В+залі+очікування_PDF

Raimon

Fullbright

Глобалізмяк рух цивілізаціїдозагибелі

Мабуть, кожен задавався питанням «а що буде далі?». Далі не буде нічого доброго. Змішання рас, поляризація рівня життя. Висока смертність в Африці від голоду і СНІДу, висока смертність в Європі і США від ожиріння та депресії. Чи є правильним розвиток цивілізації, яка обмежує особисту свободу людини, яка робить з людини гвинтик у великій машині. Люди в розвинених країнах поступово стають схожі на великі мурашині сім`ї. Великі мегаполіси-мурашники суворо регламентують функції простої особини: дім-офіс-виконання простих операції-дім-офіс- дім-офіс… і так до смерті. Мимоволі згадуються слова злого генія Леніна про загниваючий Захід. До речі, слова про рятування людських життів, покращення умов його проживання на міжнародному рівні, здаються дещо фальшивими, якщо дивитися на це з погляду генетики. Елементарний закон природи каже: «Виживає сильніший». І ніхто не зможе суперечити цьому закону, і всі йому вірять, і всі його бояться – і тварини і люди. А все інше лише слова. Вся краса і геніальністьсучасного людства полягає якраз в тому, що впродовж всього нашого існування виживали найбільш сильні індивіди, які могли пристосовуватись до суворих умов життя. Розвиток медицини і генної інженерії поступово перетворює людство в расу виродків і дегенератів. Це буде звучати дещо жахливо для сучасного люду, толерантного буквально до всього, але расова теорія Гітлера мала деякий сенс. Єдиний її недолік полягав у вузькості обраності раси (арійської). Мабуть , людство не випадково було поділено на раси (білу, жовту, червону, чорну). Для чого було йти проти природного порядку і робити з усіх рас одну, якщо кожна раса призвичаєна жити в різних регіонах землі, кліматичних умовах і д.т.?

Однак, повернімося до медицини. ХХ ст. дало нам захист від таких хвороб, як тиф, чума, холера та інших інфекційних хвороб. Але в чому взагалі полягає сенс хвороб? Адже просто так нічого не буває, правда ж? І як казав класик фізики - ніщо не виникає нізвідки і не зникає безслідно. Отож, на мою думку, хвороби є природнім регулятором численності населення майже всього живого на землі, а особливо людини. Таку ж саму функцію несуть і війни. Чого ж наші науковці і медики майже не втручаються в тваринне життя, коли, наприклад, самець лева поїдає левенят (не своїх), щобдати нове потомство. Це ж жорстоко!

Трактат про канібалів. Невідомий шлях до могутності	R_Fullbright

Запам’ятайте думку: світ загубить не ядерна зброя і, навіть, не смертельні хвороби, світ може загинути через толерантність. Ми вимремо як таргани лише через м’якість і послужливість. Повернення до хвороб і війн буде ще не раз. Поборовши одну хворобу, одразу виникне інша, і лікарі почнуть з нею боротися. Це замкнене коло.

Поглянемо на сучасний світ. Майбутній європеєць буде мусульманином з шоколадним кольором шкіри і з розкосими очима. Расизм і відчуження однієї раси від іншої є єдино можливим варіантом для збереження білої людини,тай жовтої, червоної і чорної. Поважай чужу мову, націю і культуру, але не дозволяй її розповсюджуватись в своїй країні! Ось, що ми повинні розуміти підтолерантністю.

Трактат проканібалів. Невідомий шляхдо могутності

В цьому нарисі хотілося б поговорити про таке, всім відоме і огидне явище, як канібалізм. Тобто поїдання істоти свого виду. Якщо в тваринному світі це явище є досить поширеним і не викликає в нас почуття відрази, то в людському суспільстві воно викликає огиду, осуд і жорстке покарання.

