27. Освіта в урср у 1920-1980-ті рр.

У сфері освіти радянській владі від царського режиму дістався важкий спадок. Приблизно 70 % дорослого населення України було неписьменне. За цих умов в Україні розгорнулась кампанія щодо ліквідації неписьменності. У 1923 р. створено товариство „Геть неписьменність”, яке очолив Голова

ВУЦВК Г.І.Петровський, ім’я якого, до речі, носить наше місто. Протягом 1920-х років кількість неписьменних скоротилася з 76 до 43 % дорослого населення, у 1939 році – до 25%. У наступні десятиріччя неписьменність була практично ліквідована. У перші пореволюційні роки постала необхідність створення нової школи

на засадах безоплатної обов’язкової загальної політехнічної освіти. Така школа мусила бути трудовою, тобто забезпечувати тісний зв’язок навчального процесу з працею, що здається цілком виправданим в умовах високих темпів економічного зростання .

У 1924 році було розпочато підготовку до запровадження обов’язкового початкового чотирирічного навчання для дітей. У містах це завдання було вирішене протягом кількох років, проте ще у 1927/28 навчальному році не вчилося близько 35% дітей шкільного віку.

У 1932 році була запроваджена єдина структура загальноосвітньої школи, яка у незмінному вигляді збереглася до кінця 1950-х років: початкова (І— IV класи), неповна середня (І—VII класи) і середня (І—X класи).

Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Учителі у викладанні матеріалу повинні були дотримуватися тексту підручника. Після 1934 р. збільшилося будівництво шкільних приміщень, що дало змогу ліквідувати навчання у третю зміну. Середньою школою в середині 1930-х років було вже охоплено до третини учнів, що дало підставу радянському керівництву висунути наприкінці 1930-х років завдання переходу до загальної середньої освіти молоді, чому, однак, завадив напад на СРСР фашистської Німеччини.

Одночасно з середньою швидкими темпами розвивалася й вища освіта.

28. Політика українізації і головні напрями її здійснення в Україні

З 1923 р. на радянській частині України почала проводитися ленінська політика “коренізації”, що згодом дістала назву українізації. Вона була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних чинників при формуванні державного апарату, організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних народів. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та інших країнах, показати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.

У середині 20- х рр. 80% населення республіки складали українці, 20% - представники інших національностей. Тому політика коренізацї здійснювалася у двох напрямах: українізація й створення необхідних політичних, соціальних і економічних умов для культурного розвитку національних меншин.

У процесі українізації, зокрема у боротьбі з русифікаторською політикою Москви, поважну роль зіграв комісар народної освіти України О.Шумський. Він спрямовував державну політику Української РСР на шлях незалежності від Москви української національної культури. “У партії господарює росіянин-комуніст, що з підозрою і недружелюбством ставиться до комуніста-українця”, – заявив він на засіданні ЦК партії у травні 1926 р. Шумський створив у партії широкий рух, що згодом отримав політичну назву “шумскізму”, проти якого рішуче виступила Москва.

Важливим напрямом культурного будівництва в освітній сфері була ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, у якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство "Геть неписьменність!" Протягом 20-х рр. кількість неписьменних скоротилася з 76% до 46% дорослого населення.

У 1924 р. було поставлене завдання розпочати підготовку до запровадження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання було виконане за кілька років.