40.Поняття свідомості її сутність та структура

Сутність свідомості, її характерні риси, функції та структура

Свідомість — це діяльне відображення навколишнього світу. А відображення є процесом і результатом встановлення відповідності щодо структур будь-яких систем, які взаємодіють і впливають на їхнє подальше існування.

Є різні рівні відображення: перший з них — це відображення у неорганічній природі (результат механічних, фізичних, хімічних процесів і взаємодій); другий — відображення в органічній природі (подразливість, чутливість, психіка); третій — діяльне відображення навколишнього світу суб’єктами, що мають свідомість (соціальне відображення).

Свідомість має подвійну природу. З одного боку, вона є результатом розвитку матерії від неструктурованих до структурованих, від елементарних до складних, від неорганічних до органічних, від неживих до живих форм. З другого боку, свідомість є результатом історичного процесу становлення й розвитку людини та суспільства, вона є діяльним, активним відображенням дійс­ності, суб’єктивним образом об’єктивного світу.

Існує декілька концепцій свідомості:

ідеалістична (свідомість відривається від природи й людини, їй приписується незалежне від матеріального носія субстанціональне існування, вона обожнюється, може бути виведена із самої себе);

матеріалістична (свідомість є властивістю високоорганізованої матерії, її активною формою відображення дійсності);

дуалістична (свідомість так само первісна, як і матерія, є вічною або створеною разом з матерією);

вульгарно-матеріалістична (свідомість матеріальна, тобто має не тільки матеріальне походження, а й матеріальну сутність і структуру);

феноменологічна (чиста свідомість, що звільнена від людських установок; світ є її корелятом, результатом конструювання і пізнається в процесі споглядання);

суб’єктивістська (свідомість є чистою суб’єктивністю, іманентністю, вона абсолютна);

структуралістська (свідомість є результатом взаємодії трьох «об’єктивностей»: структури, несвідомого і мови);

біхевіористська (свідомість — це різноманітні психічні стани, що неодмінно виявляються через рухові реакції);

діалектико-матеріалістична (ідеальне є результатом відображення матеріального і детермінується суспільно-історичними процесами).

Основні характеристики свідомості: універсальність, об’єк­тивність, цілеспрямованість, творчість, опосередкованість мовою, соціалізованість, поліструктурність.

Основні структурні елементи свідомості:

• Знання

• Мислення

• Почуття та емоції

• Пам'ять

• Увага

• Воля

• Самосвідомість

• Рефлексія

• Усвідомленість

• беззсвідоме

Знання-це продукт суспільної матерії і духовної діяльності людей; це ідеал вираження у знаковій формі об’єктивних властивостей і зв’язків, як природного, так і людського світу.

Знання можуть бути донаукові і наукові, які поділяються на: емпіричні та теоретичні. Крім того, у суспільстві мають місце ще міфологічні, художні і релігійні знання. Мислення – найважливіший елемент свідомості. Мислення – це вища форма психічного відображення дійсності, яка є засобом логічно-понятійного осягнення сутності речей і розкриття закономірностей оточуючого світу; це процес відображення об’єктивної реальності, що складає вищий ступінь людського пізнання

Почуття - це форма суб’єктивного, безпосереднього переживання людиною взаємовідносин з позитивними чи негативними для неї явищами суспільної дійсності і природи.

Емоції - це психічне відображення об’єктивної дійсності у формі безпосереднього пристрасного переживання,відношення, предметів, явищ і ситуацій до потреб і прагнень суб’єкта. До них відносяться: задоволення, незадоволення, страх, радість, гнів, сором, любов, здивування тощо.

Воля – це здатність людини мобілізувати і ціле спрямовувати свої психічні і фізичні сили на розв’язання завдань, що постають перед її діяльністю і вимагають свідомого подолання суб’єктивних і об’єктивних труднощів та перешкод. Воля є однією із сутнісних сил людини, можна сказати, що вона є м’язами духовності людини.

Пам’ять надає зв’язність і сталість життєвому досвіду людини. Вона забезпечує безперервність існування людського Я. Завдяки пам’яті суб’єкт спроможний примножувати свій життєвий досвід, нагромаджувати знання в уяві та мисленні образами.

Увага включена в свідомість як її необхідний елемент. Саме завдяки зосередженості уваги певне коло об’єктів знаходиться у фокусі свідомості.

