systema-zemlerobstva-no-till

вирощуються. Теоретичним підґрунтям для системи землеробства No till послужили розробки відомого англійського вченого Е.Рассела. Проте першими скористалися цими науковими результатами виробничники США. Піонером застосування технології No till вважається фермер Гappi Янг, який у 1962 році першим у світі використав англійську сівалку прямої сівби на своїй фермі. Реально це ще не була система землеробства No till,

– це була технологія No till.

Відсутність плужного обробітку за такої технології повністю компенсується застосуванням гербіцидів, як заходу захисту посівів від бур’янів. У 1969 році були видані перші практичні рекомендації щодо прямої сівби сільськогосподарських культур, а вже 70 тi роки минулого століття стали початком практичного освоєння i поширення нової технології в багатьох країнах світу.

Проте технічно i технологічно запровадити систему No till не завжди вдавалося. Існуючі на той час сівалки не могли забезпечити якісну заробку насіння сільськогосподарських культур в ґрунт через наявність на його поверхні рослинних решток. З появою більш досконалих сівалок це вже не була перешкода, а навпаки, обов'язковий елемент (наявність рослинних решток на поверхні ґрунту) технології No till.

За останніми даними обсяги застосування технології No till у світі знаходяться в межах 105 млн. га. У тому числі, в Америці площі, з

запровадженими новими технологіями, складають приблизно 87 млн. га, в Австралії – 12, інших країнах світу – 6 млн. га.

Із загальної площі на шість країн: Бразилію, Аргентину, США, Канаду, Австралію i Парагвай – припадає 95%. На частку Європейського континенту, включаючи i східну його частину, припадає 2,5 3%. Щорічно площі під Nо till зростають приблизно на 1 млн. га.

В Україні поширення і впровадження технології No till має свою історію, яку можна розділити на кілька періодів. У 70 тi роки минулого століття (перший період) в нашу країну були завезені сівалки зарубіжного виробництва для прямої сівби. Виробничі випробування їх здебільшого не давали очікуваних результатів.

Позитивні ж результати, які були одержані вченими Миронівського інституту пшениці iм. В.М. Ремесла з випробування стерньової сівалки 20 SXВI чехословацького виробництва, залишилися майже невідомими ні виробничникам, ні більшості науковців. Цю сівалку було сконструйовано на основі поширеного нині принципу традиційного

31

сошника та додаткового дискового ножа, коли останній прорізує в ґрунті щілину для дводискового сошника, за яким встановлюється прикочувальний пристрій.

Надалі сівалка 20 SXВI також пройшла всебічне випробування в нинішньому Українському науково дослідному інституті прогнозування та випробування техніки i технологій для сільськогосподарського виробництва iм. Л.Погорілого, які виявилися успішними. У 1985 році сівалка демонструвалася на науково практичному семінарі з сівби озимих зернових.

Проте, одержані результати, як і в цілому технологія, подальшого розвитку i поширення не мали ні в бувшому СРСР, ні в Україні. На той час соціально економічні умови для таких новацій ще не сформувалися.

Другий період випробування i впровадження технології No till в Україні пов’язаний з компанією «Монсанто». Ця компанія за підтримки держдепартаменту США проводила широкомасштабне впровадження технології No till в Старобешiвському районі Донецької області. Для виконання програми ухваленого проекту в Україну були завезені сівалки прямої сівби (Great Plains), необхідні гербіциди і американські гібриди кукурудзи і соняшника. Під керівництвом американських спеціалістів технологія No till була успішно реалізована на десятках тисяч гектарів. Був створений i обладнаний навчальний центр із підготовки фахівців для освоєння цієї технології. Проте і на цьому етапі суспільство морально, технічно i технологічно виявилось ще не готовим. Тому після завершення проекту всі про все забули. Сільськогосподарське виробництво не відчувало особливої в цьому потреби, а наша аграрна наука залишалась осторонь і не надавала відповідної підтримки в питанні впровадження нової технології.

Третій період впровадження і адаптації технології No till в Україні був розпочатий корпорацією «Агро Союз» Дніпропетровської області. Реальне впровадження нової технології на своїх полях i широка діяльність із її популяризації не забарилися з результатами. На базі цього господарства проводилися і проводяться дотепер міжнародні конференції із залученням відомих вчених i практиків з різних країн світу, створено добре оснащений і постійно діючий навчальний центр, де за бажанням фахівців аграрного сектору можна пройти теоретичне i

32

практичне навчання з даної технології. Корпорація організувала в Україні виробництво сівалок для даної технології.

