51. Конституційні процеси

Матеріали до єдиного дня інформування населення Полтавської області у червні 2008 року підготовлено управлінням з питань внутрішньої політики облдержадміністрації, Управлінням державної служби Головного управління державної служби України в Полтавській області

Конституція сучасної правової держави виступає як основний і дієвий інструмент регулювання суспільних відносин. Вона повинна об’єднувати правову систему держави, надавати їй стабільності та впорядкованості. Тому таким важливим і важким був для України процес створення власної конституції.

Першим поштовхом, яким започатковувалися конституційні перетворення держави, стало ухвалення 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет. У цьому документі проголошувався державний суверенітет Української РСР як верховна, самостійна, повна і неподільна влада Республіки в межах її території, а також незалежність та рівноправність у зовнішніх відносинах. Головною особливістю Декларації було визначення економічної самостійності УРСР, що давало передумови для побудови політичних та правових механізмів діяльності держави. Крім цього, важливим кроком на шляху формуваннядержави було те, що в галузі міжнародних відносин Україна проголошувалася суб’єктом міжнародного права, який має безпосередні стосунки з іншими державами, проводить самостійну діяльність в міжнародних організаціях.

Не менш важливим кроком у конституційній реформі в Україні було схвалення Верховною Радою України 19 червня 1991 р. Концепції Конституції України. Концепція декларувала загальні принципи майбутньої Конституції, її структуру та основні положення. Так, згідно з Концепцією основою Конституції України має бути ідея правової держави. Найвищою соціальною цінністю проголошена людина, її права, свободи та їх гарантії. Основним об’єктом конституційного регулювання мають бути відносини між громадянином, державою і суспільством. Вже на той час, до речі, вчені та політики розуміли, що Конституція повинна визначити пріоритет загальнолюдських цінностей, закріпити принципи соціальної справедливості, утвердити демократичний і гуманістичний вибір народу України, чітко показати прихильність України загальновизнаним нормам міжнародного права.

Саме в Концепції вперше в Україні конституційні норми визнавалися нормами прямої дії, що діють незалежно від існування законів або інших нормативних актів, які їх конкретизують.

Як наслідок, уже 1 липня 1992 р. Верховна Рада України винесла на всенародне обговорення проект Конституції України.

Влітку 1995 р. в Україні склалася напружена політична ситуація. Причиною якої стала відсутність нового Основного закону, що робило неможливим здійснення рішучих економічних, політичних і державно-правових реформ.

18 травня 1995 р. Верховна Рада схвалила Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України. Цей договір мав забезпечити розвиток конституційного процесу в Україні; реформувати державну владу на засадах чіткого розподілу функцій між її законодавчою і виконавчою гілками.

Вирішальним кроком у проведення конституційної реформи в Україні стало прийняття 28 червня 1996 р. Верховною Радою України Конституції України.

Частина представників українського політикуму стверджувала, що Конституція вкрай недемократична, недосконала, санкціонує антинародний, буржуазний режим, а тому її необхідно кардинально змінити. Інші вважали, що Конституція України – одна з найбільш демократичних у Європі, але в її тексті є окремі недосконалості і суперечності, усунути які можна шляхом внесення до неї певних змін.

Треба розуміти, що конституція любої сучасної демократичної держави є компромісним документом, який приречений на періодичне внесення суттєвих, чи не зовсім, змін. Стабільність основного закону країни є бажаною, але її збереження не повинно ставати самоціллю, оскільки життя швидко змінюється. Взагалі-то існує чимало чинників, які можуть ініціювати початок конституційного процесу. Наприклад, в Німеччині в 2004 р. таким чинником мало не стала дискусія навколо реформи правопису. В пострадянській Росії зміни до конституції були ухвалені після трагічних подій осені 1993 р.

Помітною спробою в Україні конституційним шляхом підсилити дієздатність механізму державної влади стало проведення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р., предметом якого стали питання про: можливість дострокового припинення повноважень парламенту Президентом України у випадку, якщо парламент протягом місяця не сформує дієвої парламентської більшості або протягом трьох місяців не затвердить проект закону про Державний бюджет України; ліквідацію депутатського імунітету; скорочення кількості народних депутатів України до 300 чоловік; формування в Україні двопалатного парламенту.

