9. Характеристика парламенту з обмеженою і не обмеженою компетенцією

Залежно від обсягу компетенції розрізняють три види парла­ментів: з абсолютно необмеженою компетенцією, з обмеженою компетенцією і консультативні. Парламенти з абсолютно необ­меженою компетенцією мають право приймати рішення з будь-яких питань. У конституційних актах предмети їх відання і по­вноваження не визначаються. Такими є, наприклад, парламенти ВБ, Греції, Японії.Обмеження компетенції парламентів може бути абсолютним або відносним. За абсолютно обмеженої компетенції парламенту конституційно визначається перелік тільки тих питань, з яких парламент може приймати закони та інші рішення, решта питань належать до компетенції інших органів державної влади, переду­сім уряду і глави держави. Типовим прикладом країни з абсолют­но обмеженою компетенцією парламенту є Франція. Французьку модель абсолютно об­меженої компетенції парламенту сприйняли деякі африканські франкомовні країни, що в минулому були колоніями Франції. Відносно обмежена компетенція парламенту характерна для федеративних і децентралізованих унітарних держав, де компетен­ція центральних органів влади конституційно обмежена правами суб'єктів федерації й автономних утворень. Консультативні парламенти— це вищі консультативно-дорадчі органи держави, що діють в деяких мусульманських країнах з монархічною формою правління — Бахрейні, Катарі, Кувейті, ОАЕ, Саудівській Аравії. Консультативний парламент формується здебільшого шляхом призначення і самостійно видавати закони не може.

10. Комісії та комітети парламенту. Види. Повноваження . Функції

Найголовнішим елементом внутрішньої структури парламенту є комітети та комісії. Наприклад, у п. 1 ст. 31 Конституції Чеської Республіки 1992 р. встановлено, що "палати утворюють комітети та комісії як свої органи", у п. 3 ст. 101 Конституції Російської Федерації 1993 р. зазначено, що "Рада Федерації та Державна Дума створюють комітети та комісії.".

Парламентські комітети (комісії) формуються із депутатів на основі пропорційного представництва від парламентських фракцій. Наприклад, у п. 3 ст. 68 Конституції Греції 1975 р. визначено, що "парламентські комісії і комісії з розслідування. формуються пропорційно представництву партій, груп і незалежних депутатів.". Депутат або сам виявляє бажання працювати в тому чи іншому комітеті (комісії), або його висуває фракція. У деяких країнах члени комітетів (комісій) призначаються головою палати з урахуванням пропозицій парламентських фракцій (Індія, Нідерланди, Японія) або обираються на пленарних засіданнях палат (Італія, Німеччина, США, Франція).

Комітети та комісії здійснюють свою діяльність відповідно до норм конституції та регламенту палати. Наприклад, згідно ч. 2 ст. 43 Конституції Французької Республіки 1958 р. у парламенті діє ". постійних комісій, кількість яких обмежена шістьома у кожній палаті", перелік яких визначається в регламенті французького парламенту.

Залежно від строку повноважень та обсягу компетенції комітети (комісії) поділяються на постійні і тимчасові. Наприклад, у п. 1 ст. 79 Конституції Республіки Болгарія 1991 р. зазначено, що "Народні Збори обирають зі свого складу постійні та тимчасові комісії".

Постійні комітети (комісії)

Утворюються зазвичай на увесь строк повноважень палати парламенту, іноді - тільки на період сесії. У двопалатних парламентах зазначені комітети (комісії), як правило, утворюються в кожній палаті. Іноді вони дублюють одна одну, мають однакові назви і розглядають одне і теж коло питань. А в таких країнах, як Ірландія та Ісландія постійні комісії взагалі не утворюються.

Постійні комітети (комісії) бувають спеціалізовані і неспеціалізовані. Спеціалізовані (галузеві) комітети (комісії) утворюються з визначеною компетенцією та відповідно до системи міністерств уряду, діяльність яких їм і підконтрольна. Неспеціалізовані (універсальні) комітети (комісії) не мають чіткої компетенції і займаються розглядом будь-яких законопроектів за рішенням палати або голови палати.

