла опублікувати університетська газета «Педагог», але перед цим зажадала, щоб ми зробили з нього «лайт»- варіант. Звичайно, на це ми ніколи не пішли б, тим більше, що все в цій статті чиста правда. Тому цю справу ми передали T_Momot, після правок якої, стаття вийшла в тому ж таки «лайт» варіанті в одному з номерів «Педагога». Тут, звичайно, допис є таким, яким ми його створили спочатку,тобто у безцензурному варіанті.)

В житті нашого університету був такий період (насправді цих періодів було кілька), коли в університетському профілакторії на кілька тижнів зупинялись студенти Варшавського університету. От про це і поговоримо. А точніше про те, як ті студенти забрели в гуртожиток до наших, українських студентів, і що з того всього вийшло.

По-перше, треба сказати, що поляки ті не просто поляки, а етнологи, що накладає значний відбиток і на їх поведінку і на ставлення наших українських (вінницьких) студентів до гостей (бо ж приємно, що така здавалося б гонорова нація, як кажуть росіяни, «снизошла» до вивчення народних звичаїв вірувань і просто ставлення простого люду до політичної і економічної ситуації у нас і у них). Будучи етнологами, польські студенти все-таки найбільш тісно працювали з студентами етнологами ІІЕП, але охочих поспілкуватись, або хоча б торкнутися живого поляка чи полячку було набагато більше, ніж могла б вмістити, наприклад, лекційна аудиторія. Однак бенефіс польських студентів відбувся не в одній з багаточисельних аудиторій, і не в актовій залі університету, а в сана- торії-профілакторії «Педагог», і потім був помпезно повторений в гуртожитку №1 на 5-му поверсі, в приміщенні з дивною назвою«Корчма».

Запрошені були всі охочі (умовою входу було принесення на зустріч або пляшки або закуски). Зустріч розпочалась досить жваво, а саме зі знайомства. Мовою спілкування було вибрано і польську, і українську (іноді з невеликими вкрапленнями англійської), тобто поляки говорили польською, українці – українською, і найдивніше було те, що всі чудового розуміли один одного. Зупинімось на зустрічі в «Корчмі», яка залишила чи не найбільший відбиток в уявленнях українських студентів про

		Shultz
Поляки у ВДПУ. Погляд двох студентів з середини		vs
		Fullbright

своїх польських друзів. Українські студенти зі свого боку взяли на себе обов’язок приготувати наїдки на вечір, а поляки пообіцяли забезпечити гуляння горілкою. Втім українці не зовсім довірливо поставились до цього і взяли з собою на всяк випадок 1 літр вогняної води, який ще до приходу поляків на половину був випитий. І ось тут явилось кілька поляків, десь в кількості 5-6 чоловік. Але, як і передбачалось, вони не зовсім виконали свою обіцянку – принесли всього літр горілки, бутиль вина та кілька пляшок пива. А людей зібралось уже більше двох десятків. В декого одразу промайнула думка, що вони більше і не вип’ють, тобто слабкі щодо цієї справи.

Сіли за стіл. Почались знайомства, посмішки, сміх, іноді розгублені погляди, мабуть, від нерозуміння окремих слів, заводились розмови ні про що. Горілка закінчилась швидко, поляки не виправдали думки тих, хто думав, що вони мало п’ють. Сталося те, що мало статись – горілка закінчилась. На вирішення цієї проблеми були кинуті рештки фінансів нещасних студентів, однак ніхто не пам’ятає одного дуже важливого аспекту – чи здавали пшеки гроші на горілку, і це питання досі турбує багатьох з нас. Але вже якщо не здали то чорт з ними! Хай знають широту, щедрість і доброту української душі!

