Технологія вирощування. Козлятник вирощують поза сівозміною в зв’язку з тривалим періодом використання. Сіють без покривної культури або під кукурудзу на зелений корм. Норма висіву звичай- ним рядковим способом на корм 25 – 30 кг/га, широкорядним 10 – 12 кг/га.

Насіння інокулюють штамами бульбочкових бактерій або змішу- ють з ґрунтом, взятим з ділянки, де козлятник вирощують тривалий час. Після сівби ділянку коткують. При появі рядків на широкоряд- ному посіві розпушують міжряддя. Якщо широкорядний посів на корм (з метою економії насіння) проведено під покрив, міжрядний обробіток проводять, починаючи з початку відростання. На широко- рядних посівах рядки змикаються уже на перший–другий рік кори- стування.

З другого року козлятник успішно протистоїть бур’янам, утворю- ючи щільний травостій. Якщо в травостої є частина пирію повзучо- го, то він не погіршить якостей корму. Крім чистих посівів козлят- ник можна вирощувати в суміші із стоколосом безостим, вівсяницею тростинною, райграсом високим. Їх висівають у суміші 16 – 18 кг козлятнику і 6 – 8 кг/га злакових трав.

Підживлюють посіви восени (Р45–60К45–60) і навесні перед борону- ванням (N60Р60К60). Скошують масу на корм у фазі бутонізації, на початку цвітіння.

3.3. БАГАТОРІЧНІ ЗЛАКОВІ ТРАВИ

3.3.1. ГОСПОДАРСЬКЕ ЗНАЧЕННЯ

Багаторічні злакові трави поширені на сіножатях і пасовищах, їх також висівають для поліпшення кормових угідь. З багаторічних кормових трав польового травосіяння більш поширені тимофіївка лучна, вівсяниця лучна, стоколос безостий, житняк, райграс висо- кий, грястиця збірна, пирій безкореневищний. Всі вони мають добре розвинену мичкувату кореневу систему, яка розміщується переваж- но у верхньому шарі ґрунту — до 20 см. Найбільш вологолюбною рослиною серед названих злакових трав є тимофіївка лучна, менш вимогливий до вологи житняк. За типом кущення багаторічні зла- кові трави поділяють на кореневищні, нещільно- і щільнокущові, а за висотою стебла і розташуванням листків на ньому — на верхові (з рівномірним розташуванням листків по всій висоті стебла) і низо- ві (з розміщенням листків у нижній частині стебла у формі розетки). Низові й перехідні форми використовують здебільшого у лучному травосіянні.

Польові злакові трави відносять переважно до групи нещільно- кущових. До кореневищних трав польового травосіяння належить стоколос безостий. За даними досліджень О. І. Зінченка, перспектив- ною травою є пирій повзучий, особливо в суміші з люцерною.

503

Хімічний склад цих трав значною мірою залежить від фази роз- витку рослин. Наприклад, у сухій речовині стоколосу безостого при скошуванні в період викидання волотей містилося 16,4 % протеїну, на початку цвітіння — 14,2 %; вівсяниці лучної — відповідно 17,2 і 14,6; грястиці збірної — 16,2 і 13,8 %. Вміст протеїну та інших речо- вин залежить також від укосу трави. У трав другого і третього укосів міститься більше протеїну, ніж першого укосу. Наприклад, у дослі- дах Українського інституту кормів вміст протеїну в травосуміші ко- нюшини з тимофіївкою першого укосу становив 14,4, другого 18,5 %, а третього 22,6 %.

Вміст клітковини в наступних укосах зменшується. Під дією доб- рив, особливо азотних, вміст протеїну в сіні злакових трав значно підвищується.

3.3.2. ВІВСЯНИЦЯ (КОСТРИЦЯ) ЛУЧНА

Вівсяниця (костриця) лучна (Festuca pratensis Huds.) — цінна кормова культура лісостепових, поліських та західних районів України. Трава й сіно її добре поїдаються тваринами. В СНД трап- ляються близько 20 її видів. Найбільше господарське значення ма- ють 3 види: лучна, тростинна й червона. В культурі використовують передусім вівсяницю лучну.

