20. Міжнародний валютний фонд (мвф) створено за рішенням Бреттон-Вудської конференції 1944 р. На сьогоднішній день членами мвф є 181 держава. Країни колишнього срср були прийняті до мвф у 1992 р.

Метою створення МВФ було закріплення Бреттон-Вудської валютної системи для встановлення і коригування курсів валют, із переходом до Ямайської системи вільних курсів фонд здійснює лише нагляд за світовою валютною системою та станом валютних курсів.

М ВФ регулює валютно-розрахункові відносини між державами-членами та надає їм фінансову допомогу, в разі виникнення валютних труднощів, у вигляді позичок у іноземній валюті.

МВФ організовано за принципом акціонерного товариства, і кількість голосів країн-учасниць є їхньою часткою в капіталі фонду. На частку США припадає 18,2% капіталу, Європейського Союзу — 26,7%. Частка інших 22 країн становить 60,3 % капіталу фонду.

Оперативною діяльністю МВФ керує Виконавча рада (Рада директорів), яка призначає розпорядчого директора. Рада директорів складається з керуючих та їхніх заступників, що обираються кожною країною терміном на п'ять років.

П'ять держав, які здійснюють найбільші внески, є постійними членами Виконавчої ради. Це США, Німеччина. Японія, Велика Британія і Франція.

Фінансові ресурси фонду формуються із членських внесків країн-учасниць. Це так звані квоти, що виражені в одиницях СПЗ (спеціальні права запозичення). Квота є ключовим елементом у системі взаємовідносин держав-членів МВФ. За квотами визначаються не тільки голоси щодо управління фондом, а й можливості позичати кошти. Капітал МВФ може бути збільшений у разі:

• прийняття нових країн-членів;

• збільшення квот країн-членів;

• накопичення коштів у результаті діяльності фонду.

Відповідно до статуту МВФ держави-члени мають внести 25% квоти або 10% від своїх золотовалютних резервів золотом, залежно від того, яка з цих сум менша. Інша частина квоти депонується в національній валюті та використовується державою в разі потреби.

Основним джерелом кредитів, що надає МВФ, є власний капітал фонду та кошти, які ним мобілізуються. Всі вони перебувають на рахунку загальних ресурсів, через який проводяться всі фінансові операції фонду.

Залежно від мети й умов кредитування, МВФ використовує різноманітні механізми. Як правило, країна, що потребує позички, купує в МВФ необхідні їй валютні кошти за національну валюту. Після закінчення терміну позички відбувається зворотний обмін (під 0,5% комісійних).

Зазвичай фонд використовує такі механізми:

• механізм резервування. Передбачає, що країна на певний час бере свої кошти з фонду. При цьому виплата комісійних та нарахування відсотків не здійснюються;

• механізм кредитування. Дуже важливий канат використання загальних ресурсів фонду: кошти в іноземній валюті, що становлять 100% квоти держави, можуть бути нею отримані за чотири транші по 25% квоти. Кожен транш відповідає кредитній частці. Надання кожної кредитної частки здійснюється на певних умовах. Причому жорсткість умов при переході від перших до наступних кредитних часток зростає;

• механізм угоди за резервними кредитами (або угода стенд-бай). Передбачає: якщо країна відповідає макроекономічним показникам фонду, вона може отримати визначену в угоді суму будь-коли упродовж дії угоди;

• механізм розширеного і додаткового фінансування. Передбачає кредитування середньотермінових програм із метою вирішення проблем із платіжними балансами, що викликані макроекономічними чинниками. При зверненні по такі кредити країна має надати детальну програму подолання труднощів і виходу з кризи.

Крім звичайних механізмів застосовуються спеціальні компенсаційні механізми фінансування. Вони спрямовуються на підтримку реформ, перехід до ринкової економіки тощо.

МВФ проводить свою політику з метою:

• сприяння міжнародному валютному співробітництву шляхом консультацій і спільної роботи з державами-членами;

• підтримки міжнародної торгівлі й економічного зростання країн-членів;

• сприяння встановленню багатосторонньої системи розрахунків задля усунення обмежень у зовнішній торгівлі, що заважають міжнародному обміну;

• підтримки регулярного обміну й укладання угод між країнами-членами;

• робити ресурси МВФ "тимчасово доступними" членам під відповідну гарантію для врегулювання проблем платіжного балансу.

У своїх рекомендаціях, які мають для країн-позичальників обов'язковий характер, МВФ дотримується жорсткої монетаристської політики, що вимагає:

1. забезпечення активного сальдо платіжного балансу як головного фактора виплати основної частини боргу і відсотків;

2. стабілізації внутрішнього попиту за рахунок обмеження державних видатків;

3. використання позик на фінансування виробничої сфери, виплати основної частини боргу і відсотків за рахунок прибутку від виробничої сфери;

4. забезпечення бездефіцитності державного бюджету за рахунок скорочення невиправданих державних видатків та стримування інфляції;

5. проведення ефективної податкової політики, яка сприяє розвитку інвестування й підприємництва та забезпечує збір податків для покриття державних видатків;

6. стабілізації грошового обігу, що передбачає проведення девальвації, а в окремих випадках — грошових реформ;

7. забезпечення максимального використання ринкових механізмів конкуренції як засобу підвищення конкурентоспроможності економіки, скасування контролю за цінами та заробітною платою, вільного доступу на внутрішній ринок і конкуренції з боку імпорту;

8. здійснення структурної перебудови економіки як основи довгострокового розвитку, включаючи роздержавлення промислових підприємств, розвитку експортних галузей за рахунок податкових стимулів і девальвації, що підвищує ефективність експорту, сприяння припливу прямих іноземних інвестицій шляхом зниження рівня оподаткування і надання гарантій на вивіз прибутків;

9. забезпечення стабільності політичної влади, оскільки зміна влади тягне за собою передачу зовнішніх зобов'язань, включаючи державні позики.