Отже, купили ще 2 літра оковитої. Продовжились смішки, розмови, уже почались пляски під українські народні, а потім і польські пісні та танці. Було заспівано кілька українських пісень у виконанні солістки українського народного ансамблю «Душі криниця» Оксани Василівни Байлюк. Потім польські друзі почали грати на гітарі своїх народних, та і не народних, пісеньок. Особливо всіх вразила бардівська пісня Яцека Качмарського «Кара Барабаша» у виконанні Ягоди Марії Францішек Мадей. Дівчина грала її кілька разів із заплющеними очима, в екстазі. Так потроху й закінчились спиртні напої, та й наїдки були майже з’їдені. Проте польське панство жадало більшого. Але в цей час в гуртожиток якраз і підійшли інші польські студенти, принісши з собою ще трохи пійла зеленого змія. Ця польська сила стала нестримною. П’ятий поверх став схожий на притон хіпі. Хтось сидів на підлозі та курив, хтось підпи-

рав стінку бо не міг стояти, деякі взагалі лягли спати на сходах, створюючи при цьому хаос в русі між поверхами. Дим стояв такий, що за 26 сантиметрів нічого вже не було видно. Все це дійство відбувалось під музику польсько-українських виконавців, зокрема Kаyah, Оркестру Св. Миколая, ВВ, ТІК, також іноді грали молдавські запальні пісні Zdob si Zdub. Якби це побачив комендант гуртожитку, то, мабуть, тут були б вже всі сили міністерства надзвичайних ситуацій разом з міліцією, армією, прикордонниками і СБУ. Але це дійство відбувалось пізнього вечора, тому хвилюватись не було за що, бо мало хто це бачив.

Вся ця гулянка досягла свого апогею, і якраз на цьому, самому цікавому місці знов скінчилась горілка. І тоді було вирішено так: раз поляки етнологи, то мають спробувати народне творіння – самогон, але самогон не простий, а чарівний – бурячанку (бурячиху), від одного тільки запаху якої звичайна непідготовлена людина проходить всі стадії алкогольного сп’яніння: від відмови роботи мозку до дисфункції шлунку. Одразу виявились охочі спробувати цей напій. Поляки плювались, матюкались, крутили носами, але все ж таки пили народне творіння. За всім цим питтям і гулянням несподівано підійшла вже 24 година доби і всі потихеньку почали збиратись і пити на коня. Українці збирали зі столу рештки харчів, поляки зливали з всіх чарок недопиту горілку назбиравши таким чином близько половини пластикового стаканчика. Контакт було встановлено.

З потугами просуваючись до виходу гамірна інтернаціональна компанія вигукувала гасла дружби, братерства і співробітництва двох країн. Покинувши гуртожиток всі пішли своїми шляхами. Українці повернулись до своїх буденних справ в гуртожитку: інтриги, навчання, секс і алкоголь. Поляки повернулись до профілакторію з тим, щоб на наступний день почати збиратись додому, до невідомого, дивного, майже безалкогольного, але чудового, життя в Європі. Все знову стало на свої місця, знову, до травня 2010 року, коли польська етнографічна експедиція знову завітала до чарівного міста над Бугом, до перлини Поділля – Вінниці!

	Shultz
Постклімактеричний синдром	vs
	Fullbright

Постклімактеричний синдром

Жінка і клімакс. Два явища (поняття, або, навіть, еффекта), які є нерозривно пов’язані. Але біда не в тому, що вони пов’язані між собою, і, навіть, не те як саме вони впливають один на одного. Точніше як клімакс і постклімактеричний синдром впливають на старіючий організм жінки.

Жінці літніх років обов’язково потрібен чоловік і дитина, можна навіть багато дітей. А ще краще штук шість внуків, а якщо цього нічого нема, то їх замінити можна черепашкою, хомячком чи папужкою, який вміє гарно матюкатись. Якщо старіюча жінка науковець, то місце її аж ніяк не в навчальних аудиторіях, де в основному сидять юні беззахисні студенти і студентки. Місце цих тіток в запилених архівах і древніх бібліотеках серед таких же викопних решток папірусів пергаментів і древнього паперу.

На сьогодні маємо невтішну статистику серед жінок задіяних в на- уково-педагогічній діяльності. Зокрема, близько 70 % з них є неодруженими. Більша половина з них були розлучені внаслідок нещасливого шлюбу. Хоча, за словами цих самих жінок, шлюби в них не були нещасливими. Просто мета, з якою він укладався, була виконана. Мається на увазі народження дитини. Ці жінки вкладають шлюб головно задля народження дитини, щоб задовольнити елементарний материнський інстинкт. Після цього чоловік уже не дуже потрібен. В результаті - розлучення після кількох років сумісного життя.

