Печерні міста Криму

«Пече́рні міста́» Кри́му – умовна назва вирубаних у скелях печерних комплексів Криму з приміщеннями культового, господарського або житлового призначення, які поєднуються з численними наземними спорудами (житлові будинки, громадські будівлі, оборонні укріплення). Ці фортеці, міста та монастирі розташовані у недоступних гірських місцях з прямовисними обривами над гірськими долинами річок Альми, Качі, Бодрака і Бельбека.

Геологічна інформація

Стародавня, що йде від кіммерійців і таврів, традиція будування печерних поселень та укріплень у гірських масивах Кримських гір завдячує своїм виникненням перш за все природно-кліматичним та геологічним умовам, які забезпечували можливості вигідного розташування підземних об'єктів і відносно легкого проведення виробок у стійких породах.

У кінці палеозойської ери геосинкліналь, яка розташовувалася у межах Криму, перетворилася на гірську споруду, земна кора стала стійкою й жорсткою, утворилася скіфська платформа. У тріасі та юрі в декількох прогинах накопичувались осадові породи (глини, пісковики), утворивши товщу типу «шаруватого пирога» – т.з. таврійську серію. Паралельно відбувалась магматична діяльність. В юрі гірські породи були зім'яті в складки, відновилася магматична діяльність (субвулканічні інтрузиви гір Кастель, Чамні-Бурун, Аю-Даг, вододіл річок Альма і Бодрак). У середній юрі накопичувались піщані й глинисті осади, які супроводжувалися вулканізмом (гора Кара-Даг – згаслий вулкан). На початку верхньоюрського періоду виникла складчастість, яка в основному сформувала структуру Кримських гір, розмив яких призвів до утворення конгломератів. У вузькому й довгому прогині накопичувався вапняний мул (вапняки верхньої частини Головної гряди Кримських гір). У крейдяному періоді відбувся останній етап вулканізму, виникли відклади теригенно-вапнякового матеріалу (піски, глини, вапняки, крейда, мергель). У палеогені й нижньому неогені відкладалися вапняки. У середині неогену (10-12 млн років тому) Крим став суходолом, який був піднятий приблизно на 1 км (яйли головної гряди). У крейдяному періоді скінчився процес зминання шарів гірських порід у складки. Потім ерозійна діяльність річок призвела до формування річкових долин і гірських ділянок, паралельних одна одній. Так від Головної гряди відокремилися Внутрішня (висотою до 740 м) та Зовнішня (до 340 м) гірські гряди.

Стародавні печерні міста скупчені в межах четвертого структурного поверху Внутрішньої гряди Кримських гір. Тут породи залягають моноклінально (падіння порід на північ під кутом 10-11о), утворюючи на поверхні куести (пагорби заввишки в кілька сотень метрів з пологим північним схилом і крутим південним). При цьому внутрішня частина цієї гряди складена крейдяно-палеогеновими відкладами, зовнішня – палеогеновими. Вапнякові поклади найпридатніші для проведення в них підземних виробок. Вони, як правило, утворюють потужні однорідні шари, які не мають тонкої шаруватості та тріщинуватості, характерних для уламкових порід, формуючи суцільний стійкий масив навколо підземних виробок. Завдяки фізико-механічним властивостям цих вапняків, проходка в них виробок не потребує великих зусиль і може виконуватися за допомогою традиційних інструментів (кирка, зубило, молотки). Крім того, вапнякові шари розташовані на вершині куест, що забезпечує важкодоступність виробок і можливість їх використання як сховищ. Дуже важливим є те, що товщу вапняків підстилають м'які мергелі, які утворюють під прямовисними кручами пологі схили, що поросли лісом. Це створює умови для виникнення численних джерел води.

Вивчення печерних міст свідчить, що деякі з виробок багаторазово перероблялися й доповнювалися, а нові підземні міста часом виникали на місці давніх поселень. Розповсюджені камери мають зазвичай дві відокремлені в часі форми перерізу: близьку до чотирикутника (з грубим оконтуренням стін) та склепінчасту. На контурі склепінчастих виробок збереглися сліди прохідницьких знарядь, причому достатньо велика відстань між борознами свідчить про зручні умови руйнування вапнякового масиву. Цікавою особливістю є перехресні напрямки дії руйнівного інструменту, які утворюють на стінах своєрідний узор.

Слід відзначити, що печерні міста – найменш досліджені культурно-археологічні об'єкти на території Криму, а науково-технічні розвідки, залучення дослідницьких методик геомеханіки й сучасного підземного будівництва ще чекають свого часу.

Класифікація печерних міст Криму

Середньовічні печерні міста були збудовані в V–X ст. на т.з. столових (плоских) масивах Внутрішньої гряди Кримських гір. Назва «печерні міста» – умовна, оскільки їх забудова складалася з житлових наземних споруд і численних висічених у скелях приміщень оборонного, господарчого, поховального й культового характеру.

Дослідники виокремлюють три групи печерних міст Криму.

До першої відносять найбільші за площею поселення Ескі-Кермен, Мангуп, Чуфут-Кале і Киз-Кермен.

Друга група – добре укріплені фортеці, що займають невелику територію (до двох гектарів). Це печерні міста: Каламіта (Інкерман), укріплення на мисі Тешклі-Бурун, Сюйреньська фортеця, Тепе-Кермен, Киз-Куле та укріплення Бакла – можна віднеси до категорії цитаделей або феодальних замків. Тут на великій захищеній оборонними стінами території міським кварталам відведена тільки частина, що примикає до головної ділянки оборони, де знаходилися міські брами. Решта частини території позбавлена споруд і навіть відгороджена від міста внутрішньою стіною, необоронного характеру. Це внутрішній простір у мирний час міг служити ринковим майданом, місцем стоянок караванів, а у військовий – місцем кошари або місцем укриття сільського населення найближчої округи.

Третя група – християнські монастирі, які не мали спеціальних фортифікаційних споруд, висічені в прямовисних скелях: Успенський, Інкерманський, Чильтре, Шулдан, Качі-Кальон та інші. У печерах облаштовувалися келії, храми та інші культові та господарські приміщення. Поширена думка про те, що печерні монастирі в Криму виникли у наслідок масової еміграції з Візантії ченців, які рятувалися у VIII–IX ст. від іконоборства. Однак імовірнішою датою їх заснування є Х-ХІІ ст.