13. Кревська унія 1385р

У серпні 1385р. у м. Крево було підписано унію (угоду) між великими князівством Литовським і Польським королівством Литовський князь Ягайлов одружився з польською королевою Ядвігою і переходить у католицьку віру проголосив католицизм єдиною релігією Литви і став Польским королем. Який прийняв ім’я Владиславаll.

Наслідки унії

• Об’єднання Литви та Польщі допомогло розгромити Тектонський ордер і зупинити просування Нівців у слов’янські землі.

• Посилився вплив Поляків на Україні, насаджувався католицизм. Проти Ягайлова виступив брат зокрема двоєрідний брат Вітрвт і ліквідує Володимера. Подільське та Київське князівство скасовує колишню автономію українських земень.

14. Українські землі за князювання Вітовта (1392—1430)

Зростання могутності Вітовта було тісно пов'язане з тими змінами, які відбувалися протягом останнього десятиліття XIV ст. у внутрішньому устрої підвладної йому держави. В цей період найвизначніші з-поміж литовських князів, які мали уділи в Південній Русі, були позбавлені Вітовтом своїх володінь, де вони досі почувалися як самостійні правителі їхня залежність від великого князя литовського обмежувалася сплатою щорічної данини та «послушством».Саме в цьому «послушстві» 1393 р. відмовив Вітовту (як раніше його батькові Кейстуту) новгород-сіверський князь Дмитро-Корибут Ольгердович, що й призвело до воєнної конфронтації Зазнавши поразки від Вітовтових військ під Докудовим, Дмитро-Корибут марно шукав порятунку^на Сіверщині й врешті-решт мусив капітулювати. Його землі були конфісковані та передані князю Федору Любартовичу, у якого відібрали Волинь.Того ж року втратив Поділля Федір Коріатович, котрий, за літописним переказом, володів ним після смерті своїх трьох братів Зпдно з тим же переказом, за його князювання «Подільська земля не хотіла слухняною бути (владі) князя великого Вітовта і Литовської землі, як і до того слухняною не була. І князь великий пішов з усіма силами литовськими до Поділля і в усіх містах засів». Федір Коріатович знайшов притулок в УгорщиніДійшла черга й до Київської землі, яку Вітовт пообіцяв передати Скиргайлу як компенсацію за втрачене ним Троцьке князівство. Усунення з уділу Володимира Ольгердовича сталося 1394 р. Київський стіл зайняв Скиргайло Ольгердович, але ненадовго За літописним оповіданням, цей «чудовий і добрий князь» був невдовзі отруєний намісником митрополита Фомою. 3 його загибеллю у Києві утвердився князь Іван Гольшанський, котрий передав свою владу у спадок синам.Хоча в результаті цих подій удільний устрій південноруських земель так і не був ліквідований, місцеві можновладці зазнали нищівного удару, а позиції Вітовта значно зміцніли.Катастрофа спіткала його несподівано — у серпні 1399 р. , коли в битві на Ворсклі полягли кращі сили Литви та Русі Масштаби цієї трагедії мимоволі викликають у пам'яті битву на Калці, в якій загинули тисячі руських воїнів (1223). Ця аналогія не є цілкомдовільною в обох випадках татари безпосередньо не загрожували Південній Русі. На Калці руські князі обстоювали інтереси половецького хана Котяна. На Ворсклі ж війська під проводом Вітовта стали на захист золотоординського хана Тохтамиша, позбавленого влади внаслідок конфлікту з Тимуром (Тамерланом) і змушеного шукати собі притулку в Південній Русі.Втім це, безперечно, не означає, що Вітовт не дбав про вдасні політичні інтереси Користуючись ситуацією, він спромігся отримати від колишнього правителя Орди ярлик на підвладні Литві українські землі, на вагу котрого у татарсько-литовських взаєминах указують його численні підтвердження у XV—XVI ст. Очевидно, плани Вітовта сягали ще далі Принаймні, так стверджує один з літописців, оповідаючи, що перед битвою «радився Вітовт з Тохтамишем, кажучи «Я посаджу тебе в Орді на царство, а ти мене посади на Москві, на великому княжінні на всій Руській землі». Тож поразка на Ворсклі була не просто воєнною катастрофою. Тут, за словами відомого польського історика Л. Колянковського, «у потоках крові потонули мрії Ягайла та Вітовта про об'єднання в межах литовської державності всієї Русі, всієї Східної Європи».Не випадково невдовзі було відновлено унію з Короною Польською Угодою, укладеною у Вільно на початку 1401 р. , Вітовт визнався довічним правителем Литви. Після смерті ж усі підвладні йому землі, за винятком тих, що залишалися його вдові та братові Сипзмунду, поверталися до складу Польщі, й саме тоді мала відбутися повна інкорпорація Великого князівства Литовського, передбачена Кревською унією.Та з бігом часу Вітовт зумів повернути собі втрачені політичні позиції. Особливо зріс його авторитет після битви при Грюнвальді (1410), де були вщент розбиті рицарі — тевтони Наслідком цього стало укладення Городельської унії (1413), якою фактично визнавалося право на існування політично самостійного Великого князівства Литовського після смерті Вітовта мали відбутися вибори нового великого — князя литовського, кандидатура якого погоджувалася з Ягайлом чи його наступником на польському троніФінальним кроком на шляху суверенізації Великого князівства Литовського мала стати коронація Вітовта, яка планувалася на вересень 1430 р. На коронаційний з'їзд до великого князя литовського прибули король Ягайло, лівонський та прусський магістри, великі князі московський, тверський і рязанський, новгородці та псковичі, а також візантійський, ординський, волоський посли. Однак внаслідок протидії з боку Ягайла. Вітовт так і не був коронований. Він помер у жовтні 1430 р. «у великій честі та славі», залишивши по собі довгу пам'ять. На Вітовта у своїй політичній практиці орієнтувалися інші литовські володарі, а порядки, що існували за його часів, розглядалися у Литовській державі як нормативні.

