Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

Соціально-економічні процеси в XIV—XVI ст.

111

феодалами общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель.

Більша частина земель була зосереджена в руках ве­ ликих магнатів. На Волині найбільшими землевласника­ ми були Острозькі, Чорторийські, Радзівілли; на Київщи­ ні та Подніпров'ї — Ружинські, Заславські, Капусти, Немиричі; на Брацлавщині та Поділлі — Замойські, Потоцькі, Язловецькі. Про масштаби магнатського землеволо­ діння свідчить статистика: у XV—XVI ст. в Руському во­ єводстві 55 родин великих феодалів володіли понад 1500 сіл, міст та містечок, тобто більшою частиною всіх посе­ лень краю. Особливо процес зростання феодального зем­ леволодіння посилився після Люблінської унії 1569 р.

Концентрація земель у руках магнатів зумовила ши­ рокомасштабний наступ феодалів на територію та права селянських общин. Селянська община базувалася на су­ сідських територіальних зв'язках й відігравала роль орга­ нізуючого ядра в житті сільського населення ще з часів Київської Русі. Вона, як правило, утворювалася з окре­ мих селянських дворищ, до яких, у свою чергу, входило 5—11 «димів» — окремих господарств селянських сімейродин. Населення дворищ складали як повноправні общин­ ники так і залежні селяни. Загалом дворище було суспіль­ ним господарчим комплексом із садибами, орними зем­ лями, сіножатями, лісами, водами.

Тиск феодалів на селянську общину, що розгорнувся в XIV—XVI ст., виявлявся в привласненні общинних зе­ мель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх старост та намісників, обмеженні та ліквідації копних (громадських) судів тощо. Внаслідок цього в середи­ ні XVI ст. вільних общинних земель в Україні практично не лишилося.

Кількісне зростання феодального землеволодіння суп­ роводжувалося якісними змінами у формах організації праці. У XIV—XVI ст. прогресував розвиток товарно-гро­ шових відносин, бурхливо зростав ринок сільськогоспо­ дарської продукції. За цих умов, намагаючись адекватно реагувати на потреби внутрішнього і зовнішнього ринку, феодали перетворили свої земельні володіння на фільвар­ ки — багатогалузеві господарчі комплекси, що базували­ ся на постійній щотижневій панщині залежних селян, були орієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали значні риси натурального господарства.

За польсько-литовської доби поглибився суспільний поділ праці, активізувалася урбанізація. У XIV—XV ст.

112	Українські землі у складі Литви та Польщі

міста України в основному ще зберігали феодально-аг­ рарний характер (жителі міст займалися землеробством, скотарством, промислами і частково ремеслом та торгів­ лею; перебували у феодальній залежності й подібно до селян виконували різні повинності, сплачували податки натурою і грішми). Водночас за міськими мурами відбу­ валися значні зрушення, зароджувалися та прогресували нові явища та процеси: поглиблювалася спеціалізація ре­ місництва (якщо в давньоруських містах існувало майже 70 ремісничих спеціальностей, то у XV ст. — 200, а на початку XVII ст. — до 270). У XV ст. набули поширення ярмарки, що було першою ознакою становлення внут­ рішнього ринку (постійні ярмарки існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та ін.); виникли фахові ремісничі об'єднання — цехи, виникають перші зародки мануфак­ турного виробництва; у містах запроваджено Магдебур­ зьке право.

Українські землі знову потрапляють на орбіту актив­ них торговельних відносин. Після падіння Константино­ поля активізувався експорт зерна в Західну Європу, крім того, через Львів проходив єдиний шлях торгівлі Європи зі Сходом. На українському ґрунті з XV ст. дедалі більше приживаються елементи нової торговельної культури — набуває поширення продаж товарів у кредит, під заста­ ву, укладаються торгові контракти, з'являються векселі, зароджується іпотечна система (земля здавалася під зас­ таву).

Зрушення в економіці XIV—XVI ст. були тісно пов'я­ зані з соціальними процесами. В соціальній сфері україн­ ських земель активно формувалися станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, приві­ леїв та обов'язків. Поділ на стани, що існував паралель­ но етнічному та релігійному, започаткував ще одну пло­ щину суспільної стратифікації, став важливим чинником у процесі самовизначення та самоідентифікації людини, тобто усвідомлення свого місця в суспільній структурі.

На вершині соціальної ієрархії перебував військовослужбовий стан (шляхта), до якого належали представни­ ки з різних соціальних груп, що несли військову службу в князя і могли утримувати себе під час походів. Форму­ вання шляхти тривало від XIV до XVI ст. За цей час вона пройшла шлях від соціально-неоднорідної, юридично невизначеної, відкритої верстви до консолідованого, чітко окресленого законодавчо, майже замкнутого привілейо­ ваного стану. Своєрідним стрижнем шляхетського стану

Соціально-економічні процеси в XIV—XVI ст.