Відомо, що політики, державні діячі і вчені притримувалися фактично протилежних позицій щодо змісту референдуму й імплементації його результатів. Не випадково Верховна Рада України відхилила як президентський законопроект № 5300 від 25 квітня 2000 р., так і законопроект № 5300-1 від 10 травня 2000 р. „Про зміни в Конституцію України за результатами Всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р.”, внесений народними депутатами України. Але таке рішення не зняло з порядку денного власне проблему внесення змін до Конституції.

Підготовка і вибори 2002 року в парламент України дещо пригальмували процес конституційної реформи. Однак ідея доцільності реформування політичної системи й удосконалення форми державного правління опанувала як політичною елітою, так і суспільством взагалі. Про що, зокрема, свідчили рішення новообраного парламенту від 26 грудня 2002 р. щодо створення Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради з розробки проектів законів України про внесення змін у Конституцію України й обговорення в березні-травні 2003 р. президентського законопроекту „Про внесення змін у Конституцію України”.

За результатами обговорення Президент України зняв три найбільш дискусійні норми – щодо введення на Україні двопалатного парламенту, скорочення кількості народних депутатів, прямого прийняття законів усенародним референдумом – і 19 червня 2003 р. подав обновлений проект закону до Верховної Ради. Внаслідок компромісних рішень політичних еліт пакетним голосуванням у парламенті 8 грудня 2004 р. було ухвалено 3 конституційні законопроекти.

Зміни, ухвалені Верховною Радою в грудні 2004 р., фактично передбачають перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління.

Проте об’єктивно критерієм оцінки конституційної реформи, що відбувається нині в Україні, має стати не ступінь перерозподілу влади, а рівень прогресу в напрямі побудови реально діючих демократичних інститутів, що керуються принципами верховенства права. Ключовим завданням реформи в Україні є надання політичному процесові більшої прозорості, підконтрольності та зорієнтованості на національні інтереси. Однією із підстав для подальшого внесення змін до Конституції України є також європейські та атлантичні устремління нашої держави.

В цьому процесі робота має спрямовуватися на приведення політичної та економічної систем України у відповідність до вимог Копенгагенських політичних та економічних критеріїв ЄС. Варто лише взяти до уваги, наприклад, такі як: забезпечення свободи парламентських і президентських виборів, а також виборів до місцевих органів влади; створення та розширення діяльності демократичних інституцій, неурядових організацій, незалежних ЗМІ; захист особистих прав і свобод людини; здійснення заходів з протидії дискримінації у всіх сферах суспільного життя; гарантії незалежності судової влади, покращання функціонування судів; створення надійно діючих інститутів у сфері юстиції і внутрішніх справ; вирішення питань правового забезпечення та посилення спроможності боротьби з відмиванням коштів, щоб зрозуміти невідворотність внесення змін до національної конституції.

Суттєвим нюансом таких змін є те, що вони безпосередньо не пов'язані з членством України в ЄС. Вони є умовою приналежності до світової демократичної спільноти взагалі.

Перед українським суспільством постає завдання створення і ухвалення нового проекту Конституції. І, що принципово, — всі повинні її дотримуватися. Дотримання правил значно важливіше, ніж те, хто переможе в політичних баталіях.

У своєму телевізійному зверненні, яке оприлюднено 3 жовтня 2007 р. за підсумками проведення позачергових виборів Верховної Ради України, Президент України В.Ющенко підкреслив, що ”детонатором політичної кризи стала політреформа-2004. Тому без реформування Конституції буде важко утримувати політичну стабільність. З метою системного конституційного регулювання суспільних відносин в Україні, деполітизації процесу підготовки змін до Основного закону 27 грудня 2007 року Президент України Віктор Ющенко своїм Указом утворив Національну конституційну раду, поклавши на неї підготовку концепції системного оновлення конституційного регулювання суспільних відносин в Україні та проекту нової редакції Конституції України. Тому 2008 рік має бути присвячений новому конституційному процесу і схваленню нової редакції Конституції України.”

До участі у роботі цього допоміжного органу при Президентові України запрошено політичні партії та виборчі блоки політичних партій, місцеві представницькі влади - Верховну Раду Автономної Республіки Крим, обласні, Київську та Севастопольську міські ради, Національну академію наук України та всеукраїнські правозахисні громадські організації.

Підсумком конституційного процесу, що триває в Україні, має стати посилення гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, створення збалансованої системи державної влади, підвищення ролі місцевого самоврядування.

На переконання Президента України В.Ющенка процес творення нової національної Конституції має ґрунтуватися на баченні конституційного світогляду нації, а не окремих еліт чи владних інститутів. Саме таке порозуміння — основа довгострокового планування національного розвитку, утвердження і вдосконалення державності, суспільної консолідації.