Щодо наслідків такої роботи в плані поширення нової технології на поля українського сільгоспвиробника можна судити по кількості та різноманіттю марок сівалок прямої сівби, які придбані виробничниками України, кількості виробничих семінарів, днів поля та рівню зацікавленості в них виробничників. Технічне оснащення господарств (технічна їх готовність перейти на технологію No till) з кожним роком зростають. Це свідчить про реальну зацікавленість товаровиробників освоїти i запровадити на полях свого господарства дану технологію.

З’явилися та успішно розвиваються інші центри поширення нової технології. Наприклад, популярними у виробничників є дні поля, які проводяться в фірмі «Шпола Агро Індустрі», господарем якого є Фредерік Шавіньї, яка розміщується в Шполянському районі Черкаської області.

На жаль такими центрами є не наукові установи, а приватні структури, які займаються продажем в Україні сівалок, що виробляються за кордоном в Бразилії чи Аргентині і які безумовно більше відповідають ґрунтовим умовам тих країн, а не нашим. Вони поширюють досвід інших країн без його перевірки та адаптації до умов України. Це зумовлює певні невдачі, які мають окремі господарства при спробі запровадити, а точніше скопіювати на своїх полях зарубіжний досвід.

Тому придбані дорогі сівалки прямої сівби в господарствах часто використовуються не за прямим призначенням. Їх використовують за технології мінімального або навіть традиційного полицевого обробітку ґрунту. Причина полягає в тому, що українська аграрна наука з питань цієї технології поки що мало має власних напрацювань, не узагальнила досвід практиків, що зумовлює відсутність відповідних рекомендацій.

Вкожній країні, що запроваджує технологію прямої сівби, науковим і практичним підґрунтям є свої власні (національні) напрацювання (адаптація технології і техніки до умов країни), а не просте копіювання досвіду інших держав, тому що мотивація широкого запровадження системи землеробства No till у кожної країни своя.

ВСША аргументацією до таких дій є підвищення продуктивності праці i ґрунтозахисне значення нульового обробітку. Для Канади, де виробництво зерна зосереджено у степових регіонах, головним чинником є нагромадження i збереження вологи. Такий же чинник і щодо землеробства західних провінцій Австралії. Для тропіків Бразилії

33

технологія No till є державною програмою, яка направлена на збереження родючості ґрунтів і захист їх від водної ерозії. Щодо європейського континенту, де безперечним лідером є Велика Британія, головним аргументом запровадження нульового обробітку є підвищення продуктивності праці на етапах підготовки ґрунту i сівби зерновик колосових культур.

Товаровиробники сільськогосподарської продукції України методом проб i помилок напрацьовують власний досвід технології No till, що засвідчує відсутність «українського варіанту» технології прямої сівби. До сьогодні вважається, що найбільш адаптована до умов України є технологія No till, яка запроваджена в «Агро Союзi» Дніпропетровської області.

Оцінюючи нову технологію, можна впевнено стверджувати, що це не стільки інновація, скільки революція, бо вона реально відкидає традиційно усталені думки i формує зовсім інші, які в Україні поки що погано сприймають i навіть заперечують як вчені, так і практики та державні чиновники різного рангу. Потрібен час i експерименти для того, щоб переконатися в перевагах нової технології i знайти її регіональні особливості.

Проте, сьогодні цілісної державної наукової програми з розробки i адаптації системи землеробства No till до умов України не існує. Тому актуальність цієї технології в Україні більше розуміють ті виробничники, які впроваджують її в різних варіантах i грунтово кліматичних зонах країни. Їх, перш за все, приваблюють переваги нової системи в порівнянні з іншими, а саме:

-економічні (зменшення витрат на вирощування сільськогосподарських культур);

-екологічні (збільшення вмісту i поліпшення балансу органічної речовини та вологи в ґрунті, збереження структури ґрунту, зменшення загрози ерозії);

-організаційні (зменшення кількості технологічних операцій під час вирощування сільськогосподарських культур);

-соціальні (зменшення робочого часу, зайнятості, створення можливостей для людей займатися іншими заняттями).