Давайте трохи заглибимось в передісторію людського канібалізму. Перші свідчення поїдання особин свого виду, тобто людини людиною, з’явились ще в часи неоліту. Проте, це була ще стадія дикунства, і такі речі були викликані прагматичними обставинами – не було що їсти. Ситуація змінилась в пізніші, вже більш цивілізовані часи. Тут поїдання людини здійснювалось не для того, щоб набити шлунок, але для того, щоб забрати силу і міць тієї особини, яку їдять. Особливо така традиція була поширена в тихоокеанському і африканському регіонах. Однак не залишились в стороні американці (корінні) та європейці. Якщо на американському континенті канібалізм, в більшості, переважав в Пд. і Цн. Америці, то в Європі це було розповсюджено повсюдно, однак не в дуже великих обсягах.

Основою, або підґрунтям для поїдання собі подібних, завжди була релігія або світоглядна філософія. Так, у Великобританії в XVII-XVIII ст. набула великого поширення певна «секта», якщо так можна назвати людоїдів. Суть їхнього вчення полягала в тому, що при поїданні людського м’яса організм отримує набагато більше енергії і сили ніж з будьяких інших продуктів. Наприклад, при захворюваннях використовувались м’ясні бульйони, рагу з м’ясом, або просто біфштекси, які сприяли швидкому одужанню. Більше того, при систематичному і послідовному вживанні «людятини» вважалось, що можна було продовжити тривалість життя від 40-45 років (середня тривалість життя XVII ст.) до 170185 років. Однак, логічно постає питання, а де ж брати стільки людського м’яса і одночасно не попасти під підозру офіційних властей, які за таке відрубали б голову або повісили б?

Як ми знаємо з курсу всесвітньої історії нового часу, в Англії за період XVII-XVIIIст. значно скоротилась кількість волоцюг. Деякі дослідники відносять це до міграції в Америку, дехто до законів проти бродяжництва, однак саме завдяки секті канібалів в Англії зменшилась кіль-

Трактат про канібалів. Невідомий шлях до могутності	R_Fullbright

кість тих, кого називали «the very dregs of the population» (покидьками суспільства). Після успішної діяльності канібалів впродовж майже двохсот років в Англії, вони, канібали, зникають з історичної арени.

Нова їх поява (європейських канібалів) збіглась із громадянською війною в США на початку 60-х рр. ХІХ ст. Саме тут канібали дали про себе знати. Зокрема, після закінчення громадянської війни у 1865 році впродовж чотирьох років на кордоні з Канадою в форті Кемпсвіль, таємниче зникали солдати місцевого гарнізону. Командування форту в особі командира, лікаря і капелана впродовж цих років залишалось незмінним, а рядовий склад постійно змінювався. Через деякий час їхні дії були розкриті, вони були схоплені і страчені шляхом розстрілу, а потім відсікання голови від тулуба. Як доказ їхньої діяльності було представлено щоденник лікаря форту з детальним описом кількох «вечерь» своїми ж солдатами у вигляді жаркого, стейків та ін.

Справа ця була закрита і розповсюдженню не підлягала, щоб уникнути дискредитації американської армії. Однак відомо, що схожі випадки були і в інших місцях пн.-сх. США та в англійській частині Канади.

Секта сектою, але незрозумілим залишається вік постійних членів цієї організації, оскільки за багатьма свідченнями, легендами і переказами, англійські і американські людоїди були безсмертними. А чи є тут якась правда або немає, ви можете дізнатись з’ївши один, невеличкий, шматочок м’ясця…

P.S. Ми не пропагуємо канібалізм.

Хостел: історія одних студентівз Вінниці

(з деякими доповненнями та зауваженнями від V_Shultze та

P_Weissman)

Хостел, це незвичне для українського вуха слово, вперше прозвучало для мене восени 2007-го. В цій історії були замішані чотири одногрупники, а точніше, три одногрупника, себто я, Віктор (Shultz) та Павло (Weissman), а також одна одногрупниця Саша. Всі ми вирішили скористатись міжнародним політичним становищем (спрощений візовий режим) і з’їздити до Польщі.