15.Українські землі у другій третині XV- першій половини XVI століття

Боротьба проти Москви і татарської небезпеки, а також Лівонська війна вимагали від Великого Литовського князівства величезних витрат на військові потреби, надзвичайного напруження всіх сил литовської держави. Допомогу їй могла надати Польща, яка головною умовою поставила об’єднання в один державний організм обох країн. Побоюючись втратити своє панівне становище, литовські та українські магнати виступили проти остаточного злиття з Польщею. Натомість шляхта українська і білоруська, прагнучи розширити свої станові привілеї на польський зразок та обмежити владу магнаторії, підтримала ідею об’єднання. Після гострої політичної боротьби завершив свою роботу Люблінський сейм (серпень 1569р.), який об’єднав Литву і Польщу в одну державу – Річ Посполиту з одним спільним сеймом, сенатом і королем. Литва зберігала деякі елементи автономії лише в межах своєї етнічної території й частково Білорусії. Під владою Польщі опинилися майже всі українські землі, які поділялися на воєводства: Руське (Галичина), Белзьке, Підляське, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Берестейське, пізніше – Чернігівське.

Шляхта українська, литовська і польська зрівнялися в правах і отримували право володіння маєтками у межах всієї держави.

Це означало посилення польської експансії, що супроводжувалась зростанням соціального гноблення. Вже в І половині XVI ст. розвиток фільваркової системи, посилений вивіз хліба на ринок, зменшення селянської оранки і збільшення панщини зумовили серйозні зрушення в соціальному житті. Люблінська унія посилила намагання української, литовської шляхти та магнаторії максимально використати свої привілеї, щоб закріпачити селянина. Величезні земельні простори Брацлавщини, Київщини, Лівобережжя опинилися в руках українських, переважно волинських, а також польських магнатів, які створювали тут свої латифундії і намагались утвердити кріпосницькі порядки. Так, на лівому березі Дніпра князь Ієремія Вишневецький володів значною частиною Полтавщини, 56 містечками і селами, 39610 господарствами і 423 млинами.

Утвердження Польщі на українських землях супроводжувалось намаганням польської шляхти і магнаторії денаціоналізувати український народ, змусити його зректися своєї мови і культури. Особлива роль в експансії католицизму на Україні належала єзуїтам (з 1564р.), які стали головним фактором утвердження католицької реакції в Речі Посполитій.

Більшість православних ієрархів прагнучи домогтися рівноправності православ’я з католицизмом в новій державі пішли на визнання зверхності Ватикану. У 1596р. у Бересті було проголошено об’єднання католицької і православної конфесій. Однак унія викликала гострі протести і протидію всіх верств українського населення, в тому числі більшості української знаті і шляхти. В результаті в Речі Посполитій почали функціонувати три церкви: католицька, православна і греко-католицька (уніатська)

Наступ католицизму, обмеження в правах православних, ліквідація традиційних соціальних інститутів призвело до деградації значної частини тогочасної української еліти. Цей процес не обминув і українську шляхту. Однак основна маса українського населення не піддавалась ополяченню й окатоличенню. Активну діяльність на захист православ’я розгорнули і ті нечисленні представники української знаті, які ще залишилися вірними своєму народу. Серед них чільне місце посідає князь Костянтин Острозький, один з найбагатших і найвпливовіших магнатів. З його меценатством пов’язане створення в його резиденції м. Острозі значного культурного осередку, школи, друкарні, діяльність гуртка визначних українських вчених, письменників, які розгорнули боротьбу православ’я проти католицизму та уніатства.

