1 Питання (розділ). Культура як об'єкт аналізу у філософії та соціогуманітарній царині

Слово «культура» походить від лат. слів «colo», «cultio» - обробка, «colere» - обробляти, вирощувати, а пізніше - поклонятися (культу богів, предків). До середини 1 ст. до н.е. ці слова асоціювалися із землеробством, обробкою землі. Поступово поняття «культура» поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, навчання, удосконалювання людини. В «Тускуланських бесідах» (45 р. до н.е.) Марка Тулія Цицерона вираз «культура духу є філософія» вказував на необхідність духовного, розумового розвитку людини. З тих пір слово «культура» починають вживати як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому значенні воно ввійшло в усі європейські мови, у т.ч. українську.

У Ранньому Середньовіччі слово «культура» вживалося в значенні аграрного виробництва (агрикультура), а відносно інших сфер людського буття воно трансформується в слово «культ» і позначає здатність людини розкрити власний творчий потенціал у любові до Бога. З розвитком феодальних відносин, розростанням замків і монастирів та їхнім перетворенням у центри міської культури виникає уявлення про лицарство як своєрідний культ доблесті, відваги й гідності, а також розширюється комплекс значень слова «культура», відповідно до якого вона стала асоціюватися з міським способом життя, а ще пізніше, в епоху Ренесансу - з удосконаленням й активізацією інтелектуального й творчого потенціалу людини.

У Новий час поняття культури набуло морально-світоглядного сенсу, що було пов'язане із серйозними соціальними потрясіннями в Західній Європі - першими буржуазними революціями, промисловим переворотом, становленням капіталістичного способу виробництва тощо. Німецький учений Самюэль Пуфендорф в 1684 р. уперше вживає слово «культура» як самостійний термін для позначення духовного світу людини, яка починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти природі («натурі»), а «культурна» європейська людина Нового часу наділяється якостями, які значно відрізняють її від «природної» людини минулого. Проблематизується сутність нового життєвого середовища, створеного людиною на противагу природі, його вплив на саму людину, гостро встає питання про те, лихом чи благом є цей новий, штучно створений людьми світ. Фактично це вже сучасне наукове розуміння слова «культура».

Сьогодні існує величезна кількість підходів і визначень терміна «культура». В 1952 р. вийшла у світ книга Крьобера й Клакхона «Культура, критичний огляд визначень», у якій було зібрано близько 150 визначень. Книга мала величезний успіх, і в друге видання роботи ввійшло вже більше 200 дефініцій. При цьому кожен тип визначення виділяє свою грань у вивченні культури, що, як правило, стає вихідною настановою певної культурологічної теорії. Так, різні автори підкреслюють важливість різних аспектів культури, якось: людська діяльність, сукупність ідей, цінності, спосіб життя певної спільності, сукупність матеріальних предметів, спосіб мислення й т.д. На сьогодні нараховують понад 1000 визначень, сукупність яких не стільки проясняє сутність феномена, скільки заважає ясності в його розумінні.

Вихідною в розумінні феномена культури є бінарна опозиція культура — натура (природа). У найзагальнішому вигляді культура — це «друга природа», все те, що створено людиною на противагу природі. Це світ людини, сукупність артефактів, суто людське середовище перебування, кокон, сукупний продукт людської життєдіяльності. Культура — це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створена внаслідок цілеспрямованої діяльності людства протягом його історії, а також взаємини, що склалися в процесі споживання, відтворення, розподілу й обміну цих цінностей.

Проблема структурування культури в сучасній науці остаточно не вирішена. Існує безліч критеріїв, за якими можна структурувати культуру.

З точки зору соціальної визначеності культурної практики доцільно виділяти неспецифічні й інституціоналізовані форми. Неспецифічні форми - це повсякденний шар культури: приватне життя, побут, шлюбні й неформальні побутові відносини тощо. Інституціоналізовані сфери культури можна поділити на пов'язані з життєдіяльністю соціуму (економічна, політична та правова галузі культури) і ті, що несуть соціально значущі знання (філософія, наука, мистецтво, релігія).

Вирізняють три рівні культури: висока=елітарна, масова=низька, народна.

За критерієм носія культури можна виділити особистісний, груповий і суспільний рівні культури. Також виділяють культури окремих соціальних груп - т.зв. субкультури. Можна розглядати культуру на перетині просторово-часових координат: культуру певної епохи, певного регіону, етносу тощо. Синхронія й діахронія культури.

Культура виконує розмаїті функції, серед яких головними є наступні:

• пізнавальна (фіксує досягнення людства в кожну культурно-історичну епоху; через культуру, що поєднує всі знання, людина сприймає цілісну картину миру, усвідомлює своє місце в ньому);

• інформативно-трансляційна (передавання соціокультурного досвіду від покоління до покоління - по вертикалі, і між народами - по горизонталі);

• комунікативна;

• інтегративна;

• регулятивна=нормативна (система цінностей і норм як елемент культури);

• аксіологічна=ціннісна (культура формує в людині певні ціннісні орієнтири й потреби);

• виховна;

• світоглядна;

• адаптаційна;

• соціалізації.

Культура не завжди була в епіцентрі наукової уваги. До 19 ст. окремі розрізнені знання й уявлення про культуру містилися в інших світоглядних формах (релігії, філософії) і інших науках. Поява дисципліни, що самостійно вивчала культури як особливі форми організації життя людини, звичайно датується серединою 19 ст., але термін «культурология» з'явився пізніше. Таким чином, культурологія - досить молода наука, що нараховує близько 150 років історії, причому її тріумфальна хода припадає на ХХ століття. В 1939 р. Л. Уайт (американський філософ) запропонував термін «культурологія», а в книзі «Наука про культуру» (1949) обґрунтував необхідність її виділення в окремий напрямок досліджень, визначив предмет нової науки й заснував цілісний підхід до вивчення культурних явищ - і тому вважається батьком-засновником культурології.

Проте і на сьогодні чітко не визначені ні назва науки про культуру: термін «культурологія» прижився лише в Німеччині й Росії (Kulturologie; слідом за нею – і в Україні: з 2003 р. культура стала обов’язковою навчальною дисципліною у ВНЗ України для студентів усіх спеціальностей), у США і Європі частіше використається термін “Culture Studies”, соціальна і культурна антропологія — ані її місце в структурі наукового знання. Справа в тому, що існує філософія культури, соціологія культури, психологія культури, історія культури, соціальна й культурна антропологія та інші науки про культуру. І досить гостро стоїть питання, яке місце серед них посідає філософія культури: чи це першовиток, метапарадигмальне знання чи окрема галузь зі своїм об’єктом і методологією дослідження?

Видається, що на теоретичному рівні філософія культури й сьогодні зберігає свій метапарадигмальний статус, виконуючи засадничу метаметодологічну функцію.