Число постійних комітетів (комісій) у парламентах різних країн може помітно різнитися: від шести у кожній з палат Франції до двадцяти п'яти в бундестазі Німеччини. Найбільш розгалуженою і складною є система комітетів Конгресу США, де у Палаті представників діє двадцять два постійних і п'ять спеціалізованих комітетів, у Сенаті відповідно - шістнадцять і чотири комітети. Крім цього, діє чотири об'єднані комітети, які складаються із конгресменів і сенаторів.

Тимчасові комітети (комісії)

Утворюються для вивчення якого-небудь конкретного питання, після чого їх діяльність припиняється. Наприклад, у ч. 3 ст. 89 Конституції України 1996 р. зазначено, що "Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань", у ч. 2 ст. 88 Конституції Республіки Білорусь 1994 р. встановлено, що "у разі потреби Верховна Рада може створювати слідчі, ревізійні та інші тимчасові комісії", а згідно §7 Регламенту Парламенту Фінляндії 2000 р. "парламент може утворювати тимчасову комісію. Строк повноважень комісії триває до виконання комісією свого завдання".

На тимчасовій основі діють насамперед слідчі та спеціальні комітети (комісії). Утворення слідчих комісій або комісій з розслідування передбачається практично в усіх країнах. Наприклад, у ч. 4 ст. 89 Конституції України 1996 р. визначено, що "Верховна Рада України для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, створює тимчасові слідчі комісії.", у ст. 26 Конституції Латвійської Республіки 1922 р. у редакції 1998 р. зазначено, що "Сейм зобов'язаний призначити (для певних випадків) парламентські слідчі комісії.", у п. 1 ст. 44 Основного Закону ФРН 1949 р. - "Бундестаг має право, а за пропозицією однієї четвертої частини його членів зобов'язаний створити слідчий комітет", а у п. 2 ст. 45(а) цього Основного Закону в редакції 1976 р. проголошено, що "комітет з питань оборони користується також правами слідчого комітету.".

У багатьох країнах зазначені комітети (комісії) наділені широкими повноваженнями. Наприклад, в Італії слідчі комісії наділені вищою слідчою владою, у Словенії та Португалії за ними визнані ті ж самі повноваження, що і за судами та слідчими органами, в Австрії та Німеччині вони при розслідуванні керуються вимогами кримінально-процесуального законодавства, а у ч. 5 ст. 76 Конституції Республіки Македонія 1991 р. встановлено, що "висновки слідчої комісії є підставою розпочати процесуальні дії для притягнення до відповідальності посадових осіб". Нерідко утворення цих комітетів (комісій) відбувається на вимогу визначеної кількості членів парламенту, яка становить меншість. Так, у Латвії, Словенії, Україні - це одна третина від складу парламенту, в Албанії, Грузії, Німеччині - одна четверта, у Греції, Португалії, Чехії - одна п'ята, а у Туреччині навіть одна десята частина. Наприклад, у ч. 1 п. 2 ст. 68 Конституції Греції 1975 р. зазначено, що "Парламент.. .за пропозицією однієї п'ятої від загальної кількості депутатів, створює з числа своїх членів комісії з розслідування.". Водночас у палатах парламенту Великобританії створення слідчих комітетів не передбачено.

Спеціальні комітети (комісії) створюються для розгляду певного питання: підготовка рекомендацій з важливих політичних питань, розробка проектів реформ, державних програм тощо. Наприклад, у п. 1 ст. 181 Конституції Португальської Республіки 1976 р. зазначено, що "Асамблея Республіки. може створювати тимчасові слідчі комісії або тимчасові комісії для інших визначених цілей".

У двопалатних парламентах іноді утворюються тимчасові об'єднані спільні комітети (комісії), що утворюються на паритетних засадах представництва обох палат. Вони мають узгоджувальний характер та покликані знайти компроміс у розв'язанні розбіжностей між палатами при прийнятті певного законопроекту.