16. Люблінська унія 1569 року

1.  Основні передумови підписання угоди. Основні передумови підписання польсько-литовської унії були такими:

- прагнення до унії значної частини української, білоруської, литовської шляхти, яка: а) хотіла обмежити сваволю магнатів - великих землевласників (у Польщі головною політичною силою були не магнати, а шляхта); б) прагнула до полегшення своєї військової повинності (у Польщі, на відміну від Литви, шляхта не була зобов'язана нести військову службу через наявність найманого війська);

- знесилене тривалими війнами з Московією, Велике князівство Литовське поступово втратило майже третину своєї території (Чернігово-Сіверщину на початку XVI ст., у 1513 р. - Смоленськ). Ситуація ускладнилися, коли спалахнула чергова війна - Лівонська (1558-1583 рр.). Воєнні невдачі, насамперед утрата Полоцька в 1563 р., поставили Велике Князівство Литовське на межу катастрофи, з'явилася загроза його поглинання Москвою.

Проти унії виступали українські, литовські та білоруські магнати, що НЕ хотіли обмеження своїх прав, привілеїв і земельних володінь. Проте їхня позиція виявилася недостатньо сильною для того, щоб не допустити унії.

2. Підписання угоди. 3 початку XVI ст. стали інтенсивніше формуватися умови для укладення унії (союзу, об'єднання) між Польщею та Великим князівством Литовським. Протягом XV-XVI ст. Польське королівство перетворилося на своєрідну шляхетську республіку. Влада короля була обмежена сеймом (польським парламентом), що обирав короля; Король не міг приймати важливі рішення без згоди сейму.

Розгляд питання про укладення унії розпочався в січні 1569 р. на спільному польсько-литовському сеймі у Любліні (звідси і назва угоди). .'М червня 1569 р. Люблінська унія була підписана. 1 липня 1569 р. її затвердили роздільно депутати польського і литовського сеймів.

3. Основні положення угоди. Люблінська унія завершила процес Об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії I (85 р. За Люблінською унією Польське королівство та Велике князівство Литоовське об'єднувалися в єдину федеративну державу - Річ Посполиту (буквально- республіка) з виборним королем, загальним сеймом і сенатом, єдиною зовнішньою політикою. Литовська, українська та польська шляхта зрівнювалися в правах і набували права володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Ліквідувалися митні кордони, вводилася єдина грошова одиниця.

Велике князівство Литовське, як і Польське королівство, залишалося самостійним політичним організмом зі своєю вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом, судово-правовою системою. Платою за державну суверенність, що вдалося зберегти знесиленому Великому князівству Литовському, стали українські землі, які переходили під юрисдикцію Польської корони.

Ще перед підписанням унії польський сейм, використовуючи підтримку литовської та української шляхти, яка була невдоволена пануванням великих землевласників у Великому князівстві Литовському та намагалась одержати такі ж права, як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II Августа про відторгнення від Литви і приєднання до Польщі ряду українських земель. Українські землі у складі Польщі увійшли до шести нових воєводств: Руського (з центром у Львові), Белзького, Волинського (з центром у Луцьку), Київського, Подільського (з центром у Кам'янці), Брацлавського (з центром у Брацлаві).

4. Суперечливі наслідки підписання Люблінської унії. Люблінська унія була важливою історичною подією, яка мала суперечливі наслідки для долі України.

Негативні наслідки. Ця угода сприяла:

а)  посиленню польської експансії на українські землі, наступу католицизму;

б) полонізації (ополяченню) української знаті;

в)  покріпаченню селян, що було остаточно затверджено Литовським статутом 1588 р., який увів 20-річний термін піймання селян-утікачів і надав право шляхтичам самим установлювати всі повинності, розпоряджатися селянським життям і майном.

До позитивних наслідків унії можна віднести:

а) зближення українських земель із західноєвропейською культурою: через Польщу до України потрапляли ідеї Відродження, Реформації та Контрреформації; поширювалася західноєвропейська система освіти: українці навчалися в європейських університетах, прилучалися там до західноєвропейських наукових і художніх ідей, збагачували ними рідну культуру;

б)  могутнє піднесення культурно-просвітницького руху, що сприяв зародженню та розвитку української національної самосвідомості; за відсутності держави культура залишалася єдиною сферою, у якій українці могли захистити свою самобутність.