Названі переваги в найбільшій мірі відповідають сучасним умовам ведення землеробства в Україні, а ще більше будуть відповідати таким у майбутньому. Ці умови одночасно є причинами, що

34

обумовлюють необхідність розробки та переходу на нові адаптовані для України системи землеробства, в тому числі і систему землеробства

No till.

1.2 Сучасні причини необхідності розробки та переходу на нові системи землеробства

Україна є великою європейською державою з площею 60,4 млн. га. На суходіл припадає 58 млн. га і 71 % його включено в той чи інший вид господарської діяльності. Розораність земель становить 57,5%, в той час як у Франції цей показник складає 48%, Угорщині – 37%, США – 25%. Частка ріллі в сільськогосподарських угіддях досягає близько 80%, що є найбільш високою не тільки в Європі.

Площа під луками на сьогоднішній день в Україні є майже втричі меншою порівняно з середньоєвропейськими показниками, лісовий покрив становить 14,3%, тоді як півтора століття тому назад він був удвічі більшим.

Історія землеробства побудована на залученні в обробіток все нових і нових земельних угідь. Така стратегія землекористування за роки радянської влади вивела Україну на безпрецедентне перше місце у світі за їх розораністю. Внаслідок цього явище деградації відмічене майже на всій площі природних угідь і земель в обробітку. Парадоксальним у землекористуванні є й те, що негативному антропогенному впливу підлягають саме ті землі, які знаходяться під ріллею, яким людина приділяє найбільшу увагу і вносить найвагоміші капіталовкладення.

Із загальної кількості земель 40% відносять до забруднених і 30% до дуже забруднених, як пестицидами і продуктами їх деструкції, так і важкими металами та радіонуклідами. На дні водосховищ тільки дніпровського каскаду поховано більше 700 тис. га земель басейну Дніпра, площа підтоплених земель сягає 1 млн. га, а затоплених 260 тис. га. На поверхні землі знаходиться близько 25 млрд. тонн породи добувної промисловості, зосередженої більш як на 3500 кар’єрах, шахтах і збагачувальних фабриках. Все це важким пресом лягає на довкілля, а особливо потерпають від антропогенного навантаження басейни малих річок, як основної структурної одиниці природних угідь агроландшафтів і селитебильних місць, що формують первинні ландшафти.

Отже, сучасний стан земель в обробітку об’єктивно відображає той шлях, який пройдено за монополії тривалого екстенсивного

35

землеробства з коротким спалахом інтенсивного (переважно з екстенсивними методами його ведення) та початковою стадією “біологічного” землеробства. Проте і воно замикалось виключно на полях, на яких превалював механічний обробіток, як полицевими, так і безполицевими знаряддями. Жодна із цих систем у їх “чистому” вигляді не відповідає в повній мірі сучасним умовам ведення галузі, яка обмежена фінансовими і енергетичними ресурсами і жорсткою політикою цін на вирощену продукцію, яка диктується ринковими умовами.

У межах агроландшафтів, як на наш погляд, зараз найбільш доцільною є самовідновлювана система ведення землеробства, як така, що ввібрала в себе найбільш раціональні риси з попередніх систем.

Концептуальна модель самовідновлюваної системи землеробства включає комплекс організаційних і агротехнічних заходів по екологічно збалансованому і ощадливому веденню господарства з максимальним залученням і оптимальним використанням в галузі рослинництва тонких наукоємних технологій, біопрепаратів симбіотичної асоціативної і захисної дії та природних і синтетичних стимуляторів росту при відмові від механічного обробітку ґрунту.

Залучення нетрадиційних джерел мінерального живлення рослин може обмежитися мінімально оптимальними дозами мінеральних добрив, а з розвитком промисловості з випуску органо мінеральних біоактивних добрив, звести їх використання до мінімальних значень. Відмінна риса самовідновлюваної системи землеробства полягає в тому, що до розширеного відтворення родючості ґрунту залучаються переважно відновлювані природні джерела, якими здатна забезпечити лише жива природа. ЇЇ суть коротко можна викласти так: «Кожен отриманий урожай культури повинен підвищувати вміст обмінної органічної речовини в ґрунті, тому урожай наступної культури повинен зростати не за рахунок внесення додаткової кількості добрив, а за рахунок підвищення родючості ґрунту».