Опустимо подробиці підготовки і самого процесу добирання до кінцевого пункту призначення, тобто до Кракова. Дозволю собі згадати лише один момент, коли ми виїжджали ранковим потягом з Вінниці до Львова (до Кракова добирались автобусом зі Стрийському вокзалу). Тоді в поїзді ми багато жартували стосовно Польщі, Європи і того, що нас там чекає. Я тоді сказав: «А шо, хлопці, правда круто було б в польській буцегарні нічку провести?!». А всі молоді тоді були, гарячі: «Правда, Ромчику – сказали Павло з Віктором - спогадів би набрались, ммм...!». Хто ж знав, що через два дні такі жарти видадуться несмішними…

На платформу краківського вокзалу ступило чотири пари українських ніг (насправді їх було значно більше, але наша розповідь саме про ці чотири пари ніг). На годинниках була десь сьома година ранку і перед володарями тих ніг стояло дві нагальні проблеми. Перша, це купити квитки на зворотній рейс до Львова, щоб вибратись з прекрасної країни Польщі і встигнути на пари в університет. І друга - сходити в туалет, бо чай і кава, випиті на кордоні, вже давно і наполегливо просились на зовні…

Попереду, на ноги і їх володарів чекала довга-довга нелінійна хода краківськими землями і підземеллями, замками і старовинними будівлями, музеями, магазинами, вулицями, площами, площами замків, площами вулиць, площами площ…. І логічним здалось, що ближче до вечора ноги все частіше почали вимагати від своїх володарів знайти яке-не- будь ліжко, щоб задерти їх (ноги) догори. Ось тут от один із володарів, а вірніше володарка Саша, сказала оте чарівне слово «хостел», і що нам терміново треба його знайти. Після кількох годин пошуків невідомого,

Хостел: історія одних студентів з Вінниці	R_Fullbright

всі чотири пари ніг проклинали двох володарів Сашу та Павла, бо перша подавши ідею про хостел не мала ані найменшої здогадки де його шукати, а другий взяв на себе відповідальність знайти потрібну вулицю в чужому місті (де ймовірно мав знаходитись хостел), однак також не мав найменшої здогадки де він знаходився і куди потрібно йти. Тому ці пошуки радше були схожі на тиняння голодних студентів невідомим містом і обдумуванням плану «Б» щодо місця ночівлі. Проте сталося чудо, після якого Павло чомусь вирішив що він все таки має дар в орієнтації на місцевості, оскільки йому все ж вдалось знайти ту вулицю, на якій і знаходився наш прихисток на майбутню ніч. Перед чотирма українцями, втомленими, знедоленими і голодними, з’явився той самий «Хостел». Це була обитель таких самих знедолених і голодних, де всього лише за 30 злотих ти отримуєш халявний Інтернет, душ, кухонні прилади, двохярусне ліжко, комплектбеушної, але чистої, постілі і сусідів китайців.

Для доступнішого пояснення, хостел – це 3-х або 4-х кімнатна квартира, яку якийсь хлопчина отримав у спадок від бабусі і облаштував у ній маленький гуртожиток, або міні-готель, або, на крайняк, солдатську казарму європейського типу.

Після гігієнічних процедур (ванна, душ) в діло вступили інші володарі, сильніші за чотирьох останніх. Це були їхні шлунки. Щоправда, шлункові скорилось лише троє студентів. Шлунок Саші – володарки ніг, разом з нею самою, ліг спати. А три інших молодих студентських шлунки, прагнучи їжі і горілки, попрямували в найближчий супермаркет за закускою, ну бо ж горілкою запаслись ще в Україні. Ось там-то, в супермаркеті, і сталась зустріч, яка запам’яталась трьом студентам на все життя і посіяла в їх розумних головах думку: «Вони серед нас, і вони скрізь».

