35. Індустріалізаця Ураїни

Запровадження НЕПу зумовило відродження приватної ініціативи, сприяло поліпшенню економічної ситуації. Промисловий розвиток СРСР у середині 20-х рр. досяг довоєнного (1913) рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство в цілому перебувало на до індустріальній стадії розвитку. Перед СРСР стояла альтернатива: або низькі темпи розвитку всього господарства на базі НЕПу і прогресуюче відставання від провідних капіталістичних країн, або ж відмова від ринку, повернення до адміністративних методів, концентрація наявних ресурсів і форсований ривок головної ланки господарства – важкої індустрії.Курс на індустріалізацію проголосив ще ХІV з’їзд ВКП(б) у грудні 1925 р. Основними завданнями визначалися: забезпечення економічної самостійності й незалежності, зміцнення обороноздатності СРСР, створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства, стимулювання зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту й культурного рівня трудящих.Особливо високі темпи розвитку важкої індустрії були заплановані для України.Велика промисловість перейшла у розпорядження загальносоюзних наркоматів. Трестівський госпрозрахунок замінив гос п роз ра хунок підприємств. Проте ті не дістали прав, якими користувалися трести.Індустріальна гонка призводила до істотного обмеження добробуту трудящих. Економічні труд нощі (завжди підкреслювалося: тимчасові) оголо шувалися органами пропаганди У металургію пішла чверть капіталовкладень, які були в розпорядженні промисловості. Були збудовані такі великі металургійні заводи як Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь. Обсяг виробництва у машинобудуванні і мета лообробці за першу п’яти річ ку зріс у 4,5 рази. Активно розвивалася хімічна промисловість, відчутно гірше – легка і харчова.У великій промисловості на початку 1929 р. працю вало 690 тис. робітників, а наприкінці 1932 р. – майже наполовину більше. Робітниче поповнення складалося, в основному, з молоді. Щоб не уповільнити темпів роботи, нові кадри прискорено готува ли безпосередньо на виробництві. Це при з во дило до поломок устаткування. Почастішали аварії, різко погіршилася якість продукції.Джерелами фінансування індустріалізації стало: перекачування коштів із легкої та харчової у важку промисловість, податки з населення, різниця в цінах на сільгосппродукцію та промислові товари, внутрішні позички, спочатку добровільні, згодом – «під контролем громадських організацій», інфляційний випуск грошей, розширення продажу горілки, збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба, режим надзвичайної економії, надзвичайна експлуатація трудового потенціалу селянства й робітничого класу, інших верств населення, багатьох мільйонів в’язнів ГУЛАГу.Все ж результати розвитку важкої промисловості стали вагомими. В ході індустріалізації Україна випередила за рівнем розвитку окремих галузей ряд західноєвропейських країн. Вона зайняла 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою ча вуну, 3-тє – за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-те місце в світі за видобутком вугілля.

36. Колективізація українського села:

