48. Поняття науки як соціальний інститут. Місце науки в системі соціальних цінностей. Етика науки та соціальна відповідальність вченого.

У розвитку сучасного суспільства наука відіграє особливу роль. Наука не лише найважливіший, але й сполучний, інтегруючий елемент сучасної культури. Усі структурні елементи суспільства зазнають все більшого впливу науки. У свою чергу, наука зазнає більш сильного впливу соціально-політичних, економічних та інших процесів.

З інституціональної точки зору — це особливий соціальний інститут, що надає сталості й визначеності суспільним відносинам і, разом з тим, прискорює суспільний розвиток. Інституціональний характер діяльності означає, що в сучасну епоху наукова діяльність є ієрархізованою діяльністю, має складні організаційні форми, спирається на спеціальну матеріальну базу, систему спеціальних методів.

Таким чином, наука — це не просто система знань, але й процес їх одержання і застосування, це й результат спеціалізованої діяльності, яка цільовим чином організована і має матеріальне й методичне забезпечення.

Сьогодні наука має всі ознаки розвинутого соціального інституту. Наукова діяльність є складною диференційованою та ієрархізованою діяльністю, яка спирається па особливий вид виробництва. Виникли наукові центри, які об´єднують тисячі вчених, такі, як Український інститут кібернетики, Дубна, Академмістечко під Новосибірськом та ін.

Встановилися різноманітні офіційні та неофіційні форми спілкування, спільної діяльності, в тому числі "невидимі світу коледжі", склалися світові нормативні системи і нормативне регулювання в галузі науки.

Згідно з Р. Мертоном, в основі функціонування науки як соціального інституту лежать чотири принципи, які складають "Моральний імператив науки" 

Принцип універсалізму (або об´єктивності) характеризує об´єктивну природу наукового знання (це завжди істинне знання, яке відповідає реальності). Існують загальні критерії і правила доведення. Наукова цінність знання не залежить від того, ким і коли воно одержане.

Принцип комуналізму (або всезагальності) вимагає, щоб наукове знання належало всьому науковому співтовариству й ставало загальним надбанням. Воно не повинно бути особистою власністю ученого чи корпорації. Цей принцип наполягає на відкритості науки.

Принцип безкорисливості вимагає служіння істині. Вчений діє в ім´я досягнення істини, а не з корисливих міркувань.

Принцип організованого скептицизму вимагає, щоб наукове знання не сприймалося на віру. Вченому повинні бути притаманні критичність і сумлінність під час перевірки одержаних результатів.

У науці, як і в будь-якій сфері людської життєдіяльності, взаємини між тими, хто в ній зайнятий, і дії кожного з них підкоряються певній системі етичних (моральних) норм, які визначають, що заохочується, а що вважається недозволенним і неприйнятним для вченого в різних ситуаціях. Ці норми можна розділити на три групи.

До першої відносяться загальнолюдські вимоги і заборони, такі, як "не укради ", " не бреши", пристосовані, зрозуміло, до особливостей наукової діяльності. Особливо це актуально з наш час, коли доводиться навіть створювати спеціальні законодавчі акти, які захищають права автора. Цим займається спеціальна галузь цивільного права - авторське право.

До другої групи відносяться етичні норми, що служать для ствердження і захисту специфічних, характерних саме для науки цінностей. Прикладом таких норм є безкорисливий пошук і відстоювання істини. Широко відомий кислів Аристотеля: "Платон мені друг, але істина дорожча", зміст якого полягає втому, що в прагненні до істини вчений не повинен рахуватися ні зі своїми симпатіями й антипатіями, ні з будь-якими іншими не науковими висновками.

До третьої групи відносяться моральні правила, що стосуються взаємин науки і вченого із суспільством. Це коло етичних норм часто визначають як проблему свободи наукового пошуку і соціальної відповідальності вченого.