Вівсяниця лучна — багаторічна нещільнокущова верхова злако- ва трава із стеблом до 120 см заввишки. Від інших злакових відріз- няється вузькими, блискучими, знизу світло-зеленими листками. Кущ має багато сильно облистнених вегетативних пагонів. Корене- ва система добре розвинена і проникає в ґрунт на глибину 160 – 180 см. Але основна маса коріння (більше 90 %) розміщена в шарі ґрунту

40 см (рис. 81).

Суцвіття — розлога волоть (при достиганні стиснута). Насіння світло-зелене, швидко обсипається при достиганні.

Найпридатніші для вівсяниці помірно вологі родючі суглинкові ґрунти. Вона добре росте також у заплавах річок, на осушених тор- ф’яниках, витримує тривале затоплення (до 30 днів), холодостійка. Фаза кущення настає через 30 днів після появи сходів. У рік посіву генеративні стебла не утворюються, повного розвитку рослина на- буває на другий–третій рік життя. Швидко відростає після спасу- вання. За сприятливих умов вегетації може рости на одному місці 7 – 8 років, а при внесенні добрив — до 15 років. Вихід сіна 50 – 60 ц/га. На Сарненській науково-дослідній станції (Рівненська область) вихід сіна вівсяниці лучної з двох укосів становив 100 ц/га. За даними Золотоніської сортодільниці (Черкаська область), врожай- ність зеленої маси вівсяниці була 193 – 261 ц/га, сіна 78 – 96, насіння

3 – 5 ц/га.

504

Рис. 81. Вівсяниця лучна:

1 — кущ; 2 — волоть; 3 — піхва; 4 — язичок; 5 — насіння; 6 — колосок

Із селекційних сортів вівсяниці в Україні вирощують Люлинець- ку 3, Сарненську 134, Веселоподолянську 1883, Козаровицьку, Ви- сокогірну та ін.

3.3.3. ГРЯСТИЦЯ ЗБІРНА

Грястиця збірна (Dactulis glomerаtа L.) — верховий нещільноку- щовий злак озимого типу. Має велику кількість вегетативних паго- нів і прикореневих листків. Розвинена мичкувата коренева система проникає в ґрунт на глибину 1 – 1,5 м. Облистненість дуже висока, листя велике, шорстке, язичок довгастий. Маса листя в першому укосі перевищує масу стебел. У другому укосі травостій складається з видовжених вегетативних стебел, маса листя в 2 – 3 рази більша за масу стебел. Суцвіття грястиці — лапчаста волоть (рис. 82). На-

505

Рис. 82. Грястиця збірна:

1 — кущ; 2 — волоть; 3 — колоски; 4 — насіння

сіння злегка зігнуте, має короткий (1,5 – 2 мм) остюк, довжина насі- нини 4,5 – 6 мм, маса 1000 насінин 1,2 – 1,4 г. Високоврожайна рос- лина: 50 – 70 ц/га сіна, 350 – 400 ц/га зеленої маси. Поширена в Лі- состепу, на Поліссі, в Нечорноземній зоні, в гірських районах, на заплавних, низинних, суходільних луках. Добре росте при задові- льному зволоженні. Погано витримує затоплення талими водами, підтоплення. Добрий компонент люцерни, еспарцету в кормових сівозмінах і на схилах.