Інша ж половина жінок ті, які взагалі не прагнуть виходити заміж. Постійна сексуальна невдоволеність гаситься читанням книжок і численними науковими та псевдонауковими дослідженнями. Цим вони чимось уподобаються до черниць, які пригнічують статевий потяг читанням молитов і Біблії та важкою фізичною працею. Жінки-науковці замінюють працю фізичну на працю наукову. З настанням клімаксу і постклімактеричного синдрому (який проявляється в роздратованості, незадоволенні існуючим станом речей і т.д.), у нас є підозра, що навіть напи-

сання наукових праць перестає приносити задоволення і стає звичайною рутиною, шкідливою звичкою, якщо це можна так назвати. Напевно єдине задоволення яке залишилось в старіючих жінок-науковців – це солодощі. Так, звичайнісінький шоколад, який ще хоч трохи змушує надходити слабкі імпульси задоволення до старіючого мозку. Але й тут дуже часто може спіткати нещастя – діабет. Він забирає останнє задоволення та ще й супроводжується сверблячкою вульви та симптомами краурозу і гіпоестрогенії у вигляді того ж таки свербежу, сухості і печіння зовнішніхстатевихорганів.

А тепер уявімо, що приходить на пару ось така от тітонька зі всіма описаними вище неприємностями (таких по селах кличуть не інакше як «бабця!»), яка вже років п’ять тому святкувала свій шістдесятий ювілей. Під час опитування студентів виявляється що, скажімо 50%, групи не готові до пари. Що в такому випадку робить нормальний викладач? Є два варіанти: продовжує питати тих, хто знає, або просто переносить пару і спокійнісінько йде собі пити чай чи каву. Що ж робить«тітонька»? Вона нервує, виганяє всіхстудентів чоловічого роду (психологи б одразу зацікавились), промовляє гнівну промову, морально принижує тих студенток, які залишились в аудиторії, ставить ще кілька двійок і, нервово похитавши головою, йде геть з пари, залишивши по собі нерозуміння, зневагу і презирство….

На наступному занятті ця жінка може поводити себе вже по іншому. Вона може жартувати разом зі студентами, розказати якусь відверту історію, і тим самим може здатись багатьом нормальною, рульною жінкою. Словом веде себе так, ніби в неї ніколи не було ніяких неприємностей з цими самими студентами. Непослідовність та неврівноваженість – це головні, явні ознаки постклімактеричного синдрому. Спокійні моменти можуть одразу змінюватись роздратуванням, що супроводжується глузливими словами та суцільним незадоволенням знаннями студентів.

На кінець, від імені студентства, хочеться дати пораду таким жінкам. Якщо вас доля змусила стати науковцем, то будь ласка, розбудовуйте українську науку. Проте викладання в університеті залишіть іншим, більш адаптованим для цього людям.

Постклімактеричний синдром

Коментарі

T_Momot:

Shultz

vs

Fullbright

Так! Так! Так! Як я давно цього чекала! Хтось мав написати правду! Так! Так! Так! І Фрейд був 1000 разів правий! І наука у якості сублімації все одно не допоможе! І воно все одно вилізе! Чому постклімактеричний синдром не є у списку тих захворювань, які виключають викладання в університеті? Адже саме через цю хворобу деяких викладачок страждає більша частина всіх, принаймні, українських студентів! У на є таких кілька, а уявіть, як живеться бідному ін’язу і філфаку, у них же це взагалі, мабуть, обов’язкова умова для всіх викладачок... Геть неврівноважених постклімактеричних тіток з істфаку! (в принципі, "геть" лише одну, і настане всесвітнє історичне благо). Ото накоментувала)) Молодці, хлопці! Сподіваюсь вони (читай - вона) цього ніколи не прочитають, інакше закінчення п’ятого курсу нам не світить ніколи.

V_Shultz:

Не світить, в крайньому разі, мені та Ромі. Проте ніхто з нас на персоналії не переходив, правильно? Ніхто як би ж не знає про кого ми писали. І ТИХО!

R_Fullbright:

Нам рота не закриєш! Точніше пальці не скрутиш, бо творилось і твориться все це на клавіатурах...а в принципі хай читають(є) - бо як вони(а) до нас так і ми до них(неї)!!! От так от.