Колективізація українського села:методи здійснення,соціальні наслідки Найдорожчу ціну за форсовані методи індустріалізації, політику "соціалістичного штурму" в цілому заплатило українське селянство. Примусово колективізований селянський сектор економіки став основним джерелом для їх здійснення. Колективізоване село мало забезпечити індустріалізацію коштами (простіше "взяти" їх з 250-300 тис. колективних господарств, ніж з 25-30 млн індивідуальних), забезпечити через "оргнабір" промисловість дешевою робочою силою. Головне ж, колективізація означала ліквідацію багатоукладності в економіці, пролетаризацію селянства, отже й становлення соціально однорідної структури суспільства як головного критерію його соціалістичності. Водночас знімалося питання про "селянську В андею" Україна була віднесена сталінським керівництвом до районів, в яких колективізація "мала розвиватися щонайвищими теліпами і завершитися в найближчий час " Оз , з чим погоджувалося і керівництво республіки 15 з 18Більше того, ревно дбало, щоб директиви центру не тільки виконувалися, а й перевиконувалися .Трагічною сторінкою в історії колективізації українського села стало так зване розкуркулювання ставлення до заможного селянства взагалі. З "підказки" центру ЦК КП(б)У в січні 1930 р. прийняв постанову, яка зобов'язувала негайно розпочати "ліквідацію куркульства як класу" в районах масової колективізації, до яких було віднесено 76% всіх районів УСРР. Всього за період з кінця 1929 р. до кінця 1932 р. в республіці було експропрійовано 0/ понад 200 тис. селянських господарств . Це означало, що жертвами більшовицьких репресій в Україні стало близько 1 млн чоловік. Розправи над "куркулялт" продовжувалися і в подальші роки Не менш трагічні наслідки мала і політика так званих хлібозаготівель. Так, якщо наслідком примусових хлібозаготівель в 1931-1932 рр. став великий голод Р стор. 16 з 18 то внаслідок тотальної конфіскації всіх продовольчих запасів взимку 1932—1933 рр. Україну спіткав голодомор небачений за всю її історію.Безпосередньою причиною голодомору була політика примусових, із застосуванням репресій, хлібозаготівель. Проте, розглядаючи цю трагедію в ширшому історичному контексті стає очевидним і її позаекономічний характер. Передусім, це порочна ідея "ривка в соціалізм", будь-якою ціною, сповідувана сталінським керівництвом. Цифри трагічних витрат українського народу в роки голодомору на сьогодні приблизні - в діапазоні від 3,5 млн до 7 млн і більше чоловік. Проте будь-якої з названих цифр достатньо для того, щоб зробити однозначний висновок: трагедія голодомору була прямим наслідком злочинного курсу Сталіна, стор. 17 з 18 більшовицького керівництва в цілому на встановлення в країні тоталітарного режиму, порочності концепції соціально-економічних перетворень, здійснюваної до того ж методами адміністративного примусу. Будь-якої цифри достатньо, щоб засудити тоталітарну систему, сталінщину як політику жорстокого етноциду, як явище, несумісне з поняттям "цивілізація XX століття".

№37 Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні. Масові репресії

Невід’ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищуючи будь – яку опозицію сталінському режиму, будь – які прояви інакомислення. Органи ДПУ – НКВС розгорнули масові репресії проти всіх прошарків населення. Початок масового вишуковування „класових ворогів” – „ворогів народу” поклав сфабрикований ДПУ “шахтинський процес” 1928 р., на якому група інженерів Донбасу була репресована за вигаданими звинувачуваннями в шкідництві. Із 49 засуджених у цій справі – 7 було розстріляно. Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома хвилями прокотилися по Україні. Перша – 1929–1931 рр.: примусова колективізація і розкуркулення, процес „Спілки Визволення України (СВУ)” , ліквідація УАПЦ. Друга – 1932–1934 рр.: штучний голод, постишевський терор (проти інтелігенції та партпрацівників).  Третя – 1936–1938 рр.: так званий „великий терор”, в центрі якого були репресії проти військових. У вересні 1929 р. відбулися арешти визначних діячів української науки, культури, релігії – як членів вигаданої ОДПУ „Спілки визволення України. В 1931 р. відбувся ще один процес – так званого „Українського національного центру”, за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі академік М. Грушевський, відомий історик-марксист М. Яворський та ін.. У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр „Березіль” – закрито. У грудні 1934 р. у справі так званого „Українського центру білогвардійців-терористів” було засуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції. Протягом 1933 р. від наукової роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців, тобто 16% їхнього загального складу. Черговими жертвами репресій стали І. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник та багато інших. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників. Влада стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, як О. Довженко, І. Савченко, Л. Луков та ін. Отже, в 30-ті роки терор був тотальним, охоплював усі верстви населення. У суспільстві поширилися доноси, взаємна підозра, пошуки „ворогів народу”. Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації і тотальне розтління тих, кого терор не зачепив. Шляхом репресій відбулося остаточне утвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР і в Україні зокрема.