Знаково-символічна парадигма у філософії культури

У підґрунті пізнавальної парадигми, що умовно можна позначити “знаково-символічною”, лежить уявлення про культуру як специфічну, “негенетичну” колективну пам'ять особистості. Культура – сфера надособових, загальних смислів, які люди зберігають особливим чином і наділяють ними всі свої дії. У ході історичного розвитку людство збагачує цей “світ смислів”. Світ смислів зберігається й передається, “кодується” у знаковій оболонці. Придбана значеннєва інформація, виражена в знакових системах, на відміну від біологічної, не зникає зі смертю окремих людей і навіть народів, а може успадковуватися. Культура містить програми людської поведінки, що втілюють духовний досвід багатьох поколінь. З погляду знаково-символічної парадигми, культура – світ смислів і світ знаків, за допомогою якого використовуються наявні й створюються нові артефакти.

Світ смислів розмаїтий, він може існувати у формі знань, норм, ідеалів. Відповідно, складним є і світ знаків – знаки “природні” (ознаки), функціональні, конвенціональні (сигнали, образи) тощо. Але серед різноманітних знаків і знакових систем існують особливі знаки – символи. Точніше, різні знаки можуть набувати символічного сенсу. Знаки-символи не відсилають нас до корисної інформації, не розкривають зміст яких-небудь реальних процесів, а виражають вищий сенс людського існування (щось неутилітарне) і забезпечують єдність людей на ідеально-духовній основі. Тому знаки-символи іноді називають “універсальними посередниками”. Звичайно, представники знаково-символічної парадигми істотно відрізняються в розумінні природи знаків-символів, характеру зв'язку символічного зі світом смислів і артефактів, меж символічного тощо, але їх поєднує розуміння культури як “певної кількості текстів і успадкованих символів” (Ю. М. Лотман). У цьому випадку під “текстом” розуміються різні знакові системи.

Історичне оформлення знаково-символічної парадигми пов'язане зі становленням аксіологічної. Інтерес до символічної сторони культури росте в XIX столітті у зв'язку із кризою раціоналістичного розуміння культурного прогресу. У другій половині XIX сторіччя всі очевидніші протиріччя між “першою” й “другою” природою людини, усе виразніше усвідомлення того, що усвідомлення різноманітних корисних для виживання й комфорту пристосувань не веде автоматично до “облагороджування” людського духу, духовної свободи. Інтерес до специфіки духовного, незвідного до розумності, породив інтерес і до способів втілення цього духовного в суспільстві й природі.

Філософські ідеї І. Канта можна вважати відправною точкою у становленні філософії “символічних форм”. У пізніх роботах він конкретизує уявлення про культурний розвиток. Якщо раніше німецький філософ думав, що цілі культури – це цілі природи, обумовлені загальними законами, а вільна людина лише тоді, коли вона підпорядковується “позаприродному” моральному закону належного, то надалі в нього з'являються нові акценти. Світ культури, умінь і виховання через символічну активність людини з'єднується зі світом моральної волі. Зокрема, в “Критиці здатності судження”, він відзначає, що “прекрасне є символ морально доброго”, підкреслюючи особливу роль і специфіку “символічного відображення”. Ґрунтуючись на ідеях Канта про якісне розходження природи й волі, специфіку їхньої взаємодії, виникають концепції, націлені на виявлення символічної сутності культури.

Новый етап у розвитку філософії культури пов'язаний із творчістю Й.-В. Ґете (1749–1832) і філософією романтизму (В. Шлегель, Новаліс, Гьольдерлін, Шлеєрмахер, Ф. Шеллінг). В їхніх роботах релігія, мистецтво, міф розглядаються як символічні феномени, що забезпечують цілісність культури. Народжується й нова методологія дослідження “текстів культури”, заснована на техніці розуміння й тлумачення (Шлеєрмахер), те, що пізніше отримало назву герменевтики (від гр. - витлумачую). Новий аспект символічного трактування культури дав В. Гумбольдт (1767-1835), ідейно близький до філософії романтизму. Особливе значення мало його вчення про мову як символічний посередник між “індивідуальним” й “загальним”, людиною й природою.

Особливу роль у становленні філософії символічних форм відіграла Марбурзька школа неокантіанства. Глава школи Г. Коген (1842–1918), критично переосмислюючи ідеї Канта, здійснив детальний аналіз форм культури (науки, моралі й мистецтва) як символічних способів ставлення людини до світу.