17. Брестська церковна унія

Від часу запровадження християнства на Русі в кін. X ст. усі східні слов'яни сповідували християнство у православному варіанті. Загарбання українських земель феодалами Польщі, Литви та Угорщини відкрило туди шлях католицизмові. Однак народ, обстоюючи віру батьків, дідів, противився появі католицьких храмів та монастирів, що слугували окупантам як знаряддя національного й культурного поневолення. Релігія в ті часи визначала не лише ідеологію, а й тип культури. Українська культура з самого початку була культурою православною. Ось чому зміна релігії мала негативні наслідки для українського народу. Незважаючи на зусилля місцевих властей та підтримку королівської влади, католицизм в Україні залишався в жалюгідному стані аж до кін. XVI ст. Лише купка українських феодалів, прагнучи в усьому зрівнятися з прийшлими, зрадила свій народ і прийняла католицьку віру. 1590 р. за ініціативою та участю Ватікану розпочалися переговори між польським королем Сигізмундом III і верхівкою православної церкви в Україні з метою приєднання останньої до церкви католицької. Це робилося для того, щоб згодом денаціоналізувати й ополячити українців, придушити національно-визвольний рух і остаточно закріпити за Річчю Посполитою загарбані українські землі.

Підтиском польського короля і великих магнатів у жовтні 1596 р. в білоруському м. Бресті зібрався церковний собор для обговорення питання про унію. Однак він одразу ж розколовся на два окремих: православний собор рішуче відкинув унію, а уніатський проголосив її, прийнявши основні догмати католицької церкви, але зберігши православні обряди й богослужіння церковнослов'янською мовою. Уряд і король Речі Посполитої постановили вважати унію обов'язковою для всіх православних віруючих на території країни. Втім українські й білоруські селяни та міщани чинили завзятий опір насильницькому запровадженню нової (греко-католицької) віри. З кін. XVI ст. всі антифеодальні й національно-визвольні рухи та повстання в Україні відбувалися під гаслом ліквідації унії і надання народові можливості вільно сповідувати прабатьківську православну віру.

Боротьба проти унії була першочерговим завданням і гаслом Визвольної війни сер. XVII ст. під проводом Богдана Хмельницького. Заклик до ліквідації унії збудив небувалий ентузіазм мас, згуртував усі прошарки і стани українського суспільства -— від магнатів і шляхти до кріпаків-селян. У перебігу Визвольної війни унію на Лівобережній Україні було скасовано, а уніатських попів і ченців вигнано з Києва. В кін. XVIII — на поч. XIX ст. унію ліквідували й на Правобережній Україні. А на західноукраїнських землях при підтримці австрійського, а відтак і польського урядів унія продовжувала існувати. Уніатські священики й ченці залишалися слухняним знаряддям у руках уряду та феодалів Речі Посполитої, допомагали їм гнобити український народ, позбавляючи його національної мови та культури. В історичному плані запровадження й існування церковної унії в Україні було реакційним явищем. Щоправда, десь із середини XIX ст. верхівка греко-католицької церкви на західноукраїнських землях почала наближатися до народу, опікуючись його освітою і культурою. Поступово змінилося на краще й ставлення до неї народних мас. Нині греко-католицьку віру свідомо сповідує кілька мільйонів християн західних областей України.

18)Загарбання українських земель Угорщиною, Молдавським князівством, Московською державою. Угорська держава виникла наприкінці IX ст. у Південно-Східній Європі. Угри, або мадяри, прийшли на р. Дунай з при азовсько-донських степів, а ще раніше вони мешкали у передгір'ях Південного Уралу. Новоутворена Угорська держава прагнула розширити свої території. Об'єктом експансій на сході стало Закарпаття.Закарпаття - складова історична частина етнічної та державної території України. Протягом ІУ-УІІ ст. тут розселилися слов'янські племена білих хорватів. Хорвати у ІХ-Х ст. жили по обидва боки Карпат. Займалися переважно землеробством, мали "греди" - укріплені центри. Навколо одного з них утворилося перше державне об'єднання на чолі з князем Лаборцем. У Х-ХІ ст. ці землі ввійшли до складу Київської держави.У першій пол. XI ст. почалося поступове загарбання Закарпаття Угорським королівством. Першими були підкорені Ужгород, Мукачево, Хуст. Остаточно ці території були включені до складу королівства в сер. XIII ст. Основою господарства краю було сільське господарство. Чільне місце посідало садівництво, виноградарство. Важливу роль відігравало використання лісовини як будівельного матеріалу, видобування смоли, поташу. Значне місце належало видобуванню солі, борошномельному промислу. У Х-ХІ ст. Буковина перебувала у складі Київської, а потім Галицько-Волинської держав. Після монголо-татарського лихоліття зв'язки цих земель з галицько-волинськими значно послабились, що призвело до утворення окремої Шипинської землі, яка визнавала зверхність золотоординських ханів. У 40-50-х рр. XIV ст. ці землі потрапили під владу Угорщини, король якої Людовік призначив сюди намісником воєводу Драгоша. Після утворення Молдавського князівства Буковина перейшла під його владу і перебувала у його складі аж до кін. XVIII ст., коли потрапила під владу Австрійської імперії. 40-х рр. XV ст. швидко зростає могутність Московської держави. Утиски удільних князів з боку польсько-литовської держави призвели до того, що частина прикордонних з Московією земель на чолі зі своїми князями почала переходити під владу московського государя, який вустами свого великого князя Івана III проголосив свої історичні права на землі Київської держави.