113

в українських землях, які входили до Великого князівс­ тва Литовського, були майже ЗО княжих родів литовсь­ кої та давньоруської династій (Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі). Місце і роль цієї групи в соціаль­ ній структурі визначалися знатністю походження та ве­ ликою земельною власністю.

Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани. До цієї категорії шляхти належали члени великокнязів­ ської ради (пани радні) та найзаможніші феодали, які у воєнні походи виїжджали не в складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами (па- ни-хоруговні). Князі та пани утворювали порівняно нечисленну елітну, аристократичну групу, яка була осно­ вою для формування верхівки державного апарату і під­ лягала тільки суду Великого князя.

Найнижчий щабель займала дрібна шляхта (зем'яни). Свій родовід ця верства, що налічувала тисячі родин, ве­ ла від колишніх вихідців із селян чи міщан, які за свою військову (боярську) службу одержали статус шляхти та земельні володіння. Верхівка зем'ян (бояр) володіла вот­ чинами, мала права приватної власності на землю, а решта володіла удільними землями, тобто користувалася зем­ лею лише за умови виконання військової повинності. Отже, зем'яни за походженням та способом життя були найближчими до суспільних низів і становили проміжну ланку між селянством і аристократичною верхівкою вій­ ськово-служилої верстви.

У XVI ст. процес оформлення шляхти в привілейова­ ний стан вступив у вирішальну фазу. У соціальній сфері відбулися такі зрушення:

1. Шляхта на основі серїі юридичних актів остаточ­ но відокремилася від «поспільства» (селянства). У 1522 р. було прийнято сеймову ухвалу .про «вивід шляхетства», згідно з якою до шляхетського стану належали лише на­ щадки тих, хто став боярином чи зем'янином ще за часів правління Вітовта, Сигізмунда й Казимира. Перепис шлях­ ти («попис земський»), який було проведено 1528 p., став наступним кроком у процесі її відокремлення в самостій­ ну верству. У цей період термін «шляхтич» поступово ви­ тісняє з ужитку традиційні «боярин» та «зем'янин». Оста­ точне соціальне розмежування й виділення шляхти в окре­ мий стан відбулося після появи «Устава на волоки» (1557), який відніс до шляхти лише «бояр стародавніх», а решту відтіснив на нижчі соціальні сходинки — до станів мі­ щанства і селянства.

114	Українські землі у складі Литви та Польщі
2. Внаслідок	формування суспільної структури пра­

ва князівського прошарку були обмежені, а дрібної шлях­ ти — розширені, що зумовило зближення і внутрішню консолідацію шляхетського стану, ядром якого поступо­ во стали пани.

3. У середині XVI ст. паралельно до процесів виділен­ ня, консолідації, самоусвідомлення шляхти відбувався процес створення юридично оформленої системи Ті прав, привілеїв та обов'язків. Зокрема, Литовський статут 1566 р. остаточно скасував всі обмеження шляхетської зе­ мельної власності, Віденський привілей 1565 р. сприяв утворенню повітових шляхетських сеймиків, а статут 1566 р. закріпив за шляхтою законодавчі права і створив організоване представництво шляхти на загальнодержав­ них сеймах, які в цей час могли суттєво обмежувати ве­ ликокнязівську владу.

Отже, у середині XVI ст. шляхта стала впливовою, організованою силою. У Польщі, де її сила та авторитет були значимі, вона становила майже 8—10% населення (середній показник у Західній Європі — 1—2%), а в укра­ їнських землях Литви — майже 5% (за даними Н. Яковенко — майже 2,5%

Важлива роль та особливе місце в українському сус­ пільстві належали духовенству, яке становило окрему сус­ пільну верству населення. «Церковні люди» не підляга­ ли світському суду, в разі потреби їх судив суд єпископа. У польсько-литовську добу духовний стан був численний, до нього належала майже десята частина населення. У цілому духовенство поділялося на дві категорії: біле (пара­ фіяльні священики, які не давали обітниці безшлюбності) і чорне (ченці, здебільшого високі духовні ієрархи).