Главою держави запропоновано системне оновлення Конституції України на основі кількох складових:

Перше. Посилення конституційних гарантій прав і свобод громадянина, реального забезпечення захисту цих прав і свобод, в тому числі через суд.

Друге. Розширення конституційного регулювання інститутів безпосередньої демократії.

Третє. Підвищення ефективності функціонування державного механізму.

Четверте. Реформування територіального устрою держави і місцевого самоврядування.

П’яте. Визначення зовнішнього курсу України у процесах світової і європейської інтеграції.

Основне завдання конституційної реформи є: поглиблення прав і свобод громадянина, модернізація системи державного управління та реформування політичної системи за європейськими стандартами. Основними напрямками конституційного порядку денного мають бути: реформування виборчої та партійної систем, оптимізація організаційної структури парламенту (однопалатність чи двопалатність), вдосконалення моделі розподілу влад, забезпечення незалежності судової влади.

Особливу увагу приділено залученню громадян до прийняття найважливіших державних рішень, створенню інституту народної законодавчої ініціативи. Згідно з ним законопроекти можуть бути внесені до розгляду Верховною Радою за ініціативою певної кількості громадян, які мають право голосу.

Пропонується встановити форму референдуму за народною ініціативою як «народне вето», наслідком якого може бути скасування прийнятого Верховною Радою закону або його окремих положень та можливість проведення всеукраїнського консультативного референдуму, тобто дорадчого опитування.

Новий конституційний лад має закріпити загальні і обов’язкові для всіх суб’єктів владних відносин правила та процедури, незалежно від того, яка саме політична сила є при владі.

Конституційна реформа має посилити засади парламентаризму в Україні та визначить статус парламентської опозиції. Але парламент не може виконувати роль «найвищого органу державної влади» як це було притаманно радянській моделі парламентаризму та багато в чому зберігається в нинішній організації Верховної Ради. Потрібно утверджувати європейську модель представницького органу нації, де законодавчий орган є невід’ємною частиною у системі розподілу влад та рівноправною законодавчою гілкою влади поряд з виконавчою та судовою.

Необхідно виключити й такі ситуації, коли український парламент у своїй діяльності фактично підміняється коаліцією парламентських фракцій.

Сьогодні розглядаються різні моделі побудови національного парламенту. Тут ми маємо широке поле для конструктивних дискусій, а надто — для зважених і далекосяжних рішень. Саме вони дадуть відповідь про доцільність парламентського представництва регіонів України, посилення відповідальності при ухваленні парламентом рішень тощо.

Новітні конституційні традиції України багато в чому пов’язуються з президентською владою. Народнообраний президент має прямий мандат від виборців і зважаючи на це, пропонується надати президенту конституційні, правові інструменти впливу для запобігання порушення Конституції, ліквідації загроз для існування держави чи виникнення ризиків національній безпеці.

Конституція має визначати статус президента України, а також його повноваження у взаємовідносинах з парламентом, урядом, іншими органами державної влади. Президент — це конституційний інститут, який гарантує, що реалізація курсу країни залишатиметься в рамках обраних державою пріоритетів та Конституції.

Час вимагає удосконалення взаємозв’язків у «трикутнику»: парламент — уряд — президент. Кабінет міністрів України формується парламентською коаліцією за результатами парламентських виборів. Треба передбачати збалансований механізм політичної відповідальності уряду за результати його діяльності. Слід врахувати, що компетенція Кабінету міністрів України тісно пов’язана з повноваженнями президента України, який має конституційно закріплені владні преференції у визначених сферах.

Нова Конституція зможе працювати, якщо в країні ефективно функціонуватиме судова система. В основу проведення судової реформи має бути закладено чіткі та прозорі принципи: доступність, незалежність, професійність. При цьому є нагальна потреба, зокрема, визначити принципи заміщення суддівських посад, відбір на які має відбуватися за реальним і відкритим конкурсом.

Значну увагу має бути надано охороні Конституції та конституційній стабільності. Минула практика довела необхідність забезпечення наступництва і безперервності діяльності єдиного органу конституційної юрисдикції, у зв’язку з чим вважаю доречним, зокрема, при розгляді питання щодо формування складу Конституційного суду України передбачити часткову ротацію судів.