Paul

Weissman

Цей дикий світ викладачів. Записки юнната	P_Weissman

Цей дикий світ викладачів

Присвячується «унікалам»які намагались мене навчити і виховати... і які й досі намагаються!

Автор

Чи може середовище в якому перебуває людина або місце де людина працює і проводить переважну більшість часу вплинути на саму людину? Мабуть, переважна більшість людей вважає, що може. Саме тому, можливо, і я так думаю. Однак, я ніколи не думав над тим чи, скажімо, місце роботи впливає на людину, чи це справа в тому, що просто місце роботи вимагає людей з певними ознаками, характеристиками, або, навіть з певною харизмою і темпераментом.

Чи помічали ви коли-небудь, що одна й та ж установа, але розташована у різних містах, працює по-різному? Не думали про таке? І я не думав, але задумався мимоволі. І ці думки привели мене до висновку, що місце роботи створює стереотипи про людей, які там працюють, а ті люди, в своючергу, працюючи там, мимоволі підтримують цей стереотип.

От, наприклад, наші вузи і викладачі, які там працюють! Здавалося б викладач – це педагог, а педагоги, як каста, мають спільні риси. Та виявляється викладачі могилянки і викладачі істфаку у Вінниці – це два різні об’єднання людей, які, здається, ніколи не знайшли б спільної мови, якби зустрілись. Виникає таке враження, що це люди з різних країн, а отже і розмовляють на різних мовах... звичайно, тоді студенти це вихідці з якоїсь третьої країни...

На щастя чи ні, але мені випала можливість порівняти ці два клани у викладацькому світі. Безперечно, я впевнений, що фауна викладачів України набагато ширша і, навіть, має свою класифікацію і градацію, як за ареалом поширення, так і за ієрархією та поділом на царства і підцарства. Проте мені поки що вдалось ознайомитись лише з цими двома підвидами викладачів сімейства – викладачі-вузівські.

Перше, про що варто сказати, то це про фізичні відмінності між цими викладачами. Адже викладач подільської породи (тобто з ВДПУ) має сильно розвинуті вокально-голосові м’язи, що якісно відрізняє цей вид

від викладача київського підвиду, який за збігом обставин «обітає» в місцині з подібною назвою (Подол), однак ця територія розташовується в межах київського заповідника, тому умовно будемо іменувати цей підвид «подольською породою». Розвиткові ж вокально-голосових м’язів у викладача-подільського сприяли зовнішні обставини (під зовнішніми обставинами я маю на увазі студентів, на яких викладачеві доводиться з певною періодичністю кричати, хоча у більшості випадків ці крики здійснюються автоматично та стабільно без зовнішнього подразника). У ви- кладача-подольського ж ці м’язи майже атрофовані і працюють на мінімальній потужності. Тому якщо викладач-подоський випадково опиниться на теренах виживання викладача-подільського, то він приречений на загибель. Адже слід пам’ятати, що у адресата цих криків – у студента, барабанні перетинки у вухах еволюціонували у вушні затички, а тому ефективність діяльності викладача-подольського тут буде дорівнювати нулю. Звичайно, я не вважаю це вадою у фізичному розвиткові викладача-подольського, а навпаки, вбачаю в цьому, навіть, ознаку вищості розвитку, якщо, ясна річ, вірити теорії Дарвіна про походження видів. Адже з економією енергії на напруження голосових зв’язок ви- кладач-подольський має більше можливостей ефективніше скористатись вище зазначеним органом і озвучити інформацію, яка адресована своєму студентові.

До речі, як ви помітили, студент відіграє ключову роль в існуванні викладача як подільського, так і подольського, однак відносини цього організму з викладачами складаються неймовірно по-різному в залежності від географічного ареалу життя цих дивних істот, тобто студентів. Так, наприклад, студент-подольський виявляє значно менше агресії до викладача-подольського порівняно зі своїм побратимом з Поділля (і причини такої поведінки поки що невідомі сучасній науці). Тому дослідження питання, щодо відносин між цими двома угрупованнями (студентом та викладачем) заслуговує ще не одна наукова стаття і робота. Через це ми не будемо занурюватись в світ існування студента, а повернемось до наших викладачів, тобто до їхньої діяльності. А діяльність наших підвидів має також ряд відмінностей. Так, слід відмітити, що викла- дач-подільський піком своєї активності вважає період після новорічних