Самосвідомість – це усвідомлення людиною своїх дій, почуттів, думок, інтересів, мотивів поведінки та свого положення в суспільстві.

Самосвідомість, як і свідомість загалом, формується у процесі предметної діяльності й спілкування: кожна людина усвідомлює себе, своє "Я", ніби дивлячись на інших людей, як у "дзеркало". Вона починає дивитися на себе, оцінювати себе "очима інших", але згодом також й інших оцінювати "через себе", тобто з точки зору своєї власної, виробленої і усвідомленої нею позиції. Отже, здатність роздвоюватися в собі (в нормі зберігаючи єдність особистості), вести внутрішній діалог із собою, ставитись певним чином до самого себе зумовлена суспільною сутністю людини.

Самосвідомість включає самовизначення, саморегулювання, самоконтроль, що необхідне і в предметній діяльності, і в спілкуванні з іншими людьми, самооцінку, зокрема моральну, яка проявляється в суто людському феномені совісті.

Рефлексія- це роздуми особи про саму себе, коли вона вдивлялася у сокровенні глибини свого внутрішнього духовного життя. Іншими словами, рефлексія – це роздуми, які наповнені сумнівами і суперечностями. Це також аналіз власного психічного стану.

Усвідомленість – це морально - психологічна характеристика дій особи, яка ґрунтується на свідомості та оцінці себе, своїх можливостей, намірів і цілей.

Безсвідоме – це великий пласт психіки. За своїм обсягом він значно більший за все свідоме життя. Безсвдоме – це бездонний резервуар нашої біологічної за своєю природою енергії Сюди входять: комплекси, неврози, інстинкти. Головним із них є лібідо (статевий інстинкт). Безсвідоме не просвітлюється і включаю два пласти: несвідоме і підсвідоме. До несвідомого належить: сновидіння, гіпноз, автоматизм. Підсвідоме – це ірраціональний елемент психічної реальності. Частково сюди входить інтуїтивний процес.

41. Проблема свідомості з точки зору науки і філософії. Проблема свідомості одна з найскладніших і недостатньо досліджених проблем сучасної науки. По-перше, ця проблема багатогранна, різноаспектна. Її вивчають психіатрія нейрофізіологія, психологія, біологія, логіка, релігія, філософія, антропологія, кібернетика і т.д. По-друге, свідомість – специфічний об’єкт пізнання, котрий не піддається безпосередньому експериментуванню: процес виникнення свідомості, її утворення, не фіксується ніякими приладами. Можна під мікроскопом розглядати будь-яку клітину мозку, але акти свідомості залишаться невловимими. По-третє, при дослідженні проблем свідомості забагато суб’єктивного в оцінці різних її аспектів.

У філософії є дві найбільш відомі концепції, котрі розглядають проблему свідомості. Перша з них прагне з’ясувати сутність, особливості, природу та походження явища. Друга – констатує те, що свідомість унікальний феномен, але залишає поза увагою з’ясування її сутності, природу та походження. Перша концепція – матеріалістична. Друга – феноменологічна, ідеалістична. Останній напрямок – феноменологічний – представляють такі філософи, як Гуссерль, Гегель.

У Гегеля феномен свідомості є проявом абсолютного духу, незалежного від людини. Саме розглядові цієї проблеми Гегель присвятив свою працю “Феноменологія духу”.

Поняття “феноменологія” означає вчення про Єдине у своєму роді, неповторне. Цим неповторним, на думку філософів цього напрямку, є феномен людської свідомості. Феномен (з грецької) – явище, єдине, унікальне, неповторне.

Під свідомістю феноменологія розуміє “чисту” свідомість, абстрактну, відірвану від людини, незалежну від неї. Нібито є свідомість сама по собі і є людина, яка цієї свідомості не має. Гуссерль вважав, наприклад, що свідомість саме є таким унікальним феноменом, незалежним від людини і її суспільного середовища. Філософія, на думку Гуссерля, може бути зрозумілою як “строга наука”, лише тоді, коли вона своїм предметом має таку “чисту” свідомість. Однак при цьому поза увагою феноменології залишаються такі важливі питання, як: що таке свідомість, що вона відображає, яке її походження, генезис, біологічні та соціальні передумови тощо. Сучасники послідовниками Едмунда Гуссерля є Елізабет Штрекер, Макс Шеллер, Роман Інгарден та інші.