Конституційна реформа має створити юридичні передумови для проведення ефективної адміністративно-територіальної реформі, реформування місцевого самоврядування з метою його посилення. При цьому важливо змістити акцент у місцевому самоврядуванні на рівень громад, котрі об’єктивно виступають осередками реального народовладдя.

Доцільно визначити перелік сфер повноважень обласних державних адміністрацій, поклавши на них здійснення державного контролю на відповідній території та координацію діяльності територіальних підрозділів центральних органів виконавчої влади. Також слід переглянути перелік сфер повноважень обласних рад, наблизивши їх до предметів відання Автономної Республіки Крим, з урахуванням вимог Європейської хартії місцевого самоврядування. Це сприятиме системному підходу до розмежування сфер повноважень та предметів відання між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування в адміністративно-територіальних одиницях одного рівня.

Водночас необхідно передбачити ефективні заходи запобігання політичному сепаратизму, спробам штучного розколу суспільства і протиставляння груп населення за етнічними, мовними та іншими ознаками.

Практика державотворення підтвердила необхідність вилучити з тексту Основного Закону положення про делегування місцевими радами повноважень органам виконавчої влади, як таке, що суперечить сутності місцевого самоврядування, зберігаючи можливість делегування повноважень органами виконавчої влади органам місцевого самоврядування.

Конституція – це акт громадянського суспільства, і її не можуть приймати лише професійні політики, які неодмінно не уникнуть спокуси підлаштувати Конституцію під свої егоїстичні інтереси або взагалі будуть саботувати її створення. Якісний проект може бути підготовлений тільки за умови участі відомих громадських лідерів і правників, яким довіряють люди. Впливовим чинником, здатним позитивно вплинути на ефективність конституційного процесу, є системна взаємодія влади та інституцій громадянського суспільства, розвиток демократії на місцях.

Цю тезу підтверджує досвід співпраці органів виконавчої влади та об’єднань громадян на Полтавщині.

Одним з її видів є участь представників об’єднань громадян у різного роду дорадчих органах при органах виконавчої влади. Зокрема, при Полтавській облдержадміністрації створено 118 дорадчих органів, робочих груп, консультативних рад, міжвідомчих та інших комісій, до складу яких включено громадських діячів. Так, при облдержадміністрації утворено Раду релігійних організацій, Раду представників громадських організацій національних меншин, Координаційну раду з питань розвитку підприємництва, Раду підприємців області при облдержадміністрації. Діють Рада з питань культури і духовності, Рада Української козацтва Полтавської області та інші.

При окремих управліннях облдержадміністрації також створено дорадчі органи, до складу яких входять представники громадськості. Це, зокрема, Рада для здійснення координації заходів, пов’язаних із забезпеченням консультацій з громадськістю з питань реалізації державної політики у сфері охорони здоров’я, Колегія при управлінні у справах сім’ї, молоді та спорту. Успішно діють районні, міські та обласна Громадські ради освітян і науковців України при управлінні освіти і науки облдержадміністрації. Понад 40 різного роду дорадчих органів створено при райдержадміністраціях.

Також свою думку представники громадськості доносять до владних структур під час проведення «круглих столів» та громадських слухань, яких у 2007 році в області проведено понад 300.

В області з кожним роком зростає активність громадських організацій, які ініціюють та проводять заходи різноманітного спрямування, в тому числі й стосовно конституційних питань. Представники громадськості області є активними учасниками всеукраїнських та міжнародних конференцій та форумів, де розглядаються питання прав та свобод людини, удосконалення відносин між державою та громадянами.

Помітною є роль представників полтавської громадськості в законотворчому процесі. Зокрема, більшість пропозицій членів Ради Українського козацтва Полтавської області враховано при підготовці проекту Закону України «Про Українське козацтво».

Триває процес розвитку свободи слова, впровадження сучасної моделі взаємодії органів виконавчої влади із засобами масової інформації.

Наведені факти свідчать, що громадськість області небайдужа до державотворчих процесів, займає в них дедалі активнішу позицію і має реальну можливість впливати на політику держави й розбудову її інституцій.

Отже, внесення змін до Конституції України є неминучими. Як може розвиватися конституційний процес в Україні у найближчій перспективі? Є, принаймні, два шляхи: продовження внесення змін до чинної Конституції або розробка і прийняття нового основного закону. Звичайно є й третій – збереження статус-кво, але за нинішніх умов, він є суто гіпотетичним. Україна вже зробила перший крок на шляху внесення змін. Набуття чинності змін до Конституції, передбачених законом від 8 грудня 2004 р., стало першою успішною реалізацією наміру змінити Основний закон у низці спроб, які розпочалися одразу ж після його прийняття в червні 1998 р.