Зміна системи землеробства чи технології вирощування культури не самоціль. Це лише один з шляхів вирішення сучасних проблем, які виникають у галузі землеробства. Відповідно до цього, необхідно максимально точно сформулювати основні проблеми, які стримують розвиток галузі рослинництва в конкретному господарстві в рамках

36

існуючої системи землеробства. Кожну проблему варто розглядати з позицій сучасного стану та довгострокової перспективи. Висновки з аналізу означених проблем є основою для прийняття рішення про стратегію розвитку рослинницької галузі та запровадження відповідної системи землеробства. В умовах перехідного періоду на нові системи землеробства в господарстві може бути одночасно декілька систем землеробства.

Для об’єктивності здійснюваного аналізу необхідно чітко уявляти та обов’язково враховувати сучасні умови ведення землеробства в

Україні, а також причини або	складові,	від яких залежить успіх
господарської діяльності. Серед	багатьох	складових	впливу на

виробничу діяльність як окремо взятого господарства, так і в цілому землеробської галузі за відповідних систем землеробства, основними можна назвати наступні:

Соціальні складові – чисельність, віковий ценз та кількість працездатного сільського населення, народжуваність, міграція, освітній рівень, матеріальне становище та фізичний стан, соціальні умови;

Екологічні складові – контроль ерозії, збереження та підвищення родючості ґрунту, охорона навколишнього середовища, зменшення викидів парникових газів в атмосферу;

Економічні складові – виробничі витрати, енерго та металомісткість сільськогосподарських машин і знарядь, можливе зростання вартості необхідних матеріальних ресурсів для землеробства при відсутності адекватного росту цін на продукцію землеробства, збільшення прибутків.

1.2.1Соціальні причини

Усільському господарстві поряд із землею і засобами виробництва необхідним виробничим ресурсом, як і в інших галузях економіки, є праця. Носіями здатності працювати виступають трудові ресурси. Соціальну їх суть становлять люди у певних виробничих умовах,

аекономічну – робочий час, необхідний для виконання суспільно корисної праці.

Унауковій літературі розрізняють поняття “трудові ресурси” і “робоча сила”. Трудові ресурси більш ширше поняття, що включає деяку частину запасів праці, яка не бере участі в процесі виробництва. Вони складаються з категорій людей, які фактично зайняті в усіх сферах

37

соціально економічної діяльності, включаючи домашнє та підсобне господарство, а також непрацюючих людей працездатного віку та зайнятих професійною підготовкою.

Соціальну природу суспільства визначає робоча сила, що реально функціонує в процесі виробництва – це основна частина трудових ресурсів. Решта становить потенційну робочу силу, яка може брати участь у виробництві продуктів та наданні послуг.

Найсуттєвішим фактором формування чисельності сільського населення є соціально економічні умови, що складалися в Україні у певні періоди її історичного розвитку. Оскільки основою економічної бази господарського розвитку сільської місцевості є сільськогосподарське виробництво, то залежно від специфіки цього виробництва у певних природних і соціально економічних умовах здійснювалося відтворення загальної чисельності населення та особливо його працездатної частини.

Станом на 1 січня 2010 року чисельність постійного населення України склала 45962,9 тис. мешканців, з них 31524,8 тис. (68,6%) — міське населення і 14438,1 тис. (31,4%) — сільське. Порівнюючи з результатами Всеукраїнського перепису 2001 року, коли чисельність населення України складала 48457 тис. осіб, з яких міське населення — 32574 тис. (67,2 %), сільське — 15883 тис. (32,8 %), можна відмітити чітку тенденцію до подальшого зменшення як загальної чисельності, так і кількості сільського населення. За вказаний період загальна чисельність населення України зменшилась на 2494,1 тис., а сільського населення — на 1444,9 тис. осіб.

Динаміка чисельності сільського населення має значні територіальні відмінності. За 1959 2010 рр. чисельність сільських жителів зросла тільки в Автономній Республіці Крим (з 426,1 тис. осіб у 1959 р. до 729,6 тис. осіб у на 1 грудня 2010 р.), а також у Закарпатській області (з 655,3 тис. осіб у 1959 р. до 783,7 тис. осіб на 1 грудня 2010 р.). У решті областей країни відбулося скорочення сільського населення. Переконливим свідченням такого процесу може слугувати співвідношення міського і сільського населення за даними переписів населення, які наведені в таблиці 1.1.