Є ще, власне, релігійна точка зору на проблему свідомості, в основі якої лежить уявлення про божественне походження останньої: “свідомість дав людині Бог”. Красномовним у цьому зв’язку є висловлювання Папи Івана Павла ІІ, котрий наголосив, що “еволюція людини – це щось більше ніж гіпотеза... Тіло людини земного походження. Творінням Господа є не людське тіло, а людський дух”.

Отже, поняття “свідомість” за своїм змістом більш широке, ніж поняття “мислення”. Останнє є одним з складових структурних елементів першого.

Мислення і мова. Мислення і мова складають єдине ціле. Між ними існує нерозривний , органічний зв’язок. У мові людина матеріалізує свою думку, втілює її у слово, надає її форму предметності. Мислення людини реально виявляється у формі її мови, мовного виразу.

Як людина висловлюється, так вона практично і мислить. Не випадково К.Маркс підкреслював, що “мова є безпосередня дійсність думки” (Див. Маркс К., Енгельс Ф., Твори, т. 3, стор. 427). Поряд з суспільним характером праці, мова визначає специфіку самої людини, її свідомості, мислення і психіки взагалі. Саме це мав на увазі Мартін Хайдеггер, коли стверджував, що “сутність людини виявляється у мові” (М.Хайдеггер. Время и бытие. М., 1993, стор. 259).

Людина може виявляти свої думки, своє мислення, різними способами (звуками, жестами, фарбами, знаками, діями, виробами, поведінкою і т.д.). однак універсальним засобом мислення є мова. “Думки вимагають слів” (Б.Рассел. Человеческое познание. М., 1957, стор. 94).

“Про наші думки, – писав Гегель, – ми знаємо лише тоді..., коли даємо їм форму предметності...”. Таку предметність надає думкам “... членороздільний звук, слово. Слово надає думкам їх... справжнє наявне буття” (Гегель. Философия духа. Соч., т.ІІІ, М., 1956, стор. 272).

Розумова, інтелектуальна діяльність, процес абстрагування, знаходження загальних властивостей речей і явищ, вимагають слів, мовного втілення. У мові людина матеріалізує свою розумову діяльність і може розглядати її результати як об’єкти (наприклад, художній твір, наукова праця тощо).

Таким чином, інтелектуальна діяльність людини, цілком духовна, внутрішня, що проходить в певному сенсі непомітно, завдяки мові об’єктивується і стає доступною для чуттєвого сприйняття. Завдяки мові, думки окремих людей стають надбанням інших.

Самосвідомість. Структурним компонентом свідомості є самосвідомість, самосвідомість – унікальний феномен, притаманний лише людині. Це здатність людини усвідомлювати саму себе. Практично це означає, що людина може сама оцінювати свої здібності, переваги, недоліки, думки, почуття, інтереси, поведінку; визначати своє місце і роль у природі, суспільстві, колективі, родині. Самосвідомість – це друге “Я”, своєрідний “двійник” людини, її рефлексія на умови, в котрих вона знаходиться. Це – здатність людини до “самороздвоєння”, самооцінки і самокритики. Самосвідомість в широкому розумінні цього поняття – це усвідомлення людиною свого світогляду, мету, інтересів, мотивів своєї духовно-практичної діяльності. Слід відзначити, що таке явище, як самосвідомість має суспільний характер: міра і висхідний момент ставлення людини до самої себе і до інших – інші люди. Як громада ставиться до людини, так і людина ставиться до громади.

42. Поняття відображення. Відображення як фундаментальна здатність матеріальних систем. Еволюція форм відображення у природі.

Відображення є загальна властивість матерії, що визначається як здатність одних матеріальних явищ, предметів і процесів відтворюва-ти у своїх властивостях особливості інших предметів, явищ і процесів при взаємодії з ними. Звичайно виділяють відображення в неживій природі, живій природі і на соціальному рівні.

Відображення у неживій природі є найпростішим і відбувається на механічному, фізичному, хімічному рівнях, кожен з яких специфічний. У неживій природі кожен об'єкт реагує на вплив іншого дуже визначено, зміни, що з ними відбуваються, відповідають властивостям об'єкта, що здійснює вплив. На такому рівні відображення відбувається переважно руйнування або якісна зміна об'єкта, що зазнав впливу, або виникає проста подоба оригіналу, копія.

