- •1.Поняття світогляду,його сутність та структура. Історичні типи світогляду.
- •2.Філософія як теоретичне ядро світоглядного знання. Предмет,структура,основні функції філософії.
- •3.Основне питання філософії,його дві сторони та їх рішення.
- •4.Міфоепічні засади та релігійні основи філософії.
- •5.Давньоіндійська філософія:джайнізм,буддизм;філософські системи індуїзму.
- •6. Філософія стародавнього Китаю. Даосизм. Конфуціанство. Легізм
- •7. Філософія Античності. Мілетська школа, натурфілософія Геракліта. Атомістичний матеріалізм Демокрита
- •8. Філософія Античності. Суб’єктивна діалектика Сократа; онтологічні і гносеологічні проблеми філософії Платона; філософська система Арістотеля
- •9. Антична філософія Риму (стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм та неоплатонізм); Тит Лукрецій Кар, Сенека
- •10. Особливості формування Середньовічної філософської думки. Схоластика як особливий тип культури. Полеміка номіналізму та реалізму. Філософія т. Аквінського (томізм).
- •11. Філософія епохи Відродження. Антропоцентризм, гуманізм та геліоцентризм(Дж. Бруно, г.Галілей, м.Копернік, Леонарло да Вінчі).
- •12. Філософія Нового часу. Матеріалістичний емпіризм ф.Бекона. Матеріалізм, метафізика та механіцизм т.Гоббса.
- •13. Раціоналізм, дуалізм, вчення про метод р.Декарта.
- •14. Раціоналізм і пантеїзм б.Спінози (його вчення про субстанцію).
- •15.Сенсуалізм,емпіризм Дж.Локка,його вчення про первині і вторинні якості.
- •16. Суб’єктивний ідеалізм Дж. Берклі і д. Юм.
- •17. Раціоналізм та монадологія: г.В. Лейбніца.
- •18.Епоха просвітництва: соціальні і духовні основи.
- •19.Проблема людини та процесу людського розуму у філософії французьких,німецьких та англійських просвітників.
- •20. Німецька класична філософія. І. Кант: метафізика, апріоризм, агностицизм, категоричний імператив; космологічна гіпотеза і. Канта.
- •21. Філософія абсолютної ідеї г.В.Ф. Гегеля; суперечність його методу та системи
- •22. Філософія л.Фейєрбаха: антропологізм, сенсуалізм і атеїзм
- •24. Раціоналізм та ірраціоналізм як дві тенденції сучасної посткласичної філософії
- •25. «Філософія життя» як антитеза раціоналістичної традиції (волюнтаризм Шопенгауера, Проблема «надлюдини» у філософії Ніцше, психоаналіз з.Фрейда)
- •36. Поняття руху й розвитку матерії. Об’єктивність, абсолютність та відносність руху. Основні форми матерії, їх взаємозв’язок.
- •37. Поняття простору і часу. Основні концепції простору і часу у філософії та науці. Особливості суспільного часу та простору.
- •38. Поняття філософської антропології. Людина як предмет філософії. Біологічне, психічне і соціальне в людині.Трудова концепція антропосоціогенезу ф. Енгельса
- •Тема3:2. Поняття «індивід», «індивідуальність», «особистість». Особистість як продукт і творець соціального середовища. Типи особистості. Свобода та відповідальність особистості.
- •40.Поняття свідомості її сутність та структура
- •46. Поняття наукового методу. Емпіричний та теоретичний рівні пізнання, їх основні методи
- •47. Форми знання : науковий факт, проблема, гіпотеза, ідея, теорія. Сутність та структура наукової теорії.
- •48. Поняття науки як соціальний інститут. Місце науки в системі соціальних цінностей. Етика науки та соціальна відповідальність вченого.
- •49.Поняття розвитку. Метафізична і діалектична концепція розвитку. Об’єктивна і суб’єктивна діалектика.
- •50.Поняття діалектики. Основні принципи, закони і категорії діалектики. Історико-філософські форми діалектики
11. Філософія епохи Відродження. Антропоцентризм, гуманізм та геліоцентризм(Дж. Бруно, г.Галілей, м.Копернік, Леонарло да Вінчі).
Філософія епохи Відродження — напрям європейської філософської думки XV—XVI століть. Віддзеркалює соціальний та ідейний рух Відродження (Ренесансу), започаткований в Італії в ХІV ст., що в ХVІІ ст. стає загальноєвропейським явищем. Головна відмінність філософії Відродження — антропоцентризм та гуманізм.
Термін «відродження» свідчить про бажання людини повернуте щось втрачене, віднайти в минулому відповіді на суттєві світоглядні питання.
Передумовами філософії Ренесансу була криза феодалізму, криза офіційної ідеології Середньовіччя — католицької релігії, а водночас і схоластичної філософії, які зумовили певні соціально культурні трансформації, пов'язані з капіталізацією суспільства.
Головними рисами, які відрізняли філософію Відродження, були антропоцентризм і гуманізм.
Людина стала центром філософських досліджень не лише як результат Божественного творіння, а й космічного буття, її аналізували не з погляду взаємодії з Богом, а з погляду її земного існування.