Невід'ємним елементом парламентської структури більшості країн є парламентські фракції. Якщо в Німеччині партійні об'єднання депутатів називаються парламентськими фракціями, то в Іспанії, Італії, Португалії їх прийнято називати парламентськими групами, у Франції - політичними групами, у Великобританії - парламентськими партіями, а в Австрії, Польщі - депутатськими клубами. Наприклад, у п. 1 ст. 183 Конституції Португальської Республіки 1976 р. зазначено, що "депутати, які обрані від кожної партії або від блоку партій, можуть створювати парламентські групи".

Питання організації та діяльності парламентських фракцій (груп, клубів) у тій чи іншій мірі знайшли своє відображення у конституціях Болгарії, Греції, Данії, Естонії, Іспанії, Італії, Румунії, Сербії, Словенії, Чорногорії, Швеції, а також у спеціальних законах деяких країн (Швейцарія). У більшості ж держав регламентація цих питань здійснюється на основі парламентських регламентів (Нідерланди). Водночас у Великобританії та США більшість питань парламентської організації політичних партій не регламентується правовими нормами, а віднесена до дії статутів самих партій.

Парламентські фракції (групи, клуби), як правило, утворюються за ознакою належності депутатів до тієї чи іншої політичної партії, блоку партій, які мають своє представництво в парламенті (Німеччина). Іноді можуть утворюватися і змішані парламентські фракції, де об'єднуються депутати, які не є членами будь-якої партії або які не виявили бажання стати членами фракції (груп, клубів), що утворилася на партійній основі (Австрія, Італія).

Для створення фракцій (груп, клубів) здебільшого законодавчо встановлюється мінімальна кількість депутатів, які вправі їх утворити. Цей мінімум у різних країнах є різним і насамперед залежить від чисельного складу самих палат. Так, регламент парламенту Бельгії передбачає, що фракція нижчої палати може мати мінімум трьох депутатів, у Австрії, Швейцарії - п'ять, в Італії, Франції - двадцять, у Росії - тридцять п'ять, а в Німеччині не менш 5% від загальної кількості членів бундестагу.

Необхідно зазначити, що такий мінімум може бути різним для верхньої та нижньої палат. Так, для утворення парламентської групи в Сенаті Італії необхідне об'єднання десяти сенаторів, а у Палаті депутатів - двадцяти депутатів, у Франції - відповідно чотирнадцять сенаторів і тридцять депутатів.

Фракції (групи, клуби) мають свою внутрішню організацію та керівні органи. Як правило, лідер партії є і керівником фракції, але в ряді країн роботою фракції керує спеціальний орган. У Німеччині - це виконавчий комітет, у Франції - бюро, у Швеції - довірча рада.

Працюють фракції (групи, клуби) насамперед через загальні збори, на яких визначаються основні напрямки їх діяльності, вирішуються організаційні питання та питання щодо голосування за певний законопроект. За виконанням рішень загальних зборів слідкують партійні організатори (секретарі). Вони підтримують дисципліну серед членів своєї партії та контролюють їх парламентську діяльність. За відмову виконувати прийняті рішення або за інші порушення на депутата можуть накладатися дисциплінарні стягнення аж до виключення зі складу фракції.

Фракції (групи, клуби) насамперед великих, правлячих партій наділені вагомими повноваженнями та виконують ряд важливих завдань:

- беруть активну участь у формуванні інших парламентських структур - постійних і тимчасових комітетів (комісій);

- здійснюють підбір кандидатур до керівних органів палат;

- суттєво впливають на формування уряду, використовують різні форми контролю за його діяльністю;

- впливають на роботу палат, вносять питання до порядку денного пленарних засідань;

- відіграють вирішальну роль при прийняті практично всіх парламентських рішень, впливають на хід законодавчого процесу.

Отже, фракції (групи, клуби) наповнюють діяльність парламентів відповідним партійно-політичним змістом.

11. Припинення повноважень парламентів.

Парламент припиняє свої повноваження після обрання нового складу парламенту, як тільки останній приступить до роботи (в деяких країнах після прийняття присяги депутатами).

Парламент може бути розпущений достроково. 

За конституціями США, Мексики, КНР, Куби не існує інституту дострокового розпуску парламенту.

Дуже рідко, але в деяких країнах президент може розпускати дві палати парламенту (Італія).