3.3.4. ЖИТНЯК ГРЕБІНЧАСТИЙ

Житняк ширококолосий (пирій гребінчастий) (Agropyrum pectiniforme Schult.) — ксерофітний, ярий, напівверховий нещільнокущо- вий багаторічний злак. Як і інші житняки, введений в культуру В. С. Богданом. Широко використовується в США й Канаді. Всі види житняку посухостійкі. Добре ростуть на солонцюватих ґрунтах, ма- ють високу кормову цінність. Житняк добре витримує зміни темпе- ратури в зимовий період та безсніжні зими, льодяну кірку. Це цін- ний злак для степових районів країни. Коренева система житняку мичкувата, добре розвинена, проникає у ґрунт на 1,5 – 2 м. Основна маса коріння розміщується в шарі ґрунту 0 – 30 см. Житняк гребін-

506

частий, а також вузькоколосий (пустельний) (A. desertorum Fisch. Schult.) доцільно використовувати для залуження степових схилів, у суміші з люцерною. Його насіння висівають восени, а люцерни й еспарцету — рано навесні. Норма висіву житняку 7 – 8, люцерни й еспарцету 8 – 10 кг/га. Глибина загортання насіння 2 – 3 см. Вищі врожаї отримують на другий–третій рік вегетації. В Україні виро- щують сорт житняку Дніпровський вузькоколосий.

3.3.5. ПИРІЙ БЕЗКОРЕНЕВИЩНИЙ

Пирій безкореневищний (Agropyrum tenerum Vascy.) — багато- річний нещільнокущовий верховий, колосовий, мезофітний, серед- ньостиглий, ярий, переважно сіножатний злак. Поширений здебіль- шого в Степу й Лісостепу, Західному Сибіру, Казахстані. На відміну від пирію повзучого, зернівка його має опушений стрижень. Колос нещільний. Насіння велике (9 – 12 мм), маса 1000 насінин 2,6 – 3 г (рис. 83).

Рослина добре й се-
редньо облистнена. При-
датна для вирощування у
травосумішах з люцерною
й еспарцетом, менше, ніж
інші злаки, витісняє бо-
бові в травостої. Дикі ви-
ди у нас не трапляються.
Введений		в	культуру в
1913 р. Досить посухо-
стійкий.		У	травостоях
утримується до 5 років,
потім потрібне				самообсі-
меніння;		морозостійкий.
Його можна			вирощувати
на солончаках. Дуже доб-
ре росте на родючих чор-
ноземних ґрунтах,					реагує
на удобрення й поливи.
Продуктивність				середня
20 – 30,	а	при		зрошенні
40 – 50	ц/га		сіна.		Отав-
ність задовільна. Кормова
цінність		висока.			Проте
внаслідок меншої облист-
неності та деякої грубо-
стеблості		тварини			поїда-	Рис. 83. Пирій безкореневищний:
ють пирій гірше.						1 — загальний вигляд рослини; 2 — окремий колос

507

3.3.6. РАЙГРАС ВИСОКИЙ

Райграс високий (Arrenatherum elatius (L.) M. et K.) — багато-

річна верхова злакова культура. Швидко росте, скоростигла, висо- коврожайна. Найбільші врожаї зеленої маси й насіння дає на дру- гий–четвертий рік вегетації. У травосумішах зберігається кілька років. У разі самовисівання травостій зберігається 10 – 15 і більше років. Коренева система добре розвинена. Стебло до 170 см заввиш- ки. Рослина райграсу високого утворює великий кущ з багатьма ве- гетативними стеблами. Суцвіття — остиста волоть (рис. 84).

Райграс має невисокі посухо- і зимостійкість. Він є цінним ком- понентом сумішей з люцерною, еспарцетом і конюшиною. За сприят- ливих погодних умов у Лісостепу на другий рік життя з двох укосів збирають 60 – 80 ц/га сіна. Врожайність насіння 4 – 6 до 8 ц/га.

В Україні вирощують сорти райграсу Моршанський 23 і Полтав- ський 521.