Перехід від неорганічної до органічної природи приводить до формування ряду нових властивостей відображення, що надає йому якісно іншого характеру. Відображення на рівні живої природи називають інформаційним. За даними сучасної науки, зокрема молекулярної біології, інформація є фундаментом життя. Так, у молекулах ДНК і РНК зафіксована і відтворюється інформація, що програмує індивідуальний розвиток і зв'язок поколінь живих організмів. Генетична інформація — це специфічна форма відображення попередньої історії розвитку живих об'єктів у молекулах ДНК. Ще одна найважливіша форма інформаційного відображення у живих організмах — імунітет — механізм, за допомогою якого відбувається «розпізнавання» власних та чужих елементів у внутрішньому середовищі організму. Відображення у живій природі одержало назву інформаційного і на тій підставі, що відбувається активне використання результатів зовнішніх впливів як орієнтирів, що несуть певну інформацію про зовнішнє середовище. На ґрунті закладеної у живих організмах внутрішньої програми, що закодована в їх матеріальному субстраті, у них є здатність активно ставитись до предметів і явищ зовнішнього світу як до орієнтирів для саморуху та саморегуляції. На біологічному рівні у процесах життєдіяльності відбувається складна взаємодія.

Рівні інформаційного відображення.

1. Подразливість — реакція у відповідь на вплив фак¬торів зовнішнього середовища. Вона з'являється у най¬простіших одноклітинних організмів і регулює пристосу¬вальну поведінку.

2. Чуттєвість—здатність відчувати. Вона передбачає наявність органів чуттів, нервової системи. Як рівень відображення чуттєвість характеризується тим, що орга¬нізм реагує на зовнішні, безпосередньо біологічно ней¬тральні для нього явища середовища. Він також отри¬мує сприйняття дійсності, які, з одного боку, диферен¬ціюють її властивості, а з другого — найсуттєвіші і зна¬чущі. Чуттєвість — це початкова форма психіки.

3. Психічний образ. Він є основою і механізмом орієнтаційно-дослідницької діяльності, яка властива вже високорозвинутим тваринам.

42. Поняття гносеології .Сутність та структура пізнавального процесу.Субєкт та об’єкт пізнання.Чуттєва та раціональна сторони пізнання,їх форми та взаємозв’язок.

Гносеологія — теорія пізнання, розділ філософії. Термін «гносеологія» був уведений і активно застосовувався у німецькій філософії XVIII ст.

гносеологія,  розділ філософії, в якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності. На відміну від психології, фізіології вищої нервової діяльності та інших наук, гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які діють в психіці, що дозволяють тому або іншому суб'єктові дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання — матеріалізм та ідеалізм.

Пізнання у Рене Декарта: Декарт критикує існуюче пізнання. Він сумнівається у всьому, що до того часу вважалося беззастережним знанням. Він вважає, що ні дані відчуттів, ні мислення не дають такого знання. Ілюзії почуттів роблять ненадійними показники відчуттів, помилки суджень ставлять під сумнів висновки розуму. Тому необхідно починати із загального, радикального сумніву. Проте, яким би всеохопним він не був, є в діяльності пізнання дещо, що не підлягає жодному сумніву. Декарт не скептик і не агностик, його сумнів лише попередній прийом, метод встановлення достовірної істини. Достовірним у всякому випадку є те, що сумнів існує. Сумнів — акт мислення, я мислю, значить я існую — лат. cogito ergo sum. Це знамените положення — основа, на якій може будуватися все достовірне знання.

Пізнання у Артура Шопенгауера розвивається у двох формах: безпосереднє (інтуїтивне) пізнання або відсторонене (рефлективне) пізнання (пізнання розуму).Основним видом пізнання Шопенгауер вважає інтуїтивне: в кінцевому результаті весь світ рефлексії базується, на його думку, на інтуїції. Шопенгауер стверджує, що наука не стільки діяльність пізнання, скільки діяльність, спрямована на служіння волі. Ціль науки в задоволенні практичних інтересів, які у своїй суті завжди інтереси волі, сліпого хотіння. Досконалим пізнанням може бути тільки споглядання, вільне від всякого відношення до практики і до інтересів волі. Таке споглядання розглядає речі не в якомусь відношенні, а як зміст, який тільки проявляється у відносності, але сам їй не підкоряється.