Тривалий час духовні посади переходили в спадок — після смерті батька парохію (прихід) отримував старший син. Якщо в священика було декілька синів, то молодші шукали собі парохій по сусідніх селах. Духовенство вима­ гало від своїх парохіян різні «треби», відповідно до звича­ їв і традицій кожного села. Це могла бути десятина, або ж скіпщина, тобто хлібна данина з копи. Побутувала також дрібна данина натурою — яйцями, ковбасою, насінням то­ що. Деякі церкви та монастирі володіли значними земель­ ними угіддями, селами і навіть містами, зокрема Луцька, Перемишльська, Володимирська церкви, Києво-Печерсь-

1Див.: Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVI I ст. — К., 1993 . — С. 265 .

Соціально-економічні процеси в XIV—XVI ст.

115

кий монастир. Тому часом формою «треби» міг бути відро­ біток селянином панщини на церковних землях.

Українське суспільство, втративши власну держав­ ність, сприймало церкву не тільки як духовного настав­ ника, а й як гаранта збереження етнічної самобутності та осередок громадського життя. Протягом XIV—XVII ст. становище, роль і місце духовенства були неоднаковими. Під час перебування українських земель у складі Литви православна церква мала значні права та привілеї, перебувала під опікою держави і користувалася автори­ тетом у суспільстві. Литовські правителі, не бажаючи за­ лишати своїх численних православних підданих під впли­ вом та верховенством московського митрополита, 1458 р. відновили митрополію в Києві. Вона керувала діяльніс­ тю десяти єпископств, розташованих в українських та білоруських землях і була підпорядкована безпосередньо Константинопольському патріарху. Проте з часом, особ­ ливо після Люблінської (1569) та Берестейської (1596) уній становище православного духовенства кардинально змінюється: після падіння 1453 р. Константинополя втра­ чається підтримка ззовні; світська влада дедалі активні­ ше втручається в церковні справи; у православ'ї поглиб­ люється інтелектуальний та культурний застій; посилю­ ється наступ католицизму; поява уніатської церкви пог­ либлює розкол українського суспільства. Такі зміни приз­ вели до того, що православне духовенство втратило свої позиції, а католицьке стало панівною ідеологічною си­ лою, яка несла-з одного боку, європейську культуру та цивілізацію, а з іншого — окатоличення, ополячення, тоб­ то денаціоналізацію українцям.

Третім станом, що в XIV—XV ст. виділився в окрему верству населення, стали міщани. Ця верства не була одно­ рідною. На вершині міської піраміди перебував патриці­ ат. Цей аристократичний прошарок сформувався з найбагатших та найвпливовіших купців та промисловців. Се­ редньою ланкою міщанства було бюргерство — цехові май­ стри та торгівці середньої заможності. Основу соціальної піраміди міста становило міське поспольство, або плебс (ремісники, дрібні торгівці та селяни).

Характерною рисою міського життя була цехова орга­ нізація. Відповідно до західноєвропейських зразків насе­ лення українських міст об'єднувалося в цехи: зброярів, будівельників, шевців, аптекарів. Кожен цех мав свій ста­ тут, органи управління з виборними «цехмайстрами» на чолі. Перша згадка про існування цехової організації в

116	Українські землі у складі Литви та Польщі

українських землях датується 1386 р. — у грамоті йдеться про цех шевців Перемишля. Порівняно із Західною Євро­ пою розвиток міст в українських землях мав свої особли­ вості. По-перше, цехова організація не була так жорстко регламентована як у західноєвропейських корпораціях. По-друге, світські феодали володіли в королівських міс­ тах земельними ділянками (юридиками), які не підляга­ ли міській адміністрації та суду. По-третє, королівська влада на відміну від європейської традиції виступала, як правило, на захист феодалів, а не міст.

За польсько-литовської доби поширилося в містах України Магдебурзьке право. Вперше воно було запро­ ваджене в німецькому місті Магдебурзі й остаточно сфор­ мувалося як система правових норм ще в XIII ст. Суть його полягала у звільненні міста від управління і суду державних урядовців і феодалів та дарування права на створення органів місцевого самоуправління. З німець­ ких земель протягом XIII—XVIII ст. ця система право­ вих норм поширилася на територію Чехії, Угорщини, Польщі, Литви, а звідти — у Білорусію та Україну. Пер­ шим містом України, якому 1339 р. було надане Магде­ бурзьке право, стало місто Галицько-Волинського кня­ зівства Санок (нині входить до складу Польщі). Згодом воно було надане Львову (1356), Кременцю (1374), Киє­ ву (1494—1497) та іншим містам. Протягом XV—XVII ст. Магдебурзьке право стало основою життя значної кіль­ кості міст України.