За цими даними частка сільського населення за період з 1927 року по 2010 рік зменшилася з 81,5% до 31,4%, тобто щорічно на 0,6%. За 40 років, починаючи з 1970 року по 2010 рік, його чисельність зменшилася в Україні на 7 млн. осіб, або на 32,7%. А за останні роки

38

(2001 2010) щорічні темпи зменшення чисельності сільського населення становили 0,14%.

Таблиця 1.1. Динаміка міського і сільського населення в Україні

		Населення
Рік	Міське		Сільське
	тис. осіб	%	тис. осіб	%
1927	5373,6	18,5	23644,6	81,5
1939	11190,4	36,2	19755,8	63,8
1959	19147,4	45,7	22721,6	54,3
1970	25688,6	54,5	21437,9	45,5
1979	30168,9	60,8	19440,4	39,2
1989	34297,2	66,7	17154,8	33,3
2001*	32574	67,2	15883	32,8
2005	32009,3	67,7	15271,5	32,3
2010	31524,8	68,6	14438,1	31,4
* За даними Всеукраїнського перепису населення				станом на 5 грудня

2001 року.

Джерело: Держкомстат України (2001 2010рр.), Держкомстат СРСР.

Щорічне абсолютне і відносне зменшення чисельності сільського населення як по регіонах, так і в Україні загалом, є наслідком не лише закономірних процесів, а й недоліків у використанні досягнень науково технічного прогресу та антисоціальної, стосовно селян, аграрної політики. Впродовж більш як 80 років село було і залишається не тільки економічним, але й демографічним донором міст України та республік колишнього Радянського Союзу, а в останні роки ще й країн далекого зарубіжжя.

Чисельність населення залежить від народжуваності, смертності та міграційних процесів. Радикально змінитися чисельність населення в тому чи іншому регіоні може внаслідок і інших чинників таких як стихійні природні явища (повені, землетруси, техногенні катастрофи, епідемії хвороб, війни).

Ще з початку 60 х років ХХ століття на території України, як і в більшості інших республік СРСР, проходив процес зростання смертності (з 6,9 на 1000 осіб у 1960 році до 15,2 у 2010 році). Водночас зменшувалась народжуваність з 20,5 на 1000 осіб у 1960 році до 10,8 у 2010 році. Це

39

призвело до першого в історії України від'ємного природного приросту, який у 1991 році склав мінус 0,8 на 1000 осіб. До 1993 року міграційний приріст перекривав втрати населення. Тоді в Україні проживала максимальна кількість населення 52,2 млн.

Економічна криза 90 х років призвела до подальшого погіршення ситуації. Народжуваність стрімко скорочувалась з 12,1 у 1991 році до 7,8 у 1999 році. Смертність у 1999 році досягла 14,8 на 1000 осіб і мала тенденцію до подальшого збільшення. Значним було також міграційне скорочення населення. За 6 років (1993 1999 рр.) населення України скоротилося на 2 млн. осіб до 50,1 млн. Чисельність населення продовжувала скорочуватися і в 2000 х роках, хоча починаючи з 2001 2002 років темпи скорочення почали зменшуватися. Реальну картину цих процесів засвідчують дані, які подані в таблиці 1.2. Наведені дані відображають динаміку загальної чисельності населення України. Така ж ситуація стосується і сільської його частини.

В усіх областях відмічено зменшення чисельності населення. Найсуттєвішими вони виявилися в Луганській, Донецькій, Житомирській, Дніпропетровській, Кіровоградській, Сумській, Запоріжжі, Чернігівській, Харківській, Полтавській та інших областях.

Таблиця 1.2. Динаміка чисельності населення України

	Область	Населення (1989р),	Населення (2010р),	Зміна (%)
		тис. осіб	тис. осіб
	АРК.	2065,8	1965,3	4.86%
	Вінницька	1932,6	1650,6	14.59%
	Волинська	1061,2	1036,7	2.31%
	Дніпропетровська	3881,2	3355,5	13.54%
	Донецька	5332,4	4466,7	16.23%
	Житомирська	1545,4	1285,8	16.80%
	Закарпатська	1252,3	1244,8	0.60%
	Запорізька	2081,8	1811,7	12.97%
	Івано Франківська	1423,5	1380,7	3.01%
	Київська	1940,0	1721,8	11.25%
	Кіровоградська	1239,4	1017,8	17.88%
	Луганська	2862,7	2311,6	19.25%
	Львівська	2747,7	2549,6	7.21%
	Миколаївська	1330,6	1189,5	10.60%

40