Споглядальне пізнання, на думку Шопенгаура, недоступне науці, так як вона завжди звертаєтья до інтелекту, який глибоко занурений в інтереси волі. Проте таке пізнання цілком доступне різноманітним видам мистецтва.

Суб'єктом пізнання є людина, людський індивід, здатний відображати у своїй свідомості явища дійсності. Але не слід забувати, що людина — це не просто індивід з певними біологічними властивостями, а насамперед, суспільна істота. Тому людина розмірковує і пізнає остільки, оскільки є членом суспільства, що через форми суспільної свідомості виявляє суттєвий вплив і на зміст пізнання.

Об'єкт пізнання — предмет, явище матеріального або духовного світу або сфера дійсності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт пізнання не можна ототожнювати з усією матеріальною або духовною дійсністю. Об'єктом стають тільки ті сфери дійсності, що включаються в пізнавальну діяльність суб'єкта. Чим вище рівень розвитку науки і пізнавальної діяльності людей, тим ширше стає коло явищ, що охоплюються науковим дослідженням, і, отже, коло об'єктів пізнання.

Чуттєве і раціональне в пізнанні

Теорія пізнання визнає єдність чуттєвої та раціональної сторін складного й суперечливого процесу духовного освоєння дійсності, проникнення людського розуму в сутність речей. Розрізняють два ступені єдиного нерозривного процесу пізнання - чуттєвий (нижчий) і раціональний (вищий).

Причому вони перебувають у тісному діалектичному взаємозв'язку: будь-який акт чуттєвого пізнання включає в себе й раціональне начало, а будь-яка думка має своєю основою чуттєві образи. До того ж, чуттєві образи опосередковані суспільним досвідом, тому в них у знятому вигляді містяться результати мисленого пізнання.

Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, сприйняття й уявлення.

Відчуття — відображення зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, яке виникає внаслідок їх впливу на органи чуття і збудження нервових центрів кори головного мозку

Сприйняття — відображення зовнішності предметів об'єктивного світу.

Уявлення — це відтворений у пам'яті образ зовнішності предметів, які раніше сприймалися

Основними формами раціонального (логічного) пізнання є поняття, судження та умовиводи.

Поняття — форма мислення, в якій відображається клас предметів з їх істотними і загальними ознаками. 

Судження — форма мислення, в якій щось стверджується і яка є або істинною, або хибною. Судження завжди виражаються розповідними двоскладними реченнями.

Умовивід — форма мислення, з допомогою якої з одних думок (засновків) одержують нові думки — висновки. 

42. Поняття істини та заблудження. Обєктивність та конкретність істини. Діалектика абсолютної та відносної істини.

Пряма й безпосередня мета пізнання - осягнення істини. Проблема істини - одна з найголовніших у філософії, центральне питання гносеології, предмет гострих суперечок між матеріалістами та ідеалістами, метафізиками й діалектиками, емпіриками та раціоналістами. "Істина це велике слово і ще більш велика справа, - писав Гегель - Якщо дух і душа людини ще здорові, то в неї при звуках цього слові повинні вище здійматися груди".

Поняття істини в тій чи іншій мірі ставилось під сумнів і скептиками, і агностиками. Проте внутрішня суперечність їх вчень в тому що вони, при спробі обґрунтувати свої тези все ж були змушені апелю вати до поняття істини.

В ідеалістичній філософії істина трактувалась як адекватність людських знань, понять і суджень "ідеї", як відповідність їх апріорним (позадосвідним) категоріям і принципам розсудку, як погодження між поняттям та "досвідом" (витлумаченим в сенсі сукупності "чуттєво даних"), як те, що загально значиме, загальновизнане, як "організуюча форма людського досвіду" тощо. Таке розуміння істини обмежує її в світі свідомості, якби широко не розумілося це останнє.

Діалектико-матеріалістичне розуміння істини включає ряд принципових положень: об'єктивність, діалектику відносного й абсолютного в істині (істина як процес), практику як основного й кінцевого критерію істини тощо.

У вченні діалектико-матеріалістичної філософії про істину головне місце займає визнання її об'єктивності. Істина є адекватне відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини. Об'єктивну істину В. І Ленін визначав як зміст людського уявлення, яке не залежить від суб'єкта, ні від людини, ні від людства.