Розробка та прийняття нової конституції є не тільки більш радикальним і тривалим у часі шляхом, але й більш ризикованою справою.

Наразі українське суспільство стоїть на роздоріжжі, адже процес внесення змін до Конституції може стати консолідуючим чинником, а може й відіграти роль чергового каталізатора політичного конфлікту.

Коли ж громадяни України висловляться щодо свого ставлення до Основного Закону держави, має відбутися відповідна імплементація народного волевиявлення у Верховній Раді України. Й чи не станеться подібна ситуація, як з підсумками попереднього Всенародного референдуму. Це буде перевіркою ”громадянського суспільства” в Україні на політичну зрілість.

52. Розвиток багатопартійної системи в Україні Політична партія — об'єднання громадян, прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку. Право громадян на свободу об'єднання в політичні партії є їхнім невід'ємним правом і гарантується Конституцією України. Обмеження цього права допускається виключно в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути примушений до вступу в політичну партію або обмежений у праві добровільного виходу з неї. Забороняється відмова у прийнятті або виключення з політичної партії особи за ознаками раси, кольору шкіри, статі або національної належності. Органам державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї. Політичні партії мають свою програму. Програма є викладом цілей та завдань партії, а також шляхів-їх досягнення. Партія може мати власну символіку, до якої належить партійний гімн, прапор, розпізнавальний знак, девіз. Політичні партії України не можуть укладати угоди, які ставлять їх в підпорядковане або залежне положення до будь-якої іноземної організації чи політичної партії. Необхідною умовою становлення демократичної правової держави є багатопартійність. Вона дає можливість повніше враховувати інтереси всіх громадян у державній політиці і сприяє стабільному і динамічному розвитку суспільства. До головних причин, що призвели до багатопартійності в Україні, можна віднести: — розширення демократизації суспільного життя, гласність; — історичне коріння багатопартійності в Україні; — виникнення й розвиток в Україні дисидентства; — нездатність КПРС продовжувати виконання керівної ролі усього суспільства, яку вона собі привласнила. Правову основу для формування багатопартійності заклав позачерговий 3-й з'їзд народних депутатів СРСР (березень 1990 p.), що вніс зміни до Конституції СРСР, скасувавши, зокрема, й шосту статтю про керівну і спрямовуючу роль КПРС — ядро в політичній системі радянського суспільства. У жовтні 1990 р. було прийнято закон СРСР "Про громадські об'єднання". У Конституції України 1996 р. зазначено: "Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена". Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і Законами України (ст. 15). Свобода об'єднання у політичні партії та громадські організації гарантована громадянам нашої держави ст. 36 Конституції України. В історії становлення багатопартійності виділяють три етапи: 1. 1988-1989 pp. — створення умов багатопартійності. Створення опозиційних до КПРС неформальних об'єднань та рухів, що пізніше трансформувались у політичні партії. У цей час в Україні розгортають активну діяльність Українська демократична спілка (УДС), пізніше перейменована в Українську народно-демократичну лігу (УНДЛ), Українська Гельсінська спілка (УГС), Народний рух України за перебудову (НРУ). 2. 1989-1990 pp. — етап безпосереднього створення початкової багатопартійності. За цей час у республіці створено понад 20 партій, в які об'єднано понад 30 тис. чол. 3. Початок 1991 р. — серпень 1991р. — кардинальні зміни у становленні багатопартійності. Заборона діяльності КПУ після спроби державного перевороту в Москві (ГКЧП) 19-21 серпня 1991 р. у зв'язку з доказами про підтримку керівництвом КПУ державного перевороту. 24 серпня 1991р. проголошено Акт про незалежність України. Виникнення, становлення й утвердження політичних партій, тобто процес їхнього конституювання, контролюють державні інституції. Партійні формування обов'язково повинні мати нормативні документи (статут, програму), відповідну кількість членів, первинних організацій (не тільки в столиці, айв областях, містах, районах) тощо. Реєструються політичні партії Міністерством юстиції України. Так у 1994 р. нараховувалося 30 політичних партій, у 1998 р. - 53, то у 2002 р. - 127. Нині (після перереєстрації) зареєстровано понад 100 політичних партій різного спрямування та орієнтації: праві, ліві, центристські, релігійні, економічні, екологічні тощо. В Україні існує досить велика кількість молодіжних об'єднань, в т. ч. й політичних. Більшість політичних партій мають дочірні молодіжні організації. Така кількість партій свідчить про молодість української демократії, незавершеність структурування українського суспільства. Партії в Україні організовуються здебільшого під конкретного лідера, вони малочисельні і не мають достатнього впливу в масштабах держави. їхні осередки на місцях ведуть посильну пропагандистську й організаційну діяльність, активізуючись, як правило, в період виборчих кампаній. У цей час відбувається формування блоків партій. Між політичними партіями точиться суперництво за посилення впливу на маси, залучення в свої ряди нових членів, що визначає політичну атмосферу українського суспільства в умовах незалежності. Зміцненню і розвитку політичних партій в Україні сприяли зміни у виборчому законодавстві. У 1998 і 2002 pp. вибори до Верховної Ради України здійснювалися за змішаною виборчою системою (половина депутатів обиралася за виборчими списками партій). У 2006 р. вибори до ВРУ будуть проводитись за пропорційною виборчою системою, яка передбачає обирати склад парламенту лише за партійними списками. У 2001 р. було сформовано перший коаліційний уряд.