19. Виникнення українського козацтва

Наприкінці XVI ст. центр політичного життя України знову переміщується на схід, у Наддніпрянщину, яка тривалий час була малонаселеною. Населення України впродовж кількох століть намагалось освоїти південний степ. Ще за часів Київської Русі для стримання кочовиків на південь від Києва було збудовано ряд укріплень, але їх знищили монголо-татари. За часів правління великих литовських князів південні кордони знову розширилися до берегів Чорного моря. Проте після створення Кримського ханства татари захопили Північне Причорномор’я. Вони стали джерелом найбільшої небезпеки для українського населення. Татари руйнували міста, вбивали старих, а молодь брали в полон і продавали в рабство. Тому наприкінці XV - на початку XVI ст. Східна Україна обезлюдніла.

Зі вступом України до складу Польщі території на південь від Києва починають знову швидко заселятися. У Наддніпрянщині великими землевласниками стають спольщені українські династії Вишневецьких, Острозьких, Корецьких і польські магнати Замойські, Калиновські, Потоцькі та ін.   Польський король роздавав магнатам землі на сході. Для їх освоєння магнати і шляхта переманювали до себе селян, пропонуючи їм право на користування землею без оброку протягом 10-30 років. У зв’язку з подальшим закріпаченням, посиленням національного і релігійного гніту багато селян, незважаючи на татарську небезпеку, почали тікати у степи Дикого поля, куди не сягала влада польських панів. Переважно тікали селяни - жителі Східної Галичини, Волині, Західного Поділля, північних районів Київщини, а також міщани, позбавлені сану священики, збідніла шляхта. Здебільшого переселялись українці, а також поляки, молдавани, росіяни, білоруси. Спочатку люди тікали на літній сезон у степи, де могли вільно обробляти землю, рибалити, розводити бджіл, полювати. Вони збиралися в гурти, обирали отамана. Щоб запобігти нападам татар, ці люди часто самі нападали на них, іноді грабували купців. На зиму вони поверталися додому під захист замків і платили королівським старостам данину. Цих людей почали називати козаками.

Термін “козак” уперше згадується в первісній монгольській хроніці в 1240 р. і в перекладі з тюркської означає “одинокий”, “схильний до розбою і завоювань”. У Криму цей термін був відомий уже з XIV ст. У широкому розумінні “козак” - це вільна, незалежна людина, шукач військових пригод.

Перша згадка про козаків датується 1489 р. Вона пов’язана з по ходом сина польського короля Яна Ольбрахта проти татар.   Поступово козаки почали осідати у степу на постійне проживання. На середину XVI ст. у родючих південно-українських степах виникли козацькі села. Козаки займалися хліборобством, скотарством, рибальством, бджільництвом, полюванням, ремеслом, торгівлею. Ко­зацькі поселення були багатші від сіл кріпосних селян, бо, по-перше, козаки були вільними людьми, а по-друге, вони мали земельні ділянки, розміри яких перевищували землеволодіння багатьох шляхтичів на заході.    Почав формуватися козацький устрій. Козаки об’єднувались у спільноти - громади. Найважливіші питання вирішувалися на радах. На цих радах обирались отамани, осавули, судді. Козаки мали однакові права на користування землею, на полювання, рибальство.    Козаки, які жили на захоплених магнатами землях, повинні були давати їм мед, хутро, гроші, служити у військових загонах при замках.    Життя козаків у Наддніпрянщині було тяжким і дуже небезпечним. Навіть працюючи на землі, вони змушені були постійно носити зброю, щоб захищатися від турків і татар. З роками козаки вдосконалили свою військову майстерність та організацію, виготовляли прекрасну зброю і порох. Озброєні козаки почали не тільки захищатися від набігів кримчан, а й нападати на татарські улуси. У 1489 р. загони козаків під час походу билися з татарами поблизу Таванської переправи на Дніпрі. У 1492 р. козаки напали на татарські кораблі на Дніпрі. У 1494, 1496 і 1498 р. українські козаки разом із донськими здійснили кілька вдалих походів проти татар, що змусило Кримське ханство для свого захисту збудувати на Дніпрі та Перекопі кілька фортець. У 1521 р. козацькі загони здійснили похід у Молдавію, у 1523 р. - у Крим, у 1524 р. - під Тавань, у 1528 р. - під Очаків, який захопили в 1545 р. У результаті цих перших походів козаки часто звільняли полонених українців, захоплювали багату військову здобич.    Польський і литовський уряд прагнув використати козацтво у власних цілях. Не маючи великої військової сили на півдні України, уряд почав залучати козаків до захисту південних рубежів від татар.

20. Запорізька Січ.

