28. Зміст і значення Конституційного принципу юридичної відповідальності-презумпції невинності громадян.

ПРЕЗУМПЦІЯ НЕВИНУВАТОСТІ  правове положення, за яким обвинувачений (підсудний) вважається невинуватим, поки його вину не буде доведено в установленому законом порядку, причому винуватою особа може бути визнана в обвинувальному вироку суду, що набрав законної сили. Важливими постулатами презумпції невинуватості є положення про те, що усякий сумнів щодо доведення обвинувачення, який не можна усунути, тлумачиться на користь обвинуваченого; обвинувальний вирок не може ґрунтуватись на припущеннях; не доведена винуватість є доведеною невинуватістю; обов’язок доведення лежить на органах обвинувачення й не може перекладатися на обвинуваченого та його захисника; визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише в сукупності з іншими доказами. Однією з важливих гарантій здійснення принципу презумпції невинуватості є конституційне право на захист.

 (З практики застосування термінів, слів та словосполучень у юриспруденції)

Відповідно до положень статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

При цьому, слід зазначити, що норми Конституції України є нормами прямої дії (стаття 8), це означає, що додаткових нормативних актів для реалізації своїх прав та свобод, передбачених Конституцією України не потрібно.

Презумпція невинуватості має декілька правил:

1) обов’язковість доказування вини обвинуваченого покладається на обвинувачів (на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора);

2) будьякий неусунений сумнів у винуватості тлумачиться на користь обвинуваченого;

3) недоведена вина в юридичному розумінні дорівнює доведеній невинуватості.

З позиції вимоги презумпції невинуватості обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і по­становляється лише за умови, що в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена повністю. Усі сумніви, не усунені судом, тлумачаться на користь підсудного.

Принцип презумпції невинуватості тісно пов’язаний з принципом забезпечення обвинуваченому права на захист. Обвинуваченого наділено широкими правами для захисту від висунутого обвинувачення, органи ж держави — слідчий, прокурор, суд — зобов’язані забезпечити ці права саме тому, що до постановлення вироку обвинувачений вважається невинним.

29. Призначення процесуального права і проблеми визначення його системи.

Юридичний процес — це визначений нормами права порядок здійснення відповідних операцій, який веде до вирішення юридичне значущих питань. Тобто державний орган чи посадова особа знаходяться у таких умовах, коли вони повинні безпосередньо використовувати норми права для вирішення конкретних юридичних справ. При цьому об'єктом операцій виступають одночасно норми матеріального і процесуального права.

Юридичний процес набуває регламентації за допомогою, передусім, норм цивільно-процесуального і кримінально-процесуального права. Стан, коли матеріальне право має свої процесуальні форми, є об'єктивно зумовленим. Види юридичного процесу, здебільшого, класифікують за предметною ознакою. При цьому за основу класифікації беруть відповідні галузі матеріального права,  що застосовуються у діяльності конкретних органів держави. Тому й юридичний процес має такі види, як кримінальний, цивільний, адміністративний і т. ін. Але така класифікація не дає можливості установити функціональний зв'язок юридичного процесу з механізмом правового регулювання, а також уявити юридичний процес як систему. Тому за функціональною ознакою виділяють такі види процесів: установчий, правотворчий, правозастосовчий, судовий і контрольний.

Установчий процес — це діяльність уповноважених органів держави, посадових осіб і організацій щодо реалізації норм матеріального права, що встановлюють їхні права по формуванню, скасуванню чи перебудові органів держави, визначення чи звільнення посадових осіб й інших об'єктів управління.

Правотворчий процес — це діяльність уповноважених органів держави, організацій і посадових осіб по підготовці, затвердженню і офіційному проголошенню нормативно-правових актів.

Правозастосовчий процес — це діяльність уповноважених органів держави, організацій, посадових осіб, пов'язана із розглядом і вирішенням індивідуальних справ, що мають юридичне значення.

Судовий процес — це діяльність суду і суддів щодо здійснення правосуддя.

Контрольний процес — це діяльність органів держави, громадських організацій і посадових осіб для перевірки відповідності дотримання підлеглими суб'єктами правових приписів і припинення правопорушень передбаченими організаційно-правовими засобами.

Усі види процесів реалізуються через відповідні процесуальні правовідносини. Процесуальні правовідносини зу­мовлюють динаміку матеріальних правовідносин, вони є похідними останніх. Це визначає специфіку і характер процесуальних правовідносин. Суб'єктів процесуальних правовідносин можна поділити на дві групи. З одного бо­ку — це група безпосередньо заінтересованих у результатах юридичного процесу суб'єктів (зокрема, потерпілі, зви­нувачені, законні представники неповнолітніх), з другого — група суб'єктів, що виконують свої функції для за­безпечення реалізації "чужих" інтересів, на меті яких найбільш ефективний розгляд юридичної справи (слідчі, прокурори, працівники міліції).

Головними ознаками системи процесуального права є: 1) відносна самостійність щодо системи матеріального права; 2) об'єктивна зумовленість, тобто незалежність її існування від будь-якої волі; 3) збалансованість, що означає послідовність у регулюванні суспільних відносин; 4) внутрішня несуперечливість, тобто безконфліктність її галузей, підгалузей, інститутів і норм; 5) диференціація на складові елементи (галузі, інститути і норми).

Структура процесуального законодавства має такі різновиди: 1) за галузевою ознакою (кримінально-процесуальні, адміністративно-процесуальні й інші процесуальні правові акти); 2) за юридичною силою (процесуальні закони, процесуальні підзаконні акти). Систематизація проце­суального законодавства, тобто діяльність по зведенню нормативно-правових актів (або їх елементів) у цілісний комплекс також здійснюється двома основними способами: інкорпорацією і кодифікацією.

Норми процесуального права відрізняються від норм матеріального права своїм змістом, що виявляється у своєрідності приписів процесуальних норм, особливостях адресата і деяких моментах структурної побудови. Це обумовлюється, передусім, характером функцій процесуальних норм, їх призначенням. Якщо функції норм матеріального права полягають у безпосередньому регулюванні поведінки людей, то функції норм процесуального права є своєрідною надбудовою над нормами матеріального права.