Як правило розпуску підлягає нижня палата та однопалатний парламент, а верхня палата припиняє свої повноваження на час розпуску нижньої палати (Польща).

Буває, хоча й рідко, що верхня палата може здійснювати свої функції при відсутності нижньої палати, і навіть в якійсь мірі заміщати її, даючи чи не даючи згоду на видання президентом тимчасових актів, які мають силу закону.  Розпуск парламенту обмежений рядом умов. 

Так, він не може бути розпущеним в умовах воєнного чи надзвичайного стану протягом декількох місяців, (як правило шести, у Білорусії – рік) до закінчення строку його повноважень чи після початку засідання наново обраного парламенту. Також він не може бути розпущений президентом за декілька місяців (як правило шість) до закінчення терміну його повноважень. Обмежується і число розпусків (наприклад не більше одного в рік – в Румунії, не більше як один раз з однієї і тієї ж підстави – протягом терміну повноважень президента в Греції, Австрії, не більше двох разів протягом терміну повноважень президента Угорщини).  В рідких випадках до розпуску парламенту президент повинен провести з цього приводу референдум (Єгипет).

Розпуск парламенту може здійснюватися з різних підстав:

• при вираженні недовіри уряду з ініціативи парламенту;

• при відмові у довірі, коли це питання ставиться урядом;

• якщо парламент не може сформувати уряд в певний термін (21 день в Польщі) чи почати пленарні засідання (30 днів в Україні);

• якщо парламент не приймає бюджет протягом певного строку (3 місяці – Польща);

• якщо неодноразово позбавляє довіри уряд протягом певного строку (в Угорщині – 4 рази протягом року);

• якщо парламент не здатний прийняти рішення (Чехія);

• якщо парламент не висловив довіри уряду, який він же і сформував;

• якщо парламент неодноразово відхиляє кандидатуру прем’єр-міністра, запропоновану президентом (двічі – в Білорусії, чотири рази - Швеція).

  • В перелічених випадках глава держави вправі, але не зобов’язаний розпустити парламент, може відправити у відставку уряд чи при не затвердженні бюджету ввести в дію бюджет минулого року.

  • В дуалістичних монархіях чи напівпрезидентських республіках глава держави, розпускаючи парламент діє за власною ініціативою, а в парламентських республіках відповідна вказівка може походити і від уряду.

12. Конституційно-правовий статус депутата парламенту.

.Для характеристики парламенту важливе значення має конституційно-правовий статус його членів. Правові норми, що визначають зазначений статус, містяться в конституції, спеціальному законі або в регламенті парламенту. Зміст цього статусу становлять передусім повноваження членів парламенту, колегіальне здійснення яких має за наслідок реалізацію компетенції парламенту. Як правило, членів однопалатних парламентів і членів нижніх палат двопалатних парламентів називають депутатами (Греція, Данія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція) або народними депутатами (Таджикистан, Україна), депутатами народу (Швейцарія), а також представниками (Колумбія, США, Уругвай, Хорватія), народними представниками (Болгарія, Китай, Латвія), народними посланниками (Сербія) тощо. Членів верхніх палат називають сенаторами.

У більшості країн до кандидатів у члени парламенту висуваються певні вимоги, які визначаються конституцією та законом. Наприклад, у ч. 3 ст. 77 Конституції Республіки Узбекистан 1992 р. зазначено, що "вимоги, що висуваються до кандидатів у депутати визначаються законом". Основні вимоги зводяться до таких:

- по-перше, кандидат у члени парламенту повинен мати відповідне громадянство. Наприклад, у ч. 2 ст. 76 Конституції України 1996 р. зазначено, що "народним депутатом України може бути громадянин України.", у ч. 2 розд. 2. ст. 1 Конституції США 1787 р. визначено, що "не може бути представником той, хто . не був протягом останніх семи років громадянином Сполучених Штатів і не є на момент обрання жителем того штату, де його

по-друге, кандидат у члени обирають";- парламенту повинен досягти встановленого віку (віковий ценз). Так, в Албанії, Андоррі, Данії, Ісландії, Іспанії, Молдові, Португалії, Сербії, Словенії, Нідерландах, Німеччині, Норвегії, Угорщині, Чорногорії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції віковий ценз складає вісімнадцять років, у Австрії - дев'ятнадцять, у Білорусії, Естонії, Латвії, Росії, Україні, Чехії - двадцять один, у Румунії, Франції - двадцять три, у Бельгії, Греції, Італії - двадцять п'ять, а у Туреччині - тридцять років.