Рис. 84. Райграс високий:

1 — кущ; 2 — волоть до цвітіння; 3 — волоть під час цвітіння; 4 — частина стебла і піхва; 5 — язичок; 6 — колосок; 7 — насіння

508

3.3.7. РАЙГРАС БАГАТОУКІСНИЙ

Райграс багатоукісний (Lolium multoflorum Lam. (L.), italicum A. Braun) — верховий нещільнокущовий злак ярого типу. Рослина доб- ре облистнена, суцвіття — видовжений колос з великими щільно розміщеними на стрижні колосками. Листя і стебла жорсткі. Цінною біологічною особливістю райграсу є висока врожайність і швидке відростання після скошування. В чистих посівах уже на першому році життя отримують високі врожаї. Однорічну форму використо- вують як компонент травосумішей з однорічними бобовими культу- рами. В травосумішах зберігається не більше 2 – 3 років. Зимостій- кість низька.

Райграс багатоукісний — вологолюбний злак. Його доцільно ви- рощувати в травосумішах у центральному й північному Лісостепу, на Поліссі, а в Степу — в умовах зрошення. Висівають його з люцер- ною при нормі висіву 6 – 10 кг/га насіння. В чистих посівах норму висіву збільшують до 12 – 12 кг/га.

3.3.8. СТОКОЛОС БЕЗОСТИЙ

Стоколос безостий (Bromopsis inermis) — поширена багаторічна кореневищна верхова злакова рослина. Введена в культуру в 1860 р. селянами Воронезької губернії (с. Студений Колодязь). Використо- вують переважно для створення багаторічних сіножатей і пасовищ із сумішей з нещільнокущових трав. Росте в заплавах річок і на на- носних ґрунтах, схилах балок.

Розрізняють 4 типи стоколосу безостого: степовий, лісостепо- вий, лучний північної нечорноземної смуги, лучний південної нечорноземної смуги. Стоколос безостий — рослина озимо-ярого типу.

Високі стебла за сприятливих умов вирощування досягають ви- соти 120 – 150 см. Листя шорсткувате або голе, піхва листка на біль- шій частині замкнена коротким тупим язичком. Завдяки високій врожайності (300 – 400 ц/га) і облистненості, що пояснюється наяв- ністю в травостої вегетативних пагонів, стоколос безостий займає одне з перших місць серед сінокісних злакових (рис. 85). Характери- зується підвищеною посухостійкістю. Більшість коренів розміщена в шарі ґрунту 0 – 30 см, а окремі корені проникають углиб його на 1,5 – 2 м і більше. Суцвіття — розкидиста волоть. Насіння крупне, має високу схожість.

Повного розвитку досягає на другому році життя, за сприятливих умов дає високі врожаї протягом 10 – 12 років і більше. Відростає рано навесні, дає два укоси. На родючих ґрунтах при достатній во- логості вихід сіна становить 60 – 70 ц/га, насіння 7 – 10 ц/га.

509

Рис. 85. Стоколос безостий:

1 — кущ; 2 — волоть; 3 — насіння; 4 — колосок; 5 — язичок

Стоколос висівають у травосумішах із злаковими і бобовими тра- вами. Особливо підходить він для висівання з еспарцетом і люцерною на схилах. Сіють одночасно з озимими або рано навесні. За звичайної рядкової сівби норма висіву стоколосу становить 18 – 20 кг/га, у сумі- шах 8 – 10 кг/га. В Україні широко районовано сорти стоколосу Ко- заровицький, Полтавський 30, Дніпровський. Заслуговує на увагу збір і розмноження місцевих дикоростучих екотипів.

3.3.9. ТИМОФІЇВКА ЛУЧНА

Тимофіївка лучна має ряд місцевих назв — сіянка, полошник, колос, оржанець — в Росії, бжанка — в Білорусі, флеон, тимос- балахи, пишиг-муйрихи — на Кавказі. Це верхова нещільнокущова злакова трава, введена в культуру в першій половині XVIII ст. се- лянами Вологодської та Вятської губерній. Має високу енергію ку- щення, добре облистнена. Листки становлять 35 – 40 % врожаю сіна. Суцвіття — щільна колосоподібна волоть (султан), плід — зернівка. Маса 1000 насінин 0,3 – 0,5 г.