21. Міжнародний валютний фонд - МВФ (International Monetary Fund - IMF) засновано в 1945 p. згідно з рішенням Бреттон-Вудської конференції. Членами Фонду є 186 держав, у тому числі й Україна. Штаб-квартира МВФ міститься у Вашингтоні. Основні цілі МВФ:

o зміцнювати міжнародне співробітництво в галузі валютної політики;

o забезпечувати життєздатність міжнародної системи платежів і стабілізувати ринок іноземної валюти;

o надавати кредитів країнам-членам.

Із самого свого заснування МВФ мав на меті сприяти подоланню проблем не конвертованості валют, торговельних і платіжних обмежень, нестабільності валютного ринку, які панували в 30-ті й 40-ві роки. Найскладнішою є проблема стабілізації валютного ринку. Суттєва зміна позицій ключових валют (долар США, євро, фунт стерлінгів) може дестабілізувати світові фінансові ринки. Для зниження валютного ризику центральні банки країни можуть скоротити операції з іноземною валютою, і це також зменшує ефективність функціонування міжнародного валютного ринку. Щоб запобігти такій ситуації, МВФ вдається до комплексу заходів.

Процедура голосування є суттєвим інструментом діяльності МВФ. Залежно від важливості питання, що обговорюється, рішення приймається простою або кваліфікованою більшістю. Звичайно рішення приймається простою більшістю, але з найважливіших питань необхідна "спеціальна більшість" - 70 або 85 % голосів. Країни-члени мають неоднакову кількість голосів; вона залежить від частки кожної країни (квоти) в капіталі Фонду. Кожна держава має 250 базових (вихідних) голосів плюс ще по одному голосу за кожні 100 тисяч одиниць СДР, які вона має у Фонді. Тому розподіл голосів дуже нерівномірний.

Найбільшу кількість голосів у МВФ мають: США - 17,8 %; Японія - 6,13; Німеччина - 5,99; Велика Британія - 4,95; Франція - 4,95; Італія - 4,18; Саудівська Аравія - 3,22; Росія - 2,74 %. Частка України - 0,6 %. Країни ОЕСР мають 63 % голосів, решта країн - 37 %.

Рис.14.1. Функціональна структура МВФ

МВФ виконує такі групи функцій: нагляд за валютною політикою країн-членів; кредитно-фінансова діяльність, технічна допомога; емісія СДР (рис. 14.1).

1. Нагляд за валютною політикою країн-членів являє собою спостереження за політикою країн-членів у галузі встановлення валютних курсів. Кожна країна зобов'язана надати МВФ за його запитом інформацію, необхідну для здійснення нагляду. Це - інформація про реальний грошовий, бюджетний і зовнішній сектори економіки, про структурну політику уряду (приватизація, ринок праці, навколишнє середовище). У процесі нагляду виявляються потенційні дисбаланси, які можуть дестабілізувати валютні курси. За підсумками нагляду МВФ надає урядам відповідні рекомендації.

Нагляд здійснюється в трьох основних формах: консультації, багатосторонній нагляд, поглиблений нагляд.

Консультації являють собою підсумкову діяльність місій МВФ, котрі щороку навідують країну-члена й ведуть переговори з керівниками основних економічних інститутів, з міністрами фінансів, економіки, директорами центральних банків. За результатами переговорів місія складає свою думку про стан економіки країни й розробляє відповідні рекомендації. Ці документи доповідаються на засіданні Виконавчої ради, яка приймає остаточне рішення.

Багатосторонній нагляд здійснюється у формі аналізу Виконавчою радою міжнародної економіки в цілому. Аналіз міститься в спеціальній доповіді "Світовий економічний огляд" ("World Economic Outlook"), на основі якої складається прогноз розвитку світової економіки на найближчі 2-3 роки. Прогноз включає визначення темпів зростання реального ВВП, інфляції, стану платіжних балансів, розмірів зовнішнього боргу, умов торгівлі, обсягів міжнародних резервів. У процесі аналізу виявляється місце кожної країни-члена в міжнародній економіці й специфіка її проблем.

Поглиблений нагляд здійснюється на прохання уряду країни з метою виправлення мікроекономічних дисбалансів. Звичайно він проводиться тоді, коли країна опиняється у важкому фінансовому становищі, має велику зовнішню заборгованість і просить перенести строки платежів за зовнішнім боргом. У такому разі МВФ здійснює поквартальний аналіз економіки країни. За наслідками аналізу розробляються рекомендації щодо коригування економічної політики; цим рекомендаціям уряд повинен неухильно слідувати.