45. Запорозька Січ в роки Руїни. І. Сірко

У 1654 р. Запоріжжя як частина Української гетьманської держави увійшло до складу Росії. Згідно з поділом України у 1667 р. воно мало перебувати під спільним управлінням Росії та Польщі, але фактично визнавало верховенство тільки Росії, що й було закріплено «Вічним миром» у 1686 р. Внутрішній устрій Січі залишався незмінним. Січ у період Руїни намагалася грати самостійну роль у політичному житті України. При І. Виговському Запоріжжя склало йому опозицію, а кошовий Я. Барабаш був одним із керівників повстання проти гетьмана. Січове козацтво на Правобережжі активно протидіяло політиці П. Дорошенка і підтримувало його суперників П. Суховія й М. Ханенка. Січ залишалася однією з головних сил для захисту України від набігів кримських татар. Непримиренною багаторічною боротьбою проти Криму особливо уславився Іван Сірко (родом із Мерефи на Харківщині). Він неодноразово здійснював походи на Крим, визволив тисячі невільників, переміг у 55 битвах. За військову звитягу І. Сірко протягом останніх 17 років життя (1663–­1680) 8 разів обирався кошовим. Саме з іменем Сірка усні перекази пов’язують написання запорожцями турецькому султану листа у відповідь на пропозицію султана Магомета IV Запоріжжю визнати його владу й перейти до нього на службу. Цей лист став основою для картини І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові».

Із припиненням Руїни і зміцненням позицій Росії на Лівобережній Україні стало помітним прагненням уряду обмежити запорізькі вольності. Загальний наступ царизму на українську автономію породжував протест, тому до 8 тисяч козаків на чолі з кошовим К. Гордієнком підтримали І. Мазепу, перейшовши у березні 1709 р. у шведський табір. Цей крок був використаний Петром І як привід для знищення Січі. Січові споруди були знищені, артилерія, майно, цінності вивезені.

Іва́н Сірко́ — подільський шляхтич, козацький ватажок, кальницький полковник, легендарний кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Здобув перемогу в 65 боях.^[1] Герой багатьох українських пісень і казок. Після своєї смерті вважався характерником.

46. Правління гетьмана і. Мазепи, політичні причини та наслідки його поразки

Тільки неймовірний збіг обставин міг забезпечити успіх намаганню Мазепи протистояти російському царю. Більшість зовнішніх і внутрішніх чинників зумовлювали неминучість його поразки. До них передусім належать:

— розчленованість українських земель між Росією і Польщею, що спричиняло відмінності в політичній орієнтації української еліти, соціальних верхів, духовенства, народних мас на Схід і Захід;

— відсутність чітких планів щодо майбутнього України в основних геополітичних суперників Росії;

— цілеспрямоване руйнування Москвою української державності, ослаблення ролі гетьмана у внутрідержавному житті, розбрат, конфлікти серед козацької старшини, а також між старшиною і гетьманом (конфлікт Мазепи з фастівським полковником С. Палієм);

— обмеженість соціально-політичної бази через недовіру до Мазепи значної частини козацтва у зв'язку з його "дружбою з царем" (хоч це свідчило, що він був гнучким і вмілим політиком); невдоволення серед селянства, яке вважало його панським, старшинським гетьманом;

— духовно-моральний надлом українського народу, зневіра в результативність боротьби за свою державність;

— недостатність зусиль щодо консолідації української військово-політичної еліти, неефективна протидія політиці московського царя, спрямованої на розкол українського суспільства, використання при цьому релігійного чинника (намагання нав'язати думку, що Мазепа — таємний католик).

Найважливіші політичні наслідки поразки І. Мазепи полягають у тому, що український народ вкотре відчув, що таке бути "під царем"; усвідомив ціну "союзу" з Московщиною, позбувся ілюзій щодо подальшого збереження своїх вольностей і прав; отримав ще один гіркий урок, який полягав у посиленні політичного, соціально-економічного, духовного визиску з боку Москви