Поява Магдебурзького права тісно пов'язана з пере­ бігом тогочасного державотворчого процесу. Для міщан боротьба за надання їм Магдебурзького права була спо­ собом здобуття певної автономії від держави та правової основи для захисту від зазіхань крупних феодалів, які вимагали від міст натуральних повинностей, податків та ін. Для центральної влади, яку уособлювали литов­ ський князь або ж польський король, дарування тому чи іншому місту Магдебурзького права стало важливим чинником державного управління, що давав змогу роз­ ширювати за рахунок міщан свою соціальну базу та здій­ снювати тиск на феодальну аристократію.

Запровадження Магдебурзького права в українських землях мало важливі наслідки. Насамперед це захист міського населення від сваволі королівських намісників та великих землевласників, створення сприятливих умов для розвитку ремесла та торгівлі. Це дало можливість певною мірою «європеїзувати» міське життя, ввести його

Соціально-економічні процеси в XIV—XVI ст.

117

в чіткі правові норми. Магдебурзьке право встановлюва­ ло виборну систему органів міського самоуправління та суду, визначало їхні функції, регламентувало діяльність купецьких об'єднань і цехів, регулювало питання торгів­ лі, опіки, спадкування, визначало покарання за злочини тощо.

Поширення Магдебурзького права в українських зем­ лях сприяло формуванню нових рис ментальності місце­ вого населення. Йому стають притаманні демократизм, менша орієнтація на центральну владу, бажання буду­ вати суспільне життя на основі правових норм тощо. Отже, Магдебурзьке право сприяло формуванню в Укра­ їні засад громадянського суспільства.

Вплив цієї системи правових норм на українське суспільство не можна назвати однозначно позитивним, адже вона обумовила посилення іноземної колонізації та обмеження прав місцевого населення. Заохочення цент­ ральною владою переселення в українські міста інозем­ ців, релігійні обмеження, що почалися ще за часів Вітовта, призвели до витіснення з органів міського самов­ рядування корінних жителів, місце яких зайняли поля­ ки та німці, а також до загострення проблем в економіч­ ній сфері, де серйозними конкурентами русинів стали вірмени та євреї.

Магдебурзьке право в українських землях гальмувало і блокувало розвиток місцевих норм і традицій самоуправ­ ління, хоча саме вплив місцевого звичаєвого права зробив німецьку систему правових норм значно м'якшою. Сфор­ мована в Україні модель Магдебурзького права характе­ ризується значно більшим втручанням, ніж у Західній Євро­ пі, центральної влади в життя міст. Зокрема, у внутрішні справи українських міст досить часто втручалися королів­ ські або великокнязівські намісники — воєводи і старос­ ти. До того ж голову органу міського самоуправління (ма­ гістрату) — війта, як правило, не обирали, а призначали король або великий князь.

Незважаючи на те, що розвиток міст гальмувався як державною владою, так і феодальною аристократією, все ж міщани перебували у привілейованому становищі, по­ рівняно з селянством. По-перше, міські мури робили їхнє життя більш захищеним. По-друге, ремесло та торгівля забезпечували вищий, ніж у селян, рівень життя. Потретє, запровадження Магдебурзького права створюва­ ло юридичне підґрунтя для відносно незалежного роз­ витку міст. По-четверте, існування міського самоуправ-

118	Українські землі у складі Литви та Польщі

ління формувало і фіксувало в ментальності міщан не­ залежність поглядів, відповідальність, самостійність у прийнятті рішень. По-п'яте, процес обміну інформаці­ єю, а отже і генерація нових політичних, економічних та культурних ідей, завдяки порівняно більшій концен­ трації населення та активним контактам із зовнішнім світом відбувалися швидшими темпами, ніж у сільській місцевості.

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було се­ лянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неоднорідним. Залежно від форм феодальної експлуата­ ції, характеру повинностей його поділяють на три групи:

1.Чиншові селяни, або данники, які сплачували фео­ далам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники — це особисто вільні та економічно незалежні селяни-об- щинники. У ході формування фільваркової системи сіль­ ського господарства ця категорія селянства поступово зни­ кає.

2.Тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), держав­ ні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ре­ монт замків тощо).

3.Службові селяни — ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Вони об'єд­ нувалися в сотні, керовані сотниками і, крім виконання основної спеціальної служби, залучалися до відбування панщини та сплачували данину.

Упроцесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання (виробництво та переробка сільськогосподарської продук­ ції, засновані на щотижневій панщині та чітко орієнтовані на ринок) відбувалося зближення між різними категорія­ ми селянства, а його феодальна залежність поступово пе­ реросла та юридично оформилася в залежність кріпосну. Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав

ісвобод селянства. Його юридичне оформлення вступило

взавершальний етап у XVI ст. Характерно, що в україн­ ських землях у складі Польщі цей процес відбувався тро­ хи швидше, зокрема польські сейми 1505 і 1520 pp. забо­ ронили селянам покидати свій наділ без згоди пана та узаконили дводенну панщину. Литовські статути (1529,

Соціально-економічні процеси в XIV—XVI ст.

