- •Міністерство освіти і науки України
- •2. Історична доля півдня України: Кочовики
- •Кіммерійці
- •Сармати
- •Авари та болгари
- •Печеніги
- •Половці
- •Антична колонізація Північного Причорномор'я (VII ст. До н.Е. - V ст. Н.Е.)
- •3. Слов’янські племена
- •Докиївські часи
- •4. Походження назви «Русь»
- •6.Київська Русь(іх-хіІст.)
- •7. Державний Устрій Київської Русі
- •9. Галицько-Волинське князівство (хіі – хіv ст.).
- •13. Кревська унія 1385р
- •23.Визвольна війна українського народу (1648-1676 рр.)
- •24. Козацько-гетьманська держава
- •25. Становище Правобережної України під владою Польщі
- •26. Українське національне відродження XIX ст.
- •1. Політичні й економічні наслідки остаточної втрати Української автономії
- •2. Політизація національного руху в Україні Зародження перших політичних організацій
- •3. Національне відродження в західноукраїнських землях. "Руська трійця"
- •Національно-визвольний рух у другій половині XIX ст.
- •27. Соціально-економічна модернізація України
- •Особливості капіталізації економіки Наддніпрянської і Західної України
- •Соціальні зміни, спричинені модернізацією економіки
- •28. Україна на початку XX ст. Активізація революційно-визвольної боротьби
- •Україна в революції 1905-1907 рр.
- •Столипінська аграрна реформа в Україні
- •Україна в роки Першої світової війни (серпень 1914 - листопад 1918 рр.)
- •Культурний розвиток України на поч. XX ст.
- •30.Доба Українсьеої Центральної Ради. Відродження державності(березень 1917- квітень 1918 рр.)
- •32. Утворення зунр (квітень - грудень 1918р.)
- •33. Доба Директорії унр(грудень 1918-1920рр.). Злука унр і зунр:
- •35. Індустріалізаця Ураїни
- •38. Західноукраїнські землі у 20-30-х роках
- •39. Початок другої світової війни
- •40. Окупація України військами Німеччини та її союзників
- •41. Рух Опору в Україні
- •42.Визволення України від фашистських загарбників(грудень 1942- жовтень 1944рр)
- •43. Тоталітарний режим
- •45. Україна в період застою та загострення кризи радянської системи (1965-1985)
- •46.Десиденський рух в Україні
- •47. Україна в період перебудови
- •48.Аварія на Чорнобильській аес.
- •49. Утворення незалежної української дежави
- •50. Основні державотворчі події
- •51. Конституційні процеси
- •54.Економічна криза. Проблеми економічного будівництва
- •56. Духовне життя суспільства.
- •57. Відродження релігії і церкви:
- •58.Зовнішня політика України
- •60. Акт проголошення незалежності України.
3. Слов’янські племена
Слов'яни — велика група споріднених за мовою та культурою індоєвропейських народів, що живуть у Східній і Центральній Європі та утворюють три гілки: східнослов'янську (українці,білоруси, росіяни), західнослов'янську (поляки,кашуби, чехи, словаки, лужичани),південнослов'янську (серби, болгари, хорвати,словенці, боснійці, македонці, чорногорці). Слов'яни розмовляють слов'янськими мовами.
Етимологія самоназви походить до індоєвропейського кореня *kleu-, основне значення якого «чути» і часто трапляється в різних уживаннях у значенні «слава» й «популярність». У такий спосіб слов'яни — це «знамениті люди», тобто люди, про яких чутно, про яких говорить поголоска, про яких йде слава[4]. Ця точка зору, популярна в XIX столітті, нині фактично не має прихильників; спільнослов'янською є саме огласовка з -о-, у той час як огласовка з -а- є результатом вторинного зближення зі словом слава з XVI–XVII в.[2]; крім того, вірно й попереднє заперечення щодо сполучуваності суфікса.Писемні пам'ятки з VI століття стійко говорять про словен (словѣне) і про словенську (словѣньской) землі, вагомих ратних досягненнях слов'ян, особливо на землях Візантії, де слов'яни, ймовірно, і одержують грецький варіант своєї назви — sklabos (читається як sklävs), що його пізніше запозичують інші європейські мови в різних трансформаціях. Слов'янські люди своєю хоробрістю, відданістю і працьовитістю заслужили собі добру славу в античному, а потім і ранньосередньовічному світі Середземномор'я, їх цінували як добрих і невимогливих службовців і робітників (в тодішній термінології — слуг і рабів, слів, які в сучасних слов'янських мовах набули презирливого відтінку), а у випадку крайньої потреби — чудових воїнів, що знайшло своє відображення в більшості європейських мов, зокрема у грецькій (середньогрецьке σκλάβος — раб, звідси пізнолат. sclavus, німецьке Sklave, арабське сакаліба, зворотна калька з латини — склавіни тощо)[5][6][7]. Тому слов'янські бранці в раннє Середньовіччя нерідко ставали об'єктом візантійської, германської й арабської работоргівлі; з давньоруських джерел відомо, що слуги («челядь») були одним з основних джерел доходу тодішніх князів і їх загонів, які утримували владу в слов'янських землях. В арабській мові для позначення слов'ян довгий час був поширений термін сакаліба. Так зокрема, в процесі створення Кордовського халіфату, емір Абдаррахман III створив гвардію з рабів європейського походження, основу якої склали слов'яни (сакаліба).
Докиївські часи
Більша частина майбутніх слов'янських земель в III–IX ст. входила частково до складу земель Римської імперії, а частково до складу різних державних утворень, які виникали і зникали на цих землях завдяки союзам племен Великого Степу — скіфів, сарматів, болгар, гуннів, обрів і т. д. З I ст. серед місцевого населення починає поширюватись християнство (скіфи-християни), з III по IX ст.на цих землях існує Скіфська єпархія всесвітньої православної католицької християнської Церкви.
Історія слов'янських земель в докиївські часи — це історія панування тимчасових союзів племен Великого Степу, які стали предками сучасних слов'янських, тюркських та угро-фінських народів Євразії, а також історія постійних взаємодії з племенами, які стали предками сучасних романо і германомовних народів. Саме ця мішанина народів і культур заснована на місцевій стародавній, доісторичній культурній і світоглядній основі породила людей, які стали називати себе слов'янами.
Так середньовічний вчений Мавро Орбіні, автор «Опису історії народа слов'янського», яка була видана 1609 року зазначає: «На думку Іоанна Дубравія, слов'яни або словіни отримали своє ім'я від „слово“ (slouo), що у сарматів означало слово, оскільки всі сарматські народи, розсіяні по кругу земель, розмовляють однією мовою».
У середині 1 тисячоліття н. е. слов'янські племена ще не мали об'єднуючо-загальної назви «слов'яни». В кожному з регіонів Європи в зоні контактів з сусідами, їх племена одержували окремі власні імена. На Півночі фінські племена звали їх Venäja, на Заході — германські племена звали їх Венеди, Венети (сьогодн.нім. Wenden), Візантійці звали східну групи словянських племен Анти, а південних подунайських слов'ян Склавини, звідси назва перейшла до арабів — Скаліба (sqãliba). Оскільки в ранньому Середньовіччі Візантія була країна з найрозвиненішою писемною культурою, візантійська (греко-латинська) назва Південних (Балканських) слов'янських племен згодом поширилась і на Східні та Західні слов'янські племена.Розселення слов'ян у 7—8 століттях.