Таким чином, друга половина XIX століття характеризується інтересом філософії до значеннєвого змісту людського існування. Цей світ смислів, що вільно створюється людиною, і є культура – на відміну від сфери природної й соціальної необхідності (економіка, політика, право). Це готує розквіт філософії символічних форм у ХХ столітті.

Область досліджень символічного в ХХ сторіччі досить широка - від філософії культури до соціологічних і культурантропологічних пошуків у цій області. Деякі дослідники історії культурологічної думки вважають, що філософія культури “читає” символи “по вертикалі”, використовуючи символічні форми для проникнення в ієрархію культурних цінностей. У той час, як соціології культури властивий інтерес до цивілізаційної “горизонталі”, де символічні структури дають картину нескінченних і різноманітних мереж комунікацій, якими обплутане сучасне суспільство (В. В. Прозерський).

Ключовою фігурою у філософії культури ХХ століття можна вважати Ернста Касірера (1874–1945), який вважав, що культура заснована на символічній активності людини, а людина – “тварина, що творить символи”. Культура - різноманіття культурних артефактів, творчо породжуваних свідомістю людини, і поєднуваних у цілісні утворення - символи. Міф, мистецтво, мова й логіка як основні формули “розуміння” (осмислення) є символи, які надають артефактам форму й зміст, організують досвід. Символ - почуттєво оформлений зв'язок загального, універсального з конкретним. У порівнянні з іншими тваринами людина живе в новому вимірі реальності, що відокремлює її від фізичної й забезпечує можливості для творчого самовираження. Філософія Касірера стала фундаментом сучасної культурфілософської думки у всьому діапазоні досліджень символічного - від “філософії життя” і психологічної теорії культури до феноменології й структуралізму.

Представник “філософії життя” Освальд Шпенглер (1880–1936) у книзі “Занепад Європи” (1918) відзначає, що душа будь-якої культури проявляється у світогляді, символічному вираженні ідеалу, що вона прагне втілити в дійсності. В основі миру культури завжди присутній прасимвол, з якого можна вивести всі культурні форми (етичні, міфічні, художні й т.д.). Прасимвол не можна осягнути науковими способами, але можна вказати образи, у яких він проявляється. Так, наприклад, прасимвол античної культури - тіло, західної - нескінченність (“чисте” безмежний простір), російської - нескінченна рівнина. Шпенглер дає безліч детальних описів символіки мистецтва в різних культурах.

Оригінальна концепція символічного була розроблена швейцарським психологом, філософом (учнем Фрейда) Карлом Юнгом (1875–1961). Розвиваючи багаторівневу модель людської психіки Фрейда він, нарівні з індивідуальним несвідомим, виділяє колективне. Колективне несвідоме містить символічні форми, відзвуки, “опади” психологічного досвіду поколінь людей - архетипи (праобрази, першосмисли). Юнг порівнює архетипи з осями кристалічної структури, по яких росте кристал, цілком доступний спостереженню. Архетипи - внутрішньо властиві всьому роду людей символи, носії міфічного минулого, джерело його відтворення в сьогоденні. Юнг почав спробу систематизації базисних архетипів, виділивши архетипи - “Тінь” (двійник свідомості, темне в людині), “Персона” (“маска”, соціальна роль), “Самість” (бог усередині нас, сутнісний початок людини), “Мудрець” - (прояв змісту, схованого за хаосом життя й ряд інших). “Архетипи” - основа виникнення образів культури, “канал” зв'язку несвідомого й свідомого, минулого й сьогодення в психічному житті людей. Культура, за Юнгом, покликана не боротися з несвідомим, що лежить у її підґрунті, а вести “діалог” з ним, переводячи психічну енергію колективного несвідомого у форми духовної творчості.

Величезний вплив на дослідження символічної сутності культури в ХХ сторіччі зробили пов'язані із цією парадигмою духовно й “генетично” такі філософські напрямки як феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика, орієнтовані на осягнення смислотворення. Немає фактично жодного культурологічного напрямку, що прямо або побічно не підпадало під вплив вчення Гусерля про “життєвий світ” (істинно людських “значеннєвих формацій”), М. Гайдеґера про мову як “дім буття”, “філософію розуміння”, Г. Гадамера.