Тимофіївка утворює два типи стебел: високі тонкі (генеративні) й низькі добре облистнені, без суцвіть (вегетативні). Основна коренева

510

система (близько 70 %) розміщена в шарі ґрунту 0 – 40 см. Окремі ко- рені проникають у ґрунт на глибину 100 см і більше (рис. 86).

Рослина дуже вибаглива до вологи, маловибаглива до тепла. Доб- ре росте на низинних ділянках у заплавах річок, осушених торф’яниках і витримує короткочасні затоплення.

Насіння починає проростати при температурі 1 – 2 °С. Навесні тимофіївка починає проростати при 5 – 6 °С. Як морозостійку рос- лину її вирощують і в північних районах. Для неї придатні всі типи ґрунтів, крім піщаних.

Тимофіївка має підвищені вимоги до вмісту в ґрунті поживних ре- човин, добре реагує на внесення добрив, дає високі врожаї. Максима- льні врожаї її одержують на третій–четвертий рік життя, а на низин- них родючихділянках посіви її продуктивні протягом 10 років і більше.

Розрізняють 5 екологічних груп тимофіївки дикоростучих і куль- турних видів: північна, лісостепова, гірська європейська, олімпійська, далекосхідна.

Вирощують тимофіївку у змішаних посівах з конюшиною. При цьому на 1 га висівають 4 – 6 кг насіння тимофіївки і 10 – 12 кг ко- нюшини.

В Україні вирощують сорти тимофіївки Люлинецька 1, Козаро- вицька, Сарненська 35, Карпатська та ін.

Рис. 86. Тимофіївка

лучна:

1 — кущ; 2 — стовщення нижнього міжвузля; 3 — суцвіття; 4 — квіткові луски; 5 — насіння

511

3.3.10. ТЕХНОЛОГІЯ ВИРОЩУВАННЯ

Злакові трави рідко вирощують на польових землях в одновидо- вих посівах. Частіше їх використовують як компоненти сумішей з люцерною, конюшиною, еспарцетом, лядвенцем рогатим, буркуном дворічним. Тому підготовка ґрунту для них аналогічна підготовці для бобових культур.

Важливою особливістю злакових трав є їх добра реакція на азот- вмісні добрива. У травостоях тривалого використання (4 – 7 років) в кормових сівозмінах, на вивідних полях польових сівозмін, у ґрунто- захисних сівозмінах і на схилах азотні підживлення навесні (N30–45) і після укосів (N30) обов’язково поєднують з одноразовим внесенням фосфорних і калійних добрив. Їх вносять навесні повною заплано- ваною нормою (Р60К60, Р90К60) і восени (Р45К45) для кращої перезимів- лі. Калійні добрива особливо потрібні на супіщаних ґрунтах, де ка- лію в ґрунті мало. Калій запобігає нагромадженню в ґрунті нітратів, яке спостерігається при внесенні лише азотних або азотно-фосфор- них туків.

У міру кущення злаків і зменшення в травосумішах бобових трав дози азоту підвищують — на незрошуваних площах 90 – 120 кг/га д. р., на зрошуваних 150 – 200 кг/га в Лісостепу і на Поліссі, в Степу 70 – 90 кг/га. Це дає змогу різко підвищити врожайність переважно злакових травостоїв (з 200 – 300 до 350 – 450 ц/га).

Норми висіву злакових трав в одновидових посівах для укісного використання 8 – 10 млн схожих насінин на гектар. У сумішах на чорноземних ґрунтах досить висівати половину цієї норми, на супі- щаних ґрунтах, де злакові кущаться гірше, — 60 %. Строки сівби весняні й літні. Можна також висівати злакові трави на другому році використання бобових — люцерни й еспарцету, а також ремон- тувати зріджені на другий рік посіви конюшини. Для цього викори- стовують тіньовитривалі трави, які швидко ростуть (грястицю збір- ну — для насівання люцерни й еспарцету, райграс багатоукісний — для насівання конюшини лучної).

