- •1.Поняття світогляду,його сутність та структура. Історичні типи світогляду.
- •2.Філософія як теоретичне ядро світоглядного знання. Предмет,структура,основні функції філософії.
- •3.Основне питання філософії,його дві сторони та їх рішення.
- •4.Міфоепічні засади та релігійні основи філософії.
- •5.Давньоіндійська філософія:джайнізм,буддизм;філософські системи індуїзму.
- •6. Філософія стародавнього Китаю. Даосизм. Конфуціанство. Легізм
- •7. Філософія Античності. Мілетська школа, натурфілософія Геракліта. Атомістичний матеріалізм Демокрита
- •8. Філософія Античності. Суб’єктивна діалектика Сократа; онтологічні і гносеологічні проблеми філософії Платона; філософська система Арістотеля
- •9. Антична філософія Риму (стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм та неоплатонізм); Тит Лукрецій Кар, Сенека
- •10. Особливості формування Середньовічної філософської думки. Схоластика як особливий тип культури. Полеміка номіналізму та реалізму. Філософія т. Аквінського (томізм).
- •11. Філософія епохи Відродження. Антропоцентризм, гуманізм та геліоцентризм(Дж. Бруно, г.Галілей, м.Копернік, Леонарло да Вінчі).
- •12. Філософія Нового часу. Матеріалістичний емпіризм ф.Бекона. Матеріалізм, метафізика та механіцизм т.Гоббса.
- •13. Раціоналізм, дуалізм, вчення про метод р.Декарта.
- •14. Раціоналізм і пантеїзм б.Спінози (його вчення про субстанцію).
- •15.Сенсуалізм,емпіризм Дж.Локка,його вчення про первині і вторинні якості.
- •16. Суб’єктивний ідеалізм Дж. Берклі і д. Юм.
- •17. Раціоналізм та монадологія: г.В. Лейбніца.
- •18.Епоха просвітництва: соціальні і духовні основи.
- •19.Проблема людини та процесу людського розуму у філософії французьких,німецьких та англійських просвітників.
- •20. Німецька класична філософія. І. Кант: метафізика, апріоризм, агностицизм, категоричний імператив; космологічна гіпотеза і. Канта.
- •21. Філософія абсолютної ідеї г.В.Ф. Гегеля; суперечність його методу та системи
- •22. Філософія л.Фейєрбаха: антропологізм, сенсуалізм і атеїзм
- •24. Раціоналізм та ірраціоналізм як дві тенденції сучасної посткласичної філософії
- •25. «Філософія життя» як антитеза раціоналістичної традиції (волюнтаризм Шопенгауера, Проблема «надлюдини» у філософії Ніцше, психоаналіз з.Фрейда)
- •36. Поняття руху й розвитку матерії. Об’єктивність, абсолютність та відносність руху. Основні форми матерії, їх взаємозв’язок.
- •37. Поняття простору і часу. Основні концепції простору і часу у філософії та науці. Особливості суспільного часу та простору.
- •38. Поняття філософської антропології. Людина як предмет філософії. Біологічне, психічне і соціальне в людині.Трудова концепція антропосоціогенезу ф. Енгельса
- •Тема3:2. Поняття «індивід», «індивідуальність», «особистість». Особистість як продукт і творець соціального середовища. Типи особистості. Свобода та відповідальність особистості.
- •40.Поняття свідомості її сутність та структура
- •46. Поняття наукового методу. Емпіричний та теоретичний рівні пізнання, їх основні методи
- •47. Форми знання : науковий факт, проблема, гіпотеза, ідея, теорія. Сутність та структура наукової теорії.
- •48. Поняття науки як соціальний інститут. Місце науки в системі соціальних цінностей. Етика науки та соціальна відповідальність вченого.
- •49.Поняття розвитку. Метафізична і діалектична концепція розвитку. Об’єктивна і суб’єктивна діалектика.
- •50.Поняття діалектики. Основні принципи, закони і категорії діалектики. Історико-філософські форми діалектики
8. Філософія Античності. Суб’єктивна діалектика Сократа; онтологічні і гносеологічні проблеми філософії Платона; філософська система Арістотеля
Сократ (470–339 pp. до н. е.). Принципом своїх філософських роздумів Сократ зробив вислів: "Пізнай самого себе". Це означало початок нового етапу в розвитку філософської думки: призначення філософії віднині – не вивчення природи, а пізнання людини.