А сталось ось що. Бігаючи поміж полиць супермаркету в пошуках підходящої закуски і запивачки, хлопці були зупинені однією дівчиною, яка стояла трохи збоку з повним кошиком фруктів. Окликнувши їх і підманувши пальцем ближче, вона, продовжуючи примружено вглядатись

вглиб супермаркету, як ніби не помічаючи цих трьох хлопців, запитала: «Як там? Що шукаєте?»

Сказано це було на чистій українські мові з центральноукраїнським акцентом. Її гострий, пронизливий погляд, який жодного так і не глянув в очі студентам (явний шпигунський прийом) пробирав нас до самого кісткового мозку і немов би мав на увазі: «Хоч ви вже й не

вУкраїні, ми завжди будемо слідкувати за вами». Очевидним було бажання цієї дівчини-шпигунки змусити пред’явити хлопців документи, але вона стрималась, мабуть через непідходяще місце, бо ж багато людей було поряд.

Наступною її реплікою було: «Хм, я теж з України, там мене вчили. Ну що ж, бувайте, щасти вам!» - і повільно повернувшись, вона пішла до каси. Що воно значило, о те «мене там вчили» до цих пір залишається загадкою.

Плюнувши на всю цю шпигунську містику, ми скупились і повернулись до хостелу. Вже в хостелі ми вирішили собі підшукати кілька іноземних собутильників для налагодження міжнародного діалогу. Першим об’єктом підманювання стала дівчина Магда з рецепшина хостелу. Проте, вона одразу вперлась, посилаючись на нерозуміння української мови. Ну що ж, думаю, в цій ситуації можна і підтвердити свій диплом перекладача англійської мови, хоча я цього не любив. Однак і повноцінна розмова англійською на Магду враження не справила.

Кинувши всі ці марні спроби ми зайнялись сервіруванням столу в загальній кімнаті відпочинку. В цій же кімнаті по кутках на двох диванах сиділо кілька японок (чи китаянок?) і зо два німці чи шведи (ми так і не зрозуміли хто вони були в дійсності, тому чомусь зійшлись на досить дивній «золотій середині» що то були прибалти). Всі вони дивились величезний плазмовий телевізор, що висів на стіні. Стіл, який ми помалу накривали, знаходився в середині цієї кімнати, і можна сказати, що він стояв перед телевізором. Таким чином, всі телеглядачі хостелу мимоволі були і глядачами того шоу, яке робили ми.

На стіл було подано пачку чіпсів, крекери, плавлений сирок, пляшку води, пляшку коньяку і пляшку горілки. І після того, як роздався цокіт пляшок, в кімнату відпочинку раптово вбіг поляк (охоронець хостелу) вигукнувши: «O! Вутка!». Після цього ми не могли не запросити його

Хостел: історія одних студентів з Вінниці	R_Fullbright

в нашу компанію. Він намагався нам пояснити, щоб без нього не починали пиятики, або хоча б залишили йому трохи випити. Це було зумовлено тим, що до 11 годин він має сторожувати хостел, а вже після того він може робити все, що завгодно. Ми, звичайно, відповіли йому, типу: «Звичайно, авжеж, почекаємо. Без тебе нікуди!».

Після того, як поляк відійшов, через деякий час коньяк був благополучно допитий, закуска з’їдена, і взагалі з’явилось бажання спати (адже шлунок свого добився). І вже коли ми прибирали зі столу і потрушували недопитками, прийшов той сторож. Він, зрозумівши, що його не дочекались, зробив хорошу міну при поганій грі, поспівчував сам собі, виключив телевізор (азіати ж з прибалтам налякано залишили кімнату відпочинку одразу коли ми розпочали свої ритуали з випивкою) та пішов геть.