Необхідно зазначити, що віковий ценз для кандидатів у члени нижньої палати звичайно нижче ніж для верхньої палати. Наприклад, у ст. 84 Конституції Республіки Індія 1949 р. зазначено, що "не може бути обрано до Парламенту особи, якщо що вона. ..Ь) не досягла у випадку, коли мова йде про місце у Раді Штатів, тридцятирічного віку, а у випадку, коли мова йде про місце в Народній Палаті, - двадцятип'ятирічного віку...", у ч. 2 ст. 56 Конституції Італійської Республіки 1947 р. у редакції 1963 р. визначено, що "депутатом може бути обраний будь-який виборець, якому на день виборів виповнилося двадцять п'ять років", а у ч. 2 ст. 58 цієї Конституції визначено, що "сенаторами можуть бути обрані виборці, яким виповнилося сорок років". Водночас у таких країнах як Бельгія, Ірландія, Словенія, Нідерланди віковий ценз для нижчої та верхньої палати однаковий;

- по-третє, кандидат у члени парламенту повинен проживати протягом встановленого строку в межах тієї адміністративно - територіальної одиниці, де знаходиться відповідний виборчий округ. Так, у Панамі ценз осілості складає один рік, в Еквадорі, Казахстані - три, а у Білорусії, Гондурасі - п'ять років. Нерідко ценз осілості в конституціях сформульований у більш загальних формах (Бельгія, Вірменія, Ісландія, Литва, Люксембург, Норвегія, Словаччина, Україна, Швеція). Наприклад, згідно п. 4 ст. 64 Конституції Королівства Бельгія 1831 р. у редакції 1994 р. "щоб бути обраним, необхідно. проживати у Бельгії", у ст. 56 Конституції Литовської Республіки 1992 р. встановлено, що "членом Сейму може бути обраний громадянин Литовської Республіки, який. постійно проживає у Литві", а у ч. 2 ст. 76 Конституції України 1996 р. визначено, що "народним депутатом України може бути громадянин України, який. проживає в Україні протягом останніх п'яти років".

Ряд країн передбачили і інші умови, яким повинні відповідати кандидати у члени парламенту (ценз грамотності, релігійний ценз тощо).

У більшості країн члени парламенту є професійними парламентаріями і мають вільний мандат.Тобто вони вважаються представниками всього виборчого корпусу, а не представниками окремої групи виборців. Члени парламенту не зв'язані юридичними зобов'язаннями, по відношенню до своїх виборців, і не можуть бути ними достроково відкликані. Вільний мандат надає діяльності члена парламенту політичного характеру, забезпечує для нього можливості займатися тими справами, які віднесені до компетенції парламенту як загальнонаціонального представницького органу влади, а не зводить цю діяльність до рівня роботи уповноваженого з місцевих справ. Такий характер депутатського мандату зафіксовано у конституціях багатьох країн. Наприклад, у п. 1 ст. 67 Конституції Республіки Болгарія 1991 р. визначено, що "народні представники представляють не тільки своїх виборців, а й увесь народ", у п. 3 ст. 152 Конституції Португальської Республіки 1976 р. зазначено, що "депутати представляють всю країну, а не округа, від яких вони обрані", у ст. 50 Конституції Великого Герцогства Люксембург 1868 р. - ". депутати голосують незалежно від своїх виборців, керуючись тільки загальними інтересами Великого Герцогства", у ст. 43 Конституції

Для забезпечення ефективної роботи та гарантування незалежності членів парламенту при здійсненні ними своїх функцій вони наділяються особливими правами та перевагами, до яких слід насамперед віднести імунітет і індемнітет.