Заперечення об'єктивності істини, будь-яке інше тлумачення цього поняття неминуче відкриває дорогу антинауковим поглядам. Не випадково ряд філософів, мислителів намагаються відкинути матеріалістичне розуміння істини. Якщо існує об'єктивна істина, вважають матеріалісти, якщо природознавство, відображаючи зовнішній світу "досвіді" людини, одне тільки здатне давати нам об'єктивну істину, то будь-який фідеїзм заперечується безумовно. Якщо ж об'єктивної істини немає, істина (зокрема, й наукова) є лише "організуюча форма людського досвіду", то цим самим відкриваються двері для неї, "організуючих форм" релігійного досвіду.

Об'єктивна за змістом і джерелом істина проте існує не поза суб'єктом, а в його свідомості, проявляючись у формі уявлень, понять, ідей, теорій. Вона осягається завдяки пізнавальній активності суб'єкта, в основі якої лежить практична активність. Істина, таким чином, це характеристика окремих (гносеологічних) відношень між об'єктом і суб'єктом.

об’єктивність. Зміст істини обумовлений властивостями вивчаємого об’єкту, рівнем практики і не залежить від волі і свідомості суб’єкту пізнання;

конкретність. Будь-яке істинне знання завжди визначається і в своєму змісті, і в своєму використанні умовами місця, часу та іншими специфічними обставинами, які пізнання повинно враховувати.

Заблудження — це такий зміст людського знання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумовлений історичним рівнем розвитку суб'єкта та його місцем у суспільстві. Заблудження — це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб'єкта. Воно має певні закономірні підстави для свого існування, будучи необхідним моментом і результатом пізнання та практики.

.Абсолютна істина- це повне, вичерпне знання про об´єкт. Різновидом абсолютної істини є вічна істина, а саме знання конкретних фактів, історичних подій і т. ін. Таке знання не може бути уточнене, доповнене, поглиблене і за умов подальшого розвитку науки.

Абсолютна і відносна істини — це дві необхідні сторони об'єктивної істини, хоч кожна з них має специфіку. Між ними немає нездоланної межі, вони відрізняються лише за ступенем точності та повноти знання. Кожна відносна істина завжди має деяке "зерно", частинку істини абсолютної, а абсолютна істина складається з суми відносних істин. Наприклад, становлення теорії будови речовини розпочалося з відкриття першої відносної істини про те, що "атоми — це найменші неподільні частинки речовини". Згодом у фізиці постали інші відносні істини про будову атома. Цей процес пізнання триває і нині, а кожне нове знання є відпоєною істиною, тому що атом у своїй будові, властивостях, русі, взаємодіях невичерпний, як невичерпна реальність у цілому. Процес пізнання істини нескінченний.

42. Поняття практики , її гносеологічний статус. Форма,структура та основні функції практики.

Практика - це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини,, що має своїм змістом засвоєння і перетворення природних і соціальних об'єктів і становить загальну основу, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання. Структура практики містить у собі такі моменти, як потреба, мета, мотив, доцільна діяльність у вигляді її окремих актів, предмет, до якого спрямована діяльність, засоби, за допомогою яких досягається мета і, нарешті, результат діяльності.

Практика обґрунтовує об'єктивність змісту знання, є критерієм, мірилом перевірки істинності результатів пізнання. Практика виступає критерієм істини тому, що вона як матеріальна діяльність людей має позитивну якість безпосередньої дійсності. Вона з'єднує і співвідносить об'єкт і дію, котра здійснюється відповідно з думкою про неї. Саме в такій дії виявляється істинність думки.

Практика - це усвідомлена, цілеспрямована, багатогранна діяльність людей, спрямована на перетворення природи і суспільства, на пристосування природного і суспільного середовища до потреб людей і суспільства в цілому, тобто практика це є цілеспрямована діяльність людей, яка веде до перетворень об'єктивного світу.

Найважливіші види практичної діяльностітакі.

♦ Основним і вихідним видом суспільної практики є насамперед матеріально-виробнича діяльність людей, пов'язана зі створенням матеріальних благ для життя людей. Саме в процесі матеріальної виробничої практики людина пізнає предмети і явища об'єктивного світу, його закономірності, ставлення людини до природи. На основі цієї практики розгортається суспільне буття, тобто реальний процес життя людей і оточуюча їх суспільна свідомість. Але суспільна практика не обмежується тільки однією виробничою стороною. До практики входять і інші види суспільної діяльності.