Сократ прагнув осмислити людину через розгляд специфіки її діяльності. Він ототожнював знання і доброчесність – оскільки людина в своїх діях керується знанням, то має давати собі чіткий, свідомий звіт відносно принципів, якими вона керується.
Сократ висунув важливе філософське положення: основою діяльності людини є загальні поняття, які за своєю природою є ідеальними. Він досліджує природу загальних понять, але виключно у сфері моралі. Аналізу практичної діяльності людини він не торкається.
Походження та знаходження загальних поняті для Сократа є таємницею. З метою знаходження сутності загальних понять Сократ розробляє особливий метод – майєвтику. Це не що інше, як процедура підведення співрозмовника до правильної відповіді шляхом питань, які б наводили, допомагали шляхом знаходження протиріч в судженнях опонента.
Платон (427–347 pp. до н. е.) зробив спробу дати відповідь на питання про походження та знаходження загальних понять. Він вважав, що ідеї (загальні поняття) – це ідеальні зразки або моделі існування всього реального світу, чуттєвого розмаїття речей. Вони існують самостійно в особливому світі, який відділений від природного та соціального буття. Всі конкретні речі і люди існують в силу причетності до ідей, які знаходяться в потойбічному світі. Реальний чуттєвий світ є блідою копією світу ідей. Концепція Платона – це класичний варіант об'єктивного ідеалізму, на який орієнтувалося багато філософів на наступному двотисячолітньому шляху розвитку філософії. Платон розробив філософську систему, в якій відобразилися типові уявлення епохи про взаємини людини та світу. Згідно з його твердженням, світ – це всезагальний космос, він – завершений, цілісний, гармонійний. У ньому є місце і суспільному життю людей, і кожній людській істоті. При цьому існує певна аналогія, подібність основних структур світу: космосу, держави, людської душі.
Платон розглядає людину як єдність душі і тіла. Людська душа безсмертна, причому до народження людини вона перебувала в потойбічному світі і спостерігала блискучий світ вічних ідей. Тут підкреслюються дві специфічні ознаки людини – і фізичного, і духовного порядку. Сутність людини не зводиться до якоїсь однієї ознаки.
Цікавими є думки Платона стосовно походження та устрою держави. Держава, за Платоном, з'являється як результат властивих від народження людям потреб і самі стани (класи) держави виникають в результаті розвитку природних потреб людини.
Арістотель (384–322 pp. до н. е.).Арістотель вважає, що сутність речі невід'ємна від самої речі. Річ існує сама по собі, незалежно від ідеї.
Арістотель виділяє чотири види причин, що спричиняють існування речей:
– матерія, тобто те, з чого виникають речі (мідь для статуї, глина для горщика);
– форма, яка перетворює пасивну матерію і робить річ саме такою, конкретною річчю. Поняття форми в Арістотеля близьке платонівському поняттю ідеї, як моделі речей;
– рухаюча причина, те, звідки йде початок руху, що оформлює матерію (Арістотель: рухаючою причиною дитини є батько);
– цільова причина, те, заради чого відбувається переміна (здоров'я – мета прогулянки).
Завдяки сумісній дії всіх чотирьох причин і існують речі, що несуть свої начала у собі самих, мають власну сутність. Форма – активна, матерія – пасивна. Матерія – лише можливе буття речі, форма надає речам їх дійсне буття. Становлення речі визначається ентелехією (внутрішньою метою руху), тим, заради чого вона є, існує. Цим самим Арістотель вперше у філософії, у чітко усвідомленій формі сформулював проблему телеології, тобто вчення про доцільність світу.
Історичною заслугою Арістотеля є створення логіки як методу пізнання дійсності. За Арістотелем, логіка є органон, тобто власне людський винахід.
Великим відкриттям Арістотеля є усвідомлення якісної відмінності суспільного життя від природного буття і розуміння людини як істоти суспільної, існування якої можливе лише в суспільстві.