53. помаранчева революціяПомаранчева революція (Майдан) — кампанія загальнонаціональних протестів, мітингів, пікетів, страйків і інших акцій громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді — грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно яких переміг його суперник — Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада 2004.Основною базою об’єднаної опозиції стали західні і центральні регіони країни, у той час як Віктора Януковича підтримав Схід і Південь України. Громадська думка західних країн була переважно на боці української опозиції.Основним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назву Конституційна реформа. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів.За результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу одержав Віктор Ющенко.Зміна правлячої еліти України, що відбулася в результаті «Помаранчевої революції», і пов’язана з цим радикальна переорієнтація внутрішнього й зовнішньополітичного курсу країни дали привід багатьом спостерігачам говорити про чергу «кольорових» революцій, що почалася зі зміни влади в Сербії та продовжилася в Грузії, Україні та Киргизстані, намагатися знайти аналогії між ними та визначити ті держави, у яких можливе повторення «кольорових» революцій. Зі свого боку, влади країн, які називалися як потенційні об’єкти застосування «революційного досвіду», почали певні контрзаходи для недопущення цього.22 листопада 2004 року — наступний день після другого туру голосування, у ході якого виборці повинні були зробити свій вибір між діючим прем’єр-міністром Віктором Януковичем і кандидатом від опозиції Віктором Ющенком. З оголошенням попередніх офіційних результатів голосування стало зрозуміло, що вони відрізняються від даних екзит-полів. Скориставшись цим, прихильники Ющенка та іноземні спостерігачі з Європи й США заявили, що вибори проведені із численними порушеннями та такі розбіжності є результатом підтасування на користь провладного кандидата. Прихильники опозиції підготувалися до акцій протесту заздалегідь. Уже за добу до оголошення попередніх результатів на київській площі Незалежності почали встановлюватися намети й трибуни для проведення виступів опозиції. За кілька годин до оголошення Центральною виборчою комісією попередніх даних почали звучати заяви про фальсифікацію виборів на користь Віктора Януковича. Президент Росії Володимир Путін першим вітає Віктора Януковича з перемогою. 23 листопада в містах Західної України, у Києві й ряді інших міст і обласних центрів почалися мітинги в підтримку кандидата від опозиції. Основною ареною народного невдоволення став Майдан Незалежності, де зібралося, за різними оцінками, від 100 до 500 тисяч протестувальників з усієї країни. Мітинги й пікети проходили також перед будинками Адміністрації Президента, Верховної Ради — українського парламенту, уряду й ін. Відмітним знаком демонстрантів став помаранчевій колір — колір передвиборної кампанії Ющенка (прихильники Януковича використали білий то голубий кольори). Міські влада Києва, Львова та декількох інших міст відмовилися визнати законність офіційних результатів, а сам Ющенко, відмовляючись визнавати офіційні результати виборів, прийняв із трибуни Верховної Ради символічну присягу перед народом України як новообраний президент. 24 листопада переговори між владою та опозицією зайшли у глухий кут, оскільки позиція Ющенка не передбачала іншого результату переговорів, крім проголошення його президентом. Ющенко почав переговори з діючим президентом Леонідом Кучмою, бажаючи мирним шляхом домогтися визнання своєї перемоги, але, після оголошення остаточних результатів, згідно з якими переможцем був визнаний.