119

1566) обмежили право власності селян на землю. «Устава на волоки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця прожи­ вання, тобто юридично закріпляла належність селян фе­ одалові. Останню крапку в законодавчому оформленні крі­ посного права було поставлено «артикулами» польського короля Генріха Валуа (1573) та третім Литовським стату­ том (1588). Відповідно до цих документів тривалість пан­ щини визначалася волею пана; селяни позбавлялися прав розпоряджатися своїм майном, заповідати або ж відчу­ жувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав пра­ во карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів роз­ шукували протягом 20 років.

Селяни реагували на процес закріпачення пасивною непокорою (письмові скарги польському королю та ли­ товському князю щодо зловживання шляхти; втечі на По­ дніпров'я; відмова від виконання панщини та інших повинностей тощо) та активною протидією (напади на маєт­ ки, знищення майна шляхтичів, вбивство панів, органі­ зація повстань: 1431 р. повстання селян Бокотської во­ лості на Поділлі, 1490—1492 pp. — повстання під прово­ дом селянина Мухи).

Суспільні процеси XV—XVI ст. зумовили виникнен­ ня в соціальній структурі принципово нової верстви — козацтва, яка, поступово набираючи силу, згодом стала впливовим фактором суспільного життя, активним чин­ ником історичного процесу.

Отже, в період XIV—XVI ст. під впливом кардиналь­ них зрушень у європейській торговельній кон'юнктурі відбулися масштабні зміни не тільки в техніці та техно­ логії господарювання, а й у сфері форм земельної влас­ ності та організації праці. Концентрація земель у руках феодалів, обезземелення селянства, посилення його фео­ дальної залежності стали підґрунтям для формування фільваркової системи сільського господарства. Активна урбанізація зумовила появу нових суспільних явищ та тенденцій: поглиблення спеціалізації ремісництва; утво­ рення цехів; виникнення перших зародків мануфактур­ ного виробництва тощо.

У польсько-литовську добу відбуваються важливі про­ цеси і в соціальній сфері: формуються шляхетський та міщанський стани; православне духовенство починає втра­ чати позиції і активно витісняється католицьким; різні категорії селян перетворюються на одну верству — крі­ паків; виникає нова соціальна група — козацтво.

120	Українські землі у складі Литви та Польщі

4.6. Церковне життя. Берестейська унія

З моменту розколу християнства 1054 р. на правос­ лавну та католицьку гілки ідея унії (об'єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Якщо православні вважа­ ли, що унія можлива лише за відмови Римського Папи від ієрархічної першості в християнській церкві, то основ­ ною вимогою католиків було визнання православними зверхності Папи.

Після церковного розколу слабіюча православна цер­ ква через критичні обставини все частіше звертається по допомогу до Заходу, до церкви католицької. Так сталося 1274 р., коли в Ліоні була підписана міжцерковна унія, спрямована проти монголо-татарської загрози, так було і 1439 р. у Флоренції, коли Константинополь прагнув за­ ручитися підтримкою західного світу в боротьбі з турка­ ми. Хоча ці унії не були тривалими, їхнє значення поля­ гає в збереженні та підтримуванні самої ідеї об'єднання церков, а також у пошуках можливих форм церковної унії. Отже, наприкінці XVI ст. унійний рух мав уже свою доволі довгу історію, протягом якої неодноразово дово­ див актуальність та доцільність об'єднання.

Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніатства в Речі Посполитій посилилася. Зміцнення ка­ толицизму на тлі втрати православ'ям своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні цер­ ковного об'єднання. Метою унії було приєднання право­ славної церкви до католицької з обов'язковим визнан­ ням верховенства Римського Папи, тобто розширення сфе­ ри впливу Ватикану на Схід та помітне збільшення цер­ ковних володінь. Ідею унії активно підтримував польсь­ кий король, адже вона відкривала шлях для окатоличен­ ня та ополячення українських та білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднан­ ня в українському суспільстві, а й для появи в ньому прихильників цієї ідеї. Наприклад, палкий прибічник та захисник православ'я князь К. Острозький у своєму лис­ ті до Папи зазначав: «Нічого не бажаю гарячіше, як єднос­ ті, віри і згоди всіх християн». З огляду на реалії такі настрої цілком зрозумілі. Люблінська унія посилила про­ цес окатоличення та ополячення української еліти. І хо-