Ніч пройшла спокійно, Саша нікого не турбувала. Прийшов ранок, прийшов голод. І тут стали очевидними плюси цих єврохостелів, а саме, халявний сніданок: пластівці, молоко, чай, кава, вершки, джем, булочки, сирки плавлені. І все це за принципом шведського столу – бери скільки з’їси (люблю за це шведів). Поївши, ми наостанок зробили як справжні українці (ні, не понадкушували те, що залишилось), просто забрали з собою більшу частину продовольчих запасів хостелу, і тим самим, мабуть, залишили без сніданку азіатів та прибалтів. Четверо українських студентів, володарі восьми ніг, покинули гостинний краківський хостел, а одинз володарів покинув його не просто так, а з пляшкоюпива в руці…

Далі сталась не зовсім приємна подія, і неприємна вона саме завдяки вчорашній недопитій пляшці польського пива «Żywiec». У вчорашньому супермаркеті ми купили крім закусок і води ще й три пляшки пива. Вже в хостелі ми з Віктором по одній випили, але Павло посилив лише половину пляшки і залишив на потім. І коли вранці ми почали пакувати сумки (особливо Павло гарно пакував), отими хостельськими булочками, мармеладами в стіках, медом, джемом (частину того всього ми ще й додому привезли), Павло згадав про своє пиво.

Павло вийшов разом з нами на вулицю з тією пляшкою заповненою ледве на чверть, і відсьорбував його невеличкими ковтками. Пив він його не довго і вже підшукував на своєму шляху урну щоб викинути ту, майже пусту, пляшку. Проте не встиг він бідолаха і 124 метри пройти, ну і ми з ним, звичайно, як нас догнав синій бус і зупинився біля нас же. Це були польські поліцаї. Ніхто з нас і гадки не мав, чому вони зупинились біля нас, і тим більше, чому вони так старанно почали звати до свого буса. «До панскей увагі, на уліцах полскіх мяст нє вольно піч алкохолу. Бєдзешчь мусял заплачіць ґживне в високості 100 злотих. Проше ваш паспорт!» - ось таке ми, приблизно, почули в свою адресу від цих поліцаїв, а точніше, в Павла адресу. На диво, всі ми зрозуміли про що йдеться. Не можна в Польщі пити спиртні напої у громадських місцях, а інакше маєте заплатити штраф 100 злотих. Одразу ми запитали поліцаїв чи володіють вони ще якось мовою, окрім польської. Ніц, нємем! От як можна базарити з мєнтами, які не розуміють тебе, а ти їх? Ми вирішили скористатись мультилінгвіальним розмовним методом подачі реплік. Тобто ми почали ліпити цим двом поліцаям річ, що базувалась на українській, російській, англійській, ну і зовсім трішки, на польській мові. В своєму спічі ми намагались пояснити твердоголовим поліцейським, що ми є туристами з України і не знали польського закону, який забороняє пити алкоголь на вулицях. «От в нас в Україні, наприклад, можна» - переконували ми. Проте поліцейські крутили головами і повторяли своє «Пан мусяче заплячіць 100 полскіх злотих». Зрозумівши, що всі наші репліки не подіяли на поліцаїв, ми сказали, що в нас немає 100 злотих, що ми останній день в Польщі, всі гроші розведені і маємо лише квитки на зворотній рейс додому і вже сьогодні ввечері ноги нашої не буде в Польщі. Після цього поліцаї зажадали Павлів паспорт, який він і пред’явив їм. Далі ми вже верзли, що могли, лише щоб викликати якусь жалість та розуміння нашої непростої ситуації у поліцая. Поліцай зрозумівши, що Павло відмовляється платити штраф і його друзі теж відмовляються йому допомогти з грішми, запропонував йому інший варіант, схрестивши чотири пальці і приставивши їх до свого ока, символізуючи цим те місце, до якого хотів потрапити я, коли жартував у поїзді. Але шанс випав Павлові, та ще й на три дні з послідуючою депортацією з країни, як зазначив поляк. Що ж, заздрити не було коли, потрібно було рятувати Павла…