Поява козацтва й, особливо, його кількісне зростання за рахунок масових втеч залежного населення з панських маєтків спричинили активну протидію магнатів та шляхти. Вони не могли змиритися з формуванням окремого незалежного від них соціального стану та прагнули заволодіти освоєними козаками землями. Тому випрошували в королів грамоти па ці новоколонізовані простори, захоплювали їх, намагалися встановити владу над тутешнім вільним людом. Натиск панства змусив частину козацтва піти на .компроміс, зокрема погодитися поповнити загони панських "служебників". Ті козаки, що не хотіли миритися з таким становищем, спочатку відповідали повстаннями, а потім почали відходити на "Низ". Там, за Дніпровськими порогами, вони будували т.зв. городці та засіки, чи "січі", з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Згодом на місці дрібних звели одну головну — Запорізьку Січ.

Створення Запорізької Січі стало потужним імпульсом консолідації українського козацтва, формування його самосвідомості та утвердження організаційної структури. Першу велику Січ на поч. 50-х років XVI ст. заснував на о. Мала Хортиця Дмитро Вишневецький ("Байда") :— український князь зі старовинного волинського роду Ґедиміновичів. Він першим з української знаті вирушив за Дніпровські пороги, присвятивши життя боротьбі проти татарських і турецьких загарбників.

Територія, яку займали запорожці, "Вольності Війська Запорізького", — охоплювала значну частину Півдня України і змінювалася залежно від політичної обстановки. Столицею запорізької вольниці була Січ — своєрідне місто-фортеця. У різні часи вона розташовувалася у різних, але завжди добре захищених природою місцях, мала гарні укріплення.

Усередині Січі стояли курені — великі приміщення для козаків, канцелярія, склади, арсенали, ремісницькі майстерні, торговельні лавки тощо. У центрі знаходилися церква та майдан, де відбувалися загальні ради та інші громадські заходи. В передмісті Січі жили тисячі ремісників, торговців, спеціальне приміщення призначалося для проживання іноземних послів.

У мирний час козаки насамперед займалися промислами й скотарством, а в т.зв. паланках — землеробством, що базувалося на фермерських засадах. Але головним їхнім обов'язком був захист рідної землі від турецько-татарських загарбників та боротьба проти соціального й національно-релігійного гноблення.

Запорізька Січ стала місцем, де козацтво продовжило державницькі традиції України. Воно витворило власну військово-політичну і господарську організацію, поступово перетворюючи на своєрідну державу зі значними підконтрольними територіями, багатотисячною армією, адміністративним апаратом, скарбницею, звичаєвим правом та символікою. За формою це була демократична республіка, яка найбільше відповідала національному характеру українців.

Вищою законодавчою владою на Січі була Козацька рада, в якій мали право брати участь усі без винятку козаки і яка вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й. зовнішніх відносин, обирала козацький уряд — Кіш" На чолі Коша стояв кошовий отаман, який уособлював вищу виконавчу владу на Січі. До найвищих урядовців також належали суддя, писар та осавул.

Усе запорізьке військо поділялося на курені, кількість яких досягала 38. Загалом у період розквіту Запорізька Січ нараховувала в середньому 10—12 тис. добірного війська, а разом із мешканцями зимівників і слобод — бл. 100 тис. осіб.

Формально підвладна урядові Речі Посполитої, Січ де-факто була цілком самостійною політичною силою не тільки у внутрішній, а й у зовнішній політиці. Вже наприкін. XVI ст. вона починає відігравати помітну роль у міжнародних справах. Уряди Кримського ханства, Московії, Персії, Туреччини, Швеції та інших країн встановлюють із Січчю зв'язки. Чимало козаків воювали в Європі на боці Австрії, Франції, Іспанії.

У постійній боротьбі з ворогами запорізьке козацтво створило самобутнє військове мистецтво, ставши на рівень кращих європейських армій. Його зброя складалася з самопалів різного калібру, пістолів, шабель, луків зі стрілами, довгих списів тощо. Основу війська становила піхота, яку вважали найкращою в Європі. Найпоширенішим видом піхотного бойового порядку був т.зв. табір. Майстерністю відзначалася козацька кіннота, що, як правило, наступала "лавою". Артилерія запорожців складалася з мортир — важких гармат для облоги й захисту, а також легких рухливих фальконетів. Січ мала також вітрильно-весловий флот із великих човнів — чайок або байдаків. Широко використовувалися розвідка, різні засоби дезінформації ворога, фортифікаційні земляні роботи тощо. Складовими успіху запорізького козацтва у бою насамперед були особиста хоробрість, постійні заняття військовою справою, досконале знання місцевості.