Весняне й післяукісне боронування злакової дернини зубовими боронами не завжди доцільне. Краще для цього застосовувати гол- часті, а на дернині стоколосу навесні можна використовувати дис- кові борони.

3.4.БАГАТОРІЧНІ МАЛОПОШИРЕНІ КОРМОВІ КУЛЬТУРИ

Серед кормових культур є значна кількість таких, що не набули поширення. Причиною цього є недостатня вивченість їх дії на про- дуктивність, здоров’я тварин, відтворення поголів’я. Знання хіміч- ного складу і продуктивності культур недостатньо для їх об’єктивної оцінки. Друга причина полягає у відсутності насіння. Має значення

512

також певний консерватизм в інтродукції нових культур. Відіграє

роль і недостатня опрацьованість технології вирощування.

Серед малопоширених багаторічних культур — борщівник Сос- новського, спориш Вейріха, сільфія пронизанолиста, рапонтик (ма- ралячий корінь), живокіст шорсткий. Все це високобілкові культури. Їх використовують переважно для заготівлі силосу. Іноді ці культури називають новими. Насправді вони не нові, оскільки їх вивчали у ВІР ще в повоєнний період. У 1947 р. їх детально описав П. Ф. Мед- ведєв. Широко відомі дослідження кафедри рослинництва Москов- ської сільськогосподарської академії, Інституту землеробства УААН та інших дослідних установ і вузів з вивчення нетрадиційних кор- мових культур.

Борщівник Сосновського належить до родини зонтичних. Пожи- вність силосу з нього висока — 100 кг відповідає 14 – 15 корм. од. і містить 90 – 110 г перетравного протеїну. Силос добре поїдається тваринами. Урожайність борщівника 500 – 700 ц/га. Висота рослин 2 – 2,5 м. Листки міцні, 80 – 100 см завдовжки і до 70 см завширшки. Може вегетувати 6 – 8 років. Рослина еутотрофна — потребує родю- чих ґрунтів або внесення органічних і мінеральних добрив. Висіва- ють під зиму у вересні–жовтні по 6 – 8 кг/га широкорядним спосо- бом. При весняній сівбі насіння слід обов’язково стратифікувати. Сік борщівника містить фурокумарини, що спричинюють опіки. То- му під час збирання його на силос треба додержувати правил техні- ки безпеки.

Спориш Вейріха — багаторічна рослина. Її можна вирощувати на одному місці до 10 років. Силос з нього добре поїдають тварини; 100 кг силосу відповідає 15 – 16 корм. од. і містить до 150 г протеїну. Висівають пізно восени широкорядним способом. Норма висіву на- сіння 4 – 6 кг/га.

Рапонтик (маралячий корінь) — багаторічник, росте на одному місці 7 – 10 років. Урожайність зеленої маси 350 – 400 ц/га. Висівають восени широкорядним способом при нормі висіву насіння 7 – 10 кг/га. Силос дуже добре поїдають тварини. При цьому поліпшується від- творення стада, знижується відсоток яловості корів.

Живокіст шорсткий належить до родини шорстколистих. Роз- множується насінням і вегетативно. Його можна використовувати для приготування силосу, зеленого корму, трав’яного борошна. Рос- те на одному місці понад 10 років. Врожайність зеленої маси на 2 – 3-й і в наступні роки 500 – 700 ц/га і більше. Добре поїдають її усі види тварин. Містить багато білків, вітамінів, солей, мінеральних речовин і мало клітковини. Поживність — на рівні поживності бор- щівника, а вміст протеїну значно вищий (такий, як у люцерни) — 180 – 200 г на 1 корм. од. Врожаї підвищуються при внесенні орга- нічних (40 – 60 т/га) і мінеральних добрив.

Сильфія пронизанолиста належить до складноцвітих (айстро- вих). Її використовують з другого року життя. Висота стеблостою до

513