арактерні ознаки культури цього періоду такі:
1 Рух до звільнення від панування релігії та церкви в усіх сферах суспільного життя. Це так звана "секуляризація".
2. Повернення до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута в Середні віки. Звідси і назва - Відродження.
3. У центрі уваги проблема людини. Тому філософське мислення цієї епохи характеризується як антропоцентричне.
4. Поява гуманізму як ідейного руху.
5. Розвиток натурфілософії та природознавчої науки.
Термін "гуманізм" полягає в розумінні людини як вищої цінності. Таким чином, гуманізм епохи Відродження - це ідейний рух, у якому визрівала нова "світська" філософія, орієнтована на людину як вищу цінність.
Антропоцентризм – принцип деяких релігійно-ідеалістичних вчень, за якими людина нібито є центром Всесвіту і найвищою метою всіх подій, що відбуваються в світі.
Гуманізм – історично зміна система поглядів, яка визначає цінність людини як особистості, її право на свободу, щастя тощо.
Першим "гуманістом" вважають видатного поета і мислителя Данте Аліґ'єрі (1265-1321), що жив і творив у Флоренції - "столиці" італійського Відродження. Данте одним із перших проголосив людину "найвеличнішим чудом із усіх проявів божественної мудрості". Але справжнім засновником, "батьком гуманізму" вважається Франческа Петрарка (1304-1374). Він прагнув донести до сучасників спадщину Античності найточніше і найзрозуміліше.
Геліоцентризм або Геліоцентрична система світу (від грец. ηλιος «сонце» і лат. centrum «осереддя, центр») — вчення в астрономії і філософії, яке ставить Сонце в центр Всесвіту, а навколо нього (точніше, навколо спільного центра мас всієї його системи) обертаються усі тіла. в т.ч. планети і зокрема Земля.
Справжнім творцем геліоцентричної картини світу є Микола Коперник, який на початку XVI ст. у своїй праці «Про обертання небесних сфер» (лат. De revolutionibus orbium coelestium) (вид. 1543) математично обґрунтував ідею про рух Землі та інших планет навколо Сонця, визначив послідовність розташування планет, обчислив їх відносну віддаленість від Сонця тощо.
Вчення Коперника мало велике значення у розвитку природознавства, його ідеї були розвинуті в подальшому у працях Джордано Бруно, Галілео Галілея, Й. Кеплера, І. Ньютона та інших. Зокрема, Коперниківську систему було поточнено: Сонце розташоване у центрі не всього Всесвіту, а лише Сонячної системи.
Геніальний учений Ренесансу, фізик та астроном Галілео Галілей шляхом експериментальних досліджень зробив ряд важливих винаходів, сформулював наукові закони. За допомогою телескопу власної конструкції виявив, що поверхня Місяця та Сонця не є рівною, що Молочний (Чумацький) Шлях є складною системою зірок, знайшов чотири супутники Юпітера, фази Венери та ін. Свої винаходи Галілео Галілей опублікував у книзі «Зоряний вісник». Найбільшою заслугою Галілео Галілея стало наочне підтвердження правильності геліоцентричного підходу Миколи Коперніка до пояснення світу. Все це мало філософські, світоглядні та космологічні наслідки, завдало вирішального удару схоластичному світогляду.
Як філософ, Леонардо да Вінчі близько підійшов до матеріалізму, визнавав вічність і нескінченність природи, захищав матеріалістичні ідеї Геракліта, Демокріта, Епікура стосовно руху, зміни речей і явищ, можливості їх пізнання, закономірностей їх розвитку. Явище природи, стверджував мислитель, ґрунтуються на об’єктивних законах природи. “Необхідність – наставниця і пестунка природи. Необхідність – тема і винахідниця природи, і узда, і вічний закон” – це все думки Леонардо. У процесі пізнання Леонардо да Вінчі акцентував увагу на ролі досвіду, експерименту, на встановленні причинних зв’язків між явищами. Останнє є важливим завданням науки.
Глибокі філософські роздуми стосовно походження природи, матеріальності світу, його об’єктивності, нескінченності і нестворенності, ми знаходимо у творчості видатного італійського вченого Джордано Бруно (1548 – 1600).Основні ідеї вчення Джордано Бруно: всесвіт єдиний, матеріальний, нескінченний і вічний. Те, що ми бачимо – лише мала частина світу. Зірки – це сонця інших планетних систем. Земля - пилинка в безкрайніх просторах галактики. Основа всього існуючого – матеріальне начало. Воно породжує все із самого себе і є причиною усіх природних речей і явищ. Д.Бруно утверджував матеріальну єдність світу і його об’єктивність – продовжував розвивати матеріалістичні традиції античної філософії. В той же час він стверджував, що “природа – це бог в речах”, тобто, стояв на позиціях пантеїзму. Джордано Бруно – прихильник стихійної діалектики. Він високо цінував ідеї Геракліта про рух, зміни, суперечності. Д.Бруно: “ . знищення є не що інше як виникнення, і виникнення є не що інше як знищення; любов є ненависть; ненависть є любов .