В усіх справах запорізькі козаки керувалися не писаними законами, а "стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом". За козацьким правом як вхід, так і вихід із Січі були вільними і перебування тут не обмежувалося певним терміном. Запорізьким козаком міг стати кожен, хто прибував на Січ, але за умови володіння українською мовою, сповідування православ'я та 7-річного військового навчання. Прийнятий до козацького товариства записувався до одного з куренів, змінюючи своє прізвище на нове прізвисько. Усі козаки вважалися рівними, мали однакові права і називали один одного товаришами. На Запоріжжі жорстоко каралися будь-які аморальні вчинки.

Характерними ознаками духовного життя Запорізької Січі були глибока релігійність козаків та ревний захист ними православної віри. Унікальним явищем було кобзарство. Своїми піснями та думами кобзарі підіймали народ на боротьбу, пробуджу: вали й розвивали українську національну свідомість.

На Запорізькій Січі існував постійний вишкіл військового мистецтва. Сюди збиралися відважні юнаки з усієї України. При січовій церкві, як і при багатьох інших парафіяльних церквах "Вольностей Війська Запорізького", діяла школа, де навчали читати і писати, закону Божого, співів від 30 до 80 школярів.

Отже, в Запорізькій Січі, як і в козацтві загалом, найяскравіше віддзеркалилося прагнення українського народу до свободи і незалежного державного життя, що робило її виразником загальнонаціональних інтересів.

21. Визвольний рух в Україні у ХVІ – першій половині ХVІІ

Друга половина XVI - початок XVII ст. - період пробудження національної свідомості українського народу, його духовного відродження. Утверджується відчуття рідної землі, історії, вітчизни. Збереження і розвиток духовної культури, культурно-національне відновлення стають історичною необхідністю. Культурне піднесення в Україні значно посилюється з появою братств — громадських православних організацій міського населення, які рішуче виступали за розвиток вітчизняної культури. Одним із перших у 1439 р. було створено Львівське братство, яке мало школу, шпиталь, бібліотеку, друкарню. На початку XVII ст. виникають Рогатинське, Острозьке, Галицьке, Кам’янець-Подільське, Самбірське, Київське, Вінницьке та інші братства. Вони створювали друкарні, шпиталі, школи, забезпечували їх підручниками, утримували вчителів і бідних учнів, надавали найкращим учням допомогу для продовження навчання за кордоном. Навколо братств об’єднувалися вчені, письменники, книговидавці, педагоги, політичні діячі.

Важливим напрямком діяльності братств стало книгодрукування. Одну з перших друкарень було створено в 1561 р. у Заблудові, в маєтку українського та білоруського магната Г. Ходкевича. Заснували її Іван Федоров і Петро Мстиславець. У 1569 р. вони видали “Учительське Євангеліє”, а пізніше - “Псалтир” і “Часослов”. А власне першою на українських землях стала друкарня, яку заснував у Львові в 1573 р. І. Федоров. У цій друкарні в 1574 р. було видано “Апостол”. У 1576 р. І. Федорова запросив до себе князь К. Острозький. У його друкарні було створено 28 видань, серед них відома “Острозька Біблія” (1581) - перше повне видання Біблії слов’янською мовою.

Братські друкарні існували також у Новгороді-Сіверському, Києві, Чернігові, Луцьку. Були також приватні друкарні.

У 80-ті роки XVI ст. почала видаватися полемічна література, що мало особливе значення в боротьбі з унією, проти соціальних та ідейних засад католицизму. Представляли цю літературу Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Христофор Філалет та ін. У полеміці з церковними магнатами визрівали гуманістично-демократична ідея суспільної рівності, ідея свободи віросповідання. Полемісти розкрили причини, що сприяли переходу магнатів до уніатсько-католицького табору. В їхніх працях тема патріотизму посідала чільне місце.

Розвиток книгодрукування сприяв розвиткові освіти, збільшенню кількості шкіл. І. Федоров видав у Львові та Острозі “Букварі” - по­сібники для вивчення слов’янських і грецької мов. Були видані також “Граматика” Лаврентія Зизанія і “Граматика” Мелетія Смотрицького.

Наприкінці XVI ст. школи діяли вже у Львові, Стрию, Кременці, Києві, Володимирі-Волинському та інших містах. Серед них були дяківські школи, міські, церковні, монастирські, домові, протестантські, уніатські, католицькі. У 1578 р. в Острозі було засновано школу, яка дала початок новому етапу в розвитку шкільної освіти в Україні. Викладання в ній було побудовано з урахуванням досвіду сучасної європейської школи. У ній вивчали слов’янську, грецьку і латинську мови, так звані сім вільних наук — граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію, музику. Отже, ця програма передбачала початкову і середню освіту з елементами вищої. Першим ректором цієї школи був Г. Смотрицький, а з-поміж вихованців — М. Смотрицький, Г. Дорофеєвич, П. Сагайдачний та ін.