У другій половині ХХ сторіччя нарівні з культурфілософськими концепціями символічного з'являються напрямки, що прагнуть синтезувати філософські ідеї різних шкіл у вивченні культури (фрейдизму, феноменології), успіхи лінгвістики й соціології, результати культурантропологічних досліджень. До таких напрямків можна віднести структуралізм і його спадкоємця – постструктуралізм.

Структуралізм і постструктуралізм багатоликі. Наприклад, М. Фуко, якого нерідко зараховують до цього напрямку, відкидав багато положень “класичного” структуралізму, але все-таки деяка методологічна єдність простежується в його творчості й роботах таких авторів як К. Леві-Стросс, Ж. Лакан, Р. Барт. Етап становлення структуралізму припадає на 1920-50-ті рр. Ця школа виходила з тези, що культурні форми завжди відбивають структури людської свідомості, тому вивчення культури – це насамперед вивчення ментальних (від лат. mens – мислення, напрям думок, щиросердечний склад) структур, які визначають характер культурних форм.

Один з родоначальників структуралізму, французький антрополог і соціолог Клод Леві-Стросс спочатку був захоплений структурним функціоналізмом Радкліфа-Брауна, але незабаром він виходить за рамки його концепції. Культурні форми, думає він, визначаються не тільки активністю людини, пов'язаної із задоволенням його потреб. За різноманітними культурними формами коштують несвідомі структури, що мають особливу логіку розвитку, їх насамперед і необхідно досліджувати.

Глибинні “психологічні” форми (елементарні структури мислення) Леві-Стросс вивчає, аналізуючи “первісне” (“дике”) мислення й міфи. При цьому він бере під сумнів посилки антропологів, зокрема, Люсьєна Леві-Брюля, про переважно емоційний характер архаїчного мислення. Леві-Стросс виявляє логіко-формальні структури в міфічній свідомості, які фіксуються в мові й ритуалах. За абсурдними, на наш погляд звичаями, наприклад, тотемізмом або відносинами споріднення, стоять стійкі ментальні структури, які не зникають і на вищій стадії розвитку цивілізації. Таким чином, становлення культури Леві-Стросс зв'язує з формуванням систем надособових, загальних соціокультурних смислів, які фіксуються в мові й системах комунікацій. Символи при цьому відіграють роль своєрідних “проміжних” елементів розумових структур, забезпечуючи зв'язок конкретно-почуттєвих образів й абстрактних понять. “Поєднують” людей не “базові потреби”, а єдині структури несвідомого, які в різних умовах можуть давати етнічну своєрідність. Для пошуку й дослідження цих структур Леві-Стросс використовує лінгвістичні й логіко-математичні моделі.

Ця дослідницька програма простежується й у роботах Ж. Лакана, присвячених структуруванню колективного несвідомого й впливу на розвиток людини символічних структур мови. Інший структураліст Р. Барт дає детальний опис “структурної людини”, поведінка якої визначається “владою” мови.

Особливе місце в структуралізмі й постмодернізмі займає творчість М. Фуко (1926–1984). Фуко переносить структуралістські ідеї в область дослідження історії культури. Структуралістський метод застосований до історії культури підводить його до висновку, що культурного прогресу не існує, як і немає “Вищого сенсу” історії. Історія культури – це історія зміни специфічних пізнавальних структур, які він називає “епістемами”, що діють на несвідомому рівні й визначають спрямованості розвитку знання, змісту культурних символів.

Важливу роль у соціології культури відіграють концепції символічного, розроблені П. Бурдйо (1930-2002) і Ю. Габермасом (1929 р. н.), що прагнуть перебороти обмеженість структуралістських і феноменологічних підходів. Феноменологічний підхід тяжіє до психологізму, суб'єктивізму в оцінці культурних феноменів. При структуралістському баченні зникає людина з її активністю, вона перетворюється на “гвинтик” анонімних символічних структур. І П. Бурдйо і Ю. Габермас прагнуть зрозуміти, як суспільство в результаті індивідуальних і колективних дій може змінюватися, звільняючись від панування анонімних сил, породжених самими ж людьми. Особлива увага в їхній творчості приділяється дослідженню взаємодій людей за допомогою “символічних цінностей”, виявленню прихованого насильства соціальних систем і його подолання.