♦ Соціальна діяльність, відносини між класами, націями, державами, діяльність держави, політичних партій, рухів, діяльність в галузі науки, мистецтва тощо.

♦ Науково-пізнавальна діяльність: до поняття практики входить також експеримент (виробничий, природничо-науковий і соціальний).

♦ До практики входить також діяльність людей у сфері сімейного і побутового життя, що являє собою певну сукупність матеріальних та ідеологічних відносин. Практична діяльність у сфері сімейно-шлюбних відносин - господарчо-побутова, за своїм характером принципово не відрізняється від виробничої діяльності. Виховання ж дітей, організація відпочинку подібні діяльності у сфері ідеологічних відносин.

Проблема практики в пізнанні - це проблема взаємодії суб'єкта і об'єкта. Як відомо, від античності і аж до німецької класичної філософії під суб'єктом розуміли людину як особливу природну істоту, якій притаманні свідомість, здатність усвідомлювати себе, свою діяльність. При цьому зовсім ігнорувалась соціальна сутність людини, її активна роль у перетворенні навколишнього світу. Об'єктом пізнання виступав весь матеріальний світ, що існує поза суб'єктом і його діяльністю і активно впливає на суб'єкт. Тому зв'язок між суб'єктом і об'єктом виявлявся зовнішнім, одностороннім і зводився головним чином до того, що суб'єкт пасивно сприймає об'єктивний світ.

гносеологічні функції практики:

♦ По-перше, вона зв'язує суб'єкт пізнання, тобто людину з об'єктом, з наявністю того, що пізнається. Відношення людини до явищ об'єктивного світу не може бути зрозумілим, якщо не враховувати роль практики як своєрідної з'єднувальної ланки між пізнавальною свідомістю і об'єктом пізнання. Істинне знання бере свій початок з безпосередньої практики. Практика дає пізнанню можливість існування і обгрунтування його. У цьому відношенні практика виступає як джерело всіх знань. Перш ніж люди стали аргументувати, вони діяли. Наприклад, історія медицини дає багатий матеріал, який свідчить про практичну обумовленість найважливіших медичних знань і навичок. До речі, лікарські препарати були одержані людьми з різних продуктів живлення. В результаті багатьох "проб і помилок" емпіричним шляхом люди навчились поступово виділяти не тільки поживні, а й лікарські рослинні продукти і речовини. Таким же шляхом було знайдено дозування лікарських речовин.

♦ По-друге, зв'язок практики з процесом пізнання полягає в тому, що саме пізнання об'єктивного світу зумовлене потребами суспільної практики людей. Історія науки, як і дані сучасного матеріалізму, незаперечно свідчать про те, що всі галузі людського знання виникли з практичних потреб суспільства. Наприклад, астрономія виникла з практичної необхідності визначати успішне мореплавання людей, геометрія була породжена потребою виміру земельних площин, фізика - з необхідності знати будову і властивості матерії з метою практичного оволодіння силами природи. Під впливом практичних потреб і більш глибокого пізнання явищ природи з'явились і виникають нові науки, нові розділи давно існуючих наук (радіоелектроніка, квантова фізика, кібернетика, біохімія, космонавтика та ін.). Не тільки природничі, а й суспільні науки виникають і розвиваються з потреб практики.

♦ По-третє, практика вказує людині об'єкт пізнання, який виділяється з безлічі і різноманіття явищ навколишньої дійсності, пізнання яких стає історичною необхідністю. Практика надає пізнанню необхідний фактичний матеріал, який підлягає узагальненню і теоретичній обробці. Практика формує сам об'єкт пізнавальної діяльності, визначає будову, зміст і напрям його розвитку.

♦ Крім того, практика озброює пізнання приладами, різним обладнанням і тим самим сприяє успіхам пізнання.

Отже, саме практика є вихідним пунктом і основою всього пізнання.

Практика виконує в процесі пізнання винятково важливу роль, адже практика:

♦ основа наукового пізнання; ♦ вихідний пункт пізнавального процесу; ♦ рушійна сила розвитку пізнання; ♦ критерій його істинності; ♦ кінцева мета.