На початку XVII ст. в Україні відкрилося 30 братських шкіл, які були народними і вирізнялися передусім демократичністю. До програм цих шкіл входили ті самі науки, що вивчалися в західноєвропейських школах. Та вже у 20-ті роки XVII ст. Львівська школа, не витримавши боротьби з католицьким духівництвом, почала занепадати. Луцька школа двічі (у 1627 і 1634 р.) була розгромлена і перейшла до рук уніатів. Острозьку школу після смерті князя його онука Анна-Алоїза Ходкевич перетворила на єзуїтську колегію.

На початку XVII ст. Київ стає одним з найбільших міст Наддніпрянщини (з чисельністю населення 15 тис). Починають відроджуватися духовні традиції Києва як всеукраїнського центру. Істотно вплинуло на політичний статус Києва запорозьке козацтво. У 1620 р. гетьман Сагайдачний за підтримки козацтва та православних вірних і за участю єрусалимського патріарха Феофана відновив Київську митрополію і всю православну ієрархію, яку 25 років тому після Берестейської унії було ліквідовано і замінено на уніатську. Це була найвидатніша заслуга П. Сагайдачного. Основними культурними центрами Києва були Київське братство і Києво-Печерська лавра на чолі з архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. У 1615 р. при монастирі було відкрито друкарню. Першою книгою, що вийшла тут у 1616 p., був “Часослов”. У 1615 р. Київське братство заснувало школу, яка стала родоначальницею першої вищої школи у країні -Києво-Могилянської академії. У 1631 р. у Києві було створено ще одну школу - Лаврську, яку заснував архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Вона створювалася на зразок шкіл вищого типу, у ній навчалося близько 100 учнів. Та проіснував цей навчальний заклад недовго. У 1632 р. він об’єднався з братською школою і дістав назву колегії (так на Заході називалися навчальні установи вищого типу).

Культурно-національне відродження в Україні було пов’язане з внутрішніми соціально-економічними процесами, а також з політичною, ідеологічною, релігійною боротьбою, з наростанням народно-визвольного руху і тими політичними й культурними процесами в Європі, що дістали назву Відродження (XIV-XVI ст.).

Культурна відбудова України відбувалася в дуже складних умовах, коли більша її частина перебувала у складі інших держав, а со­ціальне пригноблення українського народу посилювалося національно-духовним — принижувались і викорінювалися культура, мова, звичаї, православ’я.

Передумови повстань

ð посилення релігійно-національного гноблення;

ð погіршення матеріального становища селян, їх закріпачення:

Ê зменшення селянського общинного самоврядування;

Ê заміна копного суду судом феодала;

Ê різке обмеження селянських переходів;

ð обмеження міського самоврядування, утиски українців-міщан;

ð зміни в козацькому середовищі (внаслідок національно-релігійного гноблення збільшився потік втікачів, що посилило анти польські настрої, поглибили соціальну диференціацію всередині козацтва), зміцнення козацтва як стану самоусвідомлення їм своєї ролі у воєнно-політичних справах за умов його утисків з боку польських урядовців.

22. Українська культура XIV- першої половини XVII ст.

У XIV—XVI ст. українські магнати поступово сполонізувалися. Селянство, потрапивши в кріпацьку неволю, було неспроможним захистити національну культуру. Єдиними, хто вів нерівну боротьбу із загарбниками за розвиток рідної школи, православної церкви, мови, письменства, мистецтва, були міщанство і дрібне боярство. Завдяки їм зросла зацікавленість українців своєю історією, культурою, наукою. Пробудження національної самосвідомості доповнювалося поширенням ідей гуманізму епохи Відродження. їх вели українці, які навчалися в закордонах університетах.

Здобувши належну освіту, вихідці з України ставали відомими вченими, педагогами, медиками, митцями. Так, Юрій Дрогобич (Котермак) був доктором філософії та медицини у Болонському університеті, читав там у 1478—1482 рр. лекції з математики, очолював факультет медицини.

Першим вищим навчальним закладом в Україні стала Острозька академія, яку бл. 1576 р. відкрив князь К.-В. Острозький у м. Острог. Цей заклад згодом піднявся до рівня тогочасних європейських академій. У ньому викладали найкращі українські та іноземні вчені.

Культурному піднесенню в Україні наприкін. XVI — на поч. XVII ст., зокрема розвиткові освіти, сприяли братства. При кожному з них було засновано братські школи. Першу з них відкрили наприкін. 1585 р. у Львові. У братських школах навчалися діти заможних міщан, козаків, нижчого духовенства, дрібної шляхти, старшин, а також сироти. Вихованці шкіл мандрували Україною, поширюючи знання.

В умовах тотального наступу польської шляхти українська людність палко відстоювала свою мову, культуру, національну гідність. Окрім міщанства і козацтва, основна маса населення — селянство поставало як споконвічна національна берегиня, зберігало найвищі духовні цінності: мову, пісню, народні обряди, неповторну українську самобутність.